Віктор ВАСИЛЬЧУК

 

vasilchuk

 

 

Б І О Г Р А Ф І Я

 

Віктор Борисович Васильчук  народився 29 лютого 1960 року в м. Коростень, що на Житомирщині, в сім'ї залізничника (батько Борис Іванович, почесний залізничник, учасник ВВв, ветеран праці – 40 років електрогазозварником на вагонному депо) і робітниці (мама Розалія Кайтанівна, пенсіонерка, трудилася формувальницею на «Жовтневій кузні»). Українець. Громадянин України. Навчався на філо-логічному факультеті Київського держуніверситету після закінчення Коростенської СШ №1 у 1977 році.

З 1982 р. працював у міськрайонній газеті «Радянське Полісся». У 1986 році став чле-ном Спілки журналістів України. У 1989 р. готував серію матеріалів із чорнобильської зони, а також у 1996, 1997, 2007 роках був відряджений до Чорнобиля.

Працював начальником рекламно-інформаційного відділу комерційного банку. 14 жовтня 1991 р. заснував газету «Апокаліпсис», яку в 1994 р. перейменовано у благодійний вільний тижневик «Вечірній Коростень», й дотепер є засновником, видавцем і головним редактором цього видання.

У 1992 році вийшла перша книга «Несподівані зустрічі» (м. Житомир). У 1994 році за рекомендаціями Василя Юхимовича, Олексія Опанасюка, Валерія Нечипоренка став членом Національної спілки письменників України. Очолив міську літературно-мистецьку студію «Древлянка» (25 років керує) та один із найбільших в області первинних осередків журналістської організації (12 років).

Був делегатом Першого Всеукраїнського конгресу інтелігенції, Другого з'їзду письменників незалежної України, а також 4-го Позачергового та 5-го і 6-го з'їздів письменників України (обраний заступником голови ревізійної комісії НСПУ). Нагороджений грамотами Житомирських облради і облдержадміністрації, Національних спілок журналістів і письменників України, лауреат премії Держподаткової адміністрації України «Золотий кадуцей», дипломант Міжнародного рейтингу популярності «Золота Фортуна», нагороджений лауреатським дипломом у номінації «За вагомий внесок у розвиток журналістської та суспільно-громадської діяльності Коростенщини» і медаллю «Трудова слава», медаллю «Золота медаль української журналістики». Лауреат премії імені Лесі Українки Житомирського обласного відділення Фонду культури України, Всеукраїнського літературного конкурсу «Рукомесло-2009», «Краща книга року-2011», депутат Коростенської міської ради 5-го скликання. Безпартійний. Має військове звання капітана запасу. Генерал-хорунжий «Поліської Січі» Українського козацтва.

У січні 2007 року указом Президента України присвоєно почесне звання «Заслужений журналіст України». Є членом Житомирської обласної організації НСПУ, членом обласного правління НСЖУ. Займається літературною, журналістською та громадсько-політичною діяльністю. Є співзасновником дитячого творчого конкурсу «Полісяночка», конкурсу краси «Міс Літо», фундатором Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову», літературної премії імені Василя Юхимовича. Разом з сільським головою В. Дідківським відродив музей-хату Василя Юхимовича в Сингаях. Займається видавничою справою. Видав майже сотню книжок місцевих та українських авторів. Щороку видає літературно-мистецький альманах «Просто на Покрову».

Публікувався в українських газетах, в журналах «Березіль», «Дніпро», «Паросток», «Рідна природа», «Жінка», «Перець», «Журналіст України», «Гетьман», «Золота доба», «Україна». Є постійним учасником літературних передач місцевого, обласного, республіканського радіо і телебачення.

Одружений. Дружина Світлана Михайлівна працює відповідальним секретарем у газеті «Вечірній Коростень», донька Юлія Вікторівна теж працює у цьому ж виданні (усі члени НСЖУ).

Контактний телефон 067-410-90-61.

 

 

ПОМАГАЙ  ЙОМУ,  БОЖЕ!

В авторитетному загоні письменників Житомирщини коростенський прозаїк Віктор Васильчук привертає особливу увагу. Річ не стільки в тому, що пише він, скільки у нешаблонній стилістиці, особливих темах, незвичайних героях і сюжетах його прози.

На перший погляд оповідання Віктора дещо дивакуваті, занадто приземлені, безхитрісні і прості. В них немає отих усіляких «наворотів» і «прибамбасів», якими всуціль рясніє, іноді аж до нудоти, сучасна українська (і не тільки!) проза. Через те дехто з критиків навіть пробує чіплятися до автора, який, мовляв, виклично і са-мовпевнено ігнорує стандартні прийоми художньої і технічної побудови дитячих творів. Наприклад, у письменника практично не знайдете поверхневого «сюсюкання», обмаль неприродних пестлитвих слів (їх, між іншим, самі діти, як правило, не полюбляють) тощо.

По-друге, серед улюблених дійових осіб (а якщо хочете, й героїв) Віктора Васильчука вже багато років переважають... «брати наші менші» - тварини і звірі, домінує природа, а не людина. Але це лише зовні, бо реальним стрижнем будь-якого прозового твору письменника все-таки залишаються непрості, якщо не сказати - драматичні стосунки людини і довкілля.

Якщо ж дивитися ще глибше, то прозаїк прагне всебічно зіштовхнути довкілля - ту колиску, в котрій вона ж і народилася, з котрої вийшла. Це - трагедія нашого часу, яку відтворює незвичайними, специфічними прийомами - не надривними криками обурення та закликами, а прагненням впливати на душу і свідомість читача образно, саме художньо, а не плакатно.

Зрештою, у прозі Віктора Васильчука визначальним є потужний і невичерпний струмінь доброти, обрамлений у зовні не хитромудру форму, у безхитрісні рамки. Подібним чином у живописі, як на мене, майстерно творив знаменитий грузинський художник - «примітивіст» Ніко Піросмані.

Ще один суттєвий аспект творчості прозаїка: він, як це не парадоксально, майже нічого не вигадує. Практично всі описані автором історії взяті з реального життя. Тим не менше, його оповідання, казки та інші твори дуже часто дають вражаючий ефект віртуозно вигаданих, ледь не фантастичних.

В цьому - одна із давніх загадок справжньої літературної творчості, а не графоманії. Як тут не згадати хрестоматійне пророцтво Льва Толстого! Свого часу він цілком серйозно зауважив, що у майбутньому письменники у своїх творах нічого не вигадуватимуть, натомість скурпульозно описуватимуть цілком реальні події, реальні факти, реальні повороти життя. Адже воно значно багатше і значно цікавіше за будь-які, навіть геніальні фантазії. Мені здається, що в цьому відношенні Віктор Васильчук впритул наблизився до окреслених класиком контурів «прози майбутнього». Ось чому його твори вже багато років поспіль користуються неабиякою популярністю серед юної читацької аудиторії. Хіба це не красномовна ознака його письменницького таланту!

Втім, вдумливий читач має чудову змогу переконатися в цьому на прикладі наступного оповідання мого давнього і щирого друга (разом працювали в міськрайонній газеті у Коростені ще у 80-ті роки минулого століття).

Я зумисне не торкаюся цього оповідання, щоб зберегти в читача інтригу і не відвернути в нього інтерес до нестандартної і вельми характерної для Віктора прозової речі. Я певен, що й Ви, шановний друже, отримаєте від неї справжню насолоду. Можливо, не все в ній Ви сприймете рівноцінно, але байдужим вона Вас не залишить. Так неодмінно буває при особистій зустрічі з талановитим витовором письменника. Помагай же йому, Боже!

Василь ГОЛОВЕЦЬКИЙ,

член НСПУ, лауреат літературних премій імені В. Юхимовича та М. Клименка

 

 2


 

Присвячується батькові

 

Незнайомі з першого погляду давали Антонові Стріленку років сорок п'ять... А йому лишень тридцять три виповнилося. Звичайний собі молодик. Ко-ренастий, із розкішною русявою чуприною, яку вже місцями посріблило. Бо ж був, як кажуть, і на коні, і під конем, прой-шов вогонь і воду... Але не розгубив серед тих доріг долі доброти і людяності. Про це промовисто свідчать теплі зеленкуваті очі. Правда, бувають вони й хитруватими. А то – пронижуть, мов свердлики. Ось тоді начувайся! У будь-якому разі, той погляд запам'ятовувався надовго.

Якось відчув його на собі й Сергійко Семенюк. Жив хлопець по-сусідству. Мав від роду лише вісім літ, але розбишацтва в ньому було, певно, на всі п'ятнадцять...

– Геть від рук відбився без батька, – поскаржилася якось його матуся Антонові. – На п'ять хвилин не можна залишити. Ні до магазину сходити, ні в хаті прибратися, тільки й дивись, щоб чогось не втнув! А буває, днями сидить біля комп'ютера чи перед телевізором лежить...

Антон нічого не міг відповісти на те. Та й не знав, що порадити, адже своїх дітей у нього не було. Крім того, він якось нехарактерно ціпенів, коли говорила Софія. Можливо, через те, що подобалася йому ця, з природньою засмагою, чорноока молодичка з водоспадом русявого волосся на тендітних плечах. Принаймні він не один раз ловив себе на цій думці.

Пізніше дізнався від людей, що була вона дружиною такого ж як він лісника. Підступна браконьєрська куля безжалісно розлучила їх назавжди. А ще подей-кували, що Софія після того нещастя майже тиждень з дому не виходила. Потому довго ще відмовчувалася. Заговорила, на диво всім, тільки після приїзду Антона Стріленка, який оселився неподалік, в хаті свого попередника, старого лісника Оксентійовича.

Тож Антон Стріленко, бувалий молодик, пересилю-ючи ніяковість, заходив іноді до Софійчиної хати як сусід. То – за сіллю, то – за праскою чи сірниками. Робив це навіть тоді, коли ті сірники лежали безпосередньо під рукою...

Софія, яка все більше про себе розповідала, не втри-малася одного разу й запитала:

– А чому дружину не привозиш сюди?

Антон на те лише буркнув:

– Одинокий я...

Жінка не стала далі розпитувати. Перевела розмову на інше. Проте після того вона прагнула ще більше про себе розповідати. Певно, сподівалася, сусід і сам вибере час для сповіді. Та Стріленко залишався неговірким.

Одного разу Софія навіть трохи розсердилася на нього:

– Тобі, Антоне, мабуть, немає про що говорити зі мною, чи образився на щось... Я тобі зла не бажаю. А ще в мене є прохання до тебе: бери хоч іноді до лісу з собою мого Сергійка... Усі нерви звела нанівець з ним...

На Софійчине прохання Стріленко теж скупо відповів:

– Не сердься, я завжди готовий... але твій син, – зашарівся на мить Антон, – не любить чомусь мене..

– Та ні, це не так! – сором'язливо заперечила жінка.

– Так, так... Сам сказав, – наполіг Антон.

Він мимоволі згадав зовсім недавній випадок. Сергій різонув прямісінько в очі Стріленку таке... Але не слова тоді вразили лісника.

*****

...Трапилося це надвечір. Повертаючись із чергового обходу, Антон раптом примітив у кущах, неподалік від хати, заклопотаного Сергія. Він щось ретельно майстрував. Зазирнувши через спину хлопця, закляк, побачивши, що той збирався затягнути на шиї кота петлю.

– За що така сувора кара? – запитав Антон сердито у хлопця.

Сергій рвучко обернувся і намірився дременути геть. Та дужі руки лісника ніби обценьками стисли його плече.

– Заслужив! – відрізав хлопець.

– Хто, кіт?.. – вп'ялися зеленкуваті свердлики в бешкетника.

– Ні, Ярмольченко, – наїжачився Сергій. – А це ж – його кіт...

– А кіт при чому тут?.. Згоден, Ярмольченко – людина капосна, але ж навіщо бідну тварину нищити?

Сергій понуро опустив голову.

– Значить так, спочатку відпусти нещасного кота, а потім про Ярмольченка поговоримо.

Тут хлопця ніби хтось за язик смикнув:

– А ви все добрячка із себе вдаєте! Ніби нічого не знаєте і не бачите!.. Прикидаєтесь... Та який з вас лісник! Без рушниці ходите... Все дерева погладжуєте, пташок дражните... А під носом бандюга звірів нищить! Де моя косуля поділася, скажіть? Де?!. З'їв ваш Ярмольченко і забув! Не чіпайте мене... Не люблю я вас!..

Отаку історію пригадав Антон, розмовляючи зі своєю сусідкою Софією Семенюк.

*****

– Він багато чого може наговорити... Жалів Лисуху свою, – збентежено опиналася вдова. – Прибилася одного разу до нашого обійстя косуля, а потім знову раптово щезла. Ніби крізь землю провалилася... Люди кажуть, що не тільки вона потрапила під браконьєрську кулю Ярмольченка... мій чоловік, здається, теж...

Жінка різким помахом руки зупинила непрохану сльозу, а потім стиха додала:

– Лісник Оксентійович, у хаті якого ти живеш... його рук справа, повір мені.

– Досить пліткувати! – розсердився Антон. – То все – розмови!

Проте на душі у нього справді ставало тривожно, ко-ли мова заходила про Степана Ярмольченка. Цей рудобородий тракторист працював теж у лісництві. Трелював зрізані дерева на санітарних вирубках. Поводився грубувато і відлюдькувато.

Але Антона більше бентежило те, що той, як мовиться, на близькій нозі з директором був. Роздуми про те, що ж їх пов'язувало, не давали спокою Антонові. Цей дивний «зв'язок», мабуть, і дозволив списати на нещасний випадок задавлену торік Степановим тралом вагітну лосиху. Туману навів тракторист такого... Натомість всю вину на гальма звалив, ніби вони підвели. Антон від тієї «незаперечної істини», як запевняло начальство, почував себе справді ошуканим.

Особливо, коли розповідали йому як саме на руках у Ярмольченка помер старий Оксентійович. Серце, правда, у лісника було недуже. Здавалося, усе зрозумілим: «згоріла» людина на робочому місці. Буває так іноді. Проте одна деталь не давала спокою Стріленку – вірної двостволки лісника на місці тієї злощасної події не знайшли. Про різне тоді балакали...

– Гаразд, Софіє, візьму я твого малого до лісу. Можливо, якесь звірятко знайдемо. Маєш у тому слушність...

Ніжний, зворушливий спогад ураз огорнув душу. Ось так, років двадцять тому, його, підлітка, батько пообіцяв повести до лісу. Не просто на знайомини, а на справжню дорослу роботу – перевірити лісний обхід. Пригаадалося, як батько ввечері перед тим давав прості настанови:

– Ліс над усе любить працьовитих, Антосю. Віддячує їм лагідністю та добром. Тож не ламай даремно дерев, не займай мурашників, пташиних гнізд, поводься обережно з вогнем у лісі...

Батько міг годинами говорити про ліс, його мешканців. А одного дня зовсім несподівано дав у руки хлопцеві рушницю і серйозно сказав:

– Підеш, Антоне, і... застрелиш кабана-підранка, десь тут, поблизу він блукає, браконьєри знову навідувалися, здається мені...

– Як це?!. – остовпів Антон. – Я... я ж ніколи не стріляв... у звірів.

– Треба, синку, – відповів на те заспокійливо батько, – це ж не просто вистрелити в кабана задля забаганки. Ти цим самим врятуєш його від страждань. Так, щиро зізнаюсь, інколи нам доводиться це робити...

Антон ніяк не міг оговтатися від тієї несподіваної пропозиції, проте взяв рушницю і пішов до лісу. Вештався там, мабуть, півдня, але вистрелити в підранка так і не зміг.

– Я так і знав, – скуйовдив рукою чуприну хлопцеві досвідчений єгер, – не ходити тобі в ліс з рушницею...

А потім тихіше, ніби комусь ще, а, можливо, щоб і дружина почула, додав:

– Тепер я спокійний, браконьєром йому точно не бути...

Було б йому зараз шістдесят... Міцним вдався як дуб. Заплющить, бувало, Антон очі і бачить геть усе: йде батько поважно лісом, раптом нагинається і підбирає пташине гніздо під ліщиною. Воно – порожнє... Все одно прилаштує на гілку. Знав, вочевидь, що навесні вселиться туди співоча душа.

Саме на тій торованій стежині, під ліщиною, і підстерегла його, як і багатьох подібних йому, безжальна і хижа браконьєрська куля.

Хіба не виплакала з того часу очі мати. Спочатку за чоловіком, а потім і за сином, з тривогою чекаючи від нього листів з афганської війни...

Повернувшись з Афганістану з медаллю «За бойові заслуги» на грудях, Антон таки пішов батьковою сте-жиною. Мати вже й не відмовляла, хоча добре знала, що буде та стежка зовсім нелегкою. Насправді звивистою видалася вона. Ще й надто.

Закинула доля молодого лісника десь аж під Кавказ. Там і одружився. Уподо-бав карооку Світлану. Правда, грузином у неї був батько, а мама – українкою. Побралися тихенько, без зайвих традиційних пишнот. Час летів, мов у казці. Антон уже й грузинську опанував майже. Селезнем вився біля дружини. З дня-на-день мав з'явитися на світ син – продовжувач роду Стріленків-Кіквідзе. Але не так усе сталося, як хотілося. Один-єдиний телефонний дзвінок колеги перевернув усе шкереберть.

*****

...Пізно ввечері до квартири Стріленків раптом зателефонував Вахтанг Гонгідзе, помічник Антона.

– Камар джоба, Антон! Збирайся негайно, я вистежив нарешті наш примарний «уазик».

