Я вірю, вона є реальна, має дітей, чоловіка, які змирилися з її віртуальними світами та знайомствами і полюбили твори дуже сучасні, немов відскановані з найтонших проявів любові. Вона є дистанційно зі своїми учнями однієї з реальних львівських гімназій... хтось її знає, хтось любить і захоплюється її талантом. А може, й сама Марія розповість нам таємниці життя та творчості на радіо "Українська хвиля з Європи"...
А спочатку представлю її твори, що впродовж цього року прийшли до нас із соціальних мереж.
А спочатку представлю її твори, що впродовж цього року прийшли до нас із соціальних мереж.
***
слідами білими у чорній круговерті,
розмірено лишаючи тепло,
малюєш схеми незагнуздано- відверті -
фрагменти чи то року, чи кіно?..
слідами білими упоперек сум‘яття
замислено вкривається печаль;
як чисто з нами, як вивершується щастя-
відвертості замріяний скрипаль!
слідами білими у втомлені години
навернеться надія синіх гір
з вітрами й віщим шепотінням до людини:
«Повір у щастя, ти лише повір...»
ЖІНКА ІЗ ЗАПАХОМ ДИМУ
Жінка із запахом диму в ніч твою двері відкрила,
строга і мовби сумна, стала, як з Біблії Єва,
темряви сон зворушила жінка з одного ребра…
Жінка із запахом диму міста, околиць, села,
вчора минула й сучасна - Єва стара і нова-
полум’ям злинула сила– зникла епоха, земля…
суща, мов нереальна, первісна і життєдайна,
з темряви виткана, зроджена, волею звільнена,
зрощена, духом нескорена, сонячна, скупана
щастям у радощах, вінчана і майже грішниця,
вигнана з саду Едемського, але могуча, жива,
вічна, із вірою в серці, жінка твоя й не твоя…
волею сповнена, величчю, скеля над морем тверда,
в горі і щасті велика, сильна й водночас слабка,
доля твоя, може, карма - світ і себе ти змінила!
Жінка із запахом диму в ніч твою двері відкрила,
світлом зайшла - вогнем стала, в полум’ї спопеліла,
щоб відродитися з сонцем в променях свіжого дня…
ДОРОГА
дорога додому сивіє здалека, як вічність…
колише повітря між вістрями часу планета.
немає доріг, щоб зрівняти дорогу із літа
туди, де у тиші молитви сплелися тенета,
де вітер доносить до вуха усі-усі кроки…
впіймавшись за груди, сивіє любов безкінечна,
остання спокута і зорані зморшками роки,
прожитих, як Бог повелів, сто стонадцятих весен.
рахує всі дні аж від першого крику до нині…
у соці веснянім колишуться віти зелені
тих яблунь, що пахнуть бджолою і мерзнуть щозими
під вікнами, що зазирають очима за двері,
чи схлипне підлога від втомлених ніг на порозі,
а вітер здійме ураган закодованих знаків
між душами рідними, кровними в істиннім Бозі,
що з літа дорогою сивою йдуть, поки в часі …
***
коли стихають дзвони злого року,
коли змовкають примхи вперті долі,
коли тобі до мене лиш пів кроку,
та час спинився десь на переході.
довкола і проблеми, і турботи
у ритмі навіженім: будні- свята...
і діти, гляньте , виросли, нівроку,
а ніби вчора на руках у тата.
і донечка солодка, як малина,
із хлопчиком -конструктором за руку,
лиш час випереджає рух машинний
асфальтом і по давньому ще бруку....
старого міста змінено квартали...
між нами і роки, і примхи долі.
модерні ритми в старовинні брами
вриваються- лиш час міняє ролі...
Екзамен
Новела
Якби не пройшло двадцять років, не минуло б стільки часу, то цей випадок можна було б віднести до звичайних. Тільки не тепер. Софія сиділа сьогодні зворушена, у глибині душі замерехтіло давно нібито згасле світло, про яке майже не згадувала, ніколи не думала, крім надзвичайних моментів, які спонукали до болю й жалю самої до себе. В останнє десятиліття вона ніколи себе не жаліла, напевне, її душа стала черствішою до себе та і до інших теж. Вона навчилася жити за законами суспільства і його моралі, а часу на меланхолію не мала і не потребувала ворушити минуле. Їй важко було завжди, але тепер вона сиділа і відчувала свій колишній біль, який, думала, уже не турбуватиме її через двадцять років, та помилялась, дуже помилялась. Софія не вірила собі вже, як все- таки їй було прикро, сумно і таки боляче. Для чого він з’явився у її житті через двадцять років? Невже совість мучить? Ні, скоріш за все, його друзі йому розповіли про неї. Бачилась влітку зі спільною подругою. Не впізнала її. А Софія не змінилась дуже, лише була доглянутою, на вигляд дуже поважною і водночас не постарілою у свої роки, а розквітлою й спокійною, у якої все склалось якнайкраще і яка не шкодує за минулим і за тими, хто у ньому був і кого втратила. Вона пам’ятає зустріч із його подругою юності. Софія розуміла лише, що не хоче нічого ворушити ні в пам’яті, ні в житті. Він не зустрівся їй ні разу, хоча жили в одному місті, а тепер сам знайшов її в мережі і другий день читає її дописи. Так, вона бачить усе й розуміє без слів, але не треба більше. Софія змінила налаштування сторінки й припинила доступ гостям, але сам факт його присутності розтривожив думки. Навіть хай не сміє більше думати, що вона буде підтримувати отой фарс чи драму, яку він розігрує перед нею. Може, він хоче щось їй показати? Як-не-як, а Софія стала відомою, її творча натура не втрималась у рамках, а кожного дня вчила і карала заодно. Саме життя змушувало Софію боротись за все, чого досягла, хоч і розчаровувалась, може, більше, ніж слід було, тому що бачила світ ідеалізованим, а не таким, як насправді. І люди у її очах були набагато кращими, ніж у житті. Як вона пам’ятає своє розчарування від власного синочка, який пішов другий раз до школи у свій перший клас. Софія була відмінницею, любила вчитись і наука їй давалась. Тому мріяла і навіть сумнівів не мала, що її син буде таким, як вона , але яким було її розчарування, коли хлопчика привіз батько зі школи! Софія досі бачить їх повернення. Вона відкрила вхідні двері, а малий навіть не йшов, а біг сходами у білих штанцях, сорочка розхристана, повисмикувана, а коліна – чорні-чорні! Ця сцена більше десяти років стоїть перед очима - не забувається. Яким було її розчарування - гіркоту відчуває досі. І недаремно. Тому що син завжди мав не надто зразкову поведінку, але її любов не поменшала від того, вона знає і відчуває, яка дорога людина він для неї кожну хвилину, все життя… Немає нікого дорожчого!
Сьогодні Софію змусили згадати минуле. Воно нічого не варте! Усі її дні тільки заради майбутнього сина. Він став її сенсом, найдорожчим чоловіком життя. Яка тепла його посмішка, а які прості й глибокі слова: « Я вам у старості подам горня води». Сльози текли самі по собі лицем Софії, капали на руки - вона не бачила нічого перед собою, мов у тумані сиділа, лише музика неймовірного Шопена розливалась у її душу, ніби самим дощем омивала кожну клітину… Нічого не варте минуле і той, хто залишився лише болісним спогадом одної незрозумілої миті у веремії шаленого світу з його випробуваннями і екзаменами на любов.
РІЗДВО
Таємна ніч різдвяна, таємнича,
Століттями приходить раз у рік:
Стихає в надвечір’ї мова звична-
Родина вся збирається за стіл.
Не стелять вже солому на підлогу-
У ясельках народжений Ісус;
Немає уже бабці з колядою
І сіно не вкладають під обрус…
На білій скатертині хліба коло,
Дванадцять страв і свічечки вогонь,
З молитвою вечірньою до Бога
У серці обізвалося Різдво!
2-Д
Новела
2-Д клас після довгого літа знову прийшов на урок української мови. Сонце пекло, як улітку. Потрібно висидіти сорок п’ять хвилин, коли так хочеться грати у футбол або зависнути у відеогрі, гуляти без конкретного призначення або мандрувати в Instagram, але відкрились двері й увійшла серйозна вчителька, як у першому класі, та сама, висока і зла, на перший погляд, хоча всі добре знали тепер, коли минув рік, що вона тільки зовні строга і не дасть нікому вилізти собі на голову, тому що вивчення свого предмета вважала такою самою необхідністю, як дихання й споживання їжі, без яких життя неможливе.
Усі учні дуже хвилювались, коли закінчували початкові класи: яким буде їх навчання в новій школі, навіть не школі, а гімназії, яка мала давні традиції, цікаву історію у своєму місті. Колись, сто років тому, гімназистки приїжджали каретами під нову браму, де їх зустрічали строгі викладачі й наставники. Із того часу прогрес відчувався в усьому: і в сучасних авто, якими привозили теперішніх гімназистів, і в новітній техніці, з допомогою якої можливе спілкування зі студентами усього світу, і в більш вільній поведінці самих дітей, серед яких обов’язково знайдеться не один бешкетник або гіперактивний хлопчак, та і дівчатка часто дозволяли собі вести суперечки з учителями, не слухали на уроках пояснення нових тем, а для когось таке навчання ставало звичкою. Проте у їхньої вчительки жарти припинялись дуже швидко. Анастасія Степанівна відразу розкусила, хто її учні. Вона дивилась на всіх з прихованою любов’ю та цікавістю. Якийсь спостережливий учень міг би побачити, як їй приємно знайомитись з новими дітьми, яких не зустрічала раніше, не знала їх можливостей, але впевнена була, що знайде з ними спільну мову й навчить їх усіх усього, звичайно, знала, що у кожного свої задатки, але на негатив ніколи не налаштовувалась. Мислила тільки позитивно, тому що спеціальність вибрала собі свідомо, предмет викладала улюблений, почувалась на своєму місці, хоча професія вчителя вважалась непрестижною, оскільки оплачувалась дуже низько в порівнянні з іншими професіями. Та її вибір був обдуманим. Анастасія Степанівна на гроші ніколи не зважала, мала повноцінну сім’ю, в якій її чоловік дбав за матеріальний добробут, а вона мала час для дітей, займалась їх вихованням та всебічним розвитком. Навчання в школах закінчувалось найпізніше о 16.00, а не о 18.00, як у комерційних фірмах, банках чи державних установах, тому весь її час належав сім’ї. Мама й чоловік підтримували й одобряли її заняття. Жінка мала безліч обов’язків вдома, тому на роботу ходила із задоволенням, почувалась щасливою людиною, мамою, дружиною. Кожний день був маленьким святом зустрічі з такими ж дітьми, приблизно, як і її власні. Анастасія Степанівна бачила у всіх учнях свого сина чи доньку, уміла відчути їх страх чи невпевненість, була досить чуйною й уважною до кожного, що вони згодом усі розуміли і з радістю ділились з нею своїми емоціями, знаннями і незнаннями також.
