КАЗКОВА ДИВОВИЖНІСТЬ

ПРИМАНДРУВАЛА В СЕРЦЕ

ТАЄМНА СИЛА

ДВОКНИЖЖЯ

Васильчук В.Б. Штурман, Марсик, і війна…: новела. – Житомир: ПП «Рута», 2022. – 24 с.

Васильчук В.Б. Казка про нікчемного Карлика і Веселкову галявину. Житомир: ПП «Рута». 2022. – 12 с.

Про кожну з цих книг можна було б написати окремі рецензії, знайти необхідні нюансики для наголошування. Але чесно кажучи, не хочу ставати на цей шлях і поведу мову про обидва видання в одному відгукові. Й бачу чимало причин для такого кроку.

По-перше, обидва прозотексти належать перу одного й того ж автора. І побачили вони світ майже одночасно в одному видавництві. По-друге, видання торкаються теми добрих діянь людини в пору воєнного лихоліття. Якщо в новелі про це мовлено прямим текстом, то у казці актуальну тему зачеплено опосередковано. Та не думаю, що це має якесь значення для сприймача, бо його цікавить не така особливість, а вміння автора літеросплетеннями розповісти про те, що хвилює.

А тепер опісля висловлення узагальненої думки про оцінювання видань та їхню тематику перейдемо до конкретики. І згадаємо тут, звісно, про сюжети новели та казки. З колишнім штурманом військового гвинтокрила Степаном Кузьмовичем зустрічаємося вже на початку новели «Штурман, Марсик, і війна…». І саме його можна вважати головним героєм цього твору.

Розумію, звісно, що тут маємо певну непростість. Дехто скаже, що у воєнну пору письменникові варто писати про звитяжність воїнів на полях боїв, а не описувати переживання тих, хто перебуває у глибокому тилу. Не заперечуватиму потреби більшої уваги до оспівування героїки. Але не можна скидати з рахунку і того, що в більшості випадків навіть сяка-така вправність у зображуванні фактажу нагадуватиме своєрідні нотатки явищ чи подій сучасності. Бо глибше осмислення теми – справа часу. Аксіома літературної творчості, з якою не посперечаєшся.

Це – з одного боку. А з другого теж маємо непростість. Не кожен письменник відчуває себе майстром букв, коли йдеться про відтворення батальних сцен. Та й сам процес збору матеріалу не позначений однозначністю.

Йдемо далі. Хочемо того чи ні, а тільки часова необхідність може диктувати літераторові потребу звернення до тієї чи іншої теми, бо силуваним конем далеко не заїдеш. Зрештою, було б неправильністю й неувага письмака до життя тиловиків. Адже воно є складовою наших буднів. І суть, напевно, полягає на в тому, що стало темою твору, а художній рівень відображення.

Саме це, до речі, і є вельми актуальним для новели, про яку вже йшлося. Отже, зі Степаном Кузьмовичем знайомимося березневого ранку. Він засмучений тим, що російські окупанти нещадно обстрілюють великі міста і маленькі села, несучи лихо людям. Бачить, як до ошатної приватної садиби, в якій жило двійко самотніх літніх людей, під’їжджає легковик… Вже пізніше, він здогадується, що до батьків, рятуючись від рашистів, приїхала донька з онукою та їхнім песиком. Власне, Марсик (так нарекли чотирилапого) – єдиний скарб прибулих – стає своєрідним гвинтиком написаного.

Спершу автор описує мопсикові витівки зі шлангом, за який йому дорікає донька господарів. Потім письмак детально (хоч і кількома штрихами) змальовує, як Марсик, аби показати, що він уже й не такий великий бешкетник, приносить господареві дому запальничку. Йдеться й про те, що мопс допомагає прибирати подвір’я садиби, хоч старання чотирилапого викликають іронічну просмішку.

Більш детально літератор розповідає про те, як Степан Кузьмович сосисками таємно від господарів підгодовував собача. Автор, деталізуючи це, врешті-решт не оминає й того, що штурманову доброту Марсикові господарі викрили й образилися на нього.

А завершується усе тим, що «ображена» родина запрошує штурмана на гостину. І найголовнішим персонажем, який радіє появі гостя стає Марсик. Він несподівано вискакує на руки й порчинає облизувати лише бороданя, який з’явився так несподівано.

Банальна історія скажете? Мовляв, не слід фокусувати на ньому увагу. Чого там гріха таїти, якщо подібне «глибокодумання» має бути. Безперечно, що можна багато теоризувати з цього приводу. Але не вдаватимуся до цього. Лише скажу, що опис будь-якої життєвої ситуації є достойним доторку письменницького пера. Зрозуміло, що твір лише тоді позитивно впливатиме на поціновувача красного письменства, якщо написане вирізнятиме художня справжність.