Антону двічі повторювати не треба було. Полювали вони з Вахтангом на той злощасний «уазик» майже рік. Ні влітку, ні взимку спокою від нього не було. Браконьєрствували його власники, як кажуть, безбожно. Заподіють шкоди і зникнуть, наче «летючий голландець». Тільки сліди від коліс...

Світлана ластівкою впала на груди Антонові: «Не пущу!» Ніби щось відчувала.

– Не бійся, я швидко, – заспокоїв незвично скупо Антон і зник за дверима.

Була пекельна ніч. Над лісом висіло чорне шмаття хмар. Безперестану періщив дощ. Промокли, здавалося, аж до кісток. Раптом прямісінько в очі – сліпучий сніп фар. Так, це був він – «летючий голландець». Проте на вимогу зупинитися з кабіни пролунав постріл. Вахтанг устиг відскочити. «Уазик» стрімко летів на Стріленка і йому нічого не залишилося, як тільки натиснути на ку-рок рушниці...

У багажнику «уазика» знайшли оленячу тушку, кіль-ка підстрелених бобрів. Той, що був за кермом, директор місцевого виноробного заводу Бахтіяров, одер-жав легке поранення у плече. Останні, четверо, відбулися, як мовиться, легким переляком. Але всі вони наполягали на тому, що просто заблукали в лісі, а туш-ки оленя і бобрів знайшли, і що єгер... звихнувся.

Суд усе-таки відбувся. Проте його рішення, на подив усім, було таким же коротким і несподіваним, як і той постріл у дощову ніч: «За перевищення службових повноважень...» Відтак довелося Антонові марно відсидіти два роки в тюрмі.

Закарбувався на все життя той судний день ще однією жахливою подією – Світлана, почувши вирок, знепритомніла. Прямісінько із зали суду її доправили в лікарню. Пологи розпочалися передчасно. Дитина, на жаль, народилася мертвою.

Видужавши, Світлана чи то з нервами не вправилася, чи то не змогла пробачити саме Антонові того дня, зібрала власні речі й повернулася до своїх батьків.

Стріленко, відсидівши свій термін, теж покинув ліс. Перейшов працювати експедитором бази райспоживспілки у сусідньому містечку.

*****

Тепер Антон Стріленко знову працює в лісі. Правда, живе в чужій хаті. По сусідству з єгерською вдовою і її восьмилітнім бешкетником...

Спати не хотілося. Обережно, щоб не розбудити свою улюблену кицьку Нічку, відкинув ковдру, надів капці і вийшов на вулицю. Сріблястий місяць голубив верхівки сосон, блідим сяйвом укривав подвір'я і коштовним камінням розсипався під ногами. Вихоплював з пітьми мовчазні дерева, вузеньку стежку в березнячок, де стрункі красуні жагуче вабили прохолодним глянцем білястої кори.

Антон ступив на м'який зелений килим і попрямував до берізок. «Чому тоді саме так сталося?.. – вп'ялася думка, навіяна, мабуть, тими берізками. – Невже мало було доказів? Тут, здається, теж саме відбувається... Треба шукати іншу роботу... А хто ж ліс тоді оберігатиме від негідників?»

Так і зустрів Антон у невеселих роздумах світанок.

– Дядьку Антоне! – почулося десь за хатою.

«Ти глянь, не проспав, – усміхнувся у вуса Антон. – Буде-таки лад з нього... Треба було раніше ним зайнятися...».

– Привіт, Сергію! Готовий до роботи? – запитав діло-вито.

– Готовий. Тільки не розумію, дядьку Антоне, що то за робота у вас? Продовжуєте ходити в ліс без рушниці... Там же браконьєрів повнісінько...

– Антоне, справді взяв би... Різні люди тиняються лісом, – забідкалася й Софія, – і Ярмольченко...

– Що «Ярмольченко»? Здається це все тобі, Софіє... Ні, не треба, кажу... Зарікся я тоді, після суду, що не братиму ніколи до рук рушниці...

Ранковий ліс зустрів їх дзвінкоголосим щебетом. Йшли повільно, на повні груди вдихаючи цілюще повітря. Зірке око, слух Антона бачили й учували все навколо. Кожна істота, травинка, листочок – наче рідні. Стежка, смарагдові кульки роси. Квартальні стовпчики, дерева і квіти – все наповнювало довкілля дивною музикою. Хотілося заплющити очі і слухати її безперестану.

– Дядьку Антоне, а навіщо це ви дерев руками торкаєтесь? – запитав раптом Сергій.

– Вітаюсь...

– Як це?..

– А ти не знав, що дерева живі... вони навіть роз-мовляти вміють.

– Як це?

– Що ти заладив... Щоб це зрозуміти, треба про ліс не тільки щось знати, але й любити його необхідно.

– То ви ж казали, що любити ліс замало...

– Казав... Вчись працювати і не задавай дур... – осікся Антон, згадавши, що йому завжди батько казав: «Дурних запитань немає, є, синку, дурні відповіді».

– Ось ми з тобою, здається, просто ходимо між деревами, а роботу потрібну все ж таки виконуємо.

– Оце, ходячи?!.

– Зараз і руками попрацюєш, – зупинився Антон і зняв з плечей рюкзак. – Бачиш годівничку за молодими дубками?

– Ну...

– Що «ну»?

– Ну, бачу.

– Не «нукай», а бери ось молоток, цвяхи і залатай дірки в ній. Сіно зовсім не тримається. Жердини там, у траві, лежать. Чи, може, не вмієш молотком орудувати... ти начебто все більше знаєшся на комп'ютері й телевізорі...

– Це вам мама вже наскаржилася... – образився хлопець.

– Гаразд, Сергію! Це я так, пожартував... давай, працюй, хлопче! А я тим часом гляну, що у нас біля «трапезної» кабанців робиться.

– Замість того, щоб браконьєрів ловити, ми цвяхи б'ємо, – буркнув невдоволено хлопець. – Куди дінеться те сіно, і так поїдять...

Антон, удавши, що нічого не почув, сказав:

– Гаразд, Сергію, пішли зі мною краще до «трапезної». Тільки тихіше поводься, бо все цікаве зникне. А годівничку потім разом відремонтуємо.

– Що «цікаве зникне»?

– Я ж кажу тобі, тихіше! Сам зараз усе побачиш.

Незабаром лісник і хлопець зникли за деревами. Вони швидко добрели до старої мисливської вежі, що стояла на ще доволі міцних соснових палях біля тієї самої «трапезної». Розтрусили довкола картоплю, сіль і зерно та й заховалися на вежі. Сподівалися подивитися на «банкет» ікластих сікачів.

Чекали недовго. Проте на галявину замість очікуваних кабанів вилетів... красень-олень. Справжній велетень. Певно, вожак. Могутні сивуваті струмені гарячого повітря виривалися з широких ніздрів. Жваві, чорні як вуглини очі пильно вдивлялися у дерев'яну будочку, де причаїлися спостерігачі. Великі темно-коричневі вуха перебирали тишу. Раптом олень повернув голову до лісу і голосно затрубив.

На галявину неквапно вийшов гурт оленів. Тварини почали збирати зерно, картоплю злизувати розсипану сіль, рибне борошно. Велет стояв осторонь, наче стеріг свою рідню.

І Наступної миті із-за кущів вискочив чорний, зі світло-сірими латками на щетинистих боках, кабан. За ним трюхикало ще з десяток родичів різної масті й величини. Олені й не думали тікати, а тільки збилися тісніше. Лише вожак, гордовито закинувши могутню голову з важкими рогами, стояв посеред галявини.

– Бачиш, Сергію, дивина яка, – прошепотів лісник.

– Яка... дивина?..

– Тихіше... Неспроста... зазвичай, скажу я тобі, олені взимку скидають роги, а цей, бач...

Кабан, агресивно випнувши гострі ікла, посунув на оленя. Той сердито копирснув ногою. З-під неї аж вистрелили грудочки землі. Сильні роги були готові до бою...

Та нападник вперто сунувся на оленя. Але за кілька метрів від страшних рогів він раптом, сердито рохнувши, розвернувся і потрюхикав до своїх. «Ось тобі й сміливець, – подумав Антон. – Можливо... Ах ти мій хитрун, ти нас вирахував!».

Рогатий тим часом підвів голову і глянув на вежу. У його розумних великих очах палахкотів гордовитий вогник переможця. Антон ляснув у долоні. Галявина стала враз порожньою.

Задоволений такою зустріччю, Антон неквапом спустився з вежі.

– Спускайся, Сергію теж! – гукнув хлопцеві.

Той, злетівши з вежі, накинувся на Антона:

– Ви бачили!.. Оце так! Шкода, що мами немає з нами... вона ж не повірить!

– Повірить. Що, Сергію, такого в телевізорі не показують?

– Ні.

– Отож і воно.

– Дядьку Антоне, а ви обіцяли розказати мені про те, звідки взялися ці паскудні браконьєри, які безжально вбивають звірів...

– Гаразд, давай про мисливство. Але не треба плутати мисливство з браконьєрством. Сідай ближче, слухай і не перебивай.

Хлопець зручно вмостився на сходинці вежі, поряд з лісником, що той від несподіванки навіть обняв хлопця за плечі.

– Мільйон років до нашої ери... коли австралопітеки і мамонти...

– Дядьку, Антоне, перестаньте! Ви ж обіцяли...

– Що вже й пожартувати не можна! Справжній мисливець – це... Це тобі не просто ходити з рушницею і переслідувати днями звірину, це треба... словом, з цим треба народитися. Мисливство, можна сказати, найдавніше ремесло, бо наші пращури, саме полюючи, добували собі їжу, одяг, а вже потім, пізніше, це заняття набуло іншого змісту, полювання стало спортивним заняттям, для розваги. «Що я плету? Треба щось прочитати про це мисливство, соромно геть перед хлопцем», – подумав Антон.

– Полювання... вірніше, спілкування з природою під час мисливських гонів надихає на творчість... Слухай, Сергію, вам хіба в школі нічого не розказували про мисливство?

Сергій не встигнув відповісти. Антон приклав до його рота долоню. Десь попереду затріщало. Різкий запах диму тривожно залоскотав ніздрі: «Невже по-жежа?..»

– Сергію, – стиснув руку хлопця Антон, – ти зачекай тут хвилинку, а я зараз повернуся...

Лісник, залишивши хлопця за старими соснами, завернув у видолинок і побачив за кущами жасміну, біля чималого вогнища, чоловіка в камуфляжі. Поряд – рюкзак, рушниця, порожня пляшка з-під «Оковитої».

– День добрий! – привітався Антон.

Чоловік схопився за рушницю правицею і різко підвівся.

– Добрий...

Антон впізнав Ярмольченка.

– Що це ти, Степане?.. Удень розвів вогнище...

– Відпочиваю, – процідив крізь зуби Ярмольченко. – Холоднувато сьогодні. Вирішив зігрітися...

– «Зігрітися», це добре... А рушниця?.. Не сезон же? – зеленкуваті свердлики вп'ялися в очі рудобородому.

– Я... завжди з нею. До того ж вона без набоїв, – відповів чоловік, а потім іронічно додав. – А ти он навпаки – до лісу, як на прогулянку ходиш, голіруч все... А раптом натрапиш на вовка, чим захищатимешся? Руками...

– Не натраплю! – відрізав Антон. – Є посвідка на зброю?..

– Була десь... – почав виправдовуватися Степан, але побачивши, що Антон іде до рюкзака, замовк і зібгався наче пружина.

Стріленко відчув, що Ярмольченко каламутить воду і, переступаючи рюкзак, навмисне зачепив ногою за ремінець. Той перевернувся і на траву викотилися консерви, коробка з набоями, мисливський ніж, жмуток дроту.

– Ого! Бачу, Степане, екіпіровка чудова... Вибач, дорогенький, але рушницю доведеться віддати, – спокійно витримав жорсткий погляд. – Потім у дільнич-ного забереш. Може, відвикнеш без діла шастати лісом...

– Не багато береш на себе? – процідив крізь зуби Ярмольченко.

Поки він гарячкувато-сердито збирав начиння рюкзака, Антон вибрався на лосину стежку, і попрямував до годівниці, де залишив Сергія. Раптом попереду, неподалік невеликого озерця в кущах щось затріщало. Антон насторожився: «Невже Ярмольченко випередив?.. Ні, мабуть, Сергій...»

– Сергію?.. – покликав стиха.

З кущів ніхто не відгукнувся. Тоді Антон розсунув обережно стебла рогозу – серед прим'ятої трави лежало руде лосеня. Воно конвульсивно тремтіло, витягнуті задні ніжки були передавлені сталевим дротом. «Ось воно що...», – майнуло в голові. Хотів повернутися у видолинок, але збагнув: Ярмольченка вже й слід простиг.

– Не бійся, маленьке, – шепотів, знімаючи дротяну петлю. А звірятко дивилося на нього мокрими очима і продовжувало тремтіти. Лісник підняв лосеня з купини і поніс його обіруч поперед себе.

*****

Сергій зрадів безмежно, побачивши лісника на руках із «знахідкою», а потім досить серйозно сказав:

– Ви ж, дядьку Антоне, казали, що з лісу нічого додому не можна брати...

Та Антон, ніби відчував такий поворот подій, заспокоїв хлопця:

– Так, я й зараз це кажу... Підемо лосиху шукати. Знайдемо, повернемо їй малюка... а поки він буде з нами, загине ж без мами, маленький зовсім. Пригадуєш, Сергію, розмову про мисливство?

– Так, – відповів хлопець, – той рудобородий браконьєр не дав завершити її.

– А звідки ти знаєш, що він браконьєр?

– Відчув... до того ж, я все бачив...

– Не гарно підглядати, хлопче.

– Я й не підглядав зовсім, просто був напоготові, ви ж... без рушниці...

– Цікаво, як же ти мене хотів рятував?

– Молотком...

– Молодець! Бойовий ти... Так от, сучасний мисливець насампе¬ред має бути людиною, яка любить природу, через себе, ніби м'ясорубка, пропускає все, ¬що відбуваються в ній. «Оце втяв, – зловив себе на думці Антон, – мабуть, треба якось простіше».

– Мисливцю, мабуть, важко відпо¬вісти, чому він ним став... я так думаю. Я знав різних мисливців. Є просто любителі бродити з рушницею за плечем, а є й справжні... це як рибалка. У мисливців є навіть свій заступник – святий Михаїл, день якого ми відзначаємо... здається, двадцять першого лис¬топада. Колись у цей день мисливці йшли до церкви і перед образами Михаїла ставили свічки... А ми з тобою не мисливці, ми – рятівники лосеняти. Тож треба знайти негайно його маму... Згоден?..

– Моя косуля була ще меншою, але ж не загинула, – наполягав Сергій. – Краще заберемо його з собою, і соска з пляшечкою ще злишилися в мене...

– Там буде видно... – відказав загадково Стріленко. – От чому браконьєрами стають, я теж не знаю. Чи до цього спонукає здирництво за відстрілочні картки, чи дух наживи, чи час такий... Ти як думаєш, Сергію?..

Хлопець стенув плечима, а потім цілком по-дорослому відповів:

– Я думаю, що через поганство, якщо людина... паскудна, то вона й браконьєрствує. Візьміть нашого Ярмольченка... Все у нього, здається є, і грошей вистачає, казала нам тітка Олена... А чим завинили нещасні звірі перед ним?

– А ти, коли його кішку катував, не поганством займався? Чим вона завинила?..

– Ото ви й порівняли...

– А ситуація схожа, Сергію... Вона ж відповісти нічим не могла тобі. Я думаю, з цього все й починається... у майбутніх браконьєрів... Безкарність, здається, й по-роджує жорстокість. А Ярмольченку ми незабаром дамо відповідь...

– Я ж вам обіцяв, що більше не буду, – нахнюпився Сергій.

– Добре, не сердься, – поклав руку на плече хлопцеві Антон. – Пішли вже додому, а то мамка твоя вже, напевне, там хвилюється.

– А лосеня?

– Поки що забираємо з собою, бо вечоріє вже.

– Ура! - закричав на весь ліс малий.

*****

Кілька днів поспіль ходили Сергій з Антоном на те місце, де знайшли лосеня, але лосиху так і не побачили. Антон спересердя вже махнув рукою – загине, мовляв, лосеня. А Сергія ніби підмінили. Він забув і про комп'ютер, і про телевізор. Власноруч обладнав невеличку стайню для лосеняти. Косив траву на підстилку. Поїв коров'ячим молоком. А воно стало схожим на телятко, тільки цибате.

Софія не знала як і дякувати сусіду – геть хлопець змінився.

– Таки піде він до тебе в помічники, – сказала якось жінка Антонові.

– Не дуже радій, Софіє, це пройде. Сучасна молодь не поспішає на зміну нам... А він ще бавиться. Та й ліс не для кожного...

– Як не розумію тебе, Антоне?

– Потім поговоримо. Сходжу я, Софіє, до Макаровича, розпитаю про Ярмольченка. Щез він десь після нашої зустрічі. Іі за рушницею не приходив. Щось тут, здається мені, не так...

*****

Спливали дні. Вже й медовий серпень прийшов. Берези встелили землю маленькою лускою і руденькими метеликами насіння. Рижик – так назвали лосеня – під-ростав як на дріжджах. Антон із Сергієм все частіше брали його до лісу.

