Якби ці стіни вміли говорити...

Пам`ять


У дворик колишньої Тернопільської тюрми тепер потрапити досить легко — заходь собі у ворота. Ще ж років десять тому сюди хіба що горобець міг залетіти. Тут, на одній із вузеньких центральних вулиць розміщувався обласний КДБ. Тепер можна проходити повз цю будівлю, навіть не підозрюючи, що колись її кімнати обливалися слізьми й кров'ю. А в підземеллі на стінах камер були видряпані сотні, якщо не тисячі прізвищ із хрестиками поруч. Це означало, що такої людини вже не існує на білому світі...

Разом із Ігорем Олещуком, працівником музею політичних в'язнів заходимо в так звану «бочку». Східці в ній ведуть угору — до колишніх кабінетів слідчих НКВС-КДБ, а вниз — до буцегарні. Спускаємосядо підземелля.

— На цьому місці стояв стіл чергового, — розповідає Ігор Андрійович. — Тут же, поруч, політв'язня роздягали, перетрушували весь одяг, забирали ріжучі предмети й ремені, потім спроваджували до камери.

Сам пан Ігор потрапив сюди ще 1948 року. Він був зв'язковим УПА, передавав записки з наказами, а також свої спостереження за дією енкавеесівців та частин Червоної армії, направлених на знищення українського патріотичного руху опору. Одну з криївок енкавеесівці викрили. Бійці-повстанці, аби не здатися в полон, застрелили самі себе. Але не встигли вони знищити документів. Серед паперів були й донесення Ігоря Олещука, написані на аркушах зі шкільних зошитів. Кожне закінчувалося словами: «Смерть Сталіну!». Сталінські «соколи» відібрали у Збаразькій школі, де навчався юнак, зошити учнів зі схожим почерком. І знайшли автора...

У тій «бочці»-клітці понад поручнями тоді була протягнута ще й металева сітка, яка не давала арештованим підпільникам та воякам Повстанської Армії впасти з верхніх поверхів, покінчити життя самогубством. Сюди, але вниз, у підвал, привели й Ігоря Андрійовича.
Біля чергового висіли в'язки ключів і нагайки. Юнака роздягли догола й поставили навпроти карцеру. На дверях цієї злополучної камери — аж три замки й ланцюг, який обмежував вихід звідтіль, аби в'язень не міг раптово напасти на чергового. Мама передала Ігорю светр, зимовий одяг, сухарі, тютюн, горщик зі смальцем. Усе це черговий наглядач витрусив на покривало. Майбутнього в‘язня поставив обличчям до дверей карцеру, а сам почав гострити ножа. «Ну, думаю, тепер уже мені зроблять харакірі, — розповідає пан Ігор. — Виявляється, саме в той час вели в'язнів на допити. Тому мені ще й куфайку на голову накинули, аби я не зустрівся хоча б поглядом зі знайомими, а вони — зі мною». Ножем черговий повідрізав ґудзики на одязі. Потім запхав хлопця до третьої камери.
Ось вона, та що й колись, камера № 3. Замки й штаби на ній ті ж, що й тоді були. У нових дверях уже тепер зробили віконце для подавання їжі та дірку для пильного ока наглядача.
Тоді, в далеких сорокових, тут ніякого опалення не було. Але й узимку, й улітку в камерах було жарко. Бо в тісну комірчину розміром 3x4 метри напихали 30-35 ув'язнених. Спати могли тільки повернувшись набік. Переверталися по команді. Якщо ж уночі хтось виходив на «парашу», то він уже змушений був сидіти там до ранку (в кутку). «Парашу» виносили раз на добу. Тому в камерах завжди панував сморід.

У дворі енкавеесівці влаштували прогулковий майданчик. Він був огороджений двома металевими стінами із брамами й вежами. Угорі — натягнутий колючий дріт. Діаметр цієї «діжки без даху» дорівнював 4,5 метра. З металевих дверей людей двічі на тиждень виганяли на прогулянку. Інші дні в'язні проводили в задушливих темницях, дістаючи туберкульоз.
Камери були дощенту переповнені. Адже національно-визвольна боротьба патріотів-повстанців тривала більш як десять років. Українська Повстанська Армія мала понад 80 тисяч вояків. Окрім того, не менше півмільйона населення допомагало борцям за незалежність харчами, медикаментами, одягом. Люди були тісно пов'язані з підпіллям. Тому енкавеесівцям щодня «роботи» вистачало...
— У Тернопільській в'язниці, — продовжує розповідь пан Ігор, — було більше 30 камер для політв'язнів. Нині під музей виділено їх дванадцять. Перед тим, як передати їх музею, кадебісти закамуфлювали, заштукатурили все, що могли. Якби ці стіни вміли говорити, вони багато чого розповіли б тепер...

А нині в камерах висять картини, написані художниками, які тоді тут були в'язнями. Ось на полотні — слідчі НКВС допитують жінку. В кутку камери — саморобна лампадка з хліба. На стенді — пісні, складені політв'язнями. На фотографії — лікар зі Львова, який перебував у цій буцегарні разом з Ігорем Андрійовичем. Ось на світлині — волинська медсестра, поруч — її спогади про те, як воїнам УПА в лісах робили операції. Давали пораненому випити «залпом» півлітра горілки. Потім чотири міцних хлопці тримали його. Ще двоє звичайною поперечною пилкою, в якій зубці були дрібно нарізані, відпилювали пораненому ногу із зараженою кров'ю. На наступній фотографії—християнський священик із Волині, який не дотримувався канону «всяка влада від Бога», а допомагав повстанцям виборювати незалежну Україну.

