Сказання про стародавні минувшини руські. Глава 10

Сказання про стародавні минувшини руські 

 

Глава десята

 

СТАНОВЛЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

У цій главі представлені сказання про засновника Київської Русі князя Кия, його братів Щека й Хорива та сестру Либідь.
Одразу варто зробити застереження, що тут присутні нашарування різних часових епох. Сам факт існування трьох братів - Кия, Щека, Хорива, а також їхнього батька Арія-Орія йде в таку глибину тисячоліть, що сприймається найчастіше, як легенда.
"Повість минулих літ" надає нам свою версію про трьох братів і сестру: "І були три брати. Одне ім'я Кий, а іншому - Щек, а третьому - Хорив, і сестра їхня Либидь. І сидів Кий на горі, де нині підйом Боричів, а Щек сидів на горі, що й нині називається Щекавицею, а Хорив на третій горі, що прозвалася по ньому Хори-вицею. І заклали містечко в ім'я старшого брата й назвали його Київ. І був навколо міста ліс і бір великий, і там ловили звірів. І були (ті чоловіки) кмітливі й мудрі, і називалися полянами, й від них поляни-кияни до сьогодні".
Відомі вчені-дослідники М.Я.Марр і БЛ.Рибаков відзначають подібність Кия, Щека й Хорива з героями вірменської легенди Куаром, Мелетеєм і Хореаном, які побудували міста, що були названі їхніми іменами.
Арабам було добре відоме місто Кия-Куяба, велике й багате.
О.І.Асов наводить індоіранську версію про легендарного шаха Ірану Кея Кавуса, відомого в Авесті як Кави Усизан, а в древньоіндійських Ведах як Усанас Кавийя, що побудував місто на Ельбрусі й володів територією від Ельбрусу до Каспію.
"Велесова книга" датує час життя Орія та його синів дуже точно: "І було від батька Орія до Діра тисяча п'ятсот років", тобто VI століття до нашої ери. У цей час арійці дійшли до "Карпенських гір". Усі дані говорять про те, що під Карпенськими горами у "Велесовій книзі" мається на увазі Кавказ. Тут батько Орій запропонував синам розділитися й осісти "всяк на землю свою". Кий осів на Кавказі й заснував град у Приельбруссі, Орій відійшов північніше й заснував Голунь (у районі Сіверського Дінця), а Щек і Хорив відійшли до заходу - можливо, до нинішніх Карпат, що тоді іменувалися Руськими горами. Київське й Голунське князівства стали найбільшими в складі слов'янської держави Руськолань, що пролягла "від Ра-ріки до Непри й Карпам". Коли ж згодом роди Кия пішли з Карпенських гір до Дніпра й далі, мабуть, у пам'ять про Кия - Кея Кавуса, Кавийя Усанаса - гори одержали назву Кавказ (Кавказус). А Руські гори, біля яких оселилися прийшлі "коропи", "карпени", одержали назву Карпати. Така от непроста топонімічна розкладка має місце в нашій історії.
Відхід із Кавказу, де слов'яни прожили п'ятсот років, мав місце, як стверджує "Велесова книга", у І столітті до нашої ери. Тоді слов'янські роди прийшли до Дніпра й оселилися в його верхів'ях - на Прип'яті, де прожили ще п'ятсот років, поки не прийшли готи з гунами й зруйнували Руськолань, що розпалася на Київську Русь (нове князівство) й Антію.
Закінчився період благодатних Троянових століть, основу яким заклав батько Орій і троє його синів, що стали на Русі Троян-царем. Саме так пояснюють "Сказання "'походження поняття "Троян". Троянова земля, що стояла тисячу років і правилася спадкоємцями з роду Орія та його синів, перестала бути такою, коли почалися міжусобиці, що призвели до падіння Руськолані, а скористалися цим хазари, які захопили владу на Русі, усунули Віче й насадили своїх князів.
Закінчення Троянових століть припадає на рубіж IV-V ст. нашої ери.
До періоду, датованого V століттям нашої ери, відноситься заснування князем Києм (нащадком роду Кия-Батька) міста Києва-на-Дніпрі. Саме про цей час оповідають сказання даної глави, в яких, як уже відзначалося, присутні деякі нашарування часових епох, а також не зовсім вірне розуміння Ю.Миролюбовим місця й часу дії, знову ж унаслідок заплутаності топоніміки. Так, під Карпатами, на яких князь Кий жив п'ять років, перш ніж відправитися до Дніпра, варто розуміти Кавказ (Карпени), де слов'янські племена жили п'ять сотень років. А блукання князя Кия по степах протягом чотирнадцяти років, знову ж варто сприймати швидше за все метафорично, як міграцію слов'янських племен з часу Виходу з Семиріччя (IX століття до н.е.) до моменту заснування Києва-на-Дніпрі (у 430 році за Стрийковським), тобто не чотирнадцять років, а чотирнадцять століть!
Тільки знання матеріалів "Велесової книги" дозволило здійснити реконструкцію часів і подій, відбитих у "Сказаннях".
Те, що Кий (останній) зі своїми родами прийшов на Дніпро з Дону - цілком імовірно, оскільки багато руських племен залишалися в Приазов'ї аж до Великого Переселення народів, (а деякі залишилися й після нього). Присутність із Києм братів Щека, Хорива та сестри їхньої Либеді швидше всього легендарна, оскільки не збігається історично. "Велесова книга" взагалі не згадує сестри Либеді, а говорить про сина Кия Лебедяна. Знову ж поки що не встановлено точно, про правління якої династії Кия (Лебедям, Вірен, Сережень) мова йде - кавказького чи дніпровського?
У всякому разі, відомо про існування земель Лебедії, що могли зберегтися в Приазов'ї ще з часів Кия-батька та його сина Лебедяна (на Дону й донині існує місто Лебедянь). Ім'я дружини Германаріха Сва-нильда мовознавці також перекладають як Лебідь від німецького "Schwan".