Звик Рижик до людей швидко. Бувало, вони заховаються, бавлячись, а лосеня постоїть, повертить голо-вою і бреде не в ліс, а додому. Покличе Сергій – повер-тається. Товстими губами обмацує кишені – цукор шукає. А вже як любив він, коли розчісували невеличку клиновидну борідку – замріяно мружив очі і, на скільки міг, випростував вже досить могутню шию.

А якось пізнім осіннім ранком Рижик сам пішов до лісу і не повернувся. Два дні ходив лісом Антон – марно. Лось мов крізь землю провалився. Не повернувся Ри-жик і навіть тоді, коли ліс і все довкола щедро засипало пухким снігом. Та й морози видалися нівроку. Аж шибки рипіли в оселях.

Прикро стало Антонові. Може, лось на браконьєрську кулю й справді натрапив. Браконьєрів у лісі останнім часом чимало розвелося. Ярмольченко теж уже довго не показувався серед людей.

Якась невимовна туга обвила Стріленкове серце. Але сумно й незатишно стало зовсім не від того, що працювати в лісі з кожним днем ставало все важче. Щось інше тривожило, не давало спокою. Можливо, очі Сергія, які ніби притухли після зникнення Рижика. Від-чував лісник, що хлопця ця подія аж надто вразила.

Тож напередодні Нового року Антон швидко зібрався і пішов на пошуки Рижика. Сподівався сюрприз зробити хлопчині на свято. До пізнього вечера блукав засніженими нетрями, обходив усі галявини і довколишні примерзлі болота. Але невдача й цього разу спіткала лісника – лося ніде не було.

Вже виходячи з лісу, Стріленко побачив мотоцикл з коляскою. Підійшов до мотоцикліста і впізнав у ньому... Ярмольченка.

Запитав, що той везе, чи не потрібна допомога. Ні-чого не відповівши, тракторист несподівано підступно вдарив Антона по голові важким розсувним ключем. Лісник упав як підкошений...

Убивця відвіз свою же¬ртву за кілька кілометрів від селища і кинув у пече¬ру, де колись глину видобували. Присипав закривавленого лісника, снігом а потім ретельно замаскував гіллям вхід до печери.

*****

...Під вечір селище гуділо, як вулик. Софія теж не зна-ходилася собі місця. Принишк і Сергій. Працівники міліції хоча й зафіксували факт зникнення Стріленка, але і знизували плечима, мовляв: «Як крізь землю прова-лився». Проте ліс усе ж прочесали, навіть з військовими. Та розшуки зниклого нічого не дали. Тим часом справ-жній злочинець Ярмольченко, як ні в чому не бувало, продовжував працювати. Кілька разів він проїзд¬жав повз ту печеру, де лежав Стріленко, і що¬разу пильно вдивлявся: чи нема свіжих слідів довкола, чи не ходив тут хтось? Ні, здається, слідів ніяких: як присипав снігом вхід до печери, так усе й за¬лишилось.

Можливо, з часом усе б затихло і Антона ніколи б не знайшли. Якби не дід Савелій. Ремонтуючи піч у своїй оселі, він згадав, що є печера, де колись гарну глину брали. Так він і натрапив там на людське тіло. Викликав міліцію. Потім приїхали прокурор, слідчий, експерти, які й впізнали в ньому Стріленка.

– Треба негайно зро¬бити розтин тіла, – звер¬нувся до хірурга Фешонка районний прокурор Зарандія, – схоже, що це звичайне вбивство.

– Тіло геть задубіло, – заперечив лікар. – Знаєте, почекаємо до завтра.

Стріленка поклали в спеціальну кімнату без, здавалося, найменших ознак життя. Але Фешонка тривожи-ло сумніви. Він повернувся до кімнати, де лежав лісник. Лікаря чомусь зацікавили його очі. Він злегка натиснув на нижні повіки. Придивився до зіниць – вони не були такими як у трупа. Вдавив кінчиком скальпеля нігті, котрі миттю зреагували ледь рожевим відтінком. «Невже живий? Без їжі і води майже три дні!..»

– Швидше – шприц, адреналін, фізіологічний розчин! – розпорядився він.

Лікарі, медичні сестри, асистенти заметушилися і повезли тіло лісника до операційної.

Коли вранці прокурор Зарандія і слідчий з'явились до лікарні, на них чекала «несподіванка»: «мертвий» лісник Антон Стріленко на очах воскресав...

– Як! Невже! Це ж просто чудо! – вигукнули майже в один голос, не приховуючи здивування, прокурор Зарандія і слідчий.

– Так, так, – говорив розгублено лікар Фешонко. – Справжня фантастика. Реально людина замерзає за такої ситуації. Але ж факт – наш лісник оживає. Надзви¬чайно рідкісний випадок у медицині, та, знаєте, цілком можливий. Я вам скажу, чо¬му Стріленко залишив-ся живим...

Всі, хто був у кімнаті, принишкли.

– Після уда¬ру по голові, він був контужений, – продовжив у цілковитій тиші лікар, – а при цьому, знаєте, нервова система виключається, людина поринає у гли¬бокий сон, що нагадує ведмежу сплячку. Так званий анабіоз. Це час¬тіше трапляється за ни¬зьких температур. Стріленко був тепло одягнений і щедро присипаний снігом. Це, знаєте, й врятувало його від замер¬зання. Організм же харчу¬вався за рахунок власного жирового запасу. Правда, треба мати ще страшенне ве-зіння. А цей чоловік, знаєте, народився у сорочці...

Через тиждень Стріленко,на диво всім, зовсім одужав. Його лікування, як і «воскре¬сіння» – тримали в секреті. Хоча й сам Антон нічого не міг згадати. Оче-видно травма голови спричинила тимчасову амнезію.

З тих пір, як привезли Стріленка з лікарні, Софія майже не відходила від нього. Перев'язувала голову щодень, супчики готувала, ліки приносила, а то іноді й так просто сиділа біля нього.

У селищі вже почали подейкувати про їх, як зда-валося, надзвичайно близькі стосунки. Та ні Софія, ні Антон не звертали уваги на ті плітки. Лісник невдовзі зовсім одужав: чи то цілюще лісове повітря, чи Софійчина увага так вплинули. Проте він не переселився до неї, як поговорювали. Все відлежувався в хатині старого лісника Оксентійовича, що стала йому вже рідною.

*****

...У двері хатини постукали.

– Там відкрито, – гукнув Антон, зав'язуючи рюкзак. – А, це ти, Сергію. Заходь, заходь.

– Куди це ви зібралися? – здивувався хлопець.

– Може, Рижика стріну.

– А я? Як же я?.. Ми ж його разом виходжували... – збентежено мовив Сергій.

– Гаразд, збирайся. Тільки маму попередь. Там, у сінях, є зайва пара лиж.

– Я миттю! – зрадів малий

Фиркнула злякано кицька Нічка. Війнуло через двері холодом. У грубці сильніше спалахнув вогонь.

– Що це у вас так смердить? – запитав Сергій із сіней. Антон на мить замислився. Він уже давно пристосував-ся палити грубку різним пепотребом, що збирав у лісі.

– Про чистоту довкілля забувають уже навіть сільчани, Сергію. Сміття вивозять у ліс, прямісінько під дерева... Тож воно й смердить...

– Ой! А у нас за сараєм повнісінько в мішках різного хламу, – зрадів хлопець. – Треба мамі сказати.

– Скажеш... Це добре, що ви з нею не викидаєте сміття в ліс. Ти вже готовий?

– Я завжди готовий, дядьку Антоне!

*****

...Невдовзі двоє лижників зникли за засніженими де-ревами. Сонячно-морозяний день тихенько прийняв їх у зимові хороми лісу. Красуні сосни, припорошені снігом, видавалися казковими персонажами. Мідно-червоні стовбури й смарагдова зелень хвої в оправі сліпучо-білого інею були надзвичайно чіткими на блакитному тлі неба.

– Снігу насипало як ніколи... – перевів подих Антон. – Не відставай!..

Але хлопець чомусь не відізвався. Натомість, здіймаючи завірюху, з-за дерев вийшов... Степан Ярмольченко на широких саморобних лижах.

– Здоров був, Стріленку! – розтягнув губи в п'яній посмішці. – Бачиш, які стежки вузькі, ніяк не розминемося з тобою.

– Вузькі, – повторив Антон. – Де пропадаєш? За рушницею не приходиш... Чи далеко цього разу зібрався?..

– А до тебе в гості, – оскалився рудобородий, встромивши рушницю прикладом у сніг.

– Так, бачу, тобі старенька вже не потрібна, нову маєш. Можливо, це Оксентійовича рушничка... Ой, Степане, дивись, впіймаю на гарячому... ще й за ту петлю заплатиш, до якої лосеня втрапило. Пам'ятаєш, після тієї зустрічі, коли рушницю в тебе відібрав?..

– За яку петлю?.. – удавано здивувався Ярмольченко.

– За ту саму... І і за косулю розплатишся...

Ярмольченко сердито сплюнув крізь зуби.

– А ти спробуй, правдолюбець! Спробуй, доведи... Думаю, тобі цього разу так уже не пощастить...

– Що ти маєш на увазі? – прищурив очі Антон. Йому раптом чітко згадався той засніжений день і мотоцикл. Від напруги аж у голові загуло.

– А-а-а... Оксентійович тебе швидше розкусив, ніж я...

Рудобородий аж сіпнувся. Його рука потягнулася до рушниці. У погляді майнуло щось недобре. Він запалив цигарку. Смачно затягнувся димом.

– Ти думаєш, Антоне, усе так просто... В Оксентійовича тоді... серце зупинилося на моїх очах, зрозумів? Свідки є... а ти... Завжди носа сунеш не туди...

– Ні, доведеться, Степане, пояснювати, звідки в тебе... рушниця Оксенті-йовича. Розкажеш міліції, як і мене порішити хотів... Добре, що дід Савелій піч ремонтувати надумався...

Стріленко не встиг договорити, Ярмольченко лижею боляче вдарив його в праве коліно. Ліва нога лісника, зісковзнувши з кріплення, пірнула глибоко в сніг. Щоб не впасти, Антон вхопився за кущ ялівцю. Сніг з гілляччя на мить запорошив очі.

Протерши очі, Стріленко роззирнувся. «Так, правий ти був, хлопче, рушничка не завадила б зараз...».

Сухо цвьохнув постріл. Жакан м'яко увійшов у березу за спиною Антона. З усіх сил він рвонув на себе кущ і стрімголов скотився у долину. «Устигнути б до тих сосонок, а то... – в голову лізли безглузді думки, – підстрелить, гад, мов зайця. Влучно б'є».

– Стріленко-о-о! – почулося вгорі.

– Агов! – навмисне відгукнувся Антон і відскочив за дерево.

Перебита навпіл гілка впала під ноги. «Давай, давай... Доведу до Сірого болота, а там і набої закінчаться. А може, й ні... Тільки б Сергій не натрапив на бандита».

Гілки боляче шмагали по обличчю. Сніг сипав у вічі, за комір. Шалено калатало серце. Горіло вогнем коліно.

Враз посвітлішало. Антон навіть не помітив, як вискочив на галявину. Зупинився. Перевів подих. «Гукати Сергія, мабуть, не варто». Попереду затріщали кущі. Причаївся. «Може, то Сергій?..»

З-за кущів вийшов лось. Широкі темно-коричневі вуха перебирали тишу.

– Рижик, – закляк на місці Антон. Сохатий здригнувся. Повернув у його бік голову.

– Рижик, Рижик, іди до мене! – покликав впевненіше. Лось завмер. Глибоко втягнув морозяне повітря, а потім, високо піднімаючи передні ноги, кинувся до лісника. Раптом, мов грім, зовсім поряд пролунав постріл. Рижик, сіпнувши рогатою головою, незграбно і важко повалився у сніг.

– Що, знайшов свою тварюку рогату? – вишкірив криві жовті зуби браконьєр. – А тепер разом покладу вас тут, паскудо! Вже точно не виберешся...

Стріленко цієї миті не думав про небезпеку. Страшний у своїй люті, кремезний мов дуб, стиснув кулаки і рушив на Ярмольченка.

Знову пролунало таке знайоме – «цвьох». Та це вже не зупиняло Антона. Рудобородий нервово перезаряджав рушницю. В нього не виходило. Напевне, перекосився затвор. Тоді він розмахнувся і швиргонув рушницю в Антона. Потім різко нагнувся. В руці хижо блиснуло широке лезо саморобного мисливського ножа.

– Дядьку Антоне, де ви?!. – почулося позаду.

– Не йди сюди, Сергію! – закричав щосили Стріленко.

Ярмольченко, скориставшись невеликою заминкою, рвонув уперед. Антон відсахнувся і повалився спиною на сніг. Лижа стала сторчма. Проте він устиг виставити її вперед і вдарив нею браконьєра. Той, зойкнувши, відлетів і розпластався горілиць.

Не зміг підвестися й Антон. Лівий бік горів вогнем. Перед очима попливли кольорові кола. «Мабуть, устиг, гад, штрикнути ножем». Свідомість полишала мозок.

– Сергій, не підходь сюди... Мерщій тікай... Додому біжи... – шепотів пересохлими губами.

– Дядьку Антоне! – пролунало вже зовсім близько. Та Сергієві слова потонули в брудній лайці.

Ярмольченко теж силкувався підвестися. Тієї ж миті велика тінь шугонула повз майже непритомного лісника. Наступної миті лісом прокотився несамовитий крик. Та Стріленко вже теж нічого не чув. Свідомість остаточно залишила його стомлений мозок, і знівечене тіло заклякло в снігу.

*****

...Сергій розтирав Антону скроні снігом, розпачливо примовляючи:

– Рижик знайшовся, дядьку Антоне! Рижик знай-шовся...

Стріленко розплющив знесилені повіки. Підвів го-лову і притулив її до холодного стовбура берізки. За-черпнув снігу в пригорщу і розтер ним обличчя. Йому було зовсім кепсько: з рани вже майже не йшла кров.

– Усе гаразд, Сергійку, – заспокоїв зляканого хлопця та, глянувши на галя-вину, жахнувся. Вона була червоною від крові. В незвичній позі лежав Рижик. Під ним – Ярмольченко. Широкі лопати рогів сохатого міцно пришпи-лили його до мерзлої землі. Лось був ще живим – конвульсивно здригалася товста жилка на могутній шиї. Великі, повні сліз очі дивилися на Антона. Він не витримав, відвернувся.

– Сергію!.. Подай мені рушницю Ярмольченка... Там вона, десь за деревами... А сам біжи на хутір. Санки не забудь взяти... Тільки багато там не розказуй...

Коли хлопець сховався за деревами, Антон звів курок:

– Так треба, Рижику! Зрозумій, і вибач...

Сухо цвьохнув постріл. Жилка на шиї лося перестала пульсувати. Лісник, ніби бридку змію, відкинув рушницю подалі від себе і впав обличчям у сніг.

*****

...Антон Стріленко розплющив очі. Біля вбитого Ри-жика непорушно стояла лосиха, а неподалік – ще кіль-ка рогатих красенів. Десь за деревами загавкав пес. Почулися стривожені голоси...

 

 

Рецензія

Дихає Чорнобиль... образними вустами літератора

 

Пилип ЮРИК

 

Авторові цієї рецензії як журналісту вдалося побувати в місті Прип'ять аж у 2009 році. Впало в очі те, що воно було копією нашого, запорізького Енергодара. Те ж саме розміщення вулиць, абсолютно такі ж споруди. Мабуть, заслужені радянські архітектори не дуже хотіли урізноманітнювати міста атомників. Але найбільше вражало те, що там вулиці вже заросли гущавинами дерев і кущів, а п'ятиповерхівки, в яких цементні стіни обсипаються, жалібно дивилися на мене розбитими вікнами...

Пишу «вдалося побувати», бо мені, на щастя, не довелося бути ні ліквідатором аварії на ЧАЕС, ні побувати в «шкурі» переселенців. А їхня доля, до речі, вкрай трагічна. Кажуть у народі: «Переїхав – погорів». Але одна справа, коли їдеш із насидженого місця, шукаєш чогось кращого, інша – коли тікаєш із зони відчуження. Що ми про неї знаємо? Тільки те, що інколи покажуть по телевізору. Але ж фільмують журналісти то четвертий реактор, то саркофаг, на який просимо гроші в усього світу. А як же жилося й живеться тамтешнім людям?

Віктор Васильчук - один із небагатьох письменників сучасної України, який порушив цю тему в літературі. Причому художньо показує він поневіряння не тільки людей, а й собаки, покинутої господарем напризволяще. І через оцю невинну тварину – кавказьку вівчарку, яка чесно служила людині, - вже бачиш і життя, якщо його можнв нвзвати життям, самих тодішніх жителів зони навколо станції.

Років десять тому тему ставлення до собаки порушив запорізький письменник Костянтин Сушко. У літературі він у цьому плані був не найпершим – згадаймо хоча б чеховську Каштанку або Біма з повісті Гаврила Троєпольського. І все ж ця тема не залишає читачів байдужими протягом сотні років. У пана Костянтина бездушні господарі переїжджають із неперспективного села й залишають усім серцем віддану їм собаку на прив'язі, взяти її з собою просто не бажають – вона стала для них зайвою, непотребом. У Віктора Васильчука показана зовсім інша трагедія. Вона, як грім серед ясного неба, вдаряє по людях, котрі просто приголомшені звісткою про ядерну катастрофу на атомній станції. Їх зрозуміти можна – треба тікати звідси якомога швидше, їх вивозять державними машинами й нічого зайвого не дають брати з собою. І якби Максим, який врятував Бучу ще малесеньким щеням, захотів узяти свого собаку в автобус – йому просто ніхто не дозволив би. Там іноді й людям не вистачало місця!

