Біографія

 

Житник Іван Олександрович народився 18 червня 1956 року в красивому, з багатою історичною традицією, селищі Терни, що в Недригайлівському районі Сумської області.

Після закінчення навчання в Тернівській середній школі у 1973 році вступив до Сумського педагогічного інституту на фізико-математичний факультет, але тут навчався недовго. Із весни 1974 року працював у колгоспі імені Чапаєва, що в смт Терни. А далі - в Полтавському сільськогосподарському інституті, факультет – зооінженерія.

Працював зооінженером у колгоспі, завідувачем відділу сільського господарства, відповідальним секретарем редакції газети «Світло Жовтня» (смт Недригайлів Сумської області). Потім - навчання в Київській вищій партійній школі, відділення журналістики.

Далі - редактор газети «Рідний край» ( м.Буринь Сумської області), власний кореспондент газети «Сумщина» (м.Конотоп, м.Путивль, м.Буринь), начальник Буринського районного вузла зв'язку, головний спеціаліст виконавчого апарату Буринської районної ради, начальник відділу культури і туризму Буринської районної державної адміністрації, заступник директора зі зв'язків з громадськістю ТОВ «Маркетінг - центр LTD» (м.Суми). Нині поки що безробітний.

Член Національної спілки журналістів України з 1981 року.

Депутат Буринської районної ради двох скликань.

Газета «Рідний край», коли працював тут редактором, ввійшла до трійки кращих районних газет в Україні у висвітленні сучасного життя (1993 рік), була прибутковою.

Автор та співавтор 15 публіцистично-художніх книг: «Бистрина» у співавторстві з Віктором Осадчим (1993), «Чорні павуки» (1997), «Біль» (1998), «Серцебиття» у співавторстві з Наталею Брек (2002), «Задзеркалля» (2010), автор та упорядник літературно-публіцистичного альманаху «Елегія» (2004). Також друкувався в колективних збірниках «Голодомор на Сумщині. 1932 - 1933» (1993), альманасі літераторів Сумщини «Слобожанщина» (1999), альманасі «Буринь 2002» (2002), збірниках - «Через віки та епохи: нариси з історії смт Терни» (автор і упорядник А.Лісний, 2005), «Україна - 19333. Кулінарна книга. Пам'ять людська» (автор і упорядник М.Бондаренко, 2008), «Пам'ять і доля афганської війни (за ред. І. Пономаренко, 2009) та «Духовний світ Буринщини від давнини до сьогодення» (автор і упорядник В.Гагін, 2010) «Задзеркалля - 2» - нова книга підготовлена до друку. Готова до друку й поетична книга «Бунтівна Душа моя».

Іван Житник - автор понад 50 текстів до пісень, віршів - лауреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Пісня «Криниця щастя» (співачка Алла Волкова) - лауреат фестивалю «Пісня року».

Пісня «Місто на Пслі» (композитор Василь Салогубов) звучала у фінальній частині (з відеофільмом про м.Суми) заключного концерту «Таланти твої, Сумщино!» в Національному палаці «Україна» (м. Київ). Пісня зайняла друге місце на конкурсі «Місто моє» (м. Суми).

Написав тексти пісень (композитор Володимир Прихожай) для співачки Алли Волкової (м.Суми) - лауреата Всеукраїнського конкурсу «Пісня року».

Також є автором текстів пісень для тріо «Любисток» (м. Конотоп). Пісня «Місто в берізках» - одна із переможців конкурсу на кращу пісню про м. Конотоп ( композитор Герман Соловйов).

Написав тексти пісень для ансамблю «Ярославна» - переможця Всеукраїнських конкурсів та фестивалів (м.Путивль).

Іван Житник - один із організаторів літературно-мистецького центру «Світлиця» (м.Буринь).

Книги «Чорні павуки», «Біль», «Серцебиття» та «Задзеркалля» зберігаються в літературних фондах Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (м.Київ).

Книга «Задзеркалля» експонувалася на виставці в Національній парламентській бібліотеці ( м.Київ).

Вірш, присвячений воїнам, які воювали в Афганістані, викарбуваний на плиті меморіалу «Воїнам-інтернаціоналістам» (м. Буринь).

Творчість Івана Житника вивчають на уроках української мови та літератури в загальноосвітніх школах. Він провів понад 100 творчих зустрічей з колективами технікумів, коледжів та загальноосвітніх шкіл м.Конотоп, м.Путивль, м.Буринь, смт Недригайлів, Путивльського, Буринського, Недригайлівського районів.

Відбувся творчий вечір у Національній спілці письменників України. Веду блоги на сайтах газет «Данкор» та «Панорама». Маю власний сайт «Блог Івана Житника».

Усе своє життя займається спортом. Чемпіон області і призер всесоюзних чемпіонатів та турнірів з футболу, чемпіон Недригайлівського та Буринського районів, м. Буринь, призер обласних, міжрайонних змагань з настільного тенісу. Срібний призер обласного спортивного товариства «Спартак» з настільного тенісу.

Чемпіон СРСР серед ВПШ з настільного тенісу (командний залік) в м. Мінськ (Білорусь, 1988 р.). Засновник міжрайонного тенісного турніру на приз Буринської районної газети «Рідний край», міжрайонного футбольного турніру з футболу серед ветеранів, організатор команди ветеранів з футболу «ЗуБРи» (м. Буринь).

Чемпіон Сумської області з футболу в складі команди «Космос» (Терни) в 1980 році, неодноразовий призер Полтавської області в складі команди «Колос» (Степне) в 1975 -1978 роках.

Бронзовий призер чемпіонату України з футболу серед команд сільськогосподарських інститутів (м. Умань, 1975 рік).

Відзначений призами «Кращий воротар області» та «Кращий воротар серед ветеранів».Визнаний кращим воротарем тисячоліття смт Терни. Зіграв 649 матчів.

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

 

 

Чорні  павуки

 

Сонечко відбилося в люстерку й скік-скік - «зайчики» по стіні, потім - по стелі.

Вони стрибали, наче живенькі, об6ігаючи один одного, мов змагалися поміж собою.

- Ач, як цікаво! - Дениско теж весело застрибав по кімнаті, тягнучись до сонячних зайчиків.

Хоча б одного спіймати! Взяв стілець, забрався на нього. Але до стелі - ой-йо-й... Не дотягтися...

Така гра захопила Дениска, він навіть на якусь мить за¬був, що сам удома. Та враз сонечко заховалося за хмаринку, котра зависла майже над їхнім двором, і «зайчики» зникли.

- Ех, жаль...

Він зліз зі стільця. Йому стало нудно. Неначе одразу його всі друзі полишили. А «зайчики» й були його друзями, бо мати веліла ні з ким не знатися і ні з ким не водитися.

«Мама?.. Мама... Куди ж вона знову запропастилася? До дядька Федора, мабуть, подалася. Якщо туди - понапи¬наються і знову битимуть мене. Це точно. Як на тому тиж¬ні? Ледве вирвався з їхніх рук і шмигонув до берега. Цілу нічку у верболозі переховувався. Ой моторошно було!»

Знайшли його аж під ранок. Закутавшись у піджа¬чок, заснув він тривожним сном. Спочатку і не второпав, хто його так боляче стусає в плече. Ледве розплющив оченята - перед ним мамця.

- Ух, бандюга! - вилаялася вона. - Через тебе за всю ніч і не здрімнула. І що воно за непутяще росте!?

- Вріж ти йому, Машенько, лозинякою, - вставив своє «повчання» дядько Федір. - Така наука на всю жизнь запомниться...

Мамця кинулася ламати лозину, а він скочив на ноженя¬та й бігом додому. І все-таки встиг пройтися по його худеньким ребрам Федір своїм кулачищем. Та Дениско не впав, а тільки поточився, не закричав і не заплакав, а щодуху помчав до двору. Кілька днів, правда, боліла спинка. Та й дотепер біль там є.

Та зараз про це не хотілося згадувати, бо він уже про¬стив мамцю.

... Дениско аж очі примружив, пригадуючи, як мамка пригощала його гарячим борщем із пампушками та запашним й теплим молочком. А потім... Що з нею трапилося? Він своїм дитячим розумом ще не міг збагнути: чому мамця водиться з тим завжди п'яним і грубим дядьком Федором?

Йому вже хотілося їсти. Та, окрім теплої і несвіжої води, в домі більш немає нічого. А він її вже стільки випив, що бурчало в животику, але голод не проходив.

Дениско ще раз виглянув у віконце, знову побачив хма¬рину й зрозумів, що чекати на «зайчиків» доведеться ще довго. Лаштувалося на дощ.

Від самотності й смутку в нього погано на душі. Він пішов до передньої, де стояло відро з водою. Взяв кухоль, шкряб¬нув ним по дну. Відпив трішки - пити вже не хотілося, а от їсти... Підійшов до невеличкої шафи, пошарив там. Та нічого не знайшов, навіть невеличкого сухарика.

Сів до столу, заплющив оченята й уявив собі, що перед ним стоїть тарілка з гарячим пісним борщем, а он там далі, на сковорідці - підсмажена картопля, а поруч - його улюб¬лений блакитненький кухлик із молочком.

Та лише розплющив очі - перед ним скатертина. А на ній, окрім розмальованих чорних павуків, - нічого. Пусто. Ох і набридли Денисці оці страшні з довгими лапищами і величезними головами чорні павуки.

Він устав і попрямував до свого неприбраного ліжечка. Під поду¬шечку ховає невеличке люстеречко. Бо коли мамця поба¬чить його, то забере й поб'є. А він вірить, що у віконечко знову загляне сонечко, і вірні «друзяка - зайчата» знову за¬вітають до нього.

«Повирізаю ці страховиська й повикидаю їх із хати, - розмірковує . - Тоді мамця перестане пити і мене бити... Це від них у нас така біда. Доки мамця не принесла цю скатерти¬ну, у нас все було добре. Це вони винні. Во - ни! Ці чорні павучища!»

У серванті він знаходить, хоча й старенькі, але ще до¬сить гострі ножиці. Бере їх і йде до столу. Натягує за крайок скатертину і починає вирізати першого чорного павука...

Дениско так захопився ділом, що й не помітив, як відчи¬нилися двері й до хати зайшла мати, за нею - дядько Федір.

Йому вже й їсти перехотілося.

«Цих двох останніх виріжу, - бігають в голівці думки. - І все. Мамка прийде не п'яна, бо то її павуки заворожили...»

...- Ах ти, погань! - визвірилася мати - Ах ти, погань!..

Дениско від несподіванки здригнувся. Схопився на ноги. І ножиці випали з рук.

- Федю, дивись, що скоїв із твоїм подарком? - лепече мати п'яним язиком.

- То да-й йо-му... - бурмоче під ніс дядько Федір, - що-б до сьо-ми-х чи як-их там ві-ни-кі-в за-па-м'я-тав...

Мати поволі підступає до сина. Він не тікає, а куди втечеш? На дверях, наче гора, дядько Федір. Віконечка малесенькі - туди він не пролізе. Мати перечіпається, але все ж таки нахиляється й підіймає ножиці.

-Мамцю, не треба! - забивається в куток, прикриває руками голівку.

«С-в-в», - свистять ножиці в повітрі і б'ють по худеньких ручках Дениска. А потім ще і ще... Рученят він уже не відчуває. Їх наче хтось привалив чимось важким і пекучим. А через мить - вони вже не боліли, навіть не пекли. Відчуття у Дениска таке, ніби рученята відрізано...

Мати зупинилася тільки тоді, коли синок сповз по стіні на підлогу, втративши свідомість.

-Федю, води! - скомандувала.

- Счас.

Хлюпнула на сина з кухля, той застогнав, та оченят не розплющив. І тільки дві краплинки-сльозини з'явилися з - під вій і поколися по запалих жовтуватих щічках .

-Давай звідси мотати... Скажемо, в тебе п'яні спали, - оговталася Марія. - А то хана нам буде...У тюрязі сконаємо...

...Дениско розплющив свої голубі оченята. Через вікон¬це пробилося сонечко. І враз «зайчики», пригріваючи йому лице, застрибали по хатині.

«Друзятка ви мої»... - і застогнав. Наче гарячим залізом тепер пекло рученята. Він підніс їх до очей і завмер - вони чорніші від землі, з якої він викопував черв'яків для рибалки.

Перед очима - зле обличчя матері, дурнувата посмішка дядька Федора. Звівся на лікті, біль про¬низував усе тіло, і він ледь прошепотів:

- Нехай би ви пропали разом із мамцею та дядьком Федором - чорні павуки...

Запаморочилася голова, і він полетів у безодню...

***

...Першим, кого Дениско побачив, прийшовши до тями, був сонячний зайчик. Він снував туди-сюди по білій стелі, а потім примостився на забинтовану руку хлопчика, немов промовляючи: «Я тут, з тобою!». Слабка усмішка з'явилася па обличчі хлоп'яти.

Перевівши погляд, Дениско побачив біля себе у білому халаті тітку Олю - рідну сестру покійного тата. Гарячі сльози покотилися по його змарнілому личку.

Тітка, нахилившись над ним, теж плакала і усе заспокоювала: «Виздоровлюй швидше, синочку, я заберу тебе до себе, у Полтаву... назавжди...».

- Тітонько, мені було так страшно! Снилися великі чорні павуки...

- То був тільки сон, дитинко...

- Чому ж тоді так дуже в мене болять рученятка? - схлипнув хлопчина.

...Сонячний зайчик усівся на мокру щічку Дениска й осу¬шив її своїм осіннім ще доволі лагідним теплом.

PS: Дениско виріс і став успішним бізнесменом. Щороку на Великдень приходить на цвинтар - на могилу матері кладе великий букет жовтих тюльпанів...

Новонароджене щастя

- А тепер, «гірко» ! - батько нареченого пригубив чарчину й посміхнувся до молодят. - Життя, щоб було у вас щасливе.

Та щастя тривало тільки три місяці... Микола крутив у руках повістку до армії.

- Ось бачиш, тепер і я буду солдатом, - чи то заспокоював молоду дружину, чи й сам себе підбадьорював. - Скільки там тієї служби? А, мо', й у Конотопі служитиму. Це ж зовсім поруч.

Оксана залишилася зі свекром та свекрухою. Добрі вони, поважали невістку. І та віддячувала їм ласкою.

Та раптово захворів свекор. І не звівся вже на ноги. Микола на похорон приїхав. Заспокоював, як міг, матір. Оксана ж відчула - не таким став її чоловік. Проте відганяла підозру: там, де смерть, не до пестощів. Але ж...

Збираючись у дорогу, Микола промовив:

- Сходимо до садочка, Оксано?

Тривожне передчуття охопило її. Якусь мить вони сиділи мовчки під старою грушею.

- Значить так, Оксано, - нарешті наважився Микола. - Якщо я до тебе не повернуся... не осуджуй, - піднявся й додав: - Подробиці в листі напишу. Тільки матері поки що - ні слова. Сама бачиш, як їй зараз важко.

Оксані б на весь світ закричати. Та вона не зірвалася на крик, лише спромоглася запитати:

- Як... не повернешся?

Та Микола нічого не відповів, пішов до двору. А вона ще довгенько сиділа, ніяк не могла втямити - що ж це таке коїться?

* * *

До станції йшли стежиною, яка в'юнилася поміж трав і збігала в поле. На узбіччі - береза. Зупинилися біля неї. Оксана притулилася щокою до стовбурця, по якому, мов краплини соку, покотилися її сльози.

- У нас буде маля,- ледь прошепотіла.

- Не зрозумів... Не в нас, а в тебе...

Оксана більше нічого не встигла сказати. Микола буркнувши: «Нічого собі!», підхопив валізу й попрямував до станції. Обернувшись на півдорозі додав:

- Прощавай назавжди! Я тебе вже не кохаю!..

Вона, неначе оніміла. Стояла мовчки. І тільки зрадливі жіночі сльози, випурхнувши з очей, капнули на зелений моріжок.

... Лист від Миколи не забарився. Читала його Оксана й плакала. Плакала, бо розуміла, що щастя її вкрадено. І зів'яло воно, наче польові квіти від холоду.

- Почитай і мені, доню - попросила свекруха, не розуміючи, чому така сумна невістка.

«Мамо, - почала, схлипуючи Оксана, - я хочу сповістити тебе, що одружуюся вдруге. В селі я залишатися не думаю. Місто є місто. Тим більше, що в моєї нареченої Зої - власна трикімнатна квартира, дача й машина. Батьки - шановані люди, бізнесмени. Вони не проти нашого шлюбу. Отож, Оксана мені не пара і гадаю, що без затримки погодиться на розлучення. Мамо, зрозумій мене правильно - я тільки зараз знайшов свої щастя й кохання...», - далі читати в неї не вистачило сил.

* * *

Варвара сиділа на лавці біля обійстя. Дивилася на дорогу. Материнське серце відчувало: сьогодні приїде син. І передчуття не обмануло. До двору підкотив легковичок-іномарка. За кермом - Микола, поруч - білявка . Відчинилися дверцята, обоє випурхнули з машини, підійшли до неї.

- Добридень, мамо. Ось я й відслужив. А це - Зоя...

Варвара піднялася з лавочки.

- Як ти міг?! Як міг... таке зробити? - затремтіли її губи. - А ти, - звернулася до Зої. - В нього ж є дружина і дитинча... Дитя - новонароджене наше щастя...

- Мамо, - здригнувся Микола, але відразу й опанував собою. - Я ж вас просив у листі...

- Яка ще дитина? - здивувалася Зоя. - Ти ж переконував, що не одружений... Правда, у кожного своє щастя й доля, - відразу й повеселіла. - Ну, розлюбив Микола її... Нічого тепер не вдієш... Ми ж сучасні люди.... До речі, в нас також буде дитина....

-У мене є донька Оксана й онучок Миколка, - не дала договорити Варвара.

Вона відвернулася й пішла до двору.

- Ти ж казав, що все буде «чин - чинарьом», - донеслося з вулиці. - А тепер ще й аліменти платитимеш! От і залишайся у своїй «дерьовні» із своєю селючкою і «байстрючком», а я поїхала до дому!..

Яблука на снігу

У неї щічки, наче яблука - червоні й ніжні. Так і знаджують, хоча б торкнутися губами. Але я боюся, справді, боюся.

Не наважуюся навіть глянути на ці привабливі щічки. А вона дивиться на мене й мовчить.

«Ну, скажи хоч слово, слово скажи...».

Хтось гукає. Це Валі мама. Не розуміє, чи що? Чи сама такою не була? Ех, тітко Маріє, тітко Маріє... Значить, уже треба прощатися. А як не хочеться!

