Помста

Частина перша

Замість передмови

Цей край, що славився квітучими та родючими землями і звався тепер Південна Русь, або Україна, що розкинувся від кордонів Речі Посполитої до татарських улусів, із часів занепаду Київської Русі, здається, був забутий і покинутий Богом напризволяще. А можна сказати й навпаки, - тут із того часу наче щось було пороблене нечистою силою.

Як бо інакше, коли скрізь, куди не глянь, - родючі чорноземи та квітучі сади, повноводні річки, а в них повно риби, ліси та пасовиська, - рай земний та й годі! Здавалось би, у тутешніх людей усі можливості - живи та радуйся! Але жоден житель цього божественного краю не міг щовечора засинати спокійно, не знаючи напевне, що з ним буде завтра. Чи непрохані гості від панів-ляхів завітають, щоб забрати останнє, чи дикі кримчаки налетять, мов сарана, і тоді — або татарський полон, або живим навряд чи вдасться комусь залишитися.

Більше чотирьох століть, як зникла Праматір - Київська Русь, - і з того часу багато хто безперестанку зазіхав на ці квітучі землі. Аж поки не стала ця велика територія частиною могутньої Речі Посполитої.

Та незважаючи на такий сумний перебіг подій життя, тут, на цій землі не переставали народжуватися відчайдухи, весельчаки, співаки й танцюристи, невтомні хлібороби, тямущі ремісники - а все це разом, коли потрібно, - суворі воїни, котрі, навіть ставши підданими польського короля, такої могутньої держави, як Річ Посполита, майже сто років залишалися самі собою, не дозволяли себе ополячити, чи окатоличити. Ми - такі-сякі прості сіромахи, - хитрувато казали вони, - живемо собі на окраїні польського королівства! Ми руські окраїнці, та й годі! Часто бралися до зброї, щоб добитися кращої долі. Покинуті напризволяще, не відали достеменно, кому б її довірити.

Що їх живило, що рятувало цих людей від зникнення та розпорошення серед інших народів? Що було для них рятівною соломинкою? Тільки те єдине, що залишилось у них від Праматері - Київської Русі, - нетлінна та невидима пуповина, якій не страшні були ні плинність часу, ні жахи життя. Це - православна віра. Найперше вони називали себе православними, - а потім уже руськими, русинами, українцями. Саме православна віра згуртувала і зберегла цей народ. Польські правителі хотіли було схитрувати, об’єднати дві релігії - православ’я й католицизм в Унію. Ми ж, мовляв, як і ви - християни! Але міцна виявилася пуповина! Від неї мало не пропала сама Річ Посполита. Унія не втихомирила цей народ, не скорила, а навпаки, лише збурила у ньому почуття власної гідності. Не потрібна нам Унія! Нас підступно хочуть окатоличити! Не будемо католиками! Ми православні — і все тут!

Завдяки саме православній вірі народ цей віками не здавався на поталу долі. Як мала дитина, покинута чомусь матір’ю, терпляче шукав цю матір роками, у великій надії та незгасимому сподіванні нарешті її таки знайти. Кожен діяв сам по собі, часом гуртом - відганяючи від себе настирну думку про приреченість, безнадійність справи. Бо коли знайдемо її, - потай втішали себе , - тоді можемо гордо їй сказати: поки тебе не було, мамо, за цей час ми не продалися, не здалися, не зникли як народ, зберегли прадавні звичаї й віру!

Єдине, чого не спромоглася ця квітуча благодатна земля - народити Велику Постать, отого єдиного сина народу, котрий би очолив цих працелюбних людей і суворих воїнів, об’єднав їхню могутню силу та волю в один порив для створення рідного дому, тобто власної держави у власній Вітчизні.

Були кращі з цих сіромах, як от черкаський та канівський староста — Євстафій Дашкович, хмільницький староста Предислав Лянцкоронський, затим наступник Дашковича, князь Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою, котрий першими почав формувати військовий стан, таку верству населення, котра б могла самотужки боронити край від спустошливих татарських наскоків. Ця верства стала називатися козаками, козацтвом. Саме за допомогою козаків Дмитро Вишневецький боронив та укріпляв кордони Речі Посполитої в пониззі Дніпра від диких кримчаків. Та й то більше на ентузіазмі своєму, аніж за допомогою королівства. Польським панам не так дошкуляли кримчаки - Варшава далеко від південних кордонів. А от населення Південної Русі, окраїни Речі Посполитої, - наче двері навстіж для непроханих гостей. Ця обставина і спричинила самоорганізацію сіромах із окраїни королівства, що заклали військові укріплення спочатку на острові Хортиця, а потім, через декілька років заснували козацьку низову Микитинську Січ. Так і повелось із того часу — століттями поруч існували гетьманська окраїна, реєстрові козаки, або ще їх називали городові козаки, піддані Речі Посполитої, а згодом московського царя і Запорозька Січ, - низове козацтво, пани запорожці, лицарі віри, своя невеличка військова держава у державі, де був власний устрій, порядки, свої правителі, урядовці, суди та неписані закони.

Так сталося, що саме сюди, гнаний польською владою, скривджений і принижений прибув шукати притулок чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Саме звідси він розпочав свою, здавалось би, авантюрну затію, не маючи достатньої кількості війська, - усмирити шляхту в рідному краї…