НАШЕ? 

ЦІЛЕ лихо з тими євреями! Що б де не стряслося, а їх звинуватять у всіх смертних гріхах! Пам'ятаєте анекдот, як учитель питав у Ізі Рабиновича, хто написав «Евгения Онегина»? Той чесно зізнався: «Не я». Учитель — до його батька. Так, мовляв, і так: ваш син не знає, хто написав «Евгения Онегина». Старий Абрам: «Ви знаєте — це ж дитина. То все його пустощі. Він написав. Але я проведу таку виховну роботу, що більше не писатиме». Учитель схопився за голову і пішов. Приїжджає Абрамів старший син, який має вчену ступінь. Батько розповів пригоду з Ізею. Старший син: «Та цей твір написав Олександр Пушкін». Батько: «Отак завжди — росіянин що-небудь утне, а бідному єврею доводиться відповідати...»

Та Бог з нею, з класикою. Але чи знаєте ви, шановний читачу, що в розпаді Київської Русі на Московське царство, Україну та Білорусь також винні... євреї? Не дивуйтеся, автор цих рядків донедавна також того не знав. Тільки мені пощастило. До рук потрапила невеличка енергодарська газетка «Время и мьі» (№ 37 за 1996 рік). А в ній — щомісячний спеціальний випуск «Преображение» благодійного товариства, котре сприяє будівництву православного храму Московського патріархату. А в тому «Преображении» — «Поучения-пророчества старца Лаврентия Черниговского». Щоправда, сам старець помер ще 1950 року. Але те, що він говорив, тепер згадують схиархімандрити Феофан, Никифор, Варлаам, Антоній, єросхимонах Феодосій та протоєрей Олександр (Красковський). Чому ж научав їх святий Лаврентій? Що «Киевская Русь была вместе с Великой Россией». От вам і відкриття! Отже, виходить, що до татаро-монгольського нашестя існувала вже країна Росія? Цікаво тільки, чому ж Петру І доводилось у XVIII столітті переконувати послів інших держав у тому, що Москсвія і Росія — одна й та ж держава? Але далі — ще кращі «одкровення». Цитую за текстом:

«В Польше бьіла тайная жидовская столица».

Де ви, археологи, історики? Як це ви проґавили цілу «столицю»? Чому про це не каже жоден підручник? Пора виправляти «білу» пляму. Негайно наносьте на карту Польщі оту «столицю»! А ми поки що читаємо далі: «Поляков понуждали (мабуть, жителі «столиці», євреї? — П. Ю.) завоевывать Русь. Когда поляки завоевали часть Руси (России), то отдали ее в аренду, в том числе и правоспавные монастыри, церкви и священников». Тут уже цікаво знати, що ж то за священики були, і на яких умовах їх орендували? А ще цікаво, яким чином орендарі це робили? Адже не шматок землі і не коня з плугом брали в оренду...

Далі старець Лаврентій розповів, що «преподобный Феодосий игумен Киево-Печерский писал, чтобьі ни в коем случае мы не хвалили чужую веру и ни в коем случае не со-единялись с католиками».

Цікаво, а як же із заповіддю «полюби ворога свого»? Хоча тут ідеться навіть не про іншу віру, а про католицизм, тобто частину християнства. Отже, про братів во Христі? А біблійний пророк Ісаія, до речі, зазначив: «Хто каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить — ложь єсть». Але послухаємо ще «пророцтва» Лаврентія: «Знайте! Помните! И не забьшайте! В г. Києве никогда не бьіло патриарха. Патриархи бьти и жили в Москве. Берегитесь самосвятской украинской группы».

Не хочу ображати покійника. Тому скажу дуже й дуже м'яко, що цей добродій говорив тільки напівправду. Бо патріархи жили в Константинополі (Царгороді). У липні 1588 року до Москви прибув Константинопольський патріарх Єремія. До Кремля він під'їхав на віслюкові, аби нагадувати в'їзд Христа в Єрусалим. У тогочасній Москві на той час правив Борис Годунов. Він проголосив митрополитом свого приятеля — ростовського архієпископа Іову. Тепер цар хоче висвятити останнього на патріарха московського. Дає Єремії торбу золотих за це. Той відмовляється. Тоді Годунов командує: «Под караул!» Князь Турга (далекий татарський предок письменника Івана Тургенєва) спроваджує його до темниці, сказавши, що патріарх має багато часу для роздумів...

Аби врятуватися, Єремія змушений висвятити Іову на патріарха. Але Годунов його з Москви не випускає, а вимагає ще й підписати ярлик про те, що Іова — незалежний від константинопольського патріарха і сам має право висвячувати митрополитів. Єремія підписує ярлик і отримує торбу золотих із написом «От царя — патриарху». Так з'явився патріарх московський. (Карамзин. История государства Российского).

Чи могло бути подібне в Києві? 1147 року київський князь Із'яслав скликав собор єпископів, які обирають митрополитом монаха Зарубського монастиря Клима Смолятича. Греки-єпископи на це сказали, що такі дії протиправні, і без патріарха константинопольського ніхто не має права обрати митрополита. У церквах греки організовують непокору Климові Смолятичу, говорячи прилюдно: «Он волк еси». Чи не так нині московські «святі отці» називають патріарха Філарета за те, що став незалежним від москвинської церкви?

Та повернемося до «святих пророчеств» Лаврентія. «Все лжеучения вьійдут наружу вместе с бесами и безбожниками тайными (католики, униатьі, украинские самосвяты и другие) и сильно на Украине
ополчатся против Православной Русской Церкви, ее единства и соборности». О, яка любов християнська! Сам Христос позаздрив би! Що ж, «на Украине ополчились». А Москва щодня, мабуть, заявляє: «Та ми ж вас любимо! І вашого Філарета. Добра йому і вам бажаємо»?..

Але найкраще одкровення таке: «Многострадальная церковь наша (Московського Патріархату — П. Ю.) выстояла в безбожном государстве». Що правда, то правда. «Запорозька Січ» друкувала інтерв'ю з Глібом Якуніним, де він робить чіткий висновок про те, що Московський Патріархат створено 1943 року відомством Берії. КДБ призначало попів на парафії, а також єпископів, митрополитів і патріархів. А від них отримували відомості про парафіян (таємниця сповіді дотримувалась «бездоганно»). То хто ж свою, кишенькову церкву знищуватиме? Це ж не якась там автокефальна! Цій самостійність не потрібна...

Сьогодні від християнських священиків Московського Патріархату можна почути: «Та ми ж — за єдність!» І такими вони хорошими здаються, що хоч ікони з них малюй! До «єдності», як ми переконалися, закликає і їхня енергодарська газета.

На цьому праведному шляху до єднання їм заважають і католики, і Київський Патріархат, і українська державність, і, звичайно ж, євреї. Що ж, у народі кажуть: «Поганому танцюристу й ноги заважають». А про таких як Лаврентій та йому подібних «преподобних отців» є інша приказка: «Який піп, така його й молитва...»

Пилип ЮРИК