Розділ VII

Полковник Барабаш хотів наповнити чарки, але зайшов слуга і щось зашепотів на вухо.

- Пане Чаплинський! Перепрошую дуже! — заметушився полковник. - Вам краще перейти до світлиці. Сюди йде отой скаженний!

- Хто такий? Кого я маю боятися? - скривився підстароста.

- Хмельницький. Він тепер схожий на пораненого звіра. Та й пані Гелена йому з голови не йде…

- Пані Гелена любить тільки мене! Вона до нього ніколи не повернеться! Хай заходить! Я його не боюся! Можу на шаблі, можу на пістолі з ним позмагатись!

- Та не в цьому справа! — бідкається Барабаш. — Мені велено за ним пильнувати. Наодинці зі мною він буде відвертішим. Може, щось ляпне п’яним язиком. Розумієте? А вас побачить - чи до розмови буде? Чи не так, пане підстаросто?

- Твоя правда. Хай буде так!

Чаплинський нехотя піднявся і пішов до світлиці, аби там пересидіти. На якусь мить зупинився.

- Випитуй! Та не тримай його довго! — сказав полковнику і зник за дверима. Слуга відчинив двері й пропустив перед себе Хмельницького. За ним слідом зайшов Тарас. Очі Хмельницького були почервонілі, під очима виднілись потемнілі мішки. Вираз обличчя сотника був сумний, а разом з тим мав жалюгідний вигляд. Барабаш підвівся назустріч і радісно обняв Хмельницького.

- Сідай, Богдане! Вип’ємо чарку та поговоримо. Може, розрадимо тобі душу. Чув, чув про твою біду, - сказав співчутливо.

- Дякую за добре слово, Іване. А біда в мене така, що й не описати, ні словом сказати, - він налив собі келих вина і залпом випив. - Немає мого маленького сина, немає моєї надії… За що? - запитально подивився він згодом на полковника, що тому аж стало не по собі. - Гелена, Бог з нею… За що сина?

- Це таке звірство, - бідкався Барабаш. - Скаржитися треба! Аж до короля.

- Не буду! - махає байдуже рукою Хмельницький. - Видно, така моя доля… Наливайте, пане полковнику. Та вип’ємо за нашу дружбу. Скільки ми всього разом із вами натерпілися! Служили віддано Речі Посполитій. Королю! На небезпеку наражалися. Чи не так? І тут тобі… Дякую, що ви до мене такі прихильні, пане полковнику. А я вам скажу відверто - змирився. От тільки не знаю, за що зі мною так? Королю служив вірно, законів не порушував. Разом із вами зграю Линчая розігнали… бо, бачте, їм не подобається, що вони не реєстрові. Як же їх за таке не провчити? У королівстві має бути порядок. Так чи ні, пане полковнику? Якщо ти реєстровий, то служи королівській величності. Якщо ремісник - справно плати податки. Селянин - твоє діло - земля і плуг. Правду я кажу, пане полковнику?

- Ваша правда! - погоджується Барабаш.

- І цей порядок я перший з перших намагався приживити у нас на окраїні. За що мені таке? А мій батько все життя був осадчим. Скільки ми нових поселень заснували в дикому степу! А цей скурвий син за один день відібрав стави, сіножаті, млини!

Барабаш мовчки розводив руками.

- Таких, як ви, пане сотнику, королівська величність цінить. А тут сталось якесь непорозуміння…

- Ну й нехай! - махає недбало рукою Хмельницький. - А я змирився. Така моя доля.

- А хотів запитати у пана полковника про приповідні листи, - Тарас налив собі келих вина, випив і повагом закушував. З-під лоба хитрувато дивився на Барабаша.

- А що листи? - насторожився Барабаш.

- Може б козакам показати? - Тарас підлив собі ще. Господар напружено спостерігав за міцними руками Тараса, які легко шматували м’ясо.

- Тарасе! - перебив його Богдан. - Нащо ті листи? Я знаю, Барабаш їх заховав далеко і нікому показувати не буде! Правда, Іване? Нащо все оте затівати? Чайки будувати, козаків збирати, охочих чужоземців запрошувати. Нічого з того не вийде! Шляхта кістьми ляже, а стане на заваді! Правда, пане полковнику?

- Така гарна задумка короля, але жаль! - удавано бідкається Барабаш. — Таки, Богдане, тут за тобою правда. Шляхті й магнатам це не вигідно. Збільшувати козацьке військо… З цими що є — і то треба пильнувати! Коли розбурхається стихія — усмирити ніяк не можна. Та що я тобі розказую? Ти й сам знаєш!

- Тарасе! - Богдан налив собі ще повний келих. По всьому було видно, що вино зробило свою справу, бо пролилося на стіл. - Я от подумав - не будемо ми цим лихом займатись. І так уже я он як Богом покараний! Куди ще далі? Оце, їй же богу! Приїхав до вас розради шукати. Підтримки. Дай, думаю, заїду до Барабаша, погомонимо, легше на душі стане. У мене таке горе. А за що? - знову запитально глянув він на господаря.

