ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХХІІІ

Зміст статті

Розділ ХХІІІ

У лісі під Суботовим на невеликій галявині тихцем збиралися люди. Зимове сонце ховалося рано. Починало сутеніти, але ще було видно зосереджені обличчя козаків, котрі стояли навколо Хмельницького й Тараса. Це, здебільшого, були сиві діди, які пам’ятали Сагайдачного, Трясила, Скидана, Наливайка, Лободу, Павлюка та багатьох інших непокірних синів цього приреченого краю. За дідами другий ряд складали молодші, але ті, що вже добре нюхнули пороху в різних походах, багато хто - разом із Богданом Хмельницьким. Тут же між ними стояв і син Богдана Тиміш.

- Спасибі, що відгукнулися, приїхали, не боячись ворогів і далекої дороги. Бачите, не у двір, не в садибу до себе покликав, - тихо почав Хмельницький.

- Знаємо твою біду, Богдане, - почулися звідусіль співчутливі голоси.

- Не про це я хочу з вами зараз поговорити, браття! Хоч особиста біда й пече мої груди. Хочу радитися з вами та почути відповідь - правильно я намислив, чи ні! Але зайві вуха, підозрілі очі можуть зашкодити нашій справі! Тому запросив вас сюди.

- Ми все правильно зрозуміли! Кажи, Богдане!

- Я дожив до свого віку чесно, відкрито й усі ви про це, слава Богу, знаєте! — Хмельницький якусь мить вдивлявсь у присутніх. - Власні слова і обіцянки я завжди закріпляв справами! Ви це теж знаєте! Якщо вже щось надумав - завжди виконував! І сьогодні от я стою перед вами з однією думкою, бачить Бог, щирий у помислах своїх, з одним бажанням - зробити вільною нашу землю! Настав для цього час — я це відчуваю і душею, і тілом! Звільнитися від шляхти, котра міцно вп’ялася в наше спільне тіло кривавими пазурами і не відпускає. Я покликав сюди найвідданіших і найсміливіших поборників нашої православної віри й нашого знедоленого краю, щоб запитати: чи згодні ви зі мною, чи ні? Як ви скажете, так і буду чинити!

На галявині запанувала тиша.

- Дозволь, Богдане! - визвався відповісти старий козак Люлька. — Боронити наш край — на таке нас умовляти не треба. Але от як ми зможемо тепер це зробити? Поляки сильні, як ніколи. Скрізь у містах їхні війська. Де не повернися — жовніри! Усюди так і винюхують! Слідкують за кожним нашим порухом. Негідників серед нас розвелося багато. Тільки щось сказав не так, чи замислив — уже донесли на тебе кому треба! А тут така справа… Людей, приміром, зібрати можемо. А де, скажіть, узяти зброю?

- Одним бажанням перемоги не здобудеш, - загули козаки.

- То що? По хатах? — почав злитися Тарас. — Хай пани з вас три шкури деруть? Осип, рогове, очкове, сухомельщину, жолудяне, ставщину, десятину! Вам мало? А захочуть — відберуть останнє!

- Ти, Тарасе, не кип’ятися! — застеріг Люлька. — Так справи не вирішуються.

- Панове! — знову розважливо почав Богдан. — Про те, що ви кажете, я й сам знаю! Допомоги нам чекати не доводиться ні від кого. Хто з сусідів відгукнеться? Приміром, московіти однієї з нами віри. Ми ж із ними однаково православні. Вийшли з однієї колиски — праматері Київської Русі. Але просити допомоги у них зараз марно. Московське князівство знесилене війною з поляками. Турки їх шарпають. Смути у містах. У них там нині й своїх клопотів вистачає. Залишаються нашими союзниками татари. Та біда - вони підступні й ненадійні. Так і гляди за ними, аби чогось не нашкодили!

