Любов Іванівна ЦАЙ народилася 19 лютого 1953 року в болгарському селі Петрівка Приморського району Запорізької області в болгарській родині. Навчалася в сільській школі, зростала в середовищі, де лунали три мови: болгарська, українська, російська.

Здобула освіту в Донецькому державному університеті (математичний факультет), з 1975 до 2014 року жила і працювала в Луганську.

У Луганську відвідувала літературний клуб «Світлиця»,   була членом Луганського осередку «Просвіти», брала участь у роботі Луганського клубу любителів мініатюрних книжок «Колібрі». Співпрацювала з луганським видавництвом «Янтар», яке спеціалізувалося на випуску мініатюрних книжок і мало на меті популяризацію українськомовних книжок.

З 2004 року, маючи на меті залучення дітей до читання, пробудження в них інтересу до книжки, захопилася складанням літературних головоломок. Занурення у світ словників, робота з ними привели до появи віршованих загадок (анаграм, логогрифів, шарад). Зрештою захопилася перекладами українською мовою з російської, білоруської, болгарської. У доробку – переклад усієї творчості Димчо Дебелянова, Николи Вапцарова, 100 поезій Петі Дубарової, Мишо Хаджійського, а також переклади російської і табасаранської поезії. Книжки-білінгви перелічених авторів вийшли друком і стали надбанням українського читача. А двомовна збірка «Горянка» взагалі стала першою спробою познайомити українського читача з табасаранською поезією.

Має публікувації в колективних збірках, в альманахах «Свій варант», «Скіфія», журналі «Склянка часу». Статтю Любові Цай «”Байки світові” побачили світ українською про книжку Василя Бикова «Байки світові» (в українському перекладі Дмитра Щербини») перекладена білоруською мовою і надрукована на сайті Спілки білоруських письменників (http://lit-bel.org/by/news/3994.html).

Щиро закохана в слово. Про нього вона може розповісти багато цікавого й пізнавального. До того ж Люба не просто розказує про словесні цікавинки, й пише про них у своїх книжках. У її доробку є вже кілька книжок, де головним героєм є СЛОВО.

На сьогодні продовжує свою перекладацьку діяльність і має на меті познайомити українського читача з неперевершеною болгарською літературою.

Має творчі звʼязки не тільки з українськими літераторами, а й із сучасними болгарськими поетами і прозаїками.

 

 Любов ЦАЙ

Художні твори

 

1. МОВНІ РОЗВАГИ

 

Загадки, шаради 

***

Друже, назови з речей одну,
Що на неї гетьман Сагайдачний,
Як співають в пісні, необачний,
Рідну проміняв свою жону…
Слово це у мові означа
Й річ – таке не можна забувати –
Це – у чому українська мати
Колисає ніжно дитинча…

(люлька)

***

Ген поле простирається далеко,
На ньому – дивні ягоди смугасті,
Що стигнуть у найбільшу літню спеку.
Всі люблять лагомину ту кулясту.

Змініть в тім полі букву початкову
На іншу і уважно подивіться
На це нове і симпатичне слово –
Зелений символ нашої столиці.

(баштан – каштан)

***

Мила жіночка така,
Роботяща, спритна,
Тож у неї все в руках
І радіє, й квітне.

У домівці  все блищить,
Чистотою сяє,
Не марнує жодну мить –
Всюди устигає.

Жіночці такій на знак
Є чудове слово.
Та чи знає це усяк,
Що у нашій мові

Є ще значення одне?
І, сірка хто смика,
Неодмінно той збагне –
Чарка це велика.

(чепуруха)

***

Мережниця плете своє плетіння,
А поруч з нею донечка мала,
Вона  у грі своє тренує  вміння –
Із кубиків складати почала

Слова  всілякі.  Мама загадала
Зложити слово –  загадка проста, –
Щоб слово те коротке означало
Мереживо, що мама випліта.

Ось три вже з чотирьох зложились в слово,
Уже й четвертий  дівчинка знайшла, 
Та притулила раптом помилково –
В кінець рядка та літера лягла.               

І вийшло слово на розчарування
Сумне й печальне… Мама науча:
«Переклади ту літеру останню –
І зникнуть враз скорбота і печаль.

Залишиться мереживо красиве,
Пташок на нім у пишноцвітті рій,
А значить, доля радісна й щаслива,
Що сповнена краси, добра, надій».

(ажур – жура)

***

У міфах давньогрецьких серед інших
Живе герой. Хоч дядько наш Степан
Мужчина видний, дужий і розкішний,
Та дужчий цей. Ім’я йому – …

Всміхається ось хімік іронічно,
Бо знає точно цей учений пан,
Мовляв, метал є, елемент хімічний,
Що має назву? – Правильно, …

Згадай-но ще великий кип’ятильник,
Води ним можна гріти – хоч би й жбан,
Електрику лишень встига лічильник
Враховувати. Отже це – …

(титан)

***

Ось на початку слова,
Що загадаю вам,
Займенник особовий,
Про себе каже сам…

А ось холодна зброя
Мисливця-ватажка,
Із зброєю такою
Йти можна на бика…

Ану, лишень, із вами
Назвімо слово те –
Декоративний камінь,
Що фарбами цвіте…

Його за ліки мали
У прадідне буття,
За те і називали
Ще й «каменем життя».

(я+спис = яспис)

***

Трієчко прийменників зібрались
(В трійці тій є двоє близнюків),
Всі вони старанно намагались
Взяти участь у складанні слів.

Так і сяк вони вже шикувались,
Доки вийшло слово навмання –
Ну і ви, напевно, здогадались –
То є покривало для коня.

(по+по+на = попона)

***

Хлопчисько в зоопарку побачив цю тварину,
Від подиву у нього забракло наче слів,
На чудо екзотичне дививсь він в цю хвилину,
Короткий вигук – все, що сказати він зумів.

Початком слова вигук той може прислужити,
Якщо тварини назву додати, перед тим
У слові тім скоренько лиш О на І змінити –
І матимемо справу із словом із новим.

