Віктор ВАСИЛЬЧУК. Під знаком Риб

У житомрському видавництві "Рута" вийшла нова книга українського письменника Віктора Васильчука "Під знаком Риб". Власне це перевидання: доповнене і дещо перероблене однойменної книги, виданої дещо раніше. У ній - справжнє життя, без прикрас і вигадок, нашпиговане реаліями. В коротких оповідках розкриваються людські стосунки, курйози, вибудовані на взаєморозумінні, коханні, ненависті, гідності й милосерді. Якщо не розділяти їх на окремі новелки, то написане можна назвати своєрідною сповіддю автора про своє дитинство, теперішнє життя. Іноді й з усмішкою на вустах...

Обкладинку до видання виготовила донька автора Юлія. А ще в книзі є власні малюнки автора олівцем.

А присвятив цю книгу Віктор Васильчук своїй дружині Світлані.


Від автора


Я ще змалку волів стати журналістом і письменником. І, мабуть, тому з раннього дитинства захоплювався Хемінгуеєм, Марком Твеном, Джеком Лондоном, Луї Бусенаром, Екзюпері.

Одного разу вичитав десь, що коли Антуану де Сент-Екзюпері виповнилось двадцять шість (саме в цьому віці збулась і моя мрія - я став професійним газетярем), відомий літературний журнал, який у свій час видрукував одне з перших оповідань Хемінгуея, вмістив на своїх сторінках уривок з повісті Екзюпері «Політ». Та її автор не спокусився на успіх і пішов працювати в цивільну авіацію, чим надзвичайно вразив друзів і родичів. На їх подив він відповів: «Перш ніж писати, треба жити».

Ці прості слова (без пафосу) стали своєрідним девізом і мені. Відтак половину з прожитого я присвятив улюбленій справі. І доля привела мене до першої власної книжки. Це була невелика збірочка оповідань про тварин.Потім з'явилися нові...

Та прийшов час, коли друзі й рідні зажадали від мене чогось «серйозного», навіть не підозрюючи, що немає більш серйознішого заняття, як творити для дітей.

«Що, роман хочете?», - запитав я, і сів писати роман. Але знову згадав чомусь ті слова Екзюпері. Тож вирішив видати книгу про те, що вже прожив. Писав стисло, можливо, зазіхаючи на відоме чехівське визначення... З добром і злістю. Іноді з ненавистю, але не злобою. З усмішкою. Сумом. Проте без рюмсання і розпачу. Зате з власними малюнками...

Так і в житті: поряд ідуть талант і марудна праця, вдача і втрати, сум і радість. І - добро, яке завжди перемагає зло. Цьому мене навчав і мій батько.

А цю книгу я присвячую дружині Світлані.

МАМИН ХЛІБ

...Півстоліття. А двадцять дев'ятого лютого немає. Не високосний рік. Тигровий. Тож хочеться без пафосу. Просто зібратися за великим столом опівночі. На хвилину, між останнім днем зими і першим весни. З усіма, хто найдорожчий: дружиною Світланою, донькою Юлею, сестрою Антоніною.

А ще з батьком Борисом Івановичем.

І, звичайно ж, з мамою Розалією Кайтанівною. Вона в мене з польських... Правда, не шляхтичів. Її батько, а мій дід, Кайтан, їздив на коровах, запряжених у підводу. А бабуся Оршуля вміла випікати надзвичайно смачний хліб.

Я народився наприкінці одного з найлютіших і найкоротших місяців зими. Під знаком Риб. Тихенько, без зайвої метушні, в маленькій міській лікарні. Мама й не сподівалася зовсім: мені виповнилося лише... сім місяців, а я раптово випросився на цей білий світ. Тож вага моя теж здивувала не тільки маму - трохи важче за хлібину.. А точніше - кіло двісті...

У мами від страху за моє життя пропало молоко. Харчових сумішей тоді ще не було і мене перевели на солодкий чай з коров'ячим молоком. Потім батько купив козу-дерезу, яка своїм жирним молоком годувала мене більше року.

Зростав я швидко, але був чомусь малорослим. Не в батьків пішов. Ніхто навіть не вірив, що витягнуся колись до нинішніх метр сімдесят п'ять. Скажу відверто, що лейбик «метр з кепкою» тримався за мною аж до восьмого класу, коли я вже почав невпинно дертися до неба.

Правда, дякуючи матусі, букварикову азбуку опанував у чотири рочки. Отож у п'ять я вже і писав, і читав навіть дорослі книги. А ще гарно малював. Ліс, гори, море і людей...

* * * * *

Цей осінній день мені запам'ятався, мабуть, на все життя. Тоді я пішов у перший клас. Хлопчиком був низеньким і зовсім губився серед високих осокорів і рослявих однолітків у синіх костюмчиках та дівчаток у білих фартушках. Їх розкішні банти нагадували казкових метеликів, що снували просторим шкільним подвір'ям у такт музиці, що, здавалося, линула зусібіч. Все довкола потопало в чорнобривцях, георгінах, айстрах, мальвах, гладіолусах.

Мене майже зовсім не було видно за ранцем. Але я подум-ки пишався, що маю чистенькі зошити з пористими промокашками, новенький буквар, плаский дерев'яний пенал, а в ньому - округла синя паличка з жерстяним накінечни-ком, куди всовувалось металеве перо, олівець, точилка-рибка, гумка. А ще в ранці поряд з пеналом лежав полотняний мішечок, затягнутий шнурочком, де зберігалася біла, з синьою кайомкою, порцелянова чорнильниця-нерозливайка.

Кортіло швидше все це розкласти на широкій темно-зеленый парті і виводити каліграфічно, як вчила мама, в чистому зошиті літери... Та коли розсілися за парти, я зрозумів, що моє дитинство закінчилося. На уроках розмовляти вголос не можна, ходити куди заманеться - теж. А так хотілося вискочити на футбольне поле і поганяти м'яча. Для тієї «свободи» треба було чекати дзвінка на перерву.

Проте вона теж, на жаль, тривала лише кілька хвилин. Мені навіть спершу розхотілося вчитися...

Та все минулося. Тепер уже й немає таких нерозливайок із соплистими чорнилами, а замість дерев'яних ручок в пластикових та шкіряних пеналах - іноземні паркери. І дере-ва на шкільному дворі набагато менші. Ніби звузилося й футбольне поле. Мініатюрними видаються учнівські столи. Немає синіх піджачків на хлопчиках, а дівчатка не всі з бантами.

Проте музика звучить як і в тодішньому першокласницькому житті...

* * * * *

За радянських часів я до церкви не ходив. Не знав навіть як хреститися, хоча мама вчила. Зовсім нічого не відав і про Паску. Бачив тільки, як мама за кілька днів до свята замішувала тісто на пасочки, фарбувала яйця у відварі з цибулиння, прибирала в кімнатах, вішала на образи свіжовипраний, вишитий хрестиком рушник. А в суботній вечір складала в плетений кошик нехитрий статок: крашанки, кільце домашньої ковбаски, шматочок сальця, сир. Накривала все білою хустиною, прилаштовувала туди свічечку і кудись зникала на всю ніч...

На ранок мама кликала нас усіх на Великодній сніданок, розговлятися. До хати заходили гості. Примовляли тричі «Христос воскрес!», цілуючись. Ми відповідали: «Воістину воскрес!» І змагалися у кого міцніша крашанка. Якщо яйце витримувало бій з обох боків, радісно кричали: «А в мене моцак!»

...Я й досі з хлопчачим азартом луплюся крашанками, які сам же й розфарбовую в тому ж відварі з цибульного лушпиння. Вірніше допомагаю робити це дружині з донькою. Правда, ми не випікаємо пасочки. Купуємо готові. Але ті не так пахнуть і не такі смачні, як мамині.

* * * * *

...Заплющую очі. Довкола - темно-фіолетова тиша. Учувається тільки солодкувато-кислий запах. То достигає опара...

Ніжні, мозолясті й такі рідні руки ставлять невеличку діжечку поближче до печі і, підсипаючи в неї пухке бо-рошно, розмішують його дерев'яною колотівкою. На дворі, за мережаними морозом шибками, гупає сокира. То батько рубає березові дрова. Від них у печі багато жару виходить...

Уночі хатина наповнюється дивовижними звуками: ніби домовики перешіптуються в запічку. Ні, здається, шурхотить пшеничне колосся... Хтось перегукується... Ті звуки йдуть від печі всеньку ніч. Так бродить мамине тісто.

А ранком піч гуде, мов паровик. Березових полінець стає все менше біля припічка. Не було біля хати такої роботи, щоб до неї не взявся батько. Дуже охочим до праці він був. Більше сорока років латав вантажні вагони, трудячись газоелектрозварником на вагонному депі. Був неговірким і суворим. Але міг згадати старий і смішний анекдот. Як і тоді, коли я одружився, коли у мене народилася донька, коли я став журналістом, коли взяв до рук мою першу книжку...

Дуже любив ліс і збирати гриби. Ніколи не дарував квіти мамі, але кохав її, як справжній чоловік, не виставляючи на люди свої почуття. П'ятдесят два роки разом...

Двадцять шостого березня його не стало. На старому домашньому столі горить свічечка. На мокрій, від маминих сліз, полотняній скатертині - свідоцтво про смерть, червона книжечка «Почесний залізничник», кілька медалей, а з куточка хати безмовно дивиться добрими і лагідними очима батько. За вікном несамовито шаленіє березень. Мабуть, шкода йому батька... Я ніколи навіть і не думав, що він колись залишить нас, що вже ніколи не запитає: «Як там справи у тебе, сину?»

Батьку - ти найвеличніша особистість!

...Мама в білій хустині, у такому ж фартусі розмішує туге тісто, довго вибиває кулаками, щось примовляючи, а потім ділить його на рівні колобки і розкладає на капустяні листки. Сідає на край ослона, поправляючи хустину, тильним боком долоні змахує з чола сріблясті краплинки поту. Чекає, доки тісто дійде в темному кутку хатини.

Тим часом батько порається біля печі: відгрібає розпечені вуглини на купку, підмітає черінь гусячим крилом. Мама хутенько ставить у піч, на той черінь, пухкі колобки, розкла-дені на капустяних листках. Прикриває їх вибіленою заслінкою.

Усе довкола проймається солодкувато-кислим духом розімлілого тіста. Достигає мамин хліб...

Потім розпашілі хлібини шикуються на столі, накритому білосніжною лляною скатертиною. І пахнуть вони маминими руками, домашнім затишком, пшеницею, сонцем, вітром і землею... Так і кортить хоча б мізинцем відколупнути теплу й духмяну кірочку, помережану чудним візерунком, що залишився від зотлілих капустяних листків.

На столі опиняється глечик з прохолодним молоком. Батько дужими пальцями розламує свіжоспечений хліб на шматочки... «Їж на здоров'я, синку...», - примовляє мама, подаючи запашну скоринку.

«Мамо! Рідна моя! Полишаю все на світі й - до тебе. Хочеться прокинутись, відчути на своєму плечі твою теплу мозолясту руку, і скуштувати такого солодкого запашного хліба»...

* * * * *

...А десятирічку я закінчив як і всі - звичайним, нормальним хлопцем. Потім... Цікаве і бурхливе університетське життя в столиці. Трудові будні в міськрайонці. Ні, не буду розповідати, що було далі. Тепер уже й не згадати якісь деталі. Та й звичні вони, вважаю, цілком, якщо не вдаватися до філософії.

Живу я нині посеред величезного людського моря. І кожного ранку, коли сходить сонце, я готовий щораз пірнати у його глибини. Іноді це доводить до божевілля. Але є ще зірки. З їх окремим життям, свободою і непідкореністю. Вони й дають віру, надію і сподівання.

Інколи вони падають у моє море, позбавляючи тимчасової самотності. Тоді хочеться сміятися, кричати, навіть підскакувати. Відчуваєш себе вільним і щасливим. Здається, можна пірнути, і вийти з моря вже разом із зіркою, і полинути у безмежну незвіданість Всесвіту.

Але ні - це уява. Довкола - звична тиша і мрії. Такі солодкі й щемні, такі сокровенні. Уявіть і собі: маленький чоловічок сидить на пагорбі і дивиться на зірки...

Майже всі вони незабаром стануть його друзями...

 

 

ЯЛИНКА МОГО ДИТИНСТВА


Моє дитинство було найщасливішим. Адже я не мав, здається, аж до дванадцяти років телевізора. Не мав і навіть не знав, що таке комп'ютер. Не грався і в дитячі парламенти, я не відвідував ніяких кастингів чи ще щось подібне, чим так люблять забивати голову сучасним дітям дорослі дяді, які бавляться політичнми та іншими шоу, котрі приносять їм багато грошви.

Зате ми завжди з сестричкою мали новорічну ялинку. Справжню. Живу. З лісу. За кілька днів до Нового року, коли вікна нашої оселі були вже щільно вимережані морозом, а за вікнами гуляла білопінна віхола, наш татко йшов на базар і приносив звідти невисоку вічнозелену красуню (а, було, що нам її привозили знайомі лісники). Батькові дужі й мозолясті руки пахли каніфоллю (я добре знав цей запах, бо ходив на радіогурток), а вушанка і плечі були щедро притрушені снігом. Від них ішов густий прохолодний дух зими.

Ми всі з нетерпінням очікували на те, коли встановлюватимемо лісову гостю. Все те дійство відбувалося ввечері тридцять першого грудня. У цей день татко, поснідавши, йшов на вулицю відкидати сніг, рубати дрова. Потім розтоплював грубку, що вона аж гула, мов паровик. І вже опісля приносив із прохолодних сіней зеленопишне диво. В одній з двох, але найбільшій, кімнат нашого будинку прикріпляв до дерев'яного стільця саморобну металеву зірку з такою ж саморобною вазою з відрізка старої металевої труби посередині. Наливав туди води і всталяв у ту „вазу" ялинку (вона від того стояла в нас іноді аж до кінця січня).

Іноді то була сосонка. Мені чомусь більше подобалася саме вона – за розкішні, ніби пухнасті голки. Щойно її вставляли в згадану „вазу" – знайомий каніфольний запах заповнював усі хатні закутки. Хотілося самому сісти під той стілець і безкінечно спостерігати за батьками, сестрою, які заходжувалися наряджати новорічну красуню. Але тато не давав мені байдикувати. Брав чималу пятикінечну зірочку з червоного пластику, підсаджуав аж до самої верхівки пахучої дивини, і я, радий до безтями, прикріпляв там „макушку". А потім моя сестричка вішала на гілочку скляні іграшки, а сріблясті „дощики" – мама...

Насамкінець ми прикрашали зеленохвойні гілочки ватою. Здавалося, пухкий сніг притрусив нашу красуню. Ми кілька хвилин заворожено дивилися на те чудо. Та мама клала край тим „оглядинам" словами: „Нумо всі допомагати мені!" І ми охоче робили кожен свою справу. Мама викладала до тарілок свої „фірмові" страви: вінігрет, олів'є, холодне зі свинячих ніжок, салат із свіжої капусти. Татко відкривав консервовані гриби (ми їх дуже любили гуртом збирати), помідори, діставав з діжи квашені яблука. Сестра сервірувала стіл. А я майстрував дідуха (роблю це й досі). Нарешті ми всі збиралися за святковим столом, вмикали на всю потужність радіоприймач і чекали на „бемкання кремлівських курантів"...

На ранок ми з сестричкою бігли до великої кімнати і стрімголов кидалися під ялинку, де вже зачекалися новорічні подарунки: цукерки, і... манадаринки. Ми вдячно цілували татка з мамою і обіцяли бути слухняними протягом року.

...Я й до сьогоднішнього дня пам'ятаю запах тих дитячих мандаринок, мамині сльози радості, таткову щиру посмішку. І сам вже котрий рік ходжу на базар або до знайомих лісників за лісовою красунею. Вибираю тільки пишну сосонку. Ставлю її в ту металеву зірку з „вазою" з труби, що змайстрував татко і самотужки прикріплюю ту ж червону пластикову зірочку на її вічнозелену маківку. А ще кладу для доньки під розкішну хвою багато цукерок і мандаринок. Тридцять першого допомогаю дружині готувати „фірмові" вінігрет, олів'є, салати, викладаємо на тарілку консервовані грибочки (власного посолу), ставлю на стіл саморобного дідуха, вмикаю на всю потужність... телевізор. І всі ми чекаємо новорічний бій курантів біля ялинки мого дитинства.

 

 

А ЛЬОН ЦВІТЕ СИНЬО...

 

                          В. Л. Юхимовичу

 

Він – «З наших землячків». І вперше увійшов у моє життя піснею, яку співала мама: «А льон цвіте синьо, синьо...», що «Зеленою подушкою» заспокоювала на дитячому ліжку. Саме через неї я пізнав і «Верес» рідного краю, почув «Перепілоньку», скуштував терпке вино «Із грона винограду», побачив «Смерть осокора» і пошкодував, що ми не зустрілися «На конкурсі вин».

Але знайшов я час і навідався до його «Хати древлянської», стояв на старенькому подвір'ї і чув свій «Годинник – як серце». Натомість відважився і написав листа, тільки ж «Від імені Невідомого». А він відповів як «Ровесникові-в'язу» про «Гіркий мед» того шляху, що я збирався обрати, і порадив шукати «Світ за вікном», а не писати «Диптих «старшому брату».

Я прагнув дослухатися слів мудреця, батька духовного, і мені вдалося видрукувати у часописі «Україна», де він працював на той час, кумедного й незграбного «Хомку».

А потім ми зустрілися «На автовокзалі». Я трепетно слухав його «Роздум» «Про Народичі, село мого народу», і не міг відповісти на його сакральне: «Невже це край мій занедужав», все розповідав про себе, ділився планами і сокровенним.

Не були ми з ним ніколи на «Дачі Великого театру», а більше - в холодному міському будинку культури, і в його старій як світ хатині в рідних Сингаях. І пили ми з ним «Зви-чайне вино й славнозвісне», іноді й не «Воду», а заїдали «Хлібом, нащадком Папая».

Було тих добрих зустрічей досхочу...

А потім раптом його не стало. Він помер. «Як вмирає, щоб ожити, жито», тією піснею, що співала мені мама.

Що залишив він? «Ото й всього добра - торбина книг». Та ні, без нього, мабуть, не було б ніколи і «Просто на Покрову». Не було б і моїх «Мандрів...»

Радісно і щемно звучатиме завжди в моєму та багатьох серцях і душах «А льон цвіте синьо, синьо».

 

 

ДІДУСЕВИЙ  БАРОМЕТР


Дід у мене справжнім козаком був. Їздив на коровах, запряжених у саморобну підводу. Смалив тютюн кілограмами. І помер у вісімдесят шість років...

- Діду, га, діду! Чому це вашим іменем барометр називають? - сміюсь розкотисто-лінькувато. - Ви що - вчений?.. Читав у районній газеті, що іменем агронома цілісіньке поле назвали, а ви ж у нас не агроном...

- Не мороч голови, - удавано сердиться старий. - Іди географію вчити, бо одержиш двійку...

- Дідуню, будь ласка, розкажіть, бо сміються в школі...

- Гаразд, іди вже слухай, - лагіднішає дід.

...Ланковим був ще тоді дід. Якось взяв та й відмовився сіяти льон у зазначені начальством терміни. Ніхто віри не йняв - така теплинь, а він приморозки віщує... Наїхало з району керівників у білих кашкетах. Руками розмахують. Кричать. Тими кашкетами об землю б'ють. Мат-перемат над полем... Голова правління блідіший за стіну контори. «Ти що, здурів?!. Звідки ті заморозки візьмуться вже?..»

Дід мовчав, мовчав, а потім як підскочить: стягнув із себе штани, блиснувши білими сідницями, і сів отак голяком на крайню борозну щойно виораного лану. У полі навіть жайвір стих...

- Спробуйте, посидьте хоч кілька хвилин! - розламав навпіл ту тишу ланковий. - Якщо не підмерзнуть ваші зади - сійте!..

За ігнорування районного графіка із сівби льону перепало всім у колгоспі. Та найбільше дідові влетіло. Мало до божевільні не довели районні вожді.

Врятувала матінка-природа. Приморозки таки вдарили. Довгунець у сусідніх господарствах згинув. А до діда ще й за досвідом почали їздити. Тільки він уже не ризикував демонструвати свій «барометр».

Тепер уже й льону не сіють у тому господарстві, та про мого діда і його «барометр» пам'ятають й досі.

