Розділ ХVІ

Невільників, де були брати Петра, зігнали у три нескінченні шеренги, котрі тягнулися майже до замку бея Кафи. Охочих придбати живий товар теж було вдосталь. Між рядами ходили, прицмокуючи язиками татари, турки, - приглядалися до товару. Потім приступали до нескінченних переговорів із господарями ясиру. Невільничий ринок нагадував гамірливі ярмарки в Україні, тільки замість чобіт, сала, худобини, жіночих прикрас на продаж був виставлений живий товар. Продавець братів, довгий як жердина татарин, голосно кричав на весь ринок:

- Раби найновіші! Прості, не хитрі, не московські, а королівського народу, з-за Дніпра!

- Гарне, але мале! — обмацав Грицика товстий турок. — Годувати треба довго. Хіба що в гарем?

Іван хотів захистити меншого, рвонувся до турка, але отримав доброго нагая по спині.

- А цей піде на будівництво! — показав товстий своєму слузі на Івана. — Забирай!

Грицик кинувся до брата, але його тут же почали шмагати нагаєм і він упав, знепритомнівши від болю. Івана схопили два велетенських слуги під руки й потягли до колони чоловіків, відібраних на будівництво нового палацу бея Кафи. Через деякий час колону наздогнали озброєні вершники. Багато одягнений воїн, про це красномовно свідчила дорога металева кольчуга, дав знак рукою зупинитися. Згодом він спішивсь і пішов уздовж колони. На кого мовчки показував короткою шаблею, того виводили з колони. Серед тих, на кого вказав ординський воєначальник, був також Іван.

 

Розділ ХVІІ

 

- Давай на окраїні міста знайдемо гарну корчму та погомонимо, Тарасе! - пропонує Хмельницький, як тільки вони від’їхали від палацу короля.

- Що король? Утішив?

- Там і поговоримо, - загадково каже Хмельницький.

Довго вишукували харчевню, де можна було б спокійно поговорити. Нарешті трапилася невеличка та охайна, де було зовсім мало людей. Коли зайшли, Хмельницький ще довго придивлявся до присутніх, чи немає серед них якихось підозрілих або знайомих, зустріч із якими зараз була б зовсім недоречною.

- Що пани бажають? - біля них одразу з’явилася ставна жіночка у веселому квітчастому вбранні.

- Горілки й побільше закуски, - посміхнувся до неї Тарас. — Є підлива з хріном?

- А вам пане?

- А мені б телятини у сливовій підливі. І якусь птицю. А потім ще й у дорогу візьмемо, - додав Хмельницький.

- Як побажаєте, - жінка галантно вклонилась і хутко зникла виконувати замовлення відвідувачів. І не змусила себе довго чекати.

- Скоро ми будемо панувати у своєму краї! - прошепотів Хмельницький, коли жінка пішла.

- Он як? - недовірливо глянув на товариша Тарас. - І хто нам таке дозволить?

- Самі візьмемо. Без спросу!

- Це його величність так напоумив?

- Почекай! Не глузуй! Розмову з королем не переповідатиму. Не ображайся. Чим менше про це знатимуть…

- Знаю! Тим для всіх краще, - перебив Тарас. - Я зовсім не схожий на шпигуна барабашівського, а все ж цікаво знати.

- Скажу так, - розмова з королем обнадiйлива. Що головне? Ми повинні присмирити шляхту. I вигнати її геть з нашого краю. Взяти в свої руки булаву!

- Он ти куди! - навіть перестав їсти Тарас. - А забув, що казав Виговський? У Варшаві список буйних голів ще не скінчений.

- До дупи мені Виговський. Я що задумав, те й зроблю!

- Богдане, я вдячний тобі за прихисток, що ти надав мені після турецької неволі. Вдячний, що замінив сім’ю. Для мене твій Тиміш - що рідний син. Я та людина, що пам’ятає добро. Але мушу тобі сказати правду. Невтішну. Тільки не ображайся! Те, що ти задумав - безумство!

- Отже, ти вирішив - краще, коли твоя хата скраю?

- Я нічого не вирішив, - почав кип’ятитись Тарас.

- Тихіше, нас почують…

- Нічого я не вирішив. Я завжди був і буду з тобою. До кінця. Якщо це мені навіть коштуватиме життя. Але те, що ти говориш - не вкладається в моїй голові. Замалий мій мозок до таких масштабів. Вигнати шляхту! А які сили небесні тобі допоможуть? Хто з тобою? З ким це ти будеш робити? Де твоє військо?

- А ти по дорозі у Варшаву не помітив, як ремствує люд?

- Помітив. Як тільки ти почнеш щось затівати, одразу на тебе донесуть і тебе схоплять. Далі - як казав Виговський. Або на кіл, або четвертують!

- І про це треба пам’ятати, - загадково посміхнувся Богдан. — Що нам доля піднесе — один Всевишній про те знає.

- Ти, одначе, вийшов від короля зовсім іншою людиною! Я тебе не пізнаю, Богдане!

- Це так і є!

- Схаменися! - скептично дивиться на Хмельницького Тарас. - Люди перестали вірити, що шляхту можна осилити!

- Я знаю добре свій край. Так, більшість вдає себе за лінивців і гультіпак. І байдужих. А все чому? На біса їм пана робити ще багатшим? Що залишається? Жити одним днем! Та колись же потрібно зібратися з духом і сказати — досить! Скільки ж отак можна жити, людоньки! Вони почують, Тарасе! Вони чекають цього заклику!