2-Д вертівся з усіх сторін, хихикав, сміявся, а хтось вигукував і голосніше якусь нісенітницю. Дівчатка сиділи разом, та і хлопчики не могли втриматись врізнобіч, тому Анастасія Степанівна стала мовчки навпроти них біля самої дошки і чекала, коли всі піднімуться з крісел, позаспокоюються і зможуть з нею ввічливо привітатись так само, як вона з ними. Одні вже вставали, інші нічого не помічали ще, а треті не мали намірів починати урок, але вчителька мовчала досить вперто, учні починали розуміти, що час канікул закінчився, потрібно налаштуватись не тільки на урок, а й подальше навчання, яке, хочуть вони чи ні, мусить відбуватись. Нарешті вся група з п’ятнадцяти учнів рівно і майже мовчки стояла біля парт і дивилась посміхаючись на свою вчительку, яка привітно сказала:
-Добрий день!
Відповіли хором:
-Добрий день!
-Сідайте, будь ласка, відкрийте зошити і запишіть сьогоднішнє число,- Анастасія Степанівна написала дату і тему уроку на дошці, але відчувала позаду жваву енергію, яку не втримати ніякими засобами в рамках спокою, оскільки кожна дитина була здоровою й життєрадісною, чому вона щиро раділа, посміхалась у душі до всіх разом, але виду не показувала. Учні розуміли, що слід себе стримувати, тобто емоції -інакше вчителька напише зверху вниз усі вправи з підручника у стовпчик і пізно буде розкаюватись і просити пробачення за непослух, та хлопчиків неможливо було вгамувати словами і попередженнями, тому через деякий час на дошці красувався цілий стовпчик вправ, які потрібно було виконати до дзвінка.
- Та стільки!- кричали найбільш нечемні й непосидючі.
- Ваші проблеми, треба було поводитись чемно. Усі вправи, які не виконаєте, будете мати на домашнє завдання!
- Ой-йо-йой!
- Будете кричати – ще допишу!-хитро посміхалась Анастасія Степанівна.
2-Д поволі затихав, брав ручки спочатку нехотячи, підсовував зошити й книжки або планшети ближче й починав писати з першої вправи, яка була на самому верху дошки, щоб встигнути до кінця уроку й останню виконати. Лише найвредніша і найкапризніша Тоня, яка ніколи й нічим не була задоволена, довше від усіх вовтузилась, щось собі й вчительці з учнями доказувала, що не мало ніякого позитивного для неї результату, і починала також виконувати зверху донизу цілий стовпчик завдань…
2-Д був таким галасливим, веселим і сонячним ще пару хвилин тому, а тепер голоси замовкли, лише хто-небудь уточнював завдання чи перепитував про незрозуміле. Білява голубоока Софійка перелякано зиркала на вчительку, хлопчаки замість м’яча почали змагатись у написанні кількості вправ «Хто швидше?», ніби вони на футбольному полі української мови, хто більше здобуде балів. Учителька сиділа за столом біля вікна, за яким неймовірно тепла і ласкава осінь розмальовувала всіма барвами сусідній сад, дивилась на своїх учнів, примружуючи очі і посміхаючись не тільки в душі, а й на виду до кожної дитини, і думала, які вони гарні й цікаві, усі особливі по-своєму. Тільки в цьому з п’яти других класів на паралелі почуваєш себе, як на футбольному полі, де рух й енергія вириваються крізь манери, а живий оптимізм і щастя переповнює і виливається то сміхом, то вигуками – нестримним теплом дитинства, яке поглядало п’ятнадцятьма парами цікавих знайомих очей: і з бісиками, і з дитячою злістю, то з сумирним спокоєм, очей, які завтра стануть іншими, бо сьогодні ними дивилось саме дитинство, синьооке й карооке, веселе й щасливе, яке дарує всім, хто зблизиться з ним віч-на-віч, насолоду жити, бачити світ під особливим кутом зору, тим самим ніби ізолюючись у дорослому житті, зустрічаючи день із щасливою мрією: бачити усі оті оченята, чути голоси неповторного дитинства сонячних дітей.
Урок закінчувався в швидкому темпі, учні з азартом завзятих гравців добігали до фінішу, перегукуючись, скільки кому ще залишилось, наздоганяючи один одного, адреналін пришвидшував дії, розпалював завзяття, тільки не на футбольному полі, а на уроці української мови, який проводила Анастасія Степанівна з хитро- мудрою посмішкою на обличчі і думками про те, що у 2-Д вона залишатиметься фанатом, аж поки він не закінчить гімназію, аж поки колись вона не зустріне когось із учнів, як недавно одного з попереднього випуску, який радісно її кликав посеред її міста на тротуарі і якого ледь впізнала – так він змінився. Їхня зустріч була щирою й теплою, ніби вони ніколи не розлучались, а кожного дня бачились на уроках чи перервах у коридорах, ніби він з того самого 2-Д, тільки з хриплим голосом, вищого зросту і зовсім не студент Політехнічного університету, який вивчає штучний інтелект, а без уроків української мови та літератури і знань, які отримав у шкільні роки, він не був би тим, ким мріяв з самого дитинства… Анастасія Степанівна ставила оцінки тільки відмінні. Тому що планка її була високо піднятою - на низькі результати ніколи не розраховувала як у своєму житті, так і у професії. 2-Д пищав від задоволення, їхня гра закінчилась разом із дзвінком на перерву, який покликав усіх футболістів на футбольне поле, а їхніх фанів підтримувати сміх і радість і ловити щастя разом із м’ячем, за яким ганялось голубооке й карооке дитинство сонячних дітей…
СПОВІДЬ
- А я без тебе блукаю наосліп,
зі шляху збилась у розлуці сумна,
не бачу неба, сонця удосвіта -
у світі без імені, мовби пітьма;
я стала туманом сивим у полі,
у лісі мрякою, дощем навесні,
без тебе лише я тінь на узліссі,
самотня зозуля без діток в гнізді;
а я без тебе зоря одинока,
згасаюча в небі - у безвість летить…
зима я безсніжна, туга безлика-
лише не сумуй і мене не жалій, -
самотня душа під крилами неба
у сповіді вклякла, в мольбі до зірок;
завжди на зустріч під супровід дива
веде чи таємність, чи рідне їй щось?..
***
Відпусти вже, любове, на волю,
не тримай у полоні навік.
В затуманених вікнах від болю
розчиняється вечір у ніч...
Відпусти у замріяну юність
почуттів невимовну печаль,
а залишу на згадку лиш гордість,
віддаляючись з часом у даль.
Відпусти, я дивитимусь в очі
і розлуці, і холоду зим,
не суди ти лише позаочі -
в сьогоденні я з болем старим.
Я навчусь - починає світати-
все спочатку, з нового листка,
буду падати, потім – вставати -
вся твоя, незбагненне життя!
Але істинне знов суперечне:
у людині горять почуття!
Я скоряюсь тобі... Не інакше -
без любові немає життя...
***
Роздуми жінки
коли день, як безкінечність,
коли вечір, як порожнеча,
коли небо, як невідомість,
коли голос завмер і не мовить,
коли ніч лякає відлунням
суму дикого, диму гіркого,
коли очі заплющені бачать,
як тікає твій образ безмовний,
коли тиша кричить стоголосо
у пустельному просторі часу,
посіває під зорями сумом
на сліди твої - Бог усе бачить...
***
Роздуми жінки
мені сняться сни дуже схожі на дійсність,
але в них немає підлих вчинків і втрат...
мені сняться сни з твоїми месенджами,
в яких ти бажаєш гарного дня або ранку
без будь - яких сумнівів і квітка на згадку.
мої сни закінчуються з першим поглядом очей,
але залишаються теплі враження.
я живу цілий день, ніби насправді ти привітався в дійсності.
ти не знаєш: колись я сама надішлю тобі кольоровий ґіф із моєї реальності.
ти, я знаю, подумаєш, що я надто впевнена, але мені байдуже.
я хочу читати твої повідомлення, навіть якщо буду не скромною,
навіть тоді, коли ти без причини зникнеш із снів моіх, але я буду вірити...
МІЙ КРАЙ
Мій край у зелені лісів,
гірських потоків гомін;
як святощі, мій отчий дім -
тривожний вічний спомин.
Мій край у пам’яті синів,
у пісні тихій доньок;
як ріки вийшли з берегів,
як дотик до долоньок,
як музика, святковий спів,
живе в душі багаття -
не вистачить і днів, й років
любов утамувати…
***
ти ангелом залишишся на згадку
у світі грішнім, повному спокус,
ти вмієш чути, бачити, ти вартий
цілих томів поезій, ніжних муз...
ти справжній у нескореному часі
космічних перельотів і тривог,
як в первісному ладі, - мрія щастя
всміхається невинністю думок...
мені здаються дні весь час дрібними
у світі неймовірності людей-
ти ж ангелом залишися між ними-
твоє крило торкається грудей...
ВІРТУАЛЬНИЙ РОМАН
Психологічна повість
Із життя не одної жінки…
Розділ І
Єва ніколи не уявляла собі навіть, що віртуальне життя зможе її так полонити, аж настільки, що кожний день буде прокидатися й бігти до екрана чи спатиме, а поруч із нею - смартфон, який замінить родину, близьких і втягне її у щось досі невідоме, але справжнє. Це її дні минають, її час тягнеться сірою павутиною, сповільнено, ніби в кадрах, які змінюють один одного. Вона знала свою натуру надто добре, деколи їй здавалось, та навіть більше – вона точно знала, що мала б народитись в іншому житті й навіть не жінкою, а скоріше мужчиною та ще й з мусульманського світу. Каверзні думки так втомили її цього літа, що Єва поринула у свій потаємний світ реально. Чи бракувало їй уваги? Чи мало вона мала любові? Так, як кожна жінка, у своєму місті вона жила непомітним життям, хоча мала талант - вона любила мистецтво й себе у ньому, воно стало її гаванню від усіх проблем, де могла заховатись від труднощів й отримувати насолоду, бо душу мала витончену й вразливу, а коли вже любила чоловіка, то він мав їй замінити весь світ, а вона повинна була стати для нього всім. Ніякі інші жінки навіть не мали шансів отримати частину її щастя, часточку її душі. Тому в цей день її вразила інша жінка, гарна й молода, яка красувалася в мережі своїми дітьми, яка була розлученою, знала англійську і якій подобався той, про кого думала Єва, з ким уже другий місяць намагається створити щось нове й справжнє у віртуальному світі…
Спочатку це було лише фото мужчини, який попросився до неї в друзі. Їх у ФБ вона вибирала ретельно, хоча знала все: для чого і навіщо. Але такий час. Віртуальне життя замінило реальне, ще й карантин свою справу зробив. За своїми принципами Єва не приймала незнайомих зовсім: це мали бути друзі її друзів, з мистецького кола чи знайомі її знайомих або люди, які по-справжньому зацікавились її творчістю. Чоловіків різних національностей чи з арабських країн в її списку не було, вона видаляла їх запити відразу, бо кожний такий відразу почне надокучати, запевняти в любові або проситись у женихи, а ще гірше - буде хотіти віртуального інтиму. Жах проймав її, коли один раз випадково натрапила на подібне. У її біографії чітко було вказано, хто вона і який її статус. Фото незнайомого чоловіка привабило її неабияк: на неї дивились чорні очі з –під посріблених брів, красиве обличчя з темно-сивою бородою зрілого мужчини, високого й спортивної статури, у якісному одязі і країна його проживання –європейська.