Собака звик до господаря, а останній - до тварини. А тут – їхня розлука і, як з'ясувалося потім, назавжди. Автор оповідання «Чорнобильські поневіряння Бучі» показує читачеві не тільки трагічні факти (а їх – хоч греблю гати). Чого вартий хоча б приїзд Максима до зони відчуження! Він хоче дістатися до власного будинку, за всяку ціну забрати Бучу до себе в село, де вже знайшов новий притулок. Але... Його туди просто не пускають. Не можна! "Нє положено!"

Тут хтось, прочитавши оповідання, скаже, що бездушна наша міліція, не кращі й армійські офіцери-хіміки, які поставили єдину вимогу перед Максимом – їхати геть. Але по-перше, вони виконували інструкції, не мали права дозволити перетнути кордон тепер уже сторонньому. А по-друге, винні не так вони, як її величність система. Адже саме з її вини сталась аварія на ЧАЕС. Знайшовся ж партійний чиновник у Київському обкомі компартії, який «керував» у ту ніч дирекцією атомної, вимагаючи додати електрики! Свого часу Володимир Ленін виголосив чудові слова: «Не смійте командувати селянином!» Але КПРС не могла не робити цього. Вона втручалась у працю робітника, аграрія, хіміка, атомника, вважаючи себе найкращим фахівцем в усіх без винятку галузях, назвалася без зайвої скромності «розумом, честю й совістю нашої епохи», щоб цим гаслом замінити справжні людські цінності. І коли дійшла справа до суду (комусь же треба було відповісти за катастрофу!), то знайшли винуватців-стрілочників – директора й головного інженера АЕС. А з того, хто командував по телефону з обкому, - як з гусака вода! Він і його поплічники були недоторканними особами...

Ававрія на ЧАЕС перевернула життя сотень тисяч людей, зокрема й Максима, його сім'ї. Але не тільки люди страждали. Не менше горя зазнали й тварини. Відчував біду Буча? Мабуть, так. Адже почувши грім від реактора, він сумно й моторошно завив. Розумів, що закінчується привільне життя біля хазяїна, який любив його по-справжньому, як друга.

Потім Буча довго біжить за автобусом, у якому поїхала вся родина Максима. А далі... «Він не розумів, чого його покинули. Завив розпачливо. Далеко, десь там під Чорнобилем, таким же моторошним виттям відгукнулося село. Там йому дали життя. Подарували доброго господаря. А тепер?..»

Якщо Максимові в іншому краї, в чужому селі, вдається влаштувати сім'ю, показати себе як сумлінного трудівника, облаштувати нову хату, то його чотирилапому другові вже не позаздриш. Буча шукає собі будь-яку їжу, але час від часу знаходить отруту, яка потім його й убиває.

Видно, що письменник Віктор Васильчук – гарний знавець характерів і поведінок не тільки свійських собак, але й їхніх близьких диких родичів – вовків. Тому змальовані ним стосунки вовчиці та пса, яких спіткало спільне горе, змушують задуматися: нам, людям, мабуть, варто повчитися в «братів наших»? Не хочу вживати слова «менших», бо згідно з теорією еволюції Чарлза Дарвіна, вони таки старші! Хто не вірить, хай гляне хоча б на розвиток зародка людини...

Лихо перевернуло поняття вічної неприязні між вовками й собаками. А ось люди після вибуху Чорнобиля, на жаль, поки що не стали добрішими. Свого часу радянська пропаганда на всі лади ганьбила «капіталістичне» гасло «людина людині – вовк». Хоча так званий соціалістичний лад людяністю аж ніяк не сяяв. Згадаймо хоча б анонімки сусідів одне на одного, після яких цілі родини потрапляли на Соловки чи в Магадан. Або упередженість жителів тих міст і сіл, куди переселяли людей із чорнобильської зони відчуження: тамтешнім дітям батьки навіть забороняли гратися з ровесниками, щоб ті когось «не заразили атомом»! І тому, читаючи про те, як вовчиця зализувала рану Бучі, проймаєшся повагою саме до отого жорстокого світу тварин. І навіть прохоплюється незбагненне: вони таки іноді кращі за нас!

Підтвердженням цього – епізод оповідання, коли голодний Буча не кидається на кістку, кинуту хіміками кошеняті – це нижче його собачої гідності, він не звик зобижати малечу. Але солдати, які проводять дезактивацію території, не задумуючись, вирішують убити собаку. Мовляв, він, можливо, нахапався радіації, розносить її. На щастя тварини один зі стрільців промазав і тільки поранив її. І якби не втрутився старшина (серед нас також бувають людяні), Бучу добили б. «Ви що, подуріли! – сердито загукав їм старший. – Залиште в спокої нещасну тварину, вона й без вас тут натерпілася!»

Дійсно, серед людей так і ведеться – одні покликані в цей світ, аби творити добро та захищати його, інші – вбивати, нищити, паплюжити. В оповіданні одні рятують Бучу,  інші намагаються знищити. Причому, ще з часу народження. Адже віддав його на поталу п'яним гостям перший господар, а ті вже кинули цуценя в траншею з водою, перед тим прив'язавши до шиї цеглину. Бо їм не сподобалося маленьке створіння.

...Казки закінчуються завжди щасливо, на те вони й казки. Оповідання «Чорнобильські поневіряння Бучі» Віктора Васильчука – гірка правда, подана читачеві високохудожньо, образно. І, мабуть, якби Віктор Борисович довів усе до якогось щасливого кінця – йому просто ніхто б не повірив. Адже лихо найчастіше закінчується саме трагедією. Навряд чи знайдеться людина, яка скаже, що в зоні відчуження колись буде, як у раю. Майже три десятиліття відділяють нас від катастрофи Чорнобиля, але в забруднених стронцієм річках ловити рибу поки що не можна, в лісах полювати на звіра забороняється, збирати гриби та ягоди – також. Там – стронцій, цезій, плутоній... Усе це – суворі реалії, від яких оптимізмом навіть не пахне.

...Максим знову називає подарованого йому на нове обійстя собаку Бучею. Що ж, дай, Боже, щоб у нового чотирилапого друга та його хазяїна життя склалося по-іншому – було красивим, заможним, радісним! Як і в усіх колишніх і теперішніх жителів Чорнобильської зони.

 

 

 

3

 

Оповідання

 

ВІД  АВТОРА

Уперше потрапивши в тридцятикілометрову зону особливого контролю, що під Чорнобилем, я побачив порожні людські поселення і відчув щось незрозуміле... Ні, це був не страх, не смуток... Здавалося, стою на чужій планеті. Але ж довкола – білокорі берізки, вічнозелені сосни, смарагдові поля, голубі озерця... і жодної живої істоти. Тільки неймовірна тиша. Аж у вухах задзвеніло...

Та вже далі, коли підійшов ближче до покинутих осель, побачив поодиноких мешканців сплюндрованого радіацією краю. В бур'янах, понуро опустивши голову, стояла, з розбухлим вим'ям, корова. Стрілою промчав дивний аж надто гривастий кінь. А на узбіччі дороги спокійно сидів кудлатий собака. Запам'яталися його безбарвні очі, котрі байдуже споглядали мене...

Можливо, все мені ввижалося?.. Але та «зона» існує. Реальна. Жахлива. Безповоротна... І той собака, що зустрівся, мабуть, відкликнувся б, якби я його покликав. Та, певно, він уже помер. Хоча в пам'яті залишиться назавжди, як і мій Буча. А присвячую це оповідання своїм співвітчизникам і «братам меншим», які загинули в пащі чорнобильського монстра...

 

1

Ніч була темною. З беззоряного неба сипала мряка. Під зламаним дубом помирав Буча. Понівечена душа поволі вибиралася з покаліченого, спотвореного собачого тіла. Свідомість проте вперто не полишала його. І він усе розумів. Змутнілими очима вдивлявся у чорну безодню. Але там чомусь не посвітлішало. Не почулося й голосів звідти. Тоді він спробував завити. Та окрім безсилого хрипіння нічого не вийшло. Як і тоді, коли все починалося. У тому мальовничому Поліському селі, яке розкинулося серед сосон, берізок, дзеркальних озерець, невеличкої звивистої річки. Неподалік від Чорнобиля.

2

На світ божий він з'явився безпорадним. І, на диво всім, майже без шерсті. Навіть людина з великою уявою не назвала б його щеням кавказької вівчарки. Хоча мама чистокровкою була. Вона мала міцну широколобу голову, м'язисті лапи. Невеликі, косуваті очі темного кольору додавали краси. Її любили. Ласкаво називали Азочкою. І обов'язково прагнули погладити довгошерсту спину.

Аза була розумною вівчаркою. Свого безпомічного малюка відтягла в найтемніший закуток буди, та ще й соломою притрусила. Соломи вистачало, бо господар працював у колгоспі сторожем. От і натягав її потроху до власного двору.

...Аза відразу зрозуміла, що з усіх п'ятьох щенят це особливе. Хворе. Понуре. Нудне. Очі в нього мутні, гнійні. В інших уже густий пушок висіявся, а це – голе. Носик мало сухий і гарячий. Саме його вона й облизувала найчастіше.

Господар теж часто зазирав у буду і мацав носи у щенят. Потім задоволено кректав і погладжував Азі спину. І так, здавалося, буде завжди.

Та біда прийшла раптово. Разом з гостями господаря. Вони довго роздивлялися песиків. Причмокували, зазирали до пащ, м'яли вуха. Все вихваляли Азу. Та коли вона повернулася до буди, не знайшла свого щеняти серед інших.

3

Його несли в подертій старій фуфайці, що пахла знайомою соломою. Здавалося, зараз мамині дужі лапи розгребуть солому і гарячий язик зволожить його сухий писок. Та ні, чиїсь руки обценьками боляче здушили тіло. Мало ноги не повивертали. Шию теж різко стиснули дротом, що заважало дихати. Наступної миті він відчув, що летить. Щось мокре, холодне звідусіль обволокло тіло. Це була вода. Він з нею був уже знайомий. Якось довелося змокнути під час зливи. Але тоді вона була не дошкульною, навіть навпаки – звеселяли прудкі кульки. Тепер вода дерлася у ніс, вуха, засліплювала очі. А потім усе раптом згасло. Лапи даремно молотили рідину – цеглина на шиї безжалісно тягнула донизу. Останні рятівні бульбашки повітря вирвалися з пащі й сипонули догори. Зібравши останні сили, цуцик інстинктивно рвонувся за ними і зумів таки вхопити рятівної суміші з повітря й води. Нажахані очі впіймали вузький промінь світла. Та сили вже покидали його. Невмолима важка цеглина вперто й безжально потягла знесилене собаче тільце вниз...

– Миколо! Миколо, світи-но сюди, глянь, щось у траншеї борсається! – загукав Максим товаришу, скеровуючи підводу на узбіччя.

Чоловіки їхали за сіном, що стояло в стіжку за селом. Обіч дороги в цьому місці залишився капонір від недавніх військових маневрів, котрого вже давно підтопило водою. Тут і натрапили селяни на оказію.

– Собаченя, здається!.. Тягни швидше, ти ж в болотниках, поспішай, бачиш, кінці йому приходять, бульки вже пускає, – визначив Микола. – Тільки обережно... може вкусити...

– Де там, у пащі повнісінько води... Який же то негідник таке втнув?

– За лапи задні бери, вода з легень виллється. Живий, бачиш, вовтузиться. Треба в фуфайку загорнути, щоб зігрілося, дрижить.

– Собі забереш?.. – запитав невпевнено Микола, смачно затягнувшись цигаркою. Він уже давно хотів завести собаку, але все не виходило якось.

Максим кивнув головою на знак згоди, подумавши водночас: «Юлечці сподобається... Хоча Світлана сердитиметься... А-а-а... зрозуміє, скажу, що садок охоронятиме...»

– Може, тобі віддати?.. – кинув несподівано для самозаспокоєння.

– Ні, ні, Максиме, ти його витягнув, тобі й годувати його... Глянь, як до тебе тулиться, – відмахнувся Микола.

– От і добре, – згодився Максим.

А щеня знайшло в собі останні сили, щоб міцно притиснутися до людських грудей. Затихло. Це було його знайомство з добром і злом, зі смертю, початком життєвих випробувань, щедрот і бід.

4

Врятоване щеня Максим назвав Бучею. Він, колгоспний конюх, який жив неподалік від того сторожа, який хотів утопити бідолашне собаченя, пояснював сусідам такий вибір дуже просто – кінь Буча колись у нього був. Любив дуже вороного, і назвав на його честь цуцика. Буча швидко звик до імені, бо іншого просто ще не мав.

– Де такого чудового вовкодава дістав? – запитували заздрісно односельці.

Дивувалися насправді, бо Максим довго не показував нікому потворного щеняти. Тримав у хліві. Готував йому юшку. Купував у ветеринара вітаміни, ліки. Поки собачук не почав скидатися на справжнього кавказця. Навіть сіра довга шерсть відросла. Тож на очі односельцям він показався, як мовиться, в усій красі.

Буча Максима теж любив: усе п'явся лизнути в обличчя. І то був не вияв сліпої подяки за врятоване життя. Подобалися Бучі міцні долоні, які заспокійливо пахли людською оселею. Так і хотілося вткнутися в них писком і безтурботно лежати, вдихаючи ті заспокійливі запахи. Навряд чи можна було відшукати більш підходящі руки для Бучі, ніж ті, в які він потрапив. Ніби в спокуту, за те жахливе недавнє минуле. І хоча кажуть, що собаки передчувають біду, йому зовсім ніщо не віщувало про неї.

Але біда на те й біда, що приходить раптово, коли її не очікують. І вона й цього разу увірвалася тихо, непередбачено і буденно. Наприкінці квітня.

...Максим щовесни випасав колгоспних коней на озимині. Щойно сніг сходив із відведеного під випас поля, він разом з агрономом вибирав найкращу поживу, якою потім здобрювалися посіви. І вже під кінець прохолодного квітня Максим разом з гривастими і Бучею ходив у ранньо-весняне нічне. Відтак на його коней завжди приємно було не тільки дивитися. Доглянуті, ситі. Тож і в роботі – на селі знали – його гривасті найвитриваліші. Крім основної колгоспної праці, за допомогою їх розорювали городи під картоплю, возили дрова з лісу. А бувало, що й сільські весілля доставляли в місто. Це тобі не дороге авто, на котре бензину не напасешся...

5

Ніч минула швидко. Навіть несподівано. Блідий місяць теж непомітно розтанув у серпанковому мливі. Перші промінчики сонця неквапом спивали росу з травички. Десь високо завівся жайвір. Коні – заіржали. Стривожено настовбурчився Буча. Максим почухав собаку за лівим вухом. Підштовхнув, мовляв, «Пора». Зіп'явся сам з нагрітого кожуха. Потоптався на жаринах нічного багаття. Скинув посивілі від попелу чоботи й босоніж побрів до живої кринички. Йшов без поспіху, звично, не лякаючись ранкової прохолоди, бо і взимку полюбляв пройтися босоніж скрипучим сніжком.

Дихалося вільно, на повні груди. П'янко пахло полином. Лоскітливо холодила ступні росяниста трава. Біля кринички зупинився. Став на коліно. Зачерпнув у пригоршню води. А вона мов срібло. Поставиш, бувало, кухоль і за місяць не помутніє. Вип'єш, настрій підніметься. Здоровішим себе відчував. Якось надибав неподалік від кринички нове джерельце. Пробив собі струмок доріжку серед поля. Та диво не в тому. Максим присів біля того потічка і хотів розчистити. Колупнув раз, другий, а фонтанчик і виніс Невеличку рибинку з-під землі. Чи то з річки вона випливла проти течії під грунтом, чи з джерельця. Ніяк не міг второпати. Чудес у природі немало...

Досхочу напившись, Максим бризнув грайливо на собаку:

– Знаю, знаю, не любиш умиватися. Протри-но очі, світанок який, глянь...

А в самого раптом під сорочкою пробігли мурашки. «От і постарів...» Пучкою пальців гречно пригладив кошлаті вуса. «Сорок п'ять... Не так і багато, якщо вдуматися. Ні, ще рано думати про старість... – усміхнувся. – А кому хочеться старіти, скажіть, будь ласка?..»

Здається, недавно все було. Батько зачерпує дужою пригоршнею прозоре диво з польового джерельця, а він, русявий хлопчина підставляє худенькі плечики під сотні барвистих веселок. «Знаю, знаю, не любиш умиватися. Протри-но очі, світанок, глянь, який...» Над ранковим полем злітає щасливий дитячий сміх. Котиться ген-ген сонячно-золотистим кульбабовим килимом...

І раптом – грім. У квітні?!. Зірвався з місця Буча. Завив тривожно. Голкою штрикнуло Максимові в серце те виття. Знову гуркнуло. Ніби з гармат. Сотні гармат. «Щось у селі, певно, трапилося...», – майнуло в голові.

– Бучо, стережи коней! – гукнув, заскакуючи на вороного.

Село не спало. Той гуркіт випхав усіх людей на вулицю. Сумніви відійшли: щось жахливе відбувалося в сусідньому Чорнобилі. Помітно було й заграву над містом. Поповзли селом плітки, як змії. Подейкували, ніби атомна станція загорілася... Максим, наслухавшись «версій», подавсь у сільраду. Але там нічого втішного не сказали. Голова лише плечима знизав:

– Не злажу з телефона, але «звідти», – він тицьнув пальцем у стелю, — кажуть, «чекайте розпоряджень». Якісь неполадки на атомній... Щось нечисто там, Максиме, відчуваю нутром...

