ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХІ

Зміст статті

Розділ ХІ

Сенатор Адам Кисіль поволі ворушив губами, уважно перечитуючи написане, - розглядав скарги, що прийшли на його ім'я. Великий стіл у кабінеті був завалений паперами. Йому допомагав писарчук у довгому сірому одязі з гусячим пером за вухом. Зрідка вони перемовлялись, і то лише у випадку, коли воєвода щось запитував, або давав якісь розпорядження.

- А дай мені скаргу на брацлавського старосту. І знайди прохання ніжинського священика Носенка.

- А що перше?

- А що першим знайдеш, те й неси!

До кабінету тихо зайшов слуга. Він шанобливо схилився до воєводи.

- До вас писар Іван Виговський із комісаріату.

- По якій причині?

- У державних справах.

- Нехай заходить.

Кисіль уважно розглядав високого ставного чоловіка середніх літ, якого впустив слуга до кабінету.

- Канцлер Оссолінський просить вас розглянути одну скаргу.

- Пан Виговський? Чув про вас, чув... Радий вітати особисто.

- Мені теж дуже приємно вас бачити, пане воєводо!

- Кажуть, ви з київських земель родом?

- Саме так, пане воєводо...

До кабінету зайшов писарчук і поклав на стіл скарги, що їх просив сенатор.

- Залиш нас! — наказав Кисіль писарчукові. - Про що йдеться? — звернувся він згодом до Виговського.

- Тут така справа. Надійшла скарга від чигиринського сотника Богдана Хмельницького...

- Чому скаргу маю розглядати я?

- Скарга від православного. Ви ж знаєте цього скаржника - він тут скоро всю Варшаву підніме на ноги…

- Знаю. То й що?

- Пан Оссолінський вважає, що тільки ви й зарадите цій справі, виручите. Радить, краще це зробити вам. Щоб нікого не звинувачували згодом в упередженості. Канцлер вважає, - Хмельницький уміє підбурювати голоту й на всілякі вигадки мастак. Треба його якось утихомирити. Нащо наживати такого ворога?

Воєвода почав читати написане.

- Несправедливості дуже багато чиниться, Іване, - раптом сказав Кисіль. — Ось і в сотника силою відібрали нажите добро — стави, млини, сіножаті... Чи буде він після цього на окраїні, у тому ж Черкаському старостві відстоювати наші інтереси? Та звісно ж, ні!

Сенатор відклав скаргу й задумався.

- А я весь час переконую цих сіромах, простий люд, - що наміри й помисли шляхти до них чисті. Що давно пора мирно співіснувати! — продовжив він неквапливо згодом. - Одначе, скидається на те - а я розумом давно збагнув цю істину - марно примиряти кота з собакою. Але якась нечиста сила все одно змушує мене вірити в цю примарну справу.

- Не знаю, що вам на це сказати, - розгублено подивився на воєводу писар. - Я у службовій справі, а не приватній. І мушу дотримуватися…

- Будь-яка людина має свою думку. Навіть оті скривджені. - перебив Виговського сенатор. - Хіба тобі не доводилося слухати їхні базікання на всіляких сходках, радах та збіговиськах. Такі розумні, куди твоє діло! Тільки й чуєш їхні заклики до непокори! Смерть шляхті! Не соромляться йти проти порядків Речі Посполитої! А ти, Іване, не знаєш, що сказати! — воєвода з докором подивився на Виговського. — Завжди май свою думку і завжди відверто її висловлюй. І тебе ніколи не будуть доймати докори сумління.

- Жартуєте? Так тут довго не проживеш, а коли ще виходець із руських, православних. Завжди чужим будеш. Одразу з’їдять. Якщо ви щиро хотіли почути мою думку.

- А як же я? У мене тут тільки друзі?

- Ви виняткова особа. Мужня людина! Таких як ви в королівстві, - один-два. А всій решті, хто з православних, потрібно так чи інакше пристосовуватись, або окатоличуватись.

- Якби я пристосовувався, - розпалюється Кисіль, - чи була б у 32-ому році узаконена наша православна віра? Тут, у цій державі? Чим це для мене могло закінчитися? Затоптали б, і оком не моргнули. І от, завдяки мені, Річ Посполита все-таки визнала православ’я!

