ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ VІ

Зміст статті

Розділ VІ

- Лежебоки! — кричить із-за тину сусіда.

- Га, діду Панасе? — з воза показалося сонне обличчя Грицика.

- Як тільки святая неділенька, так ви боки відлежувати? Де так годиться?

- То, може, на вечірню риболовлю?

- Е, ні! Гайда на вигін! Там народу повно! Кобзар завітав…

- Про запорожців розпитаю! — Петро миттю вискочив із воза. Брати за ним.

Недільна вулиця враз ожила й наповнилася людським гомоном. Старі й малі, жінки й чоловіки - всі поспішали на вигін.

- Він скоро прийде! — бігав із криком по вулиці юродивий Юрко. — Будьте готові! Не проспіть! — обігнавши людей, він почав танцювати перед ними свій дивний танець.

- Невже Спаситель? — жінки почали хреститися.

- Хай би вже нам його Бог послав!

- Хто прийде, Юро? - лагідно запитав дід Панас. — Нам аби врожай! — каже сам до себе. - І вже було б добре… І якби без сарани… Юрку, буде врожай цього року?

- Він ось-ось прийде! — кричить юродивий.

На вигоні лунали тремтливі звуки бандури й речитатив кобзаря. Старі й малі тісним колом обступили божу людину. Кобзар грав псальму про Байду.

У Царграді та й на риночку

Там п’є Байда, мед-горілочку

Ой п’є Байда, та не день, не два,

Та не одну нічку та й не годиночку…

Твоя віра проклятая

Твоя дочка поганая…

Гей, як крикне салтан на гайдуки:

Візьміть того Байду, візьміть його в руки!

Візьміть Байду, кріпко ізвяжіте

Та за ребро гаком добре зачепіте!

Висить Байда та не день, не два,

Та й не одну нічку, та й не годиночку…

- Отак і закатували славного козака Байду! — співчутливо загомоніли чоловіки.

- Славний був отаман!

- Повік не забути!

- Ой у полі могила, широка долина, сизий орел літає, — почав кобзар нову пісню, - Славне військо, славне запорізьке, у похід виступає.

Ой у полі могила, широка долина, сизий орел літає.

Славне військо, славне запорізьке а як золото сяє.

Насамкінець кобзар заграв веселої і всі почали танцювати. Пилюга від ніг стояла стовпом.

- Усе, досить, бо нічим дихати! — закашлявся кобзар.

- Дайте кобзарю води, горло промочити!

- Та ще одну заграй! — почали просити звідусіль. — Веселу!

Хтось мерщій приніс відро води та почав збризкувати місце біля кобзаря.

Починало заходити сонце і кобзар втомлено схилився на гриф бандури.

- Досить, люди добрі, бо вже сил моїх немає! - і закінчив свій виступ традиційними словами:

І спасі род український от страха і напасті і всякія пагубі.

От всякого злого діяння і отвєді десницею твоєю

І не лиши нас благодаті твоєя.

- А що у світі робиться? — запитав котрийсь із чоловіків, які стояли ближче до кобзаря. — Розкажи, кобзарю!

- Усе йде своїм чином, - відказав кобзар. — А ми живемо сподіваннями… Король запевняє, що переймається нами, а шляхта, наче пси скажені, рвуть і шматують наше тіло…

- Небилиця?! Це ти? — раптом вигукнув дід Панас.

- Порох! - радіє кобзар.

- Пізнав, брате!

- Такого козарлюгу не пізнати!

- А я тепер землю обробляю, гречкосiй, значить. Звуть мене тепер Панасом…

Літні люди міцно обнялися.

- Петре, ану візьми бандуру. Поведемо божу людину до мене вечеряти.

- Бандуру нікому не можна давати. Годувальниця. А от торби неси, парубче.

Після вечері посідали у дворі на спиляне дерево й запихкотіли люльками - господар дід Панас та кобзар. Хлопці тулилися біля них, ловили з цікавістю кожне слово. Петрові не терпілося розпитати про запорожців.

- Життя, Панасе, на місці не стоїть. Тече, а зупинити не можна. - поважно почав кобзар - Багатьох уже серед нас немає. От і ми вже з тобою не ті. А бувало…

- Кого з наших побратимів стрічав останнім часом?

- Соломаха в монастир подався. Спасатися.

- Від кого? - цікавиться Грицик.

- Від цього світу, хлопче, - каже дід Панас.

- Такий звичай у нас, запорожців, - охоче продовжує кобзар. - Ось я вам розкажу. Коли козак старіє, один тихенько зникає у степу, щоб віку доживати. Інший любить це діло гучно відсвяткувати. Щоб до кінця життя запам’яталось. Одягається у все найкраще, бере всі гроші, друзяк — і до самого монастиря горілкою, ласощами всіх частує, грошима дорогу посипає. Кого стріне — пригощає. Спробуй хто тільки відмовитися! Так тебе і обізвуть скурвим сином! Ще й поб’ють! Попадеться по дорозі віз із горшками чи з крамом — перекинуть віз і потрощать горшки, чи крам порозкидають! Але господарю гроші обов’язково віддадуть за крам чи товар. І от коли підходять до монастиря, старий козак стукає у браму:

- Хто такий? — питають із-за брами.

- Запорожець.

- З якої потреби?

- Спасатися.