На душі враз стало тривожно. Максим ляснув долонею коня і помчав додому. Село вже нагадувало розбурханий вулик. Ніхто не звертав уваги на погожий ранок. Не йшли доярки на ферму, механізатори – в тракторний парк. У повітрі застигли страшні слова: «атом», «аварія», «радіація». А за кілька днів з'явилося ще одне: дивне, чуже і лякаюче – «евакуація». Воно вигнало всіх з осель на вулицю. Куди? Як? Що брати з собою? Чи надовго?..

Стогін... Густий, млосний стогін... Свинцевий – з людського лементу, дитячого плачу, ревіння худоби, собачого гавкоту, гуркоту автомашин імлисто стиснув з усіх боків розшарпане, сполохане село. Біда розкошувала... Проте якось недоречно, але навдивовиж яскраво і лагідно сяяло сонце. Буяли рожевим квітом ранні абрикоси. Безголосо гинули під ногами, копитами, колесами маленькі соняхи кульбаб.

...Максимова родина збиралася недовго. Взяли найцінніше: документи, гроші, одяг, фотознімки. Навіть хату не закрили на замок, усе бідкалися, не забули чого...

6

Аж коли в чужій хаті, далеко від їхнього села, на старій розкладушці заснула Юлечка, Максим згадав про Бучу. Затуркали геть голову ті військові. Всіх підганяли. Бачив же з вікна автобуса, як собака настирливо пробирався крізь людський гурт, шмигав між коровами, кіньми, підводами, машинами. Бачив, і не насмілювався покликати, бо ж ніхто навіть кішок не взяв із собою.

Очі... Великі, повні жаху очі собаки шукали, певно, його. І коли автобус рушив, Максим щодуху закричав: «Зупиніться!.. Там – Буча! Собака! Зупиніться, прошу!» Але... Водій ніби й не чув. Або швидше й сам був наполоханий. Учепившись в кермо, сполотнілий молодик щосили тиснув на важіль газу. Ні пари з вуст і пасажири. Всі тікали подалі від опустілого, розхристаного волею нерадивого людського розуму, сплюндрованого атомом села...

7

Буча бачив, як господар, його дочка й дружина сідали в автобус і коли авто рушило, довго біг за ним. Аж поки старенький «рейсовик» не зник за виднокраєм. Собака, мабуть, ще з півтори години вперто гріб дужими лапами глибокий пісок дороги. А потім упав. Поклав безсило голову на передні лапи і... жалібно заскімлив. Він не розумів, чого його покинули. Завив розпачливо. Далеко, десь там під Чорнобилем, таким же моторошним виттям відгукнулося село. Там йому дали життя. Подарували доброго господаря. А тепер?..

Буча спробував підвестися, але лапи чомусь не слухалися. Так на сільській дорозі, в глибокому піску, він і заснув.

Прокинувся Буча від сонця, що струмувало прямо в очі. І від якогось Вовтузіння під боком. Чорне кошеня довірливо тулилося до нього, терлося об лапи, перекреслюючи давнє людське переконання про одвічну ворожнечу. Пес лизнув спраглим язиком кошеня. Воно перестало нишпорити, затихло. Він ще раз глянув туди, за виднокрай, де вчора щезнув автобус із його господарем, глибоко втягнув повітря. У ніздрі вдерся незнайомий запах. Але він чомусь не насторожив Бучу. Обтрусившись від піску, покинутий людьми собака, похнюпивши голову, почвалав назад. За ним – кошеня.

Майже біля самої хати величезна чорна сука, лементуючи, кинулася на маленького супутника, який спритно шмигнув Бучі між лапи, і враз зіщулився, ставши непомітною грудочкою, що й Буча ледве не наступив на кошеня. Різко розвернув голову і погрозливо загарчав на нападницю. Іншим разом він залюбки побіг би за нею. Вона жила по-сусідству. Під плотом її господаря завжди збиралася зграя кобелів. Чорна настовбурчила загривок і відступила.

На подвір'ї було порожньо. Біля напіврозваленої буди одиноко сиділа курка. Буча раптом відчув, що голодний, але не насмілився зачіпати пір'ясту своячку. Пішов до хліва. У ньому ще пахло коровою. В яслах лежав комбікорм. Спробував їсти. Горло тиснув незвичний смак. Господар ніколи подібною їжею не годував. Довго запивав з'їдене запліснявілою водою, зіп'явшись на діжку під хатою. То була давня вода. З присмаком гнилизни.

Кошеня теж пустотливо видерлося на край діжі...

Наступного дня село знову ожило. Наповнилося гуркотом автомобілів, тракторів, людськими голосами. Буча аж повеселішав. Бігав довкола чоловіків у респіраторах, протигазах. Обнюхував усе і всіх, сподіваючись учути щось знайоме. Але коли один із військових ударив його ногою під живіт, відбіг. Ліг подалі, поклавши голову на лапи. Насторожено спостерігав, як ті люди зловили «своячку», відкрутили миттю їй голову. Невдовзі нудотно-смачний запах заполонив подвір'я. Настирливо занявчало кошеня. Йому кинули кістку. Буча теж помітив її, але навіть не ворухнувся.

– Бачиш, вставився, клятий! Наглитався вже радіації... Тепер понесе десь. Треба його тут «дезактивувати» разом з усім цим лайном. Владе, візьми в кабіні карабін. І м'яса витягни з юшки. Зараз ми його принадимо поближче... На-на-на...

Буча звів насторожено вуха. Відчувши в голосі того опецькуватого недобре, загарчав. Але тепла смачна кістка впала під самісінький писок, на мить забивши духом розвареної курятини інстинкт самозбереження.

Та Буча не встиг проковтнути «гостинець» – пролунав постріл. Заплющивши очі від болю, собака рвонув у кущі. Ліву задню лапу нестерпно пекло вогнем. Кавказець спробував зубами вирвати ту «бджолу». Він пам'ятав, як кусалися руденькі малі комахи, яких господар чомусь ніколи не відганяв від себе. А їх у садку літало чимало. Не раз його жалили. А це знову...

– Он він за деревом! Шляпа, вцілити з двох метрів не можеш! Давай швидше, бо втіче!..

– Ви що, подуріли! – сердито загукав їм старший. – Залиште в спокої нещасну тварину, вона й без вас тут натерпілася!

«Підхльоснуті» мисливським азартом військові не вгавали. Тоді старшина у вицвілій гімнастерці нагадав їм давню мисливську істину:

– Якщо вб'єте собаку, то рушниця обов'язково зламається! А вона вам ще згодиться...

– Гаразд, Владе, залиш... Чуєш, що старшой каже.

...Якась невидима внутрішня сила змусила Бучу підвестися і пружиною кинула його тіло вперед. Він біг, аж поки в очах не потемніло. Впав несподівано узбіч дороги...

– Глянь, Степане, вовк убитий! – зупинив автомобіль край дороги Петро Шеремет. Він із колегою здійснював звичний черговий об'їзд радіаційної зони.

– Який це вовк? Кавказька вівчарка. Гицлі, певно, застрелили, – заперечив Степан.

Буча почув голоси. Розплющив очі. Перед ним стояли знову люди. У міліцейському однострої.

– То що, заберемо на КПП, Степане?

– Він, певно, аж дзвенить від радіації... Ти вже козу, було, припер у відділок. Що з того вийшло? І мені перепало. Загримиш знову, юннат нещасний, цього разу начальство вже не пробачить.

– Мовчи, дай аптечку ліпше, хоча перебинтую нещасного.

– Дивись, гризоне, скажений, мабуть... І сорок уколів не допоможе...

– Та ні... Очі в нього повні сліз. Дісталося бідолашному. З карабіна його хтось шандарахнув. Шарик, Шарик! Бачиш, навіть не ворухнеться. Давай бинт, міліція повинна допомагати потерпілим. І сала відріж шматок, там – у моєму тормозку. Думаю, він страшенно голодний.

Буча вдихнув смачний запах і враз заспокоївся, готуючись до найгіршого. Йому вже було байдуже, але силкуючись підвести голову, загарчав кволо. Спробував гучніше – з пащі витиснувся глухий стогін. На змученому собачому писку можна було прочитати: «Людоньки, пощадіть! Що я вам заподіяв?..» Моторошно дивилися дужі чоловіки на ті собачі сльози.

– Спокійно, Шарику, спокійно, – примовляв лагідно «юннат», бинтуючи пораненого, – все загоїться, як... на собаці.

– Поїхали вже, він все одно помре, крові багато втратив. Поклади в кущі – гицлі доб'ють чи кабани роздеруть...

– Тобі б на живодерні працювати... Подай ліпше пляшку з водою, напою ще, може, оклигає...

Знову вкотре Буча відчув людський запах. Він уже не насторожував. Не віщував біди. Але й не нагадував господаря. То був зовсім інший запах.

– Поїхали! Поїхали, часу обмаль, Петре! – квапив колегу міліціонер.

Невдовзі їхній автомобіль зник, залишаючи на самоті пораненого собаку. Зашелестів таємниче ліс. Осамотнілий. Без звірів, птахів. Без любителів лісової романтики.

8

Довго приходив до тями після того нещасливого випадку Буча. Днями лежав і ретельно зализував свою рану. Коли відчув, що може йти, накульгуючи подався до знайомого джерельця. Несамовито пив прохолодну воду. Ніби прагнув вгамувати голод і біль. Ніжне сонце, терпкі пахощі трав нагадали йому про прихід літа. Буча знав цю пору року. Юленька, донька господаря, частенько заманювала його в ті спекотні дні до річки. Йому не подобалося це. Нагадувало про щось жахливе. Особливо, коли вода настирливо вдиралася в ніздрі, до пащі.

Проте він намагався ставитися до тих ігор байдуже, бо не бачив у дівчинці «ворога». Навпаки, її добродушність, ніжний тон у голосі змушували підкорятися, забувати про неприємне. А ще, коли Юленька погладжувала бочок і спину, він був здатний на все. Дівчинка теж не залишалася в боргу. Кожного разу приносила до буди щось смачне. Навіть після того як батько вже годував кавказця. Вимивала тарілку і підстеляла під неї клейонку чи газету, щоб чистенько було після трапези в буді. О! То були чудові моменти долі! Буча від задоволення потер лапою писок.

9

Швидко минали дні і ночі. Сонце іноді ховали хмари і на змучену землю падав незатишний дощ. Після нього раптом у траві з'являлись яскраво-червоні з білими цяточками гриби. Під кінець літа їх виросла ціла армада. І Буча навіть не звертав уваги на них. Бувало, доводилося разом із мишею їсти траву, листя і той розцяцькований гриб.

Збирав, що трапиться, аби жувалося. Хоча іноді щастило знайти пташині, а то й курячі яйця. Несучок чимало блукало лісом. Їхні яйця були справжнім делікатесом. Від них у животі відчувалася ситість, і лапи дужчали. Приловчився Буча вживати ті ласощі: візьме в пащу, прокусить і вип'є, не зронивши й краплини на землю, а шкаралупку залишить. Пташки її потім клювали.

Проте останнім часом харчовий асортимент настільки збіднів, що довелося навіть на вегетаріанську дієту сісти; не те що шкаралупки з'їдати, а й траву знову жувати, гриби.

Від тієї дієти у Бучі живіт підтягнуло аж до хребта. Він став цибатим. Надто вухастим. Хутро на спині, загривку збилося в куделі, а біля хвоста почало вилазити. Отож вигляд у колишньої хазяйської вівчарки, треба сказати, був нікудишнім. Проте собака на те не звертав ніякої уваги. Він усе частіше намірявся повернутися до господаревої оселі. А раптом той повернеться. Шукатиме його...

Одного дня Буча вийшов із лісу на шосе. Був, як завжди, голодним. Відтак порожній шлунок підштовхував його до зеленого «Жигуля», що стояв на обочині. А може згадався міліцейський легковик і ті люди, які врятували його пораненого. Машина подібна ж геть. Натомість побрів на голос. Тим більше, що звучав він ніжно і добродушно, зовсім як у Юленьки...

– Іди, мій собачка, сюди, бідненький. Мамо! Мамо, дивись, хтось собачку загубив!

– Оксано! – пролунало різко, аж листя зашурхотіло на деревах. – Облиш, кажу. Брудний... Із зони, мабуть... Миколо, поїхали, чого стоїш? Дитина нуклідів набереться ще від цього мутанта приблудного. Бачиш, як очі горять. Своїх дома вистачає... Понавозили тих переселенців...

Якби Буча міг говорити, то сказав би: «Їдьте...» Але... Інтелігентним, певно, був. Він лише мирно помахав облізлим хвостом дівчинці, яка сумними очима дивилася на нього через вікно автомобіля. Хіба ж він винен, що став таким? Чи не заслуга в тому людей? Чи не їхні руки сплюндрували оселю господаря, розламали його буду? Може, він і думав так, похнюплено бредучи узбіччям назад. У зону, що її відгородили люди. Навіщо? Що його кликало туди?..

Раптом з-за дерев вилетіла вовчиця. Трохи менша за Бучу. Либонь, теж давненько не полювала. Вона вишкірила жовтуваті надщерблені зуби. Він раніше, в нічному, відганяв подібну знайомку від коней. Але та була більшою, з міцними зубами. В їхній міцності Буча навіть устиг пересвідчитись. І досі на загривку залишився глибокий слід.

Згадавши ту бійку, він теж вишкірив зуби, підготувався до оборони. Проте вовчиця не відскочила. Так і сиділи вони, аж поки не почало смеркати. Вовчиця не зводила з Бучі склянистих очей. Бучі набридло – він оббіг її підтюпцем і... подався в село. Сіроманка поволі посунула за ним.

Біля хати господаря було порожньо. Військова техніка поламала дерева, кущі, загорожу. Осиротіло лежала розбита цямрина. Криницю засипали. Будинок теж мало чим нагадував колись чепурну оселю. Віконні рами зяяли чорнотою, здавалося, що то – чиїсь великі виплакані очі. Лякала й вищерблена паща дверей. Вітер моторошно порипував відламаним причілком, здираючи вапняні хмаринки з порепаної стіни.

Буча голосно завив. Його підтримала вовчиця. Проте він не зрадів такій підтримці. Десь у глибині своєї душі сподівався почути таке ж собаче завивання. Та чувся лише голос сіроманки...

На похмуре небо викотилася яскраво-біла куля Місяця. Він ніби захотів послухати страшне безпомічне завивання. Вихопив на мить з пітьми колючий дріт, іржаві таблички з трикутничками, напіврозібрані, розкрадені оселі, їхні чорні, порожні віконниці й знову закотився за хмарину. Враз почорніло. Буча ще гучніше завив, ніби вимагав повернення того хоч і холодного, але світла.

І він згадав усе... Он там, з величезної баюри його витягнули напівживого. Тією вуличкою бігав за господарем до конюшні. За тим магазинчиком у нього ціляли камінням шкільні розбишаки. Він таки добре провчив їх одного разу: навіть штани кільком подер. Трохи далі відбувся справжній бій із сусідським Сірком. За Чорну воювали! Як вона тоді дивилася на нього, переможця! Після тієї бійки і старий бульдог, що жив через три хати від господаря, завжди шанобливо дивився вслід. Проте Буча ніколи не зазнавався. Він любив це село, його людей, їхніх дітей, як мовиться, на всю широту собачої душі. А тепер, де всі вони? Чи повернуться сюди?..

10

...Максим глянув на Місяць. Зіщулився. Якось незатишно стало на душі.

– Пішли, Івановичу, до хати! – гукнув із порога Петро Тимофійович, колгоспний бригадир, який дав притулок його сім'ї після евакуації. – Прохолодно сьогодні. Мабуть, дощитиме. Такої ночі не прибіжить твій Буча, не чекай. Пішли, кажу, по чарці вип'ємо, свято ж...

– Яке? – байдуже запитав Максим.

– Сьоме листопада... Побалакаємо. Хату твою, нарешті, замочимо. Вже хлопці підлогу настеляють. До Нового року переселитесь...

– Зараз іду! Думаю, захворів десь, чи слід загубив. Так не може бути... Читав, що собаки за сотні кілометрів повертаються додому.

– Івановичу... Може, він нікуди й не пішов від хати...

– Або з голоду десь помер... Хороший пес... Ледве живого з капоніра витягнув щеням. Звикли всі до нього. І Світлана теж... Спочатку не хотіла його... Через Юльку змирилася. А потім і сама полюбила його... Розумний пес був.

Чоловіки сіли до столу. Налили по чарці. Мовчки випили, Закусили. Випили ще по одній.

– Революція... Партія... Перебудова, – «завівся» раптом Максим. – А тут –Чорнобиль... Усі ми думали, як один, про партію... Але хто тепер думає про нас? Хто за селянську долю коли-небудь переживав, Петре? Тільки вимагають від нас. Давай дешеве молоко, дешеве м'ясо... А де їх брати? Старі своє потихеньку відживають, а молодь і не дуже поспішає на виручку... А ціни?.. На молочко просто смішні... дешевше від мінералки. А в магазині втридорога потім купуємо. Реформи, парламенти, вибори... Де ж раніше ви були, гас-спада ха-рошіє?.. Повмирають люди, загинуть села, побачиш, Петре. Шкода...

– Правильно міркуєш, Максиме! – спробував заспокоїти конюха бригадир.