- Богдане! — обізвався ще один старий козак на прізвисько Сало. — Я ось так думаю. Московіти довго будуть запрягати. А нам потрібно швидко рушати! Ось, приміром, колись Байда-Вишневецький, славної пам’яті наш отаман, хотів із Іванком Грозним надовго засоюзничати. І що? Нічого з того доброго не вийшло. Проти татар — давайте. Проти поляків — ні! Татарина воюй, поляка не смій чіпати! То, виходить, Москва нам не дуже великий товариш. От і вся дружба! А нам і ті, і ті дошкуляють! Московіти обережні дуже у цих справах. Мають усе зважити, довго бороди чухати. А от татари — легкі на підйом. Їм тільки вигоду покажи, вкажи на здобич — уже вони твої союзники. Уже вони тут, як тут! Та й із поляками воювати їм у звичку. Знайомий противник!

- Значить, татари? — запитально оглянув спільників Богдан.

- Якщо у нас іншого виходу немає! — загули козаки.

- Чом би й ні!

- Якби їх тільки переконати!

- Можуть теж носом крутити!

- Є в мене одна задумка, як їх схилити на нашу сторону! — загадково сказав Богдан. — Окрім того, є відомості з-за порогів, що кримський хан невдоволений поляками. Перестали платити. Я спробую з ним домовитись. А далі будемо вирішувати, як діяти. І про нашу зустріч, звичайно, тільки своїм переповідайте, перевіреним людям. Бо ще рано будити звіра! Згодні зі мною?

- Згода, Богдане! — охоче відгукуються козаки.

- А вас усіх запрошую завтра до себе. Сина буду хрестити. Нехай думають вороги наші, що ми змирились. Оковиту п’ємо й ні про що не думаємо! Тепер давайте розходитися...

Сідаючи на коня, Богдан тихо покликав сина.

- Тимоше, завтра рано скачи в Черкаси до Барабаша. Передай йому, що Хмельницький хоче бачити його кумом. Дочекайся, поки він одягнеться й рушайте до нас! Без нього не приїжджай!

- До Барабаша? — витріщився Тиміш. — Ти що, батьку!

- До Івана Барабаша, - тихо, але твердо сказав Хмельницький. — Так треба, синку!

Назавтра у Хмельницького у дворі музики вже грали веселої. Ошатно одягнені гості чекали приїзду батюшки та стиха між собою гомоніли. По подвір’ю бігали заклопотані слуги — готували святкові столи. Богдан вийшов із хати й по черзі ручкався зі всіма запрошеними та вислуховував поздоровлення. Посеред двору здіймали куряву козаки-танцюристи, високо закидаючи догори ноги в широких шароварах.

Посеред двору стояла - руки в боки - Мотронівна й керувала слугами, що накривали стіл.

- Хріну побільше виставляйте! — наказувала вона дівчатам-служкам. Побачивши Богдана, насупилась і відвернулась.

- Що знову не так, Мотронівно! — сердиться Богдан.

- Усе не так!

- У мене син народився. Ти не рада?

- Рада!

- Чого невдоволена і спиною повертаєшся?

- Марія мені твоя не подобається.

- Це вже я чув.

- Не принесе вона тобі щастя!

- Уже принесла! Он якого сина народила!

- Це ще квіточки! Ягідки будуть потім! І Тиміш нею невдоволений, щоб ти знав!

- Тиміш? — здивовано вигукнув Хмельницький.

- Він твою Марію терпіти не може!

Хмельницький розгублено розводить руками. У цей час слуги відкривають ворота і на змиленому коні влітає у двір Тимофій.

- Батьку! Привіз я тобі Барабаша!

- От і добре, синку! — загадково посміхається Хмельницький. — Іване! Годі пити! Тобі ще в церкву! — суворо звертається потім до якогось слуги.

- Богдане! Та ти ж мене знаєш! Усе буде в порядку! - відмахується той.

- Знаю, знаю, - невдоволено бурчить господар.- А ось і пан Барабаш. Вітаю вас сердечно!

Богдан тричі поцілувався з черкаським полковником.

- То що, готові до кумівства?

- А чом би й ні? — посміхається Барабаш.

- Тоді - до церкви!

До Богдана підійшов стурбований Тиміш і взяв його за руку.

- Відійдімо осторонь, батьку… Козаки, навіть ті, що старіші, - Сало, Люлька, дуже збурені, що кумом буде Барабаш. Коли буде наступна сходка, вони за це суворо з тебе спитають… Черкаський полковник не годиться для нашого діла. Вони так вважають.