Валя сміється прямісінько мені в очі:

- Ех, ти, синьоокий! Ніч кінчається, а ти!..

«Що я? Що я?».

Отак простояли цілу ніч, наче коні в стійлі. Кілька слів одне одному тільки й мовили. А тепер - розбігатися.

Спохвачуюся:

- Ти теж гарна!

- Сама знаю, що гарна! Вийду-таки заміж за Андрія, доки служитимеш, - вистрілила бісиками і так грайливо: - Те-ле-пе-нь...

«Ух, той Андрій, - думаю зі злістю, - гітарист нещасний, все Макаревича із себе вдає. А дівчата за ним, - наче бджоли за нектаром злітаються. Тепер і Валюша такої ж заспівала....»

Насмілююся. Тицяюся в щічку-яблучко.

- Ха-ха! - залунало селом. Це сміється Валя. Та так іронічно - весело, що й я видавлюю на лиці подобу посмішки.

- За-ли-цяль-ни-чок!

Вона розвертається, все ще сміючись і спотикаючись водночас, і біжить до свого двору.

У мене виривається:

- Повістку дали!

Дівчина зупиняється, наче вкопана. Підходить до мене і потихесеньку, ніби боячись порушити тишу, запитує:

- Ти кажеш правду?

- Угу-у...

- А йти коли?

- Післязавтра.

- Післязавтра? - уточнює, а оченята сумнішають і сумнішають. - Так швидко?

- Раніше піду, раніше повернуся, - віджартовуюся і наспівую: «Через две, через две зимы...»

Валя зненацька кидається мені на шию, обнімає руками. Гарячі її уста, наче жаринки, вп'ялися в мої. Відчуваю: ще мить - і зомлію, або ж такого накою, такого...

Та тримаюся. Відчуваю, як гаряча борозенка поволі сповзає по моїй щоці. Це сльози Валі. А мо', й мої.

- Чекатиму... коханий, - чи то вона шепоче, чи весняне листячко шелестить...

- Сіренко, ей, Сіренко! Проснися! Ну, проснись!

- А я й не сплю, - крізь дрімоту солодкого сну відмовляю.

- До тебе приїхали!

Чую голос Ванька Ласточкіна, знайомий відтоді, коли після Афгану, опинилися тут, в госпіталі, на своїй землі. Я його ніколи не бачив, та знаю - немає в нього ноги.

- Не розігруй, Ванько. Хто б приїхав до мене... ніхто навіть дома не знає, де я є. Ех, що там. А з тобою хіба не так?

- Приїхали, приїхали, - Ванько наче затявся.

- Наречена, мабуть, - додає Толік Варижкін, білорус-веселун. Були б

у мене руки, я б її теж обійняв...

- Кого? - врешті-решт проганяю дрімоту. - Захотілося наді мною позбиткуватися? Нічого у вас, хлопці, не вийде. Я на такі штучки не піддаюся.

- Уставай, сонько, - подає голос і Санько Мірошник, земляк із Сумщини.

-Ну, хлопци, что к нєму приклеїлись! - басить, як і завжди, своєю ламаною мовою Рафік Аббасов, який двічі горів у «бетеері», та так і не згорів. Ми з ним із одного екіпажу.

Хлопці включають радіоприймач:

Яблоки на снегу...

Яблоки на снегу...

Відвертаюся до стіни. Жар-ту-ни! Ех, знову б заснути і той приємний сон, наче дійсність, додивитися!

...Рипнули двері. Я стрепенувся. Підсвідомо відчуваю - хлопці кажуть правду. Та цього не може бути! Лежу принишклий. Боюся повернутися. Повірити. Та відчуваю вже теплу - теплу долоню.

Але все ще не обертаюся: вжахнеться, не впізнає. І я... також... ніколи... ніколи не побачу її. Вона плаче. А я - ні: сліз у мене немає, бо їм капати нізвідки Вони лиш хлюпають з краєчка душі й шпигають прямісінько в моє серце, мов голочки.

Чую, як марно б'ється в шибку бджола. Звідки вона тут взялася?

І Валин голос, наче з марева:

- Я приїхала за тобою...

Мовчу. А в палаті лунає, а може, й не в палаті, а в мені, все дзвінкіше й дзвінкіше:

Яблоки на снегу...

Яблоки на снегу...

Что же мне с ними делать?

 

 

УВЕРТЮРА

Хурделиця навсібіч крутить снігом і кидає, кидає його жужмом у дівоче личко.

- Тебе можна провести?

Вона щулиться, кутається в теплу м'якеньку неньчину хустину, захищається від пронизливого вітрища.

- Тебе можна провести?

Дівчина стоїть, мов укопана, і нічого не може сказати. Ні. Вона знає, що відповісти, та не може підшукати необхідних у таких випадках слів. Бракує їх, як взимку бракує тепла.

Нарешті ледь чутно промовляє:

- Можна...

Він дивиться мовчки, лишень щулить красиві карі, з блискітками, глибокі очі. Вона зніяковіло глянула в них і «втопилася» - з ніг до голови.

Мотнула головою, наче останні крихти приємного-приємного сну відігнала.

Випурхує звідти, мов із холодної копанки, і дивується сама собі: «Закохалася, чи що?»

Він бере її портфелика, гонористо сміється і каже так просто:

- Пішли, мала...

Вона наїжачується. Хіба вона мала? Випускниця ж..

Одразу ж став якимсь байдужим. Цокотить за ним чобітками по грудді-мерзляку, яке вже засипає хурделиця снігом, а Він чимось заклопотаний - нуль уваги на Неї. Вона спіткнулась, ледь не впала - не помітив!? Чи не звернув уваги? Тільки стиха чмихнув. Від такої зверхності в Неї аж оченята зволожніли.

Дійшли до двору, стали біля воріт. Помовчали. Подав портфелика:

- Мала, тримай міцніше, щоб бува не звалив.

Засміявся у сніжницю, якось байдуже махнув рукою на її «завтра прийдеш?», і скочки подався геть, весело наспівуючи тільки йому зрозумілу увертюру...

Майнули дні й вечори, а Він усе не йшов. Виглядала в засніжене віконце, вдивляючись у мороз, котрий розмальовував на верховіттях дерев картини. Бачила там і його, і себе в білому цвіті.

А Він - не йшов... Уже й моріжок під старою грушею вкрився зеленцем, а його не було...

Прийшов аж на її випускний. І так спокійно, наче вчора розлучилися:

- Вчився в ФЗУ...

Йти на бал відмовився - посоромився, чи що? Та Вона всім єством відчувала його присутність. Хвилювалася... Кілька разів намагалася кинутися до двору, але так і не наважилася. Щось їй заважало. Що? Несміливість? Не могла себе перебороти...А раптом там його вже немає. Не дочекався чи з іншою пішов тішитися.

Найпершою вибігла зі школи й стривожена побачила: Він стояв посеред розмаїття квітів, вдихаючи їх п'янкий аромат.

Зупинилася, ніби з розбігу ткнулася в камінюччя.

Він примружився лукаво:

- Мала, покажи свої досягнення.

- Ось, - простягла атестат зрілості. Там - тільки п'ятірки.

...І побігла від нього, вперше без портфелика. Гнався і не догнав. Відсапуючись, зупинилась аж на своєму куткові. Він також задихався, аж змокрів. Перевів подих, глянув у її синьо - волошкові очі й побачив там свій відсвіт.

- Ну ти, дайош...

- Ні, - почервоніла.

-Я не про це,- Він зашарівся, що Вона його не так зрозуміла.

- А про що?

- Спортсменка? - запитав, потім так якось зверхньо: - Ти закохана в мене?

- Я... я, - силується вимовити щось, і не може. Кудись далеко-далеко помчались думки, а затим і слова, наче пташки у вирій повідлітали...

- Ага, спортсменка... Ага, - захитала головою. - Чемпіонка області з бігу на сто та двісті метрів... І медалі в мене є...

- Зрозуміло. Молодець ти! Вибач, що не те бовкнув, якщо зможеш...

Він уже усвідомив, що нагородив зайвого. Дивиться на дівча й німо промовля: « Я не хотів зобидити тебе, моя кохано...». А вголос:

- Йду до армії. Чекатимеш?

- Ага, ага ж...

Несміливо тицьнув у руки (вона й не помітила, звідки взяв) букет червоних троянд.

- Тільки не думай, не шкільні,- і пішов гордовитий. Спочатку поволі, потім швидше й швидше.

Раптово зупинився, кинувся було назад, та передумав і крикнув.

-Я кохаю тебе, мала!..

«Я кохаю тебе, мала!» - розляглося над селом і вткнулося десь у вищерблений місяць, який застряв крайнеба.

Закукурікали сполохані півні, заґелґотіли в чиємусь дворі гуси. Десь заскавучало цуценя, стало, мабуть, йому кепсько від розбудженої тиші.

...Вона плакала і сміялася водночас. Боязко ступила до хвіртки. А не сон все це? А не марево? Заплющила очі...

Розплющила їх, побачила: Він - уже біля поля, на якому колосився хліб, а за ним - його хутірець. Він, щасливий, біг повз колоски, котрі лоскотали руки і бадьорили юну душу...

Зненацька зупинився, махнув рукою і до Неї донеслося:

- Листів чекай, мала!..

У відповідь тільки й помахала біленькою хустиною. Та так і зайшла, замріявшись, до двору...

...У гаю зозуля кувала чиїсь літа... Уже ранок обнімався з днем... А звідти, з заходу, в ці хвилини повзла коричнева лавина.

Під Брестом перші краплі крові зрошували землю... ...Того ж дня він пішов до райвійськкомату.

Остання їхня зустріч була увертюрою до великої, чистої і світлої любові.

Та війна обірвала її на високій ноті...

* * *

...У шкільному музеї Вона, сива - сива і зовсім старенька вчителька - пенсіонерка, щоразу довше затримується перед фото: букет троянд у дужих руках юного бійця.

На іншому стендові - її сини-офіцери, поруч - онуки - офіцери. Щаслива родиною, у правді та злагоді прожила багатоліття зі своїм чоловіком - теж вчителем-пенсіонером...

...Тільки спомин ятрить душу...

...Перше кохання ніколи не відцвітає, не відлітає, не забувається...Не помирає...

 

 

ТЯЖКЕ  ВОРОТТЯ

 

Раптово вщухли дощі. Сонце, протиснувшись поміж чорних хмар, пирснуло промінцями. І враз повернулося квітневе тепло.

Ганка, спокушена ним, скинула з плечей біленький халат, і загомоніла до завфермою Антонюка:

- Оце, Остаповичу, вже, може, й справжня весна?

- Видать - таки, змилостивилася погода, Ганю. А то ж корми кінчаються. Обіцяв, правда, сьогодні зоотехнік фуражу підкинути. А то он як худібка виснажилася.

- Тепер видюжимо. Теплінь все ж таки прийшла.

- Дай бо, щоб твої слова справдилися.

Доярка почесала за вухами свою улюблену Квітку й задумливо додала:

- Та чи все оживає в природі? Ех, Остаповичу...

Повісила халат у шафу, сполоснула руки в чані з водою, витерла рушником. Нічого більше не сказала, подалася з ферми. Антонюк дивився їй услід, доки доладна постать не зникла за рогом корівника.

Чудна вона якась - оця Ганка Корзун. Півроку як на фермі, а що за жінка, ніхто так і не знає. Тільки й відомо, що переїхала із сусіднього району і до роботи заповзята. Самотня, живе на краю села в баби Горпинчихи. Спробував було Антонюк розвідати в старої про Ґанку. Та язиката Горпинчиха відрізала: «Робить гарно? Сама знаю - гарно. Не лізь, Мартине, до неї в душу. Вона хоч і затьмарена, але...».

Не доказала, хряснула хвірткою перед носом Антонюка й почовгала до приземкуватої хатини. Довго потім мізкував над її словами Мартин Остапович, та так нічого й не придумав.

Хотів якось фуражир-гульвіса Петро Горлюченко запаморочити Ганці голову, та одержав такого відкоша, що ледве вибрався із силосної ями.

Отака вона, Ганка Корзун, - красива, як спіле яблуко, кров з молоком - і все тобі. Непідступна й незбагненна. Мартин Остапович, хоч і за сорок уже йому, а ні-ні, та й кине на неї прискіпливий погляд, зітхне, пригадає щось своє. І тоді до нього не підходь - цілісінький день мовчить. А в Ґанки очі палають жаринками. Вона й старається їх погасити, та не може...

2.

Ганка Корзун, хоч на душі й невесело, усміхнулася сама собі, пригадала погляди завфермою. Та те, про що думала, перервав дитячий голосок, який виводив пісню...

Ганка від несподіванки здригнулася, наче наткнулася на кам'яну брилу. Вона й не помітила як підійшла до школи. Тут сьогодні, чула, учнівський фестиваль.

Йокнуло серце: «Це б же...», - і вона заплакала. Серце розривалося в грудях, ніби хтось його там брав гарячими обценьками. Кров ударила в голову, аж заточилася. І тільки легесенький вітерець пестив її лице.

Не розбираючи дороги, побігла на край села...

З.

За турботами промайнула весна, відспівувало свої пісні літо. Достигли вишні, налилися променистим соком. Баба Горпинчиха, човгаючи поміж деревами, тараторила:

- Рви, Ганю, покрупніші. Тільки акуратно. Урожай ниньки добрий. Рви так, щоб не пом'ялися.

Ганка весела, сміється:

- Та чо переживати, бабуню? Рву я акуратно, аж не віриться ще...

- Ой, бо-о! - хитає головою стара. - Бач, як у житті буває, Ганю разьонок оступилася, а скільки мук прийняла. Дивися тепер, щоби не повторилося більше такого. А діткам як все це пережити?

Молодиця нарвала повну сумку ягід, злізла з вишні. Нічого не відповіла старій, яка ще першого вечора, дізнавшись про її долю, сказала, як відрізала: «Моїх, донько, двох синів не стало... Олин - у Афгані голову склав, інший атому в Чорнобилі нахватався...Не витримало серце...А ти своїх діток на що поміняла? На вонючу горілку? Мою матінку фашисти розстріляли, а твої дітки - сироти при жизні твоїй...»

Важко тоді було в Ганки на серці. Ой, як важко! Пуста чорнота заповнила душу. Навіть руки хотіла на себе накласти. Та щось її все ж таки стримало. Що? Дітки! Як згадає про них, так і вислизає мотузка з рук.

А потім, плюнувши на чоловіка-п'яницю й наркомана, який її, молоду й красиву, затягнув у прірву, і рушила з дому. А що їй було вже втрачати? Материнських прав її позбавили ще раніше. І це в двадцять п'ять років!

Так вона й прибилася до далекої своєї родички, яку люди звали Горпинчихою. Мабуть, уже ніхто й не пам'ятав, що звали стару Ірина.

4.

- Егей - гей! Ганко! Йди-но сюди, - стояв на хвіртці Антонюк.

Вона підійшла, стрельнула грайливо бісиками з очей на Мартина Остаповича. Той, буцімто метелик, одразу й зів'яв. Утупив у земю очі й пробубонів:

- Чо' не на роботі?

- І завтра не буду, - заскрекотала Корзун. - Директор мені відгул дав. За хорошу, бач, роботу. Він так і сказав. Радість у мене, Остаповичу, радість...

- А я чом не знаю? – аж наче образився.

- Навіщо це вам? - ворухнула плечима. А потім ні з сього, ні з того: - Чи не задумалося вам, Остаповичу, через межу бабки Горнинчихи до мене в «гречку» стрибнути?

Він осудливо зиркнув на Ганку, та нічого не відповів. Мовчки почаламкав до воза.

- Ой, Остаповичу, пробачте мене, дурну... Я ж не хотіла вас скривдити. Воно якось саме вирвалося.

Антонюк повернувся від воза. Простягнув згорток.

- На. Це жінки передали. А ти, може, й права, Ганю. Та про «гречку» ми ще колись поговоримо. Бувай здорова!

Ганка, взявши згорток, ледь не розплакалась: довідались все - таки про її недавнішнє життя. Довідалися...

Антонюк біля фури якусь мить помовчав, а тоді:

- То, Ганю, ти тепер назавжди поїдеш звідси?

Сльози таки виступили на очах Корзун.

- Ні... ні, Остаповичу, - хитнула головою. - Тільки діток заберу й назад. Документи на них у мене вже є.

- То я вітаю тебе, Ганю. Теперечки - тримайся. Життя - складна штука. Сама знаєш, - Мартин Остапович щось поправив на підводі - не то ряднину, якою він був засланий, не то сіно, яке виднілося з-під неї. Вмостився, ще раз глянув на переселенкуі цвьохнув коня батіжком.

- Ньо! – той зірвався зірвався з місця.

Від бабки Горпинчихи Ганка знала: кілька років тому в Антонюка загинула вся сім'я - жінка і трійко діток - школярів. На первістка чекали довгих десять років. «Жигуль», за кермом якого він був сам, врізався в КаМАЗа. Його викинуло, а їх - ні. Ось так й посивів та згорбився ще зовсім не старий чоловік.

- Я обов'язково повернуся! - крикнула навздогін Ганка.

Антонюк, присмиривши коня, обернувся.

- Ждатиму вас усіх, Ганю...

5.

Наступного ранку Ганка Корзун приїхала до дитячого будинку. На неї вже чекала вихователька та виглядало двійко діточок. Стала перед ними, наче з хреста знята. Сльози здавили горло, хлюпнули з очей.

- Пробачте мене... дорогесенькі, - гірко їй, мов полину з'їла.

Стомлена, наче після найважчої роботи, присіла на лавочку. Затулила руками лице. І відчула дотик гарячих тремтячих пальчиків на своїх щоках.

- Не плачте, мамочко...

Обняла, плачучи, обціловувала карооких двійняток - Олеся й Оксанку.

У саду гули бджоли. У кімнатах ще спала дітвора з похмурими-личками - сироти, про яких забули батьки. Ганна глянула на виховательку. - То я... заберу їх?

- Звичайно. Вони - ваші...

Три постаті віддалялися все далі й далі від сиротинця...

Сходячи, сонце сіяло промінцями, мов материнською ласкою. Воно зігрівало їх своїм теплом - тепер уже назавжди рідних...

 

 

 

ВИНОГРАД - СНІЖОК

 

Полуднева осінь

Забрела у сад.

Дівчинка, мов ягідка

Рвала виноград.

Бігали хмаринки

В небі затісні.