 

 

ЛЮБЛЮ  РИБАЛИТИ...


...особливо влітку. Накопаю у батьків на городі жирних, розімлілих від спеки черв'яків. Покладу коробочку з ними до холодильника, щоб збадьорилися. Налаштую звечора вудки, а раненько - гайда на річку Вуж.

...Тихо стелиться густий туман над водою. Навіть птахи ще мовчать. Тільки прибережна осока щось шепоче вербам. Вибираю між ними невеличке чисте плесо. Тут, на мілководді, в теплих променях вранішнього сонця, сріблястого легко «вполювати». Наживку він бере обережно, але впевнено. Зазвичай, коли зголоднілий. Відтак ротик карася витягується в трубочку і гачок з наживкою він засмоктує доволі потужно. Цієї миті не варто ловити гав. Якось мені вдалося виловити сріблястого, який сягнув двадцяти семи сантиметрів! Взагалі-то ці карасі, як мені розповідали старі рибалки, бувають і більших розмірів.

Отож я начіплюю на гачок звивистого пружного черв'яка і закидаю волосінь з яскравим поплавцем подалі, аж до сивого серпанку. Сідаю навпочіпки, чекаю. Несподівано поп-лавець оживає, починає свій ритуальний танок (вже проживши трохи на світі, зрозумів, що на поплавець, як і на оголену жінку, можна двитився годинами).

Ще мить - поплавець зникає під водою, а я легенько, але впевнено тягну волосінь на себе. Вудка впирається, потім піддається. Роззираюсь довкола: шкода, що нікого поб-лизу. Хочеться кричати! Карась, розміром з долоню, тріпочеться на гачку.

А вгорі вже починає свою дивовижну пісню жайвір. Прокидаються інші птахи. Кудись зникає туман. Поплавець частіше витанцьовує різні «колінця». Целофановий мішечок важчає. Десь ближче до опівдня в ньому - добрих два десятка сріблястих карасів.

Потім клювання стихає. Розпечена сковорідка сонця мляво гойдається на сірих хвилях. Я кидаю в них пшоняну кашу, здобрену анісовою олією. Але риба пішла в прохолоду. Змотую вудки й поспішаю до матусі. Вона, моя найрідніша, так уміє смажити карасів, що пальці можна вкусити. У сметані, щедро просякнуті соняшниковою олією, смачно обціловані розпеченою сковорідкою з обох боків, ті карасі - хрусткі, з коричнево-помаранчевою кірочкою.

Але мама чомусь не розділяє мій рибальський запал. Не любить відпускати і купатися. Як не допитувався, не міг довідатися, чому ж? Проте вона невдовзі й сама усе роз-повіла...

Малим я ще зовсім був. Одного разу, восени, мої батьки збиралися викопати картоплю з власного городу. А щоб я, страшенно непосидючий, не вештався під ногами, припнули мене мотузкою до яблуньки, що росла під хатою.

Усе було б нормально, аж поки мене не зацікавила діжа з водою. Вовтузився я, вовтузився біля неї, і ненароком дав норця туди. Добре, діжа була до половини наповнена вапном. Мої ноги безнадійно замолотили у повітрі, а з маленьких легень почали вириватися останні бульбашки повітря.

Мама те булькання якось почула і давай мене рятувати. Аж тут сивий дід у двір зайшов, води попити. Подивився на мене, підкликав матусю до себе і каже їй: «Бережіть сина...»

Ось така оказія!

А мама й донині переймається тією пригодою.

 

 

СТУДЕНТСЬКА ІСТОРІЯ


                                    Батькові

 

Чи вигадана вона, а чи ні, але подібну історію розповів мені татусь, коли я навчався ще в школі. Тоді я легковажно посміхався і думав: «Такий собі старий анекдот». Та коли пізніше подібне трапилося вже зі мною, то, повірте, я набагато чемніше почав ставитися до татусевих розповідей.

На той час я вже був студентом Київського держуніверситету. На моє двадцятиріччя мама приготувала і передала молодшою сестрою до гуртожитку шістнадцять (!) сма-жених кролячих стегенець, перетрушених вареною картоплею з морквою.

Дуже чудувався з «тієї» страви мій сусід - чорношкірий сенегалець Умар. «Що це за звір, що має стільки ніг?» - запитував він спантеличено. Ні він, ні ми навіть не підозрювали, що невдовзі через «того звіра» міг спалахнути справжній міжнародний конфлікт. Хлопці лінькувато посміялися, і продовжили грати в «дурня», чекаючи на по-вернення «гінців», які побігли за оковитою до найближчого магазину.

...День народження видався на славу. Все було надзвичайно гарно. Мені подарували чимало корисних речей... Настінний годинник з московською олімпійською символікою й досі ходить.

Але все колись закінчується. Підійшов до фінішної прямої і мій ювілей. Гості випили весь «боєзапас», досхочу наситилися кролячими стегенцями. І почали чомусь згадувати про семінар з літератури, що мав розпочатися вранці. Ніхто навіть не звертав уваги на тарілку, де лежало одне-єдине захололе кроляче стегенце.

Скільки я не припрошував хлопців і дівчат - вони чемно відмовлялися. Аж поки хтось не вимкнув світло в кімнаті. Вмить запанувала могильна тиша. За кілька секунд її розірвав лемент і... масний матюк.

Коли ввімкнули світло, картина була жалюгідна і водночас кумедна: темно-баклажанова рука Умара, мов змія, завмерла з кролячим стегенцем над тарілкою. А в тій руці стирчала... чиясь виделка!

 

 

ЯК СЕНЕГАЛЬЦЯ МОВІ НАВЧАЛИ


В університеті траплялися частенько кумедні історії.

От хоча б згадати випадок з тим же Умаром. Він був чудовим хлопцем. Справжнім чорношкірим українцем, як я його називав. Все вихвалявся, що мав різних дівчат. З Ізраїлю, Угорщини, Хорватії, Німеччини, Латвії. А от на українок йому не таланило. Мене це особливо чомусь тішило.

Жив Умар у сусідній кімнаті нашого студентського гуртожитку. Відтак нерідко заходив «на чай». Грав з нами і в футбол. І все обіцяв подарувати мені авто на весілля. Прямісінько з Дакару. А я в свою чергу обіцяв звозити його до свого Міста...

Була в Умара ще одна цікава особливість: неабияка тяга до мов. Знав чимало різних іноземних слів. Та найбільше йому подобалося читати українські вивіски на магазинах. Ідемо, бувало, Хрещатиком, а він вголос: «Тка-ні-ні», «Гуд-зі-кі». Ми з хлопцями реготали з того до упаду.

А якось, вже й не пригадую кому, спало на думку розширити сенегальцю пізнання української мови. Зважаючи на те, що чорношкірий друг дуже полюбляв матюки, ми вміло підставляли їх куди треба. Запитуємо, наприклад: «Як справи?» Умар легко відповідає одним словом: «Зає...сь». Тобто в перекладі на рідну мову це означало «Нормально».

Мабуть, через це, коли ми в наступний раз грали в футбол на гуртожитському стадіоні, глядачів побільшало. Умар охоче наліво й направо розсипав україномовні «нашинські» перли.

...Якось під вечір до нас завітала молоденька англійка. Забажала вона поцікавитися, як же ми вивчаємо британську мову в гуртожитку, та й принагідно запитати: «Як ми живемо?».

Ми пригостили її чаєм, цукерками. Сидимо, калякаємо про щось. І тут, як завжди, в дверях з'являються чорні кучерики нашого сенегальця. Привітався чемно... українською, налив собі чаю, безцеремонно вгостився цукерками. Англійка йому: «А як ваші справи, Умаре?». Ми всі завмерли... Проте Умар без тіні сум'яття білозубо випалив: «За-є...сь!»

Одного разу дакарський жиголо ось так простецьки й дружелюбно врятував нас від деканського гніву. Після тих відвідин англійки до нас чомусь зачастили викладачі. А десь за тиждень до Нового року в блоці ми зустрілися з... деканом нашого факультету Григорієм Семеновичем. Він неквапливо розглядав нехитрий побут гуртожитку. А десять пар очей прискіпливо свердлили йому спину і про себе молили Бога, щоб не відхилив занавіску в кінці блочного коридору. Проте він підійшов саме туди і легенько копнув туфлею саме в ту занавіску...

Гуркіт стався неймовірний. Всі пляшки... з-під пива, вина й горілки посипалися під ноги наляканому професорові.

Коли все стихло, Григорій Семенович підкликав старосту блоку. Та замість нього, звідки не візьмись, вигулькнув Умар і виголосив: «То воні збіралі плашки, щоб купуваті квітки і дадому поєхаті».

Не знаю, повірив йому Григорій Семенович, але лихо нас обійшло. Можливо, тому, що й справді з десяти студентів нашого житлового блоку в тому семестрі тільки двоє одержували стипендію.

 

 

ЖАСМИН ДОПОМІГ...

 

Я хотів служити в армії, бо вважав, що тільки там стають справжніми чоловіками. Але після школи вступив до вузу з військовою кафедрою. Тепер і не шкодую. Маю чотири зо-лотистих зірочки на погонах - військове звання капітана запасу. Своєрідний споминок про ті безтурботні часи.

А цікавих моментів під час навчань з військової підготовки було чимало: особливо, коли на три місяці нас відправили у діючу частину, десь під Сумами...

Тож солдатом я себе вважаю справжнім: у бойових діях побував. Стріляти вмію, техніку військову знаю, а новенькі офіцерські погони лежать у шафі...

Четвертого червня прийняли ми, голомозі курсанти, присягу і почали службу. З ранковими підйомами, вечірніми повірками, караульними розводами, стрільбами на полігоні та маршкидками в повній амуніції зі зброєю і боєзапасом аж на... три кілометри. Більше просто не було куди бігати. Охороняли ще й парк з військовими машинами. Разів з десять ходили на караул.

Дуже потішалися над нами «аборигени» тієї частини. Все жартували. Знесуть усе сміття непомітно на територію кара-ульного приміщення і спостерігають, як нас комбат Алавін ганяє до «сьомого поту».

Одного разу трапився випадок, що змінив усе докорінно і нас стали поважати до кінця «служби». Після чергового розводу, я з однокурсником Іваном заступив на варту.

Вечоріло. І раптом - постріли. Спочатку одиночні, через кілька секунд - коротка автоматна черга, потім ще кілька... Переполох здійнявся неймовірний.

Розповідали, що рота «кадровиків», яку вели в баню разом зі своїм командиром більше півгодини сумирно лежала в багнюці...

А сталось ось що: мій товариш Іван, заступивши на варту, почув підозріле шарудіння в зарослях жасмину, що ріс периметром огорожі парку бойових машин. Скомандувавши «Стій», і не почувши відповідь на запитання «Хто там?», Іван чомусь вирішив штрикнути штик-ножем ті кущі.

Старий, пружний жасмин міцно «схопив» за зброю і навіть, як розповідав пізніше «герой дня», потягнув на себе. «Ворогові» треба було дати негайну відсіч, як навчали, - пролунав постріл. А за тими кущами пахучого жасмину - розмита недавніми дощами дорога до військової бані...

Потім ті ж «дембеля» розповідали, як вони півгодини лежали ниць у баюрах. У своїх піжонських, вибілених вап-ном, одностроях. А нас, дякуючи однокурсникові, почали менше ставити в караул, а більше водили на практичні заняття: вивчати матеріальну частину бетеера.

 

 

ГРУША  «ДУЛЯ»...


Її називали «Дулею». Порепану, дупласту, старезну грушу за нашою білою хатою. Наприкінці серпня вона вже рясно давала нам, сусідам, і просто чужим людям великі, соковиті й солодкі «дулі». Їх вистачало на варення, на компоти і на сушку.

Взимку ми з сестрою розвішували на гілках груші пташині годівниці. Ховалися в хаті і спостерігали через шибку, як вертляві синички визбирували хлібні крихти. А з сусідськими хлопцями обмуровували стовбур груші снігом, зводячи фортецю. В зручному дуплі складали «боєзапас»...

Навесні груша оживала. Густо вкривалася біло-рожевим запашним квітом, ваблячи до себе бджіл. І не тільки...

Вперше під тими квітами і я поцілував сусідську дівчину. Запах білопінного грушевого цвіту ніби одурманив нас. Ой! Коли ж то було!..

Тепер уже немає «дулі». Після чорнобильського вибуху геть всохла. Та я все одно, приїжджаючи до батьків, йду за хату. Тут добре і спокійно. Згадую дитинство, юність. Люблю, коли мама підходить, кладе теплу мозолясту долоньку на плече. Втягую повітря в груди - пахне садом, стиглими грушами.

«Що, бешкетнику, пригадав знову як мама синочка одру-жувала?» - проказує мама. І ми сміємося разом - від душі.

Зустрілася, було, мені дівчина. А прізвище в неї... Дуля. От і написав на радощах листа: «Зустрічай, мамо, їду з Дулею. Одружимося. Вона тобі сподобається».

Той лист принесли, коли мама сиділа на груші, зриваючи достиглі «дулі». Прочитала їй моє «послання» поштарка. А мама з груші - гоп до низу! Слава Богу, вдало так, що й нічого не пошкодила.

- Бачиш, а внучка тепер і не вірить, - куйовдить моє волосся матуся. - Пішли, черешнями пригощу. Вже не вернеш ту грушу...

ЗУСТРІЧ

...Вона сидить біля вікна. Читає. Сонячний зайчик бавиться її русявим волоссям. І треба було їй саме цієї миті підвести голову!.. Стривожений промінчик злітає з вузеньких брів і губиться у глибині волошкових очей. Ті волошки дивляться на мене:

- Ви... Щось хотіли?..

Я не чую голосу, тільки бачу безмежне море волошкових очей.

- Це - вам, - вимовляю нарешті й подаю два каштана.

Вона торкається гарячими пальцями моєї руки.

- Дякую, - шепоче.

...Наступного дня лечу до бібліотеки, немов на крилах. Але в дверях завмираю... У читальному залі за столиком, де вчора сиділа чарівна незнайомка, нікого. А на розі полірованої поверхні самотньо лежить світло-коричневий каштан...

 

 

СОН

 

Я давно мрію про тебе. І чекаю на тебе. А ти ж приходиш тільки у сни. Широко розкинувши руки, розважливо погойдуючи струнким стаником, усміхаючись вишневими вустами, випромінюєш намистинками очей: «Любчику мій, як же я скучила за тобою».

Я лечу навстріч, боячись, що ти раптом зникнеш, розтанеш у світанковій млі.

Ти підходиш, ніжно стискуєш в обіймах і залишаєш на моїх вустах прохолодну краплинку солодкого цілунку. Я чекаю на нього, мов спрагла квітка росянистого ранку.

Потім ми зникаємо у високих травах під деревами і довго мовчимо, дивлячись одне на одного. О, Боже! Натомість ти, ніби вітерець, ховаєшся десь між деревами. Я, мов заворожений, не можу рушити з місця.

Через мить відчуваю на своїх плечах ніжний дотик твоїх теплих долонь. «Не бійся, це я, - шепочуть твої вишневі вуста. - Поцілуй мене, любчику...»

Я боюся... торкнутися стрункого стебельця твого стану. Боюся, що ненароком струшу пелюстки твоїх вій, порушу шнурочки брів...

А ти несподівано зникаєш. Цього разу вже надовго. До наступного ранку. Я вірю, заплющуючи очі, що ти знову повернешся. І чекаю на твій шепіт. На щасливий рожево-щокий сміх.

...Настирно дзеленькоче будильник. Кличе до реальності, в якій, певен, ти справді живеш... О, Боже! Відшукайся, феє! Обніми міцно і прошелести, ніби осінній листочок: «Любчику мій, як же я скучила за тобою...»

 

 

НЕВДАЧА


Прямісінько на мене йде справжнє диво, вистукуючи підборами фантастичну мелодію. Ніжки - мов дві стрункі берізки. Та й станик ніби вирізьблений.

У такт ході погойдуються два стиглі яблучка груденят.

- О, Боже!.. - вимовляю вголос, заклякши на місці.

- І не божкайте... Відступіться краще, - вгадуючи мій намір, туркоче мирно небесне створіння. - Каблучку ліпше сховайте.

- Невже це не дає мені права познайомитися з чарівною феєю? - оволодіваю собою.

Фея зупиняється, війнувши парфумами. Простягує довгі, немов пелюстки дивовижної квітки, пальчики:

- Василинка.

- Як-як?.. - перепитую, вдаючи, що не почув, і сподіваючись продовжити розмову.

Проте красунечка зовсім нечутно висмикує маленьку долоню з моєї руки і тане десь за обрієм вулиці. Зі мною залишаються лоскітливі, ніжні слова:

- З вас досить, романтику, а то забудете про свою фею...

 

 

ТРОЯНДА

 

Ми знайомимося з нею на вулиці. Дарую їй велику червону троянду.

- Вона ж колюча!.. - скептично усміхається дівчина, кидаючи під ноги невинну шикарну квітку.

- Колюча?.. - перепитую.

Але вона вже не чує. Пішла геть. Піднімаю живу розкіш і мовчки йду в протилежний бік тихою вуличкою вечірнього Міста. З розкішною трояндою в руці. Зустрічні зупиня-ються. Відверто дивуються: «Боже, яка чудова троянда!»

А я нічого не чую і не бачу довкіл...

На іншому кінці вулиці стоїть Вона. Моя майбутня Доля. Кароока. З тугою чорною косою аж до пояса. Я ще не бачу її очей, але йду навстріч.

І ось ми стоїмо разом. Я - з червоною трояндою. У неї - великі здивовані очі. Мовчки подаю їй запашну квітку, а потім мої вуста мимоволі промовляють:

- Будь моєю... дружиною...

Вона сором'язливо опускає очі.

...На вулиці вже нікого. Ми повільно йдемо вечірнім Містом, тримаючись за руки. Наші гарячі пальці міцно стискують червону, зовсім не колючу троянду...

 

 

ЯК МЕНІ ДОВЕЛОСЯ «ЗНЯТИ»... ВЛАСНУ ДРУЖИНУ


Нечасто трапляються такі історії...

Я щойно одружився і відправив своє «золотце» на сесію до столичного вузу...

Усе сталося так швидко, ніби уві сні. Через три місяці, після першої зустрічі з Нею, ми розписалися. Я зустрів Її у багряно-листому жовтні. В Міському будинку культури. Цнотливий станик, задирикуваті груденята спокушували уяву. Супермодна зачіска, русявий шовк волосся, пухкі губки, розкосі карі очі додавали схожості з китаянкою. Словом, втюрився в Неї, як мовиться, по самісінькі вуха.

Одразу ж розповів усе друзям, які сприйняли все досить серйозно, склали колективного вірша, допомогли вибрати квіти і... вигнали на побачення.

А потім... Весілля зіграли і не скромно, і не бучно, та й сумно не було.

Переїхав я жити в прийми (так Вона забажала).Тільки встиг розгледіти, як слід, тещу, а вже й однокімнатку одер-жали. Ще шпалери не підсохли в ній, а моя Кохана - на сесію. Нудив я світом день, два після її від'їзду, а потім якось подався з друзями до сауни за Місто.

Попарилися знатно! Видудлили пива з таранею, мабуть, літрів шість.Час було вже й додому їхати, аж лусь - переднє колесо нашої бойової «Ниви» на щось гостре наїхало. На вулиці поночі, а ще пивний хміль геть відняв точність рухів. Отож з годину точно ми возилися із запаскою. Проте замінили. І тут Юрко, мій давній друг, виголосив фразу, що потім стала нашим девізом:

- А не відпочити нам після такої роботи?..

- Що ти маєш на увазі? - запитав його Микола, який кермував авто.

- Як що? Пар вже вийшов з нас... треба, ще накотити по грамів сто...

- Де, скажи? Поле, глянь, довкола!

- Їдемо до Міста і там усе вирішимо, - спокійно відповів Юрко.

Що нам, молодим, і не... жонат... Та ні, всі ми вже були одруженими, крім Юрка. Але у Миколи дружина поїхала у відрядження, а моя - на сесію. Та й субота була. Тож на його пропозицію пристали. Під'їхали до магазину, ввімкнули на всю потужність автомагнітолу і чекаємо на нашого холостяка. А повз «Ниву» так і ширяють дівчата...

«О-о-о! Люсі... Люсі...», - підбадьорює малий Газманов.