Блукання братів із сестрою подібне й з описуваним у Мазуринському літописі ходінням протягом 14 років Словена й Руса з сестрою Іромірою (у "Велесовій книзі" це Словен і Скіф). А про перебування Кия на Дунаї та спорудження там Київця говориться також у "Повісті минулих літ".
Таким чином, історичність "Сказань" підтверджується відомими джерелами, очевидність же тих тверджень, які поки що невідомі нам - справа майбутнього. Тільки археологічні знахідки зможуть підтвердити, чи дійсно князь Кий ставив кони (прикордонні знаки) з білого каменю, на яких було зображено "Руське Сонце, десятикратно збільшений слід ноги князівської й Кий - ім'я князівське".
Що стосується "слідів князівських", то зображення людських стіп походить ще з епохи індоарійського Бога Вишну, що сотворив світ за допомогою "трьох кроків" і залишив свій слід на камені. Гомер в "Іліаді" говорить про "стопи" Бога моря Посейдона, однією з функцій якого було добування тризубцем прісної води з джерел. Також парні стопи відомі на численних антропоморфних стелах Північного Причорномор'я, причому з атрибутами-символами влади - посох, підкова й ін. Повне ім'я Кия - Індикий, що говорить про часи Індоарійської спільноти, коли арійські племена відвідували Індію. їхні Боги мають загальне походження - Вишну відповідає Вишній (Вишень), Індрі - Ондра-Перун та ін. А Посейдону в слов'янській міфології відповідає Сварог із тризубом.
Тому не дивними повинні здаватися й загальні традиції, в даному випадку - зображення на камені стопи.
"І велів Кий ставити кони, щоб позначити землю свою. А ті кони - камінь білий чистий, і на ньому - слід ноги князівської, тільки в десять крат збільшений, Сонце Руське, Тризуб Сварогів і Кий великий, а той Кий є ім 'я князівське..."
"Сказання" описують, як Кий прийшов спочатку на Рось-ріку (притока Дніпра) і там облаштував Княжгород, що належав полянам: поглибив рови навколо міста, зміцнив стіни, намостив дороги й поста-вив сторожову башту - вежу. А потім пішов на Дніпровські землі й поставив місто на печерах.
У "Сказаннях" описується князювання Кия, його військові походи, облаштованість князівства й мудре правління. Так, ним були створені оздоровниці-лікарні, де лікували людей знахарі й костоправи, в числі яких зустрічалися навіть римляни, були також і чехи з хор-ватами, та й сам князь непогано розбиравсь у волховській справі. З уривків, цитованих Ю.Миролюбовим у його книгах, стає також відомо про відкриття в Києві шкіл для дітей, у яких викладали чехи, удатні в різних науках. (Не виключено, що дані свідчення стосуються періоду правління кавказького Кия-батька, оскільки відомо, що після поділу родів частина чехів залишилася з киянами. "Коли Щех пішов до заходу сонця з воїнами своїми, і Хорват забрав своїх воїв, то інша частина щехів залишилася з русами. І так не поділяли землю, а створили з ними Руськолань" (ВК, дощ. 7-3). Хоча й дніпровський Кий, котрий зумів згуртувати роди й створити єдине князівство, безсумнівно мав таланти організатора й просвітителя.
У "Сказаннях" дається перелік родів, що жили в той час на прилеглих територіях: Поляни, Дрягова, Мигрощі, Древляни, Волиняни, Покута, а також Жмер, Черніга, Бихівщина, Горинь. Не всі вони визнали Кия, однак потім перед лицем великої небезпеки - приходу Готів і Гунів - об'єдналися під його рукою, ввійшовши в такий спосіб до складу Київської Русі. При цьому поняття "Русь" складалося з декількох утворень: крім Київської Русі була ще Карпатська Русь, Лісова Русь (Бор-Руси чи Боруси), була Бусова Русь (можливо, Антія), Сурозька Русь (у Криму), Сіверська Русь, Волинська Русь та інші.
У "Велесовій книзі" читаємо: "Оседеня мали батьком своїм, коли на іншому березі Росі (Волги) міста мали. І от руси пішли від Білої Вежі й від Росі до Дніпровських земель, і там Кий заснував град Київ. І об'єдналися поляни, древляни, кривичі й ляхи разом із русами й стали русичі". (Дощ. 33). Саме слово Рось пишеться в древньому варіанті, як РОУСЬ, тобто РОСЬ і РУСЬ - це те саме. І не випадково дотепер Ра-Рось-Волга вважається серцем Росії. Таким чином, слов'янські племена колись жили від Волги до Дону (місто Біла Вежа було розташоване в гирлі Дону). З району донських земель, згідно також зі "Сказаннями", Кий повів своїх людей до Карпат і Дніпра, де перебували "слов'янські роди інші" (поляни, кривичі, древляни й ляхи, що переселилися раніше). Напрямок і час цієї міграції не суперечить і науковим дослідженням. Так, говорячи про одне з найдавніших слов'янських племен - сербів, відомий сучасний етнограф О. С. Стрижак відзначає: "Минуть століття, і в бурях Великого Переселення народів, зокре-ма часів гунського лихоліття, серби, ...залишивши Надмеотиддя (згідно з Плинієм Старшим серби жили біля
Меотиди - сучасного Азовського моря - Прим, наша - В. і Ю.Г), пройдуть шлях, близький у визначеній своїй частині до того, що проклали задовго до них язиги-метанасти, роксолани, аорси, озеріати та багато інших. Зрозуміло, що в цих своїх пересуваннях серби повинні були перетнути Дніпро й Південний Буг, Дністер і Карпати..."
У результаті однієї з хвиль цього Великого Переселення з'явилась і Київська Русь-на-Дніпрі, що стала "матір'ю городів руських".
Будемо ж шанувати й пам'ятати великі діяння наших Пращурів і множити славу своєї землі працею й подвигами.