У руках дівчиноньки

Грона, як пісні.

Тут хлопчак з'явився

Квіти у руках.

Зашарівсь, знітився,

Усміх - на устах.

Квіти ніжні, ніжні

Дівчинці віддав,

Слова не промовив,

Слова не сказав.

Спілі грона впали

Та й на моріжок.

Квіти чарували,

Раптом ...впав сніжок.

Чистий красень, перший,

Білий, мов фата,

Хоч іще й гуляла

Осінь золота.

Та сніжинки білі

Вкрили виноград.

Грона побіліли,

Побілів ввесь сад.

У вальсі закружляла

Пара молода.

А мені здалося,

Що хлопчак - то я.

Роки промайнули,

В душі відцвілось.

Дещо позабулось,

Дещо й збереглось.

Та вернуться хочеться

Хоч на мить в садок.

Де кохання - вперше,

Виноград - сніжок...

 

 

ЗІГРІЙ  МОЄ  СЕРЦЕ

 

Зігрій

моє

Серце...

В долоні

візьми.

Витягни

Душу

Мою

із пітьми...

Торкнися

до губ...

На мить

хоч торкнись.

Очима

з озерця

За мене

молись...

За пам'ять,

за рани,

Страждання

і біль...

Торкнися

вустами,

Торкнись

...і зігрій.

 

 

ОЧІ - ЦВІТ БУЗКОВИЙ

 

Ті очі - світлі горошини,

Неначе сяйво свят - свічі.

Мене до себе заманили

І повели кудись вночі.

Ішов вперед. Не озирався.

Побіг на сяйво, мов звірок.

В очах я тих ще не кохався

І не збирав у них зірок.

Однак я біг. Чимдуж, скоріше...

Не наздогнав бруслини ті.

Хоч серце билось все дзвінкіше,

Не зміг знайти їх в темноті.

Очі, очі - цвіт бузковий,

В дівочій ввібраний красі.

Немов листочки калинові,

Купались в ранішній росі.

 

 

ЖБУРНУВ  Я  СЕРЦЕ  У  БЕЗОДНЮ  НОЧІ

 

Жбурнув я серце

у безодню ночі...

Але тебе там

не знайшов...

Не спалахнули

зорі-очі...

І місяць в чорноту

зайшов...

Утікаю від тебе опріч...

Туди ж -

у безодню-ніч...

Ти для мене

остання...

Остання,

випита ...до дна,

Мов чара

чистого вина...

Та більш тебе я

не діждусь...

Закам'янію і ...

проснусь...

УПАЛИ ЯБЛУКА

Загубилась тінь

чиясь в гаю...

А на галяві -

живе листя...

Упали яблука в саду

зі свистом...

Відчув я млість

в своєму тілі...

Плоди виднілись

із ...кофтини...

І яблука я смакував

вже спілі...

І вірив в святість

я ... дівчини...

 

 

НЕ  ПРОШУ

 

Не прошу я від тебе кохання.

Тільки в очі ти глянеш мені -

І настане для мене світання,

І у долю прийдуть світлі дні.

Бо кохання - це світлая днина,

Берегти його треба завжди...

Наче скупану вранці дитину,

Що торкнулась святої води...

 

 

МРІЯ  МОЯ

 

Мрія моя ,

ти єдина й бажана.

Думи з тобою,

моя ти кохана!

Зоре моя,

я тобою живу...

Кетяг із щастя

тобі я зірву...

Пісне моя ,

не доспівана й досі,

Радість моя,

загублена в росах...

Вічність моя,

до якої тягнувся.

Хвилько моя,

об яку я спіткнувся.

Квітко моя

серед буйного поля...

Але - не суджена,

значить, - не доля.

Мріє моя,

ти єдина й бажана,

Іншим давно

...уже розпізнана.

ПОЛИН ЗАЛИШИВСЬ

Лебідко моя,

сизокрилая птахо...

Так хочеться разом

з тобою літати.

І пити небесную

ясную синь.

Прошу я тебе:

до мене прилинь!

Лебідко моя,

сизокрилая птахо...

Мені не потрібно

від тебе багато.

Я хочу здійнятись

з тобою увись,

якщо не сьогодні,

то може колись.

Лебідко моя,

золотавая квітко...

Як хочеться разом

з тобою розквітнуть.

Щасливим упасти

в дзеркальну росу,

і доп'яну пити

дівочу красу.

Лебідко моя,

сизокрилая птахо...

Не стачить вже сил,

щоб нам разом літати.

Бо ти відліталась,

а я відмоливсь.

Лиш туга зосталась,

полин залишивсь...

Я ТВОЇ ВУСТА ЦІЛУЮ

Я твої вуста цілую,

дівчинко моя.

Шелест трав тобі дарую,

зіронько-зоря.

Я нектар ввесь п'ю до краю

і п'янію враз...

Я кохання напиваюсь

зараз і всякчас.

Я збираю сік в долоні...

Вмиюсь на світанні.

А на лузі сонні коні

паслись аж до ранку.

Вітерець гайсав щосили.

Зорі падали в цю мить...

А я біг навстріч щасливий,

щоб під зорями любить...

 

 

СОНЕТ

 

А жіноче серце,

Як весняне сонце,

Гляне у віконце

І замре на мить...

А жіноче серце,

Найщедріше серце,

Найсвятіше серце,

Вміє так любить!..

 

смт Терни – м.Буринь

12 січня 2012 р.

 

 

ТЮЛЬПАНИ  ДЛЯ  МАРИНИ

Марина дивиться у вікно, за яким хлюпає дощ. Весняний. Теплий і прозорий. Він змиває все після зими - холодної та тривалої. Уже зазеленіли деревця й травичка, розпускаються квіти, пломеніють її любі тюльпани.

За вікном вона раптом побачила його. Стислося серце, кров ударила в скроні. Стало млосно. А на серці обнадійливе: «Невже до мене?» Та його так і не дочекалася. Він пройшов поруч із вікном...

Відчинилися двері, до палати зайшла медсестра Антоніна Василівна.

- Маринко, час годувати маля, - звернулася до породіллі. - Ти ще й досі не дала йому імені?

Марина відвела погляд од вікна, вірячи й не вірячи, що бачила в ньому саме його - свого коханого.

- Що ви сказали? - оговтавшись, перепитала.

- Як сина назвала? - подаючи дитя, замотане в пелюшки, повторила Антоніна Василівна.

- Ніяк, - мляво відповіла Марина, беручи до рук хлопчика, - і називати не буду. Я його тут залишу.

- Ти що говориш? При своєму розумі?

- Куди ж мені з ним?

Сльози виступили на очах, скотилися по обличчю і впали на дитячу щічку. Хлоп'я розплющило оченята і...посміхнулося. Чи, може, їй так тільки здалося? Тицьнулося в груди. Приємний, теплий дотик його губенят пробудив у ній незнане раніше до цього почуття. Почуття материнства. Вона зжалася в «комочок», щоб хоч якось вгамувати сльози.

Жінки з палати вже «розвідали» - Марині Співаковій тільки сімнадцять. Навчається в коледжі. Сирота. З інтернату. До неї ніхто не приїздить, навіть подруги не приходять. «Вони не знають, що я тут. Я їм сказала: їду до родичів у Київ, - якось зізналася і додала: - Та нікогісінько в мене немає».

Хто ж батько хлопчика? Дуже хотілося про це знати породіллям. Адже місто - невелике, все і всі - наче на долоні. І любовні романи, і любовні втіхи. Та в цьому випадку зовсім не так. Ще зовсім юна мама - ніби в рот води набрала.

Погодувавши хлоп'я, Марина віддала його медсестрі, а сама з розпачу вткнула голову в подушку. І не почула, як до неї підсіла сусідка по ліжку Валентина . Вона в палаті - найстарша, їй уже за тридцять п'ять. І тут - втретє.

Ніжно, по-материнськи поклала руку на плече дівчині.

- Маринко, чому знову плачеш?

Вона єдина, з ким спілкувалася Марина, з ким ділилася своїм, наболілим. А наболілого - за день не переповісти. Куди не глянь - одні проблеми. Батьків немає, рідні -теж, на мізерну стипендію та держдопомогу не порозкошуєш і т.д. і т.п...

- Я не плачу, - стиха заперечила Співакова, відірвавшись від подушки. Глянула карими, ще майже дитячими очима, на жінку. - Воно само плачеться. Днями мене випишуть, куди податися?

Сльози навернулися на її очі й знову готові от-от вихлюпнути.

- У мене ж, окрім ліжка в гуртожитку, більше ніде й нічого немає, - забідкалася. - А до гуртожитку з дитиною ніхто не візьме. Залишу коледж, а як далі жити? Я ж модельєром хочу стати. Вчуся на відмінно. І в мене вже є пропозиції від клієнтів. Уже б мала розвернутися. Сподівалася, що грошей зароблю, вийду заміж і... народжу. А вийшло все навпаки: і грошей не заробила, і нареченого, як мені здавалося раніше, втратила. І народила швидше, аніж заміж вийшла. Ех!..

- Синка як би хотіла назвати? - розуміючи гнітючий її стан, перевела розмову на інше Валентина.

- Не...не знаю, - стенула плечима Марина. - Скоріш за все - Андрійком.

- Це його так...батька звати?

- Ага, - трохи подумавши, зізналася Співакова.

Валентина глянула в її очі, в яких відбивалися смуток і печаль, а ще якісь неприховані... радість та надія.

«Вона сподівається, що він прийде до неї», - але заговорила про інше.

 

- Мого старшого теж звати Андрійком. І народила я його також у сімнадцять. Нас із чоловіком навіть не розписували. Хоча він уже й у армії відслужив, але ж я -підлітком вважалася.

Марина зацікавилася розповіддю. Її приваблювала ця невисокого зросту, тендітна, симпатична жінка, яка на відміну від інших не стала звинувачувати її в гріхах. Мовляв, ну, й молодь пішла нині. Ще молоко на губах, а... Навпаки, оточила материнською турботою, якої Марина так і не зазнала в житті. Адже й досі не відає, хто її мати, батько. Тепер от...і син не знатиме, напевне, своїх батьків.

Та й у чому її гріх? Що кохає до безтями? Що не може жити без Андрія? Це не гріх. Це життя, звичайне. Проте не всім судилося його прожити в юності. Їй, Марині, судилося...І вона за цим не жалкує, навпаки - береже кожну хвилинку кохання.

Від таких думок зрадливі сльози знову заблищали на її очах.

«У неї такі знайомі риси обличчя. На кого вона схожа?» - ковтаючи сльози, вкотре запитувала себе Співакова.

- Ти так, Маринко, своїми сльозами палату затопиш, - пожартувала Валентина. - А в ній ще й після нас народжуватимуть дітей.

Від цих слів на душі дівчини трохи потеплішало й полегшало. Вона аж усміхнулася.

- Хочете, я вам розкажу про нього... про Андрійка? - запитала ніяковіючи.

«Незважаючи ні на що, вона називає його так ніжно - Андрійком, - зазначила про себе жінка. - Дуже, мабуть, кохає». А в голос:

- Авжеж, хочу...

- Із ним я познайомилася того вечора, коли приїхала до міста, - почала, не поспішаючи. - На вокзалі. Я не знала дороги до коледжу. Тут уперше, раніше ніколи не була. Я підійшла до гурту хлопців і запитала - як дістатися? Один з них сказав: «Такій симпатичній дівчині гріх не допомогти». Ці його слова запам'ятала на все життя. Навіть, не знаю чому, - замовкла, а потім продовжила: - Може, тому, що їх ніхто й ніколи мені не говорив, - і зашарілася. - Він довів мене до коледжу, до приймальної комісії. Як згодом виявилося, Андрійко тут навчався на останньому курсі. Наступного дня він прийшов до мене в гуртожиток. Від цього мені було ніяково перед дівчатами, з якими я мешкала. Та виставити за двері забракло сміливості. Правду кажучи, не дуже й хотілося це робити. Юнак мені сподобався одразу. Зізнаюся чесно, - знову замовкла, мов підбирала потрібні слова. - У нього я закохалася з першої...хвилини, ні-ні, з першої секунди нашої зустрічі, - відкрилася одним подихом. - Ми почали зустрічатися. Все в нас було добре - майже два роки. Він закінчив коледж. Зараз працює і заочно навчається в академії, - Марина враз запнулася.

Мовчала. Думала: чи їй далі розповідати, чи, може, не потрібно. Кому це врешті-решт цікаво? Її проблеми - це все ж таки тільки її проблеми. Та наважилася.

- Я й досі не розумію, як це трапилося? - знову помовчала, а тоді гаряче так: - Та я його...кохаю. І знаю: він мене - теж...

- Він відмовляється на тобі одружуватися? Чи, може, в нього інша з'явилася?

- Ні, це не так, - зарум'янилася дівчина. - Незабаром йому до армії йти. Він цього сам хоче. А ще - батьків боїться. Вірніше, гадає, що вони не зрозуміють його. Ну, те, що я ... інтернатівська.

- У нього хто батьки?

- Тато - інженер, мама - вчителька.

- Ти познайомилася з ними?

- Ні. Ще не встигла...Андрійко, правда, пропонував таку зустріч. Та я відмовилася. Хто я для них?

Валентину, наче струмом вразило. Вона відчула, як запекло всередині, закалатало серце й кольорові кола побігли перед очима.

- А як він... ну, - не могла зразу виговоритися. - Ну, як... який він із себе? Андрій...твій.

Такий стан жінки здивував співрозмовницю.

- Вам ...погано?

- Ні... Не хвилюйся. Твоя розповідь зворушила мене.

Марина, трохи заспокоївшись, продовжила:

- Він - красень. Високий. Стрункий. На правій щоці - родимка, - чомусь саме про неї згадала.

- Родимка? Він білявий, чи чорнявий?

- Білявий.

- Прізвище - Зозуляк?

- Зозуляк, - кивнула головою. - Ви його знаєте?..

У палаті стало тихо-тихо. Навіть було чути як за вікном шепочуть дерева, немов вітаючи одне одного з приходом весни. До Марини наче здалеку донісся голос Валентини.

- Моє прізвище теж, до речі, Зозуляк. А Андрій - мій ... син!

...Анатолій Зозуляк разом із синами Денисом і Андрієм прийшли до пологового будинку. Кожен тримав у руках букет квітів. У Андрія - тюльпани.

На порозі приймальної палати стояла Валентина, поруч Антоніна Василівна із загорнутим у «конверт» хлопчиком.

Анатолій Петрович узяв на руки найменшого сина, перед цим вручивши квіти дружині, відповідно традиції - «Шампанське» медсестрі. Денис, потім і Андрій простягли квіти матері.

Вона взяла букет тільки від Дениса. Глянувши на Андрія, промовила:

- Ні, синку, твої тюльпани не для мене.

- Для кого ж? - здивувався Андрій.

- Іди-но сюди, - позвала Валентина.

На порозі з'явилася... Марина із таким же «конвертом» на руках.

- Тюльпани, синку, ... для... неї... для Маринки...

- Я нічого не збагну, - закліпав очима найстарший Зозуляк. - Що тут коїться?

- Нічого особливого. Усе гаразд, - посміхнулася дружина. - Ти тепер - ще й... дідусь...

 

 

«Потрібно  Душу  рятувати тут,  на землі... Її  тут  храм...»

Чомусь на душі стало сумно... Чи погода винна в цьому - холодна ... Чи , може, це нелегке життя, яке все міцніше й міцніше притискує до відвертої злиденності, яка, наче кістка, застряла в буденності. А, може, й роки, які пролітають так швидко, мов пожовклі осінні листочки на вітрові. Тому, мабуть, і вірші пишуться якісь сумні...

 

 

У  чистім  полі -

        на  роздоллі...

 

В чистім полі -

на роздоллі...

там гуля

Душа моя...

На мажорі,

на мінорі

вічна думка:

«Хто є я?»

Вічна тема...

Вічна пісня...

про сонети

Солов'я...

Там, у полі -

душі тісно, -

бо Душа та є

моя...

Дифірамби сплять

на злеті...

А життя летить...

І - я...

Вже замучилась

в тенетах

бунтівна Душа

моя!..

 

 

ПРОЖИВ?..

 

Вітер сірий

спить на лузі...

Зорі падають,

мов тінь...

І роз'їхалися друзі...

SMS - ки звідусіль..

У люстерко придивився -

скроні сніг

вже притрусив...

Народився...Одружився...

Дітей вивчив...

Книжки видав...

От і все. ..Вважай -

Прожив?..

Всі так спішать...

Все швидко лине...

Роки пливуть, неначе хвилі.

Чому так швидко все мина?

І молоді були, й щасливі.

Тепер попереду - зима...

А де поділися світанки?

Куди полинула весна?

Хмільні від поцілунків ранки,

Які так ніжно сонце обійма...

Он там хлюпоче синя річка...

Круті звисають береги.

Аж ген утнулась в небо стрічка,

Загнавши води аж туди.

Всі так спішать...Все швидко лине.

І час нікому не спинить...

...А у садку цвіте калина.

І сонний місяць мерехтить...

Роки пливуть, неначе хвилі.

Чому так швидко все мина?

І молоді були, й щасливі.

Тепер попереду - зима...

Душа

...А я дивлюсь у ніч-безодню...

Шукаю Душу там свою...Мовчу.

Роки минають безповоротно...

Вже не дивуюсь...Не кричу...

А що кричати? Що волати?

Якщо Душі вже тінь отам...

...Потрібно Душу рятувати

тут, на землі...Її тут храм...

 

 

Янголятка

 

Двоє янголяток

в небі закружляли...

Потім по одному

в траву посідали...

О, Душа моя небесна!

Ой, чому така сумна?..

Ще під зорями воскреснеш,

і засяєш, мов весна?

... Янголятка юні

знову прилетіли.

На зорі тихенько

на травичку сіли...

Душа поета

Душа поета -

від краси.

Коли у тихому

серпанку

торкаюсь

чистої роси,-

блукаю я у ній

до ранку.

Коли в зеленому

саду

вдихаю запах

із троянди,

вірші у серці

віднайду,

зірки складаючи

в гірлянди...

Село

Село - моя печаль...

У знічені хатини

переселився жаль

І тихий смуток нині.

Це ж знано де таке,

щоб хати порожніли,

щоб листя золоте

нікому не шуміло?

Бо ж вимерло село,

розтав і сміх дитячий.

Людей - мов не було,

і плаче пес бродячий.

Немов після татар

волає пустка дика.

Покинув хлібодар

свій край уже навіки.