Ворота відчиняються й прощальник навіки зникає за брамою. Сховавшись за монастирською стіною, він знімає із себе черес із рештою червінців, скидає з себе дорогий одяг, одягає власяницю, розпочинає важкий, але такий давно бажаний шлях до «спасіння»…

- Отак, хлопче, все й закінчується для декого зі славних козаків. — набивши нову порцію тютюну в люльку, продовжив кобзар. — А я от висвятився на кобзаря. Служу Господу нашому Спасителю і його слово несу до людей.

- Ти ж недаремно Небилицею прозивався. Як уже почне щось розказувати! — регоче дід Панас. — Козаки кидають свої справи й біжать слухати! А твоїм небилицям немає кінця! Я от тепер часто думаю, - зітхає старий козак Порох. - Які б ми не були суворі воїни, а все ж живі люди. Ох, гріхи наші тяжкі… Що там казати, скільки живих душ загубили. Воно хоч i басурман, а все ж людина. Але хіба ми винні за ті наші неправедні дії? Як нас, так i ми...

- Час нам припав такий для проживання, - поважно розмірковує кобзар. - Що зробиш! Ти, Панасе-Порох ось, приміром, прийшов віку доживати додому. Дехто — Щур, Недрига продовжували козакувати й полягли під Дюнкерком.

- А це де? — запитує Петро.

- Це ж, Бог зна де! Нам не звикати. Де нас тільки не носило по світах. І в Білому морі і в Круглому, і Тавані, Кафі, Анатолії, і в Єгипті, - Білій Арапії бували, і в Бесарабії - Бісовій Арапії… І сам Царгород мушкетним димом окурювали. Багато наших пішло до Франції цей Дюнкерк відвойовувати. Завзято бились і помогли французам забрати місто в іспанців. Більше двох тисяч знайшлося наших охочих. Затіяв усе це діло чигиринський сотник Хмельницький. Король його, начебто, на це надоумив. Після такого він здобув велику прихильність короля.

- Я з його батьком, царство йому небесне, - похрестився Панас, - у походи ходив. Достойний був чоловік і вояка! З молодим теж, бувало, ходили походами… Під Цецорою таке творилося! Батько його, Михайло, там і поліг. Але син теж гарний козак. Нічого не скажеш!

- А ще, кажуть, сталося таке, - поважно продовжував кобзар. — Король покликав до себе козацьких старшин - Караїмовича, Барабаша, Хмельницького та Нестеренка. Начебто вночі зустрічалися. Наказав король збільшити козацьке військо, окрім реєстрових, до великого числа. Нашим козакам у радість. Чайки наказав будувати. Сказав, на бусурмана збиратись… Але шляхта почала ремствувати. Бояться, щоб не збільшилося козацьке військо. Он воно що! Чим закінчиться, невідомо.

- Уже би з тим бусурманом давно треба покінчити! — кип’ятиться Петро.

- Еге, голубе! — лагідно посміхається на те кобзар. — Ти такий гарячий! Татари - то могутній ворог. Від них немає спокою нікому. Ні Московії, ні шляхті. Правда, ляхів це інколи не дуже дошкуляє. Спустошують бусурмани нас нещасних…

- Що татарва? Чужий дикий народ - зітхнув Панас. — А за що шляхта нас так люто ненавидить? Ми спини гнемо на них. І все даремно. Шляхті все мало. А візьми старшин, полковників наших, - все одно ніколи не будуть за нас. Відрізана скибка. А що з нами завтра буде — Бог святий знає. Так і живемо.

- Щоб дбати про народ — таким треба вродитися, — поважно каже кобзар. — Нема таких тепер, як Наливайко… Он черкаський полковник Барабаш зі своїм вірним сотником чигиринським Хмельницьким недавно нещадно придушили повстання отамана Линчая. А за що? Що Хведір піднявся проти утисків та несправедливості, яку кругом із нами чинять ляхи. А ті двоє мерщій перед гнобителями нашими вислужуватися. Добре, що хоч є Січ, останній прихисток православних, вольниця наша.

- Прийняли запорожці Хведора? — цікавиться Панас.

- Линчаївці на острові Буцькому засіли.

- Там же недалеко і Січ-мати на Микитиному Рогу.

- Недалеко. Але туди линчаївці чомусь не пішли. Там поблизу і причаїлись. А так би вже давно Линчая ляхи на гак почепили. А що нам робити, коли пани звіріють? Ніхто за нас не заступиться. Поки самі не візьмемося за кривдників. Ото тільки й нашого, хлопці, що мстити!

- Таки правда, Бог дав нам єдиний вихід — помста, - зітхнув старий козак Порох.

- А хлопці до запорожців не хочуть? Га? — ласкаво дивиться на братів кобзар.

- Батько не пускає, - бідкається Петро.

- Батьків треба слухати, - розважливо каже Небилиця. — А дуже хочеться?

- Не хочу бути гречкосієм! Усе одно втечу на Січ! — кип’ятиться Петро.

- Бачу, - хочеш стати козаком, - хитро примружується старий козак Небилиця. — Але ж батьківська воля теж не пустий звук.

- А правда, що запорожці дітей крадуть? — питається Грицик.

- Та цить ти! — штурхає його Петро.

- Ану спати! — кричить батько з-за тину. — Грицьку, Іване — завтра рано у поле. Весна прийшла. Пропустиш день - рік голодний будеш! І ти, Петре, дуже не розсиджуйся. Зранку худобина жде!

- Ідіть уже, хлопці! Не зліть батька! — мирно пихкає люлькою дід Панас. — А ми тут ще посидимо. Є про що погомоніти.