 

СКАЗАННЯ ПРО КОНДИРЯ-ДІДА Й ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗЯ

Ще до того, як князь Кий на Дніпро прийшов, ходили Щури наші з Пращурами по Дикому Полю, ганяли худобу на трави зелені. І був у них Старійшиною Кондир-Дід, такий старий, що борода його біла вже в прозелень пішла. І багато людей ще пам'ятають, яким він був добрим і турботливим, і тому при ньому жилося просто й щасливо.
Ганяли Щури-Пращури наші худобу по степу, харчувалися кислим молоком, сиром, коли треба, м'ясо добували на полюванні - у ті часи всякого звіра й птаха в степу багато було - диких кіз, биків, сайгаків, дрохв жирних і стрепетів. Так із ранку молодь ішла на полювання, а діти шукали траву - калачики, дикий щавель, часник, перунові батоги, катран, рогозу-корінь брали й до воза несли, а там мати їхня борщ із трави з м'ясом варила.
І цар Кондир на возі жив, із людьми говорив, суперечки судив. А то збере Співаків і пісні слухає про старовину древню, а поруч горить багаття велике, а на ньому цариця вариво готує йому, пісні слухає та зітхає, коли в них про Біду або Тяготи руські розповідається.
І зібрались якось увечері Родовики біля царського багаття та й стали скаржитися:
- Усім гарні ці степи: й трава густа, й вода солодка, тільки від ворогів спокою нема, горя не оберешся! На минулій седмиці нападали, й нині знову корів погнали! Скачуть із мечами довгими й арканами, й немає на них ніякої управи, й людей наших уже гине більше, ніж народжується. Що робити, куди йти, де миру шукати?
І сказав Кондир-Дід:
- Треба йти зі степу, в інші місця подаватись, у ліси йти й там жити!
- Що ж, веди нас, - погодилися люди.
Піднялися слов'яни на Зорі, запрягли вози, овець і ягнят поклали поруч зі своїми дітьми, а іншу худобу так погнали, й узяли шлях на північ. Доходили до ріки, зупинялися, розкладалися на ніч станом, вози в коло ставили й сторожу виставити не забували. А ранком відправлялися далі на північ. І за місяць шляху дійшли до Боголісів Дубових, а відтіля вгору по річці, поки ні сіл, ні людей навколо не стало. Тоді подивилися на коб, і Птиця Віща вказала їм місце, де вони й осіли.
На північному березі ріки поставили хати, щоб ріка відокремлювала їх від степу, і вороги не могли легко нападати. І взялися за роботу: будували для худоби великі загони, косили сіно, сушили, у стоги складали. Хто рибу пішов ловити, солити, сушити на зиму, хто в ліс відправився полювати. І коли прийшли Овсени, побачили люди, що життя в них стало тихим, мирним і ситим, і дякували за те Кондирю-Діду.
Йшов час, і стали забувати діти, як важко доводилося батькам у степу, як тяжко було зберегти череди, як щодня треба було з ворогом боротися. А тепер молодь росла й не знала, як меч на меч рубатися, як у полі стояти на смерть - не хотіла й слухати про війну. Стурбувалися Батьки-Діди, прийшли до Кондиря й сказали:
- Коли ворог нападе, знищить усіх до єдиного!
Відповідав Кондир-Дід:
- Як випаде побільше снігу, треба слати гінців на Волинь і просити надіслати Князя, щоб учив нашу молодь військовій справі.
Погодилися Батьки-Діди, і як тільки випав сніг, послали п'ятьох вершників на Волинь. До Колядних свят повернулися вони, а з ними Князь добрий на санях разом зі своєю родиною.
І став Волинський Князь збирати дружину, почав навчати молодь науці військовій. А вже влітку прийшла Біда - напали вороги з півдня, два села розорили, дітей побили, худобу погнали. Погнався за ними Князь із Дружиною, відбили бранців і худобу, й вороже добро відібрали - коней і мечі, й більше не приходили вороги ті. А Пращури за те Волинського Князя поважали та з полюддя платили йому частину, щоб мав усе необхідне й захищав людей своїх.
І ще привіз із собою князь Знахаря-Відуна, щоб він лікував Пращурів, а також учив їх, що є Нава, Права та Ява руська. І з тих часів Руси називали Праву хто Правою, а хто - Равою. І назвали ще Равою Руською річку, що тече біля Карпат-гори за Покутом, й означає вона Праву нашу, а від тієї Прави й Правда йде, а без Правди одна Брехня в житті залишається.

 

СКАЗАННЯ ПРО ТРЬОХ БРАТІВ - КИЯ, ЩЕКА, ХОРИВА Й СЕСТРУ ЇХНЮ ЛИБІДЬ

.У древні часи не стало Русам спокою на Дону-ріці, й зібралися тоді князі-брати й сестра їхня Либідь на Раду зі своїми Родами.
- Немає більше сили тут жити, - казав Кий, - у нас людей більше гине, ніж народжується й кінця-краю війні не видно.
- Ледь від одних ворогів відіб'ємося, інші йдуть, і всі зі свіжими силами, - додав Щек.
- Потрібно йти в тихі землі, - відгукнувся Хорив, - де можна спокійно жити, хліб сіяти й худобу розводити.
А деякі Старійшини, сивобороді Діди, зітхали:
- Колись пішли ми з Ябулаки до Дону, принесли насіння, яблуньки посадили, а тепер, виходить, хтось інший плоди їсти буде?
- Коли жити хочемо, йти потрібно, - говорили інші, - і в іншому краї сади яблуневі та лозу виноградну посадимо. Ведіть нас, князі-брати!
І веліли брати своїм людям у далеку дорогу збиратись і йти до Карпат-гори й на Дунай.
І згадували брати-князі свого батька Орія, якого давно вже не було на світі, помер він ще до того, як Руси прийшли на Дон. А тепер через війни та Мор знову треба йти інші землі шукати.
Поплакали баби й старики, що не доведеться померти на рідній землі, та робити нічого, зібрали добро, склали на вози й пішли-поїхали за братами на захід Сонця великого. І першими Щек з Хоривом за Кар-пат-гору пішли, а за ними й Кий із сестрою в похід відправилися.
Довго йшли вони степами дикими й перетерплювали багато чого від людей недобрих, а щоб оборонятися від усяких розбійників - рухалися порядком таким: попереду князь із дружиною, потім вози в два ряди праворуч і в два ряди ліворуч, позаду теж дружина ратна, а з боків - вершники. А посередині між возами йшли піші, кому на возі не сиділось і хотілося ноги розім'яти. А на возах їхали старики, дружини, діти, хворі люди, а також вівці з ногами зв'язаними, бо не можуть вівці самі ходити далеко.
Так ішли вони до самого вечора, потім зупинялися біля води. Напували худобу, пили самі, збирали суху траву для багаття, рубали кущі й ставили у великих казанах варити вечерю для всіх людей. Стан на ніч оточували возами, а худобу тримали в берегах, щоб їла траву свіжу та пила воду чисту, скільки хотіла. А на півгону далі в степ висилали дозорців. Біля берега всю ніч горіло вогнище, й при ньому був Вогневий чи Баба-коструня, й ті стежили, щоб не згас вогонь.
У річці на ніч від берега до берега протягали сіті, а ранком на Зорі виймали рибу, смажили на вугіллях і готували вариво на сніданок.
Потім знімалися й колишнім порядком ішли всі так само на захід Сонця. В обід тільки на годину зупинялись, а потім знову йшли до вечора.
І йшли Пращури по степу, й вози могли їхати, тому що вершники спереду прибивали траву високу, й вона не намотувалася на колеса.
І не раз, і не два на шляху зустрічалися вороги й хотіли пограбувати Русів, але були вершники напоготові й розганяли гостей непроханих.
Так дійшли Руси до Гнилого Болота, а там - ні трави доброї, ні води питної. Худоба стала ревіти від спраги й голоду, тому Кий велів дати їй потроху води з тих міхів, що для себе везли й погодувати просом. Ніхто з людей не заперечував, одначе всі залишилися без питва та їжі. І багато чого перетерпіли люди в дорозі тій, і багато хто по шляху умер від хвороби всякої, спраги й голоду.
І прийшли вони до Ставрів. Послав Кий гінців, ті повернулися й сказали, що Ставри самі голодують і не можуть дати ні проса, ні хліба, а тільки води й солі скільки завгодно, та ще капусти головчатої. Відправив Кий людей з возами до Новгорода Стаєрського, й ті привезли припаси, та ще прикупили трохи гречки.
І знову довго йшли, багато страждань на їхню долю випало, та кріпилися люди й один одного підтримували. А коли дійшли до Непри, що в море біжить, то стали на березі в страхові, тому що ніде, крім Волги, такої могутньої ріки не бачили.
І велів Кий-князь дерева на березі рубати, будувати велику лодію й перевозити людей. І незабаром усі були на іншому березі, й пішли далі до Дунаю.
А коли прийшли на Дунай, то не змогли там осісти, оскільки зустріли багато ворогів. І пішли вони на Тишу-ріку й поставили град Києвець-Дунаєвець. Але й там через Волохів не змогли довго жити. І тоді відійшли назад, до Непри, й поставив Кий інший град - Київ.
Відтіля й пішла земля руська Київська, багата й славна на Славуті-Дніпрі.
І слава про князя Кия не вмре ніколи, вовіки!