Лишивши борозну,

землі пахучі скиби.

Злетів удалину,

там ... не потрібно хліба.

За це село молюсь,

мов на хресті розп'яте.

О Боже! Дай комусь

до нього повертати.

Це ж знано де таке,

щоб хати порожніли,

щоб листя золоте

ніколи не шуміло...

...І свічка вже давно

остання догоріла...

Жило село, жило...

поволі ... заніміло...

 

 

Жити!..

 

Здригнулось

марево

в саду...

А я до тебе

знову

йду.

І завмираю.

Всюди -

тьма.

А навкруги -

зима...

зима...

І соловей

не тьохка

тут.

Тут сиві птахи

гнізда

в'ють...

Стою.

Все

пам'ятаю.

І мовчу.

Дивлюсь

на зболену

Свічу.

Аж раптом

з тьми -

зелене жито.

ЖИТО...

ЖИТНИК...

ЖИТИ!..

 

Усе в цьому світі починається з Душі. Головне, щоб вона ніколи духовно не старіла, не черствіла, і ніхто не мав права залишати у ній чорні рани...

 

 

СЛІПА  ЛЮБОВ

 

1.

Першого, кого зустріла Світлана Чуждій, - був виконроб Максюту. Він, як завжди заклопотаний, поспішав на летучку до вагончика з давно облізлою фарбою.

- Тьху ти!.. - лайнувся. - Знову забув дати команду, щоб підновили.

Та побачивши Чуждій, відразу прояснів. Він завжди ставився до неї із симпатією, доброзичливо. Чи, може, дивлячись на молоду та красиву жінку, відчував себе також молодим, а, можливо, щось інше.

- Оце й добре, що тебе зустрів, - промовив замість привітання. - До Климовича підеш. Стіну треба кінчати до другого поверху. А ти почнеш штукатурити...

- Не піду до нього, - Світлана втупилася в стіну новобудови.

- Це ж чому?

- А ну його... З його залицяннями. А в мене, до вашої уваги, є законний чоловік. А він чіпляється.

- Чіпляється... Чіпляється, - незрозуміло чому передражнив Чуждій Максюта. - От ще мені дітвора з дитячого садка. Плюнь на його залицяння. Якщо сьогодні стіни не буде - завтра мене вже тут не буде! Капут мені...

І осікся. Світлана зблідла, аж поточилася.

- Що з тобою? - не на жарт злякався.

Та невесело усміхнулася.

- Не зрозуміло, чи що?

- А-а, - здогадався виконроб і одразу ж додав. - Завтра до Олефіра підеш. По руках?

- По руках.

...Своїми шкодливими, як у песика очима, Едуард Климович розглядав Світлану.

- До мене знову? А я тобі що казав? Ніде ти не дінешся.

- Пішли вже, - пропустила повз вуха його теревені. - Бо знову з десяти розпочнеш кладку, доки розкачаєшся після вчорашнього.

- Хе-хе... Робота... хе-хе... не вовк...

 

2.

... Світлана болю не відчула. Тільки жовто-червоні відблиски, невідомо звідки взявшись, заметушилися перед очима і повели кудись за собою.

Будівельники, побачивши, як вона раптово присіла на купу цегли, підбігли до неї. Поруч белькотів завжди при «градусах» Климович:

- Цеглина, цеглина.... з рук вирвалася, а вона - внизу штукатурила. Бах!..І от маєш напасть на свою голову.

- Дурну та ще й постійно п'яну голову, - додав хтось.

...Вулицями містечка мчала «швидка», полохаючи сиреною перехожих.

 

3.

Роман, спостерігаючи за монотонною роботою токарного верстата, пригадував першу зустріч із Світланою.

... Вечір. Дзвенить музика. Та йому танцювати не хотілося. А може, вже й відвик за час служби у війську. Не помітив, як перед ним зупинилося дівча з коротенькою зачіскою, кирпатеньким, але доволі симпатичним носиком.

«На зайча схожа», - подумав про себе.

- Вас можна запросити?

- Не вмію, - хотів було віджартуватися. - Ноги можу відтоптати.

- Навчимося.

Роману ніяково - що робити? І відмовлятися начебто не хотілося, але й танцювати - не було кебети.

- А як вас... тебе звати? - першою озвалася дівчина. - Я тебе тут уперше бачу.

- О! Та я, - почав блазнювати Роман, - ...у космос літав.

- Правда? - анітрішки не знітилася незнайомка. - Мені б туди! Там, мабуть, цікаво?

- Звичайно, цікаво, - гра така сподобалася Чуждію. - Але дівчата там - виняток.

- А можна бути отим «винятком»?

Чуждій не встиг відповісти. Підійшов високий широкоплечий молодик. Роман його знав - той постійно вертівся біля «крутих» - Антось Варламович. Проте його ніхто всерйоз не сприймав. Використовували його здебільшого для дрібних конфліктів та приставань до незнайомців, або тих, хто ігнорував місцевих «авторитетів». Він уже мав приводи в міліцію. І це його хоч якось «возвеличувало» в очах таких же, як і він - «шісток». За ним - ще кілька стрижених під «нуль» дебеляк.

Антось узяв за руку дівчину.

- Я ж тебе попереджав - без мене ні з ким не танцювати. - Попереджав?

- Іди собі геть! - дівчина вирвала руку. - «Крутизна» нещасна. Не боялася я тебе ніколи й не боюся! Зрозумів, «крутий»?

Глянула на Романа. Першою й запропонувала познайомитися:

- Звати мене - Світлана.

Розвернулася й пішла до виходу. На хвилину всі завмерли, наче в рот води понабирали. Першим оговтався Чуждій.

- Смілива дівчина!

- Якщо ти з нею, - підступив до нього Варламович. - Якщо вона з тобою!

Так і не міг зв'язати до купи слів. Тицьнув кулака під ніс Чуждію. Роман спокійно відсторонив задираку від себе і сказав:

- Я тебе так боюся, як і та вродлива дівчина! Хоча вона, наче й не сучасна - не «під градусом», не обкурена, здається, не колиться...Навіщо тобі така? Не «кльова» вона якась...А ти...Ти ж «пацан у понятіях»...Чи не так?

- Та я... та я...

- Слухай, Тосю, - перервав його один із дружків. - Не заводься з ним, я його знаю - в бурсі разом училися. Пам'ятаєш?

- Чижик, чи що?

-Я, Ромко.

Хлопці обнялися. Вони й справді дружили в коледжі, разом на секції карате займалися, разом брали участь у змаганнях. Чемпіонами міста були... Роман вирішив йди служити до армії, Чижик - «закосив» і залишився дома.

- Ти й досі виступаєш? - поцікавився Чуждій.

- Та ні, зав'язав.

- Ми з ним зараз іншим займаємося, - встряв у розмову Варламович. - Порядок у місті наводимо. Ха-ха! Може, й ти цим ділом займешся? У нас бригада, що треба! Аси, словом...Специ свого діла...

- Ти не бійся Тосі, - сказав Чижик. - Він у нас добрий, тільки дурненький і без мізків. Це йому й заважає інколи.

- Ну, ти! - зло блиснув кругляками Варламович. - Полегше!

- Заспокойся! - посміхнувся Чижик. - А його не чіпай, це - мій друг. Знайомся - Роман Чуждій.

Та Роман руки Варламовичу не подав...

 

4.

Але доля все ж таки звела його із Світланою. І дуже просто. Без будь-яких розшуків, вибивань інформацій - де живе, чим займається...Вона чекала його з дискотеки...

Думки перервав начальник цеху Прокопчук.

- Чуждій, до телефону!

Роман, не поспішаючи, витер ганчіркою руки: «Хто б міг мені дзвонити? Може, Чижик?». Вони інколи передзвонювалися. Узяв слухавку: «Алло! Чуждій слухає». Із протилежного кінця: «Це Максюта. Ваша дружина в центральній міській лікарні. Їдьте туди...»

Відразу й не зрозумів - хто і про що хотів його повідомити. Розпитав би, так трубку поклали...

 

5.

- Турбувати її не варто, - зустрів Чуждія лікар. - Стан відверто скажу, - критичний.

- Вона... житиме?

- Сподіваємося...

Вони зайшли до ординаторської. «Антонченко», - відрекомендувався медик і запропонував присісти.

- Розумієте, - почав підбирати потрібні слова, - як вам пояснити, молодий чоловіче. Я -лікар, чимало всякого довелося побачити. Та такий випадок у моїй практиці - вперше. Від удару цеглиною ваша дружина...

Чуждій схопився на ноги.

- Заспокойтеся. Наберіться терпіння, - доктор зняв галстук, розстебнув комір сорочки. - Світлана... осліпла.

- Як? - не зрозумів Роман. - Чому осліпла?

Яскраве сонце раптом визирнуло з-за хмар і через верховіття каштанів і скло вікна вдарило Чуждієві в очі. Від несподіванки аж заплющився: «Осліпла... Осліпла...»

- І-і що? - не міг вимовити більше й слова, та все ж узяв себе в руки. - Безнадійно?

- Сподіватимемося на краще. Але чи повернеться зір, чи ні - ніхто не може гарантувати.

 

6.

Змарнілий і «розбитий» горем Чуждій вийшов із лікарні. Його трясло, мов щойно вискочив із холодної купелі. Ледь добрів до парку, присів на лавку. Сидів під крислатим кленом і не помічав ані зеленого буйноцвіття, ані веселої дітвори, яка зграйкою пролетіла поруч. Не міг підпалити цигарки: ламалися в тремтячих пальцях сірники. Зринули слова лікаря: «Вам обом доведеться нелегко».

Скільки ось так просидів - бозна. Уже й сонце підбиралось до зеніту. А йому все - байдуже. Душа його буцімто зів'яла, скоцюрбилася. Він не знав, що ж робити далі. Світлана - кругла сирота. Він лишався наодинці з молодою, але сліпою дружиною. Із своєю... сліпою любов'ю. І все це так раптово.

Роман і не почув, як хтось підійшов, торкнув його за плече. Підняв голову, глянув - мати.

- Я вже все знаю, - подивилася в зажурені очі сина. - Слава Богу, знайшла тебе. А то ми з батьком запереживали. То ти її забереш? Сліпу...

Та ці слова навіть не збентежили його. Він піднявся з лавки, знічев'я махнув рукою і пішов через парк навпрошки, не розбираючи дороги.

 

7.

Роман сидів біля ліжка, на якому, відкинувши набік голову, лежала Світлана. Принишкла і бліда-бліда.. І хоча вже минув місяць, блідість з лиця так і не зійшла.

Повернула голову, глянула на нього невидющими очима.

- Як далі житимемо, Ромцю?

- Як і раніше?

- Я ж...

- Цс-с-с-...

- Сліпа.

- Для мене - ні.

Знову одвернулася. Замовкла. По щоці горошинками котилися сльози. Впала на подушку, розридалася.. Тоді кілька хвилин лежала тихо, аж потім:

- Того дня я хотіла... порадувати тебе.

- Мене? Чим?

- Не чим, а ким.

І знову замовкла, кусаючи і так зшерхлі до сухості губи. Доки наважилася:

- У нас буде дитятко.

У жар кинуло Романа - від радості. Це ж таке щастя!

- Люба Світланочко! - вирвалося в нього. - Ми ж щасливі з тобою! Щасливі!

- Ні, - твердо промовила дружина. - Тепер радіти немає причини, - і в її голосі забринів відчай. - Я вже надумала.

Роман схопився зі стільця, взяв її голову у свої широкі долоні, обціловував губи, щоки.

- Ніколи, чуєш, Світланко. Ніколи ти не зробиш цього!

- Виходу немає. Я - сліпа...

- Ми ж удвох. Чуєш, ми ж удвох!

- Я-сліпа...

 

8.

Нарешті Світлану виписали з лікарні. Роман вів її під руку обережно. Вона не захотіла їхати в авто, попросилася пройтися пішки. Знайомі перехожі співчутливо дивилися на них. Чуждій старався не помічати тих поглядів.

Неподалік від двору стояла Зойка Свистун, плюхала насіння. Знав - вона не обмине і її не обминути. Бо ж іще на весіллі кинула докірливе: «Я його з війська чекала! Він - обдурив мене! Проклинаю цю пару!» І пішла з гордо піднятою головою.

Роман твердо знав: Зою не обдурював. Ще до армії кілька разів провів її з танців. Та, пригадується, кілька разів поцілувалися. От, здається, і вся їхня любов...Хоча Зойка, і про це знали хлопці, була занадто жагучою, часто-густо міняла своїх кавалерів.

- Ну, що? - перетнула дорогу. Пильно подивилася на Романа, потім - на Світлану. - Ну, що? - повторила.

- Відійди! - кров збунтувалася у жилах Чуждія. - А то!..

- Що «то», що «то»? - защокала Зойка. - Налякав! Ха-ха! - Прищурила свої зеленуваті очі й випалила:

- Як живеш, сліпа любове!?

І мов ніж загнала в самісіньке серце Світлани.

- Тьху ти! Каліччя! - бризнула словами, мов отрутою і швиденько подалася до автобусної зупинки.

Роман не встиг нічого відповісти нахабі, тільки рукою щосили стис плече дружини. Спохопився тільки тоді, коли та скрикнула від болю.

Мовчки зайшли до двору. Спохмурнілі й незадоволені обличчя батьків викликали новий приплив Ромчиного невдоволення: «Добре, хоч Світланка не бачить».

Завів дружину до будинку, посадив на диван. Вийшов у двір, а потім - у палісадник, де росли улюблені Світланчині квіти - троянди. Рвав і відчував за своєю спиною чиєсь глибоке дихання. Не оглядався.

- Отак і будеш все життя... поводирем? - запитала мати.

Троянди випали з рук, впали на моріжок.

- Буду.

- Зоя приходила, - наче про щось буденне повідомила мати. - Поміняв ти, синку, журавку на... горобчиху.

Роман визбирав квіти і, чи не вперше в житті, гримнув на матір:

- Замовкніть! Світланка ніколи не буде для вас тягарем!

- «Світланка!.. Світланка!..» - передражнила мати. - Яка там вона Світланка! Пройдоха, без кола й двора, яка забрала в мене єдиного сина! А в додачу ще й сама осліпла! До твоєї уваги: нормальні дівчата з Антосем Варламовичем не любилися. А ця, доки ти служив, тільки й тягалася з ним. Я все знаю, все! Мені Зоя про неї багато чого розповіла!

- І я здогадуюсь - що саме, - Роман уже заспокоївся остаточно.

Він зірвав ще кілька червоних, як вечірнє небо перед вітряним днем, троянд і повернувся, похнюпивши голову, до будинку.

Букет поклав прямо в руки Світлані. Вона вдихнула ароматний свіжий запах, аж у голові запаморочилося.

- Дякую, Ромцю.

- Пішли звідси, Світланко.

- Куди? - здивувалася та.

- Тут нам місця немає.

 

9.

Квартиру зняли неподалік від центру. А тут ще й найбільша радість - народився синочок. Тричі на день бігав Роман до пологового будинку. Кидав у вікно невеличкий камінець - умовний знак. За вікном з'являлася Світлана, тримаючи обережно на руках малесенького - також Ромку. Про ім'я вони ще раніше домовилися.

..У їхній невеличкій кімнаті постійно було свіжо, чисто й затишно. Роман дивувався: незряча дружина всьому давала лад - готувала їжу, прала, прасувала. Правда, він їй також допомагав. Однак Роман відчував - все ж таки він обділений.

 

10.

Увечері він прийшов пізно. Одержав зарплату, одразу й компанія знайшлася. Чарчина за чарчиною - і пішло - поїхало... Світлана інтуїтивно відчула, лише він тільки поріг переступив - чоловік п'яний.

- Навіщо, Ромо?

- При-чи-на є... - відповів. - Все-е на-бри-дло!

- Чому?

- Ска-а-жу!..

У цю мить заплакав малесенький Ромка. Світлана взяла його на руки, вміло пере пеленала, знову поклала в ліжечко. Роман похмуро дивився, аж доки не впоралася жінка.

І він завівся:

- Кожен пальцем ти-ка-а... Не-е набридло з слі-по-ю жи-и-ти?!

Та осікся, побачивши, як Світлана, підстреленим птахом опустилася на диван.

- Ромо, я ж тобі казала - залиш нас, - рукою зіперлася об стінку, щоб піднятися. Не переймайся. Візьми ручку й напиши заяву на розлучення. Я тобі не докорятиму.

Вона помаленьку підвелася, дійшла до ліжечка, взяла з нього Ромчика, перенесла на диван. Лягла й притулилася до своєї кровиночки.

 

11.

Роман пив дуже рідко та й то невеличкими дозами. А вчора-ого-го!...Вранці він ледве підняв голову. Розплющив очі - поруч Світлана.

- Не вір нікому...

Він почав її голубити, вибачатися за свою вчорашню «браваду». Раптом Світлана торкнула його за рукав і сказала:

- Я не сліпа. Я все бачу, тільки внутрішнім зором. Розумієш мене?

 

12.

Чуждій повертався додому в доброму настрої. Ще б пак! У такий складний час - одержав квартиру. «Ой, зрадіє Світланка!..». І вчорашні недоречності - відійшли на інший план.

Дружину побачив здалеку. На її руках - Ромка. Такого ще не було. Сама Світлана, без його допомоги, ніколи не виходила на вулицю. Не втримався - побіг до них. Захекавшись, відсапувався. Плакала Світлана. Ромка розмазував сльози по її щоках.

- Що-о, що трапилося? Ми ж квартиру отримали...Ось, - протяг ордер. - Ти чому плачеш? У нас же радість!..

- Я...

- Що? Що?..

- Рідненький! Коханий!

Роман обійняв їх обох.

- Тебе бачу. Ромчика бачу. І сонечко бачу!..

У Романа на очах з'явилися скупі чоловічі ...сльози.

... Білим цвітом бризнув яблуневий сад.

 

 

 

* * *

Ми з тобою в юність повернулись...

Може, на хвилинку, а чи мить...

Та серця від цього все ж таки здригнулись,

Тільки час вже не спинить...

Листи згадали і вітання...

І вечори, що разом провели...

І зорі, що світили на світанні, -

Та їх чомусь не вберегли...

Роки пливуть, немов вода у річці...

Яка хлюпоче тихо в береги...

Ось так й пройшли - не по одній доріжці,

Хоча й разом по ній могли пройти ...

Але...Але не треба сумувати.

Від долі ще ніхто не втік...

А як було б? Та що тепер гадати...

Коли минув уже черговий рік...