Вона довго дивилась і бачила лише свою, ще дівочу, ідеальну мрію чоловіка, ідеальний образ, який невтомно переслідував її все життя, якого колись давно, думала, що майже отримала, але життя з неї тільки насміялось. Тепер на неї дивився з екрана чоловік, зі свого фото, яке не викликало ні підозр, ні сумнівів, а тільки врода притягувала й мовби говорила… Єва не видалила його, як усіх інших, а лише залишила в запитах на дружбу. Дні минали, у друзі просились і з Туреччини, і з Єгипту, навіть з Ірану, Пакистану й Індії. Усіх легко, не читаючи, видаляла, проте деколи відкривала запит від європейського незнайомця. Вона дивилась, як він живе, що показує, а притягувала її його усмішка й щасливе обличчя, яке посміхалось, певно, знаючи, який він красивий і як подобається жінкам СНД. Хоча зовнішність мав не надто європейську, і обличчя було засмагле ще й борода викликала підозри. Єва не спішила, ніби чекала чогось.. А чого? І сама не могла зрозуміти. У ній забагато від Прапраєви, завжди знала, що її сутність надто жіноча, потребуюча любові і ще любові. Якщо стільки років була зовні правильною й жила, як у більшості сімей, це не означало, що її внутрішній світ був таким бездоганним. Напевне, її творчість виривалася з душі, як промінь до визволення від пут і недозволеності. Це не означало, що вона пропаща або легкої поведінки. Навпаки, Єва надто цінувала репутацію й нічим би не дозволила її зіпсувати.
Вона довго дивилась і бачила лише свою, ще дівочу, ідеальну мрію чоловіка, ідеальний образ, який невтомно переслідував її все життя, якого колись давно, думала, що майже отримала, але життя з неї тільки насміялось. Тепер на неї дивився з екрана чоловік, зі свого фото, яке не викликало ні підозр, ні сумнівів, а тільки врода притягувала й мовби говорила… Єва не видалила його, як усіх інших, а лише залишила в запитах на дружбу. Дні минали, у друзі просились і з Туреччини, і з Єгипту, навіть з Ірану, Пакистану й Індії. Усіх легко, не читаючи, видаляла, проте деколи відкривала запит від європейського незнайомця. Вона дивилась, як він живе, що показує, а притягувала її його усмішка й щасливе обличчя, яке посміхалось, певно, знаючи, який він красивий і як подобається жінкам СНД. Хоча зовнішність мав не надто європейську, і обличчя було засмагле ще й борода викликала підозри. Єва не спішила, ніби чекала чогось.. А чого? І сама не могла зрозуміти. У ній забагато від Прапраєви, завжди знала, що її сутність надто жіноча, потребуюча любові і ще любові. Якщо стільки років була зовні правильною й жила, як у більшості сімей, це не означало, що її внутрішній світ був таким бездоганним. Напевне, її творчість виривалася з душі, як промінь до визволення від пут і недозволеності. Це не означало, що вона пропаща або легкої поведінки. Навпаки, Єва надто цінувала репутацію й нічим би не дозволила її зіпсувати.
Її творча уява заходила надто далеко у світі почуттів, але в реальності бачила лише будні й життя, яке уже не дарувало пристрасті й запаморочення від власних переживань. Час тягнувся, дома виникали проблеми - вона втомилась занадто від буднів, життя стало настільки примітивним й однотипним, що навіть її мистецтво стало для неї замалим. Жінка не мала змоги на повну силу працювати - епідемія перекрила всі можливості, її дім жив нормальним впорядкованим життям - їй не треба було думати, як заробити на хліб, тому що бізнес, який давно став у нагоді, давав свої плоди. А от того, що називають щастям, чомусь не було видно. Її роки були золотими, вона стала сама собою і не боялась такої себе, вміла бути неординарною, змогла якихось кілька років тому стати справжньою й впевненою, вирішувала багато проблем сама: чи старшої дочки, чи молодшої, чи домашніх побутових. Їй під силу було декілька раз переїхати в нове помешкання,і це не викликало в неї стресу чи боязні, як у її чоловіка. Вона сама займалась майстрами й ремонтом. Тільки її загартованість і терпіння привели сім’ю в стан стабільності. Єва не потребувала їхати за кордон, щоб заробити гроші. Все можна досягти у своїй країні, де мова, люди й місто - усе рідне, де кожний день вдома. Жінка часто ходила вулицями, дивилась на людей, ззовні все було просто й зрозуміло. Багато пар гуляли з малюками. Вона давно вже виросла з пелюшок, її діти ось-ось покинуть її, хоча молодшій доньці ще вчитись і в школі, і далі, а старша стає кожного дня іншою…А як було важко раніше! Усі недоспані ночі відбились під її ясними очима. Тепер вона не любить фотографуватись. Із багатьох кадрів залишає лиш одне-два фото, які не вказують на її вік, хоча в житті не все так погано. Її ровесниці, що залишились у рідному містечку, дуже вразили малу дочку. Вона щиро раділа, що її мама на десяток років молодша, чи, може, то однокласниці на десяток постаріли? Як-не-як, але зовнішність її ще надто приваблива: і ранкові пробіжки, і обмеження в солодкому й калорійному, і любов до себе красивої не минули даремно. Єва ніколи не відвідувала зали тренування, але вміла взяти себе в руки і привести своє тіло в норму. Це її літо особливе! Воно дивилося на неї чорними очима і посміхалось із екрана. Але як його посмішка проникла так глибоко в її свідомість, що аж заставила одного вечора натиснути «Confirm» праворуч фото, на якому високий мужчина з темно-сивою акуратною бородою і чорними очима посміхався до всіх і до неї також?
Розділ ІI
Друзі
(Продовження)
Що Єва думала? Вона добре знала: нічого серйозного, друзі у ФБ - так банально, у неї їх кілька тисяч, але спілкується з кількома жінками та на свята по кілька слів з іншими, проте внутрішній голос говорив зовсім інше. Відчуття не підводили Єву ніколи. Вона знала десь у глибині душі інше. Недаремно так довго визрівало її рішення прийняти запит від іноземця. Фотографія у ФБ у неї розкішна: довга шия так і приваблює чоловічі погляди, глибоке декольте відкриває ніжну лінію грудей, а зачіска сяє блискучим каштановим волоссям на осінньому золотому сонці, і голова гордо піднята вверх – уся її постать привертає увагу. Такі фотографії рідкісні: упіймано в об’єктив образ у всій красі й загадковості, коли виникає багато запитань, на які ніхто не знає правильної відповіді. Це фото впало в очі незнайомцю, а його - їй. Усе було просто й очевидно: люди або подобаються одне одному з першого погляду, або відразу не викликають симпатії. Тільки різниця між чоловіком і жінкою в тому, що жіноча натура більше роздумує й має тисячі сумнівів і планів на майбутнє, а чоловік побачив і захотів мати, як щось просте й доволі звичайне, без перспективи на майбутнє, міняючи одну за другою жінок. Єва розуміла все, лише в її душі давно-давно жила мрія знайти друга, та не просто друга, а чоловіка, який буде її товаришем, таким самим, може, як її чудова подруга з Польщі, з якою виникли теплі й щирі почуття у ФБ. Хто би міг подумати, що чужа людина стане ближчою, ніж її рідні? Коли Єва мала проблеми з доньчиним навчанням, то правду дізналась лише її Катаріна, а коли депресія не давала спокою й нудила життям, то Катаріна була першою слухачкою й радником.
Кожний день вона писала їй і називала «золотою дівчинкою», подруга розказувала про себе й співставляла життєві ситуації, на прикладі яких Єва набиралась спокою, а депресія поволі відступала. І чомусь вона собі мріяла про такого друга, але мужчину. Чоловіки Єві подобались завжди, це було цілком природнім - такими людей створив Бог, але неабиякі, а інтелектуали або гарні й мужні, але теж із розумом, освічені, звичайно, з достойною роботою й відповідним статусом у суспільстві. Тому що для Єви чоловік був еталоном усіх найкращих рис, подобою Божою в усіх відношеннях, який не мав мати нічого низького й негативного. Вона й заміж вийшла за дуже перспективного й красивого юнака, і життя у неї було, як у Попелюшки, хоча не стала принцесою, але зустріч їхня відбулася подібно. Напевне, її наївність не змогла вирости з неї. Відколи здоровий чоловік буде дивитись байдуже на жінку в розквіті, із досвідом, впевнену, яка чується рівною з ним, і який самотній: чи то розлучений, чи невідомо який? Вона добре розуміла наміри мужчин, у яких в друзях лише жінки, знала їх психологію, та якась крихта надії й величезна зацікавленість, а найбільше - образ його - неймовірна нетипова для її країни краса, які вразили до глибини душі з першого погляду, заставили натиснути кнопку, яка збурила її внутрішній спокій, а літо почало тягнутись від екрана до клавіатури.
Довго чекати не довелось. Відразу на наступний день незнайомець із красивим ім’ям прислав банальний месендж, який він щасливий знайомству, звати його Даніель Франс. Він француз. Єва цілком спокійно відписала російською у відповідь на його російську, видно було, що фрази написано за допомогою перекладача. Він розповів, що дуже добре знає англійську, а про французьку – ні слова. Єва відповіла, що рада новим друзям. І нічого зайвого. Усе пристойно. Незвичайний чоловік, вперше такого зустрічає. Він розповів, що є лікарем, працює на Сході в одній із медичних організацій, зайнятий постійно.
Їхня переписка була хвилинною, але скільки свіжості з’явилось у буднях Єви, навіть дихати почала по-іншому. Ранок починався з музики в смартфоні, кави на білому балконі в оточенні її квітів, теплого сонця, яке по-новому світило. Жінка навіть не помітила, як почала заглядати в Месенджер частіше, ніж звично, а телефон тепер пересувався з кімнати в кімнату разом із нею й став нерозлучним у сподіванні, що от-от замаячить червоним значком.
Нічого не змінилось у її сім’ї, усі жили зі своїми смартфонами, у телевізор ніхто не дивився, кожен мав свою кімнату й свій мікросвіт, збирались за сніданками й обідами, а на вечерю вже всі не доходили. Старша дочка мала своє коло знайомств, а Єва дотримувалась дієти, тому стіл пустував наполовину. Ранки стали особливими, Єва почала бігати на стадіоні й кожного дня зміни було видно щораз більше. Її тіло, високе й красиве, ставало більш витонченим, а довгі ноги впирались гострими колінами у вузькі джинси або сяяли на сонці в коротких спортивних шортах. Щоденні пробіжки стали їй так само необхідними, як і месенджі її друга, яких уже чекала. Вона ставала красивішою для нього, він мав її знати не якоюсь запущеною, а гарною і вартою його уваги, уваги іноземця, лікаря, про якого ніколи й не думала раніше, але який звідкись з’явився у її світі. Напевне, не одна дівчина мріє про нареченого з іншої країни, а вона ніколи собі такого навіть і не уявляла. Свою дружбу вона розуміла цілком, вона була чистою й наївною, а що заставила себе змінювати фігуру, то це давно треба було зробити, бо зайва вага заважала жінці ходити: боліли ноги, високі підбори довго не витримувала носити, а весь одяг, куплений раніше, або був вузький, або старий, або потворно виглядав на її тілі. Остання крапля була, коли голубі літні джинси ледь сіли на бедра і зовсім не защіпнулись, а діловий костюм українського дизайнера не зійшовся в грудях на десять сантиметрів. Такі речі недешеві, а під час карантину зовсім нереально купити весь новий гардероб. Її сукні, які любила носити, змінювали щороку свій фасон. Якщо до тридцяти всі були приталені, то після – уже з’явились летючі миші, вільні або темні сукенки й светри, хоча любила одяг із відомих магазинів, а бренди особливо. Та й на роботі аж надто на це звертали увагу. Люди стали бачити не самі себе, а в чому обутий і в що вдягнений чи на чому приїхав, де відпочивав і, здавалось, що душа людська - це порожнеча, що цінність людини у всіх речах, лише не в ній самій. Єва добре розуміла психологію сьогодення, знала суть цінностей сучасного суспільства, але мала можливість дозволити красивіше, то й не відмовляла собі. Проте людям співчувала, як ніхто, могла й милостиню дати циганчатам, хоча знала, що вони так працюють. Але ж діти! Та не любила молодих здорових чоловіків, які просили на вулиці у той час, як могли б знайти собі хоч якесь заняття. Обминала таких, коли йшла своїм містом, особливо центральними вулицями.