Що вийшло то за слово – вже час його назвати,
Завдання не складне ж бо – баритися не слід:
Це – лава для сидіння з бабусиної хати,
Щасливого дитинства щемливий нам привіт.

(о + слоін = ослін)

***

Електрик каже: «Подивіться,
Це – міжнародна одиниця,
І навіть учень точно зна,
Що й як вимірює вона».

Ось межовик, до справи звичний,
В системі одиниць метричній
Береться мірять. «Де земля?
Кажіть скоріше!» – промовля.

Філолог чує ту розмову
Та й каже: «Гляньте-но, панове,
Із ваших одиниць оце
У мене склалося слівце!

Яке? – Морський великий рак,
Про нього знає, мабуть, всяк.
Гурман тих раків не мине,
Затим що м’ясо в них смачне!»

(ом + ар = омар)

***

Коли лунає це чудове слово,
Дитяче серце радісно гуде
Передчуттям відвідин тих, бо знову
Матуся неодмінно поведе
Туди, де на арені справжня казка,
Де лев стрибати буде у кільце,
Де клоуни смішні в дотепних масках –
Чи можете назвати слово це?

А ще вам, друзі, треба пригадати
Число таке (і зна про нього всяк),
Що хоч мільйон разів його додати –
Та сума вже не зміниться ніяк.
Згадали це число? Тепер від нього
Відкиньте першу літеру й хутчіш
Зложіть остачу від числа чудного,
Зі словом, що назвали ви раніш.

І вийде інструмент для інженера,
Й для кожного школярика також…
Що носить у пеналі ручки, пера,
Й старанно вчиться в школі він. Отож,
Готуючись щодня іти до школи
На совість, не чекаючи відзнак,
Таке з ним учень намалює коло –
Руками кола не накреслиш так!

(цирк + нкуль = циркуль)

***

Сполучник – перший склад у слові,
Прийменник – склад, що йде за ним,
А третій склад – то є, панове,
Співак із голосом низьким.

Усе зложімо акуратно.
Що бачимо – із риб одна…
Дива! І суходолом здатна      
Пересуватися вона.

(а + на + бас = анабас)

 

 

2. ПЕРЕКЛАДИ З БІЛОРУСЬКОЇ

Ганна Овчиннікова

ПІАНІСТКА

Лягають в сонний діл немов
Нитки прозорого туману.
На схилі осені ізнов
Сідає Ніч за фортеп’яно.

Ув очі Неба зазирне,
Де хороводи водять мрії,
І білим пальчиком торкне
Акорди тиші і надії.

Щільніш сплетається туман
Під місяця ріжком розбитим…
І огорта тоненький стан
Рухлива хвиля оксамиту.

Мій любий музику зачув,
На фортеп’яно  Ніч заграла…
Довершеносте! Промовчу
Ім’я, котре зачарувало.

 

Лариса Геніюш

ЖАЙВОРОНОК

О клич весни непереможний!
Руниться поля
                далина.
Пил на ногах моїх дорожній,
мов сніг – на скронях сивина.

У полі жайворон вітає               
весну, злетівши в небеса.
Я – теж як він,
я теж співаю,
бо без пісень душа згаса.

Співати,
                вірити бентежно
у квіт ланів, у гір верхи.
Любити край свій так безмежно,
як тільки вміють ці птахи.

 

Сяржук Соколов-Воюш (Сергій Соколов)

ПАУЛИНКА

Хмарища чорних туманів
Мій шлях додому застилали.
Гук многотисячний гучнів —
В імжі ті відляски лунали.               

На сполох бив стодзвонний дзвін,
Вістив розлуку… Скло бриніло…
Якого Бога кликав він?
Кого благав тоді зболіло?

Як щему він відчув межу               
Холодним серцем придорожнім?
А чи таке вчуває кожний?

Назад!.. Інакше – не скажу:
І в серці б’ється крик тривожний…
Я не тікаю, хоч біжу…

 

Олесь Гарун

КОМУ ЩО
(Жарт)

Небесне сонечко вогнем
В час літній палить, припікає,
У місто тим пекучим днем
Народ на ярмарок рушає.

Якби ж то їхати! Пече,
А то іти – суцільна мука,
Коли ж з бесагами іще,
То вже не шлях – гірка розпука.

Присісти хочеться, бува,
Бодай хоч трохи відпочити,
Бо ж перти пуд, а може й два –
То не пір’їнку вам носити.

Аж, брате, стій! – Корчма ось тут,
І чарочку хильнути можна,
До столу цей привітний кут
Знайомців вабить придорожніх.

Зійшлися якось за столом –
Чи станеш долі дорікати –
Це білорус та ще й з хохлом,
І третій – циган – чи багато?

Один узяв собі медку,
Живиці – другий, той – півпляшки,
Так, сидячи у холодку,
Звели знайомство – то не важко.

До міста циган той спішив –
Добряче знав коневі вади,
Купляв, мінявся – не грішив
Та як знавець давав поради.

Хохол Мовчан з робіт вертав, –
І зарібок він мав багатий, –
Собі попутника шукав
В дорогу до своєї хати.

На торжище ішов з телям
І Янка Цвік, він Диба звався,
Мав мито дати, знав хоч сам:
Бичок йому й самому б здався.

По слову слово – так вони
Сидять в корчмі собі на славу,
Та раптом, Боже борони! –
Зайшли у суперечку жваво.

Як їх на царство б привели –
Ось спір куди той похилило, –
Тож що робити б почали
І що б насамперед чинили.

«Ось я, здається, добре б жив,
Життя легке схопив би в жменю,
З народом би своїм дружив,
Я б юшку сьорбав, їв пряженю», –

То Янко мовив так якраз.
«Та де ж твій розум, біловусе? –
Кричить Мовчан. – Е, поміж вас
Тямких чи знайдеш, білоруси…

А я б інакше справи вів:
В садку під вишнею лежав би,
А поруч уряд би сидів,
Я б ними правив та й співав би.

А ще із салом хліб би їв,
Хапнув би галушок чимало,
При цьому завжди б я хотів
Знов їсти сало, сало, сало».