Раптом вже Микола каже ще одну... історичну фразу:

- А що, знімемо якусь «Люсі»?

І тут я помічаю в боковому дзеркалі ту «Люсі». В курточці з відлогою кольору кави з молоком. Підбори її, здається, вистукують в такт музиці. О-о-о! Я різко відчиняю дверцята і випалюю:

- Ось цю Люську я зараз зніму! - і картинно продовжую, - Чи не бажаєте ви провести вечір зі мною, красунечко?..

Дівчина спокійно (саме спокійно) зупинилася, закинула на потилицю відлогу і...

Спочатку вона вимовила ці слова:

- Давайте... спробуємо, красунчику...

Наступної миті я вже ковтнув свій язик - переді мною стояла моя... дружина Світлана. В цей час з дверей магазину «випорхнув» Юрко. Уздрівши таку «картину маслом», він мало не випустив з рук пляшку з горілкою (мою дружину він знав, а Микола - ні).

- То, що, хлопчики, їдемо? - не дала оговтатися йому Світлана.

- Ку... куди? - запитав я.

- До мене... - ствердно відповіла дружина, сідаючи в авто.

- Ну ти й... якби розповіли, не повірив би, - шепнув утаємничено мені Микола.

...Юркові заціпило. Він мовчав навіть у квартирі, де вже метушилася на кухні «Люська». Невдовзі на журнальному столику з'явилися столичні делікатеси: коньяк, сир, сервелат, кока-кола, імпортне пиво.

Ми, звісно, нормально «відпочили після такої роботи» і мої хлопці заходилися збиратися додому. А Микола все підморгував:

- Ми ж навіть не знаємо як звати твою кралечку...

- Все, хлопаки, до побачення! Завтра все розкажу!

Ось така історія трапилася. Звісно ж, на горіхи та й не тільки, мені перепало добряче тоді.

 

 

Я - ЩАСЛИВИЙ!


Моя дружина завагітніла. Сприйняв цю подію я досить спокійно і навіть дещо байдуже, бо теща впевнено заявила: «Буде дочка». Звісно ж я хотів сина. Тож коли Світлану відвезли до пологового будинку, щодня оббивав його пороги.

І ось той знаковий день настав. Ми довго перемовлялися через заморожене вікно і стогін завірюхи. Коли добряче стемніло, медична сестра похапцем кинула між двері: «Готуйтесь, вашу повезли...»

Довідавшись у «досвідчених» татусів, куди ж її «повезли», і усвідомивши свою «високу місію», я скинув на сніг кожушка, а на нього - ондатрову вушанку і... подерся на другий поверх. Добре, що якесь дерево досить щільно притулилося до лікарняної кам'яниці.

Через мить, коли мою шапку роздирали напівголодні пси, я став свідком народження... сина. Крізь замерзлу шибку не зовсім добре розгледів усе - прийняв пуповину за хлопчачий пагінчик і злетів зі стіни як Тарзан.

З прийомного відділення повідомив тестю з тещею, що в мене народився син. Слова медсестри, що вийшла і сказала: «У вас донька, татусь», - сприйняв цілком серйозно і знову зателефонував, «відстрілявшись» за доньку.

...Наступного дня, побачивши чорняву голівку з пухкенькими губками, скоріш себе, чим дружину запитав: «А де наш син?..»

Пізніше я навіть пишатися почав своє Юлькою, бо десь почув, що дочка - це ювелірна робота. А ще кажуть, як-що маленька ще й схожа на батька, то «друга половина» закохана в нього «по вуха»...

Мене це влаштовувало. До того ж, донька вимовила першим слово: «Тато». І пішло... Я почав записувати за нею ті «перли» і твердо вирішив, що стане вона, як і я, журналіст-кою.

А вона видавала, як мовиться, повну програму...

- Татку, я неправильно поїла і тепер у мене животик болить...

Напившись томатного соку, Юлька підійшла до дзеркала: «Ой! Як мене негарно замурзав цей сік».

Прикусила якось Юлька ненароком язичок, але не плаче: «Так боляче, коли на язичок наступиш...»

Кажу донечці: «Юлечка, дай мені ніжку». У відповідь: «Тобі яку, татку?»

Побачивши через вікно на вулиці мого друга, Юля каже: «Там Юрко стоїть». «Доню, - виправляю, - на дорослих треба казати «дядько».

Наступного дня, побачивши на столі велетенського кавуна, Юля видає: «Татку, хочу дядька кавуна»...

На морі, наковтавшись солоної води, Юлька рюмсає. «Чого це ти плачеш?» - запитую. «Животик болить, - відповідає. - Я купалася, а холодна водичка попросилася мені до ротика погрітися. Я її пожаліла і впустила, а вона раз - і в животик заскочила».

Наслухавшись подібних «баєчок», я й сам почав писати... казки. Тепер точно можу сказати: я щасливий, що маю таку доньку!

 

 

КИЦЬЧИН  ПРИТУЛОК

 

 

 З кицьками, так-так, саме з кицьками у нашій сім`ї, як мовиться, повний консенсус. Тепер і не знаю, хто їх більше любить - я, донька, чи дружина. Починали ми з подарованих Мурчиків, але якось потім так сталося... Словом, одного дня я поїхав на село. Маленький чорний клаптик шерсті лежав посеред сільської вулички. Я нагнувся, щоб роздивитися ту дивину. Аж раптом «клаптик» жалібно пискнув і я розгледів кошеня. Підняв, обтер його від багнюки і поклав до кишені куртки. Вийшов на центральну вулицю, зупинив попутне авто, щоб дістатися до міста. Водій вантажівки виявився говірким. Розпитував, звідки, як, чому?.. Слово за словом і я забув про свою несподівану знахідку. Вже пізно ввечері «вона» нагадала про себе, випавши з куртки на підлогу вітальні нашої невеликої квартири. Безпорадно соваючи тоненькими лапками, кошеня тицялося несумірно великою голівкою в усе, що траплялося на шляху. Годі було сподіватися на щось інше, бо оченята його ще не бачили білого світу.

Через кілька тижнів я переконався, що це «дівчинка» і назвав її Нічкою. Ім'я виправдовувало себе, бо киця не мала жодної світлої латочки на своїй м'якій шубці. До порядку Нічка звикала доволі важко. Зате розумницею була неабиякою. Прийдеш додому після роботи, а вона вже тут як тут: лащиться об ноги, муркоче. Заболить іноді мені десь, от киця й розстелиться на хворому місці. Стихає біль, зникає кудись втома. Дарма, що чорну кицьку називають помічницею відьом.

Характер у Нічки був добрий, щирий. Здається, знала, що без роду й племені, але прагнула зазвичай по-своєму, по-котячому, віддячити за притулок і турботу. До їжі невибаглива. І надзвичайно тямуща. Вискочить на мийку в кухні і лапою постукує по кранику. Так кумедно. З'ясувалося, що вона пити просила таким чином.

Коли Нічці виповнилося десять років, з'явилася в квартирі ще одна кицька. Історія її появи менш романтична. Бо Жозефіна, як я її назвав за аристократичний характер і справді французький шарм, потрапила до мене досить прозаїчно.

Зателефонувала якось мама дружини і повідомила, що її Мурка привела двійко кошенят. Одне вона залишає сусідці, а друге, бридке й неоковирне, ніхто не хоче брати. «То несіть його до нас, - сказав я, - є вже одна, то нехай буде їй подруга».

Жозефіна справді видалася спершу, як мовиться, не від світу цього. Кострубата, напівлиса, на шиї і лапках брудно-білі латки, кінчик хвоста обламаний. Поставив їй тарілку з молоком, думав, зголодніла. Повертаюся в кімнату: «О! Боже!» Голова «гидкого каченяти» безпомічно лежить край тарілки. Довелося годувати соскою.

А то було: насипав в коробку піску, посадив на нього кицю, щоб призвичаювалася до порядку. Жозефіна втупилася в стінку навпроти і через мить звалилася з тієї коробки. Заснула...

Потім вона стала справжньою красунею. Лискуча чорна шубка вигравало сріблом. Сніжно-біле «декольте» і таке ж підборіддя надавало їй незвичної вроди, а молочно-білі рукавички на передніх і панчішки на задніх лапках гармонійно доповнювали розкішне «вбрання» «француженки».

Пізніше я дізнався, чому з «гидкого каченяти» виросла справжня «лебідка»: тато Жозефіни - сусідський кіт чистої сіамської крові. Про її благородних предків свідчили також голубі очі й зігнутий літерою «г» кінчик хвоста. А ще - поведінка. Киця - поважна. Дещо манірна. Іноді навіть свавільна, їла, не поспішаючи. Завжди вчасно просилася на балкон, де розташований котячий туалет. Надзвичайна чистюля! Сяде, підібгавши задні лапки, витягне передню, мов гімнастка, розчепирить кігті і нумо вичищати. Так ретельно. З півгодини наводила марафет. Не забувала наостанок і перед дзеркалом похизуватися. До того ж - дивовижна телеманка. Особливо полюбляла мультики. Про Тома й Джері найбільше.

З Нічкою жила дружно. Бувало, згорнеться в клубочок під її чорним бочком. І не розрізнити, де хто. Хіба що біла лапка видавала, якою Жозефіна зазвичай прикривала носика.

Третя киця... Її біографія дещо трагічніша. Прийшла до моєї доньки сусідська дівчинка і, тамуючи сльози, розпо-віла, що її батьки хочуть... втопити кошеня... Не став роз-питувати, що й до чого, а сказав: «Неси, прогодуємо». Подумав: «Невже біля двох не приживеться третя».

Сіро-біле симпатичне створіння нагадувало пухнасту рукавичку. Проте вже доволі впевнено відгукувалося на ім'я Едера. Так кошеня назвала та дівчинка, бо полюбляла модний телесеріал з такою назвою.

На відміну від двох попередніх киць, Едера не поспішала проявляти свій характер. Весь час спала на кріслі, згор-нувшись у звичний клубочок. Нічка і Жозефіна всіляко опікали її. Поза чергою пропускали до тарілки з їжею, гралися з нею. А новенька з кожним днем набирала ваги, ставала красивішою. І одного дня її ніхто не впізнав: прокинулася справжньою котячою принцесою. Біло-сніжні пухнасті боки, світло-сіра спинка, сіро-голубий, як у білочки, розкішний хвостище!

Невдовзі Едера й сама усвідомила, що нею захоплюються, їй прощають різні витівки. І доволі успішно заходилася цим користуватися. Наведу такий випадок: поспішаючи на роботу, зробив нашвидкоруч бутерброд і забув причинити дверцята холодильника; тут киця й показала свою «майстерність» - лапкою ширше відхилила дверцята, підтягнулася до полички, де лежали сосиски і... витягла їх. Заховала під крісло, а потім повернулася до кухні й причинила дверцята холодильника. Пізніше з'їла свою «здобич» і прибігла до мене просити ще. Ось така хитрунка!

Одного разу до Едери почав «залицятися» сусідський кіт. Побачив її на балконі і - нявчати. Наші балкони поруч. І коли «жених» не відчув взаємності, вдався до такого маневру: знайшов у свого господаря тарань і приніс її на мій балкон. Хвіст трубою, в зубах - рибина. Підійшов поважно, поклав до лапок Едери гостинець. Обнюхав її. А вона ні мур-мур. Походив «залицяльник» довкола, підхопив у зуби тарань і - на свій балкон. Кілька разів отак ще навідувався, але все марно...

Я сподівався, що наші киці будуть жити досить довго, радуючи несподіванками мене, гостей, друзів. Але біда прийшла несподівано. Через 19 років від нас пішла Нічка. Попирхнулася рибною кісточкою. Жозефіна в 13 років теж захворіла і невдовзі померла. А Едера в сім років випала з балкона і десь пропала. Тоді я остаточно переконався, що в кішки, падаючої з 12-го поверху, більше шансів вижити, ніж у кішки, яка падає з 3-го. Пізніше ми навіть знайшли майже схожу на неї кицю Лолу, яка дуже любила розглядати акваріумних рибок. На жаль, кошеня було приблудним, переїло якось ковбаси і ми її не встигли врятувати...

Тепер у нас нова партія кицьок. Біло-сіро-руду Соню зі смарагдовими очима взяли з друкарні. Мудра й поважна. Вважається, що тришерстна кішка приносить щастя в дім, а семишерстний кіт є запорукою сімейного благополуччя.

Якось Соня дуже важко захворіла. Словом, її мали прис-пати у ветлікарні, але коли побачили, як вона чіпляється за життя, милосердно стискуючи шию моєї дружини, просто врятували (спасибі вам, ветеринари!).

...Стрілку нам підкинула дворова кицька під двері, коли жеківці проводили, так звану «акцію по зачищенню». Мабуть, відчула, що ми врятуємо. Натомість дружина медичним шприцом вигодувала магазинним молоком з рожевого шматочка величезну красиву кицю-альбіноса. З надзвичайно голубими очіима. Але якщо вона сердиться - ті стають палаюче-рубіновими.

Пухнасту темно-сіру Сімку знайшли теж у під'їзді. Страшенно блохасту, хворобливу. Проте виросла з неї чистюля і достатньо порядна киця.

А це якось у магазині підгледів, що там навелися кошенята. Пообіцяли мені тамтешні продавчині зберегти чорненьку кицю. Вподобав її за те, що дуже схожа на Нічку. Так і назвав її. Кошеня й справді нагадує Нічку. Така ж розумна, ніжна і приваблива. А хутро в неї як велюр. Ось тепер і маємо справжній притулок котя... Ні, вірніше, кицьчин. А що? Кицьки - супутниці слов'янської Богині Прії, яка їздить у візку, запряженному кішками. Їх здавна шанували і використовували в магії родючості, жіночих таїнствах, містеріях Місячних Богинь. Ці тваринки наділені тонкою інтуїцією. Вважають, що вони перебувають на межі двох світів: Яви і Нави.

Та хоча вони не згадуються в Біблії, в українських ле-гендах і переказах завжди постають тваринами, яких створив Бог. Але головне, що ми їх любимо. Правда, іноді вони й розчаровують неслухняністю, розбишацтвом. Але ненадовго. Зберуться ввечері до купи і - муркочуть. Стає тоді спокійно на душі і затишно в оселі.

 

 

ПРО СУМНУ ДОЛЮ «ШТАНЦІВ»


Я ніколи й гадки не мав, що моя дружина Світлана, крім власних кицьок, ще й до нестями любить дворових. Підтвердженням цьому стала одна не зовсім весела, а точніше, надзвичайно сумна історія. Я знав і бачив, як щодня, виходячи на роботу, Світлана завжди брала з собою клуночок «гостинців» для своїх улюбленців. А вони з голосним нявчанням дружно зустрічали її на виході з під'їзду. І так тривало протягом тижня, місяця, року...

Якось, прокинувшись вранці, я в черговий раз заходився господарювати біля чотирьох кицьок, двох червоновухих черепах, зайця, якого дружина виходила з купки кісточок, коли привіз його із села навесні (мабуть, зайчиху десь підстрелили браконьєри), пацючихи Криськи, акваріуму. Раптом почув незвичний для тихого суботнього ранку собачий гавкіт під балконом. Вирішив подивитись, що там відбувається та й закляк від побаченого: п'ятеро бродячих псів підкидували і гризли щось схоже на одну з дворових кицьок. Гукнув дружину. Вона, не з'ясовуючи деталей, схопила кухоль з водою і стрімголов кинулася на двір.

Коли ж Світлана підбігла до дитячого майданчика, ледь не втратила свідомість: серед трави лежало розтерзане тільце улюбленця усього двору - Пуфика (дружина називала його «Штанцями», за надміру волохаті ніжки). Я й сам ніколи не забуду його погляд, в якому змішалися неймовірний біль і здивування...

З'явилося це чудо у нашому дворі десь років зо два. Сірий пухнастик з дивовижно великими і розумними (без перебільшення, як у людини) очима сподобався одразу всім. Ми хотіли, було, забрати його до себе, та він виявився котиком, а у нас кицьки вдома. Відтак дружина заходилася опікуватися ним, підгодовувала, лікувала від різних хвороб. Допомагали в цьому й сусіди.

...І ось несподівано прийшла біда: на осонні «Штанці» втрапили до зграї зголоднілих псів. Не стало гарного, доброго, ніжного створіння. Плакали за котиком і сусіди. Поховали його під вікном багатоповерхівки. Після кількамісячної нестерпної спеки, потому кілька днів лив нестримний дощ...

Мабуть, сумував цей світ за нашим котиком...

 

 

МИСЛИВСЬКА  ПОМСТА

Одного осінньо-погожого дня добрі знайомі запросили мене на полювання. Спорядивши речовий мішок, я взяв свій «Зеніт», бо рушниці не мав, і пішов на автобусну зупинку, де мене підібрали мотоциклом з коляскою два кума - Козимир і Валєрка - досвідчені мисливці. Менше, ніж через півгодини ми вже стояли серед гурту подібних і виробляли стратегію і тактику полювання на качок.

Проте з усіма ми не пішли. Козимир запевнив, що він знає суперове болото, де тих пернатих аж кишить. Правда ми довго йшли лісом, продиралися хащами, місили чоботями багнюку і нарешті набрели, здавалося, на потрібне місце. Обходивши його зусібіч, почали готуватися до вечері, бо з усього було видно, що качками там і не пахло.

Куховарити випало мені. Хлопців схилили до такого рішення мої розповіді про французьку кухню. Я саме повернувся з цієї країни, де довелося скуштувати немало смачних страв, у тому числі й смажених... жаб.

Повикладавши сосиски, сало, лавровий лист, сіль та цибулю, мої товариші подибали до найближчого села за око-витою (яке ж то полювання без внутрішнього підігріву).

...Чекав я на ходоків години зо дві. Вже й сосиски «дозріли» в казанчику, і сала поменшало з цибулею - на свіжому повітрі мій апетит розбурхався нівроку. Відтак невдовзі і сосисок поменшало. І коли я відчув, що з хвилини-на-хвилину мають прибути «затарені» й зголоднілі куми - рішення визріло миттєво. А жабів на тому болоті, скажу вам, вистачило б на всю Францію. Відтак згадавши шолоховського діда Щукаря, взявся виловлювати вирячкуватих створінь.

Хлопці й справді прийшли голодні, як вовки, але вже напідпитку. Тож, хильнувши ще по чарці за «качок, яких завтра вранці не буде куди складати», вони взялися за казанок. Добре, що на цей час місяць саме закотився за верхівки сосон. Лише жартівливі язики багаття вихоплювали з пітьми вдоволені обличчя.

- А чого це ти не їси? - запитав раптом Козимир, наповнюючи чергову чарчину.

- Мабуть, всі сосиски злопав, - зазначив підозріло Валєра, - але курочка теж смачна.

Його слова й стали рятівними:

- Сподіваюсь, хлопці, ви не четвертуватимете мене за сало й сосиски, які я «приговорив», готуючи юшку...

Ранком, виловивши з казанка жаб'ячу голову, Валєра розстріляв дуплетом мою панаму і побіг куди очі бачать. Козимир був дещо толерантнішим і за кілька хвилин ми вже обмірковували, де шукати його кума.

- Пішли правіше, чуєш, там, здається, качки вовтузяться, - сказав знаюче він.

Справді, через певний час з болота почулося крякання і ми почали тихенько пробиратися на ті звуки. Раптом прогримів постріл. Я зопалу сів на мокру купину. З наступним пострілом при...болотився Козимир.

- Валєрка, це ти?!. - закричав він щосили. - Ти ж міг нас підстрелити!..

- Що, гади, полякалися? - вийшов з-за осоки задоволений Валєрка.

- Все! Пропало полювання, пішли додому, - занервував Козимир.

Та не були б вони кумами. Помирившись, зголосилися вполювати мені лисицю. На знак загального консенсусу і щоб мені запам'ятався цей день.

Сказано-зроблено. Влучний постріл і теплу гарячо-руду хитрунку мені запихують до речового мішка.

- А тепер і качок можна пошукати, - заявив якось весело Валєрка.

І ми знову почали бродити полями, болотами, ходити від села й до села. Я навіть забув про свій «Зеніт». А качок ніби хтось зненацька відправив до вирію. Почав нагадувати про себе й речовий мішок, що з кожним кроком ставав усе важчим.

Додому я ледве дотеліпався. Переступив поріг квартири, і заснув у передпокої із задубілою лисицею за спиною.