 

 

Несподівана  зустріч

 

1.

На дружину Андрій Ворон постійно чекав тут - у міському парку. Любив він милуватися, коли зелену скатерку накидала на нього природа.

Глянувши на годинник (без четверті вісімнадцять), Андрій примружив очі. Сьогодні працював багато, втомився. Рано встав, тепер хилило на сон. «Можна й здрімнути, Антоніна раніше ніж через півгодини не йтиме з роботи».

Легенький вітерець куйовдив його кучері, розвівав запах квітів.

- Ворон - це ти? - почув якийсь наче й знайомий, але напівзабутий голос.

«Приверзлося, чи що?»

- Андрію, - покликав хтось знову. Розплющив очі і сам собі не повірив.

- Оленко, ти...Це ти, Оленко? Звідки?

Сонливість, не зчувся як, мов рукою зняло. Перед Андрієм стояла однокурсниця Олена Шерстюк.

- Я, Андрію, - відкинула з чола пасмо білявого, аж лискучого волосся. - Не сподівався на таку зустріч?

- Як тобі й казати, - почав було, а потім, наче передумав, махнув рукою і схопився з лавки. - Якщо чесно - ні. Та інколи думав про тебе, твою... долю.

- Жалів? Значить, зачепила тебе тоді за живе?

- Коли тоді? - Ворон дістав цигарку, запалив. - Коли...тоді?

Він уже здогадувався, про що скаже Олена, та ще вірив: тоді все було гаразд.

- Випускний вечір в інституті пригадуєш?

Андрій ствердно кивнув головою.

- І ліс, напевне, не забув? Пригірщ ягід, - перегодя продовжила Шерстюк,- мені подарував. А я вередувала, примовляючи: гіркі вони, гіркі...

- Та що це ми з тобою про те, про се, - спохватився Ворон, - про ліс, про ягоди... Наче більше й немає що згадати. Давай викладачів спомнимо, друзів, про...

Та Олена своєї:

- Ось таке й життя моє - гіркувате. А про ліс потрібно пам'ятати: там ти мене солодив, все нашіптував: од-ру-жу-ся... І я вірила тобі... А наступного дня тебе не дочекалася - ти втік у невідомому напрямі. Перелякався, чи що? Зрадив, мабуть. Сміливість твоя виявилася тільки зі мною, незахищеною.

- Але ж ти й не опиралася? - Андрій у виправдання.

- А навіщо це було робити? Ти б все одно досяг свого. Ти ж не та людина, яка перед чимось зупиняється, тим більше перед юним створінням. Правда ж? Це ж твої слова про досягнення мети?

- Правда, - кивнув на знак згоди Ворон. - Я вже й досяг багато чого в житті. Зробив кар'єру. Став міським депутатом. Незабаром призначать мене директором одного з підприємств у місті. Я задоволений собою, своїм життям. І тобі, гадаю, нічого не винен. Подумаєш, кохалися в лісі! Ягодами пригощав! Ну й що? Не я б, так хтось би інший тебе...пригостив...

- Але ж я в тебе тоді закохалась! - перебила його Олена.- І спочатку оплакувала невдалу дівочу долю. Навіть руки хотіла на себе накласти. Боляче мені було не тільки в лісі, а й потім... Та все стерпіла, переборола в собі... І тепер радію, що все в нас так вийшло, що шляхи-доріжки наші розбіглися. Бо не було поміж нас, як в тому кіно, черемхи... Тільки твої обіцянки замість... кохання.

Андрій зненацька втупив очі в землю.

- Дійсно, нерозумно якось вийшло. За ці роки, зізнаюся, я так і не знайшов, як ти кажеш, черемхи... Хоча й дружина є, і начебто одне одного любимо. І кар'єру, я вже тобі казав, зробив, і достаток є. У мене вже все є в цьому житті, але... Але дітей немає. То яке це щастя?

Олена якось невесело хмикнула, глянула прямісінько в очі Андрія.

- А я знайшла і своє щастя, і черемху. Ан-д-рі-й-ку! - гукнула в гущавину парку. - Де ти забарився?

- Ви проїздом, чи як? - нараз сполошився Ворон.

- Мама в лікарні...

Наче м'ячик, викотився з гущавини хлопчина років шести. Зупинився неподалік. З дитячою безпосередністю глянув на Андрія Ворона.

- Твій... племінник?

- Ні, - Олена відвела погляд. - Твій... син. Пішли Андрійку...

Вони попрямували алейкою до виходу з парку. І разом із шелестом. листя до Ворона донеслося:

- Мамо, цей дядя схожий на татка, що на фотографії, правда ж?..

...- Андрію, ти що, оглух? - торсала за плече Антоніна. - Поїхали додому. Та що з тобою?

І осіклася, перехопивши чоловіків погляд, направлений на дві постаті, які через мить зникли...

Материшка і яблуневий садок

Старий Андрій, на прізвисько Материшка, помирав. Відійшли його роки, загубилися в коловороті буденності. Накувала б йому влітку зозуля дев'яносто п'ять літ. Та, мабуть, не судилося...

Жив Андрій одинаком. Син давним-давно поїхав до Сибіру - на заробітки. І вже багато років від нього - жодного слова. Та чи й живий ще?

Донька Орина - зовсім непутяща, з десяток разів виходила заміж, та так і не зловила своєї долі. А втратила багато. І ниньки, хоч і в літах уже, все ще вештається по білому світові. А де саме - батько так і не знає..

Не зазнав Андрій радощів і з своєю жінкою Варварою. Вона напередодні війни сплуталася з головою артілі Мико¬лою Непутящим (так його в селі поза очі називали), хоча й прізвище він мав досить рідкісне - Нетутешній.

Махнула рукою Варвара й на нього, Андрія, і на дітей. Та так і догуляла до своїх останніх днів. А померла - п'ят¬десяти не виповнилося.

Похорони Андрій справив по - людськи. Та тільки опісля них на цвинтарі його ніхто й ніколи не бачив. Ніхто й не знав, як плакав довгими ночами Материшка, обливаючись сльозами, клянучи своє безталання.

А рано-вранці, обполоснувшись у холодній купелі, йшов до трактора, щоб у його гуркітливій кабіні хоча б на кілька годин відсторонитися від чорних думок.

Так із дня на день, з року в рік. Можливо, уже давно наклад би на себе руки Материшка, коли б не його садок, його яблуні...

 

2.

...Диміла земля, важко стогнала, наче жінка перед пологами. Бійці ледве встигали відбивати фашистські ата¬ки. На четверту добу довелося лишити висоту.

В живих тільки - Андрій Беркас, якого за рудого чуба солдати чомусь прозвали Материшкою, та тяжко зранений однополчанин і односелець Микола Нетутешній.

Взявши його на плечі, раз у раз падаючи і встаючи, випльовуючи з рота пісок вперемішку з кров'ю, Беркас спустився з висо¬ти.

Днями й ночами вони йшли на схід. Андрій чортихався на себе за те, що слабкодухий: бо ж Микола - то коханець Варвари.

Однак і на мить не думав залишити того самого в болотах. Тільки через тиждень вийшли з оточення до своїх...

 

3.

...Опісля війни Андрій Беркас збудував хатину неподалік висотки, на якій загинули його побратими.

І посадив на ній садочок - спочатку зовсім невеличкий: із чотирьох яблунь, як його довоєнна сім'я. Кожному деревцю дав імення.

Голубив та пестив садок, віддаючи деревцям свою нерозтрачену, хоча й скупу, чоловічу ніжність. Пізніше почав саджати все нові й нові щепи...

 

4.

...Тиждень тому сусід Василь Андрійченко возив Беркаса до садка. І той вперше відчув - це його остання поїздка.

- Васильку, доглянеш за садочком? Пам'ятаєш, домовля¬лися... Помру, мабуть, я...

- Чого ж... живіть ще...

- Кінчився мій довгий вік... Нещасливий?.. А мо', і щас¬ливий... А садочок збережи... Він ще користь принесе лю¬дям...

 

5.

Помер старий Беркас легко. Заснув - і все. А на висотці весною знову зацвітуть яблуньки...

ЗАПАХ СКОШЕНИХ ТРАВ

Селом пішла поговірка: Оксана Золотухіна - гуляща. Сільські парубки, а то й одружені чоловіки, кидаючи на неї хтиві погляди, зітхали та сопіли, наче міхи, але мовчали. А жінки здебільшого дошкуляли їм одним і тим же: ти був у Золотухіної?

І тільки розтелепа та недотепа Микола Зінчук, на прізвисько Чарочка (куди б не заходив, завжди виканючував чарочку), прицмокуючи п'яним язиком, хизувався: «М -да...Дівка - клас, шо нада! Сам її... смакував».

Та на його слова ніхто уваги не звертав, бо, щоб красуня Оксана, нехай навіть гуляща, до себе зачуханого Миколу підпустила? Такого просто не може бути.

Оксані ще й двадцяти не виповнилося. І краса її - божественна. Груди, мов доспілі яблука, напинаючи кофтину, так і манили протилежну стать. Пухкенькі губенята окреслювали невеличкий привабливий рот. Як і тоненька талія, й завжди засмаглі стрункі ноги. Як і довга смолиста коса, чи не єдина серед одноманітних зачісок сільського жіноцтва та дівоцтва.

Її красу дехто обожнював, дехто сахався. І не одна жінка нашіптувала, аж сичала Оксані: «Здумай, тільки причаруй мого. Начувайся тоді, потаскушка!». А дівчина, ледь розтуливши соковиті губенята, весело давала одкоша: «Потрібен він мені. І так он від твоїх ревнощів від вітру, наче маятник хитається.. Подми - упаде».

Жила Оксана в добротному будинку з меншим десятирічним братиком Тарасиком. Так уже, мабуть, випала доля : повертаючись додому з пологового будинку, «швидка» злетіла зі шляху. Батьки померли миттєво, медсестра та шофер теж не вижили, а дитя якимось дивом лишилося живе, і майже без жодної подряпини. Оксана того дня була в школі....

Дівчина навідріз відмовилася їхати до інтернату, як її не вмовляли, й нікому не віддала брата. Їхня сусідка, Валентина Панасюк із своїм немовлям на руках, годувала ще й його. Бездітна батькова сестра, їхня тітка, жила з ними.

Оксана з дитинства звикла до роботи, бо ж у господарстві - і птиця, і поросята. Ще й корівчину тримали, яка й годувала їх молоком та сметаною. Жили так собі, бо на мізерну тітчину пенсію - не розженешся. А допомога за батьків тільки й дозволяла «латати» діри в сімейному бюджеті.

Та нинішнього року, неждано для односельців, Оксана Золотухіна розбагатіла. Купила новий японський телевізор з DVD, музичний центр, за останньою модою зодягла себе й Тарасика.

Ото й почали подейкувати люди: Оксана - гуляща. Бо ж «Ауді» за старенького батьківського «Жигулька», якого не так давно продала, - хіба ж купиш? І не просто вона гуляща, а точно - «валютна дівка». Бо на власні очі бачили, як в райцентрі в комерційному банку, долари на гривні міняє, або ж навпаки. І оте «навпаки» відбувається значно частіше.

Без доларів тепер до неї вже не підступишся. А ще розказують селяни: чоловіки привозять із заробітків «зелень» і з нею прилипають до Оксани. У цьому були переконані й жінки. Хоча й запевняли їх суджені, що дівчина на них - нуль уваги. Адже до неї практично щодня «круті» приїжджають. А вони, звісна річ, зовсім не бідні. Бо ж розкатують не на якихось там «Жигулях» чи «Волгах», а на «Фордах» та «Мерседесах» останніх моделей.

Золотухіна мало з ким із жіноцтва спілкувалася. Не було в неї близьких подруг. Шкільні роз'їхалися хто куди, а ті, що лишилися в селі, обзавелися сім'ями і обсіли їх буденні домашні турботи. На дискотеку до обшарпаного клубу, який от-от завалиться, вона теж не ходила. Там бал уже правили значно молодші за неї. Та й не любила вона «гарцюватися» на сільських «тусовках», які нерідко закінчувалися «зв'ясуванням стосунків» між п'яними сільськими кавалерами та такими ж із сусідніх сіл «гастролерами».

Оксана також нікому не зізнавалася, що... закохана. Раз і назавжди. Здається, ще з п'ятого класу.

І закохана вона в сусіднього Віталія Панасюка. Снився він їй ночами - такий далекий і недоступний. Слід у слід ходила вона за ним до школи. Кап-у-кап повторяла його рухи. Вчився тоді Віталій у випускному класі. І на худющу сусідку-чорнявку, яка скидалася на лозину з вербника, звичайно, ні найменшої уваги не звертав. Та й про яку увагу могла йти мова, коли за нього, красеня, билися навкулачки значно старші за Оксану дівчата.

Пізніше, коли Віталій приїжджав на канікули (навчався у військовому училищі), вона годинами прилипала до шпарини в паркані, щоб подивитися своє перше і єдине кохання. І ховалась, раз по раз озираючись, що, не дай Бог, хтось «застукає» її на гарячому!

У ті дні вона не потикалася до сусідів - соромилася й боялася. І не просто боялася, а навіть у очі сусіди старалася не глянути. А що коли здогадається про її любов? Що він їй тоді скаже? Таке скаже, таке скаже!.. Або ж пошле туди...Про це їй навіть соромно думати. А вона йому, що відповість?

А потім Віталій одружився. Ночами плакала Оксана, клянучи себе за несміливість. Чому йому не освідчилася? Ну, послав би, то й послав. Ну, вилаяв би за її дівочі примхи. Але ж...Він би знав правду про її безмежне і неземне ...кохання (так їй здавалося). Може б, усе по - іншому склалося? Дочекався б, доки вона виросте. А тепер ось виросла, а він - з іншою вже...

Удень клопоталася по господарству, щоб хоч якось відсторонитися від думок, які роками не давали їй спокою. І шила, шила...

Шити навчила її мама, коли дівчина тільки-но до першого класу пішла. І виходило це в неї гарно. «У тебе ж талант до шиття!» - гордилася ненька.

А рік тому, пронюхавши про її диво - талант, де й взялися бізнесмени-підприємці. Привезли суперсучасну машинку, інше необхідне обладнання та начиння. І в Оксани нарешті з'явилися вперше власноруч зароблені гроші. Спочатку - гривні, а згодом - і валюта. Куди дівалася її продукція, Оксана не знала. Та й байдуже їй до цього. Головне - вона годувала рідню, справляла й собі, й брату гарні речі. А тітці - купила путівку до престижного санаторію (звичайно, бізнесмени допомогли), хоча та віднікувалася й відхрещувалася. А повернулася, аж помолоділа. Та й здоров'я підправила. І зодяглася доволі по-модному.

Усе б нічого, та Оксані було зле від того, що Віталій приїжджав не сам, а з молодою дружиною. Порівнюючи себе з нею, вона знаходила в собі тисячу переваг: і стрункіша, і красивіша, і молодша, і...Словом, поза конкуренції з нею його обранка. Але... поруч з її коханим - була інша, ота її не конкурентка. І одного пізнього вечора спересердя взяла та й забила дощечкою шпаринку в паркані. Вирішила - ніколи більше не заглядатиме на сусідський двір.

А днями Панасючиха, мати Віталія, яка разом з своєю Вірулею ще й Тарасика вигодувала своїм молоком, «по-секрету» розповіла Оксані, що невістка «пройда й шльондра», знайшла собі якогось коханця-товстосума. І гайнула з ним чи то на Канари, чи то на Багами. Про них у своєму житті Панасючиха, звичайно, ніколи й не чула, а не те, щоб там відпочивала. Віталик своїй дружині, звичайно, цього не пробачив. Вони розлучилися -кожному своє. Добре, хоч діточок на світ не встигли наплодити... І справа не в аліментах була б, а в тому, що дитя б підростало без рідного батька.

Сплюнула Панасючиха і не второпала: чому це враз заблищали красиві, ледь-ледь випуклі очі Оксани? І чому це сусідка враз так звеселіла? Звідки в неї така радість? Адже, що не кажи, сім'я ж розпалася... І це далеко не радощі.

А дівчина ще й якось аж занадто бадьоро випалила: «То добре, що розвелися. Навіщо з такою все життя мучитися?!» «Та воно то так. Правда в твоїх словах неабияка. Віталя завтра приїде. Звісно, відпочити йому тут не доведеться. Треба траву косити, а мені це вже не під силу. Здоров'я не те...»

Про його приїзд Оксану повідомив Тарасик, ще й додав: « На новісінькому «Пежо» прикотив. Не те, що наш «Ауді». Си - ли - ща!». «Радій, що є в нас «Ауді», - усміхнулася сестра. - У людей навіть «Москвичів» немає». « А я й дуже радий, що в мене є не тільки «Ауді», а-й ти!» - брат у відповідь.

До самісінького ранку не заснула Оксана. Довго сиділа в темряві, звісивши з ліжка свої стрункі ноги й думу думала: «Яка дурепа, слід би давно викинути з голови Вітальку. Може, й не винна його жінка, що з іншим сплуталася. Може, Віталій винний. Он і дітей у них немає. І причина цього, можливо, в ньому. Чого ж вона від нього втекла? Недаремно кажуть: від добра добра не шукають. А вона, мабуть , шукала. Чому?»

Та відповіді не знаходила. Вона й сама добро шукає. І не тільки добро, а ...кохання до неї від Віталія. Наївна!? Мабуть. Адже в неї зараз такий чудовий вибір! Чоловіки супербагатії до неї не на «Пежо» приїжджають, а на «Фордах», які коштують сотні тисяч доларів. І практично кожний клинці підбиває. Як учора сказав Воротиляк? «Я тобі гелікоптер у доданок з літаком подарую, дай тільки згоду». Посміхнулася й...не дала.

Глянула у вікно - світає. Вже світлі покотьола ледь-ледь окреслювали край неба. Оксана вирішила: сьогодні, доки на годині - коситиме траву. Мрії про кохання поки що залишаються мріями. А робота є роботою. Мріями багатим не станеш. А от робота приносить достаток. Хоча від косіння прибуток відразу й не вирахуєш. А от користь - велика. Адже взимку сіно споживатиме корівка, а їм даватиме молоко. Банально і просто.

Та косовиця не така вже й легка справа, як видається на перший погляд. Цьому ремеслу вона навчилася років три тому. І тепер щоліта брала до своїх тендітних рук косу. І вправлялась. Що цікаво - від цього мала насолоду. І практично ніколи не втомлювалася. Хоча знала: тільки «свисне» - й ніякі заборони жінок не втримають їхніх чоловіків. Вони викосять не тільки берег, а й все, що їй забажається. Та цього ніколи не робила і була впевнена: ніколи не зробить. Не в її характері - просити про допомогу.

