Коротко про авторку 

Народилася 19 травня 1983р. в м. Івано-Франківську, закінчила Національний Прикарпатський університет ім. В.Стефаника, філолог. Працювала викладачем зарубіжної літератури, журналістом видання «Версаль».  Працює в жанрі новелістики.
 

 

Розбите шкелко

...Вона стелила постіль. Зачепила периною лампу – розбилося шкелко, цокнувши по дерев’яній долівці. Першої миті вона не могла повірити, що це сталося. Усвідомлення прийшло одразу з видінням важкого Павлового кулака. Жінка обхопила голову руками й гірко заплакала…

Дитинство Ганнуся не згадувала. Важко бути сиротою при живій матері. Мати відхрестилася від позашлюбної дитини, віддавши бабі з дідом на виховання. 

Якось баба сиділа на ослоні коло хати і їла пісне вариво з лободи, а дитя якраз верталося з ясель. Ганнуся витягла з-під пахви згорток і простягнула його бабусі. То був шматок чорного хліба, дитяча пайка на обід…

Старенька не змогла промовити ні слова, сльози душили її. Цей сором на все село, ця нелюбима дитина стала тоді смислом її старечого життя. Відтоді все повелося по-іншому. Баба віддавала Ганнусі всю ласку і любов, дідо вчив народній мудрості. Вечорами у їхній хаті тихо плакала скрипка, бо дід був сільським музикою. Він не знав нот, грав на слух, цього ж учив і онуку. Ганнуся вміла так скласти ладканку, що молода і свашки на весіллі плакали від жалю. Дівчинка любила музику і природу. В шелесті трав, гомоні пташок, гуркоті грозового неба їй теж вчувалася музика. А після важкої, виснажливої праці приходила в сад, черпаючи сили у природи.

У матері тим часом з’явилася нова сім’я, і до Ганнусі їй, як і раніше, було байдуже.

Одної ночі померли дід з бабою. Заткнули в печі каглу… Для п’ятнадцятирічної Ганнусі світ похитнувся: в один день у могилу зійшли ті, кого вона найбільше любила – баба, дідо, скрипка… Дівчині здавалося, що вона і сама помре від невиносимого душевного болю. Вона не пам’ятала, як дійшла з кладовища додому. Дошкандибала до оборогу, зарилася головою в пахуче сіно, укрилася веретою і заснула. Спала сном без сновидінь. І от прокинулася, вдихнувши нічне повітря на повні груди. Змерзла, побігла до хати. Коли зрозуміла, що проспала чотири ночі, вжахнулася: як то так? Чотири дні і чотири ночі проминули, як одна година. Чому, коли болить душа, так хочеться спатки?...

Її ніхто не шукав, вона нікому не розказувала про те…

На Спаса рвала груші в саду, тоді Павло її й запримітив. Донині чоловік не помічав, що його маленька сусідка виросла. Жагуче бажання пеленою повисло над його очима. Ганнуся з її тонким станом і пишною косою не йшла йому з думок. Того ж вечора сказав батькам, що бере Ганну Івасеву за жінку. 

На Другу Пречисту відгуляли весілля. Зовсім чужий чоловік віднині став кревним. Для Ганнусі все пропливало наче уві сні: і вірилось, і не вірилось, хоча дошкуляла думка, що вона робить найбільшу помилку в житті.

Жили вони тихо. Павлове газдування не обговорювалося – сам вирішував, коли сіяти й жати, коли їсти й спати. Ганна підкорялася, тягнучи трудодні в колгоспі й домашню господарку. Павло, один кравець на три села, мав добрий заробіток, та й жінка в нього завжди була вбрана. Найбільше задоволення мав, коли знімав із неї мірки: Ганна мала рівно стояти й також вдавати задоволення. У всьому іншому мав вибуховий і жорсткий характер – людина настрою, він рідко вставав із доброї ноги. Ганна боялася тих сварок, як вогню, хоча коли чоловік мовчав, легше не ставало. За пригорілу кулешу він уперше підняв на неї руку: павлова каша обійшлася їй зламаним ребром і синцями. Але найбільше боліло волосся – тягав за косу так, що мерехтіло в очах. Тоді Ганнусі дуже хотілося заснути…

А Павло лягав потім спати задоволений: “…Аби була жінці наука.” Ганина вагітність, правда, припинила ту науку. Знову могла жінка прихилитися в саду до дерева, заспівати дитяті колискову. Якось, вертаючись із колгоспу, повернула до свекрухи. Сперлася на паркан, в очах померкло, стояти не могла, бо в животі щось, як ножем, різало. Попросила молока. Павлова мати гаркнула: “ Нема!” і сховалася до хати. Вагітна не плакала, не просила. Уже наступного ранку була при дитині. Донечка… І світ знову заграв найгарнішими барвами.

Катруся стала єдиною втіхою і справжнім прихистком для самотньої душі. Материнство додало Ганні твердості – вона не боялася більше чоловіка, знаючи, що заради дитини пішки пройде пекло. Павло помітив ту зміну, і зацікавився жінкою, як уперше. Гіршого для Ганни бути не могло, важко їй було визначити, що гірше – коли б’є, чи коли любить.

Павло працював переважно вночі: сліпаючи при тьмяному світлі каганця, він лютував, бо вже недобачав. Розкладав на столі сукно й лекала, підкручував лампу так, що мало не тріскало шкелко, а потім… будив Ганнусю.

