Розділ ХХХVII

Грицик відводив господиню до мечеті, швидко й непомітно вислизав звідти, щоб виконати прохання Асан-Сонце. Кожного разу передавав жебракам, що сиділи окремішньо, буханці плоского хліба. Жебраки миттєво ховали цей безцінний скарб під жахливим лахміттям, що слугував їм замість одягу. Низько вклонялись і співали славу людям, що творять добро. Хліб завжди видавався хлопцеві важким, наче там були запечені камінці.

Асан-Сонце кожного разу після цього про щось довго розмовляла з садівником, котрий мовчки її вислуховував. Грицик якось із цікавості прислухався до розмови. Асан-Сонце говорила не про квіти й нові сорти дерев. Вона радилась, як переправити п’ятьох невільників-християн угору по річці Борисфен у рідні краї.

Грицик зрозумів, що між жебраками й садівником існує якийсь таємничий зв'язок, про який господиня йому ніколи не говорила. Що хліб не простий, очевидно, там заховані монети. Про садівника та хто ті жебраки, хлопець не насмілювався запитати.

Одного разу, коли Грицик дав хліб двом жебракам, котрі, як завжди сиділи осторонь, хтось покликав хлопця. Голос видався знайомим.

Грицик на мить зупинився й оглянувся.

- Це я, дід Панас, - тихо сказав жебрак.

- Дід Панас? Звідки?

Хлопець був страшенно вражений.

- Не повертай голову! Іван де?

- Не знаю. Нас продали кожного окремо. Мені не можна довго затримуватися біля вас.

- Ти в кого?

- У перекопського мурзи… Служка біля його дружини, Асан-Сонця.

- Я знайду тебе.

- Це небезпечно.

- Не бійся! Динари та форинти зроблять своє діло.

Пізно ввечері, коли в будинку все затихло і Грицик майже засинав, почувся тупіт ніг за вікном. У саду лунали збуджені голоси. Хлопець тихо вислизнув із постелі й непомітно вийшов із будинку. Місячна ніч освітлювала все навколо і Грицик побачив біля красивого фонтану, де так любила прогулянки Асан-Сонце, яничар, слуг і самого мурзу. Хлопець, переборюючи страх, підкрався ближче.

- Ти - блудниця! — кричав розгніваний мурза. — Змію пригрів! Ти осквернила мій дім, бо в душі залишилася невірною!

- Я маю скоро народити... - тихо відповідала Асан-Сонце. — Пожалій мене ради нашої дитини!

- Ти допомагала втікати невірним! За це немає помилування! Чи може тебе оббрехали? Якщо так, то кажи! Злий язик кожного буде відрізаний за наговір на мою Асан-Сонце!

- Допомагала, - після довгої мовчанки почув Грицик.

- Несіть мішок і посуд зі зміями! — закричав несамовито мурза. — Де втікачі?

- О, мій повелителю, - низько вклонився мурзі старший євнух. — Вони виявилися такими прудкими. Яничари не змогли їх піймати...

- Зашийте її в мішок і киньте в море! — наказав мурза. — Усіх слуг Асан-Сонця до ранку умертвити!

Грицик від переляку пройнявся холодом і боявся дихати. Слуги зробили свою чорну справу і скоро живий мішок почав звиватись у конвульсіях, наче в руках вони тримали велику гусінь. Звідти почувся розпачливий крик, котрий змусив на деякий час заціпеніти малого. Згодом голос затих і лише хрипів. Слуги кинули мішок поперек коня, поруч сів один із яничарів. Потім, коли яничари й мурза посідали на коней і виїхали з подвір’я, якась сила підхопила хлопця на ноги і він помчався поміж мандаринів і персиків до паркану, де закінчувався сад, щоб перелізти через нього і зникнути у диких заростях винограду.

Розділ ХХХVІII

- Пане Барабаш! Біда! — щосили стукав до кімнати полковника козак. Він був у розірваному одязі і весь заляпаний багнюкою. Від утоми ледве тримався на ногах.

Стояла глуха ніч і все живе навколо спало мертвецьким сном.

Заспаний слуга стояв біля козака, тримав запалений підсвічник і щохвилини позіхав. У кімнаті полковника було тихо, згодом почувся якийсь грюкіт. Затим невдоволене чортихання.

- Хто там? — запитав Барабаш через двері.

- Козак Сало! За вашим дорученням був у складі залоги.

- Що трапилося? — сонний полковник вийшов із кімнати, закутаний у рядно.

- Хмельницький розігнав залогу, німців повбивав, більшість наших реєстрових переманив на свій бік. Частина повтікала.

- От лиха година! А до ранку вже не міг почекати?

- Довго вас шукав... ледве знайшов, добре, хоч у Варшаві знайшов. От і подумав...

- Так що ти про Хмельницького розповідав?

- Кажу ж вам! Хмельницький розігнав геть залогу, реєстрові перейшли на його бік. Я ледве втік!

- Та що ж це таке? Ніхто на нього не може знайти управу! Казав я цим дурнуватим панам, що вони помиляються, коли не бачать у Хмельницькому достойного противника. Це їм може так гикнутися! Дай йому поїсти, — каже Барабаш до слуги. - Перепочинь, а завтра, Іване, поїдемо до Киселя, розкажеш усе, як було. А тоді порадимося з панами урядовцями, що далі робити.

Кисіль, як завжди, скептично поставився до новини.

- Не вдалося силою, виманимо хитрістю. І відрубаємо голову! Пошлемо когось на Січ, щоб переконав заколотника вернутися в Україну й полишити свої бунтівні справи. Він тут мені слізливого листа написав, де розповідає, як йому насолили. Дещо справедливо пише, у більшості ж - нахабно бреше!