«А підкорилася б Воротиляку, в Києві жила б, у маєтку... А мо', й на невідомих їй островах. Загоряла б на пляжах, пила віскі чи коньяк. І нафіг та б їй коса! І оці на долоні мозолі...».

Відігнала цю, вже доволі набридлу, думку, накинула халат на своє ніким не обласкане тіло, тихенько вийшла з будинку, щоб, бува, скреготінням дверей не розбудити Тарасика та тітку, яка прихворіла.

Умилася прямо з відра, яке стояло з прохолодною з ночі водою. Ух-х! Здорово! Потім у літній кухні переодяглася в кофтину й спідницю (надворі хоча й рано, але вже доволі тепло). Вийшла у двір і попрямувала до невеличкого цегляного сараю. Взяла там звечора підготовлену косу (клепати навчилася торішнього літа у сусіди дядька Петра. Той довгенько з нею мучився, а таки навчив), вийшла на город.

І... о Боже! У березі по - сусідськи маячила постать. Розпізнати її вона могла будь-де і будь-коли! Це, без сумніву, Віталій Панасюк. І він, напевне, також помітив її. Враз перестав косити, мантачив косу.

Ступала стежкою не поспішаючи й обережно, піднявши поділ легесенької прозорої спідниці, щоб, бува, передчасно її не обросити. А може, й не тому. А від приємності, що прохолода вранішньої роси лоскоче ноги. Вона йшла й нічого навколо себе не помічала. Ні поки що тихого, але вже дружного співу птахів. Ані шелесту зеленого листу на грушах, вишнях та яблунях у саду. Ані вранішнього дзумкання бджіл над ними. Ні - чо -гі - сі - нь - ко!

Перед очима - тільки він, такий довгожданий, і такий... далекий. На крайку берега зупинилася.

А всього за кілька метрів стояв Панасюк, зіпершись на кісся.

- Раненько ти... ви, - лише й знайшлася, трохи оговтавшись, з чого почати розмову.

- Добрі косарі з росою косять, - весело відповів Віталій. - А я - добрий!

- Знаю, - посміхнулася, все ще боячись глянути прямісінько йому в очі, і подумала: «Боже, яка я ще дитина».

- У тебе, чи вас...

- На «ти», на «ти», - ураз зашарілася.

- У тебе холоднячку немає? Думав: зранку не спекотно - пити не хотітиметься. А це ось - хоч сорочку викручуй, - і облизав зшерхлі губи.

- Мінералка є... Учора купила. З холодильника, - защебетала Оксана. - Будете?

- «Будеш». Ми ж, здається, домовилися. Звертаємося - на «ти». Так?

- Ага. Так.

- А воду - буду...

Віталій поклав косу на траву, навіщось тернув долонею об долоню. Наблизився до сусідки. Він ішов повільно, а їй здавалося - вона летить на крилах йому назустріч. І цей політ високий, раніше незнаний. Із безперервним шаленим биттям серця.

«Що це зі мною?» - прийшла, здається, до тями. І скоріш відчула, ніж побачила, як він проймає її своїми очима.

«Невже?»

Легесенький вітерець лоскоче по литках подолом спідниці. Кетяги прозорої роси блищать на травах. А вона - заніміла, наче не жива.

- Чуєш, що я кажу?

- Та чую... Що?

Перед нею стояв високий, красивий, з міцними біцепсами і короткою стрижкою Віталій Панасюк - її мрія, її бажання, її надія. І ...перше кохання. І переконана - останнє.

- Води дай! - дивиться прямо в її очі. - Чи ти вже й забула?

Про себе відзначила: сказав якось грубо. І оте тільки ось вимріяне «невже?» - зависло в її серці на волосинці.

- А-а, - простягла пляшку «Миргородської». І більше нічого. Не могла навіть і слова вимовити, мов язик зсудомило. А в грудях - щось зламалося й запекло. Так буває тоді, коли перед тобою якась небезпека чи біда. Проте, не розуміла й сама, вогонь той не пекучий, а якийсь приємний і трішечки щемний.

- То тобі допомогти?

- Я сама. Привикла вже.

- Та що з тобою? Чому так зблідла? - захвилювався Панасюк.

- Усе нормально...Усе гаразд.... Я сама... Звикла вже...- сказала, аби не мовчати..

Віталій поставив пляшку, надпивши з неї кілька ковтків, у траву.

- Знаю, ти все вмієш.

- Звідки знаєш?

- Та це й так видно, - Віталій зловив - таки її очі. І їхні погляди зустрілися. А в них-блискавки, які от-от спопелять одне одного. Бо ж гарячі й нестримні...

- Правда, я не про це...

- Про що ж?..

Віталій нічого не відповів. Узяв її на руки, наче пушину (вона, звісно, ніякого опору не чинила) і поніс до річки, яка жебоніла поміж височезними крутими берегами й гнала свої темно - сині води вдалечінь.

Якийсь п'янкуватий хміль наповнював її тіло. Мовчки пригорнулася до Віталія, наче малесенька дівчинка, відчуваючи його чоловічу силу й тепло. Вона не могла більше терпіти, тихенько прошепотіла:

- Я ... кохаю тебе.

- Здогадувався.

- Я берегла себе ... для тебе.

- Знаю.

- Звідки? - здивувалася, аж голову підняла.

- Сорока на хвості принесла, - усміхнувся. - Не віриш?

- Сороці - вірю, тобі - не дуже, - й собі усміхнулася.

- А в шпарину навіщо підглядала? - зненацька запитав Віталій.

- У шпарину? - мимохіть перепитала і зразу ж зашарілася Оксана, буцімто її щойно на чомусь сороміцькому спіймали. - Підглядала, - зізналася щиро.

- Ревнувала?

- Ревнувала? - тихо перепитала і продовжила - Якби ж тільки це. Готова була вбити і тебе, і її, й...себе.

- Себе - за що?

- За слабодухість, - важко зітхнула дівчина.

- Ти ж не слабодуха!

- З тобою - слабодуха... - і додала. - Інколи...

Панасюк уповільнив ходу. Нахилився і торкнувся своїми вустами її повненьких губенят, відчуваючи на них солодкий присмак.

- Ти що, губи медом намазала? - ледве відірвався від поцілунку.

- Ні, - віддихувалася й Оксана. - Вони в мене завжди такі...

- Тому й липнуть до тебе парубки та чоловіки?

- Мабуть, - просто й, не виправдовуючись, відповіла. - Та не це головне. Ти перший відчув на них смак ...меду. І надіюсь - останній...

- Гадаю, так воно й буде...

Рідшав уранішній туман, танув над річкою, зникаючи в її голубій глибині. Вони лежали на березі, боячись поворухнутися, щоб не сполохати щастя, яке щойно поглинуло їх...

...Довкола стелився духмяний запах свіжоскошеної Віталієм трави.

 

 

***

Біль ти мій візьми до себе.

Розжени мою печаль...

Не кляни мене, не треба,

Сумно дивлячись у даль...

Очі, як блакитні мрії,

Аж до серця дістають...

Повертаючи надії,

Біль утрати заберуть...

Я уже в житті ніколи

Не скажу, що я люблю?

Хоч мене прониже холод

Від самотності й жалю?..

Зорі, зорі безупинно

Відлітають вдалечінь...

Може, там моя зупинка?

Може, там кінець горінь?

Тільки біль візьми до себе,

Хоч краплиночку візьми...

Повернуся я до тебе

Ясним сонечком з пітьми...

 

 

Диміли  гори...

 

Старше покоління українців пам'ятає - 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив Афганістан.

О 10-й годині за місцевим часом генерал-лейтенант Борис Громов перетнув міст «Дружби» через ріку Амудар'я в районі Термеза...

Він символічно замикав колону 40-ї армії.

А вже після обіду Афганістан залишили прикордонники. Звідти вони вийшли спокійно й непомітно.

Так завершилася епопея виконання інтернаціонального обов'язку в ДРА радянськими солдатами.

Усе це тривало 3340 спекотних днів і стільки ж холодних ночей...

Пропоную уривок із власної книги «Задзеркалля», який був написаний у 1993 році...

 

***

...У провінції Хашабад спека сягала сорока за Цельсієм. Ні хмаринки, ні жодного подиху вітерцю.

Розпечене марево пливло над танками, які рухалися до застави, щоб забрати там пораненого десантника й відправити його до літака.

Мідно-червоне афганське сонце нестерпно палило через броню прямісінько в тім'ячко, розпалило каску, ствол «калаша» і все залізо довкола. Навіть серпасто - золотисті зірки на ґудзиках і ті обпалювали пальці.

Пілоти їх чекали на запасному аеродромі за кілька кілометрів, у безпечному місці...

Усе йшло нормально. Аж поки не на¬рвалися на засаду. Першого залпу із засади на гребені ближньої скелі він не почув.

На міні підірвався перший танк - головний. І тут же було відкрито вогонь по колоні і по п'яти ще вцілілих танках.

На маленьку долю секунди все його тіло здавило пругкою хвилею вибуху. Танкісти почали відстрілюватися. Скрегіт гусениць, палахкотіння й так уже розпеченої потріска¬ної землі.

Стогін, різкі команди, матюки - все перемішалося в єдиному ревищі.

У танкові, де заряджаючим був Гена Клямкін, несподіва¬но заклинило гармату. Генка спересердя сплюнув : «кузькину мать», десь чогось не додивилися. От тепер і маєш...

Командир Багрін вів вогонь з кулемета. Гена почав йому подавати коробки з патронами. Та, як на зло (чи день такий невезучий?!), заклинило й кулемет. Діючий залишився на башті.

Клямкін видерся туди. Прихопив із собою автомат. Зметикував, що він добряча мішень для «духів», Генка дав кілька черг в бік гребеня.

А кляте сонце тепер уже сліпило очі й було на боці бородатих стрілків на горі...

Хвилин через сорок все ж таки вдалося подавити вогневі точки противника. Командир наказав розібрати танковий кулемет.

Гена, спускаючись униз, необачно взявся за ствол баштового кулемета. Права долоня прикипіла до розпеченої сталі...

До менсанбату Генку Клямкіна доставили разом з поране¬ним десантником. Його смагляве обличчя й чорно - карі очі він запам'ятав назавжди, так само як і ймення - Роман.

А про прізвище в тій круговерті ніхто навіть не запитував...

 

***

Тепер вони сиділи один навпроти одного, згадуючи ту жахливу провінцію Хашабад.

- Ти мене спеціально розшукав, чи як? - запитав Ромка.

- Спеціально, - зітхнув Гена. - Я зараз на практиці у відділі кар¬ного розшуку.

- Он як! Знач, мене розшукав як злочинця?

- Чому злочинця? - здивувався Клямкін. - Це тільки суд може встановити. А якщо чесно, мені твоя компанія потрібна.

- Моя? - цього разу здивувався Ромащенко. Він був уже спокійний, не нервував. - Яка моя? Немає в мене ніякої компанії. Слухай, дай краще закурити.

Генка розвів руками.

- Не палю. Після Афгану кинув...

-І правильно зробив. Гидота то, а я от уже не можу. Знач, кажеш, прийшов мене допитувати?

-Ні. Поки що поцікавитися, як ти живеш. Санкції на арешт у мене немає. Ти підозрюваний - це так, але арешту¬вати тебе я не маю права. Та й розібратися в цій катавасія треба добре. Щось в'яжеться, щось не в'яжеться...

- Не зрозумів, - Ромка зиркнув на Клямкіна. - Ти прийшов вити для мене вірьовки - «в'яжеться-не в'яжеться...»

Ромащенко занервував, але цього не видавав.

-У чому ж мене підозрюють?

-Це пов'язано з наркотою...

-З наркотою? - відверто здивувався Ромащенко. - Я - бос міської наркомафії?

-Ти мене не правильно зрозумів, - відповів Клямкін. - Я тільки сьогодні дізнався, що ти живеш в цьому місті, от і прийшов з твоїм життям-буттям познайомитися. Як-не- як, ми з тобою пов'язані кров'ю ще з війни...

Ромащенко задумався. Сидів і дивився в одну й ту ж точку на стелі. Враз на ній з'явився ...невеликий павучок. Він якось швидко - швидко «затріпався», мов ускочив у купіль з кип'ятку, мабуть, не розуміючи куди йому повзти далі. Вперед? Убік? Чи вернутися назад.

«Ось так і я, - подумав Роман. - Туди - сюди кидаюся, а от кінцевої мети - не бачу. Уже й міліція мною зацікавилася. Нехай копають...».

- То, кажеш, мій штиб життя тебе цікавить? Ніколи б не подумав, що каррозшук цікавиться такими каліками, як я...

Ромка на мить задумався, потім зненацька випалив:

-Мені там сказали, що твоя кров тече в моїх жилах. Це правда?

-Правда. Я ж тобі про це й кажу, - Генка також упертим поглядом подивився на Ромащенка. - Я тобі її віддав, бо виходу тоді не було... Ти б помер... Ти б не так поступив?

- Звичайно, що так... Але краще б я тоді помер...

Ромащенко потягнувся рукою до розетки, висмикнув звідти штепсель, екран телевізора погас.

- Знаєш, Гено, якщо відверто - спосіб мого життя і злиденний, і собачий. Всі про мене забули. Всі, навіть друзі - афганці... А там ми клялися: що б не трапилося - один одного підтримувати... Тільки Люся та Борька й лишилися...

- І Геракл, і Кріт, - додав Клямкін.

- Хто? Геракл і Кріт? - перепитав Ромка. - Ти це кинь...Нахаби вони, їхню... - потім раптово: - Ти мене - що? До-пи-ту-єш?

- Ні... ні, - похопився Клямкін. - Це так - до слова...

- Щось не дуже до душі мені твої слова... Ой, не до душі! Ну, гаразд... - потягнувся до пляшки горілки, яка стояла на невеличкому столику. - Мо', пропустимо по одній?!Розмова стане цікавішою...

Клямкін знову глянув прямо в очі Ромащенка. Йому його шко¬да. Великий жаль і... біль.

Навіть серце розболіло¬ся, важко стало дихати. Гена розстебнув ґудзики на сорочці. Боляче було не тільки за Ромку, а й за тисячі зламаних молодих доль там, у Афганістані, в гарячих його пісках та високих задимлених горах.

Світлого там було дуже мало, в основному - чорнота: було й пияцтво, наркота була, і - море смертей... А навіщо? Так ніхто й не сказав...

І майже в кожну юну душу закладено зерно жорстокості, злості, людиноненависництва. І не всі хлопці після тієї клятої війни вже дома звелися на ноги.

Хоча й лишилися живими, та що з того? Хто поверне здоров'я таким, як Ромка? Хто дасть їм сили жити?..

-Ромо, нічого не треба, - Гена заперечливо хитнув голо¬вою, наче проганяв залишки кошмарного сну. - Ти не обра¬жайся. Скажи тільки, де живе Брилюк, де його зараз можна розшукати?

Ромащенко мов і не почув цих слів, натомість мовив:

-Дідько з тобою, не хочеш - я сам...

-Ром, сьогодні ж не свято...

-Для мене кожний день святковий. Прожив його, знач, відсвяткував, - криво осміхнувся Ромащенко.

Пив прямо з горла. Пив повільно, смакуючи. Відірвав¬ся, крекнув. Рукавом сорочки витер зволожнілі губи.

-Ром, навіщо ти?

- Ет, - махнув здоровою рукою, - все одно здихати...

- Здихати то здихати, - в тон йому промовив Клямкін, - але краще, коли пізніше. А так ти й до тридцяти не дотяг¬неш, хоча й лишилось зовсім мало...

- А нашо мені тягти? Нашо? - вкинувши до рота невеличкий шматочок хліба, запитав Роман.- Для кого мені тягти? Для жінки? Для діток? Для кого, я тебе питаю? Для тих, хто зробив мене калікою? Потворою? Жебраком? Та пішли вони... під три чорти. Навіщо мені таке життя! На - ві - що - га?!

- Заспокойся...

- Не життя в мене - гибіння. Там, - Ромащенко зло зирк¬нув на Клямкіна, - ми всі були рідня - рівня. Від рядового до генерала. Бо там куля - дура, вона не розбиралася, хто ти...А тепер? Я - трухлядь, а ти - громадянин начальник! Вчиш¬ся! В тебе й робота буде, і сім'я. Ти - щасливий, а я? Ні фіга цього мені вже не бачити... Ні - ко - ли! Ти це розумієш?Ні ко - ли! - відчувалося, наболіле не давало йому спокою. - Хто, хто я? Не - до-би-ток суспільства. Он - хто я! В тюрягу - бери, на цвинтар - неси. Ех, - він знову махнув здоровою рукою і відразу ж просунув її до кишені спортивної куртки. Витяг¬нув звідти, розтиснув пальці, на долоні - купочка тютюну. - Ось... все моє багатство...

Швидко і вміло скрутив цигарку. Закурив. І, струшую¬чи іскорки на попільницю, продовжив:

- Але ти не думай, що я нюні розпустив. Ні... Стебельце життєвого зела в мені не зламано... Ти чого так на мене ди¬вишся? Про зело дивуєшся? Даремно... Я пишу вірші. Правда, в умі...

І розсміявся голосно. Аж луна пішла майже пустою кімна¬тою, вилетіла через кватирку й застряла у верховітті ви¬шень, які росли під будинком. Сміх тривав кілька хвилин. Доки сльози не виступили на його очах.

Та раптово Роман замовк і якось задумливо відкрився:

- Знаєш, Гено, я інколи думаю про несправедливість людського існування. Часу для цього в мене, сам знаєш, достатньо. Скажімо, хлоп'ятам, хто голову склав у тих пекучих пісках, хоч такі - сякі пам'ятники по¬ставили, а мені? Помру, ніхто й домовини не зробить. Так і зариють. Добре, якщо хоч у целофан обгорнуть... Бо ж грошей за свої майже тридцять я так і не заробив. Чому? Бо вони, оті чинуші в м'яких кріслах, не дали мені цього зробити.