Мені здається, що повною мірою це стосується і казки, сюжет якої є наступним. Нікчемний Карлик жив у золотій печері у Чорному лісі. Одного дня він наказав Шершням, які охороняли його, навідатися на Веселкову галявину у Зеленому лісі й привести звідти заручників. Бо радісне тамтешнє життя дратувало його й собі для втіхи зробити їм пакість. Та нічого з того не вийшло. Коли злющі мешканці Чорного лісу почали нищити красу, мирні захисники, Їжачки, Мурахи, Шуліки, Солов’ї, Бджілки й навіть Змії згуртувалися і стали оборонятися. Та самі не змогли подолати нападників, хоча й лютість вже отримала добрячого прочухана. Тоді їм на підмогу прийшли Леви, Вовки, Дикобрази та Пантери. Й жителі Веселкової галявини разом з ними здолали загарбників. Нікчемний Карлик від злості помер. Після цього кудись зникли Шершні й Павуки, а Чорний ліс поступово ожив. А про те, що Веселкова галявина знову стала радісною для всіх, можна здогадатися.

…На цьому варто було б крапкувати, зупиняючи слово потік про сюжет казки, бо чогось несподіваного вже не додаси, хоч і хотів би. Так і зроблю, зрештою. Але все ж зауважу, що на написане у казковій історії можна проектувати не простості сьогодення і все співпаде. Тому й свою думку про актуальність цих літеросплетінь вважаю доцільною..

Та теми обох творів позитивно не впливали б на читачів, якби автор вдало не використовував мовні засоби. Зокрема, вдалості слово вираження сприяють літературні тропи, серед яких є порівняння, епітети та метафори. Аби не бути голослівним, наведу кілька висловлювань. Скажімо, у новелі можна уздріти такі словосполуки, як «його господарі – ранні пташки», «заходився маршувати, як справжній вояка», «пташкою випурхнула жінка», «пелюстковий сніг». Є вдатності й у казці: «павутиння було чорним і міцним, як дріт», «понівечена місцина», «Павуки смертельно обплутали майже всю галявину». Та й серед слововиявів існують «цікавинки»: «виріжок», «лелечник-квітень»…

Не сумніваюся, що дехто назве подібні висловлювання поетизмами, які є зайвиною у прозотекстах. Та це не відповідає дійсності. Адже такі словосполуки свідчать про рівень індивідуалізму творчої особистості. І саме вони привертають увагу до прозотексту. Щодо мене, то давно зосягнув важливість цього питання. Й іноді тільки жалкую, що подібних літеросплетень ще замало. Та не накидаюся на автора через це, бо тут побутує одна заковика. Письмак побоюється «переборщити» у таких слововиявах. А це може відштовхнути читачів.

…Привертають увагу й пейзажності та діалоги. Словом, всі складові вражальності, увиразнюючись з кожним новим друком працюють на створення доброго враження про прозотексти, наявність яких ще більше промовлятиме у майбутніх виданнях.

Ігор ФАРИНА.

м. Шумськ на Тернопіллі

Іскри із вогнища життя

ВИХОВНИЙ МОМЕНТ

ЛЮДСЬКОЇ ДОБРОТИ

Васильчук В. Б. Зустріч у рейсовому автобусі: повість, новелети. – Житомир: Видавничий дім «Бук-Друк», 2022. – 100 с.

Так вийшло, що ця книга з’явилася у моїй книгозбірні ще перед війною. Тоді ж її прочитав, але відгукнутися рецензією не встиг. Та все ж думав про цей друк. Вирішив урешті-решт взятися за перо. Пояснив це для себе бажанням душі повернутись у рамці звичності. Розумію, звісно, що після воєнних подій ми багато речей сприйматимемо по-іншому. Але впевнений, що це не торкнеться основоположних питань. Бо хіба можна, скажімо, відмовитися від літературної справжності? Це – з одного боку. А з другого, – мабуть, варто наголосити, що ми мусимо (навіть зобов’язані!) повернутися до мирного життя. А це неможливо без углиблення у вияви людської доброти, розуміння якої дуже загострилося.

Й мені здається, що «Зустріч у рейсовому автобусі» Віктора Васильчука належить саме до таких видань. Бо в ньому йдеться, передусім, про виховні моменти людської доброти. Зрозуміло, що вони ще зриміше постають перед кожним з нас, якщо автор підходить до відображення певних сторінок нашого життя з позиції літературної справжності.

Особливо про це мислиться, коли читаєш повість «Зустріч у рейсовому автобусі», яка й дала назву книзі. Хоча з точки зору жанровості ставлення до цього твору може бути неоднозначним.

І тут почнемо з такої констатації. Це твориво – невелике за обсягом. Радше у даному випадкові є підстави балакати про маленьку повість. Та водномить не думаю, що це слід вважати якоюсь вадою. Бо ж суть полягає не в кількісному вимірі, а в тому, про що говорить автор. І, зрозуміло, що тут важливим є також й те, як він це здійснює.

