ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХХХV

Зміст статті

Розділ ХХХV

Барабаш, після того, як погоня повернулася з пустими руками, спішно покинув Бужин і вирушив на Варшаву. По дорозі роздумував, як він вигідно для себе доповість коронному гетьману обставини зникнення Хмельницького. Обдурювати небезпечно, все одно донесуть, як було насправді. Страх час від часу нападав на черкаського полковника при згадці про зустріч із Потоцьким. Хто його знає, як поведе себе гетьман. Може, й головою доведеться відповідати за втечу бунтівника. Від переляку калатало серце. Раптом майнула рятівна думка. А чи не заїхати по дорозі до Киселя, щоб порадитись, як вийти з ситуації. Хто виручить із біди православного, як не православний? Він зупинив коня й разом із ним зупинилися козаки, котрі його супроводжували. Барабаш помахом руки підкликав до себе осавула.

- Повертаймо ліворуч!

- Варшава прямо, пане полковнику!

- Знаю! Заїдемо у маєток до Киселя.

- Та ми ж коней замучимо! — спробував заперечити осавул. — Снігу скільки навалило! А далі дороги немає!

Барабаш на те нічого не відповів. Мовчки звернув із дороги й козаки мусили повертати за ним. Коні втомлено фиркали, грузли у снігу по саме черево і ледве встигали витягували ноги, як знову провалювались у сніг. Козаки невдоволено чортихалися.

- Тут недалеко! — гримав на невдоволених полковник. — Тримайтеся!

Скоро поменшало снігу, а затим з’явилась і втоптана саньми та кіньми дорога. Згодом неподалік показався розкішний маєток воєводи Киселя. Біля входу в палац було людно — стояв гамір і крик.

- І тут, мабуть, бунтівники, - зі злістю пробурчав Барабаш сам до себе. Полковник на повному скаку з шаблею наголо врізався у натовп.

- Що вам тут треба?! — суворим голосом закричав він до юрби. — Ану розійдіться!

- А ти хто такий? — закричали невдоволено у відповідь.

- Ти мені тут не базікай! — лютує полковник. — Козаки! Слухай мою команду! Шаблі наголо! А вас усіх попереджаю востаннє - розійдіться негайно!

- Нічого нас лякати! Ми нікого не боїмося!

- Це воєвода трясеться від переляку у своєму маєтку! Два дні носа не висовує!

- Ми прийшли за милостинею до Киселя, і не діждемось, коли він поділиться з нами своїм багатством! — глузливо кричить селянин із рогатиною в руках. — Охорону ми його розігнали, а він закрився в маєтку і не хоче нас приймати…

- І вам радимо - їдьте своєю дорогою! — кричать інші.

- Осавуле! — кричить Барабаш. — Ану розігнати цю сволоту!

Козаки почали палити з мушкетів у повітря, а потім кинулися з шаблями наголо у натовп. Після короткої сутички люди перелякано розбіглися, хто куди, а Барабаш наказує зв’язати декількох із ватаги.

- Відшмагайте їх, як слід! — наказує полковник козакам.

- Пане Барабаш, я не знаю, чим вам віддячити, - почувши постріли на подвір’ї, нарешті з’являється сам господар у супроводі декількох слуг. — Ви бачите, до чого доходить? Я, сенатор, воєвода київський, маю ховатись у власному маєтку від холопів, що безчинствують і зазіхають на чужу власність!

- Голоту треба привчати до порядку тільки шаблюкою! — злиться Барабаш. — Або кийками!

- А Річ Посполита терпить цю знахабнілу голоту, - бідкається Кисіль — Мені вас сам Господь послав, пане полковнику!

- Я до вас у конфіденційній справі, - каже пошепки Барабаш.

- Прошу, заходьте. Приготуйте щось нагодувати гостя, - наказує він слугам.

- Пане сенаторе, - шанобливо схиляється над ним Барабаш.

- Та ви сядьте, пане полковнику! Будьте як удома.

- Біда! — нарешті видавлює з себе Барабаш. — Хмельницький утік на Запорожжя. А я не догледів. Не знаю, що мені тепер буде. Пан коронний гетьман...

- Не переймайтеся! — байдуже перебиває його Кисіль. — Ви ж не зі співчуття його відпустили?

- Борони, Боже!

- Те, що він утік за пороги — може, й на краще! Хмельницький — що для нас? Мураха! Тут інше. Пора, нарешті, нашому коронному гетьману зачесатися та навести лад у королівстві. Сам поїду до короля зі скаргою. Підніму сенат на ноги! Ви самі бачили, що собі чернь дозволяє! Річ Посполита вже давно жде від коронного гетьмана рішучих кроків із наведення порядку. Треба знищити гніздо харцизів за порогами. А таких як ви — жалувати й підвищувати на посаді. Тоді буде порядок і послаблення козацтва!

- Правду, кажете, пане Кисіль!

- Правду то правду, але не всі урядовці в королівстві до цього дослухаються! — бідкається сенатор. — От що, ми спробуємо використати цю ситуацію нам на користь, Іване, - закінчує він загадково.

- Що ви надумали, пане Кисіль?

- Ти їж, Іване. Маю план. Поїдемо до Варшави разом. А ти Виговського знаєш?

- Чув трохи… особисто бачитись не доводилось.

- Я вас познайомлю. Потрібна нам людина. Треба зробити так, щоб більше впливати на справи у нашому королівстві. А то Потоцькі та Калиновські скоро доведуть Річ Посполиту до ручки! Кругом дбають тільки про особисті розкоші! Треба щось робити! От ви і будете моїми першими помічниками.

- Хіба таке можливо? Ви жартуєте, пане Кисіль!

- Аніскільки! Потоцький, Вишневецький, Калиновський, Чарнецький… Ви ж бачите, ніякого з них толку! А бід у королівстві все більше й більше…

- То як бути з Хмельницьким? — знову за своє Барабаш.

- Що? — схаменувся воєвода. - З Хмельницьким? А що з Хмельницьким? — іронічно посміхається Кисіль. — Для нас він усього лише сотник. Бунтівник.

- Але дуже небезпечний.

- Облиште! Одна птаха весни не приносить.

- А якщо до татар спробує податися? Схилити їх на свою сторону. Наче на сходці у Суботові козаки таке постановили.

- Козаки постановили? — регоче Кисіль. - Хіба Іслам-Гірей схожий на божевільного? Проміняти дружбу з королем Польщі на союз із бунтівним сотником? Пане Барабаш! Ви таке кажете!

- До московітів може гінців послати. Або й сам туди податися, просити допомоги.

- Може. Але вони йому пригадають шаблю за хоробрість, якою наш король нагородив його за битву проти московітів під Смоленськом. Добре, що нагадали про московітів. Я розішлю ближчим часом листи прикордонним воєводам московським, щоб негайно заарештовували кожного, хто буде діяти від імені Хмельницького. З Московією, як вам відомо, у нас укладений Поляновський мир і договір - допомагати один одному. Вони бунтарів не дуже люблять. У них там своїх вистачає. Так що, Іване, у твого давнього товариша ніяких шансів.

- Він не мій товариш! — невдоволено перебиває Барабаш.

- Та жартую я, жартую, - сміється Кисіль. — Хмельницького підтримають запорожці? Можливо! Так їх там лише жменька. Ми з ним умить розправимося. Може, швидше, таким чином, знищимо це осине гніздо. Які настрої серед реєстрових?

- Вони повністю на нашому боці, пане воєводо!

- От і добре! Тоді наїдайтеся, пане полковнику, а я піду збиратися в дорогу.