«Хай грім побиє вас, агей! –
Сіпнувся циган тут. – Їй-Богу!
Казан вартує більше цей,
Щербатий хоч, а ви ж – нічого!

Коли б пішов у королі,
Мені всього було б замало,
З скарбниці б вкрав я три рублі,
А ще й коня… та й дав би драла!»

 

3. ПЕРЕКЛАДИ З БОЛГАРСЬКОЇ

Іван Вазов

ВІТОША

Ще Вітоша, в сніги й мороз повита,
злостивиться, уперта, повсякчас,
і раз по раз хурделиця сердита
ще напускає дрижаків на нас.

А сонце з неба ллє тепло ласкаво,
і всюди чути землю запашну –
шумить потік, і горобейко жваво
цвірінька, провіщаючи весну!

Лиш Вітоша лютує й шле завії,
неначе звір скажений, шаленіє,
реве і дме, несамовита й зла.
 
Ти, Вітошо, нестямишся нівроку:
ось на столі вже й квітка ясноока –
з твого узгір’я первістка мала.

 

ПОТІЧОК

Ручай весінній булькає, клекоче
левадами, де був недавно сніг;
ручай тече грайливо і бормоче,
мов пташеня співа пісень дзвінких.

Співає він, святкує перемогу,
бо льодяні закови розломив,
бо бачить сонце і радіє богу –
про це бринить його щасливий спів.

О боже, дай зрадіти свіжій силі
рабу і в’язню, Лазарю – в могилі,
тому, кого в житті спіткало зло,

нужденнику, що горе зна й неволю,
і серцю що стискається від болю
й душі, що прагне стати на крило!

 

ПОЛЕ

Спить поле, самота над ним могильна
морозом лютим розляглася вшир...
Дослухайтесь і придивіться пильно –
в глибинах б’є живущих токів вир.

Воно від сну прокинутись готове,
радіє щиро молодій весні,
на диво сподівається казкове –
і ловить сонця промені ясні.

Воно, надії сповнене, чекає...
О боже, й я так само вірю теж
у те, що у життя немає краю,

у живодайне сонце і понову,
в те, що обладу над землею знову
бере нетлінна істина без меж.

 

ГІРСЬКІ КУЧУГУРИ

О горяні намети, – ковдри білі, –
морозу й завірюх льодовий дар,
чи ж ви і досі чуєтесь на силі? –
Південний вітер йде – заморський цар.

Як він дмухне – ви збіжите потоком,
налякані, збентежені украй;
слідом за вами по узгір’ях стоком
первісних квітів вибухне розмай.

Стрясуть вершини гір снігів лахміття,
по рівчаках збіжить воно... і вчас
все навкруги потоне в оксамиті.

Дух молодості, де ти? Йди до нас:
розвієш хутко кучугурів смугу
й навіяну хурделицями тугу.

 

РАНОК
 
Дивлюсь прозорим ранком у віконце –
картину бачу дивної краси:
синіє небо,  розливає сонце
своє тепло на гори і ліси.

Із ласкою природа чарівною:
«Живи, кохай, новий вшановуй день!
Відроджуйся, оновлюйся зі мною,
квітуй зі мною, і співай пісень!»

Бурхливу хвилю знов мені дарує...
І почуття незнане вже вирує –
його сприйма тремка душа моя.

В твої, природо, чари вірю я:
немов Антей, піднятися зумію,
я знову чую крила й молодію.

 

ЛАСТІВКА

О люба госте, крихітко-пташино,
звідкіль до нас ти, поки що одна?
Так рано, без своїх ти, самотинно
вістиш про те, що йде до нас весна?

Її несеш нам – теплу, променисту?!.
Спішиш до нас, біднесенька! Ще лють
нам березень свою покаже млисту... 
Від холоду десь згинеш ти, мабуть.

Так, згинеш! Але голос твiй лунає,
I радiсть повнить небо неокрає.
Уклiн тобi, пташиночко, земний!

Тобі – і всім провiсникам надiї,
тим, що зi злом вели нерiвний бiй.
Всiм, хто життя вiддав заради мрiї.

 

СЕРЦЕ ПОЕТА

Містке в поета серце і завзяте,
світовну скорб він носить із собою,
зачує лжу – не буде німувати,
зачує сальву – то стає до бою.

Воно відкрите світові цілому,
воно – відлуння щастя й в кожнім слові
бере до себе біль життя й утому,
бо завжди насторожі, наготові.

Поета серце – наче море пінне:
гойдає небо хвилями своїми,
і хоч левіафана, хоч пір’їну –
усе воно, могутнє й сильне, втрим

 

Одному болгарському писальнику

Ти, писальнику невтомний, звідки міць твоя й потуга?
Без упину пишеш драми, рим шукаєш день при дні,
двійко слів тобі скажу я на правах старого друга,
не розсердишся, мій друже, не розгніваєшся, ні?

Те, що пишеш для народу, хай в душі твоїй доспіє,
надихне тебе — вже потім віддавай на людський смак!
Бо з дурного чтива дурень тільки більше ще тупіє,
а розумний — той сміється. Варто з музою отак?

Ти оманливим спокусам не піддайся — їх чимало,
автор дуже рідко може дослухатись до загалу:
бо якщо дере він носа, все зведеться нанівець!

Не хапайся і не квапся — то є вихват, ще й дитинський,
до роботи з честю стався, як митець старий афінський
статую різьбить; то й скажуть: не писака він — творець!

 

Димчо Дебелянов 

ЗОЛОТИЙ ПОПІЛ

Повів тебе таємними шляхами,
де мав своє священне укриття —
немає таємниці поміж нами,
тобі довірив я своє життя.

Промовив: — То тобі плоди буття,
незнані ще, їх зібрано з-під брами
під покровом нічного забуття,
чи ранку із усміхненими снами.

Переступи крізь мерехтіння й дим,
на перший шал віддайся до нестями,
хай не ляка страху жаского мить,

ми не здамося тузі поміж тим!
— Знай, попіл золотий лишиться з нами,
як наша юнь із димом відлетить.