Що ж маємо у «Зустрічі в рейсовому автобусі»? Як мені здається, нема підстав говорити про якусь одну ситуацію, хоча літератор описує подію одного кшталту. Себто йдеться про почуття людини. Максим у вечірньому автобусі випадково зустрічає Тоню, в яку був закоханим у шкільні роки, але потім їхні шляхи розійшлися. Усе написане, образно мовлячи, «крутиться» навколо цієї здибанки передноворічним вечором. Здавалося б, що усе є зрозумілим, бо текст – своєрідна фіксація почувань особистості у цей час. Та не спішимо висновковувати про одну часову площину. Хоча б тому, що в канву оповіді майстерно вплетено чимало спогадальних моментів. Щодо них, то, напевно, існують підстави для того, аби говорити, що перед нами повість, а не оповідання чи новела. Бо кожен епізод, яким послуговується письмак, міг би стати поштовхом до окремого твору. Зауважу, що тут він більш детальніший. А оповідання чи новела цим не характеризується. Безперечно, що дехто захоче дорікнути авторові за короткість висловлювання. Але ж з протилежного боку не забариться запитання: навіщо «розпливатися» мислями по древу, коли усе можна викласти коротше? Не маємо права забувати й про те, що оті епізоди допомагають ліпше збагнути характери дійових осіб, що є дуже важливою складовою збагнення твору.

Ряд цікавих моментів є й в оповідках з розділу «Під знаком Риб», які автор назвав новелетами. Але не варто сходу «пірнати в мореокеання» назви. Відразу ж зауважу, що вона для письменника має особистісний характер. Адже він стверджує, що народився у рік Пацюка під знаком Риб. А ще (це також є очевидним з тексту «Завтра мій день народження») жалкує, що день його уродин 29 лютого буває лише раз на чотири роки.

Особистісна констатація? Та ніхто цього не збирається заперечувати. Навіщо даремно гайнувати час, коли за індивідуальним проникливо прозирає загальнолюдське? Проілюструю це на наступному. Літературотворець веде мову про факти, які мали місце у його житті. До певної міри це належить до особистісного вияву почуттів. Хоча нерідко літератори по-різному завуальовують свою причетність.

До цієї суворості реалізму панує неоднозначне ставлення. Але давайте не будемо забувати, що прозоротексти з елементами химерності чи фентезі також є відображенням життя, хоча самі собою є вторуванням на навколишність з інших верхотур сприймання. А це за великим рахунком немає істотного значення, оскільки суть полягає не у методі вираження, а в художності висловленого.

Якщо мати на увазі цей нюанс, то слід хоча б побіжно повести мову про окремі моменти. І тут чи не першочерговою стає думка про причетність. Принаймні саме це не дає спокою, коли читаю «Солодкий мамин хліб» чи «Кличе лагідне море». Мотиви причетності навіюють також «В останній місяць зими» чи «Після дощу».

Та не тільки це «примагнічує» до себе. Мені, приміром, припала до вподоби гумористичність у творах «Закадрив свою ж… дружину» і «Паспорт на… пеньку». Зачаровує вміння автора бачити цікаві деталі, без чого істотно програли б у сприйманні «Купи морозива, татку!» чи «Справжній письменник».

Дозволю собі звернутися ще до однієї цікавинки. Віктор Васильчук належить до тих письменників, які наголошують на потребі людини постійно піклуватися про «братів наших менших». Про це промовляють чи не всі його книги. І в новелетах бачу тяжіння до цієї теми. В цьому неважко переконатися, коли прочитати новелети «Люблю рибалити», «Пригода на болоті», «Як довелося бобра врятувати».

Ці та інші твори із «Зустрічі в рейсовому автобусі» спонукають до ще однієї думки. В багатьох прозаїків, які пишуть для дорослих, є твори для наймолодших читачів. Це навіть стало своєрідною модою. Наголошу, що в даному випадкові йдеться ще про один літерний масив у доробкові того чи іншого «дорослого письменника». А «Зустріч у рейсовому автобусі» – протилежність цьому явищу. Адже поціновувачі красного письменства знали Віктора Васильчука як цікавого письменника для дітей.. І раптом він «вибухнув» неординарною книгою для дорослих. Добре про це у своєму передслові сказав письменник Василь Головецький: «Віктор Васильчук переконливо доводить цю істину (переміну традиційного амплуа – прим. І.Ф.) новою неординарною «недитячою» книгою, демонструючи в ній свіжі грані свого таланту». До цієї правильної думки додам лише акцент на рідкісності цього явища.

А тепер погляньмо як літерат крокує до цього, дивлячись у виражальницьку лупу (прошу вибачення, що для висловлення цієї думки вжив дещо не літературознавче означення).