Наступного дня зателефонував Валєрка:

- Привіт, друже! Як здоров'я? На лисицю не бажаєш цієї неділі?..

Зачувши слово «лисиця», я відразу второпав, що помста у Валєрки за жаб'ячу юшку вдалася. Бо ту задубілу руду ми з дружиною ледве витягли з речового мішка. Довелося навіть різати брезент.

Це тепер я знаю, що вполювавши лисицю, треба її відразу облупити, інакше не бачити гарного хутра.

 

 

ЧЕРВОНОГОЛОВИЙ СКРИПАЛЬ


Був кінець березня... Високі сосни ніби позеленішали, а крислаті дуби розправили могутні віти. З-під пожухлого торішнього листя вже вигулькнули жовтогарячі сонечка мати-й-мачухи. Навперебій «зацінькали» синички. Шмигнула між деревами рудим пухнастим хвостиком білочка...

Аж раптом цю ранньовесняну симфонію доповнив ритмічний звук: «тук-тук-тук». Глянув угору. Високо на сосні орудував строкатий птах з червоною «шапочкою». Оперення його було чорним, білим, рожевим. Я приклав до стовбура вухо. «Ту-гг, ту-гг» - гуло з верхівки аж до коріння. Птах тим часом «пішов» під саму крону і я розгледів, що він міцно чіпляється кігтиками за стовбур і рухається по ньому вертикально, голівкою вверх. Зупиниться і знову: «тук-тук-тук».

Це був дятел, невтомний санітар соснового лісу. Верткий маленький відбійний молоточок. Він поїдає безліч лісових шкідників. Ще й інших птахів підгодовує. Має надзвичайно довгий язик, змочений липкою речовиною. Ним і добуває з-під кори комах, личинок...

А ще строкатий дятел вміє грати. Так, так! Якось мені пощастило це побачити. Але перед цим я почув дивні звуки серед сосон: «тр-р-рен-нн, тор-р-ро-нн, тер-ррр...» Заціка-вившись, пішов туди і побачив таку картину серед соснових шат: птах з червоною «шапочкою» сидів на зламаній гілці і міцним довгим дзьобом скубав сухий розщип.Та «струна» й видавала приємні дерев'яні акорди. Здавалося, вмілий скрипаль натхненно творить музику...

 

 

ЛАЗОРІВКА


Ох і дивовижна наша матінка-природа! Яких тільки кольорів не вигадує. А які створіння можуть зустрітися іноді. Навіть у домашньому садку. Тут мені, скажімо, доводилося часто бачити гарненьку і рухливу пташку.

Одного разу вирішив пильніше роздивитися її. Підвісив шматочок сала на гілочку, причаївся за штахетником. Довго не чекав - пташка миттю сіла на гостинець. Прилаштовувалася і вниз голівкою, і боком, аж поки не залишила від сала тільки шкірочку. Така вже вертка...

Придивившись уважніше, я впізнав у пташці синичку голубу - лазорівку. Живе вона в основному в листяних та мішаних лісах. Коли стає холодно, переселяється ближче до людських осель. Їсть насіння берези, бузини, кропиви. Але найбільше полюбляє «лікувати» дерева, знищуючи шкідників.

Лазорівка має яскраво-неповторне оперення: зверху - зеленувато-жовте, маківка, крильця і хвіст - голубі, а щічки білі, черевце - жовтувате.

...Синичка всю зиму прилітала до мого садка і відразу знаходила смачний шматочок сала. Я навмисне прилаштовував його на різних деревах. Знав, лазорівка перед тим, як поласувати гостинцем, обов'язково обстежить стовбур і гілочки своєї «їдальні». Таким чином лікувалися яблуні й інші дерева.

Навесні синичка зникла. Турбот у неї о цій порі вистачає. Та я певен, наступної зими вона знову повернеться, бо снігу намете добряче - вродила горобина рясно...

ПЕРЕДНОВОРІЧНА ІСТОРІЯ

Блукаючи лісом у пошуках новорічної сосонки, я забрів на справді казкове болото. Таких колись у наших краях було чимало. Та коли прийшла «епоха меліорації», вони почали потихеньку зникати. Проте окремі з них виявилися напрочуд «живучими».

Ось на таке болітце, що приховалося за кілька кілометрів від міської околиці, довелося мені втрапити. Воно нагаду-вало мені якийсь казковий персонаж. Здавалося, чиясь чарівна рука вкрила мереживною хустиною голову чудернацького велетня. Місцями з-під тієї дивної хустини вибилося пасмо волосся - осока, комиш. Їх куйовдив легенький вітерець. Чарівний шелест нагадував знайому мелодію.

Ні, то хтось, здавалося, перешіптується... Хотілося сісти просто на скуту грудневим морозцем купину і слухати той загадковий шепіт...

Проте цього не вдалося. Щось сірувато-руде раптом вискочило прожогом невідомо звідки і вчепилося мені в черевик. Від несподіваного нападу войовничої істоти я скрикнув. А нападник відскочив і сів навпроти, певно, теж перелякався.

Оговтавшись, я спочатку розгледів маленькі вуха, а потім ущільнений з боків хвіст, і пізнав у тому агресивному створінні шовковисту... ондатру.

Спробував наблизитися до неї. Проте й кроку не встиг зробити - звірок вчепився гострими зубами знов у мій черевик, очевидно, сподобався той йому. Злякавшись за обувку, я, тріпнувши легенько ногою, скинув вискочня на сніг...

Через хвилин п'ятнадцять, збираючись піти геть (згадав

про сосонку, а до лісника треба було ще йти кілька сотень метрів), побачив, що сісти намірявся не на купину, як здалося, а на... хатинку ондатри. Так вона замаскувала її.

Кидаючись на мене, гострозубо-пухнаста господиня підмерзлого болітця таким чином сміливо захищала своє помешкання.

 

 

ПОДАРУНОК

 

Мишей я не боюся. Вони зовсім схожі на хом'ячків. Ті-льки ті мають набагато коротші хвостики. А от пацюки... Стільки вже про них понаписували! І сірі злодії. І ненажери. Не бояться ні холоду, ні спеки. Бігають по стінах. Вільно залазять до пляшки. Гризуть електричні кабелі високої напруги. Справжні супермонстри!

Так і я думав донедавна. У всякому разі вірив написаному. До тих пір, поки не заволодів симпатичним білим пацючком. У нього оченята, як гранатові бубки і довгий сріблястий шилоподібний хвіст. Пацюка мені подарували друзі, зваживши на те, що народився я саме в рік Пацюка...

Ми швидко звикли один до одного. Кріс, так я назвав альбіноса, жив у картонній коробці і зовсім не прагнув її прогризти, їв усе, що знайдеться в хаті. Та найбільше полюбляв рибу. Свіжоморожену мойву, салаку. Жадібно вихопить рожевими п'ятипалими лапками з моїх рук рибинку, залишаючи, через мить в куточку коробки, ретельно обгризений скелет.

Коли випускав Кріса на прогулянку, він нікуди не тікав, не шукав щілин. Єдину слабкість мав - любив гратися з кицею Жозефіною. Гасав за нею стрімголов, а коли та приляже десь, намагався залізти під її теплий пухнастий бочок. Жозефіна звикла до цієї забаганки Кріса.

А вже який винахідливий був цей білий пацючок! Якось захотілося йому поласувати сметаною. Але до склянки ніяк не міг встромити вусатий писок. Високо. То він умудрився вмочити туди свій довгий хвіст. Облизав його. І так кілька разів.

А ще мені розповідали, що пацюки дуже кумедно крадуть курячі яйця. Щоб ненароком не розбити «ласощі», один із побратимів затискує поцуплене яйце в лапках і спритно перевертається на спинку. А інший бере його зубами за хвіст і тягне до нірки такий собі «живий візок»... Шкода тільки, що живуть вони не довго в неволі. В цьому я сам переконався, бо мені вже давно дарують на день народження пацючих...

Словом, це надзвичайно потішні й дотепні створіння.

 

 

ЯК  Я  БОБРА  РЯТУВАВ

 

Трапилося це навесні. Їхали ми з рейдовою бригадою річку «очищати» від браконьєрів. Раптом на повороті до Веселівки нас зупинила стурбована жінка на велосипеді.

- Допоможіть, будь ласка! Біля сільмагу якісь люди бобра хочуть вбити!..

- Якого бобра? Хто?! - здивувався я.

- Сідайте в машину, - запропонував міліціонер з нашої бригади, - зараз усе владнаємо.

- Та я ж на велосипеді, - забідкалася жінка.

Водій заштовхав двоколісний транспорт до «уазика», розвернув автомобіль і ми через кілька хвилин були вже на місці тривожної події.

Навпроти промтоварного магазину невелику ковбаню оточили галасливі дітлахи, літні мешканці села. Молодик у чорному засмальцьованому картузі і розхристаній сорочці бігав між ними і кричав напарнику в фуфайці, який був з масивною палицею.

- Он туди дивись, бовдуре! Сліпий? Біля тебе він...

Уздрівши нас, ловці скочили чимдуж до вантажівки і щезли.

- Бобра вирішили зловити? - підійшов дідусь. - Його треба в лісомисливське господарство до Рафальського доправити, а то згине тут. Бачите, які негідники їздять...

Легко сказати «доправити», а того бобра треба було ще й зловити якимось чином. Ніхто з нашої бригади не хотів лізти у квітневу воду і голіруч ловити рудого гострозубо-лопато-хвостого звіра. Тож довелося мені скидати джинси і лізти в баюру.

І це на початку квітня!

Хтось з місцевих приніс на підмогу металевий сітчастий кошіль для збирання картоплі. Ось ним через кілька хвилин я й «вполював» нещасного бобра. Він сумирно влігся на руки, коли я його «транспортував» до авто.

...Дуже остерігався його наш водій. Все бідкався, що

звір очуняє і вискочить йому на спину. І що ви думаєте, поки мене закутували в якісь лахи, щоб я не застудився, наш рудий й справді спритно скочив на спинку водійського крісла.

Шофер миттю загальмував авто і стрімголов вилетів з кабіни. Бригада - за ним. Я залишився, бо ноги були спеленовані лахміттям. Бобер проте не зачепив мене, винюшкував усе довкіл і заспокоївся під моїм кріслом.

У єгерів, де ми випускали звіра до річки, я довідався, що той легенько міг... перекусити мою руку.

А я подумав: «Хто ж кусатиме руку, яка рятує?»

 

 

СПРАВЖНІЙ  ПИСЬМЕННИК

 

Якось до редакції «Вечірки» зайшов знайомий вчитель літератури Степан Ількович. Він ніяк не міг вгамувати свій сміх. Заспокоївшись, поділився зі мною такою історією.

Після вивчення біографії і творчості російського письменника Івана Тургенєва у шостому класі, він викликав до дошки учня Петрика, щоб той переказав «Бежин луг». Пет-рик був дотепним, спостережливим і надзвичайно рухливим хлопчиком. Проте не завжди належно готувався до уроків.

Сердито блиснувши очима, Петрик не дуже охоче підій-шов до столу. З усього було видно, що і цього разу в підруч-ник він не заглядав. Але... Постоявши кілька хвилин, під-несено почав:

- Іван Сергійович... це, безперечно, великий письменник, учитель і... мисливець. Його всі знають і шанують... І я - теж... Якось мій батько розповідав, а йому - його батько, що колись Тургенєв пішки з Житомира ходив... тоді ж автобусів не було ще. Це зараз Степан Ількович їздить до нас у школу на власному «Москвичі»... Так ось... у вихідні Іван Сергійович любив відпочити на лоні прекрасної природи. Одного разу, ходячи лісом, він заблукав (клас уже майже весь реготав).

А Петрик, незважаючи ні на що, продовжував:

- Ходив він, ходив, а потім заходився бігати (клас вибухнув реготом). Ось тому і дав великий письменник Іван Тургенєв назву своєму оповіданню «Бежин луг», описавши, не шкодуючи фарб, наші славні поліські луки... На щастя, під вечір письменник натрапив на сільських хлопчаків, яких дуже любив... Не те що наш Степан Ількович... Ті хлопці пасли коней. А серед них був і мій дідусь Максим. Ви пильніше придивіться до малюнка (Петрик взяв до рук підручник і відкрив його на оповіданні Тургенєва) - ото він у білій сорочці, розкуйовджений такий, біля самого вогнища. Оце і все, - Петрик полегшено зітхнув, розводячи руками.

...Як розповів мені потім Степан Ількович, він без вагань поставив «п'ятірку» Петрику... за вигадливість. А й справді, чому б і ні. Можливо, з того хлопчини справжній письменник вийде.

 

 

ТРАДИЦІЯ


Пригадую, як мені довелося придбати пістолет. Щоправда, газовий. Про це навіть обласні газети писали. Та справа не в цьому. Кортіло якнайшвидше його випробувати. Та нагоди такої не випадало.

Пістолет я той зареєстрував напередодні новорічних свят. Одержав посвідчення та й забув про «грізну» зброю.

...У батьків підростав кабанець. Традиція в нас така сімейна – наприкінці оку влаштовувати свіжину. Зібралися всі: сестра з чоловіком і дітьми, я з дружиною і донькою. Перевдягнулися. Нагострили ножі, колуна. Наносили в діжу води, соломи в хлів. Напоїли теплою юшкою підсвинка. Аж тут батько й каже:

- Сусід тут у на сновий об'явився, вреднючий... Бензопилу якось просив - не дав. То й сала йому теж не дамо...

- Але ж почує, коли кабан верещатиме, - заперечив я.

- Що робити? - розвела руками мати.

- Давайте приспимо! - визріло у мене. - Є ж у вас снодійне. У свиней організм майже як у людей...

Сказано - зроблено. Відрізали скибку хліба, «заправили» її пігулками, і дали кабанцеві. Чекаємо.

А кабанець роззирнувся, рохкнув і апетитно вп'явся рожевим п'ятачком у «підступну» скибку. Через мить ми вже сміялися з того, як кмітливий кнурець «розправився» з нею: пігулки залишилися на соломі.

- Чекай, батьку! - ляснув долонею майбутній окіст. - Є в мене одна ідея.

Сказав, і пішов за своїм газовим пістолем.

- І ти, старий, на дитячий розум пристав, - дорікнула матуся на те.

А ми вже стоїмо напоготові біля дверей хліва. Бабахнули з пістоля, а самі прожогом звідти.

- Доброго дня вам! - за спиною стояв «вреднючий» сусіда. - Чую, стріляють. Нібито у вас... Все нормально?

- Нормально, - буркнув батько.

- Зайшов оце принагідно сказати, що бензопилу відремонтував...

І тут з хліва під ноги нам вилітає заплаканий кабанчик і заривається п'ятачком у сніг.

Потім сусід розповів нам історію, як він колись отак у кума свиню порішити хотів за допомогою електрики. Кума тоді ледве відкачали, а бідна тварина півдня бігала як навіжена городами.

...Наші свіжина і домашні ковбаски, за словами батькового сусіда, мали досить незрозумілий смак. Я мовчав.

Немає вже й пістолета, який потому довго лежав без діла у шухлядці письмового столу. І батька немає, а матуся старенька, тож «сімейну традицію» вже підтримувати не в силах.

 

 

ПАСПОРТ  НА...  ПЕНЬКУ


Кажуть, скільки мотузці не витися, кінець буде. Чому я згадав цю народну мудрість? Мабуть, з філософських міркувань. А, може, щоб розказати ще одну придибашку, що трапилася теж напередодні Нового року.

Кожен з нас має товаришів. Є і в мене кореші: банкір, директор, вчитель і бухгалтер. Виробили ми неписане правило: щоп'ятниці, після напруженої п'ятиденки, збираємось випити парочку кухлів пива з таранею.

Буває, що закінчується така посиденька не зовсім очікувано. Для власного здоров'я насамперед. Бо іноді комусь з нас у голову заскакує ідея скуштувати ще й горілочки грамів по сто.

Апетит, як відомо, приходить під час «куштування». Тоді нас водить, носить, тягає Містом аж до пізньої ночі. Несподівано (для себе насамперед) захоплюємося грою «однієї вулички». Це коли заходимо в різні генделики нашого Міста спочатку з правого боку вулиці, а потім - з лівого. Або ж навпаки.

Тож однієї п'ятниці, за кілька днів до свята, наша весела компашка, розпочавши традиційну «гру», зустріла ще одного любителя пива. Його дружина випхала з дому за новорічною... сосонкою. Вдудливши по кілька кухлів пива, ми навперебій почали давати поради. Міський ринок відпав одразу - грошики пішли на вже відому «спільну справу». Залишилося одне: виїхати за Місто і там зрізати лісову красуню. Потрібний інструмент знайшовся без проблем. Прихопили з ковбаси нарізочку, кілька пляшок «Оковитої» і - на автобусну зупинку.

Сніжок не завадив нам зрізати невеличку сосонку на краю якогось забутого кар'єра (не браконьєри ж ми). Та й пилося на свіжому повітрі легко і набагато краще, ніж у Місті.

...На ранок в понеділок в редакції тривожно задзеленчав телефон. Вислухавши на іншому кінці знайомого директора кар'єра, сміявся довго. А потім довелося аврально збирати «п'ятничну» компанію і їхати знову за Місто. З'ясувалося, що притрушений снігом паспорт нашого товариша «засвітив» усю «операцію» з вивезення сосонки. Він просто випав з нагрудної кишені точнісінько на пеньок (!) від сосни.

Ось така, здається, повчальна придибашка вийшла.

 

 

У  ПОНЕДІЛОК,  НА  ПОКРОВУ...

 

Наше комуністичне Місто, повірте, майже не змінила і чорнобильська катастрофа... Правда, трохи розбурхав його так званий серпневий путч на початку дев'яностих. Тож коли в цьому червоному мурашнику почали в черговий раз мити центральну вулицю та ще й під час... зливи, мимоволі подумалося: «Це вже не японці... вищий гість їде».

Пізніше з'ясувалося: наступного дня, а саме в понеділок, на святу Покрову, до Міста мав прибути один із кандидатів на президентське крісло.

Відверто скажу, що чекав його з нетерпінням, бо через кілька днів мала відбутися презентація моєї газети з дещо незвичною назвою - «Апокаліпсис».

Хотілося чогось незвичного. Тому, як тільки відчинилися дверцята чорної «Волги» (не Мерседеса), я спробував прослизнути через потрійне кільце «шанувальників», можливо, першого президента незалежної і суверенної. Щільно чатували й охоронники. Відтак нічого в мене не вийшло.

Після півторагодинного спіча кандидата на владну булаву в холодній залі громаднішого будинку культури залізничників, я повторив спробу. І знову - ті ж граблі. Охоронці вели себе невблаганно.

Раптом бачу, що претендент, шепнувши щось накачаним і коротко підстриженим хлопцям, почав кудись пробиратися живим коридорчиком. Інтуїція моя дала сигнал: високий гість прямує туди, куди королі пішки ходять...

І я рвонув навперейми - через сцену (всі входи й виходи цього закладу знав добре). Через кілька секунд із записником у руках я вже стояв перед здивованим Леонідом Макаровичем, який некваплячись застібував блискавку на своїх штанях...

Оговтавшись, плечисті парубки кинулися до мене. Через мить я вже б, напевно, лежав на холодній мармуровій підлозі обличчям вниз. Але владний порух руки і лукава усмішка майбутнього президента зупинила заповзятих молодиків. Я простягую записник, на титулці котрого чорніла назва із земляною кулею у вигляді людської голови, яку обіймають руки, і витискую із себе:

- Вибачте... кілька слів про свої враження...

Довідавшись, який засіб масової інформації має вийти завтра у світ, гість трохи здивувався, але в дискусію не вступив. Потім узяв мій записник і чітко вивів у ньому: «Газеті і журналістам писати для людей, і за людей, за їх незалежність». Потиснув мою руку і пішов.

Ось так і народилася благодійна вільна газета, що виходить нині під назвою «Вечірній Коростень».

 

 

МІЙ  ДОБРИЙ  ЗНАЙОМИЙ  МАРКС

 

У наш час важко здивувати казкою. Про Змія-Горинича або Коника-Горбоконика. На екрані телевізора чи моніторі комп'ютера можна побачити ще й не таке. Наприклад, про заморського Гаррі Поттера... Проте мій добрий знайомий художник, натураліст, колекціонер метеликів Маркс Тихонович думає зовсім по-іншому. Зумів і мене приголомшити, запросивши якось до приміського лісу.