Вони такими, як ми, прикривали зади і свої, і своїм дітям. Згадаєш мої слова - через кілька років вони стануть буржуями. І не престижні «тачки» будуть головними в їхньому житті. Ні. Навіть не котеджі на берегах лазурних морів. Ні, не це...Вони зроблять усе можливе й неможливе, щоб ось такі прості, звичайні хлопці, як ми з тобою, на них по - справжньому «пахали». Перевернеться наша рідна ненька - Україна з ніг на голову: неуки прийдуть у владу і нами керуватимуть. Згадаєш мої слова...На жаль, мабуть, до того часу я не доживу. Може, то й на краще буде...Але, Гено, як би воно не трапилося, я тебе попрошу - залишайся завжди людиною. Такою, як я тебе знав ще в Афгані...

Нинішніх, сьогоднішніх чинуш уже ніхто не зупинить. Вони вже відчули солодке брязкання золотого багатства... Вони все приберуть до своїх рук. Усе. Насолоджуватимуться й людям брехатимуть, мовляв, - почекайте рік-два і ви так будете жити добре, як і ми. А потім - ще рік-два зачекайте, потім ще... І так до безкінечності. Вони ж своє награбоване багатство передадуть своїм же отприскам, а ті - своїм... Повторюю: ніхто, ніхто вже їх не зупинить...З часом прості люди зневіряться. Їм набриднуть обіцянки - цяцянки. Роботи не буде - і почнуть спиватися, як люблять казати чинуші, пересічні громадяни. У молоді - ніяких перспектив, у стариків - гибіль. Хтось поїде з цієї неньки - країни, а хтось махне на все рукою - пропади все пропадом... Дехто пристосується, дехто весь час буде «прилипати» до тих, хто матиме владу... Ось так і вимре, практично й не народившись, українська нація. Це - не високопарність. Це наша реальність. Пригадаєш колись мої слова, тоді й мене згадаєш...

 

 

ДЖЕРЕЛЬНА  СИМФОНІЯ

 

Сонце піднялося в зеніт...Вона стоїть обласкана літнім сонячним промінням на березі синього, аж блискучого від води, моря.

Він лежить на піску - відпочиває. Дивиться, примружуючи очі від сонця, на небо - і бачить там глибинну його безодню. І йому, здається, що Він летить туди, немов на крилах.

Летить - летить, а от долетіти ніяк не може...

Чуєш? - запитує пошепки Вона.

- Що, чуєш? - перепитує, не відриваючи погляду від неба, де інколи граються, мов маленькі діти, білі-білі хмаринки.

- Симфонію джерел...

- Симфонію джерел? - дивується Він і відводить нарешті погляд від неба, обертається до Неї. - Звідки тут джерельна симфонія?

- Лежи. Не ворушися. Чуєш?

Вона раптово припадає своїми гарячими, як пісок під пекучим сонцем, вустами до його шерхлих губ. Він п'є з її вуст солодкий сік і все ніяк не може його напитися. Ледве відірвався і від насолоди заплющив очі.

- Це симфонія цілющих джерел, - продовжує Вона, відсапуючись від такого духмяно - терпкого тривалого поцілунку. - Це їхня вічність...

- Он яка ти! - він із захопленням глянув на Неї. - Звідки ця поетичність в тобі ?

- Від Бога, - просто відповідає. Мені постійно здається, що життя - це людська симфонія, яка складається із безлічі джерельних симфоній. А кожна людина - пісня. Велична! Красива!..

- Я - також пісня?

- Ні. Для мене ти - музика...Моя музика, яку я пишу...Надіюся, що писатиму її все своє життя...

- Он як! - він встав і подивився в її очі, ж до серця пронизуючи своїм поглядом. - Я все зроблю, щоб твоя музика не перервалася на високій ноті...

- А у тебе звідки така духовність?

- Від Бога, - повторює її слова.

Він дивиться в її сині - сині, немов сьогоднішнє небо, очі, й не може відвести від них свого погляду. Щось нове, жіночо-поетичне, раніше незнане з'явилося в них.

І зненацька відчув глибину її душі - вона багата не тільки фантазіями, але й почуттям істини прекрасного в людському такому нелегкому житті. Дивився й не міг намилуватися Нею.

- А чуєш, як шепоче пісок? - веде далі вона.

- Хіба пісок шепоче?

- І шепоче, і співає. Ти лишень прислухайся. Чуєш?

Він завмер. І йому здалося, що навколо нього щось дійсно не то заграло, не то заспівало.

- Ага, музики грають...

- Це добре, що ти чуєш музику. - Вона обняла його кучеряву голову своїми тендітними засмаглими руками . - Вони грають про наше щастя...Запам'ятай цю мить...

Сонце скотилося з зеніту...

 

 

* * *

У мене очі - кольору хакі.

І не тому, що йду на війну...

Вони в мене уміли «стріляти»,

І «стріляли» в дівчину одну...

І «стріляли», неначе зі зброї,

Але тихо, без криків «ура!»...

Ще не кінчилися в мене набої,

Хоч доросла уже й дітвора...

І не вірю, що жде перемога...

Хоча знаю - уже нічия...

Під ногами-терниста дорога,

По якій пробивавсь колись я...

У мене очі - кольору хакі.

І не тому, що йду на війну...

Вони в мене уміють «стріляти»,

Хоча «жертву» і мають одну.

Перемога життєвою стала,

У тилу є прекрасна сім'я ...

Що великую роль відіграла,

І в атаку не хочу вже я...

У мене очі - кольору хакі.

І, мабуть, не піду на війну...

Відстрілявся. Навіщо «стріляти»?

Й не «застрелю» ніколи одну...

 

 

ВІДПЛАКАЛИСЬ  ВЕРБИ

 

Маринчин погляд блукає поза вікном. Ліжко підставлено до нього так, аби спостерігати, що коїться надворі. Неподалік хати - три плакучі верби.

А думки рояться і рояться...

- Не хочу за нього заміж, - Маринка не зводить з батька очей. - Не хочу...

- Підеш доню,підеш. Він - бізнесмен...

- Ну й що? Чекатиму на Сашка Горленка. Я обіцяла йому. Мамо, ну скажіть татові що-небудь...

Мати нахилила голову ще нижче: вдала, що шиє. З очей покотилися сльози... Упродовж усього подружнього життя вона ніколи не заперечила чоловікові - не вистачало, мабуть, характеру.

Весілля відгуляли через тиждень: підприємець Мартин Веретун одружився з Маринкою Безнедільною, яка місяць тому закінчила навчання в університеті.

Батько помер через місяць. Простудився, та так на очах і зачах... .

Не було щастя і в неї. Мартин майже щодня був напідпитку. Ображав молоду дружину.

- Я дума-в на-а тобі одру-жу-ва-а-тися? - гугнявив сп'яну. - Ні... Не-е-ду-ма-в... Це-е твій ба-а-теч-ко на-до-у-мив...

Життя складається із секунд, які переходять у вічність. Щасливі секунди - це щаслива вічність. Маринка практично з перших днів заміжжя усвідомила - немає в неї ось цих дорогоцінних секунд. Різні вони з Мартином люди.

Того дня, коли з війська повернувся Сашко Горленко, Маринка народила сина. Назвали його Максимком.

Після лікарні вона прийшла провідати матір. Поговорили про те, про се. Заснув на руках Максимка.

Сутеніло. До двору зайшов Мартин. Посоловілі очі гнівно поблискували.

- Розгулялася тут... Дома їсти немає чого...

- Разом повечеряємо, - втрутилася мати.

- Слухай, тещо. Не лізь, наче свиня до корита... Не лізь, куди тебе не просять. Вечеряй собі на здоров'я!..

Мати промовчала. Та й не хотілося ще більше гнівати зятя. Норов у нього крутий, а кулак важкий.

Маринка зрозуміла - все це може скінчитися недобре. Вона відступила до трьох плакучих верб, що росли в дворі.

- Ах, ти, ледацюга! - вилаявся Мартин і підступив до неї. - До Сашка захотілося?.. Перше кохання згадала?! А я «пахаю», «ішачу», щоб сім'ю прогодувати. А вона!.. Бач, не нравлюся я її...Не нравлюся!? Горленка їй подай! Горленка! Дзу-сь-ки!...

Веретун схопив кілок, який валявся неподалік. Маринка тільки ойкнула.

...П'ять років минуло, як молода жінка прикована до ліжка. Мартина навіть не засудили - Маринка відмовилася писати заяву. Переконала міліцію, що сама впала зі східців. Справу закрили за відсутності складу злочину.

Тим часом Мартин одружився на місцевій продавщиці Ліді Веретьохіній і виїхав невідомо куди. Та якось лист прийшов від нього із Севастополя, а там кілька слів: «Будеш із Сашком, пиняй на себе».

...Погляд Маринки зупинився на трьох плакучих вербах. Забіг до хати п'ятирічний Максимко. Пригорнувся до неї, поцілував у щоку, прошепотів:

- Мамусю, а вербички знову ...плачуть...

Змахнула непрохану сльозу, важко видавила із себе:

- Ні, синочку, вони не плачуть, то вони сік птахам віддають. Пташенятка ласують ним ...

Хлопчина на своєму: «Ні мамо, вони плачуть, аж стогнуть...».

Кмітливим росте синок, тільки серйозний не по літах. У двері хтось постукав. Так майже сім років тому було, коли... Невже?

- Можна? - донеслося з-за дверей. Син стурбовано глянув на матір.

- За...Заходьте...Відчинено, - не впізнала свого голосу.

Відчинилися двері й поріг переступив... Сашко Горленко.

У будинку запанувала нестерпна тиша. Аж Максимка злякався, шепоче: «Мамо, що за дядьо?».

- Сходи, синочку, погуляй, - губи затремтіли в Марини.

Хлопчина, козиряючи на незнайомця, неквапом вийшов із хати.

- Добридень, .. Маринко.

Опустила очі.

- Добри ... - сльози здушили її, якийсь комочок застряв у горлі. Ткнулася лицем у подушку. - Поспівчувати приїхав... каліці?

Знову запала мовчанка, потім Сашко:

- Ні. Забрати...

- Кого?

- Тебе... з Максимком.

Сашко у військовій формі (коли дізнався, що Марина вийшла заміж, вирішив залишитися на надстроковій службі) був високим, міцно збитим у плечах.

- Не смійся наді мною, і так вже чашка моя з гіркотою переповнила вінця...- затихла, щоб підібрати найжорстокіші слова: - Відомстити хочеш за те, що не дочекалася тебе? Але ж...

- Ні. На це я не здатний, і ти про це знаєш...Та й навіщо згадувати про давнішні помилки?

- Так я тебе давно знаю, але ж давно ми й не бачилися. І ті помилки, як ти кажеш, закінчилися для мене...ось такою трагедією,- сльози хлюпнули з очей. Марина не витирала їх - навіщо? Її страждання вже перебували за межею людських сил. І таке терпіння ( вона вже неодноразово думала про це) могло в будь-яку хвилину обірватися.

Сашко від почутого та побаченого ніяк не ризикнув ні заспокоїти, ні підтримати хоча б словом Марину. Розумів, що цієї миті будь-які його дії, а чи слова завдали б ще більшого болю їй. Але й мовчати, означало, що він марно приїхав, так би мовити, - для годиться. І він наважився:

- Не бачилися... Та це не перешкода. Я тебе кохав, кохаю і буду кохати...

- Саню, навіщо ти так? - Марина від таких слів аж схлипнула.

- Як?

- Я ж зрадила тебе...

- То було бозна коли і, мабуть, неправда, - тепер уже пожартував і одразу ж схаменувся. - Я серйозно. Поїдемо в Київ. Я вже домовився з лікарями. Ти ще будеш ...ходити.

- Але ж часу немало минуло...Мабуть, я вже ніколи не стану на ноги, - зітхнула.

- Нинішня медицина на багато що здатна...- сказав Сашко так переконливо, що Марина аж голову підвела з подушки.

- Їдь, доню, - зайшла на розмову мати і, чи не вперше в своєму житті, твердо додала: - Я вірю Саші і глибоко переконана - він допоможе тобі. Справжнє кохання завжди зцілює...

З'явився на порозі Максимко.

- Ма, а вербички вже... майже не плачуть, - й подався назад. Від цих слів Маринка не втрималася. Теплі сльози, наче горошинки, знову покотилися з очей і впали на білосніжну постіль.

Сашко Горленко підступив до Маринки, з ніжністю взяв її голову в свої широкі долоні, і промовив:

- Ти будеш ходити... Я дуже кохаю тебе...

...Через три роки Сашко, Марина, Максимка і малесенький Юрасик приїхали в гості.

У Горленків зібралася рідня. Під вечір зайшов і Мартин, який уже встиг розвестися з Лідою і повернувся в рідні краї - займався дрібним бізнесом: приймав порожні пляшки. Був напідпитку.

Викликав із хати Сашка, хоча батьки й Маринка були проти - бо «від того ідіота» Мартина всього можна чекати. Сашко їх запевнив, що все буде гаразд - адже як - не - як, а служить у спецназі. Пішли до яблуневого саду, який ще в дитинстві з батьком та старшим братом садив.

- Ти вкрав моє щастя і жінку із сином, - зі злістю відразу ж заявив Веретун. - За це й помреш! - він вихопив з-за пояса ...ножа. Та цієї миті нагодився Максимка і шарпнув зухвальця за руку.

- Не чіпайте мого татка, а то ми удвох...Як!.. - не встиг доказати

Бо в цю мить Мартин буркнув, глянувши на Горленка: ще, мовляв, зустрінемося, але почув у відповідь:« Я б тобі цього не радив». Сплюнув спересердя і подався геть. Більше його тут ніхто не бачив...

- Тату, - хлопчина глянув на Сашка, - а вербички у бабусі Галі зовсім не плачуть...

- Вони радіють за маму, - задоволено відповів Горленко і додав: - За всіх нас теж...

Задоволено посміхнувся і погладив «охоронця» по голівці...

 

 

* * *

Душа летіла

над проваллям...

( Це снилось, мабуть,

може - ні).

І серце плакало

безжально,

неначе спечене

в вогні...

Іскрились очі

безупинно.

Жаринки падали

з небес.

А мозок, мов звірок

пустинний,

З піску гарячого

воскрес.

І пахло свіже

простирадло,

стелився запах

на постіль...

А нам з тобою

жарко-жарко,

всотавшись в чисту

заметіль...

Душа летіла

над проваллям...

( це може снилось?

мабуть, - ні).

...І серце стиснулось

в стражданнях,

Немов спекли

його

в вогні...

 

 

Великий  слон

 

Настя, наче висохла груша - худа і згорблена - крутила в руках конверт. Сизі, мов потьмянілий восени полин, очі свердлили його. Настя знала: лист від сина, навіть здогаду¬валася, про що в ньому написано. Та прочитати не могла. Бо вже майже осліпла....

Вузлуватими від повсякчасної селянської роботи пучка¬ми відірвала крайок, витягла дрібно списаний зверху лис¬ток, завчено мовила: «Здрастуйте, мамо...» Як і завжди, засунула листа за пояс фартуха й виштовхалася з хати. Довгенько возилася із засувом, ніяк не могла натрапити на клямку.

На всяк випадок ще раз крутнула стержнем. Він завмер на місці. Витягла його й полегшено зітхнула.

Почовгала до сусіда Йвана, який за неї значно молод¬ший, а наскільки - Настя не знала. Коли вона, красуня й співунка на все село, гуляла на колодках, Іван був ще хлоп¬чиськом і їздив верхи на лозині. А ввечері, прискакавши «галопом» до сусідів, горланив на весь двір: «Насте! Ти де запропастилася?! Йди-но на гульки! Твій рудий Гриць пришвендяв. І не сам - з гармошкою!» - розвертався на лозині і якось кумедно, підстрибом, вилі¬тав на вулицю.

Батько виходив із хліва, щось там майстрував до воза, і суворо промовляв: «Дивись мені, Насте...»

І знову ховався назад, пихнувши з дверей тютюновим димом.

А що там дивитися? Вона будь-кому могла дати відкоша. Бідова. І хлопці побоювалися її.

Виросла Настя без матері-померла та, щойно доньку народила. Отак і жили з батьком.

Той рудий Грицько свердликом проліз у самісіньке Настине серце. І застряв там скалкою.

... Стара Настя постояла на хвіртці, роздивляючись сусідські вікна, в яких світилося.

« Мо', й спати вже лягають, а я зі своїми клопота¬ми ...»

Та все ж не терпілося, що ж написав син?

Торкнула двері - не замкнені. Зайшла до веранди, з неї ще одні двері - до хати.

Вона в Івана добротна, не те, що в неї - приземкувата, на двоє віконець. І тече вже. Обіцяв син полагодити, та все ніколи.

До голови агрофірми ходила, а той навідріз: «Син є? Є. Нехай хоч раз рукава засукає. В Києві в нього, може, й не тече...»

Вона не образилася, подумала тільки: «В людини, мабуть, на роду написано: вона тоді найдорожча, коли робить. А не має здоров'я - кому неміч нужна?».

Ото й тече хата. Вже й відра підставляла, й ноч¬ви. А взимку холоднеча, бо дровець тільки й наздоровилося кілька в'язок із посадки принести.

Спасибі, правда, Івановому сину - недавно машину вугілля привіз. Усі гроші, що їх назбирала, на нього второхкала. І хоч воно курне, але все ж таки в хатинці потеплішало.

Та нічого, думала Настя, переступаючи поріг: скільки там уже їй залишилося жити... - До вас можна? - запитала у господаря.

- Заходь, Андріївно, коли прийшла, - відповів їй сивий Іван, потому й газету відклав на край столу.

Надія, жінка його, поралася біля плити. З кімнати, що од вулиці, вибіг онук, першокласник Миколка. І до Йвана:

- Дідусю, знову колесо відлетіло, - тицьнув прямо в руки іграшку.

- Ну, давай разом відремонтуємо.

Настя не знала, що робити - чи присідати, чи завтра за¬йти. Іван наче вгадав її думки.

- Присядь, Андріївно. Правди в ногах, як відомо, немає. Ми швиденько неполадки усунемо. Мабуть, пошта прийшла?

- Ага, - кивнула головою Настя і дістала біленького конверта. - Від Андрюші...

Іван прилаштував колесо. Зраділий онук подався до «гаража».

- Давай, Андріївно, читнемо, що там у столиці коїться...

Та простягла листа.

- «Здрастуйте, мамо», - Іван глянув на На¬стю, наче радіючи, як добре розпочато листа. – «Вирішив написати. Часу,правда,обмаль,кінчаю дисертацію...»

А що воно за штука? - перебила сусідка Івана, - дисертація?

- Вченим буде твій Андрій.

- А-а, - розуміюче протягла Настя. - Вченим, кажеш, буде? Це добре...

Та Іван уже читав далі.