– Що тут правильного? Денно й нощно копирсаємося в гною, землі. Ранком і ввечері, в дощ і спеку, без вихідних і свят, без відпусток. Навіть про хвороби забуваємо. Люди, як собаки, і собаки, як люди... Все! Завтра візьму машину і поїду в зону!..

– Гаразд, Івановичу, то буде завтра, а зараз перекуси трохи, тебе вже геть розібрало. І картопелька охолонула. Можуть не пустити в зону...

– Пустять!

– Зона ж, Івановичу...

– Прорвуся! Налий ще по одній, Петре. – охолонув Максим, – Ти правий, завтра видніше буде.

– Не переживай, Івановичу, читав я в якійсь газеті, що в Америці один собака повернувся до свого господаря через десять років. Стільки кілометрів відміряв лапами!.. А ще є там спеціальне кладовище, де за великі гроші собак ховають. Зовсім, як людей...

– Отакої! У нас людину не можуть нормально поховати, а там собакам така честь... Ти бачиш! Що то за газета? Хоча... ми ж люди. Мордуємо нещасних тварин. Ні, спочатку ми знущаємося над собою, а тварини вже страждають від нас. Ні, таки прорвуся. Живий Буча, відчуваю, чекає на мене. Винний я дуже перед ним, Петре...

Тієї ночі Максиму не спалося. Снилася різна химерія. Нібито він у Нью-Йорку. На цвинтарі. Скрізь чистота й порядок. Іде він асфальтованою доріжкою. Обабіч – собачі погруддя. Аж раптом – похоронна процесія. З десяток чоловіків і жінок, одягнутих у чорне. На катафалку – труна, в ній... собака. Придивився – Буча...

Ранком Максим пішов до колгоспної контори. Голова правління дозволив узяти «Ниву» з водієм. Але Максим сам сів за кермо. Шлях був нелегким. Із водієм Максим майже не розмовляв. Щемно було на серці. Їхав, здавалося, в гості. Гостинець прихопив – кістку з м'ясом.

Чим ближче під'їжджали до зони, тим тривожніше ставало. Довкола жодної живої істоти. Тільки берізки й сосни стояли непорушно. І зовсім самотньо.

«Нива» зупинилася біля смугастого шлагбаума. Старший контрольно-пропускного пункту доповів кудись по телефону. Лише через годину пообіцяв приїхати звідти ще старший за чином від чергового. Чекаючи на нього, Максим почав згадувати рідне село, своє життя. Колись, осиротілий, знайшов тут притулок. Люди розповіли, що батько на міні підірвався. Розорював забуте повоєнне поле трактором і наліз на «фашистський подарунок» із часів Вітчиз-няної війни. Мама не витримала раптової розлуки з чоловіком, через рік пішла за ним. Сельчани зігріли, нагодували, одягнули, а потім доглядали, як за рідним. Так і залишився в тій стороні. Не шукав щастя в іншому місці. Були й гарні вчителі. І робота справна. Спочатку за кіньми доглядав, потім причіплювачем техніки став. Виділили трактор пізніше. Та не міг на ньому працювати, все батько згадувався. Не витримав і пішов з тракторного парку. В конюхи. То – від діда, мабуть. Це зараз ця професія не престижна. А тоді... Перший чоловік на селі. Зумів і Максим відродити колишню дідівську гордість. Одружився на красуні-доярці. Разом хату поставили з різьбленим причілком. Садок висадили, бджіл завели. Жили не гірше від інших. Донька Юля – дівча як маківка. І на тобі, в один день – ні села, ні хати, ні коней. Та ще й Буча пропав...

– Жаль собаку, розумним був, вірним, – несподівано вголос промовив Максим.

– Так ви собаку приїхали шукати? – відверто здивувався високий молодик у формі капітана міліції.

– А що тут дивного?.. – теж питанням сердито відповів Максим.

– Марна справа, їдьте додому. Не можна туди. Самі знаєте, радіація там висока. Хочете, щоб мене посадили...

Так і повернувся Максим ні з чим «додому».

11

...Буча прокинувся від холодних білих мух, які настирливо липли до носа й миттю зникали, залишаючи мокрі краплинки. Щоб зігрітися чи, можливо, знайти щось на сніданок, він щодуху припустив до лісу. Туди, де сподівався розжитися на якісь харчі. Туди, де можна було сховатися від настирливих холодних мух.

Проте він не знав, що там на нього чекало ще одне нелегке випробування. Безрадісне й дошкульне майбутнє, про яке він і не підозрював. Адже націлений був на одне: як і чим загасити нудотне відчуття голоду. За ним, намагаючись не відставати, бігла вовчиця.

Уже майже геть стемніло, коли Буча вишкріб, ламаючи пазурі, з-під підмерзлого снігу мишу. Цього разу йому справді пощастило – сіренька вдалася нівроку. Він тримав її під лапами. Тепла напівжива грудочка приємно гріла лапи, розбурхувала шлунок, виштовхуючи гарячу слизоту на здерев'янілий язик. Відчувши, як грудочка ворухнулася, зі стислим гарчанням міцніше причавив її лапами. Червоні краплі крові пирскнули в сніг. Раптом Буча почув скимління. Він повернув голову – неподалік лежала вже знайома вовчиця. Голову поклала на передні лапи, а язик звісила на бік. Буча загарчав. Сіроманка не відскочила, навпаки, зовсім по-собачому заскавчала. Тоді він ухопив свою здобич у зуби і відбіг убік. Вовчиця попленталася за ним, дотри-муючись дистанції. Тим часом з-під Бучі вишмигнула ще одна миша. Він спритно притис її до снігу, а ту, першу, миттю ковтнув.

Вовчиця почала підповзати ближче, виставляючи наперед лапи. Коли вона опинилася зовсім близько, Буча вгледів, що лапи у сіроманки понівечені. Щось незрозуміле змусило його припинити скромну трапезу. Заспокоївшись трохи, спробував знову їсти вже охололу мишу. Він добре знав: якщо не проковтне її зараз, то незабаром вона стане, мов камінь.

Вовчиця продовжувала наближатися. Наступної миті Буча настовбурчив загривок і рішуче ступив назустріч, вишкіривши зуби. Їхні очі зустрілися. Але то був не хижий холодний блиск, не хитрий, а затуманений болем, голодом, напівзгаслий вогник затухаючого життя.

Буча взяв зубами мишу і поклав її до лап вовчиці. Сам відійшов. Проте вона не кинулася відразу на їжу. Важко втягнула в себе повітря, поволі підвелась і підійшла до «подарунка». Буча відвернувся. Він чув, як сіроманка почала спроквола їсти здобич. Тепер усе ясно: «Сіра вже не відстане від мене». Ретельно розгріб сніг аж до листя, нагріб його до купи, і зарився в неї, заховавши між лапами холодний писок. Завтра йому доведеться довго полювати...

З того часу вовчиця не покидала Бучу. А він і не ховався. Навпаки, коли вона відставала, чекав, удаючи що зайнятий полюванням. Упіймавши все-таки мишу, клав її на слід у снігу, добре знаючи, що Сіра підбере, а сам шукав іншу. Бувало, знаходив. Невдовзі його лапи теж почали мало чим відрізнятися від лап супутниці. І коли вдарили лютневі морози, днями не вилазив зі своєї схованки.

Одного надзвичайно дошкульного вечора Сіра сміливо увійшла до лігвища Бучі, а він одразу відчув, як добре в ньому мати сусіда. Єдине, до чого він довго не міг звикнути, – запах. Серед мішанини найрізноманітніших, які міг тільки розрізняти його талановитий ніс, виділявся особливий, давно знайомий. Ворожий... Саме той запах і змушував щось згадувати. Інколи вночі він мимоволі виштовхував його з нагрітого лігвища. Тоді Буча нестримно вив. На весь ліс. А Сіра чомусь не підтримувала. Можливо, здогадувалася, що то – собаче тужіння...

12

Наступна весна прийшла до лісу несподівано. Десь зверху, над верхівками пожухлих сосон різонув шмаття похмурого неба сонячний промінь, перетворюючи в брудну кашу іскристий сніг. Зажебоніли струмки, даючи всьому живому вдосталь напитися талої води. Буча, припавши до одного з них, пив, аж поки не поважчав живіт. Те ж саме вчинила й Сіра.

Вони йшли поруч – собака, який залишився без дому й господаря, і вовчиця, звикла до собаки й принишкла від біди. Йшли, не відаючи куди. Вперед, сподіваючись кожен на своє. Обезлюднена, зігріта першим теплом зона поріднила їх, загасивши давню обопільну злобу, витравивши ненависть голодом, холодом, одинокістю. З'єднала бажанням вижити. Продовжити, зрештою, свій рід...

Бучі здавалося, що все довкола вимерло. Навдивовижу дивна тиша стояла в лісі. Йому хотілося швидше вибратися з цих мертвих заростей. Вийти на дорогу, яка веде до села. Зустріти людей. Свого господаря. Його доньку.

Якби оце вздрів їх, щодуху біг би, доки вистачило сил. Потім облизав би руки, лице, впав на спину, вивалявся б у грязюці. Гарчав би, викручуючи «вісімки» хвостом...

Попереду, в чагарнику, щось завовтузилося. А через мить звідти висунулося страхіття – чорна, щетиниста голова з хижо випнутими іклами, червоними вуглинами очей. Сіра аж відсахнулася, притиснувшись до нього, певно, це й піддало йому сміливості. І він рвонув уперед. Буча спритно вивернувся з-під ікол, а коли кабан, несподівано спіткнувшись, завалився на бік, стрімголов кинувся на нього. Щелепи ніби автоматично стиснули загривок під вухом волохатого монстра. Той дико захрипів, силкуючись підвестись. Не вдалося.

Краєм ока Буча помітив, як Сіра теж вчепилася в ляжку кабана. Але той маневр був помилковим. Щетинистий, підхльоснутий різким болем, раптом зіп'явся на передні ракотиці й різко мотнув знизу вверх могутньою головою.

Буча навіть не встиг відчути, як гостре ікло розпороло йому лівий пах – він завис на мить у повітрі, а потім важко гепнувся між деревами. Вовчиця ж трималася намертво. Але побачивши, що кабан, не звертаючи на неї уваги, вперто наступає на собаку, вдалася до іншого маневру – відпустила ногу й забігла наперед, ризиковано граючись небезпекою просто під іклами. Кабан зібрався підчепити настирливу вовчицю. Та завдана Бучею рана, осадила його. Користуючись цим, Сіра гризонула кабана чимдуж за вухо. І тоді щетинисте страхіття нарешті відступило, голосно рохкаючи.

...Рана Бучі була глибокою. Він спробував дістати її язиком. Не вдалося. Спробував ще раз – пролунало жалібне скавчання. Безпомічне й безсиле. І тоді підповзла вовчиця... Буча заплющив очі і пірнув у морок. А Сіра ретельно й довго зализувала гарячий закривавлений бік свого рятівника, який знову вкотре боровся зі смертю, невідомо чим втамовуючи спрагу життя.

Вона теж цього не знала, як і не знала, що ще довго потому мандруватиме зоною в пошуках їжі для нього і себе. На першій порі їй пощастить упіймати зайця. Носитиме і воду в пащі пораненому собаці. Стрілятимуть їй навздогін і гицлі. «Зонівські блукачі» навіть не підозрювали, що, прикидаючись підстреленою, вона майстерно обдурювала їх. Ганяючись за живучою сіроманкою, вони віддалялися від лігва Бучі...

13

Саме тоді, коли Сіра так щасливо уникнула тих пострілів, відволікаючи давніх своїх ворогів від Бучі, до зони увійшов травень. Збуялий високими травами, навдивовиж яскравими квітами актеї, смолки, зеленчука. Незвично мовчазний. Здавалося, все застигло в чеканні чогось несподіваного. Проте, якби хтось із людей запримітив сіру вовчицю, то зрозумів би – вона збирається народити щенят. Але ніхто б не здогадався, що Сіра не собака, а Буча – не вовк. Невблаганна зона змінила їхню зовнішність, ніби зла чарівниця. Хоча матінка-природа була все ж сильнішою і всіляко прагнула перебороти ту страшну реальність підступної радіації – дала можливість продовжити рід собачий. Дала вона шанс і людям – її найдосконалішому витвору – вони зуміли-таки покинути ці лихі місця. Уявіть – потоп, чи землетрус... Хоча радіа-ція набагато підступніша. Змусила ж вона у цій «зоні» залишити багато дорогого людям: будівлі, вулиці, сади, й курей, гусей, поросят, коней, корів, телят, собак. Чимало їх блукає довкола. Самотні, вони якимось дивом живуть, знаходять їжу. Їм іноді щастило і вони продовжували свої поневіряння, дичавіючи без людської турботи. Не раз доводилося зустрічатися з ними й Бучі та Сірій.

...Полудень надокучував спекою. І Буча, тягнучи тушку кози, зупинився перепочити. Залишивши під кущем ялівцю ношу, почав нюшкувати, де б знайти хоча б маленьку калюжку. Спраглий язик, здавалося, випаде. Аж раптом на галявинці Буча вгледів корову. Вона навіть не відскочила, не відбігла, коли він підійшов до неї. А знайомий запах молока штовхав собаку усе ближче. До розбухлого синюватого вимені, з якого вже скапувала біла масляниста рідина. Буча інтуїтивно вчепився у відвислий сосок. Тепле, густе молоко бризнуло до висохлої пащі. Живлющим струмочком зажебоніло до змореного шлунка. А корова стояла, мов укопана, ніби й чекала цього. Наситившись досхочу, Буча розпластався поряд. А в лігві на нього чекала Сіра. Буча спочивав. Він навіть не підозрював, якої непоправної біди щойно завдав собі, висмоктуючи з приреченої худобини отруйну рідину...

Коли Буча повернувся до лігва, довго обнюхував мертвих щенят. Не міг ніяк второпати, що сталося з ними. Вони лежали нерухомо під боком Сірої. Вже охололі. Померли, певно від голоду, бо у вовчиці вже кілька днів тому не стало молока. Але ще одне щеня кволо вовтузилося між лапами. Чіплялося як могло за життя.

14

...Новосілля у Максима і його родини було гучним. Голова сільради урочисто вручив йому ключі від будинку, виголосивши довгу тираду про те, що, мовляв, лихо є лихо, а жити треба. Натякав, що час невдовзі залікує тугу за покинутою дідизною. Та й оселя нова не гірша від залишеної. Усі тисли руку Максиму. Ніби й лиха не було. Тільки бригадир Петро Тимофійович узяв мовчки його за плече й відвів убік.

– Не сумуй, Івановичу. Пережили війну, голод і це лихо здолаємо. Люди в нас добрі. І край наш чудовий. Звикнеш. А щоб легше було, візьми подарунок мій. – Бригадир нагнувся до корзинки, накритою хустиною. – Думаю, сам назвеш, я не відважився...

З корзинки на Максима чорними гудзиками оченят дивилося щеня. На загрубілу від вітрів, дощу й сонця щоку конюха скотилася непрохана сльоза. Бригадир, побачивши тимчасову слабість Максима, зніяковів і мовив:

– Гаразд, Івановичу... Я те... Піду, а ввечері загляну...

Максим лише кивнув у відповідь, беручи до рук щеня:

– Йди до мене, Буча, йди, маленький...

А в цей час у зоні з Бучею діялося щось незрозуміле. Він не знаходив собі місця. Мов навіжений бігав довкола лігвища. Дряпав лапами дерева. Перекидався. А потім раптом кинувся прожогом з лісу на давно забуту сільську дорогу, яка вела до покинутого, сплюндрованого, вже місцями геть зарослого бур'янами, села.

...Почало вже темніти, коли знесилений Буча заповз під зламаний дуб. Від утоми втратив нюх, тож просто грудьми наштовхнувся на переляканого кота. Якби Буча придивився і обнюхав те наполохане дране звірятко, то, певно, впізнав би в ньому кошеня, що колись прийшло сюди разом з ним із далекої левади – тоді, після виселення людей. А хіба ж міг зупинитися той кіт, нажаханий усіма бідами й голодом біля цього пса – майже лисого, з відірваним вухом, пошматованим гнійним боком і писком, геть укритим страшними виразками?..

Буча повільно зіп'явся на передні лапи голосно загавкав у темне провалля ночі, ніби хотів, щоб отой моторошний гавкіт долинув до Космосу. Але моторошний гавкіт просто летів над зоною, зриваючись у вовче виття, і незрозумілим хрипінням відлунювався від сірої мряки.

Нагавкавшись, Буча поклав голову на лапи й закляк. Сили полишали його. Ніби вгадуючи це, спокійно підійшов кіт. Потерся головою об собачі лапи і вмостився під його ще теплим боком, випустивши з пащі на розмоклу землю шматочок закам'янілого хліба. То був невеличкий запас на чорний день. Котячий...

З неба сипонуло ще дужче. Заскрипіли дерева. Вони були надто старими і, певно, пригадали зараз давню легенду про те, як собака й кіт врятували людей від голоду, віддавши їм хліб, який відібрав у людей Бог, розгнівавшись на них за неповагу до дару Господнього. Рипіли тужно дерева біля забутої господаревої оселі й безпорадно спостерігали, як тепер люди не можуть нічим допомогти своїм легендарним рятівникам. І навіть не побачать, що їхній кіт уже назавжди затих, згорнувшись калачиком під ще теплим боком Бучі.

Буча ще раз зазирнув мутними очима в чорну безодню ночі. Проте там не посвітлішало. Не почулося й голосів. Він спробував завити. Та окрім безсилого хрипіння, нічого не вийшло. Тоді Буча широко відкрив пащу, і щосили втягнув вологе, гіркувато-холодне повітря. І затих.