І як тут не зачепити питання про літературні тропи. Адже автор нерідко послуговується ними у повісті і в новелетах. Скажімо, мені запам’яталися метафори: «солов’ї мелодійними трелями нестерпно кликали літо», «домовики перешіптувалися в запічку», на вмите ясне небо викочується сонечко»…

У цих таких простеньких словосполученнях зримо постає поєднання реалу та уяви. Воно очевидніє і тоді, коли зір натикається на різноманітні порівняння. Назву хоча б деякі з них: «зник, мов у воду канув», «пасмо волосся – осока і комиші», «там як у віночку»… Перелік вдатностей можна продовжити, але гадаю що й згаданих достатньо, щоб охарактеризувати цей троп.

Зауважу й те, що прозаїк вміло експлуатує й епітети. Їх нерідко вздріваю й у назвах новелет: «Трояндове серце», «Живичний дух дитинства», «Мисливська помста». Цікаві епітети побутують й у текстах: «неслухняні пальці», «сивий серпанок», «темно-фіолетова тиша», «крейдяний доробок», «вицвілі двері», «жвавий струмінь»…

Надибую й цікаві пейзажності. «Автобус сердито чмихнув, розчиняючись у грудневій віхолі», «тільки прибережна осока щось шепоче вербам», «залопотало листя на старих порепаних вишнях». Ви, мабуть, помітили, що пейзажні описи помітно виграють за рахунок використання літературних тропів вищезгаданих типів.

Не можуть пройти повз читальницьку увагу діалогічність, вміле використання фразеологізмів та кольорових екстраполяцій, хоча дехто, напевно, почне говорити, що відгукувач занадто багато уваги приділив виражальності, незважаючи на те, що вона, мовляв, є більш характерною для поезії. А для прози найліпшим є наголос на сюжетних лініях. Дуже сумнівне твердження. Автор цих рядків жодного разу не заперечив важливості сюжету для прозотексту. А далі мій опонент, ратуючи за актуальність сюжету для прози потрапляє у свою ж пастку. І найвдатніший сюжет не врятує письмака, якщо за ним не стоятиме творчий індивідуалізм, якого неможливо досягнути без виражальності, супроти котрої так войовничо налаштований той дехто. Впевнений, що це ще не раз докажуть «недитячі» книги «дитячого письменника». І не тільки вони. І це буде ще одним виховним моментом людської доброти.

Ігор ФАРИНА

ПОДОРОЖІ ДОРОСЛОСТІ

ДИТЯЧИМ СВІТОМ 

Васильчук В. Б. Дванадцять казок. – Житомир: Вид. О.О. Євенок. 2020. – 48 с.

Нині часто можна почути нарікання на зменшення уваги до перечитування творів художньої літератури. І як не прикро, нікуди не втечемо від сумноти. Звісно, негативне явище має різні пояснення. Але є один момент, який соромливо оминаємо, хоча він, напевно, належить до найосновніших чинників небажання громади. Маю на увазі якість текстів, які письмаки пропонують читальницькій аудиторії. І чи не в першу чергу це стосується написаного для наймолодших. Як часто графоманчики різного калібру чваняться, що вдало виступили в якійсь школі. Начитаються юні їхніх опусів і починають думати, що вся література така примітивна та не цікава й після цього дитячий максималізм уже  неможливо переконати у протилежному.

От і виходить, що поза увагою нерідко опиняються вартісні книги. Саме до таких (як мені гадається)  належить «Дванадцять казок» Віктора Васильчука – письменника з Коростеня на Житомирщині: поясню це тим, що він не сюсюкає з читачами шкільного віку, не вдається до стогидлого моралізування, а промовляє як рівний до рівних зрозумілою мовою. А ще мене дуже вабить те, що автор, працюючи у жанрі прози використовує різні види вираження думки (за останні роки познайомився з багатьма виданнями цього автора. Не заперечуватиму, що у кожному були елементи казковості. Але водномить їх знакувала різновидність: оповідання, повість, есеїстика...).

А тепер перед зором з’явилися казки, кожна з яких має свої особливості. Скажімо, нове видання започатковує твір «Бджілка і Сонечко». Про що він розповідає? Про працелюбну, але неслухняну бджілоньку, яку так обмалювало пекуче сонечко, що вона з темно-рудуватої стала смугастою... Якщо ці літеросплетення розповідають про життя комах, яке завше є цікавим для дітей. І лише крилаті особини діють у твориві, то у книзі також побутують й історії з участю людей. Згадаємо, приміром, про твір «Максимко, паркер і ляпка». Маленький хлопчик Максимко став першачком. Був він розумним, дтемпним, але трішечки лінькуватим. І  одного разу він отримав «двійку» за невивчений урок. Зрозуміло, що не хотів показувати батькам щоденник, щоб не сварили. «Допомогли» паркер (авторучка) і ляпка (чорнило з неї). Вона так точно впала на злополучну оцінку в щоденнику, що рідні подумали:и школярик отримав «дванадцятку». Через деякий час знання дитини спроавді так оцінюють. Але капосна ляпка втручається і заслужена оцінка перетворюється на «двійку».