...Розповідає він напрочуд цікаво, захоплено. Говорити може, здається, без упину. Про гусінь, скажімо, яку не можна топтати, бо колись з неї вийде рідкісний метелик. А їх у нашій країні, за його словами, налічується понад дев'ять тисяч.

Багато знає Маркс Тихонович і про павуків, різних жуків. Отож коли поблизу старого дуба ми натрапили на темно-коричневого, завдовжки у пів-долоні, жука з розлогими, як в оленя, але набагато меншими, рогами, він сів навпочіпки біля знахідки. Притримуючи сухою гілочкою, почав ретельно оглядати дивовижного «звіра».

Я від подиву аж рота відкрив. Випнуті очі жука сердито дивилися на мене. Довгі вусики з гребінцями на кінчиках крутилися мов антени космічного прибульця.

- Я ще такого велетня й сам не бачив, - усміхнувся Маркс Тихонович.

Жук тим часом міцно стиснув рогами паличку, якою його тримав художник.

- Бачиш, не подобається... Щелепи пробує на міць...

Відтак я довідався, що роги жука-оленя, за які він і одержав свою дивну назву, і не роги зовсім, а щелепи. А мають такі розкішні роги тільки жуки-хлопчики.

Народжуються жуки з личинок, які розвиваються з яєчок, що їх відкладають самочки в старих пнях, корене-вищах. Найчастіше для цього вони вибирають дубові пні, але не минають, скажімо, й грушеві. Тому жука-оленя іноді можна зустріти в саду.

Їсть личинка деревину, перетворюючи її в порохняву, котра потім збагачує довколишній грунт.

- Більше п'яти років точить деревину такий собі чималий черв'як, - продовжує Маркс Тихонович, - а потім однієї травневої ночі трапляється казкове перетворення: з пенька вилітає ось такий могутній красень-рогач.

- А що ж він їсть? Мабуть, рештки загиблих тварин, он які міцні щелепи має...

Маркс Тихонович відкидає гілочку, відпускаючи нетерплячого жука, і заперечливо хитає головою:

- Ні, це - справжній вегетаріанець. П'є сік з пошкоджених стовбурів...

Повертаючись з лісу, я згадував розповідь Маркса Тихоновича і думав: є в природі ще немало несподіванок. Справді казкових. І жоден телевізор їх не замінить.

 

 

У  ЛІСНИКА

 

Середина вересня... Світанок... Ми на обійсті знайомого лісника. Тихо довкола. Мерзлякувато щулиться кіт на порозі. Фиркає кінь Буян. Брязкає відро об стінку криниці. Кремезний Микола Адамович, у фірмовому однострої з дубовими листочками на зелених петлицях, зачерпує пригорщу води і хлюпає собі в обличчя. Кілька крапель потрапляє і на мене. «Прохолодні вже геть, - констатую подумки, - Здається, ще зовсім недавно серпень тут господарював».

- Що, Буяне, нап'ємось, і в дорогу, - проказує до коня лісник, запускаючи п'ятірню в розкішну світлу гриву.

Кінь припадає до відра. Лісник тим часом лаштує свій незамінний планшет. Обсмикує фірмовий піджак. Зазирає до вікна оселі. А там вже спалахує світло: ми не одні, з'ясо-вується, підвелися так рано.

Галина Максимівна - дружина лісника, теж прокинулася. Корівку доїти, біля печі господарювати. Метка вона в усьому. Майже сорок років ідуть нерозлучно життям. Вірною подругою стала, чудовою помічницею. Отой ліс, що довкола хатини і аж ген-ген, теж разом вирощували.

- То що, поїхали?.. - киває мені Микола Адамович.

- Так, - погоджуюсь.

...Перші промені ранкового сонця спивають осінні роси. Повільно бреде Буян. Ми лежимо на підводі, вимощеній запашним сіном. Мовчимо. Кожен думає про своє. Я див-люся в небо. Лісник навіть віжки не тримає. Кінь знає дорогу. Сам звертає в дубнячок. Це мене надзвичайно вражає.

Любить це особливе місце Микола Адамович. Тут, запевнив він якось мене, з лосями можна поспілкуватися...

Зупиняємося. Залишаємо на галявині картоплю, сіно, сіль. Далі шлях простує до болота, де господарюють бобри.

Дивлюся на їх акуратні загати і подумки дивуюсь: «От молодці!» І так солодко-щемно й затишно стає на душі. Я ж колись мріяв стати лісником...

 

 

ТИХЕ  ПОЛЮВАННЯ

 

Страшенно люблю я «тихе полювання» - грибний сезон.

Ходжу між деревами з невеликою палицею, розгрібаю поволі травичку й листя, а там - справжній красень з розкішним червоним капелюхом на міцній сіро-білій ніжці. «Краснюком» називає його моя мама. Гриби знає всі, але збирає тільки білі, лисички, сироїжки і «краснюки», а восени - опеньки.

Вона народилася у великій сім'ї, де було десять дітей, у селі Великий ліс, що на Лугинщині. Там і досі можна за півгодини піввідра краснюків назбирати!..

Великий ліс, Клочки, Літки... Це зовсім недалеко від Коростеня. Якщо добиратися автомобілем. Одного разу мій товариш пообіцяв підкинути власним авто, та не вийшло.

- Друже, вибач, сказав він, - бісовий карб'юратор треба чистити, бензин паскудний... В годину не вкладуся. Ліпше на автобус іди. Автостанцію нещодавно відремонтували, все як у Парижі. Через хвилин сорок ти вже будеш на своєму «полюванні». «Справді, - подумав я, - в автобусі не гірше». Проте на автостанції настрій почав псуватися.

- А де ж розклад руху? - запитав здивовано у диспетчера.

- На реставрації... - і бровою не повела щедро напомаджена жіночка. «Нічого, в касі все скажуть», - заспокоїв себе, підходячи до черги, що змійкою звивалася між колонами зали очікування.

- На Хотинівку автобуса не буде! - прохрипів динамік над головою. Я навіть не звернув на це уваги. Бо в Хотинівці, казав друг, ніяких грибів о цій порі...

А динамік так настирливо знову:

- На Ушомир рейс відміняється...

Тут мої нерви здали, я енергійно продерся до каси, просунув голову у віконце і з надією запитав:

- А на Клочки буде?

- Нє!..

- Великий ліс?..

- Який... ліс?..

- Лугинський...

- Нема...

- На Літки?!.

Тут, на диво, касирша полагіднішала:

- Розумієте, шановний, підводить нас автопарк. Сьогодні вже десять рейсів зірвали...

- Та в мене ж полювання! Зателефонуйте їм...

- Яке там полювання! З нами їх диспетчер навіть розмовляти не хоче...

- До начальника дзвоніть!..

- Так його і впіймаєш у суботу... Послухайте, чоловіче, у нас подібне трапляється майже щодня. А вам, здається, байдуже куди їхати. Через півгодини буде рейсовий на Ве-ликий ліс...

- Давайте квиток! - поклав дріб'язок до тарілки під віконцем каси і подумав: «Гриби зрештою можуть бути скрізь».

...Біля невеликого обшарпаного часом і пасажирами «пазика» творилось неймовірне: несамовито репетували кури, пищали курчата, тріщали металеві дверцята автобуса.

- Ой! Дитя задушите!..

- Диньку передайте... диньку вожміть!..

Тріснули враз ґудзики на моїй вітровці. Хтось брутально наступив на ногу. Штовхнули чимось тупим у бік. Смикнули за волосся. Через кілька хвилин змокрілий, пожмаканий, обсипаний цукром і борошном втиснувся всередину автобуса:

- Це що, людоньки, більше не буде автобусів?..

- Нє, шиночку, - прошамкала столітня бабуся, - че один на вші шела...

Бажання збирати гриби пропало. Проте за селом все ж зайшов у ліс і відразу перечепився через величезний темно-червоний капелюх... «краснюка». Пошкандибав далі. Ще один! І так захопився, що геть забув, про відсутність автобусів, і про те, що треба повертатися до міста. 

 

 

ПЕРЕД  СВЯТОМ...

 

Сьогодні тридцять перше грудня. Дружина чергує на роботі. А я «чергую» на кухні. Солі немає. Хліба залишився окраєць. Риба підгоріла. Добре, що встиг шампанське купити. За двадцять з гаком гривень. Дешево... Бокали ще дідівські. Кришталеві. Справжні. Вийшло, здається, гарно...

Попрошу доньку, щоб за сіллю збігала до крамниці...

- Татку!.. Вода в туалеті закінчилася!..

- О... де ж я її візьму, донечко?!.

- А ти ж борщик вариш...

- То що, борщиком злити?.. На заливне вода треба ще...

За кілька хвилин знов чується голос дочки:

- Татку, папузі холодно!

Глянув на термометр - плюс сім. Боже! Визирнув у вікно.

З труби котельні ні диминки. А вулицею жебонить брудний паруючий струмок. Телефоную черговому аварійної служби.

«Засувку вирвало... Ремонтуємо...», - відповіли зі слухавки сердито. Ось тобі! Незабаром гості почнуть сходитися, а вони про якусь «засувку»...

Рипнули вхідні двері. Теж, здається, сердито. Так і є. Дружина прямісінько з порога гукає:

- Хліба купив?

- А ти?..

- Що я?.. Півміста оббігала. Кажуть, під вечір завезуть... Щось на хлібозаводі зіпсувалося!..

Біжу до крамниці. А там - черга, як фантастичний пітон. До закриття хвилин двадцять. Нарешті виходить продавець і... накидається: «Вчора двадцять тонн розвезли, а сьогодні ще більше... Де ви його діваєте? Поросят ним годуєте, чи що?.. Совісті у вас немає...»

Під той монолог помічаю знайомого біля голови «піто-на»... І заповітний буханець вже гріє душу, а навздогін летять не вельми солодкі слова. Мабуть, дійшли вони до Бога, бо біля під'їзду будинку підсковзуюсь і бабахкаюсь в паруючу калюжу. Сердитий, мокрий, вриваюсь до квартири.

- Де це тебе носило?! Воду гарячу дали! - зустрічає дружина.

На ходу роздягаюсь. Залітаю до ванної. Намилююсь. Голюся. Полощуся. Чудово! Цивілізація! Але що це?.. Гавкнуло в крані і на голову плюхнуло холодною, іржавою кала-муттю. Намилений, прожогом вилітаю з ванної. А дружина тут як тут:

- Що, все?!

- Вода закінчилася, не бачиш?!

- Ти ж, паскудник, завжди півтори години полощешся! Тільки й думаєш про себе! Егоїст! Забув, що поряд з тобою теж люди живуть...

Мовчки витираюсь. Мовчки йду до спальні. Зачиняюсь, беру до рук «Вечірку». А дружина за дверима не вгаває, бубонить і бубонить.

Незабаром до квартири зайдуть перші гості...

 

 

КУМ...  МЕРЦІЯ

 

Після чорнобильської аварії до нашого Міста почали їздити всілякі зарубіжні делегації. З Японії, Італії, Німеччини, Норвегії. Дарували застарілу медтехніку, роздавали поношений одяг, пригощали цукерками, жувальними гумками, заморськими консервами. Проте у буремні дев'яності ці вояжі швидше на комерційні рейди змахували. Один з таких міг і мене зробити бізнесменом. Принаймні я встиг зрозуміти, що маю неабиякий потяг до кум... мерції. Вірніше, ситуація, що склалася, змусила мене кумекати не стандартно.

А сталася ця придебенція, так би мовити, з легкої руки представників однієї шведської релігійної місії. Одного дня скандинавський камеон припаркувався біля редакції. Високий молодик зі світлим довгим волоссям і куцою борідкою ламаною російською пояснив, що вони хочуть побувати в робітничому селищі. Але без офіційного втручання місцевих чиновників. Довелося погодитися стати тимчасовим гідом. На знак дружби нащадок розбитого під Полтавою Карла приніс кілька картонних коробок з «гуманітаркою». І ми поїхали.

Зібравши майже всіх з робітничого селища, шведи щедро роздавали свій вантаж: одяг, яким тепер торгують на кожному розі так звані стокові крамнички. Я бачив, як навіть доволі інтелігентного вигляду жінки, зовсім непристойно гребли все, що потрапляло до рук. Місіонери затято фільмували все на камеру.

Несподівано хтось із захмелілих совкових «гегемонів» виніс пляшку самогону і шмат домашнього сала. Мабуть, під впливом сивухи пробудилася ментальна гостинність у чоловіка. Позаяк «самжене» і «біле м'ясо» скуштували всі скандинави, окрім водія. Європейські традиції міцні.

Вже на зворотньому шляху гості запропонували й мені спробувати свого вина. Смачне!

Доставили мене, звісно, туди, де взяли. І вже прощаючись, поліглот з довгим волоссям запримітив на моєму робочому столі невелике погруддя «вождя світового пролетаріату» з червоного граніту. Останнім часом я розколював їм горіхи. Швед волів за будь-що мати подібний сувенір. Поклав на стіл долар і схопився за кам'яно-лису голову керманича радянських гегемонів. Тут в мені й прокинулася спеку... ні, бізнесова жилка. Коли на столі з'явилася купюра у десять доларів і пара майже новеньких найківських кросівок, я здався.

Шкодую тепер, що кілька таких же погрудь не забрав з редакційного смітника, куди вони потрапили після департизації моїх партійних колег у рік дев'яносто перший двадцятого сторіччя...

 

 

КІСТКА  У...  НАВАНТАЖЕННЯ

 

Було це, здається, під час кризи. Словом, м'ясо коштувало майже... вже й не пригадаю. Заходжу до магазина і відразу прикипаю очима до вітрини. Крізь заяложене товсте скло продтоварівського холодильника видно ласий шматок м'яса. І майже недорого... А поряд - чимала кістка, але ще з м'ясом. Подумалося, що продавці забули її забрати з вітрини. Лежить, і прямісінько волає: «Візьми мене, буде гарний навар для борщу!»

«Зважте, будь ласка...» - якомога солодше мовлю до білявої продавчині. А в самого аж слинка почала під язиком збиратися. Оце вже дружина борщу наварить.Тиждень смакуватимемо сім'єю.

Раптом ніби вітрина розкололася навпіл. Гарненька білявка вмить перетворилася в несимпатичну мегеру: «Ти що!.. Не бачиш, очкарику, м'ясо без кістки не продається!!!»

Мені відібрало мову. Язик задерев'янів. Слина булькнула кудись униз. Прагну щось сказати. Не виходить. А в мізках одна думка: «Що ж то за кістка така?»

Тим часом продавчиня не вгаває: «Одне без іншого не продається... Зрозуміло!..»

Так і пішов з магазина, облизавши макогона. Більше туди не заходжу. Боюся зустрітися з тією білявою продавчинею...

 

 

З  АРХІВІВ  «СОЛІДНОЇ  КОНТОРИ» 

 

Певен, що з появою газети «Апокаліписис» у Місті дещо активізувалася одна «солідна контора». Отож, витримавши потрібну паузу, я звернувся до свого вірного друга, який трохи «покопався» в архівній макулатурі тієї контори. І ось що він надибав там.

Доповідна резидента керівнику: «...на хвилі демократії, гласності, вседозволеності і, тьху, плюралізму з'явилася нова газета. Назва її не наша - «Апокаліпсис». Авторитетів для неї не існує. Пише про все, і про всіх. Звертаю вашу увагу на те, що в першому номері її видруковано «Акт проголошення незалежності Держави», а ще отець Василій зізнається, що він «чесно вірив у комунізм», що «вороватая рука оказалась из ЦК». Що робити?!.»

Резолюція начальника: «Спостерігати і доповідати...»

Друга доповідна резидента: «Запросив редактора газети до бару «Табуретки» з метою вербування. Пропив мільйон купонів (див. окремий звіт про купівлю горілки, пива, сардельок, тарані, салатів). Не завербував! Після «акції» в 3-му номері видання з'явилася стаття «Лист священика до духовного сина, який почав пити». Розумію, хто син, а хто священик...»

Резолюція керівника: «Резиденту сходити до церкви і висповідатись. Вартість «акції» вирахувати із зарплати резидента».

Нова доповідна резидента: «Вийшов у світ спецвипуск «Апокаліпсиса» під назвою «Гумористика. Сатира. Секс». Не знаю, що таке «гумористика», а випуск смішний і... сексуальний. Особливу увагу слід звернути на «Непристойні анекдоти» та «Інструкцію з техніки безпеки сексу».

Резолюція керівника: «Купити презервативи...»

Напис нижче: «Інструкцію»... перевірив особисто. Пишуть правду, гади!»

Заява ображеного «з бувших»: «Прошу покарати редактора газети «Апокаліпсис» за публікацію фотознімків людей, «які творили історію Міста». Під знімком підпис: «Чиїх «батьків» ми?...» Я свого батька знаю, прошу не натякати. І, до речі, редактор, мабуть, комуняка!»

Резолюція керівника: «У справах з'ясування батьківства звертайтеся до медиків. На крайній випадок запам'ятайте власну маму...»

Сигнал «кому треба»: «В «Апокаліпсисі» видруковано інтерв'ю з міським головою «Іноді хочеться плюнути і піти...» Серед іншого в нього запитали, в яку б партію він вступив. І що? Голова стверджує: «Вважаю, що сьогодні немає такої партії». А колись усі кричали: «Есть такая партия!»

Резолюція... «того, кого треба»: «Створити «таку» партію!»

Заява «доньки капітана Шмідта» міністру охорони здоров'я: «Прошу перевірити редактора газети «Апокаліпсис» на наявність у його організмі... чорнил. Багато, зараза, пише».

Висновок медичної спецкомісії: «У редактора згаданої газети в організмі чистісінька... кров, але є певні відхилення: серце більше від звичайного, а тому він усі болячки суспільства сприймає дещо гостріше за інших».

Заява редактора начальнику міліції: «У зв'язку з чисельними погрозами, прошу видати дозвіл на придбання... пістолета. Газового...»

Резолюція начальника міліції (червоним, двічі підкреслено синім): «Відмовити. Дати дозвіл на носіння... рогатки, що стріляє камінчиками».

Молитва дружини редактора: «Господи! Дай моєму чоловікові розум! Зроби так, щоб «Апокаліпсис» закрили, а він пішов працювати до школи.Так буде спокійніше всім...».

Наказ редактора газети «Апокаліпсис»: «...зарахувати дружину коректором газети... зарахувати доньку кореспондентом...».

 

 

ВИХОВНИЙ  МОМЕНТ

 

Для всіх батьків найдорожчим скарбом, беззаперечно, є діти. Ось і для мене донька - це все моє життя. Хоча з дружиною у нас постійні протиріччя.

«Скільки можна ганяти той телевізор!», - нарікаю. «Та нехай відпочине дитина, узурпатор!», - відстрілюється дружина.

Так і пройшов у тих «перестрілках» дитсадковий період, шкільний, студентський. Тепер Юля працює в газеті. Але «голубий вогник» з того часу міцно вжився в її побут. Тож я й досі непримеренний до її хобі.

...Недільний пізній вечір. Ми з дружиною теж «засіли» за перегляд чергового багатосерійного «мила». Вже на міському годиннику бемкнуло «по нулях». А в мені раптом прокидається механізм з «виховного моменту». Цікавлюся, де ж наша донька.

«Знову телевізор дивиться?», - просторікую до дружини, набираючи найсуворішого вигляду. «Та ні, - відповідає дружина спокійно, - у ванній, чистить зуби».

Знаю, якщо Юля «окупує» ванну - це теж надовго. Аж поки не закінчиться гаряча вода в бойлері.

«Юлька!!!», - репетую на всю квартиру. Тиша. Через кілька хвилин все повторюється. Ніякої реакції. Не витримує дружина, теж волає, але марно...

Тоді я підвожусь і сунусь до ванної. На мій подив, там - порожньо, і гаряча вода на місці. Я до доньчиної кімнати... Навстріч відкриваються двері і, потираючи кулаками очі, на світло з'являється сонна Юля:

- Дорогі батьки, може, ви перестанете репетувати на весь дім... я через вас вже більше години заснути не можу, а мені, між іншим, завтра на роботу...

Плентаюсь як побитий пес на свій диван. І тут розпочинається виховний момент. Вже для мене...

 

 

НА  МОРЕ...