Минав час. Розквітала Ганна, підростала Катруся, старів Павло. Того вечора, коли розбилося шкелко, Катрусі виповнилося вісім. Швиденько попідмітавши осколки, дівчинка, як могла, заспокоювала матір: тато купить друге шкелко, то не біда… Та Ганнуся вже нічого не чула. Змучена роками відчаю і туги, вона була одержима одною думкою: “Заснути…”Â 

Павло вертався пізно. Бувши трохи напідпитку, він не зразу втрапив у сіни. У хмільній голові ще промайнула думка, чого ніхто не виходить на гуркіт. Ясно світив місяць. А на нерозстеленній постелі спали його дочка й жінка.

Зранку чоловік не міг добудитися жінки. Коли побачив, що вона не дихає, наробив крику. Збіглися люди: поплакали, обмили, поклали в гріб. Катруся дивилася на те з якимось заціпенінням. Підійшовши до столу, тихенько нашіптувала на вушко матері ласкаві слова. І лише, коли труну на мотузках спускали в яму, закричала щосили:

“Вона жива, тату! Мама заснула! Чуєте, люди, вона лише спить!”

Але глиняні грудки вже стукали по віку домовини.

У ті часи у галицьких селах для вічного спокою обиралося видне місце: на пагорбі, обсаджений ялицями та соснами, виблискував фарбою-сріблянкою цвинтар. Земля там була чорна та пухка, а могили викопувалися неглибокі. Катруся, озброївшись рискалем і відерцем, заходилася розривати могилу. Вона розкидала вінки, свічки, землю. І ось уже відерком черкає по віку труни…Скоро, зовсім скоро вона відкриє матір і приведе до хати.

“Павле! Павле! На Бога, дитину забери, дівка Ганину могилу риє!” – лементували люди. Незчувся, як прибіг. Відібрав у доньки лопату і з несамовитістю почав заново закопувати жінку…

Павло і двох місяців не прожив після того. Згас, знидів, і пішов за нею. За те, казали люди, що не відкрив її… Катерині ж нічо не було, виросла, вийшла заміж, тільки все життя боялася міцно заснути…

 

 

Василько

 

Василькова могила відразу коло Ганиної. Крім м’якого оксамитового моху з синенькими, мов зірочки, косицями, на ній нічого більш не росте. Тут не буває також нещиро-вульгарних вінків зі штучних квітів, а замість модних лампадок – прості воскові свічі, білі й довгі, як пам’ять про нього…

…Тієї глупої лютневої ночі, коли Василько з’явився на світ, його мати вже точно знала, що батько ніколи не побачить сина. Сумні страхітливі тіні болю, відчаю й страху гніздилися по закутках старенької хатини, сиділи коло припічку і навіть зазирали під постіль, туди, де зберігалася бульба на зиму. Зараз тієї бульби було мало, не так, як восени, коли вона своєю велетенською купою підпирала набитий пахучим сіном матрац. 

Сіно Михайло дбайливо викошував на лісовій галявині якихось півроку тому, на потіху молодій жінці. Догодив, бо вагітна Ярина розквітла рум’янцем й аж засвітилася вся, сором’язливо пригортаючи до грудей кучеряву голову чоловіка на тому сіні. Вона покохала його ще дитиною, і не було в світі сили, здатної вирвати Михайла з її серця. Але не з життя. Наступного дня Михайла забрали, вивели з хати тихо, без пояснень. Ні Ярина, ні батьки такого не сподівалися, бо вже давно минулося лихоліття репресій і звинувачені в націоналізмі люди потроху вертали додому, змучені й притихлі. Чекала. Ходила. Просила… Даремно. Казали, сталася помилка, і чоловіка відпустять, як тільки розберуться. Вірила… Аж донині. Прийшла звістка про його загибель. 

Відійшли води, а з ними в небуття хлинула надія. Корчилася в потугах, кричала так, що навіть образи загойдалися на посірілих стінах… Усе її єство було заповнене ним – тим згустком невимовного душевного болю, що йшов у купі з тілесним. Тієї ж ночі разом із народженням сина в ній умерла якась частина її самої. На зміну болю пройшло якесь отупіння: оніміли уста і затерпло серце… 

Минали голодні дні й холодні ночі. Ярина так і не підійшла до Василька, не плекала, не сповивала. Дитя годувала бабуся й численний виводок теж іще маленьких тіток. Діти гралися Васильком, мов лялькою, кожному кортіло потримати згорток на ручках чи засунути до ротика окраєць чорного коржа. Як і кожна іграшка, хлопченя швидко набридло маленьким родичам. Бувало, дитина кричала годинами, покинута й забута. 

- Мамцю моя… - перше слово сина на деякий час вирвало матір із полону душевного заціпеніння. Та коли вона знову заглибилася в себе, Василько вкотре лишився сам.

… Найбільше родичі любили карати Василька: били лозиною за невчасно сказане слово, жалили кропивою за промочену постіль, серед ночі будили, аби налякати сонну дитину циганами. Хлопчик ріс хворобливим і заляканим. Баба бубоніла, що з Ярининим малим самі клопоти, бо він, капосний, ще й падачку дістав. Баба палила над ним червоне полотно з льоном, примовляла заговори, кидала сірники на воду. Навіть свячена вода не помогла, приступи посилилися на восьмому році життя. Василько ховався до комори, плакав і казав, що більше не буде падати, лиш би йому те клоччя над головою не палити… 

Одного осіннього ранку він не прокинувся. Ярина поховала сина під завивання вітру і сльози важкого сірого неба. Плакала і Ярина – вперше за вісім років…

Майже заросла стежка до Василькової могили… Та люди кажуть, що бачать на подвір’ї баби Ярини постать хлопчика, якраз коло комори. І кум Петро на власні очі бачив. Та мій кум алкоголік, тож я йому не вірю. А бабу Ярину зустріла нині коло церкви.

- За що покутуєте, тето?..

- За Василька… - ледь чутно прошепотіла вона.