Люди та долі
Скільки я пройшов!
А тебе знайшов
У своїх краях,
Ластівко моя!
Так співається в народній пісні, яку виконувало тріо Мареничів. Майже те саме сталось і з паном Орликом…
Коли уряд Української Народної Республіки був змушений покинути Київ і виїхати за кордон, Михайло Дударець, котрий працював при штабі Симона Петлюри, також покинув Україну. Польща, Чехія, Німеччина… Де тільки не носила доля емігранта, уродженця Білоцерківського району, що на Київщині. У Німеччині Михайло познайомився з харків’янкою Любов’ю Рубан. Там і побралися. 1944-го в них народився син, якому дали ім’я Орлик – на честь видатного українського гетьмана.
Довгий час працював пан Михайло в українському уряді в екзилі, представляв Україну в Лізі націй. А потім у пошуках кращої долі подружжя Дударців виїжджає на проживання в далеку Австралію. Там їхній син закінчує середню школу й подає документи до медичного університету. Але чекало на нього розчарування – не здав біологію, найулюбленіший предмет. Перездати екзамен не дали. Пішов працювати.
П’ять років був статистом на військовій базі. А потім кидає цю роботу й починає працювати муляром. Кладе з каміння хати, реставрує старі кам’яні споруди. Став хорошим майстром у роботі з мармуром та шліфованим гранітом. Цю професію не полишає й досі. Його наймають поважні фірми. Він набирає бригаду будівельників, споруджують об’єкт, здають його. За зароблені гроші пан Орлик їде в Україну.
Тут він побував уперше п’ять років тому.
- Вийшов з літака в Борисполі, а навколо – сніг лежить, - згадує він. – Враження було неймовірне. Аж мурахи по тілу побігли від відчуття прабатьківщини. Мабуть, сам Господь поклав мені руку тоді на плече…
Австралійська діаспора любить Україну. Особливо ті люди, яких виховали в українському дусі й, звичайно ж, усі представники старої еміграції. Бо жити далеко від рідної землі так, щоб за нею не боліла душа – не можна. А їх же, українців, протягом багатьох десятиліть не пускали сюди. Радянські правителі дуже боялися “згубного” впливу Заходу на уми людей.
В Австралії українці мають свої школи, в Сіднеї й Мельбурні в університетах є кафедри української мови й літератури. Працюють українські хори та ансамблі пісні й танцю. Ці люди собі створили Україну там. Але думки про рідну землю вони ніколи не полишали. І коли Україна стала незалежною – допомагали їй, як могли.
Побував Орлик Дударець і в Києві, і в Харкові, і в Запоріжжі. У цьому місті познайомився з сучасними козаками, але виявилося, що ці люди навіть не володіють державною мовою. Окрім того, пану Орлику вони сказали, що уклінно просили дозволу в Московського патріархату на спорудження церкви на Хортиці, але їм відмовили. Це боляче вразило українця-патріота:
- Ви, хлопці, хоча б історію вивчіть, - сказав він їм. – Хто ж Січ зруйнував? Хто пограбував козацьку Покровську церкву на Січі? То невже після цього якийсь ще їхній дозвіл вам потрібен? Це ж ганьба!
Не до вподоби йому й те, що в церквах богослужіння йде переважно старослов’янською мовою. Він дивується:
- Чи не для того це, щоб ніхто нічого не второпав? Є українська, державна мова, яку всі прекрасно розуміють. Чому не читати молитви нею?
Але Запоріжжя Орликові Дударцю сподобалося. Окрім того, ще й долю свою знайшов він тут. Друзі познайомили його із запоріжанкою Наталею. Тож дай, Боже, їм щастя.
Пилип ЮРИК