На протилежній стіні — карта колишнього СРСР із червоними прапорцями, які вказують на розташування концентраційних таборів. Від Москви «до самых до окраин» карта червоніє. Можна тільки дивуватись, як туди не потрапило все населення України? Адже саме такі кати як Лаврентій Берія підписали наказ про виселення всіх українців до Сибіру. І тільки вперта боротьба УПА не дала московським варварам здійснити цю брудну справу... Висять на стіні й приблизні списки таборів, їх точно порахувати не могли б, мабуть, самі «творці» комунізму.
Аби політв'язні не задихнулися, в кожній камері — вентиляційні люки. Вони майже цілий рік «дихали» парою. Знадвору на них начеплені залізні козирки, з-під яких видно було тільки небо. У камерах на люки почеплено ґрати. Один росіянин колись написав такі рядки:  

В гробу на крыше — тишина,
На крыше страха — жуть.
Земля отсюда не видна,
Лить лоскут неба — чуть.

Ось — камера-одиночка. Сиділи тут або порушники режиму, або, на думку енкавеесівців, надзвичайні злочинці. П'ятдесят років тому в ній стіни не були поштукатурені. Волога стікала на підлогу, вентиляції — ніякої. Тут, в «одиночці» мили окривавлених повстанців.

Ігорю Олещуку довелося «скуштувати» й цієї нори. Читати будь-що в тюрмі заборонялося (хіба що кримінальну справу, складену сталінськими «соколами»). Ігорю передали шматочки газети для самокруток, їх він склав і прочитав статтю. Пильний наглядач побачив це, посадив у карцер на дві доби. Меню складало 2 склянки води й пару шматочків хліба на добу. На 3-4 години давали тапчан. Спертися на стіну або лягти на підлогу не можна було — все вологе...

У сусідній камері — макет табору на півночі колишнього Союзу. Бараки, вежі з ліхтарями, харчоблок, лазня, БУР (барак усиленного режима), адміністративний корпус. Усе це обтягнуте колючим дротом, по якому пущено струм, як і в гітлерівському Бухенвальді чи Освенцімі. Різниця одна — в Німеччині менше снігу, і не такі люті морози...

— О шостій ранку, — згадує пан Ігор своє перебування в концтаборі на Воркуті, — людей палицями виганяли з бараків. Бригадир отримував пайки хліба. Усіх збирали біля прохідної на розвод. При сорокаградусному морозі робили перекличку трьом сотням в'язнів. Кричали: «Олещук!» Я повинен був назватися: «Один-зэ-шестьсот шестьдесят два. Начало срока 18.10.1948-го, конец срока 18.10.1973-го». Нас передавали за ворота команді червонопогонників. А ті — з собаками й автоматами — вели на шахту. Наказували: «Взяться под руки, в колонну по пять человек! Шаг вправо, шаг влево — считается побег! Конвой применяет оружие без предупреждения. Идти, не растягиваться!».

Позаду каторжан, на воротях табору, красувалося цинічне гасло — «Только честным трудом вы искупите вину перед Родиной». Батьківщиною для Ігоря Олещука і мільйонів таких як він була Україна, а не СРСР. Поневолена австро-угорцями, потім — поляками, пізніше — московськими більшовиками, 1941-го — німцями, 1944-го попередній завойовник змінив останнього. За що українські патріоти мали поважати Москву? Вона була для них не краща Берліна, Відня чи Варшави. Тому й боролися з усіма поневолювачами, які ніколи не бажали щастя Україні і її народові, а тільки безсовісно грабували та нищили. І кожен кат при цьому називав себе визволителем...

Заходимо в одну з камер для дисидентів 60-70-х років. Це вже «дорогой и уважаемый Леонид Ильич» зі своєю командою постаралися. Ці, мабуть, були більш «гуманнимими», бо й підлогу дошками постелили... На стенді — відомі дисиденти: Чорновіл, Лук'яненко, Калинці, Горині, Микола Руденко, священик Дурбак... Фотографія перепоховання тіла Василя Стуса в Києві. Окремий стенд має назву «Репресована культура». Тут на світлинах — режисер Лесь Курбас, розстріляний на честь 20-рыччя жовтневого перевороту, письменники Володимир Гжицький, Остап Вишня, Андрій Чайковський і його син-математик, композитор Володимир Барвінський, художник Музика, сім'я режисера Бобинського...
«На крові тих, котрі впали на полі бою, які замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої нації, що вогняним смолоскипом горить у серцях і душах народу й освячує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же буде вічна слава полеглим героям, котрі склали своє життя на жертовник нації». Такий плакат висить нині на вході до казематів.

— Ще багато тут роботи, — розповідає пан Ігор. — Замки вставити, двері відремонтувати, з'ясувати деякі деталі з обласною СБУ. Але головне — початок. Як бачите, дещо вже встигли зробити.

Приходять сюди колишні політв'язні, вчителі історії ведуть дітей зі шкіл. Працівники музею проводять екскурсії, знайомлять учнів із експонатами.

— Дехто зі школярів, буває, запитує мене: «А для чого ви все це робите? Чи не краще було б перетворити тюрму на якесь інше приміщення?» Я відповідаю, що це - наш священний обов'язок перед полеглими за волю України. А юному поколінню треба вивчати історію з тим, щоб ніколи не повторились її криваві сторінки. Не дай, Боже, комусь із них коли-небудь пройти ті випробування, що випали на нашу долю, — Ігор Андрійович поправляє на стенді відкопані недавно в одній із камер кайдани кустарного виробництва (заводських не вистачало). — Усе намагаємося показати молоді, аби знала, якою ціною здобувалася воля України і зробила все, щоб зберегти державу, вимріяну кращими синами й доньками нашого народу.

Пилип ЮРИК, 
м. Тернопіль