- «Днями приїдемо до вас. Правда, всього на кілька годин, бо на роботі багато справ. Мамо, як там гуси? Виросли вже?»

Сусіда зупинився, прокашлявся.

- От з цього б і починав...М-да...Не те,щоб улітку приїха¬ти,допомогти... Хатину підрихтувати...Дровець нарубати...Вугілля привезти...

- То читай далі, Йване, - тихо попросила Настя.

- А шо читати? Все вже, окрім привіту. Чекай у гості за гусьми.

Старенька піднялася зі стільця, взяла з сусідових рук конверта з листом.

- Спасибі, Йване... Піду я...

- Та погуляйте, - встряла в розмову Надія.- Ось ще трохи картопля довариться, повечеряємо разом.

- Ні, дякую, я вже вечеряла...

- І шо в тебе, Насте, за син, - почав крутити самокрутку Іван.

- Тілько й приїжджає за харчами. Хоч би раз чимось підсобив. Чи ж йому не жаль тебе?

- Так важко ж зараз із грошенятами... А в городі і ще важче... А Андрюша ще й машину хоче купити... А мені гроші нашо? Та й гусей я не поїм...

Іван зиркнув з-під насуплених брів.

- Не про те я, Насте, не про те. Душі немає в твого Андрія. І серце - наче кам'яне.

Не вистачило слів у Насті, щоб заперечити. Правий Іван. Андрій писав двічі на рік: весною, щоб гусят купила, а взимку, що приїде й забере їх.

...Шкандибала Настя вулицею й думала: «Як воно в житті виходить? Виростила, випестила й віддала у світ сина, наче в порожнечу. Ні допомоги, ні слова доброго. Чи щось не так робила? Чи, не так виховувала?»

І не знаходила відповіді. Якесь і життя в неї химерне, ніби весь час ішла на височезну гору. Не йшла, а лізла навкарачки. Пізно вже народила сина. Батько ще досить молодим помер, а Грицько після народження сина чомусь «зачах», ніяке лікування не врятувало...

Вся робота була на її руках. І тепер ось здається Насті: все життя на собі тягне воза, а на ньому лиш журба та тяжба.

...Наступного ранку приїхав Андрій. І не сам, а з сином Едуардом, вісімнадцятирічним парубком.

Настя мовчки дивилася, як по-діловому вони пораються в хлівці, кидають гусей у мішки.

Перед від'їздом Едик дістав з машини (таки купив її Анд¬рій) чималеньку статуетку слона. Підійшов до Насті.

- Бабусю, це вам, тільки, щоб батько не побачив...

- А що це, внучку? Подарок?..

- Та ні. Ви що, не розумієте? Це копилка. Гроші до неї вкидатимете.

- Навіщо? - не зрозуміла Настя.

- А я приїду й заберу. Мотик - імпортняк охота купити, а грошей для цього не вистачає. У батька та матері не хочеться просити. Уяснили?

...Не встиг «Форд» доїхати до Іванового двору, як хтось, наче, голкою, штрикнув Настю прямісінько в серце.

Стара поточилася, і великий слон випав з її тремтячих рук.

Розбився вдрузки.

Мов материнське щастя...

 

 

БІЛА  ВЕСІЛЬНА  ФАТА

 

1.

У Сергія Фатюка голова наче навпіл розколювалася. Вчора він ухопив «лишку». Як це трапилося? Сергій наморщив лоба, силкуючись згадати хоч що - не будь з учорашнього вечора. А-га. Та-к... До обіду він возив гній у агрофірмі. Скільки ж зробив рейсів? Здається, п'ять. Точно - п'ять. Тоді до нього під'їхав Вовка Крапленко, сусід. Попросив «підкинути» на його дачу машину гною...

Гній на Крапленка «фазенду» він привіз після шостої вечора. Випив усього три чарчини, пляшку з собою прихопив. В гаражі вони розпили її утрьох - він, Сашко Галайба та Вітько Вірьовкін. Потім з'явилася ще одна пляшка, потім ще... Скільки випив - Сергій сьогодні ніяк не може пригадати. Та, мабуть, багато. Бо голова таки здорово замакітрилася.

«Ех, - зітхнув він, - краще б похмелитися, ніж іти на роботу...» Сергій не славився непробудним п'яницею, так собі, - випити, коли траплялося...

Умившись, Фатюк відчув: йому наче трішки полегшало.

Так-сяк перекусивши, бо нездужалося ж таки, щось промимрив на жінчине нарікання, але про що та говорила - не став вникати, і пішов на роботу...

 

2.

Василь Андрійович Вільховатий, хірург райлікарні, перебував у чудовому настрої. В обід приїжджає його улюблена донька Аня з онуком Артемкою.

Доктор уже все продумав: зранку прийме хворих, перед обідом зробить обхід стаціонарників, а потім поїде на залізничну станцію - їзди туди хвилин п'ятнадцять, не більше. І зараз він не сумнівався, що все так і буде.

- Васю, - донеслося із кухні. Це його дружина Вікторія Свиридівна кликала до столу. У них так заведено - рівно о сьомій снідати. Коли, звичайно, він не в лікарні.

- Васю! - вже гучніше. - Йди-но сюди, а то все охолоне.

Вільховатий старанно витер обличчя, яке аж виблискувало після гоління. Дбайливо протер шию, щоб, не дай Бог, комірець на білосніжній сорочці не забруднився. Цього він ніяк не міг допустити. В сім'ї медиків з дитинства привчився до чистоти та порядку.

- Вітусю, зараз іду. Хвилинку зачекай.

У Вікторії Свиридівни також добрий настрій. Майже рік вони не бачили дочки, а онуком тільки й милувалися на фото.

Снідали вони, як завжди, не поспішаючи. У Василя Андрійовича був ще час у запасі, а Вікторія Свиридівна вже другий рік як на пенсії.

- Не забув, Васю? - смакуючи кавою, запитала дружина.

- Ну, як про таке забути?!

- А мене як? Забереш?

- Думаю, краще буде, коли я прямо з роботи поїду на вокзал, щоб часу не втрачати...

- Гаразд, - погодилася Вікторія Свиридівна. - Букетик не забудь... Аня дуже любить троянди...

- Ні, не забуду, - підвівся з-за столу Василь Андрійович. Я тобі з лікарні зателефоную, коли виїжджатиму.

Він вийшов до спальні, де знаходився його одяг. Надів червону з білими горошинами краватку, акуратно притиснув двома пальцями до накрохмаленого комірця сорочки. Накинув сірий піджак на плечі. Пильно поглянув на себе у дзеркало. Все його в собі задовольнило.

«Я маю ще гарний вигляд у свої п'ятдесят сім, - хвалився собою Василь Андрійович. - Пошли мені й надалі, Боже, сили...»

 

3.

Світланка Варивончик, розплющивши очі, відразу їх примружила. Через шибки вікна всотувалося яскраве сонце й лоскотало її лице.

- Ой, як здорово! - вирвалося в неї. Нараз вона сполошилася: її, вже, мабуть, Славко чекає. Чи ж не проспала?

Кинула погляд на будильник. Ні, здається. Через чверть години прийде Славік.

Накинувши на себе халатик, зайшла на кух¬ню. Там мама, Олена Вікторівна, кухторилась із сніданком.

- Доброго ранку! - весело привіталася донька. - Що ми готуємо?

- Доброго, - у відповідь їй мати. - І не готуємо, а вже приготувала. Та й тобі пора вчитися біля плити ходити.

- Я вмію!

- Знаю, що вмієш, то я так... до слова.

- А вийду заміж, тоді вже біля тарілок і находжуся, й набігаюся.

- То Славко ще не передумав брати тебе, вертихвістку?

- Ну, мам... Що ти? Ми ж кохаємося, - червоніючи, відповіла Світланка.

- У вас, молодих, кохання якесь незрозуміле. Місяць брик-брик - і весілля вже...

- І не місяць «брик-брик», а вже майже рік... Для справж¬нього кохання - період не має аж ніякого значення. Головне - розуміти один одного.

- То ви зранку їдете? - перейшла на серйозний тон Олена Вікторівна.

- Так. Зараз поснідаю... Через кілька хвилин Славік заїде за мною і ми поїдемо до Сум за платтям та фатою.

- Платтям і фатою? - перепитала мати. - Чи не зарано ще?

- На тому тижні буде ніколи, треба вже зараз готуватися.

- Та воно так... Тільки чомусь у мене на душі тривожно.

- Звісно... Єдину ж доньку віддаєш заміж, - Світланка обняла матір, поцілувала. В тієї від розчулення аж сльози забриніли на очах.

- А де ви купите наряд - на ринку?

- Ні, в Славка є знайомі, вони самі шиють на замовлення.

До квартири подзвонили.

- Оєчки! - схаменулася Світланка. - Це ж Славко!.. А я ще не зібралася. Мамо, відчини йому й поговори з ним, я зараз, швидко...

- А снідати?

- Тільки каву!...

Олена Вікторівна, пробурмотівши: «Оце ще непосида», пішла відчиняти двері. На порозі виріс чорнявий високий юнак - Славко Нагірний, наречений Світлани...

 

4.

Завгар Ростюк підійшов до Фатюка.

- Сергію, правда, що ти вчора «лівака» загнав?

- Що ти говориш, Васильовичу, - зробив «круглі очі» Сергій. - Який «лівак»? Інформація у тебе невірна... Я... я ніде не був... Спитай охоронника, я машину поставив на місце вчасно...

- Дивись мені, Сергію, дограєшся, - пригрозив завгар. - Сьогодні теж гній возитимеш - на поле тієї ж агрофірми, що й вчора... Інформацію про тебе я матиму точну, не сумнівайся в цьому...

- А я й не сумніваюся, - здвигнув плечима Фатюк. І по¬прямував до свого ЗІЛа.

Працювати йому аж ніяк не хотілося. Голова ще боліла. Фатюк без будь-якого бажання копирсався в моторові, коли до нього підійшов Олександр Га лайба.

- Сірий, як справи? - поцікавився аж занадто весело.

- Ет, - відмахнувся той, - які там справи... Справи будуть у прокурора. Он «бугор» уже лякає...

- Хай лякає, завгарюга нещасний. А що він знає?

- Щось там копає на мене.

- Хай копає. Нічого він не накопає. Та й не сам ти «ліваком» займаєшся. Всі так роблять.

- Може, і всі, - не вгамовувався Фатюк, - а риє під мене...

- Мо', підправимо здоров'ячко? - запропонував Сашко. - Бач, у мене вже ні серце не тьохка, ні голівонька не того...не тенькає. Я вже... підрихтувався... І життя тепер здається не таким сірим і нудним. І настрій уже не фіговий як у тебе. Веселіший значно...

- А рейс? - запитав здивований Сергій. - Ти куди їдеш?

- Ані туди, ані сюди, - аж занадто задоволений собою Галайба. - В мене тю-тю... невеличка аварія. Коліщатко - бах! Тепер от - ремонт... А ти куди вієшся?

- Гній знову на поле возити...

- Оце й прекрасно! - зрадів Сашко. - На полі даішників немає... А чарчина буде якраз для здоров'я. Пішли зі мною...

Фатюк завагався. Та, сплюнувши спересердя (в голові все ще кепсько), подався за Галайбою. Заспокоїв¬ себе: врешті-решт, від чарчини нічого не трапиться. До агрофірми всього п'ять кілометрів. На поле гній вивезе - з годину «перекімарить» у посадці...

 

5.

Як і завжди, так і сьогодні, на прийом до хірурга хворих чимало. Вільховатий все ж таки вирішив не відступати від запланованого вранці.

Зайшла секретарка головного лікаря.

- Василю Андрійовичу, головлікар викликає.

«Знову чіплятиметься, щось винюхувати буде», - вибухнув роздратуванням Вільховатий, а вголос:

- Добре. Через кілька хвилин прийду.

- Аркадій Петрович сказали, щоб негайно.

- Але ж у мене хвора. Я ж не залишу її?

- Я так і передам, - кинула невдоволено секретарка і вийш¬ла з кабінету.

- То ви кажете, дрова рубали на дачі? - запитав пацієнтку Василь Андрійович, стараючись бути ввічливим, хоча на¬стрій зовсім зіпсувався, гнів кипів у душі.

- Дрова... - зізнається ще молоденька жіночка. - Я сокирою - бах! Але промахнулася...

- Мені здається, - сполоснув руки під краном хірург, - ви не промахнулися, вас навмисне вдарено сокирою. Чи я помиляюся?

- Та... та, - занервувала пацієнтка. - Та...

- Може, до міліції звернутися?

- Ні... ні... - враз «занікала» відвідувачка. - Не треба, не тре', я... я... вам... віддячу... Інакше...

- Звичайно. Інакше я вимушений буду до міліції зателефонувати. Такі в нас закони. І я їх ніколи не порушую,- і, пильно дивлячись у очі пацієнтки, запитав. - Чоловік, Валентино Олександрівно?

- Так, - зітхнула. - А з вами я ось... - вона простягла сотню. Доктор здивовано глянув на неї. Натяк зрозуміла - і протягла ще сто гривень.

- Ох і чоловіки пішли, - похитав головою Вільхова¬тий, ховаючи гроші до кишені халата, - не те, щоб допомагати, а навпаки... До речі, де він працює?

- У приватному автопідприємстві... шофером.

- Фатюк? - глянув до лікарняної картки Вільховатий.

- Фатюк... Сергій...

- Невже він на таке здатний? Кілька років тому він речі моєї доньки до Криму перевозив. Спокійний такий. Ввічливий.

- Узагалі - то він спокійний. Та коли вип'є... Тоді біда... Себе

не контролює.

- Зрозуміло. Поки що побудите на довідці за побутовою травмою, а потім -побачимо. Тоню, - звернувся до медсестри, випишіть рецепт...

 

6.

Славко зупинив «Suzuki».

- Гайда в лісок, трішки перепочинемо,- він зняв шолом, повернувся до Світлани.

Дівчина піднялася із сидіння, заходилася біля свого шолома.

- Допоможи, щось не виходить.

Славко також встав із мотоцикла, поставив його па підніжку Підійшов до дівчини.

- Тут же зовсім просто, - і тихесенько, наче, щоб ніхто не підслухав, прошепотів. - Я кохаю тебе, Світланко!..

Він легесенько провів рукою по її золотавому волоссю, ніжно-блідих щоках, збив пилинки піску, які осіли на повних і таких привабливих губах. Нахилився. Їхні вуста зімкнулися в гарячому поцілунку. Потім ще довго дивилися одне одному в очі. Доки Світланка не промовила:

- Знаєш, Славо, мені чомусь тривожно на серці. Якось так... важко на душі...- помовчала хвилину і зненаць¬ка додала. - Як перед смертю... Не треба ходити до ліска... Поїхали...

- Заспокойся... заспокойся, - витер пальцями сльози, які раптово з'явилися в неї на очах. - Кажуть, що в усіх нарече¬них перед весіллям неспокійно на серці , тривожно на душі. Це природно... Адже й тобі доведеться залишити маму... Ну, добре, - відчувши, що в Світлани геть зіпсувався настрій, погодився. - Поїхали, вдома відпочинемо, - і напівжартома, чи на¬півсерйозно додав. - Головне білу фату не загубити ...

 

7.

Фатюк схопився на ноги. «Тьху ти, де це я?»

Він оглянувся й пригадав, що заснув у посадці. Обтру¬сив від листя джинсову куртку, надів. Голова боліла ще дужче, ніж уранці.

«Обманливий ефект», - подумав, пригадуючи, що з Галайбою випив дві повних склянки горілки. Глянув на годинник - дві години дня. «Обід закінчено - подумав неве¬село. - Дізнається завгар, хана мені...»

Сів до кабіни. «Заїду до Сашка, хильну ще чарчину і - додому. Що має бути, того не минути...» Перед ним зри¬нуло чомусь злякане лице дружини Валентини. «Що ж я накоїв учора?» І вжахнувся. Наче випливло з мороку: він хапає сокиру, відштовхує матір, кидається до жінки, яка притискає до грудей дворічного Йванка...

Зачманілий, ледве забрався до кабіни, завів двигуна. Рушив польовою дорогою. Ось і розвилка. Одна дорога вела до залізничної станції, друга - до райцентру. Сергій вирішив проскочити розвилку, щоб до гаража заїхати польовою дорогою - так більше шансів, що його не побачить Ростюк...

... Він тільки й відчув, як щось тверде вдарилося в заднє протилежне від нього колесо. Сергій глянув у бокове дзер¬кало й занімів...

 

8.

- Славку, гальмуй! - не своїм голосом закричала Світлана.

Та той уже зрозумів - запізно. Неждано й негадано на розвилку вискочив самоскид. Однак він все ж таки з усієї сили натиснув на гальма. Мотоцикл занесло, розвернуло й «юзом» швиргонуло на машину - на заднє колесо.

Останнє, що побачив у своєму юному житті Славко На¬гірний, - як його кохану красуню Світланку кинуло метрів на десять, і вона, впавши, ще кілька метрів сунулася асфальтів¬кою. А до нього нахилилося синє-синє весняне небо, мов Світланчині оченята...

 

9.

Василь Андрійович Вільховатий запізнювався. Був зне¬рвований. Знову йому це слиняве хлопчисько зробило по¬передження, що він, Вільховатий, без душі ставиться до пацієнтів. Якусь навіть скаргу зачитав. А що йому ті скар¬ги? Зараз у людей ні грошей , ні со¬вісті. А за мізерну ставку він, висококваліфікований хірург (таким вважав себе), не звик працювати.

Вільховатий уже проскочив розвилку й скерував легковика на до¬рогу, що вела до вокзалу. І згадавши, що через декілька хвилин у нього радісна зустріч з донькою та онуком, усміхнувся сам до себе. «А ну їх усіх, начальників разом з пацієнтами, до...»

Раптом він почув позаду себе якийсь удар і крики. Оглянувся.

...У цю мить «Suzuki» врізався в ЗІЛа. І над закривав¬леним асфальтом здійнялася... біла весільна фата. Вона кружляла, мов на крилах, і все не могла опуститися на землю...

«Наче в кіно. Не встигну тепер на вокзал. Повернутися? - закрутилася в голові думка. - Аня зачекається, а з нею й Артемко. Перехвилюють¬ся... Назад через кілька хвилин повертатимуся, тоді й допомогу надам...»

Вільховатий натиснув на газ і автомобіль «Аudi» набрав швидкість...

...А над шляхом все ще кружляла тепер нікому не потрібна... біла весільна фата.