КНЯЗЬ КИЙ І ЦАРІ-ЯРУСЛАНИ

У древні часи, коли ще Діди Пращурів наших у Донських степах жили, то були там і Яруслани-царі з Родами своїми, й були вони в дружбі з Дідами Пращурів наших, бо пили з ними Братерську Чашу й мову знали, розуміли один одного.
Жив у тих степах і князь Кий із братами та сестрою - прекрасною Либіддю. Ходили вони в степах, худобу пасли, до Новграда Стаєрського й Сурожі доходили. А потім заявилися в тих степах Годи з Гунами, й почалися нескінченні війни, й багато народів відтіля до заходу Сонця пішли.
Пішов і князь Кий до Дунаю синього, дійшов до дунайського гирла й там осів. Та побачив він і люди його, що життя там мирного немає - всякий день війна, всякий тиждень, місяць і цілий рік - війна, й кров, і вбиті.
І пішов князь Кий до Тиші-ріки дунаєвої, й поставив там град Києвець-на-Дунаї, й поселився в ньому зі своїми людьми.
Та незабаром і туди війна добралася, Волохи не давали спокою Русам, й інші народи проти киян повставали, й пішов князь Кий із тих місць і до Карпат-гір відправився. Однак і на Карпат-горі не було життя мирного, й там війна йшла щодня.
І пішов він до Росі-ріки, й зміцнив там Княжго-род. А відтіля пішов до Дніпра на потік Боричів і там град Київ на печерах поставив. І там уже мирно жив, і не всякий день ішла війна, а з півдня від нього Ярус-лани-царі ганяли свою худобу - коней і корів - вони ще раніше Кия за Славуту-Дніпро переселились і тепер знову були в дружбі з Русами.
І коли Волохи в степ приходили гнати людей у рабство волоське, то Яруслани брали казани великі, їх шкірою обтягали й били в ті казани палицями. І всі Роди в степу знали, що тривога настала, й збиралися разом і на Волоха хоробро накидались, і гнали його за синій Дунай, і аж до Панщини доходили, й там добра набирали всякого.
А відійдуть Волохи, Ромеї з берега моря налазять на Русь. Відіб'ються від Греків, знову гінці скачуть і попереджають про Волохів. І прийшли якось Волохи силами великими - тридцять тисяч добірних воїнів - і вели їх Воєводи в червоних плащах.
І приготувалися руські царі та князі до відсічі. І сказав тут Ярусланський воєвода Уляг-Сунь Червоне Сонце:
- Випустимо, братове, на них биків!
І коли бики побачили воєвод Волоських, у червоне одягнутих, то заревіли страшно, на них накинулися, стали бити й топтати. Потім і сили русичів підоспіли, прогнали Волохів. А биків добра сотня загинула, й багатьох довелося дорізати, шкіри зняти, посолити.
Та не встигли м'яса накоптити Руси, не встигли порадуватися Князь Кий із Ярусланами, як прискакав гонець із новою звісткою - Волохи на Карпат-гору війною йдуть!
І сказав Ярусланський цар Руса-Сунь Хоробрий, що полетить сизим орлом у небеса й подивиться відтіля на Волохів. І вдарився тричі об землю, злетів сизим орлом у хмари, оглянув усе, повернувся, тричі об землю вдарився й знову став царем Руса-Суном. І повідав так цар їм Віщий:
- Бачив я всю Русь із хмар, і бачив Волощину злу, бачив їхнє військо велике, й бачив, як хапають вони рабів, як спалюють будинки й посіви наші. Поскакаємо ж, брати, на виручку!
Стали Кияни з Ярусланами до війни готуватися. А на північ від них жили інші Руси, котрі нізвідки не приходили, й звалися вони Велика Сівера, й були то Боруси й Вінці, й носили вони хутряні плащі-венциради та високі шапки боброві. І прийшли вони до Киян і сказали, що хочуть надати допомогу проти Ромів з Ромеями, тому що багато в них людей Роми викрали й погнали в полон, і коли вони киян здолають, то й на Сіверу нападуть.
І надіслали Сіверці воїв своїх і припаси, й пішли разом із ярусланами та киянами на Дунай, дійшли до Межі, до Панщини, а відтіля до старого Київця. А там сиділа Годячина зла й далі їх не пускала. І та Годячина була з Ромами, а то була проти Ромів разом з Ромея-ми, а то хотіла союзу з Русами проти Ромів і проти Ромеїв.
І велів Кий не змовлятися з Годяками, тому що ті - ошуканці великі, на хитрість і злість багаті, й вірити їм можна тільки мертвим. Тоді вже Годяка не встане, не обдурить, не обхитрить.
І була Годячина завжди одна, й Руси самі по собі були.
І йшла війна з Волохами не рік і не два. Діти народжувалися, виростали, самі батьками ставали, дружини - матерями, чоловіки - батьками й хоробрими воїнами. А страшна війна усе йшла, й Волохи на Русь лізли, як хвилі на берег, одна за іншою безперестану, руси били їх, а вони лізли.
І весь час Яруслани з Руссю йшли - всі сто років. І за часи ті тяжкі навчилися Русичі смерті не боятись, і бачили вороги, що скільки не воюють Русь, а знищити її не можуть. І йшли на Волоха майже всі народи степові - й Комирі, що тепер Кутигурою стали, й Кутигура прийшла Балангарська, й Сівера, й В'ятичі, й Радимичі.
І весь степ піднявся проти Волохів, і пішли за Дунай і на Греків. Згадаймо ж ті справи славні наших хоробрих Пращурів, бо завдяки їм ми, їхні нащадки, дотепер на нашій землі живемо!
 