Дні йшли звичним ходом, лише з присмаком радості, чогось нового, коли з’являлись легкість і політ, коли душа набиралася тепла й сонця, навіть проблеми не були проблемами, а лише тимчасовими розчаруваннями. Та хіба якійсь людині можна цілковито вгодити, щоб вона отримала абсолютне щастя? Певно, що ні. Завжди чогось буде бракувати. Одного вечора Єва вже чекала повідомлення від Даніеля, навіть не думаючи чому, бо і так було зрозуміло, що ці короткі слова, за якими були реальні люди у віртуальному світі, поєднали їх життя, тільки на скільки кожному? Повідомлення не дочекалась. Її злило таке відношення, він мав би їй хоч слово надіслати, як її подруга завжди пише. Сон прийшов швидко, а зранку напівсонна щось у смартфоні наплутала чи недодивилась, їй навіть здалось, що її заблокували. Емоціїї самі все зробили. Друга з Франції успішно було видалено. Таке з нею ще не траплялось, але все було справжнім: і гнів, і розчарування, і на одного друга менше у її кількатисячному списку.
Три дні минули тихо й непомітно. Вона працювала над проєктом, який вела три роки. Її праця мала б мати успіх. Скільки сил і знань було вкладено в її роботу! Потім вона буде пишатися своїм досягненням, коли результат отримає надзвичайно високий, а те, що буде мати успіх, навіть не сумнівалася, і це ще більше надало їй впевненості в собі, у вартості своєї роботи, і піднесло її самооцінку ще вище. Єва могла дуже багато, її уміння не тільки від навченості, а й від природного покликання, бо займалась улюбленою справою, яка з юних років була її мрією, а тепер уже кілька успішних проєктів позаду- це найбільша винагорода- радість, щастя, що ти комусь допоміг досягнути мети, повірити у свій розум і можливості, особливо, коли це стосується дитини, перед якою невідоме життя, пошуки себе у світі дорослих: і помилки, і досягнення. Усе тільки попереду. Яка ж ця молодість прекрасна, яка юна і закохана в саму себе найперше, бо не думає вона про щось інше. Уже пізніше, коли минуть пориви юних років, то відкривається світ в іншому амплуа, як для неї.
Єва багато зрозуміла, багато чого навчилася, але найбільшим її досягненням була любов до життя без прикрас, без фальші, такого, яким воно є, і до людей, яким вірила просто й звично, хоча дехто вважав її наївною, так в очі й казали, і позаочі. Вона слухала ввічливо, аж потім до неї доходив зміст, суть сказаного. Вона не ображалася на них, не вміла довго гніватись. Та й взагалі для неї було не природнім тримати зло на когось. Хоча бувало різне, але навіть зраду з часом прощала, хоча ніколи би не повернулась до людини, яка її зрадила. Єва ставала скляною, холодною, ніби її душу кинули в сибірські морози, але не дали вмерти якісь обставини, а скоріше за все, любов до життя перемагала й розчарування, і втрати. Життя- це великий дар, який треба вміти пронести по всіх звивинах долі, відчути успіх і не здатися в нещасті. Хоч і важко їй давалися поразки, але після кожної Єва ставала тільки сильнішою. «Поразка –це наука. Ніяка перемога так не вчить», - пам’ятала слова Ліни Костенко. А життя її добре навчило, проте найбільшою наукою було навчитися любити його таким, яким воно є, і знайти своє щастя. Нехай у кожного своє поняття про щастя, а Єва жила зі своїм у гармонійному поєднанні реальності та віртуального світу, в якому невідомий чоловік звернув на неї увагу, приділив їй свій час, вибрав її серед тисяч жінок, фото яких щохвилини з’являються в мережі ФБ, кожна з яких про щось мріє й сподівається на щось, тільки потреби у всіх різні. Але хіба це злочин шукати свою, можливо, долю чи чоловіка, чи споріднену душу, яка десь так само в пошуках щастя в невгамовному просторі космосу людських життів, коли немає іншого способу, в мережі? Невдачі зазнає лише та людина, яка не має ні мети, ні мрії.
Єва хотіла відчути в замкнутому світі ще чиюсь увагу, її душа виривалася з пут, а почуття й мрії суперечили будням її життя, яке надто важко придавило її одноманіттям і буденщиною. Вона не шкодувала, що видалила іноземця, лише не могла так швидко забути його і того короткого діалогу першого знайомства, з якого він здався їй вихованим й освіченим, якраз таким, яким і був її ідеальний друг у її романтичних, може, старомодних фантазіях жінки.
(Продовження)
Розділ ІІІ
Діалог
Три дні якось тихо перейшли через літо, яке більше дощило. Єва дивилась на нові повідомлення в смартфоні, передивлялась спам і чистила зайве. І яким було її здивування, коли побачила текст англійською від Даніеля Франса! Він перепрошував, що не писав, тому що був зайнятий на роботі. Повідомлення було написане три дні тому, коли Єва якраз і видалила свого нового друга зі списку в пориві гніву й своєї гордості. У неї заблистіли очі, тому що зраділа, і більше не було роздумів, чи писати йому, чи ні. Зрозуміло, що погарячкувала, не мала ні терпіння, ні солідності. Вона видаляла його ще з холодним серцем, а от тепер воно вже тепліше і б’ється прискорено, і кров стала гарячіша, точно. Єва написала лише коротке побажання гарної роботи англійською мовою. Вона розуміла, що пише, читати по-англійськи добре вміла, а говорила іноземною лише на уроках ще в школі та на семінарах в університеті і то завчені тексти, а граматику трохи опанувала зі своїми дітьми та й перекладач дуже зручний - проблем не виникло ніяких. Мовного бар’єру ніби й не було. Її повідомлення полетіло за призначенням у далеку арабську країну або ще кудись, бо словам не вірила цілковито – мало що можна написати слов’янці з колишнього СРСР. Може, усі іноземці думають найгірше про наших жінок? Але незважаючи на всі думки, радісні й не дуже, настрій був чудовий і день не такий уже дощовий, і квіти прегарно цвіли на балконі всіма відтінками червоного, які викохувала, немов діток, щоб було радісно й красиво вдома. Єва дуже любила свій білий балкончик, який був суто її. Усі знали, з яким задоволенням вона проводить там свій час. Кожного літа Єва зустрічала на балконі день, на ньому вона й малювала, прилаштувавши все необхідне, а надто любила пити каву й дивитись на небо зі свого дванадцятого останнього поверху міської висотки. Відколи там живе, то небо стало їй найближчим, а дерева були далеко внизу, що навіть не дивилась на них– лише вверх. Так і виникали задуми її картин, коли вона мріяла, дивлячись у небесну вись, чисту й справжню. І сама була справжньою. У творчості можна було побачити її фантазію, але всі розуміли, що вона живе в двох світах і часто тікає та відгороджується від проблем, уникає розмов навіть із рідними, особливо в час пандемії коронавірусу, яка закрила всіх у своїх домівках, не даючи можливості змінити ситуацію, надто критичну, яка, напевне, в кожній сім’ї мала місце. Люди - живі створіння, і раптово опинитись в ізоляціі всім одразу, в одному просторі, було надто проблемно й несподівано, що призводило до не одного конфлікту й навіть трагедій взаємин. Чоловік не раз їй дорікав, що вона закривається у своєму світі, у якому є місце лише їй, але потім змирився, бо сила, яка жила в ній, виявилась потужнішою, ніж можна було собі уявити. Єва й справді замикалась від усіх - в іншому випадку вона давно вже опинилась би в психіатричній клініці. Вона віддавалась творчості в будь-який час, і той вогонь мав перегоріти, а потім уже жила, як усі, в сім'ї, ніби поверталась з далеких мандрів, де був її Едем, у якому стрічала самого Бога, який любив її душу, був поруч, ніби тримав її на руках, щоб вона вистояла і не впала перед усіма труднощами, які невтомно її переслідували.
Єва дивилась дуже часто фільми. Вона шукала колоритні картини історичного плану, любила вивчати звичаї й традиції країн Сходу. Її зацікавленість не була тимчасовою - весь свій дорослий вік вона або читала книжки, або малювала, а ще любила історію, особливо Давніх часів. Їй було дуже цікаво спостерігати за історичним розвитком народів, а японська й китайська культури особливо їй імпонували. Цього разу її зацікавив фільм «Шовк» режисера Франсуа Жирара, в якому розповідалось, як у Європу завозили шовк із Японії. Фільм був створений спільними зусиллями митців із Канади, Франції, Великої Британії, Італії та Японії. Чудова гра акторів, цікавий сюжет і колоритні картини фільму справили на Єву дуже гарне враження. Вона перенеслась у дев’ятнадцяте століття, співпереживала разом із героями, жила їхнім життям. У такі моменти Єва опинялась у своєму паралельному світі, з якого так хотів визволити її чоловік. Людські взаємини завжди були цікавими для неї, тому також любила читати психологічні твори, досліджувати розвиток відносин переважно між різними людьми. Кожне життя - окрема планета, яка має своє сонце, навколо якого крутиться в системі почуттів, вчинків і життєвих обставин. Переглянувши фільм не без задоволення, вона пробігла очима свою пошту, але по роботі на цей раз не було ніяких звісток, та було повідомлення в Месенджері англійською…Єва посміхалась сама до себе: як приємно, що її самотній день відвідує хтось, одне повідомлення мало велике значення. Про неї згадала інша людина, та ще й яка! З відповіддю не забарилась. Вона розповіла своєму новому другові про перегляд японського фільму. І більше нічого, але на другому кінці нікого не було, то і нічого чекати. Єва повідписувала всім знайомим у ФБ і зайнялась своїми домашніми звичайними справами. Вечір був теплим, ніхто нікого давно не турбував у її сім’ї. Усі жили за закритими дверима, окремо один від одного, лише мала дочка час від часу навідувалась до неї, бо хом’ячка винесла зі своєї кімнати у вітальню. Він уночі страшенно шумів, бігав на своєму колесі. З ним спати було неможливо, тому на ніч його поселяли, як гостя, в найбільшій кімнаті квартири. Дитина гралася з пухнастим створінням. Його всі полюбили, а чоловік називав білою принцесою з чорними очима і кожного дня міняв їй воду. Дівчинка дуже любила Хому, але називала її по-різному: то «комком шерсті», то «пельменем», бо пролізала попід двері в малесеньку щілину в коридор, то «тварюкою». Єва завжди сварила дочку, щоб не обзивала милу тваринку, але та сама сцена повторювалась кожного дня. Не досягнувши успіху з дочкою, жінка пішла, до пізнього вечора мала різні справи вдома, поки ніч не повкладала всіх спати: кого раніше, а кого пізніше, так, як завжди відбувалось в її сім’ї.