Зона цього разу не хотіла дарувати йому навіть найменшої надії.

А десь далеко в лісі нестерпно вила вовчиця...

 

 

BUCHA by Victor Vasylchuk

 

translated by Oksana Kavun

 

Quite a probable story about probable creatures from the improbable zone...

To all animals which died during and after the Chernobyl catastrophe.

 

1.

The night was dark. It began to drizzle from the starless sky. And Bucha was dying under a broken oak. The mutilated soul was slowly finding its way out of the maimed, disfigured body of the dog. But his consciousness wouldn't leave him. And he understood everything. He was gazing at the black night with his dim eyes. But he couldn't see anything. He couldn't hear any voices, too. He tried to howl. But the only sound he could produce was a feeble wheeze. Like at that time when everything had started. In that picturesque village, which was spread among pines, birches, little glassy lakes, near a tiny winding river. Not far from Chernobyl.

2.

He was born helpless. And, to everyone's astonishment, almost without any hair. Even a very imaginative person wouldn't say he was a German shepherd puppy. Though his mother was a thoroughbred dog. Hardy, with a wide forehead and muscular paws. People liked her. Called her "Azie" affectionately. And constantly stroked her long-haired back. Sometimes without any reason. Aza was a clever dog. She carried her helpless infant to the darkest corner of the doghouse. And even covered him up with some straw. There was plenty of straw there. The dog's master worked as a watchman in the collective farm.

...Aza immediately comprehended that this puppy differed from her other four pups. He was sickly. Dismal. Dull. His eyes were dim and purulent. The other pups had thick hair, and this one was bare. It was he whom she used to lick most of all.

The master often looked into the doghouse, too, and felt the puppies' noses. Then he groaned with satisfaction and patted Aza's back.

The disaster came unexpectedly. Together with the master's guests. They examined the puppies for a long time. Smacked their lips, opened the pups' jaws, rumpled their ears. And kept praising Aza. But when she returned to her doghouse, she didn't find her unfortunate son there.

3.

It was dark, he was being carried in something that had the familiar straw smell. It seemed to him that strong mother's paws would rake the straw aside soon and her hot tongue would wet his dry muzzle. But it wasn't to happen. Somebody's hands squeezed his body painfully. His legs were almost dislocated. His neck was squeezed tightly, too, hindering him to breathe. In a moment he felt that he was falling. Something wet and cold filled everything around him. Water forced its way into his nose, ears and throat. Big bubbles began to come out of his mouth. His paws began to thresh, but in vain. The brick pulled him down mercilessly. Rallying his flagging strength, he managed to push his head out of the water. He caught a breath of air. But the brick dragged him down again...

"Mykola! Mykola, hold a light for me! Something is floundering in the pool!"

"It's a pup.Get him out, quickly, otherwise he would be done for, 'cause he is letting out bubbles already!"

"Look out, he may bite you."

"I wish he would breathe... Who could have done that?"

"Take him by his hind legs, so that the water may pour out of his lungs. He's alive and stirring. Hold him, and I'll take off my jacket. He's shivering."

"Are you going to take him home?"

Maksym nodded in agreement, thinking at the same time, "Let him live. He'll be little Julia's pet. And then we'll see... He will guard our garden, or something... Though... Svitlana will be angry, of course... But we'll settle it somehow. She's my wife, after all. She will understand..."

And the pup cuddled up to his saviour's warm chest and quietened down...

It was his first meeting with good and evil, with death.

4.

Maksym named the saved puppy "Bucha". He worked at the collective farm stables, and lived not far from that watchman who had decided to drown the poor pup. He explained his choice of the pup's name to his neighbours very simply: once he had had a horse called Bucha. He liked the noble animal very much, and that's why he decided to call the puppy in his honour. Bucha got accustomed to his name very quickly, because he hadn't had any name before at all.

"Where did you find such a fine wolfhound?" the village folk asked Maksym.

No wonder they were surprised-- Maksym didn't show the ugly puppy to anybody for a long time. He kept him in the shed. Prepared his food for him. Got some vitamins and medicines from the vet. And finally Bucha began to look like a real dog. Even his gray hair had grown to be long. Bucha had learnt to love Maksym, too: he was always trying to lick his master's face. Bucha liked his strong palms, which smelt of a cosy human household. He felt like sticking his muzzle between them and lying carelessly, inhaling this soothing aroma. Thus, Bucha lived like in fairy-tale. It was like a reribution for that awful recent past. And though it is said that dogs can forebode evil, he felt no apprehensions at all.

But that's why disaster is disaster – because it comes suddenly, unexpectedly, when nobody has any suspicion as to its treachery. And this time it burst into their life quietly, unexpectedly,and dully, too. At the end of April.

...Maksym used to graze collective farm horses on the field of winter crops every spring. As soon as snow left the field, allotted for this purpose, he and the village agronomist chose the best fertilizing for the field. And in the cool month of April Maksym and Bucha would watch over the grazing horses every night. That's why his horses were always pleasant to look at. Well-groomed and well-nourished they were. Therefore, steadier at work, too.

5.

The darkness of the night was over quickly. Even unexpectedly. The pale moon had melted unnoticeably in the morning haze. The first sun rays were drying the grass dew slowly. A lark began to sing somewhere up in the sky. The horses neighed. Bucha pricked up his ears alertly. Maksym stroked the dog. Nudged him, as if to say that it was time to get up. And got up himself from the warm coat he had been sleeping on. He trampled over the embers of the night campfire. Took off his boots, grey with ashes, and walked barefoot to a nearby spring. He walked slowly and with pleasure, because even in winter he liked to trample with his bare feet over crunching snow.

He was breathing deeply. The air was full of the intoxicating wormwood smell. The dewy grass chilled his feet ticklishly. He stopped near the spring. Kneeled. Scooped up some water in his cupped hands. It looked like silver. It would never get cloudy, even if it had been kept in a jug for a month; and drinking it would raise anybody's spirits. And make one feel healthier, too. Once he had found another brook near the spring. It had made its way through the field. But what surprised Maksym had been this: when he wanted to clear the way for the little brook and had pierced the earth once or twice, a small fountain carried a little fish from under the ground, or from the spring, he could never find out exactly. There are many wonders in this world...

Having drunk the water to his heart's content, Maksym splashed the dog with it playfully.

"I know, I know, you don't like to wash your muzzle. But open your eyes, look how wonderful this dawn is..."

And suddenly he felt his back under the shirt creep. "Well, I am old already. Only the other day I had my sixty-fifth birthday..." He smoothed his shaggy moustache with his palm calmly. "But if one considers it, it's not much actually. People live even more... No, I don't want to grow old", he smiled. "But who wants to?"

It seemed to have been just a little while ago... A blond-haired boy puts his thin shoulders under hundreds of bright rainbows splashing from his father's strong palms. He scoops up the limpid miracle from the field brook and splashes his face with it. "I know, I know, you don't like to wash your face. But open your eyes, look how wonderful this dawn is..." Happy laughter rings over the morning field. And rolls further and further on along the golden dandelion carpet...

And suddenly there was a clap of thunder. In April?! Bucha started up. Began to howl anxiously. That howling rended Maksym's heart. Then there was another clap. As if a cannon shot. A thousands-of-cannons shot. "Something has happened in the village!..." he thought.

"Bucha, watch over the horses", he yelled, jumping on the back of one of them and heading to the village.

The village wasn't asleep any more. That thunder made everybody go out into the street. Nobody had any doubt that something horrible was going on in the neighbouring Chernobyl. There was a glow over that town. Rumours started to creep about the village, like snakes. People said that the power-station 'was burning... Having heard enough of such conjectures, Maksym set off for the Village Soviet. But he wasn't told anything specific there, too. The chairman of the Soviet only shrugged his shoulders, "I've just been told on the phone to wait for further directions. Some trouble on the power-station, I guess..."

Maksym slapped his horse's back with his hand and rushed home. Alarm was in the air.

...And the village was now like a disturbed bee hive. Nobody paid any attention to the beautiful morning. Nobody was engaged in routine work. Horrible words hung in the air: "atom", "catastrophe", "radiation". And in a couple of days a new strange word appeared –"evacuation". Where? How? What should be taken along? For how long?

Moaning... Sickening, languishing moaning... Alarmed – with all the wails of people, cries of children, mooing of cattle, barking of dogs, and roar of trucks – it squeezed the tormented frightened village tightly. The disaster revelled in all this. The sun shone – splendidly, brightly and gently. Apricot trees were covered with early pink bloom. Little dandelion suns flashed carelessly under feet, hoofs, and wheels.

6.

Only when little Julia had fallen asleep in a strange house, far from the native village, lying on an old folding bed, did Maksym think of Bucha. The soldiers had badgered Maksym terribly. Kept hurrying him all the time. And through the bus window he even saw Bucha make his way though the crowd of people persistently – dart among cows, horses, waggons, trucks and buses. In the cloud of grey dust. His large eyes, full of terror, must have been looking for him – for his master. "Stop! Bucha's there! Our dog! Please stop, please!" But... It was as if the driver couldn't hear him at all. This driver must have been very frightened himself. Squeezing the wheel and pale from fear, he was pressing down the accelerator as hard as he only could, speeding the bus onward, further and further from the empty messed-up village, devastated by the atom.

7.

Bucha ran after the bus for a long time. Until it had disappeared from the horizon. After that the dog teared down the sandy road for another half hour. And then he fell down. He put his head on his forelegs listlessly and... began to whine sadly. Then he began to howl. Far away, somewhere near Chernobyl, some other dogs, left behind by their masters, responded with similar horrifying howls. There, in the village, Bucha was born. Then his life was nearly taken away from him. But he was given a good master. And now?...

Bucha tried to get on his feet, but his legs wouldn't obey him for some reason. So he fell asleep right there, on the road.

Bucha woke up because of the sun shining him straight into his eyes. And because of somebody fidgeting at his side. Something warm and black was cuddling up to him trustingly, rubbing up against his paws, refuting the ancient human conviction of everlasting hostility: it was a kitten. Bucha licked it with his thirsty tongue. It stopped to fidget and quitened down. The dog cast one more look into the distance, where the bus with his master had dissappeared the day before, and inhaled deeply. Some strange smell bursted into his nostrils. But for some reason it didn't alarm Bucha. Having shaken the road sand off himself, he began to plod back to the village, with his head drooped. The kitten followed him. Almost near his master's house, a huge black bitch attacked this little Bucha's companion, but it quickly darted between Bucha's legs and hid there, curling up into a tiny ball. Bucha, who had almost stumbled over the kitten, turned his head sharply and growled threateningly at the assaulter. Some other time he would have ran after her eagerly. She lived in the neighbourhood, and near her master's fence the dogs used to gather. The black bitch bristled her withers, but backed off.

The yard was empty. A solitary hen was sitting near the doghouse. Bucha suddenly felt himself to be hungry, but he didn't dare to touch the fowl. He entered the shed. It still had the familiar cow smell. There was some mixed cow feed in the manger. Bucha tried to eat it. The unusual food hurt his throat. He washed it down with some water from the tub near the house. It was stale rainwater. Without any taste at all. And the kitten climbed up the brink of the tub playfully...

Next morning the village revived again. It was filled rwith oar of trucks and tractors and human voices. Bucha cheered up. Ran around people in gas masks and respirators. He sniffed at everything, hoping to find a familiar smell. But when one of the soldiers had kicked his belly, he ran away. He lay down at some distance and put his head on his paws. He saw the people catch that solitary hen and wrench its head off quickly. Soon the yard was filled with sickeningly appetizing smell. The kitten began to meow insistently. It was given a bone. But Bucha didn't move.

"Look how he watches us, damn it! He's full of radiation... And he will carry it somewhere now. He must be processed and rendered harmless, like all this shit. Vlad, get the gun from the truck. And some meat. We'll get him... Come, doggy, come here...

Bucha was alarmed. He felt something evil in the man's voice. He growled. A warm tasty bone fell right in front of his muzzle, and for a moment the smell of boiled chicken deadened the self-preservation instinct. Hardly had he swallowed "the treat", when the gun went off. He darted into the bushes, with his eyes squinted because of pain. His left hind leg was burning as if on fire. Bucha tried to extract that "bee" with his teeth. He remembered how those yellow insects used to bite him, and how for some reason his master would never try to drive them away from himself. And there had been quite a lot of them in their garden. Had bitten him more than once. And now again...

"There he is, behind that tree! You duffer – couldn't you hit him – he was so close! Come on, quick, or he will run away!"

Some invisible internal power made Bucha get up and drove his body onward. He ran until everything had gone dark before his eyes...

"Look here, Peter, it's a dead wolf!"

"Wolf? No, it's a German shepherd. Somebody shot him."

"Don't come close to him – he may attack us. I think he has just moved. What if he is rabid?"

Bucha heard the voices. He opened his eyes. The people in front of him looked almost the same--the people in military uniform.

"So, shall we take him with us, Stepan?"

"He must be terribly radioactive... You have already brought a goat with you. And what came out of it? You and I got it hot. You'll get it again, you animal friend."

"Be quiet, just give me the first-aid kit, will you? I'll bandage his leg."

"Watch up, he can bite you!"

"Oh, no. His eyes are full of tears. He caught it, poor thing. Doggy, doggy! See, he didn't even move. Give me some bandage – the militia should help victims. And get him a piece of bread. He must be hungry."

Bucha felt the aroma of bread and quietened down, ready for the worst. Trying to lift his head, he growled softly. He tried to growl louder – but could only groan. The dog's worn-out muzzle seemed to beg, "Please, oh, mercy! What have I done to you!..." It was ghastly for the strong men to look at those dog's tears.

"Quiet, doggy, be quiet," the "animal friend" kept saying while bandaging the wounded dog. "Everything will heal, you'll see."

"Let's go, he'll die anyway. He has lost a lot of blood. Or, maybe, those who shot him will finish him off, or wild boars will tear him up..."

"Oh, shut up... Wait, I'll cover him with some branches. Give me the water-bottle, I'll give him some water."

And Bucha felt the human smell again. It didn't alarm him any more. It didn't forbode trouble. But it didn't remind him of his master, too. It was quite a different smell. An official smell.

"Let's go! Let's go, we don't have much time left, Stepan!" the militiaman said.

Soon their car started and disappeared, leaving the wounded dog all alone. The forest rustled. All alone, too. Without any animals or birds. Without anybody to enjoy its flowers, its romantic side.

8.

Bucha had to recover after that unlucky day for a long time. He lay there, licking his wound diligently. When he felt that he could walk, he set off for the well-known spring, limping. He drank its cool water frantically. As if he wanted to alleviate his hungerand pain with it. This water, gentle sun and the pungent smell of grass, dazed by the heat, reminded him that summer was coming. Bucha knew this season very well. Julia, his little mistress, would often take him down to the river in hot weather. He didn't like it. It reminded him of something awful. Especialy when the water forced its way into his nostrils, mouth and ears.

But he tried to be indifferent to those games, because he knew the girl wasn't his enemy. Quite the reverse, her good humour and gentle voice made him obey her, forget about the unpleasant things. And when Julia stroked his back and sides, he was willing to do anything for her. And the girl was reciprocal in her affection. She tried to bring something tasty for him all the time. Even if the master had fed him already. She used to wash the plate and spread a clean oilcloth or newspaper under it, so that the doghouse might not be dirty after his meal. Oh! Those were wonderful minutes!

9.

Days and nights passed quickly. The sun hid behind the clouds sometimes, and then some unrefreshing rain fell upon the tormented earth. After that bright red mushrooms with white spots appeared suddenly in the grass. Bucha didn't pay any attention to them. Though sometimes he had to eat grass and leaves. He gathered whatever might come his way, and chewed it. But sometimes he was lucky enough to find some bird, even chicken, eggs. Many hens wandered in the forest at that time. Their eggs were a real dainty food to Bucha. They made his belly full and paws strong. Bucha learnt how to eat an egg properly: he would take it in his mouth, bite the shell through, drink the contents of the egg without spilling a single drop of it on the ground, and leave the shell. The birds used to peck it afterwards. But lately he had had no luck with food. He became thin, long-legged, and long-eared. His hair on his back and withers became matted and began to fall out near his tail. Thus, the formerly well-groomed dog looked pitiable now. Once Bucha left the wood and went out into the highway. He was hungry, as usual. And his empty belly prompted him to approach the green car which was parked near the kerb. He must have recollected the car of those militiamen who had saved him when he had been wounded. This car was similar to theirs. And he decided to come closer when he had heard the voice. Because it sounded as gently and good-humouredly as little Julia's.

"Come here, doggy, come, poor boy. Mother! Mom, look, somebody had lost his dog!"

"Oksana!" this voice was so sharp that even made the leaves on the trees rustle. "Oksana! Leave him alone and come here right away! Did you hear me? Leave him alone, 9he is so dirty!... He must be from the zone... Mykola, let's go, don't keep standing here! The kid will pick up the nuclides from this stray mutant. Look at his eyes glowing. We have enough of those refugees at home..."

If Bucha could only talk, he probably would have said, "Go to hell!" But he only wagged his molted tail. To the girl who looked at him through the car window with her sad eyes. Was it his fault that he looked like this? Wasn't it all owing to people? Wasn't it people who had ruined the power-station? Wasn't it people who had devastated his master's home, had broken his doghouse? Maybe, those were his thoughts when he was trudging dejectedly back to the wood. Back to the zone. Why? What urged him to return there?..