Після цього Максимко усвідомлює, що досі чинив неправильно і перестає дружити з паркером та ляпкою. Фантазійність тут існує, бо у реальному житті жодна авторучка ще не промовляла людським голосом. Та не думаю, що видумка  діє відштовхуюче і говоритьь про якусь штучність. Навпаки. На рівні дитячого сприймання навколишності дорослий письменник без загравання з юними адресантами, написаного наголошує на часові необхідності спілкування живих істот й неодухотворених предметів.

Впадає в око і те, що автор у своїх казках не оминає тему боротьби Добра і Зла. Ілюстрацією тут може бути казка «Янголи світла». Сюжет твору є доволі простим. В Козацькому краї несподівано поселився дракон Калімат, який окрадав людей і навіть хліб святий зробив золотим та недоступним. Це обурило козаків і козачок й вони постали проти нелюда. Він у помсті наслав на них темних птахів беркутів, яких козаки подолали у битві. Після цього Калімат поспішно втікає з краю у сусіднє королівство, забравши з собою, що міг.

Політичні аналогії в даному випадкові напрошуються самі собою. І дають підстави стверджувати, що й мовою казки можна розповісти про сьогоднішні непростості, якщо творчо підійти до втілення замислу у життя.

Варто, мабуть, згадати ще про один момент. В більшості попередніх творів, які вже оприлюднював письменник йшлося про різні нюансики взаємин людини і «братів наших менших». Цього ж разу такої однотемності не має, що створоює ще один позтитивний сприймальницький інтерес до гри буквиць.

Впевнений у тому, що книгу буде цікаво читати і дорослим читачам. Й не бачу тут ніякої дивності, хоч книга адресована читацькій аудиторії шкільного віку. Вже хоча б тому, що автор уміло знаходить тон розмови, котрий є дуже важливим у нинішній час. А ще їм слід би затямити, що казка може бути добрим мовним учителем.

Себто «Дванадцять казок» вказують, що роль вихователя бере на себе не тільки тематичність, а й виражальність (коли думається про неї, то згадується про багато питань, та зупинюся на тих, які сам вважаю дуже важливими).

Й тут перш за усе поведу мову про літературні тропи. Ефекту поєднання реального та ірреального додають метафори, яких чимало віднаходжу на сторінках книги. «Сонце так і вирувало над липовим гаєм, розчісуючи свої промінці розквітлими деревами». «...дерева поскидали останні листочки з себе». «Побачив те Лісовик і наслав на них усіх густий туман, а дівчину перетворив у сизу хмаринку».

Безперечно, що у більшості цих та подібних метафор є елементи казковості, що, зрештою є характерним для жанрового різновиду. Та ефект не був би таким вражаючим, якби цей образний вияв не сусідував з порівняннями та епітетами. Серед останніх зокрема, назвав такі вдатності, як «зелено-листяні коси», «стріли вогняні», «стрімка колісниця»... (трикрап’ям намагаюся натякнути, що перелік позначений неповнотою і бажаючі можуть його при бажанні продовжити).

А заодно звернути більшу увагу на порівняння, які вражають різновидовістю. «Наприкінці літа на ньому з’явилися рясні кетяги червоних, як кров, ягід». «Бо ті злі сили – духи боліт та яруг». «А невдовзі з нього вигулькнув симпатичний павучок-синочок».

Використовує казкар й пейзажність. «Коли сонечко піднялося високо-високо, воно змережило міцну й ажурну павутинку, і в куточку відклала невеличке білясте яєчко». «Трохи згодом воно (дерево – прим. І. Ф.) вкрилося ніжними квіточками з дивовижним ароматом».

Інколи в казках можна угледіти вихлюпи діалектичності, від яких повіває органічністю. І в такі моменти чомусь дуже хочеться, аби таких мовних знахідок у текстах було більше. Та водномить осмикую себе, кажучи, що це тільки моє індивідуальне побажання, яке враховує однієї особливості.  Юний читач  відразу помічає штучність слововиявів, що «грає» проти письменника і його мовних уроків. А ще, напевно, треба мовити про таке. Рецензент невипадково  «танцює» надокучливий гопак навколо мовних особливостей. Бо тільки вони говорять про непорушність стилю письменника.

А завершити ці нотатки хотів би ще одним розмірковуванням. Вже було мовлено про різнорідність вираження думки в рамках одлного жанру. На що нам очікувати? Сумніваюся, що й автор може сам з великою точністю сказати про це, адже прооцес творчих шукань казки слова в казці життя.

Ігор ФАРИНА

Епатаж соціального життя
 у публіцистичному атласі історії

Оксана ГЕРАЩЕНКО,
лауреат премії імені Василя Юхимовича

Васильчук В. Б.