 

СКАЗАННЯ ПРО КНЯЗЯ КИЯ І ЯК ВІН ГРАНИЦІ РУСІ СТАВИВ

І в древні часи, як і тепер, люди шукали, де життя краще.
Так, сидів Кий із Родами біля моря Синього біля Дону-ріки. І стали чужі люди йти хмарами, розіб'ють одних - інші приходять. І сказав Кий:
- Підемо звідси, бачите, скільки ворогів стало!
Забрали Руси Києві добро своє й пішли-поїхали на захід Сонця. Йдуть, худобу перед собою женуть, а річку зустрінуть - на ніч залишаються. І так берегом моря дійшли до землі Сурозької, де Русь Сурозька жила, та не було в них зайвих пасовищ. І пішли люди Києві далі, й чотирнадцять років по степах ходили. Куди не прийдуть, бачать - зле. Й Одуд-Птиця летить, кричить - "Худо тут! Худо тут! Худо тут!"
Як почує князь Кий того Птаха, так і велить іти далі. І прийшли вони до Дунаю й Тиші-ріки. Бачить Кий - місця добрі, й трави чимало, й вода, однак багато ворогів там - із півдня Роми сидять і з тих, хто в Нурі живе й Панщині по дві шкури деруть і ще одну зверху. І навкруги люди ходять недобрі - то Годяки нападають, то Булгари летять з кіннотою. Послав Кий гінців до Руськолані, до Турасів і Сурожі братерської, щоб допомогли проти ворогів.
Прийшли Руси-брати степові й почали велику січу з Годяками, розбили їх того разу, але й своїх багато залишилося на полі. І сказав тоді Кий:
- Голів у полі багато лежить і не зрозуміти по них - своя чи чужа. Руси повинні чуб відрощувати, бороду голити, а у вусі сергу носити, як сам Сварог робив, коли на землі живим Богом був. І тоді по серзі та чубу можна пізнати голову Руса, узяти її, пробити в ній діру, щоб Душа вийшла до Сварога, а потім поховати з почестями й Тризну над нею справити. А вражі голови нехай клюють ворони та їдять звірі дикі!
І відтоді стали Руси чуби відпускати й носити сергу у вусі. І бачив Кий, що ворогів занадто багато, й вирішив залишити Києвець-Дунаєвець і йти на північ до Карпат-гори.
Осів він там на п'ять років, і якось раз прийшли до нього три Старці з Лемків і сказали:
- Ми тут Богам молимося в горах і лісах, і Боги за те дають нам Веду Малу, щоб ми людям розповідали. Небезпечне життя в Степах Диких - там ходять Забродні, Кумани, й Годяки бродять хижі, й Угри, й Роми, й від жодного з них ми добра не бачили. А є на Дніпрі-ріці теж люди слов'янські, які віддавна там живуть. Йди на ту ріку, зміцнюйсь, і буде там Русь Велика, а ми, коли треба, допоможемо. Йди сміливо на північ через Дикий Степ аж до Ірпи-ріки, ми тобі Водчих дамо.
Подякував князь Кий і пішов на Непру-ріку облаштовуватися.
І поставив він град, а потім велів ставити кони, щоб позначити землю свою. А ті кони - камінь білий чистий, а на камені тім - слід ноги князівської, тільки в десять крат більший, Сонце Руське, Тризуб Сварогів і Кий великий, а Кий той є ім'я князівське.
І прийшли до Русів києвих Болгари-Кутряці й привели собак - кутьок великих і подарували їх кня-зю на Кутню, щоб уночі сторожу несли. А потім пішли ті Болгари до Інгульця й там залишилися пасти овець, а коли бачили що в степу - посилали до Кия гінця. А Руси Київські давали їм за те хліба, сала та м'яса.
І відтоді, як поставив Кий кони зі стопами свої-ми на білому камені, там і границя руська стала, й за неї не пропускали ворога.
А потім Годячина пішла на північ і згинула, й зміцнилася тоді Русь Київська й Антія.
А коли зміцніла Русь і розширилася, поставив Кий нові кони-митні від Інгульця до Київ-граду, від Горинь-ріки до Дрегови, а відтіля до Донець-ріки, а від Донець-ріки до самого Дону Верхнього й аж до Балангар на Волозі. І те князівство руське стало велике, й донська земля Радимська стала землею Сіверською руською. І ворогів кияни на землю свою не пускали, а коли ті лізли - били їх.
І прийшли зі степу Яруслани - Великосунь, Уляг-Сунь Червоне Сонце й Руса-Сунь Хоробрий з людьми своїми, й кони Київські визнали, й пили-їли з киянами три дні й три ночі, у дуди дуділи, а потім знов у свої степи пішли, домовившись в усьому допомагати один одному.