 

МИР

За сонце кращий і за весни,
тихіший за вітрець зефір,
земля хай страдна нам воскресне —
прийди! — жаданий Мир!

Розради душам дай сьогодні,
від бурь, що пронеслись ушир,
тобі олтар здійняти годні,
прийди! — жаданий Мир!

Тривоги пріч, даруй звитяги,
ти будеш світлий нам кумир,
в нове життя нам дай наснаги,
прийди! — жаданий Мир!

 

СОНЯХИ

Куди ведеш — чи на поталу —
ти, що наобіцяв мені надій,
моїй гордині — перемог і шалу
і жар любові вічний і палкий.

В садку притихлім чую скорб чималу,
там, де обитель всіх загиблих мрій.
Я чую тихий жаль в душі моїй
до соняхів, що сонця не спізнали.

Моїх спокус чекає хто — не знати,
За що убозтво й кару відбувати? —
Заслона чорна застить зір мені,

і небо заступа мені безденне,
воно мені дарує ночі й дні,
що лиш Вона їх забере у мене.

 

ПЛОВДИВ

Які були смутні дитинства дні!
О, скільки сліз тут зронено журбою!
Тут вперше зір затьмарився мені,
знялась шалена буря наді мною.

Тут вперше вчув я заборонне: «Ні!
Нема надії й віри – і маною
любові буде плід – краї ж сумні
твоє жадання вкриють пеленою».

Скорботним містом нині я бреду,
де б мав дістати прихистку живого –
чи втіху тут жадану віднайду?
      
Ізгоєм поміж поля я чужого
несу свою скорботу і біду –
й не хочу навіть згадувать нічого.

 

НЕЗНАЙОМКА

Знов ніч мене вкриє зловісним крилом,
            у мріях за милим теплом
шукаю у мареві ночі сліди.
            – Прийди, пожадана, прийди!

Думок безпритульних цей рій не мине –
            не ждатиме спокій мене, –
а щастя пройдешнього тане мара,
            за ним забуття і жура.

Омріяна, прошу, до мене прийди,
             до світла мене поведи –
неси мені віру і світло в піснях,
            розвій і скорботу, і страх!

З тобою, бадьорий, сміливо б зумів
            дістатись незнаних країв,
шукав би зірок чарівливих розмай –
            далеко-далеко за край.

Орлами величними будемо там –
            буяти над скелями нам,
осяяні сонцем, полиньмо туди...
            Прийди, о незнана, прийди!

 

ЗАПОВІТ

Коли у грудях кров жарка схолоне,
жадав би я, щоб ти, мій побратим,
у час, як смерть в свої сховає схрони,
знав що із тілом вдіяти моїм.

Його край міста не закопуй, друже,
де тьму нікчем навіки вкрив моріг,
мій тихий, вічний сон, солодкий дуже,
аби ніхто стривожити не міг.

Зарий-но там, де пагорби високі,
де берег квітне і потік стримить,
хай там ростуть фіалки синьоокі,
столітній дуб і явір височить.

Як ліс зачує пісню солов’їну
серед ажурних кучерявих віт,
відчую дух весни у цю хвилину,
дихне на мене дикий первоцвіт.

Якщо із днями осені смутної
моква заллє могилу льодяну,
і гори заспівають як сумної —
у тих сльозах гірких я потону.

Коли в зимову ніч, таку тривалу,
ридання розіллється навісне,
до мене під надгробне покривало
сон щасний завітає й огорне.

У мрійний сон, солодкий, безтурботний,
злечу туди, де манить світ прикрас.
Ти, друже, збережи завіт скорботний —
для мене так вчини в мій смертний час.

 

Я ВЖЕ ПРОЙШОВ ЛЮБОВІ ЛУКИ

Я вже пройшов Любові луки,
де Радість марила моя,
а нині морок, сутінь, муки – 
на згубну стежку втрапив я.

Холону у вогні без краю,
промінням вигнаним лечу,
де нині я – того не знаю,
де я – згасаю і мовчу.

З глибин далеких крізь заломи
лунає стогін, хтось гука,
він просить милості, сірома,
гріхом невільним доріка.

То, наче тяжко полонена
у темнім лісі, до небес
здіймається душа Верлена
«Dis qu’as-tu fais de ta jeunesse!»

 

 

Дамʼян Дамʼянов 

СТРАДНА ДОЛЯ

Життя — воно мені здається десь
немов баштан, де мжа пливе поволі,
коли врожай позбираний увесь,
стирчать самі опудала на полі...
Даремно виглядаю стиглий плід.
Однісіньке бадилля безталанне
Мені махає споминів привіт...
...Але низьке — за бантину не стане…

 

Хто каже, що у тьми нема обличчя...

Хто каже, що у тьми нема обличчя?
Щовечора в моє вікно вона
до мене загляда із потойбіччя,
у ликах батька й мами вирина.
І звуть мене кудись... В душі нестяма,
це видиво жене рука моя.
Аж поки під вікно, немов з-під брами
із тогосвіття вийшовши так само,
перед своїми дітьми стану я…

 

Коли пишу, стаю я іншим враз...

Коли пишу, стаю я іншим враз.
Із цигарковим димом ввись злітаю
туди, де жде оманливий екстаз.
І лиш відлуння лине попри час.
Нічого з тлінним спільного не маю.

Земля того не подарує, ні,
та  не пробачить втеч таких ніколи.
Громадить лють свою в години, дні.
Лиш забуття і морок вдалині.
І білий аркуш  —
                наче чисте поле.

І тільки вирізня крізь дим легкий
із тогосвіття видиво мій розум:
«У час немилосердний і тяжкий
ти лиш людина — годі, брате мій...»
... І знов я йду, приречений на прозу.

  

Петя Дубарова 

ДИТИНСТВО

В долонях вітер я несу, щаслива,
на віях — сонця ясного проміння,
біжу я знову, боса й галаслива,
по білому нагрітому камінні.

Кущі зелені коси хилять долі,
а хмари — білі і тугі вітрила —
моїм очам привіти шлють поволі,
а ще й пташки, що лет свій забарили.