In carne (Власною персоною). – Статті, есе, інтерв' ю, розповіді. – БВГ «Вечірній Коростень». К.: Карпенко В. М., 2014. – 264 с.

Ніщо не може так пробирати єство, як чергове знайомство зі знайомим, і буває це в моменти нових презентацій світу. Не важливо в який спосіб: посаджений садок, вишита сорочка, спечений пиріг, написана книга – демонструються нові грані особистості, відкриваються цінності людини, дарується шанс торкнутися душі. Пережити свіжі, щойно народжені знайомства з відомим, зрідни першому поцілунку: маєш надію отримати насолоду, але ще не знаєш, як воно буде. Нині зобов'язуюся передати відчуття раювання мистецтвом книги. Кожне видання сприймаю цілісно, не відокремлюючи вербальну грань від молекул дерев, на яких вона надрукована, або того моменту, коли погляд запитально блукає назвою, об'єктами дизайну палітурки. 

У благосному теплі розгортаю адресовану бандероль – «IN CARNE» Віктор Васи-льчук. От тобі й маєш наступне здивування – титулка світиться варіацією таланту видатного митця. Васильчук – художник? До картин кожен ставиться по-своєму. Ними милуються, захоплюються, колекціонують і просто без підтексту вивішують на стіни. Я «читаю» полотна і вважаю, що вони значно глибше розкривають своїх творців, ніж літературні трактати, адже виникають і пишуться на рівні підсвідомості, тому не можуть вводити в оману щодо моди на тематику. Картина – натура свого отця без прикрас і зайвості.

Із грубо витесаного мольберту (так: дві нерівні рейки, злегка затерті шматком скла) от-от злетить гіперболізоване сумне пташеня. За його майбутнім польотом спостерігає «всевидяче око», але не те, що ми зустрічаємо масонським знаком серед життєвого простору, воно – хиже-любляче, буцімто фрагмент беркута-батька та й по всьому. Очиця завмерла в небі десь об одинадцятій і нерушимо світить цілий вік на нижній терен. Пернатому пуцьвірінку від цього добре, а от плодам шипшинового глоду тяжкувато – не в пору почервоніли. Запитую сама в себе про зміст, чи то про настрій абстракційного полотна й не можу визначити конкретику. Почуття спокою межує з тривогою, бо конче хочеться, аби пташеня залопотіло крильми й піднялося, йому ж тяжко ось так стояти з піднятими доверху кінцівками. Зображена на картині незавершена дія персонажу, палітра кольорів і головне – «око» чітко вимальовують автора. Мені цікаво зазирнути в персональний світ Віктора Борисовича, тому безсовісно вдаюся до психологгічного аналізу зображення.

Художник має стійку тенденцію до діяльності, дієвості та невпинного пошуку шляхів самореалізації, все, що намріялося, починає здійснюватися, навіть, якщо не доводиться до кінця. Він має претензії щодо свого громадського статусу і в той же час – абсолютна байдужість до оцінки оточуючих, його не цікавить, що про нього думають та говорять. Присутня в полотні й імпульсивність у схвалені рішень. Є лінії «щити», вони відгороджують автора від глузувань мало значущих у суспільстві осіб, невизнання, навіть знайшлося місце для фізіологічного недугу. Кольори додають картині авторську соціальну активність, яскравий чоловічий початок, втому, пошук спокою. І найголовніше – страх... Чому саме ця робота була обрана для обличчя книги? На сторінках доволі цікавих полотен, шкода – чорно-білих, вони могли б стати окрасою більш візуалізованої тонкої конституції пана Віктора. Відповідь знайшлася серед текстів.

Перше враження – обурення. Це не збірник доладної публіцистики та бездоганних художніх творів, а якийсь гірко слізний прощальний тур примадонни Пугачової! З датованих статей виринає стійке уявлення, нібито Васильчук доспів тої межі, коли прийшов час «лебединої пісні». Болюче занепокоєння психофізичним станом майстра довго не може вщухнути, не дає можливості читати, і я починаю розуміти, що це природний інстинкт людини-творця – неодмінно проаналізувати власний шлях, якщо до свідомості прописується підозра, ніби завтрашній день закінчиться цієї миті. От вам і присутня у картині фізична вада, от вам і підсумок, все-таки психоаналіз – серйозна, хоча й варіаційна штука.

Ніколи не втомлюся повторювати, що історію пишуть не фахівці в спеціалізованих інститутах, а літератори та публіцисти. Відображення життя обивателів окремо взятої держави, їхні поневіряння та здобутки стають сюжетами художніх творів. Усяка громадська думка формується через періодичні видання, чим більший розголос після опублікованих статей – тим сильніші переконання людей у правдивості, чи хибності правлячого режиму, конкретних подіях, законності часу. Та біда в тому, що газети губляться, мало хто буде зберігати публікації для нащадків, і практично дев'яносто відсотків читачів забудуть, у якому саме виданні, якої дати був надрукований хвилюючий матеріал, що вплинув, припустимо, на результати виборів, тим самим змінив хід історії. У книзі Віктора Васильчука зібрана унікальна колекція резонансних та спокійних статей, і кожну першу можна сміливо назвати доленосною, бо за ширмою гарних слів беззаперечно присутній уділ: людський, трапунковий, природній, такий, про що не можна змовчати-забути.

