Анатолій ПАСІЧНИЙ

 


У пошуках долі

Історична повість  

 

Помста

 

   На ранок знову починалася битва. Основні сили козаків із усіх боків підходили до укріплень поляків і поступово, крок за кроком захоплювали табір. Поляки змушені були відступати. Єдиний шлях відступу, який у них був — це Княжі Байраки. Як тільки вони направили туди свої основні сили, то Стефан Потоцький одразу зрозумів — попали у гарно підготовлену западню. У байраці росли густі невеличкі дерева і робили його непрохідним. Коні потрапляли в рови та канави, що їх поробили козаки, ламали ноги і падали разом із вершниками. Задні кіннотники напирали на передніх. Важкі вози з гарматами застрявали або перекидалися. Спереду із засідки повискакували козаки. Частина війська, що зайшла у низину, мала, окрім того, що рятувати коням ноги, ще й відбиватися від козаків.

 

 

 

 

Пасічний Анатолій Федорович

(літературний псевдонім А.Федорович)

 

Трішки про себе

anatoliyНародився в липні 1955 року на Черкащині у селі з милозвучною назвою – Богодухівка. Сусіднє село - Красенівка, не менш гарна назва, де народився знаменитий «російський борець» Іван Піддубний. Незабутні спогади дитинства – щоліта по пилюці ґрунтової дороги майже всі хлопчаки йшли дивитися змагання з класичної боротьби на честь Івана Піддубного. Перші змагання побачив у шість років. Відкривав свято силачів рідний брат Івана Піддубного Тимофій.

У степу, якому не було кінця-краю, то тут, то там ліниво вимахували крилами вітряки. Часто траплялисяя високі могили - кургани. Одні називали їх козацькими, інші говорили, що там поховані скіфські царі. Розкопувати ці могили люди не наважувались – існувало повір’я, що тим, хто потривожить ці могили, будуть непереливки… Зараз від тих могил немає і спомину!

Школу закінчив із великими проблемами. Як неблагонадійний і злісний антирадянщик. Трапилася така історія. Під впливом вільнодумних віршів Шевченка у восьмому класі розклеїв листівки по селу із закликом вигострить сокиру і бити комуністів. До сих пір не можу збагнути, що мене тоді врятувало. Адже ж провина була не дріб’язкова. Серед комуністів села стався переполох! З області одразу приїхав майор КДБ Шахов і приступив до слідчих і пошукових дій. Спочатку підозрювали багатьох дорослих. Але на превелике здивування майора, розклеїв листівки підліток. Шахов, на моє запитання, як він швидко знайшов людину, що «займалась антирадянською агітацією», відверто сказав, що перша моя записка на захист скривдженого комуніста була цим же комуністом передана йому. Там був мій справжній почерк, бо згодом листівки для маскування я писав лівою рукою. Постільки було багато цитат із Шевченка, майор швидко збагнув, що це має бути школяр того класу, де вивчають зараз твори Шевченка. Залишилося звірити почерк. Шевченку заборонили писати і малювати, а мені вступати до комсомолу і писати будь-які матеріали до газет. Уже тоді у мене, за свідченням учителів, пробивалися літературні здібності.

Як не дивно, але влада залишила мене у спокої. Попри нещадний психологічний пресинг із боку деяких учителів, ревних комуністів. Правда, майор суворо попередив - як тільки повториться щось подібне – опинишся за ґратами.  

- Ти навіть не уявляєш, проти кого ти пішов! Радянський Союз – наймогутніша у світі держава! Комуністична партія – найвпливовіша у світі! – так часто втовкмачував мені тоді в голову вчитель історії.

Де тепер Радянський Союз? Де комуністична партія? Отакі цікаві бувають життєві перепетії. 
Після служби в радянській армії закінчив Київський державний університет і працював у різних державних установах.

Після проголошення перебудови пробував реально підтримувати нові зміни у нашому житті. Біля поштамту на Хрещатику з’явилися художники. За невелику платню пропонували свої роботи. Це було тоді нетрадиційним явищем, несподівано й цікаво для всіх жителів міста. Біля творців юрмився люд і багато хто замовляв власний портрет чи купував пейзаж, тощо. Це дуже не сподобалося деяким чиновникам, як партійним, так і зі спілки художників. Вони суворо вимагали заборонити цей «произвол»! Моя стаття в одній із київських газет на захист художників спрацювала позитивно. Митців залишили у спокої. Вони малюють і досі. Лише з площі перемістились у підземний перехід на Хрещатику.

А вже вихід іншої статті – на підтримку кооперативного видавництва - закінчився для мене не зовсім добре. Головного редактора газети викликали на килим у тодішній кабмін, а після цього були зроблені відповідні рішучі кадрові заходи щодо мене…

Друкував художні твори та публіцистичні матеріали у різних періодичних виданнях.
Після проголошення незалежності декілька років займався реальним відродженням української культури. Завдяки ентузіастам, де я брав безпосередню участь, був реставрований забутий пласт музичної народної культури. Зокрема, відроджена із забуття кобза Остапа Вересая - інструмент, спосіб гри на ньому та репертуар кобзаря. Налагоджено виготовлення народної бандури, ліри, кобзи Остапа Вересая. Почалася робота з популяризації цих інструментів. За моєю ініціативою була створена спілка кобзарів України. Побіжно хочу зауважити, що такий проект коштував би платникам податків, якби цим займалися державні інституції - десятки мільйонів гривень. Ми це все робили за рахунок ентузіазму. Цікаво, що «полум’яні» патріоти з держаних інституцій, політичних партій та рухів ставилися до нашої роботи якось байдуже. Найбільшу реальну допомогу надав угорець за національністю Бідзіля Микола Іванович, тодішній голова тодішньої Московської райради м. Києва.

bandura

Останнім часом протягом п’ятнадцяти років працював на державному кіновиробничому підприємстві. Спочатку начальником дільниці, потім начальником цеху, заступником директора, згодом виконуючим обов’язки генерального директора. Послужний список дає мені підстави констатувати сумний факт – «кіна» в Україні, на жаль, ніколи не буде…

Причин багато. Основна – відбір і селекція кадрів здійснюється так, що кращі фахівці стають не потрібні, або обмежені у своїх діях недолугими чиновниками. Протягом чотирьох років я пробивав телевізійний проект - багатосерійний фільм. Коли він закінчився виробництвом – Росія ще й не починала такі проекти. І що? Не важко здогадатися – Росія швидко наздогнала нас і давно перегнала. 

Найбільша проблема нашого сучасного суспільства – далека і близька історія. Її потрібно правильно «читати». Нам потрібні ідеологічні орієнтири. А вони можуть базуватися тільки на об’єктивних фактах нашої історії. Нехай які б не були вони «неприємні» для нас, сучасників. Які не вихолощують наші традиції. Бо традиції – концентрований досвід певного народу. І цим усе сказано. Тому, поруч із повістями про сучасність, захотілося заглянути в далеку минувшину. Щоб якомога правильніше зробити художнє прочитання нашої історії. Так з’явилась історична повість «У пошуках долі. Частина 1. Помста», де детально просліджується, на основі багатьох історичних джерел, життєвий шлях Богдана Хмельницького від чигиринського сотника до гетьмана.

«Час кіллера» - навпаки про сучасність. Повість про повну втрату моральних принципів та орієнтирів у сучасному українському суспільстві. Єдине сподівання на те, що згідно з природними циклами, занепад змінює відродження…

10 травня 2011 року

На знімку:  бандура, виготовлена Анатолієм Пасічним

 

 

Анатолій Федорович

У пошуках долі

Історична повість