Вітрів прудкіш і швидше сонця плину,
немов весна промінна, буйна, ніжна,
в душі — тремкої радості перлини,
дитинства квітка чиста й дивовижна.

 

ПРОЩАЙ, ЛІТО

Жорстоких ножиць леза гострі з ходу
мені волосся втяли. І краса,
немов пісок, розсипана по поду, —
мене вже не скрашатиме коса.

Мою червону сукню в гардеробі
таку зів’ялу бачу і німу,
поскрипує вішак, немов у злобі,
бо чорний мій фартух тяжить йому.

Купальника ховаю я дбайливо,
він сіллю пахне і піском жарким,
мені горенить море, наче пиво,
бо мусимо розстатися із ним.

І лунапарк пішов собі ізнову,
забрав з собою співи, світлий сміх,
і прибережний парк завмер раптово —
під шаром пилу сивого застиг.

Прощаюcя з тобою, літо миле,
я вірю: ти ще поєднаєш нас.
У мить оцю якісь незримі крила
несуть мене і друзів в рідний клас.

НІЧНА КАЗКА

Мене стрічала стишена алея,
на роздум мій зважали віти сонні.
І вечір благородний, наче фея,
втішав мене в своєму теплім лоні.

Десь там у небі, наче скибка дині,
принадно місяць нависав рогатий,
і вечір цей був синій, дуже синій,
на звуки і на кольорИ багатий.

Та щойно я злилася з тишиною,
до мене хтось діткнувся обережно,
погладив прохолодною рукою —
я глянула, здивована й бентежна.

О, диво, він прийшов, такий нежданий,
свого шатра доволочив до мене,
надувши щоки, добрий і рум’яний,
спустився Вітер, свіжий і натхненний.

«Я здалеку іду, — шепнув він тихо, —
там рідний край мій, він такий прекрасний,
земля моя — мені чудова втіха,
там синя ніч і ранок чистий, ясний.

Немає там зими, і там щомиті
вакацій літніх час тече, спливає,
нема від неї кращої на світі,
немає більш ніде такого краю.

Там апельсини скрізь такі яскраві,
рахуби їм нема — їх так багато,
виблискують лимони золотаві,
і котять їх дитячі рученята.

Зеленим море не бува там зроду,
його не баламутять бурі злії,
червоні хмари дивляться у воду
і берег дивовижний хвиля миє.
 
Там стрій дерев — зелений, урочистий,
а квітів гарних шириться роздолля,
і захід сонця яро-багрянистий
на обрій опускається поволі.

Тож, юнко, нумо в путь цієї ж миті,
схопи плаща прозорого мойого, —
прудкіш за мене не знайти у світі, —
у дивний край ми рушимо в дорогу!»

Була я ладна миттю, юна й шала,
у вітрові віддатися тенета,
жадала ревно, щоб мені засяла
казкова і нечувана планета.

Моя ж зоря у небі, від розпуки
затамувавши дих, дивилась в очі,
принишкле море притлумило звуки,
й спинилася зненацька пісня ночі.

І явір простягнув до мене віти,
на мене він дивився, мов людина,
було від чого тиші порадіти —
мені на плечі розляглась, сутінна.

І місяць зацікавився відверто,
на мене зирк  — я навіть заніміла,
і Вітер на наваживсь розпростерти
перед відльотом легкопері крила.
 
«Нема для мене кращої вітчини —
її мені не можна не любити.
Можливо, більші в світі є країни,
проте в моїй —  найщасливіші діти!
 
То й що, як в нас за диво апельсини, —
зате у нас від яблук гнеться віття!
Хоч ябка ті — не запашні цитрини,
солодші за усі цукерки в світі. 

Хіба в ній винограду не доволі?
Пахтить айва духмяна на полиці.
Про всі багатства ці читали в школі
і за своє раділи, як годиться...»

І вся природа враз загомоніла,
і розлилася свіжість загадкова,
аж миттю тиша розпростерла крила —
в ній розчинився чарівник раптово.

Знов стишена мене стріча алея,
думкам моїм кивають віти сонні,
блукала я, а вечір, наче фея,
втішав мене в своєму теплім лоні.

 

ПОЕЗІЯ

Під босії ноги тобі підкидала вогонь
війна. Ти у чорних окопах була з вояками.
Над тілом твоїм божественним, як коні вдогонь,
проносились дні, заплямовані кров’ю й смертями.

А хтиві пани в свою ніч тебе ждали затим,
щоб жадно руками торкнутись твоєї чесноти,
вином пересичені, чистим сумлінням твоїм
спішили очистити душ своїх гріх і бридоти.

А хлопці, знамення якогось відчувши у снах,
у славі й визнанні завбачивши певні резони,
ступали полегко вони по тернистих стежках,
до тебе тяглись, до твого материнського лона.

Нечуті тобою, ізморені, без каяття
услід тобі, гордій, у спину жбурляли каміння,
збагнувши із жахом жорстоким, що ціле життя
були не з тобою вони, а з твоєю лиш тінню.

Поезіє мила, прости! Голос втративши свій,
тепер пред тобою стою  — колінкую я ревно,
ждучи, сподіваючись змах твій вловити живий,
на всіх я, про кого згадала тут, схожа напевно...

Ми йтимемо завжди услід за тобою, між тим
ти голову гордо нестимеш крізь юрби шумливі.
Звучатимуть поряд із пульсом безсмертним твоїм
серця багатьох — навіть тих, що невірні й злосливі.

Проте скільки величі й сили ти маєш в словах,
від того ти нам наділяєш стихії своєї.
Під взором твоїм гине лжа і огидливий страх.
Є магія в тебе, і хай мимоволі від неї

хоч хтось, вчарувавшись тобою, щасливий, сія.
До світлих джерел твоїх линемо знову жадливо,
тому що живеш не в якомусь окремому я.
Ти — часу прикмета, ти — сутність речей незрадлива.

УБИВСТВО

Причал у море виплюнув мазут.
Нахабно засміявся і зухвало.
І раптом морем дрож пройшлася тут —
йому немовби жили напинало.