- Вдячні нащадки…

- Аякже! Не кажи дурниць! - махнув на те рукою воєвода. - Часом не відають, що творять ці «вдячні нащадки». Коли не потрібно - то поступливі та податливі, як масло, коли не потрібно - то непокірні, мов дикі коні. Та щодо мене — всі проявляють таку вдячність, - аж мурахи по тілу бігають! То маєтки руйнують, то кожний п'яний козак здрайцем обзиває і проклинає на віки вічні! А католики люто позирають, як би підловити на «схизмі».

Кисiль помовчав, а потiм поволi заговорив знову.

- Я скаргу Богдана Хмельницького почитав. Достойна людина. Чаплинський із ним зле повівся. Правда. Але ж той сотник весь час проти шляхти зуби точить. З холопами у 38-ому році заодно проти нас пішов. Хіба йому це забули? Довго гикатимуться Кумейки та Боровиця! А тут ще таємно недавно з королем зустрічався. І не подумав дурною головою, які можуть бути наслідки. Чи він не знав, що без рішення сейму король не має права збільшувати козацьке військо? Говорив я вам пане Виговський про кота з собакою? Так оце воно і є! Яке ще тут може бути примирення?

- Гайдуки Чаплинського сина Хмельницького забили до смерті. Видно, вовченя вишкірило зуби, от і вийшло те, що вийшло… Яблуко ж від яблуні не далеко падає…

- Певно, що так. Шляхта своє хоче, голота своє. Як я можу примирити ці дві стихії? Поміж ним - такі як Хмельницький. Насильства чиняться, прости нас Господи. Скажу відверто - можливості мої тут вичерпуються. Чим я йому можу допомогти, коли проти нього Потоцький, Калиновський, Конецьпольський, Оссолінський. А особливо його ненавидить Єремія Вишневецький. — розводить руками Кисіль. — Якими словами я можу переконати чи утихомирити Хмельницького?

Виговський мовчки з повагою слухав воєводу.

- Чому мене Річ Посполита захищає, а сотника ні? — продовжив Кисіль після деякої мовчанки. - Бо Річ Посполита мені довіряє, а йому — ні! Бо я їй щиро служу, а він — ні! Хмельницький весь час лукавить із нами! Ніяк не може втямити, що Річ Посполита цінить слухняних та відданих. Річ Посполита, нам православним і руським людям, дана Богом во спасіння. Бо наші давні київські князі колись через ці самі чвари знищували один одного, аж поки геть зовсім не занапастили праматір нашу Київську Русь. Річ Посполита - достойний дім для нас, обездолених та забутих Богом через гріхи наші. А чернь цього ніяк не збагне! Їм усе вольності подавай! Де таке бачене! А ці вольності — не що інше, як несхильність до порядку та злостива непокора. Вічна дитяча забаганка цих людей. I тут як не один, так другий - пiдiгрiває ці настрої. А це простолюдина так розбещує! Скільки для козацтва гарного робить наш король Владислав? Йому можна закинути неповагу до українських лицарів? От ти, Іван Виговський, православний, виходець із Південної Русі, чоловік здібний і тверезого розуму, можеш сказати, що Річ Посполита деспотична держава?

- Та ні! Боронь Боже! У нас он скільки вольностей! У давньому Римі не було такого!

- І знаєш, у чому біда?

- У чому, пане сенаторе?

- Що таких людей як ти - одиниці. Усе решта - некерована та невдячна дика стихія. І часто декотрі з козацьких верховод цим нагло користуються! Одначе, якби поменше було цих скарг, - проказав більше сам до себе Кисіль, дивлячись на стіл, завалений паперами. - То було б очевидно - лад потихеньку настає у Речi Посполитiй! А так… Одначе він настане. Але не скоро. Я в це вірю.

- То як бути зі скаргою?

- А ніяк! Справа нерозрішима. Розумію, хочуть здихатися цієї мороки, а Киселя потім зробити крайнім. Не вийде! І не буду я за нього клопотатися! Хай судиться! Всяк знай своє місце.

- Що переказати канцлеру Оссолінському?

- Нехай із нашим королем менше потурають таким, як Хмельницький — ось моя відповідь! Розбещують слізливою прихильністю, а ти потім, Кисіль, відлучай від цицьки!