Suddenly a she-wolf rushed out from behind the trees. She was a little smaller then Bucha. She bared her yellow chipped teeth. Back in the old days, watching over the horses with his master at night, he had driven a similar beast away from the herd. But that one had been larger and with strong teeth. Bucha knew from his own experience how strong they had been. He still had a deep scar on his withers. Recollecting that fight, he bared his teeth, too, and prepared to defend himself. But the she-wolf didn't leap back. They just sat there one against the other until it began to grow dark. The she-wolf didn't take her eyes off Bucha. He grew tired of this -- ran around her at a jog-trot-- and... set off the village. And the she-wolf followed him slowly.

The yard near the master's house was empty. Huge trucks had ruined and broken the trees, bushes, and fence. Even the well was run down. The house also did no more remind of the formerly cosy home. The window frames were a gaping blackness, like weeping eyes. The maw of the door was frightening because of its emptiness. The ruined side-wall squeaked in the wind which was tearing lime clouds off it.

Bucha began to howl loudly, and the she-wolf followed his example. But he wasn't pleased with that. Somewhere deep in his soul he hoped to hear the howling of his fellow-dogs. But he heard only the voice of the she-wolf.

A bright white circle of the moon appeared in the gloomy sky. It was as if it were listening to those dreadful helpless howls. It lighted up the barbed wire, the rusty tablets with triangles on them, half-ruined, looted houses. Their black window frames. Bucha looked at all that and began to howl even more desperately half-drowned. Along that street he used to walk with his master to the stables. Behind that store schoolboys used to hurl stones at him. He had taught them a good lesson once: tore the trousers of some of them. A little further down the street he had had a real fight with the neighbour's dog. They had been fighting for that black bitch. How she had been looking at him then! Because he had been the winner. After that fight even the old bulldog, who had lived three houses down the street, would look at him with respect.

But Bucha would never give himself airs. He simply liked this village, the people who had lived in it, their friends and helpers. And now?..

10.

...Maksym looked at the moon. He shuddered. His soul was uneasy.

"Come on in," said Petro Tymofiyovych, the collective farm team-leader, who was housing Maksym and his family after the evacuation. "It's chilly today. He won't come on such a night, so don't expect him. Come, we'll have a drink, it's a holiday today. The revolution anniversary. We'll have a chat. And besides, we ought to drink to your good luck at your new house. You're moving into it soon. Only a few touch ups are still to be done..."

"I'm coming! Look here, I've been thinking -- maybe, he is ill, or has lost the track. It can't be so... People say that dogs return home even if they are hundreds ...f kilometres away from it."

"Well... But your house... Maybe, he has never left your house there...?"

"He must have starved to death. He was a good dog... I've got him out of the ditch and saved his life. Everybody got used to him. And Julia... The revolution... The party... Chernobyl... Damn it! And who thinks about us? Nobody! Who has ever cared about peasants? Who thinks about those villages now? The authorities only demand a larger output. Of milk. Of meat. And even keep on saying that it's going to be even more difficult, because the old are passing away and the young aren't very eager to replace them. Why didn't they think about it before?.. And nobody cares..."

"You're right..." the team-leader tried to interrupt him.

"What's right about it? We work, and that's all. Morning and night, in rain and heat, without any weekends and holidays, without any vacations. We even forget about our illnesses. People're like dogs, and dogs're like people... I'm going to get a car and drive to the zone tomorrow!

"Fine, it's going to be tomorrow, and now come in, the supper's getting cold".

Maksym crossed the threshold and cast a glance at the room. He hesitated for a while, but sat down to the table. He looked through the window at something far, far away. "They'll have to let me go..."

"But it's the zone, remember..."

"I'll manage to get there. Pour me a drink, Petro, and tomorrow we'll see."

"Don't worry, Maksym, I've read in some paper that in America a dog returned to its master only in several years. And besides -- they have a special cemetery for burying dogs there. It costs a lot of money. But they are buried, just like people. "

"That's it! A human being can't be buried decently here, and they bury dogs. You see! What was that newspaper? Though ... we are human beings, after all. And, nonetheless, we torture poor animals. Or rather, we torture ourselves, and they suffer near us. Yes, I'm going tomorrow morning. I'll manage to get there. Bucha is alive. He's waiting for me..."

Maksym could hardly sleep at nicht. He dreamt about weird things. That he was in New York. At the cemetery. It was nice and clean. He was walking along an asphalted path. Among the tombstones: with monuments of dogs, different dogs. And suddenly he saw a funeral procession. Consisting of dozens of men and women, dressed in black. And on the hearse there was a coffin, and in that coffin – a dog. He looked at him and recognized him: it was Bucha.

In the morning Maksym went to the chairman of the village administration's office, and was given a car and a driver. They started out at once. The journey wasn't easy. Maksym barely talked to the driver at all. His chest was swelling. It even seemed to him that he was paying a visit. He had a treat for the dog with him -- a chunk of meat.

The closer they got to the zone, the more uneasy they felt. There was not a living thing anywhere. Only birches and pines were all around them – lonely and still. The car stopped near the striped barrier which was barring the entrance to the zone. The man in charge of the post reported about the arrivals on the phone. Somebody of the authorities promised to come – but only in an hour. Waiting for him, Maksym began to think of his native village, his life.

When he had become an orphan, the village had sheltered him. The people took care that he had a home, and food, and clothes – as if he were their relation, or something. So he stayed there. That was where he had found happines. At first he attended the local school, then he found a job. He was looking after the horses; and, in a while, working with the farm machinery. Especially with tractors. But later Maksym returned to the horses. Maybe, that was because his father had worked with them, too. So he became a stableman. Now this job is not considered prestigious. And then... The stableman was the most honoured man in the village. Maksym had married a beautiful girl, a dairymaid. Built a house with carved walls. Had a nice garden. With an apiary. He had three children: two sons and a daughter. And now? He had neither village, nor house, nor horses. And Bucha was missing...

"Such a pity. He was a clever dog, a true dog", he said aloud.

"So you came here to look for your dog?" a tall man in the uniform of a militia captain was surprised.

"And what's so strange about it?"

"It's useless, you'd better go home. You can't enter the zone. You know, the radiation is so high..."

11.

...Bucha woke up because of white cold flies which kept sticking importunately to his nose and disappearing at once, leaving wet drops behind them. In order to get warm, or, maybe, to find something for breakfast, he ran to the forest as fast as he could. He hoped to find some food there. And to hide from those troublesome cold flies.

But he didn't know that a hard trial was waiting for him there. His cheerless and pestering future, about which he suspected nothing as yet. Because he had only one aim: to find something which would quench this sickening feeling of hunger. And the she-wolf followed him, trying to keep pace with him.

It was getting dark when Bucha dug out, breaking his claws, a mouse from under the frozen snow. This time he was really lucky – the mouse was a big one. He covered it with his paws. It warmed his paws pleasantly and roused his stomach, he felt his hot saliva wet his dry tongue. Feeling the mouse move, he squeezed it with a growl. Red blood drops splashed the snow. Suddenly Bucha heard somebody whine. He turned his head – the well-known she-wolf was lying near him. She put her head on her forelegs. Bucha growled at her. But she didn't jump back, but began to whimper like a dog. Then he took the mouse into his mouth and ran aside. The she-wolf followed him at some distance behind him. At that moment another mouse jumped out near Bucha's legs. He covered it with his paws quickly and swallowed the first mouse.

The she-wolf began to crawl closer. When she was near him, Bucha saw that her paws were maimed. Something incomprehensible made him break his humble meal. When he calmed down a little, he tried to eat the mouse, which was already cold. He knew very well that if he didn't swallow it right away it would soon become as hard as a stone. And the she-wolf was getting closer and closer. In a moment Bucha bristled his withers and stepped forward with determination, baring his teeth. Their eyes met. But he didn't see in her eyes a rapacious cold gleam, but a fading sparkle of vanishing life, dimmed by hunger and pain.

Bucha took the mouse into his mouth and put it near the she-wolf. And went aside. But she didn't gulp the food immediately. She breathed in heavily, rose slowly and came up to the "gift". Bucha turned away. He heard her eating his prey slowly. Now it was all clear to him. The dog raked the snow away carefully until he got down to the leaves under the snow, made a pile of them, and buried himself in it, hiding his cold muzzle under his paws. Tomorrow he'd have to hunt for a long time...

Since that time the she-wolf never left Bucha. And he didn't hide from her. On the contrary, when she lagged behind a little, he waited for her, pretending to be busy with hunting. When he caught a mouse, he put it there in the snow, knowing that his companion would pick it up; and looked for another one. Sometimes he couldn't find it. Soon his paws began to look like hers--maimed. And when the heavy February frosts began, he didn't leave his shelter for days.

During one of those frosty nights the she-wolf entered his den boldly, and Bucha felt at once that it was nice to have somebody else in it. The only thing he couldn't get used to at first was the smell. In the mixture of other odours, which his talanted nose felt, there was this special smell, well-known for such a long time. Hostile smell. It was that smell that made him think of the past. Sometimes it made him leave his warm lair at night. Then he would howl un controllably. The whole forest heard him howl. But his companion didn't join him for some reason. Maybe, she guessed that it was the anguish of a dog.

12.

The next spring came to the wood unexpectedly. Somewhere up in the sky, over the tops of the pine-trees, a sunbeam broke through the ragged gloomy sky, turning the sparkling snow below into a dirty mess. The brooks began to blubber, giving every live thing an opportunity to have a drink of melted water. Bucha did drink the water of one of them, untill his belly was full. The she-wolf did the same.

They walked side by side -- the dog who had been deprived of his home and his master, and the she-wolf, subdued by her misfortune; walked they knew not where. Onwards, each hoping to find happiness. The zone, depopulated, warmed by the first rays of sun, created a bond between them, making the ancient mutual hatred die away, because of hunger, cold, and loneliness. It united them in their wish to survive. To continue, after all, their species...

It seemed to Bucha that everything had died out around him. The wood was strangely silent, and he wanted to get out of this dead thicket as soon as possible. To go out into the road which led to the village. To meet some people. His master and his master's daughter. If only he had seen them then, he would have run after them as fast as he could, with all his might. Then he would have licked their hands and face, fallen in his back and wallowed in the mud. He would have barked, wagging his tail with delight... Something moved in the bushes in front of him. In a moment a monster rushed straight at him -- a black bristly head with rapacious fangs and eyes like red embers. Bucha's companion even shrank back, clinging to Bucha, and that must have given him the courage not to retreat. He bristled his withers and bared his teeth. But that didn't stop the hungry boar, which kept moving at them like a black mountain. The she-wolf yapped quite doggishly and jumped back. Bucha did the same thing. But it was in vain. The monster wasn't going to leave them alone. It was staring with his aggressive eyes at the dog, which was backing away slowly. Probably, it was this tactic that took the assaulter aback, and made him rush forth. Bucha dodged his deadly fangs quickly, and when the boar, having stumbled suddenly, fell on his back, the dog dashed at him. All his might was concena dog, trated in his chest, paws and teeth. His jaws squeezed the monster's neck, a little under his ear. The boar wheezed wildly, trying to get up on his legs.

The she-wolf also clutched the boar's thigh. But that manouvre was a mistake. The monster, goaded by the sharp pain, rose on his forelegs suddenly and shook his mighty head sharply up and down. Even before Bucha could feel it, the great fang ripped his left groin open; he flew through the air and fell heavily among the trees. But the she-wolf was holding on tightly. But when she saw that the boar paid no attention to her and attacked the dog again, she tried a different tactic – she let go of his leg and ran in front of him, risking to be ripped by his fangs, too. The boar tried to do that to that persistent she-wolf. But the painful wound, inflicted by Bucha, stopped him. Taking advantage of the situation, the she-wolf bit his ear as hard as she could. And then the monster retreated, oinking loudly because of the sharp pain.

...Bucha's wound was deep. He tried to reach it with his tongue, but he failed. He tried once more – but the only result was his plaintive whining. He was helpless. Powerless. And then his companion crawled up to him... Bucha closed his eyes and sank into darkness. And the she-wolf licked carefully the hot bleeding groin of her saviour for a long time, her saviour who was fighting with death again, somehow forcing himself to live. She didn't know how he was doing it, just as she didn't know that she would wander through the zone for a long time after that, looking for some food for him and herself. That she would be lucky to catch a hare. That she would carry water to Bucha in her mouth. That people would try to shoot her, hunting for her, not suspecting that she was leading them further and further away from Bucha's den...

13.

It was then, when she dodged those bullets so luckily, drawing their enemies away from Bucha, that May came to the zone. The grass was unusually tall, the flowers unusually bright. And there was an alarmed silence around them. Everything seemed to stand still, waiting for something unexpected. But if somebody had noticed the she-wolf at that time, he would have understood that she was about to have cubs. But nobody would have guessed that she wasn't and Bucha wasn't a wolf. The inexorable zone, like an evil sorceress, had changed their appearance. Though mother nature was still stronger, and tried to fight that frightening reality of treacherous radiation. People, its most perfect creation, had managed to leave those evil places. But a lot of things still reminded about them: houses, streets, gardens, hens, geese, pigs, horses, calves, dogs – there were a lot of them left behind. All alone, they still managed to live somehow, to find some food for themselves. And if they were lucky, they continued to go on living and suffering, becoming wild without any human care. Bucha and his companion met such animals more than once.

...The afternoon pestered them with its heat. And Bucha, dragging a goat's carcass, paused to have a little rest. Leaving his burden under a bush, he looked for some puddle of water around – he was so thirsty. Suddenly Bucha saw a cow on the forest meadow. It didn't even try to run away when he approached it. And the familiar smell of milk was making him come closer and closer. Closer to the swollen bluish udder, which was already shedding white drops of oily liquid. Bucha clutched the drooping nipple instinctively. The warm thick milk spurted into the parched maw. And the cow stood still, as if it had been waiting for him there all day. Having drunk the milk to his heart's content, Bucha threw himself flat on the grass.

And the she-wolf was waiting for him in his den. She really needed that goat's carcass, which was rotting under the bush. And Bucha was resting. He didn't ever suspect what a fatal mistake he had made, sucking the poisonous milk of the doomed cow...

...Bucha sniffed at his dead pups for a long time. He could't understand what had happened with them. They were lying motionless at their mother's side. Quite cold by then. Only one of them was fidgeting feebly near her paws. Investing some hopes, however little they were.

14.

Maksym's housewarming party was quite an event. The chairman of the local administration presented him the house keys solemnly, saying a long tirade about how calamity was calamity, but people had to live on. He hinted that time would soon alleviate the misery they felt because they had abandoned their village. And the new house wasn't worse than the old one, he said. Everybody shook Maksym's hand.

As if there was no disaster at all. Only the team-leader, Petro Tymofiyovych, led him aside.

"Don't you grieve so much. We've lived through the war, famine, cold, we'll live trough this disaster as well. People aren't bad here. And it's a nice place, really. You'll get used to it. And to make it easier for you, I want to give you a present."

The team-leader bent over a basket which stood near the porch and was covered with a shawl; and opened it.

"Will you give him a name yourself? I didn't dare to..."

A puppy was looking at Maksym from the basket with its black button-like eyes. And an involuntary tear rolled down Maksym's cheek, rough from all the winds, and rains, and sun. The team-leader, seeing this weakness of his friend, was embarassed and said, "So, Maksym... I... I think i ought to go, I'll come and see you in the evening..."

Maksym only nodded in reply, taking the puppy into his hands.

"Come here, Bucha, come, little baby..."

15.

And at that moment something strange was happening to Bucha. He didn't know what to do with himself. He ran around his den, like mad. Scratched trees with his paws. Rolled all over the grass. And then suddenly he rushed headlong out of the wood to the road, long forgotten by people, the road which led to the deserted devastated village, overgrown with weeds.

...It was getting dark when Bucha, weak and tired out, crawled to the broken oak. He was so tired that he had lost his scent and stumbled over a frightened cat. If only Bucha had looked and sniffed at that scared and worn-out little animal, he would have recognized that it was that kitten who had come to the village with him on that memorable evacuation day. And could that cat, frightened by all misfortunes and hunger, stay with that dog -- almost bald, with a torn ear and a wounded purulent groin, with his muzzle covered with horrible ulcers?..

Bucha got up slowly on his forelegs and, breaking into the wolf-like howling, barked loudly into the dark abyss of the night for a long time, as if he wanted that ghastly bark to reach the Space. But it flew over the zone, and the grey drizzle echoed it.

Having had enough of barking, Bucha put his head on his paws and stiffened. The remnants of his strength were leaving him. As if it knew it, the cat approached himcalmly. It rubbed up against the dog's paws and curled up near his side, which was still warm, letting a piece of dry bread fall out of his mouth onto the sodden ground. It was the cat's little reserve against a rainy day...

It began to drizzle even more. The trees began to creak. They were old and must have remembered the ancient legend about how a cat and a dog saved people by giving them bread which God had taken away from people, because He was enraged at their disrespect to this gift of Heaven. The trees near the forgotten house creaked with distress, and saw helplessly that people could do nothing now to help their legendary saviours. That people wouldn't even see that the cat had quietened down for ever, curled up at Bucha's side...

Bucha looked into the black abyss of the night with his dim eyes. But he couldn't see anything. He couldn't hear any voices, too. He tried to howl. But the only sound he could produce was a feeble wheeze. Then Bucha opened his mouth and inhaled the wet, bitter, cold air with all his might. And quietened down. This time the zone hadn't left any hope for him. And somewhere far away in the forest the she-wolf was howling unbearably...

9.10.09