Гриваста хвиля, горда й бунтівна,
отруєна, лягла поверх причалу,
і чайка, волелюбна і сумна,
своїм пером ту хвилю заквітчала. 

Було до ранку чути моря схлип.
Дитя своє оплакувало ревно...
Скорботу в серці заховавши вглиб,
світанку так діждалося напевно.

Затим прийшли до моря люди вдень
і зажадали у такі хвилини
щоб море заспівало їм пісень,
сміялося й плело гірлянди з піни.

Щоб наче ромом повнилось п’янким,
розпінене було і синє-синє,
було красиве, наче світлий дім
жаркого сонця, яви і богині.

Чи ж в мить таку до співання хіба...
Мовчало море — тисла серце скрута,
за хвилею загиблою журба.
Та все лилася-линула отрута...

І відчувало море смерті дух,
з ним разом риби гинули й дельфіни,
тремтливих зябер гас поволі рух,
мов водоростей віття павутинне.

Настане день, коли остуда зла
на сивий порт свої накине тіні, —
все вкриє чорна піна, мов імла, —
в його ногах сконає море синє.

МОРЕ

Любов’ю ніжне море — диво світу —
навкіл обдарувало узбережжя,
і водоростям сипонуло квіту
від синьої всещедрості безмежжя.

У повиві чуттів воно створило
для мушлі перламутрового чуда,
в своїх бездонних обширах позмило
сліди гіркої туги і облуди.
 
Усяку встигло породити рибу,
таку різноманітну і прекрасну,
посіяти долонями у глибу
в безмежжі воднім радість незагасну.

Я на піску стою така щаслива,
від захвату зніміла і бентежна,
і серце тьохка радісно й щемливо,
бо добра я, мов море безбережне.

 

Атанас Капралов

ДОЛЯ

Хтось жадібно гроші рахує,
а інший
полює
за ним...
В уяві ж я жінку малюю,
що любить коханням жарким.

Несхибна.
Блага.
Невгасима.
Обрала діяння одне —
щоб завжди —
і літа,
і зими —
єдина кохала мене.

Чим честі зажив я такої?
В чім кликання маю земне? —
Щоб прагнути
жінки
палкої,
що завжди б кохала мене.

Чинитиму так,
що у часі
підлота
і страх
не торкне.
На весь білий світ присяглася
ця жінка кохати мене.

Хай
ждуть мене
труднощі
й герці.
Світитиму
в очі
ясні.
Вона увійшла мені в серце,
що лунко
забилось
в мені...

Якщо доведеться спізнати
ганьбу і потали сумні —
то жінка у тім
винувата,
похована
десь
у мені.

 

ПИЛЬНУЄ МАМА

Знемилює порою Божий світ,
що й не сказати про таке словами,
але встаю, скидаю з себе гніт,
бо із небес мене пильнує мама.

Порою гину з голоду й остуд,
переді мною — лиш пекельна яма.
Та все ж —
сьогодні маю хліб.
І кут!
Бо із небес мене пильнує мама.

Порою серце мало не пірве.
Від віроломства.
Від проклять.
Від драми.
Та серце знову стукотить, живе,
бо із небес мене пильнує мама.

Порою всі доброчини земні
мене готові кинути
з нестями!
Але людина
знов встає в мені,
бо із небес мене пильнує мама.

Порою біль стиска єство моє
і застує
усі
мої дороги,
мені не страшно —
в небі мама є
й несе вона надію аж до Бога.

 

БЕЗІМЕННИЙ

Десь ззаду боягузів  дріж —
вони сто років будуть жити...
Ти ж в пеклі справжньому стоїш,
твій присуд —
голову зложити.

Неначе виживши з ума,
кричиш, повзеш,
стріляєш,
плачеш...
Що, куля змилує? —
Дарма.
Ніц не поробиш тут, одначе.

Тобі стріляють у чоло
так несподівано ізнову,
і ти
крихкий, неначе скло,
у землю падаєш раптово.

Кінець війні для тебе цій.
Відзнак,
медалей не отримав.
Хто ти? —
Лише солдат простий,
заритий серед побратимів.

А раптом  як діждеш хреста,
він безіменний буде,
в терні.
Ти — прах,
земля, що в ній зроста
нових життів жагуче зерня.

Земля —
як смерть, ласунка та,
що їй
віддав життя до краю.
Земля, одвічна і свята,
бо смак
і дух
вітчини має.

 

ЩО Я МУШУ ЗРОБИТИ?

Чаклуном у житті твоїм бути устиг...
Захист мала ти
й слави зуміла
зажити.
То сонця,
то зірки тобі кидав до ніг...
Що, скажи, я ще мушу для тебе зробити?

Малював на землі твої ніжні вуста,
припадав я цілунком на землю зігріту... 
З тих цілунків
ставала
цвітінь ряснота!
Що, скажи, я ще мушу для тебе зробити?

Всю обойму я вистріляв
в серце тобі,
рикошетили кулі —
атаку
відбито.
Не здригнулась ти.
Серце моє у журбі...
Що, скажи, я ще мушу для тебе зробити?

...Наче воєн сердечних бувалий вояк
воскресаю
і мушу єдине вчинити:
іншій жінці улучити в серце відтак!
Що, скажи, я ще мушу без тебе зробити?

 

ЗІЗНАННЯ В БЕЗСМЕРТІ

Негідники вважають, ніби
змиривсь, не годний до борні,
бо маю затишку і хліба,
і те,
що суджено мені.

Розумник має в тім потребу,
і дурник.
Тільки ще повір:
над нами
височіє небо,
а долу —
непроглядний вир...

Із ницістю
зітнуся
жарко.
Не вірить їй
душа
моя.
Зі ста зірок предсмертну арку
для себе ще збудую я.

Та перш себе я чую винним
її знайти серед пригод
в сльозах
і сміхові з полином,
з якими мій живе народ.

Його обняти.
Хай пропасти
з вина й любові.
Й до країв
в одно з ним
злитися до щастя,
до невимовних
почуттів!..