Вівторок закінчився звичайно, а середа не забарилась. Той самий ранок, пробіжка на стадіоні й відчуття новизни. Як же гарно бути здоровим, мати відпустку, жити в гармонії зі собою і світом, почуватись потрібною і не мати зла у серці. Внутрішній її спокій доповнювала також ненав’язлива дружба красивого чоловіка, якого не бачила реально, а лише роздивлялась його фотографії. Десь після обіду, коли Єва саме повернулась із центру міста, де мала справи, нове повідомлення вже чекало її. Даніель називав її по імені (що особливо Єві подобалось, тому що називати людину її ім’ям для неї мало конкретне особисте значення, в тому числі, перейти на «ти» в спілкуванні), питав, чи знає японську. Фільм дивилась у перекладі, звичайно, що і пояснила йому. Ще розповіла, що добре розуміє словацьку, польську, російську, а англійську - погано. Про українську навіть не згадувала. Мов назбиралось досить для виявлення інтелекту жінки з пострадянського простору. Вона пишалась собою і дуже хотілось справити гарне враження не про себе, а про українок, які не тільки красиві й доглянуті, а ще й розумні, впливові й сильні. Він був, напевно, здивований, а може, йому було байдуже? Та хіба це важливо? Хоча цікавість її переповнювала, вона хотіла знати певно, чи він європеєць, бо сумніви підтверджували його різні сторінки у ФБ, на кожній з яких була інша інформація про нього, але фото ті самі. Єва любила займатись дослідницькою роботою та й це було частиною її професійної діяльності, тож зібрати інформацію про людину було елементарно. Але Даніель запевнив, що його рідна мова французька, хоча ніде такої інформації не знайшла, що знає прекрасно англійську, що було і не дивним: на одній із сторінок він був американцем, навіть університет там закінчив. Проте вона не стала йому перечити, хіба не однаково? Хоча їй уже було не однаково, вона хотіла розпізнати людину і дізнатись про неї все! Цікавість була не просто цікавістю, а підсвідомим бажанням пізнати чоловіка, який не виходив із голови, про якого тепер не забувала. Даніель Франс зникав із зв’язку, а вона займалась своєю роботою на годину чи більше, а потім він знову писав їй пару фраз, питав якусь дурницю, на що Єва відписувала по-англійськи. Їхня переписка була такою природною й невимушеною, ніби вони давні друзі, яких доля розвела на різні кінці світу. Далекі між собою люди не будуть цілий день пам’ятати одне про одного, проводити свій час у взаємному спілкуванні. Єва відчувала щораз більше захоплення, яке невтомно наповнювало її. Знання ангійської, виявилось, у неї були дуже примітивними, оскільки раніше їй не доводилось вести діалогу ні з ким, але це було так цікаво, свіжо й азартно, що Єва відчувала, ніби грає чиюсь роль, а не свою. Її відпустка, яка була монотонною і нестерпною, враз ніби оживила нудні дні. Єва вирушила на зустріч із своїм знайомим, який був молодим і перспективним митцем, видавав свої перші роботи. Розмова була короткою, але душевною. Спільне захоплення зближувало їх, вони поговорили в затишній кав’ярні, у якій український колорит і англійська музика створювали незвичайне відчуття, і розійшлись згодом. Жінка йшла з чудовим настроєм, посміхалась, сонце гріло, літо було пишним, машини рухались, люди йшли хто куди і Даніель їй знову написав, питав, де вона? Єва відчувала себе так, ніби всі найкращі емоції полонили тільки її, вона зробила на ходу фото свого міста, старої вулиці, на якій сучасні недешеві авто мчали назустріч долі, і відправила новому другу, а місто було прегарне, особливо, коли його бачить щасливими очима сучасна жінка, яка жила в реальності віртуальним життям. Відколи у неї з’явився гарний смартфон, то фотографія стала її хобі. Вона мала чималу колекцію світлин свого краю, навіть думала видати брошуру в майбутньому, щоб красу міста і її землі могли бачити люди з різних кутків світу. Даніель час від часу писав їй по пару слів. Діалог був спонтанним, тягнуся цілий день. Він питав, де вона, коли прийде, через скільки годин, а вона відписувала, розповідаючи дещо про себе, про свої хобі, мрії. Але він нічого не питав про її особисте життя, на інтимні теми ніхто ні слова не написав, чим ще більше Єва стала переконувати себе, що нарешті вона буде мати омріяного друга- чоловіка, який, напевне, теж має сім’ю, але йому потрібне спілкування, невимушені взаємини з жінкою, яка ні на що не претендує, а лише на увагу й банальні розмови в Месенджері. Дорогою люди дивились на її ясне сяюче щастям обличчя. Вона бачила, як привертає увагу, хоча йшла як завжди, але щось у ній було, що притягувало погляди зустрічних. Єва не прийшла додому, а прилетіла, тому що не чула ніг під собою, її несли емоції понад містом з його мешканцями і їхніми проблемами. Для неї не існувало ніяких труднощів, вона жила в омріяному щасті, у якому купалась і її сім’я, тому що вона випромінювала свою любов на всіх навколо. Чоловік радів, що Єва забула про їх проблеми, але він не знав, яким способом їй вдається подолати кризу їх відносин, яка рано чи пізно виникає в кожній сім’ї, якій аж двадцять років життя. Єва займалась вечерею піднесено й натхненно. Готувала вона надзвичайно швидко, довгі роки навчили її проводити в кухні щонайменше часу, але все в неї виходило чудово. Головне: треба було мати відповідний набір продуктів, з чим проблем не було. Та й стіл її завжди сяяв чистотою й красою. Вона гарно сервірувала його, мала красиві столові прибори й посуд, і у вазочці круглий рік цвіли квіти у її блискучій сіро-білій кухні, в якій було багато скла й сонця, яке заливало світлом усіх гостей. Її кухня була місцем зустрічі, де кожного дня хоча б раз збиралась уся сім’я, яка була її душею, якій віддала двадцять років свого життя, без якої не уявляла себе ніколи, навіть у найважчі моменти. Її друг писав і далі, питав, чим вона займається і що планує робити? Вона йому відповіла, що йде гуляти, а коли прийде – не знає. Він цілий день ніби супроводжував її у всіх діях, ніби намагався проникнути у її свідомість ще глибше, до чого вона ще не була готова, у неї було власне життя, в якому ще тиждень тому його не існувало зовсім. Тому спокійно вимкнула телефон й Інтернет також, бо вже виходила на щоденну прогулянку.
Вечорами Єва любила гуляти з чоловіком у парку, уже мріяла про красиву собаку, яку можна буде водити на повідку, а заодно й мати привід щодня вийти з дому на природу. Вони двоє щовечора не зводили очей із усіх псів, які зустрічались на їхньому шляху. Чоловікові також подобалась її ідея, але він противився, певно, думав, що того собаку скинуть усі на нього, як колись доньчиного папугу, і він змушений був ним займатись, поки птах не помер. Усім було жаль пташки, вона була дуже кумедною: не вміла літати, тому що виросла в клітці, ходила лише пішки по підлозі. Вона могла собі вилізти в щілину й гуляти по всій квартирі, а потім поверталась до свого дзеркала.
Чи то світ змінився, чи вона стала не собою - ці відчуття її не покидали… Погулявши і надивившись на всіх собак, Єва повернулась додому сама. Чоловік ще пішов до супермаркету. Піднявшись ліфтом на дванадцятий поверх, Єва як завжди пішла на балкон зустрічати захід сонця, який під її небом був неймовірним, надихаючим її на добро, який магнітом притягував очі, а душа розкривалася від захоплення.
Вона поговорила з мамою, з якою завжди мала вечірні приємні розмови перед сном. Так уже склалось, що матері всі діти дзвонили в певний визначений час, і коли хтось пропускав дзвінок, то вона засмучувалася й ображалась - жила сама у великому будинку, а її діти мали своє життя, далеко від неї. Враз Єва почула незвичайний дзвінок - не мелодію її телефона, а іншу! Вона почала дивитись, звідки лунає виклик, і аж розплющила свої очі від несподіванки! Дзвінок доносився з Месенджера від Даніеля Франса! Єва аж заледеніла… Дивилась на екран з німим переляком, дзвінки лунали і лунали, а вона завмерла і не розуміла, що відбувається, але трубки не підняла, швидко збила дзвінок - мить тягнулась безкінечно… Вона почала опановувати себе. Написала, оглядаючись весь час у кухню, щоб хто не зайшов і не застав її ненароком, привітавшись спочатку, що не готова до дзвінка й усного мовлення не зрозуміє, бо уміє лише читати, а спілкуватись не мала досі з ким і попросила пробачення. Даніель відповів, що розуміє, хотів на неї глянути і щоб вона його побачила. Єва читала і вірила, і не вірила своїм очам. Ще переклала для певності текст, але все було вірно: він хотів з нею спілкуватись! Так писав. Ще захотів, щоб вона створила відеочат їм обом, бо він хоче дивитись на неї під час розмов.. Мурашки пробігли попід шкірою. Єва відсахнулась від телефона, руки тремтіли, а серце стукало як ніколи… Вона раніше не мала контактів у відеочатах, навіть не задумувалась про подібне, а її ставлять перед реальною вимогою. Тому холодно написала «No». Він нібито зрозумів. Її дивувало, як так легко він усе сприймає, знає її психологію? Написала пару фраз, дякуючи за увагу, і попрощались пізнього вечора. Єва швидко видалила з телефонного списку його дзвінок, щоб ніхто нічого не побачив, такого не очікувала аж ніяк і намірів дзвонити не мала ні найменших. У її дружбу такі форми спілкування не входили. У ванні довго лежала і думки були, як безкінечний потік, хоч і не розповіла б, про що саме думала. Це був такий стан, коли ще в молоді роки зустрічалась із своїм коханим, який був для неї неймовірним, він був дивом для неї і доля їх поєднала. Єва весь час думала про них, їхні відносини, перебирала в пам’яті найбільш хвилюючі моменти, від яких щастя переповнювало її. Вони одружились, мали доньок, заробили грошей, що і дітям залишать щось, а не так, як вона, яка не мала нічого за душею, але, певно, їй ті гроші не були потрібні, бо мала чуйне серце і добру вдачу, була високою й стрункою, не мала ні грама зайвої ваги й талію - 63 см, майже ідеальну, що і стало її багатством. Вона думала, напевне, про всіх: і про сім’ю, і про друга, саме про друга - в іншому амплуа його не бачила. Він прикрашав їй життя під час довгого карантину, оскільки не могла кудись поїхати з сім’єю, то і дні були надто одноманітними. Коли залишалась дома одна, то раділа його повідомленням. Вона просто хотіла бути щасливішою, а він якраз доповнював ту нестачу щастя, порцію щоденного релаксу.