Розділ «Такі неповторні зустрічі» відкриває Віктора Борисовича вхожим до багатьох видатних митців. Він одразу постає «своїм» у публікації 1990 року в «Радянському Поліссі», де висвітлює культурну подію. «Незвичайний подарунок» отримали древлянки в Міжнародний жіночий день – до Коростеня завітали автори відомих музичних хітів Ігор Дємарін та Юрій Рогоза. Васильчук просто веде розмову для майбутньої статті, без принципового богоговіння перед ними, звертається на «ти», але це не фамільярність – щирість бесіди із собі рівним. Такі ж діалоги йдуть із ще живим Валерієм Нечипоренком «... Мені цікаво жити» та «Мандруючи світом, я живу» Миколою Хрієнком. Виважені питання, поставлені паном Віктором, відкривають співрозмовників у вигідному та зрозумілому світі. У статтях немає нашарування особистісних емоцій чи незавершених фраз, він просто переповідає головне, що може зацікавити й овинно запам'ятатися людям. Вразилася тим, що Віктор Борисович абсолютно випустив інтерв'ю із відомими політич-ними діячами, буцімто їх не було на шпальтах його газети. Що це: пророча далекоглядність неважливості пустих обіцянок, чи зрозумілий прогноз вражень своїх читачів, бо закайданені партійним пафосом люди стомилися шукати серед рядків надію на краще? Відповідь достеменно проста: це – Васильчук, який не дає читачеві бракований продукт – писарський ширвжиток для пана Віктора зрідни дев'ятій Біблійній заповіді.

Неприпустимий парадокс відкрився, коли намагалася аналізувати «IN CARNE» лише у світлі публіцистики. Ні, це геть неправильно, оскільки «цей» Васильчук приходить у світ своїм природнім призначенням – казкарем. Він використовує пресловутий ТРВЗ (теорія розв'язання винахідницьких завдань) – збирає до купи образ неіснуючого персонажу з реалій буття. Його «Персона» (так одразу назвала книгу для себе) ввібрала несамовитість та умиротворіння простору, здобула збірне обличчя з ликів воістину епохальних митців і з'являється у розділі «Віктор Васильчук: про тих кого вже немає..». Добродій Віктор пише горем і сльозами, кричить кожною літерою про втрату. Тут таки розумієш, що Всесвіт винен нам чималенький боржок, бо забрав надбання без надії на повернення. Якесь умовне духовне банкрутство суспільства підсумовує книгу. Знову не розумію, чому саме так поставлений матеріал, знову намагаюся випороти з вишиванки «Персони» цей фрагмент, аби побачити підоснову матеріальних думок. Усе так просто, в стилі Васильчука – казка, казка з печальним кінцем, оскільки Віктор Борисович попри фантасмагорію – реаліст. Митець бачить душею наші криваві потуги на щастя, розуміє, що від постійного навіювання «все буде добре» нічого не виходить. Автор критично зауважує розміщеними статтями безвільність українських поривань. Але це не той Апокаліпсис (дивно, що прийшла до первісної назви його газети), що підсумовує існування будь-кого, будь-чого. Прикладом можуть бути цікаві епізоди з розділу «Древлянка», «Просто на Покрову», і все про книги».

Шалено незадоволена власною публіцистично-критичною присутністю в «IN CAR-NE». Не слід було робити пану Віктору такий необдуманий упорядкувальний крок, хоча б заради спокою близького оточення літераторів. Але чи бачив, чи знав хтось Віктора Васильчука поміркованим та врівноваженим, таким, що подобається всім – угодним? Якось знайома, після чергової літературної зустрічі, зауважила: «...я чомусь вважала, що Васильчук такий брутальний дебошир...». Нічогісіньке означення! Окрема категорія людей приймає очільника «Вечірнього Коростеня» яскраво вираженим опозиціонером, що кинеться під танк, БТР й іншу техніку влади, тільки б «не так, як у людей». Одначе, ніхто не скаже, що Васильчук виголошує промови для публіки, коли він сам нею є, бо має мрію, а його мрія – не мета, не ціль. Це інституція конкретного плану, без пунктів та натяків на методи досягнення та прийоми впливу.