Тому що стільки ждав — допіру
почути миті щастя зов:
що народився.
Й вірю щиро,
що завтра житиму я знов!

 

СЛОВО В НЕМИЛОСТІ

            Йордану Каменову

«Я бачу шлях!» –
поета слово
я людям мовлю, а воно
не має ласки в них, бо знову
без суду
суджене давно.

І озорив би небо радо
над тими,
хто живе між скрут
Мені ж мотуз ладнає влада
й, лиха, шука мені отрут.

То й що – Паїсій я, чи Ботев,
Алеко, ще якийсь кумир:
все ж поневолені чесноти –
моїм словам наперекір!

Зло диригує й нахабніє,
все грає марші хватькома.
Ламаю пера і надії
і розумію –
все дарма.

«Є шлях!» –
я знов до людства й світу,
на аркуш бризка кров дощем.
Бо я осліплений,
побитий,
в зболілім серці
із ножем...

Болгаріє,
якщо жива ти,
впади і кайся,
позаяк
не слово будеш так вбивати –
ти власне серце нищиш так.

Удар.
Іще удар ворожий –
і ти вже в летаргічнім сні…
Обманом лиш збудити можу
тебе:
«Є шлях! Повір мені!»

 

ВІТЧИЗНА

Я сню її, таку бадьору!
Щасливу.
Вільну. На порі...
Але –
вона безсила, хвора,
немов на смертному одрі.

Їй небо згасло…
Винувато
вона страждає… 
І мовчить...
Їй ліки нікому подати
в таку страшну для неї мить.

До неї не кладе дорогу
швидка…
Хоч палить серце жар.
не лікар їй на допомогу –
їй знову посланий
трунар…

Хоч біль і стукає у скроні,
даремно кряче вороння!..
Бо кулачком маленьким в лоні
у ній вистукує
життя.

Дарма, що їй підтято крила,
вона,
роздерта
в шмаття й кров –
збира свої останні сили,
щоб оновитися
ізнов.

Не як сьогодні –
боса хвора.
Крізь сором, кпини –
попри все –
в життя
щасливе й яснозоре
з надією свій хрест несе.

 

4. ПЕРЕКЛАДИ З РОСІЙСЬКОЇ

Віталій СВИРИДОВ

ПІШЛО ТЕПЛО

            «Від інею сизе крило в журавля...»
            Г.Половинко

Пішло тепло
За кликом
Журавлиним.
І памороззю
Вкрилася земля.
Лелека
Одинокий
Сизокрило
Впав тінню
На засмучені поля...

А рідний край
Його не відпускає –
Все лине
До лелечого
Крила...
А десь далеко,
Там,
Земля чужая,
Немила...
Тільки вдосталь там тепла.

Все оповите світлою
Печаллю...
Здолати годі
Ту журбу німу...

А птах  той?... –
Зачарований він
Даллю...
Назад вернути,
Боже, дай йому!

 

Олександр Вертинський

ВАШІ ПАЛЬЦІ

                        Вірі Холодній

Ваші пальці пахнуть ладаном,
А на віях спить печаль.
Вже не варт шукати ради Вам,
І нікого вже не жаль.

Як Вістункою Весінньою
Ви полинете за край,
Сам Господь Вас в небо синєє
Поведе по сходах в рай.

Сивий дяк молитву тенькає,
За поклоном б’є поклон
І борідкою ріденькою
Пил віків мете з ікон.

Ваші пальці пахнуть ладаном,
І на віях спить печаль.
Вже не варт шукати ради Вам,
І нікого вже не жаль.

 

Марк Поликовський

Правічним стилем...


Правічним стилем давнього письма
Шепочуться берези між собою,
Тягучою тужливою мольбою
Про щось і вітер хоче тайкома

Над берегом, що вкрила тиш німа,
Сказати вербам сивим над рікою, —
Їм теж нема у світі супокою,
За ким їх туга? Все дарма, дарма...

Я теж тужу. За ким — того не знаю,
Пощо із сумом згадувать Данаю,
Усю залиту золотим дощем?

Сумую й шепочу прадавнім стилем,
Таким жалким, нікчемним і безкрилим,
Про те, що навкруги чекання й щем...

 

Понуро нині за вікном...

Ховається у хмарах сонце,
І муха б’ється у віконце,
Природа спить тривожним сном.
Прокинутись не хоче — й квит —
Упереддень весни, в субботу,
Сумну й розважливу достоту
І пам’ятущу, як самшит.
Це оберіг їй на віки —
В душі лунає птаства ліра…
Мій сон з очей злетів допіру,
Кудись спішать, спішать хмарки…
В яку таку незнану даль,
Куди їх гонить вітер жвавий?
Поштар невидимий, лукавий
Куди жене мою печаль?
На захід, схід? За летом мрій,
Де слід мій вже, напевно, стерто?
Мені ж ввижається  уперто:
Чи ж це не локон милий твій?
Тривога вранішня суціль,
Коли бентежить не негода,
А те, що тремко спить природа…               
Хто я? — Билинка серед піль.

 

Михайло Хотимський

ГАСТРОНОМІЧНЕ

«Михайлику, ти спробуй – дуже ласо, –
Мені бабуся з тих дитячих літ, –
Тушкована капуста і ковбаси –
Сніданок це, вечеря і обід».
В житті багато звідав. Не боюся
Сказати: щось в житті було дарма.
Пішла так рано в засвіти бабуся...
Без неї... інші страви, зокрема...

Не так давно вже я відвідав Ригу.
Я при столі – обід був. Поміж тим
У серце, наче в куховарську книгу,
Я раптом зазирнув. Що в серці тім? –
Тушкована капуста і ковбаси...
І забриніла в ньому враз струна,
Згадав мою бабусю, що дочасу...
В Мітаві народилася вона...

Мені наснився батько раз…

Мені наснився батько раз,
Та він мовчав у тому сні.
Лише у тьмавій далині
Розтанув  лик його і згас.
На мене і не глянув він.
Ось до кашкета – змах руки...
Ступив в минуле – не один –
За ним і рота.  У віки...