Чи спокійно провела ніч? Напевне, це була ніч, заплутана в думках, яку сон переміг, але не заспокоїв. Якби Єва знала ще тоді, коли думала, чи добавити іноземця до своїх друзів, чи видалити, які наслідки буде мати її вчинок, то, напевне, не прийняла б відразу. Вона не була готова зустрітись в очі з чимось новим, вірніше, з кимось, хто дозволяв собі вже на восьмий- дев’ятий день знайомства вимагати нових умов і диктувати правила з того боку екрану чи світу, чи з реальності, а може, вся ця віртуальна дружба лише чиясь гра з почуттями людей або диявольські прояви, за якими криється людська підступність і шахрайство?
Розділ ІV
Електронна адреса
(Продовження)
Наступного дня довгий рядок малих літер англійською привернув увагу Єви відразу, як тільки вона відкрила Месенджер. Спочатку придивлялась, а потім почала доходити суть і значення написаного. Останнього слова не знала, тож швидко скопіювала в перекладач і перевела всю фразу. Перша реакція була радісна, але, вникаючи в зміст, усмішка почала зникати й залишився лише знак питання чи то собі, чи то вищим силам. Здавалось би, що там такого, коли англійською написано електронну адресу «листикоханнянайкращасобачкаджмеілком» . Кохання?! Єва то дивилась, то ще раз перекладала, шукала слова в словнику. Якась тривога скувала розум: як швидко все минає, тільки почала насолоджуватись літом, скільки азарту й радості мали останні дні тижня! І всьому кінець! Цього дня вона нікому більше не відповідала, електронна адреса висіла над її розумом, вірніше, її почуття перемішались, а в голові крутились лиш чернетки майбутньої відповіді. Вона кожному слову приділяла особливу увагу - це професійна звичка, а лексичне значення слів знала бездоганно. Якби ж то тільки словами все обійшлося! Але за ними в чоловіків обов’язково йдуть дії! Для них слова - це нічого не варті фрази, які навчились говорити всім жінкам підряд, якщо вони їх цікавили. Для Єви ж слова мають відповідати суті. Із коханням вона ніколи не жартувала: або воно було, або ні. Ніяких відносин. «Листи кохання» мали б приходити вільній жінці, самотній, а не їй, Єві, яка так болісно сприймає життя. Її витончена душа прислухалась до внутрішнього голосу, який лише зітхав в унісон з думками.
Єва не хотіла втратити дружніх відносин із Даніелем Франсом- він був потрібний їй саме тепер, коли в її сім’ї знову з’явились проблеми. Минулого разу вона не стрималась перед чоловіком і виказала наяву своє невдоволення й розчарування від життя. Він бачив, як їй боляче. Вона навіть не приховувала, що того вечора зазнала чергової поразки, яка перекреслювала всі її плани на майбутнє, та не тільки її, а й дітей. Коронавірус також мав вплив на цю ситуацію. На другий день Єва повільно відійшла від шоку, але тягар залишився. Пандемія била по їхніх фінансах різними способами, а на цей раз аж занадто врізала їх сімейний бюджет, що на Єву нагло нахлинуло. Мало того, що її омріяна подорож Європою була скасована, у яку вони мали їхати четверо, тому що всі кордони було закрито, та ще й додався страх загрози захворіти, і з бізнесом виникли проблеми. Клієнти розбігались, як миші з потопаючого корабля, один за одним. Єва давно хотіла вирушити хоча б у гори, тому вирішила довго не чекати, а цього ж тижня відправитись з меншою дочкою. Ні чоловік, ні вона разом їхати не мали бажання - вони ізолювались одне від одного після останнього скандалу і оминали взаємне перебування, де би то не було. Єва ні не плакала, ні не думала вже про це. Був факт охололих стосунків з великою прірвою, яка розділяла їх щоразу більше. Можливо, природа дасть їй спокій і вона набереться нових сил, поживши якийсь час окремо від сім’ї? А тепер ще могла би зіпсувати стосунки зі своїм віртуальним другом або зайти невідомо куди у своїх вчинках. Її мозок до ночі аж втомився, заснула швидко, але спала завжди тривожно в такі моменти, а сонце зустріла, лиш воно зійшло. Більше спати не могла. Зранку з’явилось повідомлення англійською, в якому їй «дорогій» бажали гарного ранку! Чоловік спав поруч, сонце заливало білу спальню світлом, а в неї потемніло в очах… Єва схопилась на ноги, щоб лише Даніель не почав дзвонити, як минулого вечора, і не розбудив усіх. Вона спішила на балкон, закриваючи всі двері на своєму шляху, вимкнула і звук, і Вай-фай, а телефон віднесла якнайдалі. Їсти вже не могла, сніданок був без неї, лише пила каву з водою, скоса поглядаючи на телефон, поки чоловік не пішов із дому. Діти ще спали, та вони й не цікавились, хто їй дзвонить і пише, тому що знали, що друзі час від часу можуть їй зателефонувати чи то зі Словаччини, чи з Боснії. Але внутрішній неспокій не припинявся. Треба було дати відповідь Даніелю й нічого не зіпсувати. Дипломатом вона була ніяким, але завжди намагалась відстояти свою позицію і сподівалась, що протилежна сторона мала б її зрозуміти. Жіноча логіка диктувала їй своє, хоч і знала психологію чоловіків, але мала декілька відсотків зі ста на перемогу, тому вирішила спробувати свій шанс: не втратити звичайні дружні відносини з красивим чоловіком, який приділяв їй увагу, цікавився нею, а вона раділа життю і хотіла, щоб усе було невинним і люди, в тому числі. Її простодушність була очевидною навіть їй, але так легко втратити їх дружні стосунки вона не могла собі дозволити.
До десятої ранку Єва була вже сама, у повній безпеці. Робити не могла нічого - усе валилось із рук, телефон опинився поруч, і думки, спершу ретельно перевірені перекладачем, уже були написані другу на інший кінець світу. Це і не слова були, а щось більше: і тривога, і переживання, і надія, що він усе зрозуміє, не відкине її у такий складний для неї час, а буде її підтримкою й радістю. Вона писала, що має дружні відносини з ним, щоб він її правильно зрозумів, що вона не буде втручатися в його приватне життя, його сім’ї, і хоче удосконалити свою англійську для роботи (недавно в неї була пропозиція працювати з іноземцем, але відмовилась через незнання розмовної англійської) і що їй з ним легко і приємно спілкуватись, за що дякує і бажає гарного дня. Повідомлення було відправлене, лише спокою не мала зовсім. Думки замучили її остаточно. Вона не виходила зі спальні, намагалась щось читати, щоб відволіктись, проходила тести онлайн з англійської і навіть уже серйозно задумувалась про курси іноземної. Майже пів місяця проходила початковий рівень у різних програмах. Дочка намагалася їй допомагати, говорила деколи з нею, заставляла перекладати слова пісень. Рівень пройшла, книжка не читалась, подзвонила подрузі, прибрала в квартирі… Вона тягнула щось у собі надто важке і недаремно їй було так важко на душі…Після обіду червоний значок привернув її увагу. Єва відкрила повідомлення, почала читати, слова не доходили спочатку, скопіювала, переклала - по тілі почав проходити ніби електричний струм, сили покинули її, вона мляво дивилась на екран, думки загальмовано ворушились одна за одною, а час почав зупинятись… Як вона опинилась у такому становищі? Хотілось плакати, але не могла, хотіла би пропасти і не бути, щоб ніякі сумніви не мучили і не вбивали її душу, яка ридала невидимо і стогнала від зворушення й відчаю. Вона обдивилась навколо себе: її біла спальня заливалась сонцем, тут пройшло стільки років життя, її сім’я вже доросла: дві дочки, старша-студентка, чекали їх обоє, вони, як із мрії, і зовсім не були схожими на неї з чоловіком, доньки були натуральними блондинками, світлошкірими, лиш риси обличчя трохи відображали батьків. Вони всі разом стояли перед нею, Євою, яка не могла знайти спокою в собі. Внутрішні переживання роздирали її на частини. Не один уже рік вона гальмувала себе, думаючи про сім’ю. Одного року Єва хотіла спробувати завести дружбу на стороні у своєму- таки місті, але згодом не дозволила нікому руйнувати всі життя, які оточували їх обидвох. Вони зрозуміли утопію своїх вчинків і більше навіть не переписувались. А тепер це вже більше, ніж вона могла уявити! Прямо в душу, як дощ у засохлу землю, проникали слова Даніеля, діставали аж до живого. Чомусь Єва вірила тим словам. Не може зрілий чоловік, якого ось-ось покинуть молоді літа і який хоче знайти своє щастя, необдумано писати подібне. Вона відчувала, що це не тільки слова, а справжнє, що усе життя таке, як є насправді, де люди самотні й нещасні шукають порятунку від самих себе, від болю, якого натерпілись від самотності, і хочуть отримати хоч відблиск щастя… Як же їй жити? Даніель написав лише пару слів: «Ти помиляєшся! Я хочу бачити тебе поруч зі мною!»
Даніель Франс бачив, що Єва на зв’язку, але не відповідала, він запитував знову, де вона, ставив знаки питання… Була лише четверта година дня, а вона пропала для нього і для себе також, її розмивали почуття, як море пісок на пляжі, світ розгубився для неї і тільки біль пронизував - не фізичний, ні! Боліла її душа. Єва не могла нічого з собою зробити. До телефона не наближалась, а Даніель мав зрозуміти, що вона тікає від нього… Лише не відомо було йому, як тяжко їй прийняти очевидне: він проник їй у душу, розбудив її почуття…
(Продовження)
Розділ V
Нестандартна ситуація
Наступний день був важким, від самого ранку Єва була на ногах. Їхати зібралась негайно. Домашня обстановка нічого доброго не обіцяла. Проблеми, які виникли так несподівано, не вирішити ще довгий час. Усі плани перекреслено. У майбутньому чекати нічого, змін не буде. Якби це було вперше, то вона мала б оптимізм, але такий песимістичний період триває вже три роки. За цей проміжок часу Єва пережила всі падіння й невдачі, яких не очікувала і які зробили її дорослою. Життя поставило її перед вибором: або боротися, або здатись. Друге її не приваблювало зовсім, тому у неї відкрилось нове дихання, а саме: боротись за себе, ставити цілі, досягати мети. Чи боялась вона, чи переживала? Та само собою, що для неї все було новим, і на початку, коли стала братись за нову для себе роботу, то хвилювалась страшенно, а одного разу від надмірних емоцій втратила свідомість у людному місці. Потім три тижні ходила з синцем під оком, носила темні окуляри, а лікар не вірив навіть, що травма від удару головою до асфальту. Він був правий, може, жінка мала синець від домашнього насильства? Тому мав з’ясувати обставини, щоб уникнути безвідповідальності. Єва йому просто пояснила, що це не чоловікова робота. Лікар нібито повірив. Її спроби стати іншою мали успіх, вона розвивалась на очах, результати роботи були тільки позитивними - клієнтів у неї ставало щоразу більше. Єва почала заробляти сама, їй подобалося те, що робила. Правда, усі гроші витрачала на сім’ю, але для того й працювала.