 

Час летить. Злітають невпинно додолу листочки календаря. Новий рік. День народження. Восьме березня. Вес-на. І нарешті літо... З нетерпінням чекаю моменту, коли дружина запитає:

- То коли вже на море, дорогенький?

Починаю гарячкувато думати, де взяти «енну» суму грошових знаків і шукати, де найдешевше нас зустрінуть. Не менш гарячкувато «підрізаю хвости» на роботі. Телефоную до банків. Шукаю друзів. Сподіваюсь на низькопроцентний і «швидкий» кредит.

Коли все нібито «сходиться» - проценти кредиту кусаються як ґедзі. Тож його вистачає тільки на десятиденну путівку в забутому Богом і людьми приморському селищі - пакуємо з дружиною валізи. У квартирі все доверху ногами, гамір такий, ніби рота солдат збирається на війну...

Лишень в автобусі згадуємо, що забули тигровий купальник дружини, мій солом'яний капелюх. Заспокоюємося в напівтемному салоні «Ікаруса», давлячись смаженими ку-рячими стегенцями з помідорами під монотонний шурхіт коліс.

...Наступний день приносить ще більше відкриттів. Нарешті автобус, розварений сонцем, випльовує кілька десятків «туристів» - таких як ми. Йдемо до свого бунгало. Тут усе як треба... Ліжко рипить вже навіть при наближенні до нього. Подушка нагадує... килимок. Зі стелі звисають кілька здоровенних борців з комахами - павуків. На вулиці за кілька метрів від кімнати чекає душ - пластикові пляшки, наповнені водою зранку, акуратно розкладені на травичці біля порогу «пансіонату». Поки насолоджуєшся морем, вони нагріваються на сонці. Головне - вигідно і ніяких затрат.

Але радують квіти. Їх довкола - на різний смак. І море! П'ять хвилин, і ти вже зариваєшся в пісок, мов страус, бо зверху лежати - нерви псувати. Чого тільки немає тут: пробки з-під пива, мінералки, залишки креветок, хвости від тарані, бананові шкірки, зернята, поп-корн, недопалки, мурахи і так далі...

Швидше заходжу в море - незвіданий живий організм. Маневрую між величезних желеподібних медуз, папірців від морозива, рудих водоростей, і... жіночих тампонів.

Відпливаю подалі від берега. Справжній кайф!

О! Вибачте, минуло вже десять днів. Треба повертатися додому, щоб... пірнати в роботу. А там ще тиждень і - осінь... Морква у двох рядках на батьковому городі густо врослася, здається, назовсім у глеїсту землю. Зате півмішка картоплі вродило, хоча, пригадую, садили більше.

День народження незабаром у дружини. Через десять днів - у доньки, потім - мій.

А там - знову Новий рік...

 

 

РОЗМОВА  НА  ПЛЯЖІ

 

Чого тільки не побачиш і не почуєш на морському пляжі. Скажімо, десь у Залізному Порту. З побаченого найкраще - дельфіни. Вони так близько пропливають. Двома парами. Граціозно. Без поспіху. І зовсім не звертають уваги на тих, хто безпечно печеться під сонцем у брудному піску...

А ось на пляж прийшли ще дві молоді сім'ї з дітками. Хлопчик Валєрка, а дівчинка - Саша. По півтора-два роки їм, не більше. А з ними - тітонька років під шістдесят. З усього було видно, що познайомилися вони зовсім недавно. Тож, певно, вирішили якось відзначити початок довгоочікуваної відпустки, бо насамперед витягнули на картате покривало дволітрову пластикову пляшку пива, пляшку місцевого домашнього вина. А от четвертинку оковитої сором'язливо запхали на денце сумки...

Саша раптом заходилася нервувати, вередувати і просто плакати. А Валєрка ніяк не міг відірвати погляд від яскравих катамаранів. Батько марно намагався забрати його до ком-панії. Але потім вдався до хитрощів: сказав, що мама плаче за ним. Тоді малюк чимдуж кинувся втішати матусю.Вона погладила його по голівці і закурила, підтримавши подругу. Старша, побачивши цигарки, повідала, як її чоловік раз і назавжди відучив від згубної звички.

...Коли одного разу, після знайомства, вони, відвідавши кінотеатр, сіли в таксі, майбутній чоловік запитав: «Курити будеш?» «Буду», - з готовністю відповіла дівчина і навіть не вгледіла, як одержала в напомаджені губки. Відтоді їй вже ніколи не хотілося цигарок. А з чоловіком вони й досі живуть мов голубки - у взаємній повазі і розумінні.

Одна з молодих жінок сказала, що їх діткам не загрожує ця звичка, бо вже палити не модно, а коли вони підростуть, то й взагалі цигарок не пляжі не дозволятимуть курити...

Випивши трохи нагрітого вина, одна з молодиць розповіла історію про свого батька, який працював за вахтовим методом. Якось він не повернувся після чергової вахти.

Його шукали в міліції, лікарнях, морзі, але... На третій день пошуків чолов'яга сам зателефонував додому і сказав, що перебуває в хірургічному відділенні... із запаленням легень. В суматосі ніхто й не звернув уваги про невідповідність захворювання і відділення - всі швидше подалися до лікарні і взялися кликати: «Серьога!». З вікна виглянули хворі і запитали: «Вам якого Серьогу? Утопленика?.. Так він пішов на базар...»

Пізніше батько розказав, що з друзями захотіли випити після вахти на березі річки. І, як завжди, «розігрівшись», заходилися «змагатися» - хто більше разів перепливе річку. Чергова спроба не вдалася, батько пішов на дно. Добре друг виявився справжнім - витягнув з води і відніс до лікарні, що була через дорогу від річки.

Поки молодиці вели розмову, в одного з молодиків з'явилася в руках «прихована» четвертинка оковитої.

Сонце вже було в зеніті. Тож, спустошивши всі принесені з собою «запаси», компанія пішла до виходу, навіть і не зайшовши в таку рятівливу морську, збадьорюючу воду.

 

 

КАПІТАЛІСТИЧНИЙ  НЮАНС

 

Ранок. Біля базару на автобусній станції чекаю маршрутку. Бачу, що в напрямку смітника, що поблизу автостанції, літній чоловік несе на плечі набитий чимось мішок, такий же волочить за собою.

Пропоную допомогу. У відповідь сердито-байдуже: «Не заважай!».

Відходжу від нього і продовжую спостерігати. Чоловік зупиняється біля сміттєвих контейнерів і доволі спритно висипає з мішка... пожухлу редьку. На початку травня. Ці-кавість вперто тягне до конфлікту.

Але чоловік спокійно-байдуже відповідає:

- Бачиш, редька вже трохи зів'яла, вчора не продали... куди ж її дівати?

- То продайте людям дешевше, редька, бачу, доволі ще пристойна...

- Ти що, з глузду з'їхав, мене ж мої колеги із сусіднього кіоска з світу зживуть, не знаєш ти законів ринку... Іди собі, не заважай людям працювати!

...Сідаючи в автобус, краєм ока помічаю кількох жвавих бабусь з целофановими пакетиками біля купи тієї редьки.

«Добре, що не потоптав ногами», - подумалося мені мимоволі.

 

 

МІЙ  ВІРНИЙ,  ПОСТАРІЛИЙ...

 

Він одиноко стояв біля під'їзду. Ніби збирався зайти в будинок і раптом зупинився в задумі, трохи спершись на порепані й вицвілі двері. Було мото-рошно й сумно дивитися на нього. Постарілого й забутого.

Я спробував привітатися: він здригнувся й затих. Слова, ніби грім!.. Такої тиші я не чув. Навіть дерева, здалося, наче з воску. І він, згорблений і викривлений роками й бідою, видавався серед тієї жахливої німоти найріднішим...

Скільки сліз і плачу було, коли ми вперше впали з ним. Він мужньо спостерігав, лежачи на боку, як я слинив листок подорожника і прикладав до розбитого коліна. І навіть не огризнувся, коли я спересердя копнув його ногою...

А як я радів, коли все-таки досягнув свого. Звісно ж, з його допомогою. Проте він не вимагав лаврів, мовчки стояв осторонь, бавлячись сонячними зайчиками.

...Він спокійно переніс мою зраду, коли я забув про нього, ставши дорослим. Кинув на подвір'ї і поїхав у далекий світ.

А тепер ось повернувся. І він зустрів мене. Першим. У німому безлюдному Місті, на порожній, зарослій бур'янами вулиці, біля під'їзду опустілого будинку.

Мій вірний, зовсім старий... дитячий велосипед.

 

 

ЯК  МЕНЕ  ОБИРАЛИ  ДО  МІСЬКРАДИ

 

Як і Марка Твена у свій час, мене як незалежного теж висунули... Але не в губернатори, а в депутати до міської ради. І в мене, як і в нього, була перевага над іншими: незаплямована репутація.

Агітаційний період теж минув прозоро, чесно і без особливих ексцесів. Самотужки розклеював листівки з власною програмою, де проголошував, що йду до міськради, аби захищати земляків, які навіть після чорнобильської біди залишилися в Місті. Відтак у неділю я, проголосувавши (звісно ж за себе), пішов до сім'ї, щоб поділитися своїм тріумфом.

А в понеділок, першого квітня, я йшов вулицею з гордо підведеною головою і відповідав радісною посмішкою на численні вітання знайомих, сусідів і просто перехожих. «Нарешті в міській раді буде представлена маленька, але потенційно могутня купа місцевих журналістів», - думав собі.

...Неприємності почалися вже коли я, збентежений відчуттям перемоги, зайшов до територіальної виборчої комісії. На прохання глянути в протокол підсумків голосування, почув суху відповідь: «Протокола немає».

На третій раз відповіли, що з документом можна буде ознайомитися після вісімнадцятої години. Це мене ще більше стривожило. І я пішов шукати правди поверхами «білого дому». В одному з кабінетів побачив кількох незнайомих дядьків, що гарячкувато шукали щось у... смітнику. Як потім з'ясувалося, шукали мій (!) протокол. Знайшли. Але розірваним на клаптики...

«Не хвилюйтесь, у нас є новий», - запевнили мене. «А навіщо ж шукали старий?» - виникло резонне запитання. «В ньому - помилка...», - відповіли без емоцій.

А мої емоції підказували, що треба викликати міліцію. Та все скінчилося переглядом пакунків з бюлетенями. І тут почалося! В мого конкурента (який нібито вже переміг) на пакунку зафіксовано 391 голос, але після перерахунку бюлетенів стало чомусь 412. А в моєму пакунку замість 361 голосу виявилося 343 (так і в протоколі записали). Де ж поділися 18 бюлетенів?.. Ось така реальна арифметика!

На всі останні запитання в територіальній комісії мені відповіли так: «Навіщо тобі ця політика, ти ж творча людина, - і додали серйозніше, - пиши скаргу до прокуратури».

Вийшовши на вулицю, я подумав: «Яка ж брудна справа ці вибори, а ще брудніша - політика». І згадав слова геніального Гюнтера Вальрафа: «...якщо неправда очевидна, вона залишає сумніви: адже диму без вогню не буває...»

 

 

СМІЮТЬСЯ  З  НАС...

 

Якогось дня зустрівся я з Павлом Савовичем. Понад двадцять літ працював він бухгалтером у колгоспі, десять - економістом. Знає, як мовиться, толк у циферіях. Йому - під вісімдесят. Але продовжує господарювати, читає газети, цікавиться економікою. Та найбільше його тривожить земля.

- Балакали, балакали про роздачу земельки колгоспникам, та й годі сказали, - безнадійно хитає головою дід. - Спочатку «булькнуть» щось, а потім думають, чи це добре. Узяв би я гектар поля і гнув би спину знову на колгосп. А техніку, добрива, насіння... де їх брати? Залазити по вуха в борги? Словом, як не крути, все одно будеш наймитом. Ціни на закупівлю м'яса збільшили, а хліб, бензин стали дорожчими.

- Хіба все так безнадійно? - намагаюсь перечити.

- Ні, не переконуйте, - махнув дід рукою, - не будуть люди брати землю. Старі бояться, а молодь ще не розсмакувала. Ото відразу після війни варто було дати волю селянам, коли обіцяли розпустити колгоспи. Тоді ще горіло бажання...

- А про сьогоднішні ринкові потуги що скажете?

- Який там ринок! Чув від поважних людей, що закони не ті. І керуватися ними не вміємо. Одні вигадуємо, а інші забороняємо. Усе перевернули з ніг на голову. Ви подивіться, що зараз робиться в наших колгоспах. Селяни не знають, на якому світі живуть. Всі вимагають від них хліба, м'яса, молока. А як це виробляти?.. Добре, хоч в самим є що їсти...

- Може, в цьому винні міські жителі?

- Знаю одне, жоден з городян не піде до нас грязюку місити. Сміються з нас, що ми затуркані селюки.Та ви згадайте, як «стирали» славнозвісні кордони між містом і селом...

- Зачекайте, але в селі ще живуть люди...

- Нічого доброго від того життя нема. Старі, немічні доживають свій вік.

- Можливо, фермерство врятує нас?..

- Ви що, смієтесь? Наші начальники навіть не підозрюють, яка це важка справа. То тільки в газетах і по телевізору все так гарно «розмальовують». А справжні фермери живуть там, на Заході.

- Що ж робити, діду?

- Перестати брехати.

- А з чого б ви почали відроджувати село?

- Ой! Скажете... Куди вже мені! Якщо хочете, скажу: розпустив би всі «поспи», «госпи», роздав земельку людям, техніку, худобу. Хай трудяться. І щоб ніхто не втручався. А біля них і держава ситою буде.

 

 

СЕНСАЦІЯ

 

Був у мене власкор у Лондоні... Він якось передав звідти: «Кілька днів тому відбулося чергове засідання відбіркового комітету Книги Рекордів Гіннесса. На ньому прийнято рішення про включення до списку знаменитої книги газету «Вечірній Коростень».

«Вечірка» привернула увагу комітету тому, що це перше бульварне періодичне видання, яке вийшло ще в СРСР під назвою «Апокаліпсис». Вона передбачила «розвал Союзу», благодійно впливала на культурне, духовне, економічне й політичне життя Міста.Стала свідком справжнього ренесансу плюралізму.

І ще одна позиція, за якою газета увійшла до знаменитої книги - у ній найбільше з усіх видань помилок: на десять останніх номерів їх аж 365. Без сумніву - це досягнення.

Як могло таке статися? Над цим ламають голову найкращі експерти Лондона. Є вже перші версії. Скажімо, одна з них пояснює цей феномен особливістю регіону та впливом атомного Чорнобиля. Адже навіть найкращі «грамотії» Міста почали допускати помилки у своїх... анонімках.

Відтак популярність видання зростає. Як нам повідомили недавно, з ініціативи згаданого вже комітету, в французькому містечку Совіньї відкривається ресторан «Вечірній Коростень», інтер'єр якого оформляється в стилі кабінету редактора.

І ще одне: на найбільшому аукціоні «Сотбі» будуть продані кілька останніх номерів «Вечірки». Передбачається, що ціна одного номера сягне 100 тисяч фунтів стерлінгів...

Ох і приверзеться ж...

 

 

А, МОЖЕ, СПРАВДІ КОПЕРФІЛД БУВ...

 

Чого не вигадували, щоб очистити від сміття наше Місто. Навіть переробний заводик надумали збудувати. Але грошей не знайшли в бюджеті. Відтак закупили надсучасні металеві контейнери для роздільного збирання міського непотребу. Наставили навіть поблизу магазинів. Біля одного з найбільших, по-сусідству із квартирою двірника Степана, міський голова помпезно червону стрічку перерізав під гучні оплески найкращих представників громади. «Куди ж таке неподобство під самим носом!» - бідкався Степан особливо влітку, коли від тих металевих коробок тхнуло на сотню метрів довкола. Проте з часом чолов'яга, як і продавчині, звикся з «новинкою».

Та якось узимку трапилася подія, що змусила дядька глянути на все по-іншому. До Міста мав приїхати Перший віце-прем'єр-міністр Держави.

Щойно випав сніжок. Степан, схопивши відро з домашніми відходами, випалив на ходу дружині: «Заодно і на високого гостя гляну». Марія лише кивнула навздогін, бо добре знала, чим викликані такі сумління і цікавість: контейнери під дверима магазину, де продають на розлив і пиво, і оковиту, і винце. Бувало, що благовірний навіть без відра повертався, і на четвереньках...

Але тільки жінці подумалося про це, як до квартири влетів захеканий Степан з... повним відром сміття.

- Маріє! Ти не повіриш...

- Що там вже сталося? - взялася в боки жінка. - Чого це ти сміття не висипав?.. Дружкки не прийшли...

- Та які там дружки! Коперфілд, здається, до Міста приїхав разом з віце-прем'єром... Йду я собі повільно до наших німецьких контейнерів і... очам своїм не вірю - їх там ніби й не було... Запитую в міліціонера, де поділися, а він мене нагнав у сусідній двір.

...Коли посутеніло, Степан усе ж вирішив ще раз винести сміття з хати. «І справді в сусідський двір віднесу», - подумав, виходячи з під'їзду. Завернув за ріг, і аж присів - на тому ж місці, що й раніше, стояли металеві, вщерть переповнені різним мотлохом рідні заморські контейнери.

«Мабуть, таки був Коперфілд», - подумав Степан.

 

 

ЧОГО МИ БІДНІ...

 

                 Трактатні тези

 

Чого ми бідні? Бо дурні. Чого дурні? Бо... слухаємо різні нісенітниці. Такий вже менталітет у нас. Чекаємо манни небесної у вигляді, скажімо, дешевої ковбаси. Сподіваємось, що хтось підкине ще й кілька кілограмів гречки. На дурняк... під час виборів, наприклад. Вислуховуємо отих кандидатів у депутати, в президенти. Потім і обираємо їх собі як той же мішечок. І радіємо довгій локшині, що звисає з наших вух аж до п'ят.

А я прагну іншого. Високої поваги насамперед до себе. Бо я ж обираю! Обраним же варто нагадати, якщо вони не поважатимуть нас, то не поважатимуть, перш за все, себе. Забули вони, мабуть, цю древню аксіому. Можливо, через це разом з ними й ми забули, що в автобусі, скажімо, треба поступитися місцем жінці, бабусі. Всміхнутися, коли ненароком наступлять на ногу...

Соромимося чомусь своїх істинних почуттів. Навіть коханій, даруючи квіти, не забуваємо сказати, скільки вони коштують... Не читаємо, як раніше, в тому ж автобусі. Не дискутуємо на кухнях, бо звикли до політичних теле-шоу.

А як на вулиці поводимося! В ліфті з сусідами не розмовляємо. Вважаємо, що краще бути брутальним, пишаємось силою, безкультур'ям.

А вони, обрані, ніяк не можуть зупинитися. Тягнуть і тягнуть. Тож липнуть до їх кишень наші грошенята. Ми ж чесно віримо буйно-щедрим обіцянкам. Народний, дивись, вже й до керівної «обойми» чергової партії окозамилювачів протиснувся. У костюм від кутюр вбрався, наш обранець, золотий годинник швейцарський на руку начепив, Мерседес останньої марки припаркував до п'ятизіркового готелю. І нарешті... міністром став.

Аж раптом, біда! На Мерседесі за державний бензин до Парижу «злітав». Але заздрість колег зробила свою чорну справу - викинули бідолагу з «обойми».

«Та хіба ж то горе, - заспокоює себе оптимістично політичний лідер, - власну партію створю і в маси піду».

І вигадав. Працює ж кебета за наші кревні. Пливуть вони знову рівним потічком до кишень щедрого обіцяльника. Копійка до гривні, доларчик до... А, може, хтось ще й засіє в новорічні свята...

Так з десяток мільйончиків й нагромадилося.Ось і народився... олігарх, правда, ще маленький. Але для кількапо-верхової дачі вже вистачає бабла. Ще й на соточку гектарів для садочка. «Піду в президенти! - заявляє раптом роздобрілий політик з-за високого тину. - Будуть щасливі наші діти».

Будуть. Але чиї?.. .

«А якщо не оберуть? - вкрався сумнів несподівано.- Якось проживу з народною благодаттю. Може, в парламент ще виберуть...» За списком.

Не сумнівайтесь, пане, оберуть! Дивіться, скільки їх: ображених на життя. Зголоднілих, обездолених, збіднілих, зневірених. На всіх і партій, чого доброго, не вистачить.

Та солоденької локшини, повірте, ще багато. Аби наші нещасні вуха витримали...