 

СКАЗАННЯ ПРО КНЯЖГОРОД РУСЬКИЙ

У ті часи, коли князь Кий прийшов на Русь, то на Росі-ріці теж здавна були люди слов'янські. І запитав їх Кий, що за град цей і чиї в ньому люди. І відповідали ті, що град їхній називається Княжгород, а править ними князь Вуслав. І виносили вони Кию хліб-сіль на рушниках вишиваних, і подавали з поклонами й добрословами, а князь Вуслав у гості їх зазивав.
Приймав Кий хліб-сіль і дивився навкруги, а стіни в граду покосилися, а старі єрики землею затягайся, зеленухою покрились, і плавають у них бубирі й лягви крячуть - усе старе, підгниле й земля обсипається.
- Що ж ти, князю, про град свій не піклуєшся, а прийдуть-нападуть вороги? Приймай-но нас на підмогу!
І велів Кий нові стіни зводити й нові стовпи ставити, й колоди на гойдалках робити, щоб коли ворог полізе, тими колодами його бити. І рили городяни з киянами колодязі в граді, й вулиці довбнями мости-ли, як потрібно. І незабаром став град чистий і міцний.
А в одну з ночей Забродні прийшли зі степу й, не знаючи, в пастки полізли. А там варта їх так колодами гойданула, що десяток враз у глибокий єрик упав, а інші вмить розбіглися.
- Так і з усіма ворогами буде, - казав городянам Кий. А потім велів своїм людям у ліси-степи на полювання йти, звіра бити. А тим, хто в граді, велів ставити міцні магазеї з дуба, щоб там м'ясо, сало й шкіри зберігати, а ще зерно, пшоно й гречку на них вимінювати. І незабаром магазеї повні були - добрий запас на час війни.
А потім князь Кий ішов на Дніпро й там Кий-град ставив, а від Княжгорода йому завжди допомога й підтримка була.
 

СКАЗАННЯ ПРО ЗЕМЛЮ РУСЬКУ-ПОЛЯНСЬКУ

- Ой чому ж земля гуде, й куди звірі біжать, ой чому ж туча-хмара стоїть на півдні? Ніколи те Лихо не прийде з Півночі, рідко прийде зі Сходу сонячного, рідко прийде із Заходу, а йде весь час із Півдня! А на півдні вороги злі живуть - Роми хижі з ганебними Греками, й ідуть вони в нашу землю за отроками. Ой, земле наша Руська, земле Полянська, немає тобі спокою ніколи від ворогів! Немає тобі миру довгого, немає захисту й немає управи, й ніхто не постоїть за тебе, крім тебе самої! - так голосив князь Вуслав Полянський, коли принесли йому дозори звістку, що знову хмара чорна згустилася на півдні, й люди невідомі зі зброєю скачуть на конях та їдуть з обозами. І велів князь Вуслав брати мечі, сідати на коней і скакати назустріч супротивнику.
І повернулися незабаром передові роз'їзди до Вуслава-князя й привели людей незнайомих і сказали, що князь Кий руський зі своїми Родами прийшов, і що це не вороги з'явилися, а брати, й хочуть вони разом з людьми Полянськими землю руську захищати.
І велів Вуслав-князь нести меди смачні, хліби свіжі, м'яса ситні, гусятину й поросятину, й оголосити усім, що прийшла година радості й весілля. І велів покликати гуслярів-піснярів і заграти так, щоб Дніпро затанцював і гори, а в лісах - сам Лесич із Березичем, а в озерах - Русалки з Водяником, і щоб танцювали земля й небо, й сам Дід-Дуб-Сніп - Триглав Великий - до нас на святкування прийшов!
Так приймав князь Вуслав Кия.
І встав князь Кий перед усіма й так сказав:
- Ви - люди слов'янські, і ми - теж, і про наше минуле нехай нагадають Бояни Віщі!
І вийшли два старці, одягнені в білі кожухи, з гуслями боянськими в руках, і були то Боян Прастень від Киян, а від Полян Боян Дід Малота.
І заспівав так Боян Малота:
- Роди наші не самі з землі вийшли, й не самі по собі з'явилися в степу, а прийшли слов'яни здалеку - із краю Семиріччя святого, де тече Рай-ріка Велика. Коли в древні часи наступило тяжке життя - пішли наші Щури й Пращури з краю Семирічного до заходу, повів їх батько Оседень, і дійшли вони до Непри-ріки, що у всяких війнах бути перепоною для ворогів могла, й осіли тут наші Роди Полянські, а Древляни - в лісах, а Дряговичі - в прип'ятських болотах, а Кривичі - ще далі, у верхів'ях Дніпра й Дивуни. Із тих пір і живемо тут, і терпимо від Ромів і Греків, а тепер і Годи прийшли з Гунами. І заспівав тоді Прастень Боян Київський:
- А наші Щури з Пращурами пішли з краю Семирічного на південь, й вів їх Орій-батько із синами своїми: Києм, Щехом, Хоравом. І дійшли вони до гір Великих, і сказав Орій, щоб сини розділились, і всяк осів на землю свою. І відійшли Щех і Хорав на захід, осіли на Карпат-горах, що колись Руськими називалися. А Орій заснував Голунь на Сіверському Дінці, а Кий заклав Київ у степах біля Карпенських гір, що потім стали іменуватися Кавказійськими. І пролягла земля Троянова від Ра-ріки до Дніпра й Карпат, бо сказав тоді Орій:
- Три сини в мене, як добрий знак Триглава Великого, якого ми шануємо. Нехай же будуть вони після мене Троян-царем на землі нашій, і кожний буде про людей своїх турбуватися й правити по справедливості!
І став правити в наших Пращурів цар Троян, а потім їхні нащадки славні. І стояла земля Троянова тисячу років, поки Готи не прийшли в степи наші й почали велику війну. А тепер новий ворог - Гуни йдуть зі Сходу. І наші Роди, що здавна сиділи на Дону, змушені були залишити землю свою й піти до Дунаю, а потім сюди, до Дніпра. І привів нас Кий з Роду Кия-батька славного, що колись велике князівство в Кавказьких горах заклав. Так і нині ми повинні бути єдині, щоб ворога спільного від своїх земель відбивати!
- Правду кажеш, брате мій, - відповідав йому Малота-Боян. Як добрий мед стає ще міцніший в медяних ямах, так зміцніє й сила наша слов'янська. Раніше дружили ми з Волинню й Горинню, а тепер і з Руссю Києвою будемо дружити! Ліпше весь тягар на одне сильне князівство приймати, ніж одним Лихом Роди многі будуть мучитися. І повинні ми, як Діди з Прадідами, землю нашу слов'янську - землю Троянову - спільно захищати й берегти!
І допомагав Кий облаштовувати князю Вуславу Полянський Княжгород, а потім, коли Кий-град на Дніпрі виник, князь Вуслав з полянами ввійшов у Київське велике князівство. І правив Кий Руссю ще сорок років, і вмер не від рани чи стріли ворожої, а від глибокої старості.
А після нього Київська Русь стараннями князів наших і бояр продовжилася, й дотепер стоїть!
 