Того дня поїхати з міста не вдалося, вдома треба було підготуватись до від’їзду, залишити якісь запаси, тому вирушати мала завтра. Месенджер мовчав, уже йшла друга доба, а від друга - ні слова. Їй це не подобалось. Він мав би відгукнутись, але вона сама не дала відповіді, бо вчора злякалась самої себе. Тож мала відповісти, але не мала поняття, що писати, в неї не було ніякої позиції, ніяк не могла розібратись у хаосі думок і почуттів, тому написала лиш, чи він її розуміє? Уже пізніше, коли перечитувала повідомлення, виявилось, що одну букву загубила і зміст вийшов зовсім іншим, чи він її видалить? Єва була в шоці від самої себе і філологічних помилок, які ніби намагались внести корективи в ситуацію. Але написане Даніель уже прочитав. Назад дороги не було. Удень було тихо, а ввечері два питання з’явились на екрані, чому вона так думає і чи вона того хоче чи ні? Жар обхопив її миттю: вона сама чіпляється до чоловіка, лізе йому у вічі, напевне, вона вже здуріла зовсім! Якийсь абсурд! Тому написала, що вона потрапила в нестандартну ситуацію і просить вибачення. Даніель не відповів, а Єва вимкнула смартфон і дивилась у стелю непорушним поглядом - скільки часу- не відомо… Усе життя таке марне, як би ти не хотіла, а не оминути болю, тяжка туга роздирала зсередини, плакати не могла вже давно, а від того їй було ще важче, сльози загасили б внутрішній жар, а так терпіла мовчки і не мала кому навіть словом заїкнутись про свою біду. Не посміла б ніколи в житті! Це тільки її стосується, це особистий вибір, може, перший у її заміжньому житті, але, тим не менше… Це її карма…
Розділ VI
Їде
Два дні майже пройшли від останньої переписки Єви й Даніеля Франса. Під вечір вона не могла зовсім нічого не робити. У її віці немає часу бути скромною та і байдуже, що він про неї буде думати. Напевне, у нього давно склалося уявлення про неї або він уже не цікавиться нею, тому й мовчить. Але проблема в тому, що Даніель почав усе більше хвилювати саме Єву, а очікувати чогось було не в її характері. Так із нею завжди. Вона мала пройти всі етапи пекла у своїх стосунках із чоловіками й дійти до крапки: чи позитивного кінця, чи негативного. Така була її природа. Вона не мала терпіння чекати, навіть у творчості виконувала все швидко, а на великі твори, які потребували місячних затрат часу, не було в неї терпіння, а може, у майбутньому, коли назбирається більше знань і досвіду, вона ще прийде до масштабних робіт? Але зараз ішлося про її почуття й спокій, яким би не був фінал. Вона справиться з усім, бо загартована аж надто, а якщо й буде боляче, то виллється все у творчості, що буде предметом цікавості її знайомих, чи з життя вона бере сюжети? Відповідь буде двозначною, хіба можна розкривати душу кожному? Вона ж не втручається в їх особисте життя. Тому сама вибирає, як і що робити. Єва, довго не думаючи, запитала Даніеля, якої породи його собака. Песика він мав дуже гарного, але ніхто не знав, що за вид. Вона дітей питала і в Інтернеті шукали, але не знайшли подібного. Собаку вже хотіла, як у Даніеля на фотографії. Повідомлення було відправлене. Сама пішла готуватись до від’їзду. Завтра їде.
Ніч мала неспокійну, як і всі оті дні, що нахлинули невідомістю на неї. Посеред ночі встала, подивилась, чи повернулась дочка, бо не чула нічого, взяла автоматично телефон у руки і почала гортати сторінки. Сон пропав, а робити в такий час нічого. Месенджер засвітився вогником. Даніель писав о третій- четвертій годині, що тільки повернувся з роботи. Посеред ночі пише - їй сподобалось. Хоч про песика ні слова. Певно, втямив, що собака був лише приводом, хоча шкода, що не дізналась, яка саме порода, але це пусте. Вона йому о 6год.15хв.відписала, що бажає гарного відпочинку після роботи, а сама їде в Карпати на декілька днів, що там поганий Інтернет і зв’язку, можливо, не буде, бажає йому гарного тижня. Вона повернулась у ліжко, лежала і все життя проходило перед нею: багато забулось, минуло, а існувало лише сьогодні і яке воно? Єва сама себе питала чи ні, але сьогодні вже ніколи не стане минулим. Те сьогодні буде в пам’яті і воно ще довго буде мати вплив на її майбутнє. Навіть коли відгорить оте несподіване почуття, та вона вже ніколи не буде такою самою. Життя вирішило її змінити, для чогось це відбувається, на все є у Бога свої плани. Та і хто може знати майбутнє? Вона була лише впевнена в собі, що як би не турбували її почуття, та вона ніколи не зможе фізично вчинити зради по відношенню до кого би то не було. Її особисті проблеми не мають зашкодити нікому: ні сім’ї, ні другу, якого не має намірів обманювати. Він вартий мати поруч із собою вільну жінку, яка подарує йому любов до кінця життя. Але навіщо тоді вона? Це не обман, вона йому все давно пояснила, він або прийме її в дружбі, або настане мить, коли їх зв’язок реально обірветься. Як би боляче не було, але всього слід очікувати. Вона знала життя, але хотіла протягнути якнайдовше золоті миті її літа, справжнього літа жінки, яка приваблювала навіть молодших чоловіків. Те, що творилось у її душі, бачив лиш Бог, до якого навіть не сміла підняти очі, вона покинула сама Господа, не каялася і не молилась. Вона стала блудницею у своїх почуттях, але не могла ніяк вийти з цього стану, не мала сили, це, як пік хвороби, коли найвищий жар мордує тіло кілька днів, а то й тижнів, але колись спаде або вб’є неміччю свою жертву. Сон зморив її, прокинулась зранку вже спокійнішою, хоча їй так лише здавалось.
Збирались досить довго, вирушила в Карпати з молодшою дочкою. Машину заправила ще напередодні, техогляд пройшла два місяці тому - поїздка мала бути чудовою. Вона дуже зблизилась зі своєю маленькою, як її називали, за останній рік. Вирушили після обіду, у місті корків не було, а коли опинились на трасі, то лише насолоджувались дорогою, яку недавно тільки простелили. Машина котилась під мелодію з фільму «Титанік», яку Єва особливо любила, звуки фортепіано заспокоювали нерви, струни напруги ослабли, її душа розслаблювалась у відчутті відпочинку, зміни середовища й людей. Десь через пів години вони вирішили зупинитись і пройтись соняшниковим полем. Краса полонила остаточно і її, і дочку. Вони фотографувались, помітили гніздо чи куріпки, чи якоїсь іншої пташки. Сонце зливалось з величезними соняшниковими голівками, які обертались тільки за ним. Єва сіла в траву, накинула ескіз соняхів під голубим небом і почала писати повідомлення додому, що вони їдуть добре. Поглянула в Месенджер. Даніель питав, як вона? Єва швидко відписала, що їде відпочивати в Карпати. Там поганий Інтернет, тож бажає йому гарного дня і просила розповісти про себе. Їхали декілька годин від міста в гори, дорога була легка й приємна, машин на трасі в середу майже не було, карантин через коронавірус продовжувався, тому люди не подорожували, а кожен старався вберегтись від хвороби. Настрій був чудовий. Скоро вони будуть дихати чистим гірським повітрям, якого в місті не було ніколи й не буде. Селище, куди вони їхали, було велике, кругле, з усіх сторін оточене гірськими схилами, зарослими темно-зеленими ялицями, пухнастими, трохи світлішими запашними соснами, розкішними крислатими ялинами, які розкинули свої пишні віти, ніби ласкаво запрошуючи на гостину дорогих гостей. Посередині села текла гірська ріка, освіжаючи навкруги повітря, крутилася зигзагом навколо гір, а з гори вилась, як гадюка між травою в гарячий день, що шукає затінку від пекучого сонця. Береги річки позаростали вербами, лозами, будяками, які випинались вгору своїми фіолетовими квітками аж до верб, ніби хотіли їх наздогнати у рості, яких пообсідали джмелі й бджоли. Проте найбільше вразили їх лелеки, які літали цілими сім’ями над водою, та не тільки над річкою, а й над селом, а гнізда поробили собі на електричних стовпах прямо біля хат на подвір’ях людей, як маятники серед моря. Так вони стирчали на горизонті, ніби хотіли своїми крильми роздмухати сірі хмари, що нависли над їх головами. Єва з дочкою не могли надивитись на цю дивовижну картину, фотографували їх. Лелеки зовсім не боялись людей і довіряли їм. Після довгих місяців у карантинному місті вона не могла повірити, що існує життя зовсім інше, де не відчуваєш ні проблем, ні труднощів, навіть не думаєш про них. А може, це лише перші враження, але як би не було, та вона відпочивала, насолоджувалась природою і ніби єдналась з нею в одне ціле з першого кроку, як тільки вийшла зі свого сріблястого авто, яке зливалось з кольором води у неширокій шумливій річці, біля якої, вона вже знала, і проведе своє очищення від міського бруду, який привезла в далекі гори з надією змити з себе і повернутись чистою з новими силами, лише не знала Єва ще до кінця себе…
Продовження)
Розділ VII
Запитання
Спокій порушити можна будь-де, тож і не дивно, що з нею таке відбулося й далеко від міста. Коли Єва дзвонила, що щасливо доїхала, бажаючи своїм гарно залишатись вдома, турбувати ні їх не буде, ні не хотіла, щоб і її непокоїли, то відразу кинувся в очі месендж. Англійською було написано три уривки по кілька рядочків. Від міста вона була далеко, Інтернет ледь крутився, усіх слів не розуміла. От і як їй перекласти вірно слово в слово? Питала себе, та відповіді не мала, але дочка виявилась кмітливішою, коли мама нила, що не має Інтернету, то дитина поділилась із нею Інтернетом із свого смартфона. Чомусь Єву обхопило хвилювання, від якого тікала з міста, але воно не могло її відпустити. Очевидно, потрапивши в тенета павука, муха ще довго буде боротись, але шансів у неї ніяких. Єва почувалась подібно. Сиділа в затінку, пекло сонце і ніби обпікало її аж зсередини, чи то слова з повідомлення защеміли, і біль нив і нив, а ясний день враз почав темніти. Така туга й відчай почали її проймати від його запитання: чи думає вона виходити ще раз заміж у своєму житті, коли наказує свого чоловіка, який піклується і любить її? Чи наказує, чи кидає, чи розлучається? І заміж? Але вона не кинула чоловіка, не думала навіть, він і справді дуже про них усіх піклувався, для нього сім’я –це святе, а вона що? Що вона робить? Та нічого такого і не думала, чому отой мужчина зробив такі висновки? Бо подібно ведуться лише жінки, які кинули сім’ю, і він бачить її так у цій ситуації? Значить, він ніякої дружби не розуміє, для нього вона - жінка, яка залишила свого чоловіка. Але ж це не так! Єва лише хотіла в собі знайти спокій і відпочити від усього, а відпочинку нема й тут…Як же вона змучилась від себе, що ж таке безталання після стількох років щастя? Відповідь набрала приречено і обезсилено, хай буде, що буде, написала, що вона ніколи не думала над такими питаннями, у неї дуже поганий Інтернет (щоб менше їй писав) і що вона ніколи раніше не спілкувалась з чоловіками в мережі, а лише з деякими жінками, а тепер у неї є така потреба, що для неї так краще. Як Даніель це сприйняв, їй було байдуже, і так усе щоразу гірше. Чим дальше вона йшла, тим новіші виникали труднощі, кожний день нова вимога, а на цей раз другий раз виходити заміж! Чи збирається Єва виходити ще раз заміж? Але він її нікуди не кликав: ні заміж, ні кудись ще. Цю фразу крутила в голові весь час, як закляття або якесь прокляття. Він нічого не відповідав день, а на другий завжди щось писав, і це не щось, а завжди нова сходинка, щораз вища й вища. Якби вона сіла тоді й проаналізувала події, то могла би спрогнозувати всі наступні кроки, куди вони приведуть у майбутньому, якщо розмірковувати за його логікою. Та їй було не до того, бо нове запитання з голови вже не виходило.