І що ж далі? Злиденність, деградація... Коли ж вибиратися із совковості, коли настане зрештою обіцяне нашими обранцями європейське світле майбутнє.

Чи дослухатися до слів того японського бізнесмена, який на запитання, як ми набагато відстали від Японії, відповів: «Назавжди», і опустити руки...

Тож схаменіться, будьте люди! Стій, це ти кому?..

 

 

ПРИРЕЧЕНІ  НА  ЖИТТЯ

 

Вони пили пиво в гастрономі. Сивочубий і русявий. Русявий був хоч і з вусами, але ще зовсім молодий.

- Мені не хочеться зовсім жити, - сказав раптом русявий, - роботи немає, грошей катма... Дружина хоче розлучитися зі мною.

- А хлопчик?..

- Забирає з собою. Як тепер жити самому? Піду і втоплюся, їй Богу...

- Дурний геть.

- Авжеж... в тебе ніколи нікого не було... То й нічого, мабуть, не розумієш у цьому.

- Пішли на вулицю, - підвівся сивочубий, - покажу тобі щось важливе.

- Мене вже нічим не здивуєш.

- Не поспішай, дивись сюди: ось каштан маленький, але асфальт розламує, паростком до сонця пробивається. Думаєш йому не важко?!. Але він приречений... на життя. Так природа розпорядилася. І ніяка проблема не владна відібрати життя...

І тобі мама життя дала... Повір, друже, все владнається, і роботу знайдеш, це - дрібниці. Втопитися легше. Треба жити, хлопче, за будь-яких обставин...

 

 

ПІДСЛУХАНИЙ  ДІАЛОГ

 

Накурене кафе. Дві молодиці років під сорок сидять за столиком у найвіддаленішому закутку. Одна чорнява, друга - білявка. Їхні напомаджені губи потопають в піні «Чернігівського» і власних сльозах, а душі - у сизому смутку.

- Чому мене ніхто не розуміє, Оксано? - запитує вже захмеліла білявка. - Чи я винна в тому, що ми не зустрілися з ним раніше. Коли плетуся до свого благовірного, лише й рятує те, що думаю про нього. А коли з ним - життя видається іншим. Хочеться іноді літати! Та він завжди іде додому, до своїх дітей, дружини...

- Ти мене розумієш? - знову запитала після довгої тиради білявка.

- Так, Катю, чую, - відповіла чорнява. - А в тебе самої діти є?

- Син... Цей душевний біль, постійне чекання телефонних дзвінків, ця залежність від його ж вільного часу...

- Це - кохання, Катю?.. Хто, скажи, може заборонити вам любити одне одного?..

- Совість, Оксано... я катую себе, його, і його дружину, гублю свою сім'ю, зрештою... Для чого? - скрушно кивнула головою Катя, відсьорбнувши черговий ковток з напівпорожнього бокалу. - Але я ж кохаю його! Найдо-рожчого для мене не існує... Проте іноді стає моторошно.Тоді я роблю крок навстріч йому... ми цілуємось... і я кудись провалююсь...

- То, може, тобі зупинитися, доки не пізно?

- Уже, мабуть, пізно... його благовірна знає...

- І що з того?..

- Вона сказала, що в неї велика перевага.

- Яка?

- Вона молодша за мене.

- Тю... Треба було сказати, що молодість скороминуча, а досвід, як вино - чим старіше, тим цінніше й смачніше...

- Напевно, але, думаю, чи потрібно це мені взагалі тепер...

- Це вже інше... Візьми себе в руки, Катю, і визнач - чи зможеш на руїнах двох сімей збудувати своє щастя...

- Гм-м... Я переконана, що це вже не має значення.

- А що має?

- Не знаю, подруго... можливо, конфлікт між моїм тілом і його душею...

- А я знаю, Катюхо! Це називається: «Плетеш дуба, як на помелі». Замов ліпше, будь ласка, ще кілька бокалів «Чернігівського», філософ ти нещасний...

 

 

...І ТРУНА З ЧОРНОГО ДЕРЕВА

 

Знав я одного дядька - все життя він пив, гуляв. Проте хату збудував велику і гарну. Одружився на красуні, яка народила йому сина й дочку. Коли відправляв первістка до армії, вся вулиця, та де там, мабуть, півселища спустошували дядькові запаси ще три дні потому, як бранця відвезли до війська.

Таким же бучним було й весілля доньки. Вийшла заміж вона за бізнесмена. А дядько подарував молодятам розкішний будинок. Сину ж, коли той повернувся зі служби - автомобіль. Одружив його теж на багатій нареченій.

Потім дядькові, як кажуть, пішла сивина на голову, а під ребра вдарив біс. Заходився він водити до себе різних молодиць, бо дружина злягла. Бив він її нещадно в молодості...

Натерпівшись, нещасна померла. Підприємлива дядькова рідня, підметушившись, шидко знайшла йому пристойну на вигляд, ще не зовсім стару, білявку. Спочатку «молодий» не міг натішитися нею.Та з'ясувалося, що благовірна зовсім не така, простіше кажучи, - стерва. Миттєво прибрала до наманікюрених пальчиків усе надбане дядьком. Той одного разу, переставши «квасити», второпав, що треба негайно розпрощатися з почварою...

Певний час жив той дядько один. Пити, правда, перестав. Зайнявся комерцією: поставляв місцевим забулдигам, не безкоштовно, оковиту власного виробництва. Купив невдовзі собі стару, але ще добротну «Волгу». Написав листи дітям і вихвалявся всім, що незабаром приїдуть вони до нього з онуками.

Якось затягнув дядько мене на горище свого будинку і показав там справжній монумент з чорного габро, на котрому на повний зріст було видзьовбано його власну персону. Поряд стояла труна... з чорного дерева (!). Я довго не міг оговтатися від побаченого...

Та найцікавіше, ні, певно, найсумніше в цій історії те, що коли помер той дядько, то розповідали, що не було навіть кому підготувати його до відбуття в інший світ, не кажучи вже про те, щоб знайшовся хтось і зніс з горища завчасно витесаний з дорогого каменю монумент і труну з рідкісної деревини...

 

 

ДО СТОЛИЦІ...

 

Сніг почав танути раптово.

Опівдні під ногами вже чавкотіло.Електричка спізнювалася. В голову лізли всілякі нісенітниці. «Можливо... рейки розмокли? Усе може бути... Довкола таке коїться. Там літак впав прямісінько на голови людей, а там автомобілі зіткнулися, а десь ліси горять...»

Нарешті свистить електричка. Треба не баритися. Зазіваєшся - стоятимеш усю дорогу, а вона неблизька.

- Куди преш!.. Повилазило?.. Топчешся по ногах, як асфальтом!.. Понаставляли тут баулів, торбешники...

Тамбур засмоктує мене у своє запльоване, засмічене недопалками, пошматоване, розхристане нутро. «Приземляюсь» на першу ж дерев'яну лаву, бо шкіряних сидінь давно немає.

- Як після війни, - кидає манірна молодичка, знехотя вмощуючи пухкі сіднички на порепану, залощену фанеру.

Лишень встигаю розгорнути вчорашню газету, аж раптом з обох боків вагона з гуркотом і шипінням розсовуються двері:

- Свєжіе «Вєдомості»! Програм-ма на нєдє-е-лю... Під снігом загинули... В Хабаровске упал самолет... Знову чорнобильський реактор ожив...

- Людоньки, допоможіть... Ми приїхали здалеку... Ніде не можемо влаштуватися... Хата згоріла... Їсти хочемо, - канючить і собі циганча.

«Людоньки» читають, лускають насіння, грають у карти, п'ють пиво, байдуже розглядаючи чумазе дівча. Воно миттю падає на коліна, здіймає догори руки. Марно. Тоді циганча демонстративно смачно шмаркається в рукав благенького пальтечка і зникає в тамбурі.

Звідти долинають мінорні акорди гармошки. Жалібний голос виводить мелодію схожу на коломийки. Бабуся навпроти риється в своєму гаманці. Витягує пошарпані грив-ні і кидає їх тремтячою рукою «композитору» в шапку...

Нараз запахло салом, ковбасою, цибулею. Населення вагона починає снідати. До столиці ще далеко. Літери перед очима розпливаються. Крізь млисту дрімоту пірнаю в морок кіношного сну: шумить море, на пляжі майже нікого, серед хвиль граються красені дельфіни, один з них летить прямісінько на мене, боляче штовхає в плече...

- Прокидайся! Приїхали!..

Електричка вихлюпує на столичний перон розморену, різнокольорову людську масу з клунками, кейсами, голіруч. В краватках, накрохмалених сорочках, джинсах, фуфайках, брудному лахмітті - сунуть пероном люди. Пахне парфумами, кремами, цигарками, ковбасою, горілкою, салом і цибулею.

У цій «ріці» і я «пливу». Обабіч неї - береги. Теж з людей. Але вже інших. З картинами, горішками, квітами, газетами, насінням, окулярами, трусами, шкарпетками, ковбасою, запальничками, рейтузами. І запах тут інший... А голоси, здається, ті ж.

- Купіть!.. Дешево... Только у меня... Не проходітє мімо...

Під ногами чавкотить розмоклий сніг. Хтось штовхає в спину. Грубо. І не вибачається.

Велике столичне місто приймає мене у свої цупкі урбанізовані обійми...

 

 

У ТРОЛЕЙБУСІ

 

Неповторна золотокоса осінь... Я очікую на рогатий автобус на тролейбусній зупинці. Поряд тітонька в болоневій куртці тримає на руках руде кошеня.

- Візьміть, - благає жалібно.

- Скільки? - запитую.

- Якщо будете тримати, то скільки дасте... Візьміть, будь ласка, гляньте, яке сумирне...

- Гаразд, зачекайте, я знайду коробку.

А неподалік «маневрує» пудель.

- Я вже скільки стою, - повертається до мене дідусь у сірому береті, - а він усе ходить... Мабуть, відстав від господаря. Дасте оголошення в газету... Заберіть... А я вам за це коробку дам.

«Мені ще собаки не вистачає... Де ж дівся твій господар?..» Підходить тролейбус. Повний. Вгвинчуюсь в середину, притискуючи до грудей картонну коробку. Біля ніг - пудель. Перехоплюю погляд бабусі, яка сидить навпроти. Її стомлені очі дивляться немов крізь мене. Та ось старенька несподівано сіпається вперед. Сухорляві руки щось похапцем шукають у кошику. Не знаходять. Наступної миті бабуся зриває хустину з голови і притискує її до зморшкуватого обличчя...

«Не для вас, бабусю, цей транспорт...», - кажу подумки.

«Мешканці» рогатого автобуса посхоплювалися з місць. Бридко поскривлювалися. Вмить стає вільніше. А в голову чомусь настирливо лізуть нудотливо-розманіжені слова з рекламного відеоролика про голубу воду: «Блю ва-а-тер». Стає і мені бридко. Шкода бабусю. Але чим зарадиш?

З шипінням розсовуються двері. Вилітаю на вулицю. Глибоко втягую в легені морозне повітря. Зморшкувате обличчя бабусі стирається з пам'яті, а переді мною - зелені очі кумедного кошеняти...

 

 

У МЕТРО

 

...Ось і пропускні турнікети. Дістаю з кишені жетончик і збираюсь опустити його в щілину хитрого автомата. Але попереду забарилася огрядна молодиця. З чималою корзиною в руках. Її затиснули лещата. «Ой!», - зойкнула злякано жінка.

«А ви жетончик кинули? - запитав я. - У метро таке буває. Поспішиш, от і маєш...»

«Кинула, аякже, рідненький мій», - мало не крізь сльози промовляє незнайомка. А за спиною вже чується незадоволення чималого гурту. Зупиняються люди й біля сусідніх турнікетів. Зацікавлено-байдуже спостерігають.

Тоді я опускаю в щілину свій жетончик і легенько підштовхую зніяковілу жінку до турнікета. Розумна техніка знову затискує злополучну корзину молодиці своїми «зу-бами». Натомість вона видає таку фразу, що майже все населення метро і я сам вибухаємо сміхом:

- От уже й паскудна техніка... І звідки знає, що в корзині пляшка самогону? Я ж її так гарно загорнула в хустину... До зятя їду... А він просив: «Мамо, привезіть пляшечку домашньої»...

 

 

МАТЕРИНСЬКЕ ЩАСТЯ

 

Дівчата жили по-сусідству. Вчилися в одній школі. Працювали в перспективному колгоспі «Прогрес». Навіть виходили заміж в один день. Тільки білявка - за столичного лейтенантика, а русява - за хлопця, що жив край села - тракториста. Первістків, на диво всім, теж народили в сільській лікарні.

Потім доля їх роз'єднала. Білявку занесло за військовим аж на Північ, а русява залишилася на фермі, у відсталому напіврозваленому «Прогресі».

Одного разу час їх знову звів у рідному селі. Напомаджену, вичурну ще біляву генеральшу і майже геть сиву, притиснуту роками й важкою працею до землі доярку. Розговорилися...

- Маємо іномарку, служку, дачу під Києвом, син уже - підполковник, ніде не працюю, чоловікових грошей вистачає, а от щастя - катма, - забідкалася білява.

- То син же є, чоловік генерал, - заперечила колгоспниця, - ти ж повинна радіти.

- Не радіється чомусь. Можливо, не те щастя шукаю.

- А воно, дорогенька, одне - материнське, - сказала доярка. - Зачекай трохи, не поспішай, сьогодні ж, здається, субота.

- Так. А що?

- Май терпіння...

Опівдні до хати доярки почали збиратися чоловіки - сильні, кремезні й засмаглі. Жінки - ніжні й веселоокі. Внуки - дзвінкоголосі.

- Ось дивись, подруго, це і є моє щастя, всі живі-здорові, всі за способом, трудяться зі мною в «Прогресі». Ніх-то не помилився, ніхто не схибив. Усіх - дванадцять. А в них - теж діти, і в дітей підуть діти.

- Пощастило! - заздрісно сказала подруга.

- Ні. Це важка і щоденна праця. Ми з Петром не грошима, а душею зігрівали їх. Ділом і словом вчили їх. Дочки прибирали в хаті, готували їсти, а сини - з батьком господарювали. І ніколи не вихвалялися ні золотими прикрасами, ні супермодними джинсами. І тепер вони - скромні й чесні, працьовиті і правдиві. Думаю, в цьому і є материнське щастя...

 

 

ВАСИЛИНА

 

У повітрі запахло вогкістю. Залопотало листя на старих порепаних вишнях. Майже до самого картоплиння схилилися золотоголові, здоровенні, як колеса, соняхи. Давня солом'яна стріха невеликої хати, що приховалася серед них, ще більше почорніла і ніби ввігнулася посередині...

Раптом шугонув тими соняхами вітер - і на прохололу землю впали важкі краплини дощу. Вони завертілися кульками на піску, перебігли до ганку, забарабанили в шибки. Проте калюж не робилося. Земля жадібно всотувала несподівану вологу.

З хати, напинаючись благенькою рядниною, вибігла бабуся в кирзових чоботях. То - Василина. Глянула, з якого рогу стріхи найдужче дзюркотить дощовиця, і зникла в хліві.

Через мить звідти викотилася невелика діжечка, а потім за нею вигулькнула й сама господиня. Маленька, зібгана до землі. Підставила ту діжку під жвавий струмінь. Ряднина тим часом сповзла на плечі і злива рясно змочила ще розкішне, але сиве як осінній світанок, волосся.

Василина постояла під дощем, впевнившись, що вітер не відверне той струмінь, і пішла до світлиці.

Там - як у віночку. В печі гуділо вогнище з березових дров. На подряпаному роками й людьми, але до блиску вимитому ослоні лежало вбрання. Нове.

Переглянула, чи все вийняла зі скрині. Скинула з плечей змокрілу ряднину. Притягла з сіней дерев'яне корито. Налила туди з баняка гарячої води. Враз повіяло духом старого де-рева. Заклубочилася пара. Василина додала в окріп жмуток любистку, ластовинного зілля, кропиви, і хата наповнилася пахощами скошеного лану. Накрила корито рядниною. Хай трави умлівають. Сама ж підійшла до дзеркала і геть як у молодості глянулась в нього...

Викупавшись, Василина одягнула вишиванку, спідницю, плахту, розрівняла її долонями. Гарно вичесане волосся накрила терновою хустиною. Накинула на шию разок бус. І вийшла на подвір'я.

...Білокорі берізки ледь-ледь підтримували прозору сукню, вмитої дощем досвіткової зорі, щоб бува не заросилася.

Прокинуться доярки і розтривожать ту красу. Та вони не привітаються з Василиною. Бо її обійстя - на краєчку села.

А Василина отак постоїть мовчки обіч шляху і теж по-дибає до корівника. Ще одну осінь зустріла вона сьогодні, пильно вдивляючись у далечінь.

І досі чекає на свого Матвія. З останньої війни...

 

 

ДЯДЬКО МИШКО

 

Край села, під лісочком, у древній тесаній хаті жив дядько Мишко. Трохи чудакуватий, але господар, яких мало на світі. Власної живності він не мав. Ото й допомагав людям: то корівку випасе, то плота підремонтує, а то дах підлатає. І все виходило в нього доладньо. Не кожен майстер міг так зробити. Грошей за те не брав, лише їв. Якщо пригощали. Якщо ні, то йшов так собі далі...

А вже вила змайстрував собі Мишко, і косу виклепав! Вила були легенькі, мов пір'їна, а клепанка не косила, а голила. І аж виспівувала в травах. Косити міг нею цілий день. І не стомлювався.

...Розповідали, що коли почалася війна, Мишко пішов тихенько з окупованого німцями села і взяв з собою тільки косу й вила. Були вони йому найдорожчі.

Люди брали їх до роботи, а іноді використовували як зброю.

Село те фашисти спалили. Мишка відтоді ніхто не бачив. Подейкували, що згорів у своїй тесаній хатині...

Вже далеко по війні Мишко повернувся до рідних країв. З білою як сніг головою і військовим орденом на грудях. Із своїм реманентом: клепанкою і вилами.

Ще й сьогодні порою влітку Мишкова коса у справних руках нащадків виспівує косарську пісню в довколишніх ланах того, колись забутогого, але вже з новими цегляними хатами, села. А вила теж ще спритно перетрушують скошені трави...

 

 

СПОВІДЬ «НЕЧАЯ»

 

Михайло Федорович народився на Львівщині. Закінчивши загальноосвітню школу, потрапив до просвітницької. Разом з іншими займався створенням взірцевої просвітницької світлиці. Невдовзі став во-яком української повстанської армії. Відбув радянську каторгу. Опісля неї потрапив до Коростеня, де довгий час працював закрійником. Був справжнім майстром своєї справи. У буремні дев'яності я теж замовив у нього костюм. На одній з примірок розговорилися. Проте розповідав більше він, а я уважно слухав.

«...Коли минуло тринадцять літ, пішов я хлопчиною до просвіти, де вчили зразковій поведінці і поваги до України. Біда прийшла неждано. Червоноармійці звезли до купи на-ціоналістів, освічених людей - і більше їх ніхто не бачив. Пізніше взялися за куркулів. Не пошкодували і мого батька, який, крім мене, з матусею виховував ще семеро дітей. Проте жили ми заможно, бо й дід гектар землі дав. З часом прикупили ще одинадцять. Але ж трудилися всі чесно, і до кров'яного поту.

Як стали зникати люди, в селі вже не могли спати спокійно. Сільчани почали збиратися в невеликі групи. Хто мав здорові руки й ноги, повинен був змайструвати рушницю. Опікувалися повстанцями офіцери, які мали польський вишкіл. З ранньої весни й до пізньої осені муштрували. На той час мені вже виповнилося шістнадцять...

Як вигнали німчуру з села, почастішали набіги поляків, комуністів. Позаяк почали з'являтися боївки в лісі.Так я й став зв'язковим за прізвиськом «Нечай». Навчатися не пе-реставали за будь-якої погоди. То льотчика чи танкіста відшукають наші командири. Використовували найменший досвід... Допомагали й фольксдойче. Здебільшого молоді. Дуже толкові хлопці.

Як прийшов партизанський очільник Ковпак до лісу, всі повилазили з боївок, завантажили фірманки і зібралися в далеку дорогу. Я відпросився додому з батьками попрощатися. Аж тут на варту наскочили ковпаківці. Повбивали всіх. І стали палити хати, де розквартирувалася сотня. Хто вспів вискочити, той і втік.

