Розділ ХVІІІ

 

- Як це я забув на хуторі попросити дрібку солі. — бідкався дядько. - Та нічого, переживемо!

- Смачно! — Петро уплітав пшоняну кашу, зварену на воді і без солі за обидві щоки. — Добавка є?

- Є! Ти в цьому ділі справжній козак.

- Як це?

- Козаки, як малі діти. Дай мало — будуть задоволені. Дай багато - все з’їдять, нічого не залишать!

Мандрівники вечеряли на галявині під великою розлогою вербою.

- Оце вже, синку, й ти понюхав пороху, - старий козак після вечері запихкав своєю любимою люлечкою. - Думав, настане колись тут спокій, у нашому краї. Та де там!

- А можна, я сьогодні на варту?

- Не заснеш?

- Я вже відчув, що таке небезпека, - глянув на дядька Петро вже зовсім по-дорослому.

- Лячно було?

- Уже потім, згодом. Коли все минулось.

- Оце по-нашому! Без брехні! Так і має бути! А то інший, бувало, ходить і розказує — нічого не боюсь! Я такий сміливий! Аж гульк, після бою хвалько десь із кущів вилазить. Так… і таке буває.

- Хіба серед козаків є боягузи?

- А де їх немає, синку! Головне, швидко боягуза розпізнати, бо якщо уже в бою це побачиш — буде пізно. Та хіба тільки це?

- А що ще?

- Давай уже відпочивати.

- Ви мені й так нічого не розказуєте! - ображається небіж.

- За один раз усього не навчиш, не розкажеш. Поступово… Щоб ти знав, - найгірше, синку, не тоді, коли немає ладу між козаками. А коли отамани, ватажки наші гризуться між собою - ото вже справжня біда!

Порох помовчав, а тоді промовив, наче сам до себе:

- От славний Наливайко з Лободою - що ділили між собою? Ні в того влади не було, ні в того. Вороги насідають, а вони чубляться, чубляться… Скінчилося тим, що самі козаки Лободу й порішили. Думаєш, після цього об’єдналися? Де там! Бачиш, козаки Лободи не признали Наливайка отаманом. Вибрали собі іншого. Що тут казати? Ляхам це тільки на руку! Отак і думаєш інколи - наче вони, ляхи, таке спеціально підлаштували! Так ні ж ! Самі винні! Щось пороблено з людьми нашими — самі не відають, що часом творять! Ага... так скінчилось усе тим, що у Варшаві скарали на горло нашого славного Наливайка. А скільки народу полягло тоді! От де наша біда, синку! Немає, немає у нас справжнього ватажка. Щоб усіх геть міг об’єднати своєю сильною рукою! І не про себе дбав, а про людей! Про цей край, Богом забутий. Оце наше горе! Але тобі, Петре, ще рано цим голову забивати.

- Та розкажіть ще щось!

- Пригадую, якось наш Юрась юродивий кричав: «Він скоро прийде!» Може, й мав на увазі якогось нового ватажка? Так щось ніде не чути і не видно!

- А, може, ми ще не чули про нього?

- Може, й не чули... Ну, на сьогодні досить. Давай відпочивати! Один пістоль чи два візьмеш?

- Два!

Цього разу Порох, певне, проспав би світанок, якби не крик небожа, котрий розбудив старого. Той намагався збагнути, що діється. З-за дерева було видно лише Петра, котрий комусь віддавав суворі накази.

- Стій! Ану йди сюди. Повернися, кому кажу!

Порох запхнув за пояс пістолі, схопився на ноги й побіг до небожа. Біля сусідньої липи, де чатував Петро, старий побачив таку картину — хлопець націлив пістоля на якогось чоловіка, а той із піднятими руками щось йому пояснював і виправдовувався.

- Який ти козак! Біля чужих коней шастаєш! — дає йому штурхана хлопець.

- Мене послали дізнатися, чиї вони, хто тут засів, - виправдовувався полонений.

- Низовий? — суворо запитав Порох, оглянувши з ніг до голови незнайомця. — Бо на реєстрового не схожий. Чи, може, посполитий? Та й на гніздюка не схожий. Кажи правду, та не здумай дурити! Мене не проведеш.

- Ми тут поблизу їхали…

- Куди їхали?

- Пана одного провчити. Ми вільні козаки, отаман поміж нас Закусило.

- А де він?

- У засідці. А мене послав роздивитися — хто тут.

- Відпускай, Петре. Скажи своєму отаману, що тут Порох. Він знає такого.

Скоро на галявині з’явилися ще троє козаків. Найстарший невеликого зросту, але кремезний, із радісним криком кинувся обнімати старого козака.

- Почекаєте, поки каша димком підійде? — запитує Порох. — Пригощу!

- А скоромного немає? - хитро дивиться на старого козака Закусило.

- Це - до панів. Ми такого не їмо.