Розділ VIII
Розмова
Повідомлень не було більше. На наступний день також ніхто нікому не писав. На третій день відпочинку Єва примирилась із своєю участю, гуляла з дочкою над річкою. Вночі падав дощ, гірська ріка дуже бурхливо текла, вода була каламутна й шуміла нетерплячими хвилями, що аж було чути на віддалі. Зате гарно було, шум води перебивав внутрішню тривогу, тому додому не хотілося. Вони сиділи на березі й фотографувались. Інтернет мала лише стільниковий, але як не дивно, месендж дійшов, Даніель питав, чим вона займається. Відповіла, що гуляє біля ріки, скинула йому дві фотографії гір і бурхливої води… Ні відповіді, ні до побачення. Дивно все. Все одно, дурниці. Вона відпочиває. Дочка її завжди розвеселяла, тому раділа, що вони двоє. Насолоджувались відпочинком як могли. Роботи ніякої не мали - лише милуватись горами, дихати на повні груди, забувати про проблеми… Четвертий день відпочинку був ще кращим. Сонце змінило дощі, якраз сезон малини, солодкої й запашної, яка танула, як мед, в роті. Збираючи ягоди, Єва шукала десь Вай-фай, але її смартфон не ловив його від сусідів, проте повідомлення від друга прибуло. Здивувала година – п’ята п’ятнадцята ранку. Вночі? І це не вперше. Як він живе? Але що б його не питала, хоч і дуже не розпитувала, то він ігнорував запитання, тому нічого і не дізналась. Писав про Карпати, що розкинулись у Східній Європі від Греції до Румунії, мають гарне розташування. Вночі писати про Карпати? Хоча вони тягнуться аж до України, але не поправляла, кому це потрібно? Був тільки ранок, вона жваво розмовляла з сусідами, пила каву з чудовим настроєм, йому написала, чи прокидається о п’ятій годині; що їй дуже добре відпочивати і повертатись додому не хоче. Його, як завжди, не було в мережі.
Пізніше вона з дочкою пішла до лісу. Дорогу вибрали невдалу, бо звідки ж могли знати, яка місцевість? Поки дряпались на гору, то Єва погубила в болоті взуття, сама застрягла, а коли хотіли вийти наверх, то вже було очевидно, що то марна затія. Гори так заросли кущами терну й шипшини, ялівцями й вільхами, що пройти хоча б десять кроків чи вверх, чи вліво, а чи вправо не було ніякої змоги. Дорога була тільки назад, в те саме болото. Розчаруванню не було меж. Недаремно лелеки живуть у селі. Вся природа опускається все нижче й нижче, до людей, ніби хоче возз’єднатись із людським світом. Йти вниз було ще гірше, ніж підніматись. Єва застрягла в кущі на горбку над самим болотом. Одна нога вже була внизу, а другу заплутало гілля й коріння, ледь її витягнула. Дочка також вся була в грязюці, добре, що хоч ноги не поламали і їх не вкусила гадюка чи ще якесь лихо. Бездоріжжя оминути не вдалось ніяк, тож пішли митись у ріку, де дочка послизнулась і впала. На щастя, вода досягала лише до пахв, бо зайшла скраю, дитина була вся мокра й брудна, боса й розгублена. Але настрій їм це не зіпсувало. Вони раділи, сміялися самі з себе й зливалися з природою, як бузьки. Потім зробили висновок, що грязьові й водні ванни вдалось прийняти й можна вважати, що в лісі побували. Помивши взуття, вони пішли додому веселі, щасливі й мокрі. Пригоди на природі лише покращили самопочуття. Після обіду Даніель, напевне, побачив її в мережі і відповів на ранкове запитання, що сам прокидається дуже швидко через роботу, а в мережі їм не дозволяють бути керівники організації. Чим вона займається? Вона відразу відписала, що ходила до лісу в гори і побажала гарного дня. Думала, що зараз зникне у віртуальному просторі, але він залишився, як ніколи, і запитав, коли вона повернеться додому? Сказала, що завтра. Він не цікавився, чи має вона дітей, як живе, що любить, чи хоч щось, крім «як справи або що робиш?» А коли її ніхто не запитував, то для чого щось пояснювати і відкривати душу. Вони навіть не мали змоги поспілкуватись хоча б якийсь час. Лише раз він, можна вважати, провів із нею день. Може, і ввечері вони переписувались би, але Єва була надто обережною, щоб викликати марні підозри, та й не мала потреби з ним стільки бути, але ці події відбувалися ще до злощасної електронної адреси, яка змінила напрямок відносин між ними. Він не пропадав із чату, почав розказувати, що нещасний нібито, весь час зайнятий. Вона читала месенджі один за другим. Відписала, що щастя треба бачити навколо себе. Даніель просив створити електронну адресу і писати йому на пошту. Перепрошував, що не може часто бути на зв’язку, тому що зайнятий. Враз на екрані з’явилось фото чоловіка в синьому одязі лікаря, на голові мав медичну шапочку, з-під якої на неї дивились чорні усміхнені очі, і аж до самих очей від шиї медична маска закривала обличчя, з-під якої побачила лише збоку біля вух сиву акуратну бороду. Єва аж голову відкинула назад від раптовості. Усе було так швидко й несподівано, що вона, вп’явши очі в фото, застигла на мить від здивування й враження також. На неї дивився зі світлини дуже гарний високий стрункий чоловік - аж мурашки пробігли попід шкірою, а всередині розлилась млявість і час почав сповільнюватись. Вона почала себе опановувати й, довго не думаючи, написала: «Ви, справді, лікар!». Він відповів: «Year», «Yes»…Єва не вірила раніше, ким він є, мало що можна писати, та тепер його статус підтвердився, вона ще бачила приміщення в кадрі, біля дверей висіла табличка з написом «Операційна» англійськими літерами. Як це гарно, коли людина не обманює, а видає себе за того, ким є! Їй імпонувало, що Даніель освічений, мужчина з інтелектом, лікар, який з’явився з її ідеального світу в найпотрібніший момент життя.
Єдине її непокоїло, чому він шукає жінку не у своєму оточенні, а у віртуальному просторі? Це питання залишилось відкритим для неї й надалі. Вона знайде на нього відповідь з часом, життя само відповість на всі запитання, які суперечили її логіці. Він просив ще раз не забути про електронну адресу. Вона погодилась, пообіцяла створити… Хоча давно мала аж дві адреси, без яких сучасне життя просто неможливе. Чому він думав, що у неї їх нема? Та не думав зовсім. Як можна в теперішніх умовах жити без пошти ще й під час карантину? Весь світ ізольований, сам від себе навіть, такі катаклізми виникли вперше: і робота, і навчання, торгівля, спілкування перемістились у власні смартфони й ноутбуки в межах своїх помешкань, коли заборони діяли для всіх без винятку, оскільки епідемія забирала життя, не дивлячись ні на країну проживання, ні на статус людини. Найбільше лихо сучасності, яке морило, особливо старше покоління, обтяжене віковими й набутими хворобами, не жалувало кожного, хто мав необережність бути в недозволеному місці або байдуже відносився до безпеки. Єва й Даніель продовжували переписуватись, вона його попередила, щоб він сприймав її по-особливому, бо в неї занадто розвинене художнє мислення. Він написав, що не розуміє. Єва задумалась, як би йому пояснити й написала, що вона сприймає світ кращим, ніж він є насправді. Вона підсвідомо хотіла себе застрахувати, коли з’ясуються нові обставини, що вона буде розчарована і їй буде боляче, але англійською все писати з перекладачем було надто довго. Він нібито зрозумів. Вперше Єва прочитала, що йому там важко, життя стресове і він реально хоче кинути свою роботу й зустрітись з нею, познайомитись в житті, насправді, у справжньому, а не віртуальному…
Єва читала слово за словом, а під очі підступали якісь хвилі, що от- от потечуть по лиці, а дихати було надто важко. Повітря не вистачало. Вона дивилась на екран смартфона, але бачила лише фотографію й фразу, яка повторно й повторно проникала в саму душу, яка її перемелювала своїми жорнами, робила з неї безпомічну й розгублену, навіть не жінку, а ніби дівчину з юним серцем, яке вперше відчуло хвилі кохання, що заливали її єство, аж до краю…Ця мить тягнулась би ще довго, та Єва почала опановувати себе через силу, вона докладала неабияких зусиль, хоч він і так її не бачив. А їй ця ситуація була на руку, може, тому вона й не хоче ніяких зустрічей у відеочаті, вона захищає себе від гіршого й тягне час, він уже просить її швидше зробити пошту. Єву ці прохання також дуже хвилюють, але не може й не хоче піддаватись усім вимогам. Її підсвідоме чуття чи вища сила ніби застерігає й береже від помилок. Почуття захлинали Єву нагло й без дозволу, вона не мала влади над ними, могла лише зовні робити холодний вигляд, але, якби він зазирнув у її душу, то мав би те, чого хоче й чого добивається. Єва встала. Змінила своє місце, пересіла й почала писати зовсім інше, ніж думала й відчувала, вона розмірковувала, що кожний має у своєму житті відповідальність й обов’язки, і життя, загалом, складне. Прочитавши, він нібито зрозумів і побажав їй кращого життя. Що він мав на увазі, треба було самій здогадатися. Напевне, Даніель уже надто засидівся з нею. Тому повідомив, що мусить іти працювати. Він на роботі. Вона відповіла, що, звичайно, і попрощались.
Єва сиділа й сиділа, не йшла, не могла, була безпорадна й немічна, як після битви, що перетовкла всю її душу, живого місця на ній не було. Вона вперше йому відмовила в справжній зустрічі. Може, це був лише порив із його боку, може, справді він того хоче, але як вона? Він має зустрітись із нею, в якої є сім”я, діти?.. Напевне, вона здуріла, точно здуріла…Єва не погоджувалась фактично, то нібито нема чого переживати? Куди він поїде, коли вона не хоче? Але найгірше було те, що внутрішній голос говорив зовсім- зовсім інше: як її тягнуло до нього! Він, як гіпнозом, впливав на неї. Коли дивилась на його фотографії, то переживання опановувало все тіло, то її фантазія перепліталась із почуттями, що захлинали її всю, до останку, до безпорадності, коли уже немає меж - лише одне бажання, дике й страшне, яке її перетворило на іншу людину… Старої Єви вже не було! Була Єва нова, страшна сама собі…
Марія Староста 2020
(Далі буде)