ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХХХІV

Зміст статті

Розділ ХХХІV

Богдан і його супутники були другий день у дорозі. Потрібно було пильнувати, щоб не зустрітися з розлютованою погонею, котра ні з чим мала повертатися назад. Перший сніг застав вершників неподалік від Січі. Було тихо й безвітряно. Рясний білий пух щедро посипав з неба так, що все навколо за якийсь час стало білим. Сніг накрив легку кригу річки, кущі, чагарі, верхівки дерев, лише залишалися чорніти товсті стовбури. Сніг налипав до вершників, до коней, - марно навіть було час від часу струшувати його з себе.  

Взимку рано вечоріло, але вершники мчали далі, не зупиняючись. У селах навіть заночувати не наважувались. Об’їжджали їх стороною, боячись нарватися на козацьку сторожу - городові козаки могли отримати наказ гетьмана й затримати їх. Останнім по дорозі у втікачів було село Городище і стомлені коні зупинилися перед річкою, званою Ревун, що омивала острів Томаківка.  

- Перед вами острів Томаківка. По-турецьки «тумак», означає шапка. А ще цей острів називають Бучка, або Буцький, — розповідає Хмельницький швидше синові, аніж досвідченому козакові Тарасу. - То що, спробуємо тут знайти прихисток? Як вважає товариство? — питає Хмельницький.

- Коні втомилися. Погодувати слід, - відповідає Тарас. — Правда, хто зна, чи приймуть?

- Проти ночі не виженуть. Не знайдемо тут гостинності, завтра вранці покинемо острів і спустимося до Микитиного Рогу, - розмірковує Богдан.

- Куди далі їхати? Снігу скрізь навалило! - додає Тиміш.

- Хай буде по-вашому, - погоджується Хмельницький.

Неподалік із-за лісочка з’явилися вершники. Вони спрямували своїх коней до прибульців. Утікачі насторожилися. За якусь мить троє козаків упритул під’їхали до незнайомців і уважно придивляються до них.

- Панове-молодці, здалеку скачете? — запитав один із них і поклав руку на ефес шаблі. Двоє насторожено спостерігали за кожним порухом незнайомців.

- Здалеку. Ми гнані ляхами. Шукаємо притулку, - сказав Хмельницький.

- Гнаним ми завжди допоможемо. Гнаним і наш Спаситель був. Православні?

- Православні.

- Тоді їдьте за нами. Нагодуємо, чим Бог послав. Спати є де. А далі буде видно.

На майдані їх зустріла майже сотня козаків, котрі, дізнавшись про прибульців, юрбами вивалювали з куренів.

- Кого привіз, Ракоїде?

- Кажуть, гнані ляхами.

- Я - сотник Хмельницький, - сказав тихо Богдан. — Може чули про такого?

- Чули, чули, - раптом у відповідь невдоволено загули козаки.

- Може, назад, поки не пізно, батьку, - зашепотів Тиміш.

- Стій, де стоїш, - суворо наказав Богдан. - То як, православні, дасте притулок людям, гнаним ляхами, ворогами віри нашої? — крикнув Богдан до натовпу.

- Бач, як заговорив! — глузливо засміявся високий козак, виходячи наперед решти. — Чого ж це тобі ляхи так поперек горла стали? Не так давно любі були! Прислужувався запопадливо! І ти не зможеш мені нічого заперечити. Бо це кажу тобі я, Хведір Линчай! Бачиш, пане сотнику, як у житті виходить! Ти нещодавно гнав мене, тепер тебе женуть.

- Знаю, Хведоре, що ти не забув образи, - Богдан спішився, віддав повід коня Тимошу і став один напроти юрби козаків. — Я тут, перед тобою спокутуватись і сповідуватися не буду. Скажу лише одне, - зобов’язаний був таке робити по службі. Службу завжди чинив справно, по честі. Не заперечую, завжди вірно й віддано служив королю, але не шляхті! І цим усе буде сказано.

- Усі ви, старшина та отамання, тільки те й робите, що прикриваєтесь іменем короля! — закричав із натовпу якийсь козак. — Насправді - тільки про себе й дбаєте! А коли вас викидають як непотріб, тоді ви до нас! Браття-молодці! Панове козаки-запорожці! Допоможіть, чим можете! Я ж такий, як ви, бідолаха!

- Правду-матінку ріже межи очі Хрущ! — загули козаки.

- Думав, що він хорт і зайців ганяє! Аж гульк — сам заєць! — зареготав Хрущ.

Регіт підхопили всі козаки. Тарас зіскочив із коня і став поруч Богдана. Те ж саме зробив Тиміш.

- Богдане, давай я з ними поговорю. Я їм такого розкажу, - кип’ятиться Тарас.

- Зачекай, - спокійно зупиняє його Хмельницький.

- Гайда звідси, батьку.