- А ми от до панів за цим і їдемо! Правда, хлопці? — регоче Закусило.

- Тебе ні літа не змінять, ні жара, ні холод! Усе панської їжі шукаєш!

- А особливо ласки білявих панянок! Я б їх щодня пробував!

- Чим багаті, тим і раді! — Порох поліз до мішка з харчами.

- Зайве! — зупинив його отаман. — Ми своє маємо. Давай люлечки запалимо, пригадаємо колишнє життя-буття. А це хто в тебе в джурах?

- Небіж.

- Меткий хлопець, - чухав потилицю козак, якого затримав Петро. — Не встиг я й оком моргнути, як він налетів на мене. Таких штурханів надавав…

- Якщо Завірюха попався, то твій джура добрим козаком буде. Віддаси до нас? Зробимо з нього справжнього гайдамаку. Нас удача любить. Ми - справжні козаки - із риби родом, од пугача плодом.

- Ви мене візьмете до себе? — радісно дивився на лицарів удачі хлопець. — Але, ж, - раптом спохватився він. — Як дядько скажуть.

- Ми у справах їдемо, — ухильно відповів Порох отаману. — Маємо одне родинне зобов’язання. Окрім нас — більше нікому виконати.

- Тоді, якщо так… Прощавайте! На коні, братове!

Петро довго дивився услід вершникам.

- Чом би нам до них не пристати? — цікавився з жалем хлопець. — Швидше б із татарвою поквитались!

- Аякже, синку! Поквитались би... Кого тільки не зустрінеш у дорозі! Татарина по виду пізнаєш, а харциза не так просто виявити. Усі тепер козаками стали. Нічого нам з ними робити, - сердито одказав дядько. — То не козаки, синку, то розбійники, харцизи. Славне ім’я козака паплюжать! Нам із ними не по дорозі.

- Розбійники?

- Так, хлопче. Якби ти проґавив уранці — не бачити нам своїх коней. Отакі справи! Щоб ти знав — справжній козак розбоєм не живе. За віру постояти чи панам хвоста підкрутити - це козацьке діло. Бусурмана наголо скарати. А грабунками займатись…

- Але ж вони до поміщика зібралися? Так йому й треба!

- Так то воно так. - Порох на хвильку замислився. — Як би це тобі пояснити… Пани заслуговують кари, звичайно, бо кожний із них не безгрішний. Але розбої чинити заради розбоїв — гріх. Я, коли молодий був та гарячий, теж так думав як ти. Сам мстився не одному шляхтичу. Але окрім помсти, є ще порядок, котрий запроваджений не нами, і не нам його у цьому світі змінювати. Та й чи можемо ми його змінити? Так повелося споконвіків, - багаті знущаються над нами — ми за це їх інколи шарпаємо, інколи вбиваємо. Але ж після цього не перевелися, не зникли ні багаті, ні бідні? Як були, так і є! Помститься, бувало, якийсь, то його зловлять і на палю. І що змінилось? А нічого! Інша справа - коли з’явилося наше славне запорозьке козацтво. Вибрали ми, приміром, кошового отамана, головного над нами. А по куренях - курінних отаманів. Тоді вже чиниться так - збирається отамання й вирішує: бути походу на бусурмана чи ні. Підемо шляхту провчити - чи ні. Отут усі повинні слухатись. Або треба такого-то панка провчити, або виступити проти польського війська, як це було за Наливайка чи Остряниці. За віру нашу православну постояти! Тоді ми - сила! Усі нас бояться. Бувало часто - чужинці до нас у гості. Ви, мовляв, панове-молодці, козаки-запорожці, вправні вояки. Чи не допомогли б ви нам у такому й такому ділі? То тут ми вирішуємо — йти чи не йти у похід! Оце, як на мене, і є порядок. А хто цей порядок розуміє й підтримує - той добрий козак. Зрозумів, синку?

- Так ви складно розказуєте... Що я добре затямив, так це те, що справжні козаки - на Січі.

- Саме це я й хотів сказати! Усе решта премудростей дійде до тебе згодом. Що через розум, а чогось життя навчить. А тепер поїхали. Оце буде останній редут, а там уже й Січ.

- Справжня Січ?

- Справжня!

- А нас приймуть?

- Там усіх приймають! - сміється Порох. - Хто православний та з чистими помислами. Се козак запорожець, - проказує далі жартівливо. - Ні об чім не тужить: як люлька є й тютюнець, то йому байдуже, він те тільки й знає - коли не п’є, так воші б’є, а все ж не гуляє!

- Та тепер ви мене зовсім заплутали, - бідкається на те Петро.

- Веселі та безтурботні люди — запорозькі козаки. От що! А будеш букою - на посміховисько тебе будуть весь час виставляти. На Січі проживає веселе й щире братство. Затямив?

- Ага, тепер зрозумів!

- Ну, тоді добре. Поїхали з Богом! Скоро побачу своїх побратимів!