Прокинувся я, закурив...
«Прощай!» – не встиг я...  Не сказав...

В житті він мало говорив,
Лиш стиха  іноді співав.

Я знаю все...

                        И гад морских подводный ход,
                        И дольней лозы прозябанье.
                       А.С.Пушкин, «Пророк»

Я маю дар по Божій волі –
Мені судилось заодно
Пізнати ліс і стежку в полі,
І смерті жах, терпке вино,
Що в ньому істину, одначе,
«Тверезий» розум наш втопив.
Пророком стати – то б добряче, –
Бракує сили – не зумів.
І не відстоюю – зломився –
Могуть ідей – то марний труд.
Глаголом, чесно, я стомився
Будити сонний-сонний люд.
Отрути стільки в нас, безладдя –
А душам байдуже – гай-гай!
...
Про що мені підводне гаддя,
Коли наземного за край?!

 

5. ПЕРЕКЛАДИ З НІМЕЦЬКОЇ 

Ойген Рот

ТОРТ


Подарували торта друзі.
Там – кремом літери на крузі:
«Вітання, друже! Щастя й миру!»
І ювіляр бентежний щиро
Несе гостям передусім,
Собі ж – ні крихти – стало б всім!
В чиїхось шлунках «мир» і «віта»...
Вночі голодний – тож сердитий
Намірявсь торт поїсти всмак –
Лиш «щастя» шмат знайшов однак.
«Тепер я щастя не покину!» –
Сказав, ковтнувши лагомину.

 

6. ПЕРЕКЛАДИ З ТАБАСАРАНСЬКОЇ

Ельміра Ашурбекова

Цикл сонетів «Дербент»

ДЕРБЕНТСЬКІ  УЗОРИ

На килимах твоїх цвіте, рясна,
Дербенте мій, історія віків.
Тепер я тчу — і вміння таїна
Мені у спадок щедрий від майстрів.

Живе квітучий Гюльбах у серцях,
Він нам узор безцінний залишив,
Чи промайне хоч згадка по руках,
Що виткали чудовне диво з див?!

Неспинна річ — історії хода...
Мій килим теж сьогодні хтось придбав —
Йому й на думку навіть не спада,
Хто до краси цієї рук доклав.

Вбирає все нещадно час швидкий,
Лиш вічний ти, Дербенте любий мій!


Коли Кубад звелів поміж горою...

Коли Кубад звелів поміж горою
І морем рів прокласти захисний,
Немов молочні зуби, з-попід збою
Прорізався старезний мур міцний.

Той мур був давній, як земля і люди,
І в материнім лоні світ ще спав,
А краєм, що розкинувся повсюди,
Ще Зулькарнейн славетний владував.
 
І час, і війни стіну руйнували,
Але щораз підводилась вона,
Правителів уславлених чимало
По ній свої лишили імена.

Історіє землі! Твій вічний плин!
Під верхнім шаром скільки там стежин?!

Весільний поїзд вирядив Кубад...

Весільний поїзд вирядив Кубад —
Дочку Хакана сватати намрів.
Калим зібрав — без ліку там принад,
Парчi i срібла — тьмуща тьма в’юків.

Хакан для доньки посаг назбирав:
Коштовностей чимало, всякий крам,
I служок, i рабів він ще додав,
Аби про щастя доньки дбали там.

Калим, що ти привіз моїй рідні,
І бідний посаг мій — важкий був час —
Не варт давати розголосу, ні —
Ця таїна хай буде поміж нас.

Лиш ніч одну кохавсь Кубад палкий.
Хіба в багатстві щастя, любий мій?


Коли з-перед віків «дар-банд» зміцняли...

Коли з-перед віків «дар-банд» зміцняли, —
Фортецю, возвеличену в віках, —
То оливом каміння заливали,
Щоб з моря ворогам закрити шлях.

На мур семи братів в Табасарані
Яєць без ліку зносив люд з долин,
Поєднаний в своєму сподіванні,
Щоб розчин був міцний для вічних стін.

Як ти в моєму серці зводив мури,
Скажи-но, чим кріпив моє чуття?
Воно міцне — ні туга, ні зажури
Не віддадуть його на забуття.

Із часом слабне навіть мур міцний —
Чому й донині ти в душі моїй?!


ЗУСТРІЧ НІЗАМІ І АФАГ

Згоряє сонця шлейф на видноколі,
Афаг ще у зиндані пробува
Й не зна, що срібний ключ вістить їй долі,
Не зорі в небі сяють, а слова.

Дербентський мур. В одній з віталень гості
Прийшли почути слово Нізамі.
Шах Музаффар нетямився від злості,
Він чув не вірші – закиди самі.

Мсту Музаффар придумав від нестями,
Й ту, що любив — не підкорив проте, —
Афаг віддав поету зі словами:
«В огні палкім удвох ви згорите!»

З трояндою віднині соловей.
Благословило сонце ранок цей.


СТАРІ МОГИЛИ

Лихого часу опадають хвилі,
лишивсь намул — могили чужаків.
Чи істину несли з собою, смілі, 
чи хтось її отут знайти волів?

Із плином часу істини розтали,
мов сніг, і відійшли у забуття.
Де вітру п’яти навіть не ступали,
про вас полине спомин в майбуття.

Застигле, наче в молитвах, каміння —
ось все, що тут зосталось після вас.
До бурдюка історії з сумління
хіба докинув істину ваш час?

Їй, як пташині, пір’я він дає —
Чи хто вгада — вона в тій зграї є?!

ЛІТНІЙ РАНОК

Тоненьким шовком щебету птахи
Гаптують ранок, стишуючи лет.
Від брам Дербенту темряву й страхи
Чиясь рука зсуває за хребет.

Теплом долонь розщедрилась земля,
Ще спить грайливий Каспій в них, проте
Вже сонце люстро моря видивля —
Розчісує волосся золоте.

По вулицях бреде цибата тінь,
Ступа у слід, неначе в борозну.
Ревнув мотор в ранкову далечінь, 
Збудивши місто від міцного сну.

Удачу добрий ранок нам вістить,
І день новий оця дарує мить.