Розділ VIII

Петро терпіти не міг домашнє порання біля скотини та птиці, але робив це мовчки із необхідності. У селі споконвіків заведений такий ритм життя — якщо ти людина невеликого достатку, то робиш не те, що хочеться, а що необхідно. Бо зранку вся живність просипається, починає мукати, бекати та кукурікати. Не зважає на людину, чи тій хочеться її годувати. Щоб заглушити цей хор, потрібно мерщій одягатись і сам, часом не поївши, вгамовувати апетити домашньої худоби. І так зо дня в день, з року в рік.

Коли осінь чи зима - у Петра в помічниках брати, коли починалися польові роботи, - робив усе сам. Брати помагали у полі батькам, а Петра, як старшого, залишали на домашню роботу одного. Бо, по-перше, тільки він уміло та вчасно порався з цією справою, а по-друге - полагодити хлів, стійло, підстругати двері, вирівняти огорожу, починити збрую - та ще багато чого, міг тільки Петро.

Часом, коли була вільна хвилина, йшов на перекур до сусіда, діда Панаса. Той розповідав йому про козаків-запорожців, про походи на чайках Чорним морем. Петро слухав, не пропускаючи жодного слова. Часом брав до рук шаблю й ніжно гладив рукоятку зброї.

- Потримай, потримай - побачивши погляд хлопця, заохочував дід Панас.

Рука відчувала холод міцної сталі. Спробував повимахувати, як це вправно робив бувало дід Панас, але рука одразу безсило опустилася.

- Бачиш! Ще рано! — регоче старий козак.

- Батько ніколи до запорожців не дозволить, - потай зітхав парубок. А часом відкривав душу старому козакові.

- А там можна грошей заробити? Аби батько наймита замість мене взяв, та ще й вистачило худобу прикупити?

Дід Панас посміхавсь у вуса.

- Чого ж, трапляється удача. Буває, так щастить, що золото саме до рук козака приходить. Але козацьке життя, що вітер. Так і гроші. Як прийшли, так і пішли.

То побратимів треба пригостити, або просто нудьгу відігнати. І тоді найшвидше, звичайно, грошенята до корчмаря потрапляють. Хтось захоче шаблю добру придбати, або коня. Це - святе діло для козака. Буває, десь козак зариє скарб, щоб не носити з собою - та й забуде! А то чиєсь нечисте око за ним у цей час стежить. Козак не ставить собі навіть за мету - розбагатіти. Щоб батькам допомогти - це благородна справа. Це козацьким звичаям не суперечить.

Цієї ночі Петру снився гарний сон. Начебто він уже козак-запорожець. Наче він на баскому коні з шаблюкою наголо мчиться степом у погоні за невідомим ворогом. Це йому чомусь пригадалося, коли напував телятко й терпляче чекав, поки воно поволі цідило воду. Раптом на вулиці здійнявся жiночий крик, а затим і стривожений людський гомін.

- Ой, горе! Людоньки!

- Ґвалт! Рятуйтеся!

Петро побіг до воріт, виглянути на вулицю, аби дізнатися, що трапилося. Перед ним виріс вершник і зупинив змиленого коня. Це був сусіда, що жив напроти - Степан Лоза.

- Татари налетіли зненацька. У яру затаїлися. Наші на полі не встигли сховатися. Батька твого, Свирида та Тимофія, що почали з ними битися, - положили вмить. Посікли на капусту. Мати твоя кинулася захищати - її теж убили бусурмани. Коней, молодих дівчат і хлопців забрали в ясир.

- А брати? Їх теж забрали? - Петро поблід і не втримався на ногах, притулився до тину.

- Де поділися, ніхто не бачив. Мабуть, і їх на аркані потягли… Сповістили сторожовим козакам, а татарву — тільки й бачили. Мабуть, буджаки. За тими ганятися, що вітер у полі заарканити… Отакі, Петре, справи у нас невтішні…

Розділ ІХ

- Тимоше! - тихо покликав сина Хмельницький. - Ти ще не спиш? Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

На вулиці була морозна нiч, але не темінь, бо яскраво світив молодик.

- Палити не будемо, щоб не привертати зайвої уваги…

Вони зайшли за ріг хати і заховалися в тінь від місячного свiтла.

- Коли будуть цікавитися, - тихо почав Хмельницький. - А цікавитися будуть, - скажеш, поїхав батько в господарських справах. Шукати майстрів - відбудовувати хату та конюшню. Мовляв, мало не в Київ. Кудись далеко. Хоче ще кращу хату побудувати.

- А насправді куди?

- Тобі скажу, сину. До Варшави, правди шукати. Добиватимуся того, нехай покарають цього звіра Чаплинського. До короля дійду!

- А якщо Чаплинський знову налетить зі своїми гайдуками?

- Пильнуй. Як побачиш, бери слуг і хутко зникайте. Пересидите у Мотронівни, поки вернусь.

- Може, я з тобою?

- Ні! Я поїду з Тарасом. Тобі тут треба наглядати. Від Чаплинського всього можна чекати.

- Утікати від нього не буду! — зиркнув з-під лоба Тиміш. - За брата руки сверблять помститися.

- Май терпіння. Ще не час, синку. Я думаю, з Варшави привезу гарні новини.

- Коли вирушаєте?

- Завтра вранці, як світатиме…

- Не знайдете там правди, батьку!

- Остання надія на короля. На тих звірів — Потоцьких, Конецьпольських, Вишневецьких, Оссолінських - я дійсно, мало розраховую… Візьми Адама Киселя. Наш, православний, але звернутися до нього - душа не лежить. Почне патякати - гірше католика.

- Король стане на нашу сторону? Замалі ми для нього.

- Може, воно й так… Але ти мало що знаєш. Розкажу тобі ось таке. Тридцять першого року гетьман Кулага відрядив до Варшави послів із домаганнями, щоб на Сеймі обрали королем теперішнього Владислава IV. Тоді якраз помер його батько, Жигмунт ІІІ. Кулага, царство йому небесне, - мудрий був чолов’яга й кмітливий. Знав, що козацькі домагання пропустять мимо вух панських. Більше того - клята шляхта все зробить наперекір нашим бажанням. Тоді ми зібрали тридцять тисяч козаків і пішли на Волинь громити маєтки тих панів, котрі найбільше ненавиділи нас, козаків, і козаччину. Переляк був страшенний. Цим і змусили зробити так, щоб королем став Владислав ІV. Ми йому допомогли, синку, стати королем. Зрозумів?

- Он воно що… Але ж добро швидко забувається.

- Нехай так. Але тепер, думаю, настав час віддячити нам за добрі діла для короля. Таке король не повинен забути, не повинен!

- Ви про що, батьку?

- Якось іншим разом. Одне слово, ти про наш від’їзд — нікому! Зрозумів? Навіть домашнім. Бо ти ж знаєш сіромах — правди не скажуть, але як прибрешуть! Усім розповідай, що батько змирився з долею! Покинув бунтівні наміри! А ти вже тут пильнуй.

- Гаразд, батьку! Так ти з Тарасом?

- Самому небезпечно, синку. Та й Барабаш скрізь винюхує. Знаю, Тарас і тут потрібен, але в дорозі тепер одному не з руки. Один спить, інший пильнує. Що там казати…