- Щоб знову повторилися Кумейки! Щоб шляхта позабирала останні вольності? Чи варто починати заради цього, Богдане?

- Ми їх переможемо!

- Де твоє військо, Богдане?

- Заступник і Спаситель наш, Христос, чи мав військо? А світ перевернув! Розумієш, мені треба так до них заговорити, щоб повірили щиро. А тоді побачиш, що буде!

- Безумець, їй-богу безумець! - хитає головою Тарас.

- Буде два Богдани. Один буде мстити за сина, за хутір. Другий - за безневинних! За свавілля! За гріхи шляхти! Але не без користі!

- А користь яка?

- Край звільниться від ляха! Ось яка користь! А ще я хочу взяти булаву в свої руки! Міцно й надовго!

- Ну шляхта - зрозуміло… А взяти булаву? Чи пристане на таке король?

- Скажу тобі у відповідь так. Без шляхти ми швидше розбудуємо наш край, оживимо дикий степ. Це зміцнить королівство?

- Зміцнить.

- Отак я тобі дам відповідь стосовно короля.

- А булаву дасть?

Хмельницький хитро глянув на Тараса.

- Коли кашу заваримо — сам візьму! Ніхто й питати дозволу не буде!

- Тоді останнє запитання. Переможеш ти. Нехай! А куди подінеш нерівність? Так і залишиш поміж людей - пани й холопи. Куди ж цю біду подіти? У степу розвієш? Голота повірить тобі, піде за тобою ляха воювати. А потім вимагатиме ясир. Бо за справедливість боротися просто так швидко набридає... Як ти тоді вчиниш? Он за батьківське сини між собою не дійдуть згоди. А тут!

- Щиро кажу тобі - не знаю, що на це відповісти. Не в моїх силах змінити цю суть речей. Але замісити нове тісто і щось зліпити з цього - мені під силу! А там — хай як буде! Невдоволених було і буде завжди багато. Усім милий не будеш! Знаю. Але знаю й те, що настав мій час! Чим це тобі пояснити — не знаю!

Хмельницький мовчки смоктав люлечку. Затим знову обізвався до Тараса.

- Та зарано ще мені думати про устрій нашого краю. Якось воно буде. Але шляхту - геть звідси!

- Тихіше, Богдане! Нас почують.

- Твоя правда. Нам пора! А то вже горілка вдарила в голову, а так не годиться…

На виході з шинку до них підійшла якась жінка в лахмітті.

- Такі красиві пани! Давайте я вам поворожу?

- Не треба! - відмахнувся Тарас.

- Жаль! - сказала жінка.

Богдан тицьнув їй в руку злотий.

- Ти бережи свого останнього сина! - почув Богдан, коли вже сів на коня. - А те, що задумав, роби! Не бійся! Боже провидіння на твоєму боці!

Богдан розвернув коня і під’їхав впритул до жінки.

- Я не боюсь! А от чи буде везіння? Удача посміхнеться мені? Скажи!

- Удача - примхлива птиця. Йде до рук не кожному. Але якщо вона від тебе й відсахнеться - ти все одно будеш робити, що задумав. Іншого вибрати тобі не дано.

- Я їм покажу! - прошепотів Богдан. - Вони ще будуть тремтіти при слові Хмельницький!

- Тарасе! - звернувся згодом до товариша. - Додому приїдемо, щоб ти всім говорив - правди не знайшли, Богдан зовсім занепав духом! П’є! Усім без винятку кажи! Ми не повинні нікому довіряти. Інакше - провал. Одразу донесуть.

- Як скажеш.

- Підготовку почнемо в суворій таємниці. І тільки разом із перевіреними людьми.

- Кого в першу чергу закличемо?

- Старих козаків треба зібрати. Що з Наливайком, Павлюком та Остряницею панів та ляхів шарпали.

- Так. Згода! З ними найперше треба порадитись.

- Далі — треба грамоту короля у Барабаша виманити.

- А нащо? Вона вже не до діла.

- Є задумка.

- Тобі видніше. Богдане…

- Що?

- А не лячно?

- Лячно. Де правду діти. Але ж навіть мій малий син не побоявся постояти за себе. Малий, а підстарости й гайдуків не злякався. Як я можу після такого когось боятися?

Далі їхали мовчки.

- Невже й Тиміш старості не дочекається? - прошепотів Богдан.

- Ти щось казав? - перепитав Тарас.

- Та ні. То я так… сам до себе.

- А ти куди, Богдане? На Чигирин туди!

- За Марією. Спробую вмовити, нехай буде господинею в моєму домі! Набридло без жіночого тепла і ласки.

- Хіба тобі зараз до цього? — докоряє Тарас.

- До цього! Якраз до цього! — хитрувато дивиться на нього Богдан. — Коли жінку привезу з Варшави, що найперше вороги подумають?

- Різне подумають...— Тарас ніяк не може второпати, куди хилить Богдан.

- Нам потрібно приспати пильність ворогів, чи не так, козаче? Перехитрити їх! Треба, щоб повірили, що змирився Хмельницький. Завів жінку, діти підуть, гречкосієм стане... А нам тільки цього й треба. Докумекав?

- За твоєю думкою, Богдане, не вженешся...

- Однією тільки силою шляхту не візьмеш... — задумливо каже Хмельницький.