- Коли б ми знали, де впасти…

- Будемо тихо сидіти, мов миші, та свого віку доживати…- махнув рукою Богдан. - Правда, Тарасе?

- Твоя правда, Богдане! То що, по останній? На коня? Бо не званий гість,  гірше татарина. Так і ми, Богдане… - Тарас хитрувато моргнув сотникові.

- Що ви, що ви… Господь з вами! - махає руками господар. - Гостюйте, скільки хочете. Завжди вам радий.

- Та ні! Нам вже пора, - підводиться на ноги Хмельницький. - Бажаємо добра цій господі! І всіляких гараздів. Як добре, коли знаєш, - є місце в Черкасах, куди можеш заїхати, коли хочеш, і тебе тут завжди  приймуть з дорогою душею. А я

оце чого тут? Та приїхав, може якусь гарну жіночку маєш на прикметі? Одружусь я, напевне, Іване! Годі,  думаю, бідкатись!

- Та це ж така справа не проста… – замислився  Барабаш.

- Може є якась на прикметі? Га?

- Овва! – вигукує Барабаш. – А на весілля покличеш?

- А ми тихо.. не до весілля тепер...

- Тоді подумаю!

Богдан хвилину промовчав, а потім весело посміхнувся.

-  А я що? Я ще нічого! Може й діточки будуть. Хочу кума гарного мати… Чи ви не погодитесь, пане полковнику? Мав би за честь!

- А чого ж, - непевно відповів Барабаш. — Якщо подумати…

- То давайте по останній! — пропонує Хмельницький.

- Будьмо, панове! - Барабаш хильнув ще одну поспіхом до дна.

- Ні, кращого кума мені не знайти, - запевняє Хмельницький.

Чоловіки обнялися на прощання й непевною ходою гості вийшли з хати.

- Мало не заснув! - позіхає Чаплинський. - Набридло це п’яне базікання…

- Базікання, пане Чаплинський? Ви погано знаєте Хмельницького.

- А що там знати? Спивається та й по всьому.

- Спивається? А тоді про грамоту короля для чого Тарас запитав?

- Холоп випив, осмілів…

- Так от знайте, пане Чаплинський! Що у тієї хитрої бестії Хмельницького в голові, то у Тараса на язиці. Я добре знаю цю братію!

- Та ти ж чув! Змирився він зі своєю долею…

- Ви так думаєте?

- Та що тут думати! - скривився Чаплинський. — Женитися хоче! Дітей завести! Що ще йому треба для повної радості? А хутір я в нього все одно відберу. Тепер мене ніщо не зупинить!

- Але ви не бачили його погляду! - перелякано шепче Барабаш.

- Пане полковнику! Що це з вами? - глузливо дивиться на господаря Чаплинський.

- А знаєте, що? — каже він згодом. — Давайте ми підшукаємо йому жінку... — хитрувато посміхається Чаплинський.

- Як це? — не второпав Барабаш.

- Я у Польщі знаю багато панянок, які одразу впадають в око. Але вони не мають жіночого щастя. Ви розумієте? То в одного чоловіка, то в другого... А тут — хазяйновитий хлоп! Ще й гарний собою! А ми, таким чином, через ту панянку, будемо все знати, що діється у Хмельницького! Якщо ви його так боїтесь!

- Здорово придумали! Але ж справа не проста, делікатна... Як її вирішити?

- Є у мене на прикметі одна слухняна жіночка. З годинникарем живе у Варшаві. Але її така партія не влаштовує. Хоче бути більшою панянкою. На таку сотник клюне! Вона гарна собою, а ще вміло принаджує чоловіків!

- Ну, дай Боже, дай Боже! — хреститься на ікони Барабаш. — Потоцький наказав слідкувати за ним… Що можу, те роблю. А тут така підмога. Тільки як же вони зустрінуться?

- Треба подумати. Можна її до вас привезти, а потім запросити Хмельницького в гості. І справа зроблена.

- Цим можна його насторожити…

- Ой, ви вже прямо його мало не за знахаря вважаєте! — починає злитися підстароста.

- Е, пане Чаплинський! Ви погано знаєте цього чоловіка! Він гірше знахаря!

- То що ви пропонуєте?

- Знаю цього скаженого, точно поїде до Варшави! Управи на вас, пане підстаросто, шукати. Пошлю відданих козаків, щоб за ним таємно слідкували. Сторожовим накажу — ока з Хмельницького не спускати! Якщо не поїде до Варшави, в чому я дуже сумніваюся, тоді привеземо кралечку сюди!

- Робіть, як знаєте! — байдуже махнув рукою Чаплинський.