ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХLIIІ

Зміст статті

Розділ ХLIIІ

- Ну, що Пороху, знайшов хлопців? — питає Затуливітер.

- Знайшов Гриця. Тільки хотів забрати, але і його слід пропав… Івана не вдалося знайти — бідкається старий козак. — Довелося знову втікати, бо кляті яничари підозріло почали зиркати. А де Петро? Хочу поділитися радістю! Наймолодшого брата бачив!

- Посіченко з Мамалигою по гармату подались у Жовнине.

- У Жовнине? І мені туди треба. Маю навідати родичів одного хлопця. Знайшов його у Перекопі. За нього бусурмани вимагають викуп. Запитаю, чи є у батьків такі гроші. А поруч із Жовниним ще два невільники. Христом-Богом благають батьків, теж знайти гроші на викуп.

Вечоріло. Здавалось би Січ мала затихнути й стрічати сни, але раптом на майдані ударили у литаври. Затим на валах бухнули гармати.

- Козацька рада? З якого такого дива? — запитує Порох.

- Певне, Хмельницький від кримського хана вернувся. Слухати будемо, що нам далі робити. Тут такі діла затіваються!

- Кошовий радився з козаками?

- Поки що ні! Справжні наміри тримаються в таємниці. Щоб даремно не дратувати ляха. Так буде краще! Але кошовий розпорядився всіх козаків звідусіль скликати на Січ. І тих, що на зимівниках. А це, сам розумієш, що означає…

Коли Порох і Затуливітер прийшли на січовий майдан, тут ніде було і курці клюнути. Галявина не могла помістити всіх присутніх. Кошовий дав розпорядження всій масі людей переміститися до січової фортеці.

- Шановне товариство! — почав урочисто кошовий. — Відгукнувшись на перший поклик, ви справно прибули у рідну матінку Січ. Так само, думаю, одностайно і з Божою ласкою ви схвалите й затвердите наші наміри. А вони панове-молодці, козаки-запорожці, такі. Ми разом з вами розпочинаємо велику спільну справу проти поляків. Помстимося їм, браття, за їхні кривди й утиски, чинені козацькому війську, всьому українському народові. Гарну новину привіз до нас Богдан Хмельницький — нашій справі співчуває сам кримський хан Іслам-Гірей. Він прислав нам на допомогу знатного мурзу Тугай-бея і чотири тисячі орди. До Січі разом із Хмельницьким, на знак прихильності до нас хана, прибули три знатних мурзи! Привітаємо їх!

Майданом прокотився радісний гул.

- І коли потрібно було зважити на особисті обставини, - продовжував далі кошовий, - наш славний посланець Богдан Хмельницький вибрав наші спільні справи, громадські і, приборкавши власне серце, погодився залишити у заручниках у хана власного сина Тимоша.

- Слава і честь Хмельницькому! — прокотилося майданом.

- Ми були дотепер наче череда без пастуха! — кричав щосили Затуливітер. — Нехай тепер Хмельницький буде нашим головою!

- Скільки нас тут є! — кричали наперебій козаки. — Усі до єдиного готові йти проти панів і допомагати Хмельницькому!

- До останнього подиху, не жаліючи живота свого!

- Якщо так, панове-козаки, то ось що я вирішив! І, думаю, не піду наперекір громади! Нехай січовий писар із курінними отаманами негайно несуть сюди наші військові відзнаки.

- Нехай несуть! — дружно закричали запорожці.

На майдані незабаром замайоріла золотом писана яскраво-червона королівська хоругва, дарована запорожцям королем Володиславом ІV, з’явилися бунчук на високому древку з позолоченою галкою, срібна позолочена прикрашена коштовним камінням булава, срібна печатка й нові мідні котли з довбишем.

- Хочу вас, славне запорозьке військо-товариство, запитати, чи не бажаєте ви обрати сотника Богдана Хмельницького нашим гетьманом?

- Богдана - на гетьмана! — лунало по всьому майдану.

- Хмельницький - наш гетьман!

- Хай буде гетьманом Хмельницький!

- Вітаємо Хмельницького!

- Тоді дозвольте вручити вам, пане Хмельницький , ці військові клейноди, - звернувся кошовий отаман до Богдана. — Ознаку гетьманської влади! Ось вам хоругва, бунчук, булава, срібна печатка і мідні котли.

- Слава! — покотилося майданом.

- Ти б це бачив, сину, - тихо прошептав Богдан. - Дякую за довіру! - крикнув він затим козакам. - Я зроблю все, щоб не пострамити високе звання запорозького козака і запорозького війська.

Майдан гудів, як розбурханий вулик. Хмельницький наче після випитої оковитої, радів разом із майданом, впивався гулом розбурханого люду й розумів, - те, що він виносив у душі у своїх планах - майже здійснилось. Однак до перемоги ще дуже далеко. Сьогодні — це не успіх, а лише хмільна ейфорія. Що завтра буде, нехай і не гірке, але тяжке похмілля. Бо все тільки починається.