- Що з ним робити? Біда та й годі! — розводить руками Барабаш. - І що ви йому відповіли?

- Хто він такий, що я йому буду відповідати? Слізно просить простити за ненароком заподіяне зло. Не хотів робити, змусили!

- То - хитрість! Йому не можна довіряти! І тим паче, щось прощати! - застерігає Барабаш. — Насмілюся таке сказати. Ой, як недооцінюють деякі високі пани Хмельницького! Зверху вівця, зсередини - хижий і хитрий звір!

- Хіба ми не хитріші від нього?

- Як би ж то всі пани однаково про цю біду міркували. Ви теж, пане Кисіль...

- Що я? — насторожується воєвода.

- Легковажите щодо Хмельницького!

- Не можу з вами погодитися... Нам головне — виманити його з Січі! А от як це зробити? — Кисіль на хвилину замислився. — Подумаємо… Ага, треба ще написати листа московським прикордонним воєводам, а потім поїдемо до Потоцького вирішувати, що робити далі. Покличте мені писарчука!

У кімнаті за мить з’явився молодик у довгому одязі з гусячим пером за вухом. Він шанобливо вклонився воєводі.

 - Сідай і пиши! — наказав той. — „Березень, число 3, рік 1648, написано у Варшаві.

 Воєводам прикордонним московським.

 Хочемо сповістити вас, що Річ Посполита дуже стурбована діями окраїнського бунтаря, чигиринського сотника Хмельницького, який нагло порушує закони польського королівства, презирливо ставиться до привілеїв та звичаїв польської шляхти та магнатів, своїми злочинними діями підбурює простий люд до непокори та збройних виступів проти господарів своїх і розносить цю заразу по всій окраїні польського королівства. Тим небезпечний бунт Хмельницького, що ця зараза може перекинутися на Московську державу, оживитись і заразити непокірних холопів та дебоширів, котрих у кожній державі народжується і проживає завжди предостатньо.

 Просимо запевнити нас, що ніякої допомоги державному злочинцю Хмельницькому від вас не буде, - чи таємної, чи явної. І ви з доброї на те волі будете повідомляти польський уряд про будь-які незаконні дії бунтаря Хмельницького — чи він захоче сам зноситися з Московським царством, чи через однодумців своїх. Просимо негайно спіймати, якщо трапиться нагода, свавільного черкешина і спровадити у Польщу. Також було б милостиво з вашого боку, аби ви інших, вірних йому людей, а для нас злочинців, затримували та передавали польському урядові для справедливого суду над ними.

 Якщо трапиться інакше, бо ми так не думаємо, таємно чи відкрито, державному злочинцю будуть виявлені якісь співчуття, то ми будемо вважати це за недобросовісне виконання умов Поляновського мирного договору.

Воєвода київський

А. Кисіль.”

- Відправити за призначенням, - дає воєвода розпорядження писарчуку.

Далі робить якісь записи у книзі, котра лежить на робочому столі. Барабаш сидить у кріслі напроти й уважно стежить за кожним порухом воєводи.

- То де, каже твій вірний козак, сидить бунтар? — питає його Кисіль, коли писарчук пішов.

- Спочатку подався на острів Томаківку. Там його зустріли неприязно...

- Ну, да! Там же Хведір Линчай зі своїми харцизами, - сміється Кисіль. — Уявляю ту зустріч!

- Потім він спустився нижче, до Микитиного Рогу. Там його зустрічали з почестями. Кошовий навіть зібрав козацьку раду.

- Що порішили? — насторожився Кисіль.

- Та такого нічого... Покричали, помололи язиками та й розійшлися. Просився слізно Хмельницький, аби його прихистили на Січі. Укритися там забажав.

- А що Січ, що козаки?

- Прийняли... Та вони туди кого хочеш приймають. Але я не думаю, що на цьому кінець, пане воєводо! Попросив притулку і буде сидіти, як миша? Мало я в це вірю!

- Як завжди, перебільшуєш, Іване!

- А ви легковажите! Тільки про плани свої він кожному не розповідатиме. Думаю, справжні помисли свої він розкрив кошовому та отаманам.

- Якщо не вдасться вивідати про них через своїх людей, то найближчим часом він сам затіє щось таке, що видасть його задуми.

- Правду кажете, пане воєводо! — погоджується Барабаш. — Якби тільки не було пізно! Я ще своїх перевірених козаків туди пошлю. Нехай рознюхують!

- Добре, Іване! А я поїду до Потоцького, зберемо наших урядовців та будемо радитися, що робити. Погано те, що кримський хан на нас злий. Давно ми йому подарунки не слали.

- Піде таки на союз із Хмельницьким?

- На союз навряд чи. А ситуацію може використати з вигодою для себе. Погрожувати нам буде, так це очевидно!

- У Хмельницького, як він сам казав, багато друзів серед беїв та мурз завелося, коли він у полоні там був.

- І що з того?

- Зважте, пане воєводо, й на це. І для чогось же треба було йому виманити у мене королівську грамоту?

- Колишні наміри короля видасть кримському ханові? Це ж зрада! Навіть я такого вчинку не сподіваюсь від Хмельницького! Він же королівський любимчик!

- Ви погано знаєте Хмельницького, пане воєводо! — з гіркотою в голосі каже Барабаш. — Він ще й не на таке здатний!

 - Не перебільшуй, Іване! — іронічно кидає Кисіль — Це в тобі говорить неприязнь до нього! От що! Їдь додому, збирай реєстрових і чекай вказівок. У будь-який час потрібна буде твоя допомога. А я до високих панів. Радитися.