- Попроси, нехай потерплять до вечора. Скажи, Богдан знає, що робить! Не збираюсь я Барабаша робити нашим спільником, прийде час і все стане зрозуміло, - пошепки відповів Богдан.

- Веселіться люди! - крикнув згодом до гостей. - Танцюйте, співайте, а ми скоро будемо! Поклич Тараса, синку! Хутко!

- Що задумав, Богдане? — Тарас хитро подивився на Хмельницького.

- Як тільки повернемось із церкви, займешся Барабашем. Твоє завдання — добре його напоїти! Отією особливою оковитою, від якої навіть у носі крутить!

- Буде зроблено!

- Ну, тоді ми поїхали!

- З Богом! — широко відкрив ворота Тарас.

- Чув, що ти, Богдане, до Варшави їздив? Щось виїздив? — запитав Барабаш, коли вже їхали до церкви.

- А нічого! — байдуже махнув рукою Хмельницький. — Документа на маєток немає, суди відмовляють розглядати скарги. Пани Потоцькі, Калиновські та Вишневецькі мене не дуже люблять. Що від них чекати? Пан Кисіль, наш православний сенатор, не мав бажання навіть зустрітись. То я й змирився… Видно, така моя доля!

- Начебто й до короля ходив, - скоса глянув на сотника Барабаш.

- Тепле слово почув. Не більше, - сухо відповів Хмельницький. — Тільки час даремно потратив.

- Ану, швидше! — пришпорив коня Хмельницький. — Помахайте батогами, хлопці! Давайте коней на дрібну рись!

- Можна й галопом? — питають весело слуги.

- А чого ж! Хай усі бачать, що мого сина веземо хрестити! Щоб дзвіночки на збруї лунали аж за версту! Затягнімо веселої!

Церква зустріла поважну процесію радісними дзвонами. Біля воріт стояли козаки, міщани, літні люди і радо вітали Хмельницького з народженням сина.

Богдан по-молодецьки зіскочив із коня й низько поклонився прихожанам, а потім попрямував до церкви. За ним пішла решта прибулих. Після обряду хрещення, коли повернулися до садиби, почалася весела гулянка. На подвір’ї, не зважаючи на холодну погоду, були розставлені столи, щедро заставлені їжею та напоями. За парканом юрмилися зіваки, спостерігали за гостями, мов за театральним дійством і голосно коментували все, що відбувалось у дворі.

- Гарні столи! — схвально кивали головами бабусі. — Їжі вдосталь. Таке буде й життя в хрещеного! Як назвали?

- Юрасем!

- Гарне ім’я!

- Он скільки випивки! — в свою чергу тикали ковіньками діди на повні сулії.

— Може, й нам щось перепаде.

- Аякже! Про тебе тільки й думають! Тут таке панство понаїхало! Сам черкаський полковник Барабаш!

- Сам Барабаш?

- Сам, власною персоною! То знатний чоловік! Кажуть, він за кума буде!

- А таки він хрестив новонародженого!

Для кума Барабаша відвели світлицю. Тут були тільки звані гості та Тарас, котрий усе підливав та й підливав черкаському полковнику.

- Хай буде здоровий хрещеник! — Барабаш по-молодецьки випивав кварту, а потім довго кривився й замруживши очі, віддихувався. — Ну й оковита у вас, куме!

- Така тільки для вас! — весело реготав Хмельницький.

- Мене все одно не звалить! — каже кволим язиком полковник.

Розмови за столом майже не вийшло, бо через деякий час Барабаш уже клював носом у полумисок.

- Слабий став Барабаш! - розчаровано розводили руками козаки.

- Нам цього й треба! - посміхнувся Богдан. - Браття-козаки! А чи не краще нам дати перепочити славному полковнику? Хай відіспиться!

Хмельницький знаками попросив усіх вийти і скоро в світлиці не стало нікого, окрім Тараса.

- Обережно витягуй хустину з кишені, знімай перстень! — тихо наказав Богдан.