- Тимоше, не переймайся! Я ще не все сказав. Панове-козаки! - знову він звернувся до юрби. — Я не вимагаю від вас до мене великої приязні. Лише хочу донести до вас таку думку. Чи не від ляхів ви тут переховуєтесь? Чи не краще було б вам сидіти зараз у колі сім’ї і їсти мамалигу? Чи не заслуговуєте ви на краще життя?

- Розжалобити хочеш? — глузливо каже Хведір Линчай. — Нам тут добре живеться. Іншого життя нам не треба! Правда, панове-козаки?

- Правда! — загули козаки.

- Щодо ляхів — я ніколи їм не служив! — знову заговорив Богдан. - Я підданий його королівської величності і для мене святий закон - виконувати накази короля. А як ви добре знаєте, король і шляхта — не одне й те ж!

- Це правда! Короля ми поважаємо!

- Мене тут прозивають Зозуля, - вийшов наперед сивоусий худорлявий козак. - Я знав твого батька, Богдане. Шанована була людина. Я старий вояка. Багато дечого бачив на своєму віку. Скажу тобі неприємні слова, але вони правдиві. Ми нікому не віримо, окрім Линчая. Він наш і кинувся відстоювати наші вольності не з користі, а за душевною потребою. Гетьмани й старшини, ватажки й отамани завжди нас використовують у своїх цілях, а потім кидають напризволяще. Були серед них достойники, але таких одиниці, більшість спокушалися дарами та обіцянками панів, і тому негарно закінчували. Взяти хоча б отамана Лободу. А скільки разів ми піднімалися проти наших гнобителів? І що? Як тільки скрутно стає, отамани лякаються і починають стару пісню: досить уже воювати, треба домовлятись… Так було під Кумейками! Так було під Боровицею! З ким домовлятися? З гнобителями нашими? Наче вони нас пожаліють! Під Боровицею треба було битися до останнього! Краще б усі загинули від рук ворога!

- А так — чим усе закінчилося? — кричить інший козак. - Втратили майже всі вольності! Навіть отаманів не вільно стало нам обирати! Знову народ у кабалі, а отамання собі привілеї виклянчило! Немає справжніх захисників народу! Ти теж такий, раз кидаєшся, без розбору - то від до панів, то до нас. Я не провидець, але скажу тобі от що далі буде: піднімеш повстання, доб’єшся свого, а потім домовишся з таким як ти, панами.

 - От так врізав, Панікадило! — радісно кричать козаки.

 - Оце по-нашому!

 - Дяк - мудра людина!

 - Гіркі слова, важкі слова, - Богдан низько вклонився козацтву. — Але я їх сприймаю. Є такий гріх, водиться за нашими ватажками. Але що, братове, після такого нікому не йняти віри? І через це стогнати все життя під ляхами?

 - А кому, дозволь спитати, вірити? Чи не тобі, часом? — глузливо запитує Линчай.

 - А хоча б і мені! — з викликом каже Хмельницький. — Знаєте чому? Бо у мене два шляхи — або вигнати ляхів з нашого краю, або їхати в гості до варшавського ката. За мною погоня, а назад дороги немає!

 - Може, й правду каже сотник, - починають роздумувати одні козаки.

 - Це він зараз такий, хоч до рани прикладай, - гомонять інші невдоволено.

 - Послухайте мене, старого козака, - знову обізвався Зозуля. — Ми старих козацьких звичаїв порушувати не збираємося. Прихисток ми повинні дати втікачеві. Ніч скоро, непогода… Вранці, коли він відіспиться, укажемо йому — он Бог, а он порог! Якщо таки підніметься порух проти шляхти, будемо вирішувати громадою, що далі робити.

 - Правду каже Зозуля, — мирно загомоніли козаки.

 - Так і порішили, - підсумовує Линчай. — Вибач, Богдане, не хлібом-сіллю, але по-християнськи, зі співчуттям.  

 - І на тому велике спасибі, панове-козаки! — Хмельницький полегшено зітхає, що все так скінчилося. — Зла на вас не тримаю. Критику сприймаю всією душею. Як воно буде далі — життя розсудить!

 - Вибач і нам , пане сотнику, коли щось не так! — добрішають козаки.

 - Дякуємо, панове! — обзивається й собі Тарас. — Хай вам добро буде!

 - І вам теж, - стримано відповідають козаки.

 - А це хто ж з вами, третій? — цікавиться Зозуля.

 - Це мій син, Тиміш, - гордо відзивається Хмельницький.

 - Гарний, видач, козак...

 - Гріх скаржитися! — відповідає Тарас.

 - Не переймайся, батьку, - заспокоює Тиміш Богдана, коли вони йдуть до куреня на спочинок. — Не сумуй! Ось побачиш, на Січі зустрінуть краще.

 - Я зовсім не переймаюсь, сину! Це що? Буває й гірше! Наприклад, коли нелюди вбили твого брата. Або коли у Варшаві глузували з моїх скарг. Чи у татарському полоні...