 

ЯК КИЇВСЬКА РУСЬ ТВОРИЛАСЯ

Після тяжких страждань і багатьох утрат прийшов князь Кий до Дніпра й став стіни граду з башта-ми-вежами ставити й землю руську облаштовувати.
Прискакав тут гонець від Дрягови й сказав, що дреговичі не хочуть визнавати Кия своїм князем. А вслід йому інший скаче й звістку несе, що русичі з Роси-ріки визнають Кия й допомогу йому пропонують. Третій скаче від Мигрощів, ті не бажають Кия, не хочуть його знати й Древляни.
- Обійдуся поки що самими Полянами, - сказав Кий, а коли хто захоче приєднатися, знає, де Кий-град стоїть, нехай прийде й поговоримо з ним по серцю!
Тим часом від Волині гонець летить:
- А ми тебе, княже, підтримуємо!
І Жмер підтримала Кия, а Черніга й Бихівщина не захотіли.
Так і жив князь перші роки, не відаючи, чи підуть Роди під його руку, чи всі порізно так і залишаться.
А тут Годяки з Гуняками на Русь напали, й Черніга запросила:
- Прийди, княже, допоможи нам!
І Бихівщина:
- Прийди, княже!
І Дряговщина з Древлянщиною теж попросили допомоги.
Відповідав їм Кий:
- Нащо мені живіт свій класти за тих, хто мене не хоче? Визнаєте мене своїм князем - прийду!
Тим часом чутки пішли, що Годяки в степу Заброднів хапають і кіньми розривають. Прив'яжуть за руки, за ноги, а потім ударять коней - і в різні сторони. А інших захоплених бранців Грекам-Ромеям у полон продають, і худобу по степу ловлять і собі ріжуть.
Побігли Руси до Кия просити термінової допомоги.
Відповідав їм Кий:
- Коли дощ із неба падає, тоді й про шапку згадуєте, а коли Сонце світить, то й не потрібна? У вас є свої Старійшини-Родичі, нехай охороняють вас від ворога.
- Чому докоряєш нам, княже, ми прості люди, не воєводи, захисту просимо, а з Родичами впертими роби
сам, що хочеш!
Отут і самим Родичам не до свар стало, тому що велика Біда з усіх сторін налетіла. І прийшли всі Родичі та Воєводи до Кия, й поклали перед ним свої посохи й палиці з ґулями. Так передали вони йому знаки влади й визнали Кия єдиним князем, і вже під його керівництвом стали з Годями й Гуняками воювати.
А коли закінчилася тяжка війна, приїхали всі на Велику Тризну. І поставив тоді Кий у Родах і Племенах своїх Воєвод, а Родичі тільки суди вершили та треби Богам правили, як потрібно.

 

СКАЗАННЯ ПРО БІДИ КИЄВА-ГРАДА

Як не за один день дерево виростає, як не за один день яблуко достигає, так не за один день і Кий-град з'явився.
Ще й Щури наші не жили, а найстарший від горшка два вершка був і за материнську спідницю чіплявся, так у ті часи вже Кий ставив град.
А нині від старого Дуба, що ріс у Києві, вже й пенька не залишилося - зник давно.
А коли поставив Кий Київ-град на Дніпрі, стали люди хворіти. І перш за все покликав князь Зналих людей на Раду, й ті сказали йому, щоб уберегтися від Чорної немочі, треба часник їсти щодня. А коли влітку люди животом хворіють і страждають від спеки, то потрібно пити кисле молоко, а також довго варити ячмінь і пити його міцний відвар. І велів князь поставити Здравниці й при них Знахарів усяких тримати, що трави лікарські знають, відвари й мазі з них роблять і всякого хворого оздоровлюють. І були там Костоправи знатні аж із-за Дунаю синього, були й Роми з Ромеями, яких колись Руси в боях полонили, вони на Русів працювали, а потім, коли одержали волю, не захотіли назад повертатися, так і залишилися наших людей лікувати. Були також Морави, Чехи з Хорватами, та з Карпат-гори були люди Зналі, й тому завдяки князівській волі люди були здорові й не боялися немочі.
Здолав Кий ту біду, а за нею інша прийшла - налетіла зі степів сарана й пожирала все, залишаючи голу землю.
І велів Кий розкладати великі вогнища, і ланцюгом багать оточити поля, й тримати вогонь день і ніч. І сарана в багаття лізла хмарами й згоряла там до кінця.
А зима прийшла, вовки зграями набігли й стали дерти овець, свиней, корів і коней, а людину самотню захоплять - теж розірвуть. І в ту зиму князівське військо воювало з вовками - оточували їхні місця й били хижаків, поки ті не зникли.
А пішли звірі - прийшли люди хижі, Гуни з'явилися прокляті, напали на Волинь, Мораву й Панщину, й усіх отрочили, усіх мучили, й худобу відібрали, й не дали людям часу хліба посіяти.
А потім прийшла зима, а з нею - великий голод. І послав Кий вози до Киверців, а ті повернулися порожні, тому що Киверці теж голодували. А ті вози, що на Карпат-гору пішли, повернулися з припасами - Коропи поділилися тим, що в Ромів відбили. І протрималися люди до весни, а там риба пішла в Дніпрі сильна, й корені стали люди копати - кугу дряговин-ну й катран солодкий, і їли помалу з рибою. І протрималися люди, вижили, хоч і схудли до кісток. А коли трава пішла, то варили її й пили густий навар. А зерен ячменю з пшеницею не чіпали - посіяли всі до єдиного. Улітку на ягодах-овочах вижили, а там і День Даждьбожий настав, Перший Сніп приніс.
Тільки обмолот закінчили люди, тільки першого хліба наїлися вдосталь, як нове лихо навалилося - Годяки грабувати прийшли.
І сказав князь Кий людям:
- Стояла до нас земля Руська не одну тисячу років і стільки ж ще стояти буде, тому як завжди Праотці наші захищали її від ворога, й ми нині за угіддя свої постоїмо!
І дві седмиці йшла велика січа, й прогнали кияни ворогів зі степу.
А прийшли Овсени - послав князь мисливців у ліси промишляти звіра, а жінки вдома м'ясо солили, сушили й запас робили. І сам князь Кий ходив на кабанів диких, і сам не раз брав ведмедя, й оленів бив, і корів сохатих.
І того разу зима ситною була, й люди весело святкували Коляду, й пускали Коло палаюче, й славили князя, й пили за його здоров'я меди з брагою, й Богам хвалу возносили від серця.
І ми того князя досі пам'ятаємо й славимо. І ми його, Віщого, ніколи не забудемо, повік, до кінця!
 