П’яний щось пробурчав нерозбірливе й заплямкав губами.

- Тепер давай його в ліжко. Ось що! Візьми ще й шапку! Гони коня в Черкаси. Покажи все це жінці. Скажи, мовляв, кляті козаки завелися щодо грамоти. Якщо не привезу та не покажу її, то голота порубає полковника на шматки.

- Зроблю, як кажеш, Богдане!

- Що це ви робите? — хрестилася з переляку Марія. Вона зайшла до кімнати й мовчки спостерігала за чоловіками.

- Так треба, - обійняв дружину Богдан.

- Мені страшно. Я хочу спокою й жіночого щастя… Від того, що ти задумав віє страхом і стає моторошно. Хіба таке ти мені обіцяв, коли умовляв стати коханою дружиною? Ти про дитину думаєш?

Тарас розгублено дивився на Богдана. Але той розважливо сказав, дивлячись Марії в очі:

- Страх непроханий гість у нашому житті. Я все роблю, щоб його стало менше. Може, інколи незграбно, й не по-лицарськи — але, що вдієш, коли не має вибору.

- Він же тепер твій кум! Як так можна?

- Ти мислиш по-жіночому. А тут чоловічі справи. Іди до сина. Ти там потрібніша. А ми тут розберемося, що та як!

- Не чекай від мене жіночої ласки!

- Отакої! — зітхає Хмельницький.

Він хвилину помовчав, а тоді додав:

- Маріє, я вже не належу собі! Далі мене веде Боже провидіння! І нічого тут уже не вдієш…

Жінка нічого не відповіла й, грюкнувши дверима, вийшла з кімнати.

- Марія в тебе не ангел! Правду мовить Мотронівна! — співчутливо каже Тарас. — Куди й поділася та лагідна кралечка, котру ми вперше зустріли у Варшаві.

- І ти туди ж! — злиться Хмельницький. — Мотронівна, Тиміш… Якщо не зможу жінку втримати в уздечці, як можна очолити військо?

- Це різні речі, Богдане!

- Ось що! Лети мерщій у Черкаси! І без королівської грамоти не повертайся!

Під вечір Барабаш прийшов до тями. Він деякий час водив очима по кімнаті, аж поки не вкумекав, де він. Потер рукою очі, раптом помітив, що на руці немає золотого персня. Поліз до кишені витерти спітніле чоло — немає вишитої хустинки.

- Що це, в біса, значить? — прошепотів Барабаш.

Поволеньки піднявся й почав ходити по кімнаті, стогнучи від головного болю. У цей час у ворота влетів на змиленому коні Тарас. Затим до кімнати, де мучився черкаський полковник, зайшов усміхнений Хмельницький.

- Як почуваєтеся, куме?

- Де мій золотий перстень? — насупився Барабаш. - Була у мене ще вишита шовкова хустина.

- А ось ! — Богдан тицьнув перстень і хустину полковнику у долоню.

- Що ти затіяв, навіжений? — видавив із себе Барабаш. — Як мені не хотілося до тебе їхати! Так і знав, щось буде!

- Так нічого такого й не сталося, весело потряс Хмельницький перед носом у Барабаша королівською грамотою.

- Ой, Хмелю, Хмелю, таке ти, бачу, задумав! Таке закрутив, що хай Бог милує! Схаменися, поки не пізно!

- Що я закрутив? — із цікавістю примружився Богдан.

- Якби я тебе добре не знав… Хочеш підняти повстання - от що! Думаєш, утаїш шило в мішку? Вже про це скрізь тільки й чути!

- Он як! Тоді от що, куме, я б вас попросив, із доброї дружби. Те, що ви донесете на мене — сумніву немає. Про це й просити не буду! Єдине хотів би попередити — прошу, не стійте у мене на дорозі!

Хмельницький кинув погляд на Барабаша, від якого тому стало моторошно.

- Хотів тебе по-дружньому, тепер уже як родича, напоумити, Богдане. Та бачу, що даремно!

- Тарасе, проведи гостя до воріт! Прощавайте, куме!

- Краще б я був сьогодні на полювання поїхав! А так сам попався у капкан до звіра!