Проте на одній з вулиць повстанці дали належну відсіч, але довелося все таки відступити. Я поспішив на хутір, а ковпаківці - вже там. Зібрали всіх і влаштували допит. Розклали вогнище. Розпікли до білого шомполи і проштрикували ними через вуха хлопців. Били нещадно прикладами. Замучених складали в стодолі.

Пізніше залишки сотні трохи побили партизанів Ковпака.

Багато сутичок було і з фашистами. Вони теж безжалісно палили хати і людей. Коли ж наблизився фронт, оунівці пішли в підпілля. Зачаїлися в криївках. Вели службу Божу. Сім разів доля рятувала мене від наглої смерті. А за рік до перемоги я разом з іншими вояками прийшов до совітів з повинною. Та це не врятувало нас від побоїв. Енкаведисти били так, що хлопці з розуму сходили.

Довелося скуштувати радянської «ласки» і мені. Совіти поставили в яму з водою, а на спину поклали дубові дошки. На них ставали кілька чоловік і топталися... Потім відправили на фронт. Дорогою хлопці розбіглися. Їх знову половили. Катували ще гірше.

Мордували, було, й гітлерівці, але так як комуністи, ніхто не знущався».

...Повернувся Михайло додому геть сивий. Через сімнадцять літ з... радянських омських таборів.

 

 

ПІСЛЯ ДОЩУ

 

...Дощ вщух так само раптово як і сипонув. На вмите ясне небо викочується сонечко. А на зволожений асфальт до крейдяних малюнків збігаються діти. Вони поспішають за-кінчити свої «картини». Фантастичні сюжети, намальовані різнокольоровими крейдяними олівчиками від дощу стали яскравішими і будять уяву не тільки юних художників...

Нарешті конкурс завершується. Кілька серйозних тьоть і дядечок вибирають найкращі малюнки. Виголошують схвальні слова, роздають подарунки.

Але, помічаю, що зовсім нічого не дісталося хлопчині у сірому картузику. Він стоїть самотній, осторонь від усіх і сумно дивиться на свій крейдяний доробок.

Тихенько підходжу до нього і зазираю через худенькі плечі, розглядаючи малюнок. А там: з-за сірих асфальтово-сердитих хмар виглядає веселе, яскраво-жовте сонечко.

Я вже готовий запитати: «Чому ж ти сумуєш, маючи такий гарний малюнок?» Та зненацька мій погляд ковзає вниз, на підпис.

А там - рівними синіми літерами хлопчик промовляє: «Краще б ти не сходило!..»

 

 

КУПИ МОРОЗИВА, ТАТКУ!

 

На лавці, в міському парку відпочинку, напівсидить, напівлежить неголений молодик. З усього видно, що вчора йому було набагато веселіше... Поруч з ним - син років шести. Канючить малий, смикаючи батька за рукав вицвілої джинсової сорочки:

- Купи морозива, татку!

- Відстань, кажу, - відмахується той від малого, ніби від надокучливої мухи, і сонно порпається в кишені штанів. Натомість витягує звідти жменю дріб'язку і намагається полічити здебільшого білі монети. - Бачиш, навіть на пляшку пива не вистачає, а ти... морозиво! Важко таткові, розумієш...

Малий, відчувши, що нічого не випросить, насупившись, відходить. Побачивши під лавою дворового цуцика, при-сідає і заходжується його пестити:

- А де ж твій татко, маленький?

- Пішов пиво... шукати... - захмелілий від свіжого повітря на вчорашній алкоголь, молодик раптом незграбно розсипає дрібноту. Нахиляється, щоб зібрати копійки, бачить сина під лавою і б'є його спересердя по руках долонею:

- Вічно ти з цими тварю...ками... кинь, кажу!

За всім цим спостерігає жвава бабуся, яка нудиться на сусідній лаві. Вона підкликає висохлим пальцем до себе зарюмсану дитину і лагідно, дещо й жартома, промовляє:

- Кинь його, синку... Йди ліпше до мене. Житимеш з моїми песиками, а я тобі морозиво купуватиму за це...

Хлопчина витирає рукавом сорочки сльози зі щічок і сумно дивиться на лаву, де лежить його безпорадний батько. А потім, подумавши трохи, відповідає чемно старенькій:

- Це ж мій татко... як я його покину тут самого...

Малий повертається до лави, бере батька за руку і каже:

- Пішли, татку, додому, там на нас уже, мабуть, мама зачекалася, а морозиво купиш мені завтра...

 

 

В ОСТАННІЙ МІСЯЦЬ ЗИМИ 2005-ГО

 

Справжні друзі як гроші: вони є, або їх немає. А мені пощастило. Ми познайомилися з ним в столиці, на якомусь журналістському форумі. Нас заселили в один готельний номер. Я щойно одружився, тож виставив на столик біля себе фото дружини. А він мав принцип: кохану треба вести у власний дім. Все сміявся, взнавши про мої прийми. Та ви-ходило в нього це не злорадно, навпаки - навіть дещо співчутливо, але з долею дружньої іронії. Пізніш і я вже смявся, коли довідався, що він теж потрапив у прийми.

Працював мій друг на обласному радіо. Нарівні з інформаційними вів гумористичну передачу, виступаючи в ролі сільського балагура діда Панька. Слухав я кілька разів його, себто мого вусатого комедіанта, і щоразу брався за живіт від реготу. Таким же веселим і несподіваним було його вітання на мій день народження.

Коли на світ з'явилося друге число «Апокаліпсиса», він зателефонував і сказав: «Привіт, вусаню! Чув, ти газету почав видавати. Дивуюсь просто, як одважився... Тримайся! Чекай на матеріали, одного автора ти вже маєш».

Потім тих дзвінків було безліч. Хоча йому не вистачало часу навіть відповідати на листи слухачів. Позаяк я усвідомив, що сльоза, розділена на двох, то - півсльози, радість навпіл - удівічі більша. Проте ми ніколи не вихвалялися своєю дружбою. І цінували її по-своєму. Тож його нутро доповнювало моє, а, можливо, навпаки...

Він любив приїжджати до мене. Ми тікали від буденного на берег звивистого й стрімкого Вужа, бо тут, як говорив друг, не було куди поспішати. Ніби зупинявся час за шматком дешевої ковбаси і пляшки «Житомирської». Розлучалися без обіймів і зайвих слів.

А наступного дня знову лунав дзвінок. Тоді настрій брався невідомо звідки. Його жартівливий і водночас розважливий голос ніби фантастичними ножицями вирізав усі суми й сумніви. Негаразди відступали.

Ні, так було не завжди. Ми сперечалися. Навіть, було, не розмовляли. Мовчали. Але ж то - на телефонному дроті. І зовсім недовго. Коли ж зустрічалися, то навіть не згадували про ту слабкість. Випивали по сто грамів, заїдали хлібом з варенням і травили анекдоти. У нього був надзвичайний талант до цього. І не тільки. Я навіть не підозрював, що він сам пише. Гуморить, так би мовити.

Якось відважився і надіслав мені рукопис. Гумор, скажу відверто, був на висоті. Читаєш, і бачиш перед собою живого вусатого, розумного й доброго діда Панька.

Книга вийшла теж добротною. Тож ми як хлопчаки раділи з того. Але у своїх радіопередачах він чомусь завжди розповідав про мої казки та дитячі оповідки про тварин. І повідав якось цікаву історію про кохання двох... собак, надихнувши мене на чергову книгу. ...А на ранок озвалася моя «нокія». Я дрімав в електричці, що пхала мене до столиці. Мобільний розбудив, вселяючи незрозумілу тривогу. Ловив непевний сигнал між станціями в лютневій віхолі. Я натиснув на символ зеленої слухавки - цього разу телефонував колега. Він сповістив зовсім безбарвно: мого друга не стало. А в деталях - не закінчив чергової передачі, працюючи за комп'ютером. І все!..

Хтось вихлюпнув відро чорної фарби на замерзлу шибку вагона. Я пішов до тамбуру і закурив, схлипуючи їдким димом. Цвяхом штрикнуло кудись під серце: через день він мав приїхати до мене за своєю новою гумористичною книгою...

Вона пахла свіжою друкарською фарбою, мені здавалося, на всю прощальну залу. Веселі фарби книжкової обкладинки на чорній труні виглядали зовсім недоречно. Серед великої купи живих квітів.

В останній місяць нещасливої зими 2005-го року не стало мого доброго й щирого друга Василя Остапчука.

 

 

НЕ ПО-ЗИМОВОМУ ЯСКРАВЕ СОНЦЕ...

 

Я не люблю хворіти. Але одного разу це, на жаль, сталося зі мною. Ні, це була не ангіна чи нежить, це - набагато серйозніше!

Прийшла біда за кілька місяців до мого ж ювілею. І це справді біда, бо ні я, ні рідні мої, не знали, що діяти. Дотягнув, як мовиться, аж по саме «до нікуди». Треба було щось кардинально вирішувати. Відтак пішов спочатку до місцевих ескулапів, а потім навідався до обласного гіппократівського світила (за сприяння старого знайомого). Лікар-землячка серйозно зазначила: «Друже, беріть тисяч з двадцять і негайно їдьте до столичного інституту!»

Легко сказати «до інституту», а зробити?.. Тим більше, якщо в запасі - щонайбільше день. І ніяке філософське ставлення до дійсності не наповнить порожній сімейний бюджет. Треба реально зривати... джек-пот.

Спітнілі руки тягнуться до енної цигарки. Та й горілка вже зовсім не розраює. Тільки один день! Післязавтра - кінець. І не тішить старший товариш, що по телефону нагадав слова Екзюпері про вміння «бачити» серцем. Згадується тільки вірний друг - лебединим пухом йому земля. Шкода... Він би щось нараяв би.

На ранок переконуюсь, що раптово зірвати джек-пот не зможу. Не доля! Але поміч приходить опівдні, неждано. Зовсім від чужого. Правда, він - теж земляк. Але ми десь (уже й не пригадую) лише один раз перетнулися. Дякувати Богові! Не знаю, як. Проте запитання залишаються за спиною. А відповіді зависають наді мною. Не гаючи дорого-цінний час, збираюся до столиці.

...Ординаторська. Краплі, пігулки і яскраве світло в очі. Пролітають хвилини, секунди, мікро... Очікування. Тремтливий промінчик лікарського ліхтарика вселяє надію. Операційний стіл. Тонометр. Крапельниця і шокуюче-розслабляюча магнезія.

Спалах. Задерев'яніли ноги, ламає поперек. Майже дві з половиною години без руху. До тями приводить тихий і владний голос лікаря: «Не спіть, завершуємо...»

Нове життя розпочинається з інвалідного візка. Але, на щастя, то - тільки до лікарняної палати. Знову краплі, пігулки. Апельсини, чорничне варення і виноградний сік. Через день - додому. Незабаром Новий рік.

А за вікном не по-зимовому світить яскраве сонце...

 

 

ТАКІ НЕПОВТОРНІ ЗУСТРІЧІ

 

Уявіть собі; маленький чоловічок сидить на пагорбі і дивиться на зірки... Майже всі вони незабаром стануть його друзями...

Мені завжди щастило і щастить на зустрічі з добрими людьми.

Анатолій Стрільчук... Це - перший професійний журналіст, який звернув увагу на мене. Ще навчаючись у п'ятому класі, надіслав я до міськрайонної газети нарис про свого дядька-єгеря. На дванадцять листків учнівського зошита (!) Через кілька днів з редакції надійшов лист, де було написано: «Шановний Вікторе Борисовичу...», а в кінці: «Прошу Вас зайти до редакції у зручний для Вас час». Отакої! Мені, п'ятикласнику, ніби дорослому!..

Я не пішов, я побіг. Анатолій Павлович зустрів мене справді як дорослого. Ми довго бесідували. А потім він порадив переробити «нарис», зменшивши його до двох листків. «Нарис» вийшов наступного тижня у вигляді... заміточки на двадцять рядочків. З цього все й почалося!

Потім я зустрів ще одного журналіста і поета. Прізвище у нього незвичне й...солодке - Пасічник, Михайло. І теж Павлович. Я тоді вже намагався писати оповідання. Про Велику Вітчизняну війну. Проте якось мало не покинув це заняття, адже хтось (уже й не пригадаю) сказав, що мені, малому, зарано писати на таку тему. Я ретельно переписав своє «творіння» і надіслав до житомирської газети. Натомість мене запросили до обласного літоб'єднання. І Михайло Пасічник доволі толерантно поговорив зі мною, і не те, щоб «розбити в пух і прах» мої неоковирні «бойовики», а навіть порадив більше писати, та й радше на екологічну тематику.

Тож і відіслав я своє перше оповіданнячко «Подружилися» до газети «Зірка» (відтоді воно вже стало «класич-ним»). Його друкували в багатьох журналах і газетах, а потім «увічнили» в читаночці для малят «Пори року» та «Календарику дошколярика». Мене просто розпирало від гордості - моє прізвище у змісті стояло поруч з найвідомішими письменниками.

Коли я після закінчення Київського держуніверситету (тут я мав честь навчатися разом з з майбутнім власником видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іваном Малковичем, кореспондентом «Літературної України» Стасом Бондаренком і лауреатом Шевченківської премії Галиною Пагутяг) повернувся до рідного Коростеня, знову опинився під опікою надзвичайно чудових людей. То були земляки: Валерій Нечипоренко і Василь Головецький. Ми всі працювали у міськрайонці «Радянське Полісся». Вони досить обережно і чемно «направляли мене до потрібного русла». А якось взяли та й втнули про мене «Васильчукіаду»: /Селяві, селяві,//У колгоспі «Довгий дишель»//поздихали корови.../ (шкода. що вона десь загубилася).

А скільки гарних хвилин, днів, місяців і навіть років можна відновити в пам'яті, згадуючи відповідального секретаря редакції Степана Симончука, редакторів Петра Мишука (пройшов усю Ленінградську блокаду), Володимира Яворського (хоч і компартійний функціонер, але людяний, розумний), заступника редактора Станіслава Корольова (чудовий лектор і енциклопедист), фотокора Володимира Ярошенка, Василя Ткачука та інших.

Я хоча й був наймолодшим серед них, але ніколи не почувався меншовартісним. Гарна журналістська школа була в мене, скажу я вам відверто.

Потім... Потім я відіслав до журналу «Україна» свою першу дитячу оповідку «Хомка». І мій ще один величний земляк Василь Юхимович, хоч і пожуривши за незнання мови, надрукував його. Невдовзі за сприяння того ж Валерія Нечипоренка у Житомирі з'явилася моя перша книжечка «Несподівані зустрічі». Вийшла вона накладом у 15 тисяч (!) примірників. Саме він і тодішній голова житомирської обласної письменницької організації Олексій Опанасюк і запропонувлив вступити до Спілки письменників України.

О! Голова, повірте, пішла обертом. Та чуйний, як батько, Василь Лукич зумів таки «вчасно зупинити запаморочення від слави». Але ж і написав щирий рекомендаційний лист до «високого» спілчанського начальства, промовляючи: «То як Василь міг би не рекомендувати Васильчука?! Урветься ж родинно-краянсько-земляцька нитка літературна, - та ще тоді, коли рідна Спілка старіє та сивіє, та мало не щотижня скидає скорботно шапки у жалобі над втратами - і видатними, і та іншими...»

Невдовзі мені стало затісно в державній газеті і я спромігся створити вільний і благодійний тижневик з претензійною назвою «Вечірній Коростень» (а трохи раніше він був «Апокаліпсисом»). Перше число його вийшло у День Святої Покрови і в рік проголошення Незалежності України. Пізніше я заходився видавати ще й книги. Ця справа й звела мене з Леонідом Закордонцем з Ірпеня, відомим поетом-піснярем, редактором журналу «Дніпро» Миколою Луковим, ще одним відомим земляком, знавцем їжаків, автором нев'янучих чорнобривців Миколою Сингаївським.

Все частіше спілкувалися ми з Василем Юхимовичем. Я й не сподівався. що станемо ми такі дружні потому. Коли б не їхав Василь Лукич до своїх рідних Сингаїв, завжди кликав мене на зустріч на вокзалі, де ми розмовляли про життя, літературу, плани. Отак потому й народилося літературне свято «Просто на Покрову», яке звело мене з неповторним і невтомно-веселим актором, прозаїком і поетом Василем Довжиком, який пізніше напише: /В місто Коростень із даниною// З міста Києва - в свято - лечу//Привітати з усією Вкраїною//Раз в чотири роки із легкої руки//народився такий князь древлянський//Віктор Васильчук./

А ще я познайомився з незрівнянним Юрієм Мушкетиком (який написав роман про земляка-гетьмана Івана Виговського), талановитим ліриком з Брусилова Василем Сташуком (телефонує майже щотижня), лауреатами Шевченківської премії Олексою Дмитренком з Києва та Степаном Сапеляком з Харкова, вчителем і прозаїком з надзвичайно щирою душею з Тетерева Віктором Лупейком, із збирачем і хранителем українських традицій Василем Скуратівським, всеукраїнським гумористом Євгеном Дударем, літпрацівницею севастопольської газети «Флот України» Тамарою Гордієнко, справжніми запорізькими козаками Миколою Білокопитовим та Пилипом Орликом.

Цікавий і буковинський балагур, поет і критик Роман Кухарук, який організував мою першу автограф-сесію в Києві, а маститий фантаст Тимур Литовченко запросив мене до Львова на презентацію (смак тієї кави не повториш) його першого науково-фантастичного журналу.

А про Петра Щербину можна написати великий нарис. Він родом з Коростенщини, але очолює в столиці інформаційну агенцію «RegioNews».

...Зустрічі... Знайомства... Я впевнений, що їх ще буде немало в моєму житті. Позаяк гіпотетично чую слова улюбленого Антуана де Сент-Екзюпері: «Тобі часом дошкулятимуть грози, туман, сніг. А ти подумай про тих, що пройшли через усе це раніше за тебе, і скажи собі: те, що вдалося іншим, завжди можна з успіхом повторити».

Дякую тобі, Антуане! Спасибі тобі, Доле! Не зрадь мені, Фортуно!

 

 

Я ЙДУ І ПОСМІХАЮСЬ...

 

Закінчивши писати останній рядок цієї книги, пригадав: коли я працював завідувачем агропромислового відділу міськрайонної газети, в одному із сіл рідної Коростенщини познайомився з чудним, мудрим і старезним дідом Марком (його вже, на жаль, немає на цьому світі). Говорили ми з ним довго. Про все. Переглядали пожовклі фотознімки, пили запашний чай з чебрецю і ще якоїсь «секретної» трави. А потім дід Марко показав мені акуратно зшиті чорними нитками газетні вирізки.

«Це цікаво, повірте, - сміхнувся він загадково, - можу дещо дати навіть передрукувати... Тут є і ваші статті... А ви, до речі, зберігаєте свої газети?»...

Ні, не зберігав я тоді газет. Не було такого бажання, бо ще тільки розпочинав свій журналістський шлях. Заходився це робити лише після народження власної газети. Тепер цілком розумію того діда, і переконався, що то було зовсім не дивне захоплення.

Відтоді вже списано стоси паперу, випущено тисячі номерів тижневика...

Іноді заглянеш в підшивку, скажімо, десятирічної давності, і так приємно стає на душі: це вже минулося, про це казав, а це - збулося, а про це знову треба згадати...

А ще видрукувано з десяток моїх книжок для діток. Посадив з півсотні дерев з різними людьми. Викопав з батьком криницю.

Затишно ще й від того, що спільно зі мною працюють моя рідна сестра, моя дружина, а головне - донька, яка обрала собі той же шлях. Після школи працювала в моїй газеті, навчалася в тому ж університеті, вибрала ту ж професію. І що найбільше радує - пройнялася вона моїм газетним життям, котре плине то рівчаком, то широкою рікою, а то - через пороги: від суботи й до суботи.

Я щасливий, що народився під знаком Риб. Опанував журналістське ремесло. Став письменником. Мене знають і поважають. Я маю улюблену справу, гарну сім'ю, яка щиро ділить зі мною всі радощі й негаразди. Живу вже півстоліття в рідному місті. Нажив добрих друзів. Спілкуюсь щодня з приємними й працьовитими земляками.

Я йду і щедро посміхаюсь життю. А ввечері знову сідаю за стіл, беру чистий аркуш паперу і - пишу...

7 листопада 2012 року