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Асов А.И. Атланты. Арии. Славяне.- М.: Фаир-пресс, 2000.
Артамонов М.И. Венеды, невры и будины в славянс-ком этногенезе. - Вестник ленинградского университета, 1946. - N2.
Афанасьев А.Н. Народные русские сказки. - М.: На-ука, 1984.
Белецкий A.A. Лексикология и теория языкознания (ономастика). - Изд-во киевского ун-та, 1972.
Библиотека русской фантастики XI-XVIII вв., T.I-IV.- М.: Сов. Россия, 1990-1992.
Бытенко М.Ф. Исторические судьбы острова Березань. - Одесса: Кн.изд-во, 1985.
Велесова книга. - М.: Менеджер, 1994. (Переиздание с исправлениями. - 1995).
Велесова книга //Мифы древних славян. - Саратов: Надежда, 1993.
Велесова книга. Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу //Переклад, підготовка автентичного тексту Б.Яценка. /Дндоєвропа, Київ, Велесич, 1995.
Геродот. История в девяти книгах. - М.: Наука, 1972.
Граков Б.Н. Пережитки матриархата у сарматов // Вестник древней истории, 1947 - N3.
Граков Б.Н. Скифы. - М.: 1971.
Доватур А.И., Каллистов Д.П., Шишова И.А. Народы нашей страны в "Истории" Геродота. Тексты. Перевод. Комментарий. - Л.: Наука, 1982.
Каллистов Д.П. Северное Причерноморье в антич-ную эпоху.- М.: Учпедгиз, 1952.
Карамзин Н.М. История государства российского. Т.І-II, Древняя Русь. Киевская Русь. - М.: Московский рабо-чий слог, 1993.
Карта "Das Merowingenreich von 482 bis 714 J."
Карта "Die Entstehung des deutschen Feudalstaates von der Mitte des 9 Jh. bis zur Mitte des 10 Jh."
Карта "Die Wanderungen der Slawen und der Einfalt des Awaren im 6 zu Beginn des 7 Jh."
Книга Велеса. - М., 1997.
Книга Велеса. - Спб., 2000.
Кобычев В.П. В поисках прародины славян. - М.: На-ука, 1973.
Космос Древньої України. - Київ, 1992.
Кудрявцев О. Исследование о костобоках //Иссл. по истории. - М.: Издат-во Ак. Наук, 1957.
Миролюбов Ю.П. Сказы Захарихи. - Germany, 1990.
Миролюбов Ю.П. Предыстория славяно-русов. - Germany, 1988.
Миролюбов Ю.П. Материалы к предыстории русов. - Munchen, 1983.
Миролюбов Ю.П. Дополнительные материалы к передыстории русов. - Брюссель, 1952.
Миролюбов Ю.П. О князе Кие, основателе Киевской Руси. - Germany, 1987.
Миролюбов Ю.П. Образование Киевской Руси и её государственности (Времена до князя Кия и после него). - Germany, 1988.
Miroljubov Jurij. Religija slovena dohriscanskog perioda. - Beograd, Pesic і sinovi, 1998.
Мифологический словарь. - Л.: Госпедиздат, 1959.
Мифы народов мира. T.I-II. - М.: Сов. энциклопедия, 1980-1982.
Михайлов Б.Д. Петроглифы Каменной Могилы. - За-порожье: Дикое Поле, 1999.
Повість врем'яних літ. - К.: Рад. письм., 1990.
Полное собрание русских летописей. - Спб., Л., 1841-1989.
Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв.-М.: Наука, 1982.
Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. - М., 1987.
Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1981.
Ричков М.О. Про зображення "ступнів ніг" на антро-поморфних стелах доби раннього металу//Археологія. - К., 1982.
Скрипник М.Ф. Влес книга: Літопис дохристиянсь-кої Русі-України, ч.І-VI. - Лондон, Гаага, 1972, 1975.
228 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
Смирнов А.П. Скифы. - М.: Наука, 1966.
Смирнов К.Ф. Сарматы и утверждение их политичес-кого господства в Скифии. - М.: Наука, 1984.
Словник античної міфології. - К.: Наукова думка, 1985.
Slownik starozytnosci sliwanskich: Encyklopedyczny zarys kultury Slowian od czasow najdawniejszych do schulku wieku XII.-Wroclawetc, 1975.
Стрижак О.С. Етнонімія геродотової Скіфії. - К.: Наук. думка, 1988.
Стрижак О.С. Етнонімія птоломеєвої Сарматії. - К.: Наукдумка, 1991.
Творогов О.В. Влесова книга //ТОДРЛ. Т.43. - Л., 1990.
Трубачев О.Н. Лингвистическая периферия древней-шего славянства в Северном Причерноморье //Вопросы языкознания. 1977. - N6.
Трубачев О.Н. Таврские и синдомеотские этимоло-гии//Этимология, 1977.
Шафарик П.И. Славянские древности. /Пер. с чешек. И.Бодянского. - М., 1837-1848.
Шахматов A.A. К вопросу о финско-кельтских и финско-славянских отношениях. - Спб, т. І-ІІ, 1911.
Шаян В. Віра предків наших. - Канада: Онтаріо, 1987.
Шустер Шевц Г. Язык лужицких сербов и его место в семье славянских языков //Вопросы языкознания, 1983. - N2.
Шустер Шевц Г. Возникновение западнославянских языков из праславянского и особенности серболужицкого языкового развития //Вопросы языкознания. 1983. - N2.