Зовсім випадково, саме в розділі про літературно-мистецьку студію «Древлянка» та рідне Покровське свято, склався портрет того суспільного діяча, яким є Віктор Борисович Васильчук в державному ракурсі. Знаючи особисто ті надбання та відгуки Майстрів культури про практику літературного митця, можу, ні – заявляю: Васильчук – суттєва величина, котра вливає на рішення розвитку. Він уміє згуртовувати навкруг абсолютність гармонії дощенту повних протилежностей. Добродій Віктор принциповий власник – за «своє» він битиметься до перемоги. І не важливо чим виступає умовна «власність»: газетою, літературною студією, концепцією створення Всеукраїнського свята, галасливим кагалом котів під балконом чи забрудненим побутовими відходами клаптем землі. Хоча ледь вище текстом я відверто «загнула», позаяк Васильчук не завше отримує перемоги. Взяти, до прикладу, ЛМС «Древлянка»: мали 25-літній ювілей, маємо невдивовижу високі рейтинги серед собі подібних, але немає нікому справи до того, що Віктор Борисович так і не виборов приміщення для неї, або не забезпечив раз на рік транспорту для поїздки літераторів будь-куди. У «IN CARNE» він підносить «Древлянку», ніби підліток кохану дівчинку з паралельного класу, яка чомусь не його, але завше присутня у ньому. Мандруючи публікаціями, вловлюєш чужий гріх, що взятий Васильчуком на себе заради теперішньої рівноваги з майбутнім. Навіть мої, перечитані ж мною нотатки, вивільняють у душі місце для обурення, бо незмінність ставлення до гарних починань, не зважаючи ні на що, лишається фундаментально сталою, буцім підмурівок до фортеці байдужості. Та попри все Васильчук не боїться постати самотньо-голим серед кропиви, коли є горизонт, до нього варто йти.

Присутня у книзі фрагментарна ностальгія публікацій. Пан Віктор сумує не за місцями – за часом, коли писалися-переживалися і навпаки: переживалися-писалися статті, казки, нариси спогадів та абзаци майбутніх сценаріїв до празника. Це більше показано не текстами, а присутністю заголовків у змісті. Натомість витончену заздрість, на справжнього авантюрного гурмана, викликають світлини. Спочатку кинулася їх лічити, адже так кортіло дізнатися скільки їх – пригод і зустрічей, було у Віктора Борисовича. Телефонні дзвінки знайомих, вимога «Віскасу» від «подружки», скипіле молоко на плиту – ні, не взнати кількості закарбованих чорно-білих подій, де веселкова втіха на обличчях молодих і сіра втома мудрого покоління, обставини побуту підказують, що цифра буде однозначно не точною. Достоту дорогоцінні фото, на яких Васильчук – бравий молодик, порушують суворість «Персони», пробуджують живий інтерес уяви. Хочеться гайнути на кільканадцять десятиліть тому й пересвідчитися, що Віктор Борисович (ще просто Віктор) уже тоді формував свою МРІЮ, домінантою якої є ЛЮДИНА.

Однозначний протест викликає знімок на обкладинці – чолов'яга з ручкою в руках на тлі жовтих гардин – не Васильчук. Його ніби хтось розбудив за годину після розвантаження цегли, не дав умитися, вдягнув у сорочку з радянської крамниці «Богатир» і втиснув за стіл: «Сиди! Тут твоє місце!». Ще й примушував ледь посміхатися, показуючи слайди покемонів. Не може казкар бути таким стомленим, зморений і взагалі не такий якийсь, тим паче, що поряд іде текстівка здобутків, назви дитячих книжок. Перепрошую, але ж не під «дибою» він їх писав!

«IN CARNE» – персоналізація історії древлянської культури, публіцисттичний атлас ваги громадських цінностей і чисто «васильчуковий» епатаж соціального життя. «Персона» знайде місце у серці зрілої людини, для котрої «Радянське Полісся» не пара-трійка питальних знаків. Книга стане підручником для учнів середньої ланки, які почали задумуватися над тим, чи не пов'язати себе з журналістикою, оскільки матеріали «IN CARNE» можуть сміливо виступати загальноприйнятими пунктами дрес-коду публіцистики. Навіть «продвинута» юнь знайде для себе інформацію, яку ніколи не відшукати в Яндексі, і, оперуючи нею, зможе показати обізнаність у сфері мистецтва.

Чим мені особисто заімпонувала «Персона»? Віктор Борисович упорядкував рух часу, показав його надлишкову фігуральну вагу по відношенню до бездіяльності. Прочитавши умовний епілог, само собою написалося: «Коли ти нічого не зробив для світу, тобі зась зимньої години до трунку, налитого в кварту. Ти не зможеш погріти об неї руки і не помилуєшся дизайном, тому що хтось закрив візерунок фалангами, аби легше трималася ручка у холоді бездуховності «від суботи й до суботи».

ПОЧУВ ПИСЬМЕННИК

РОЗПОВІДЬ КОТА

Васильчук В.Б. Правдиві байки кота Персика: повість. – Житомир: видавець О.О.Євенок, 2019. – 48 с.

Коли газетярував, то побував в одного природолюба, бо хотів ословити розповідь про людину, яка піклується про «братів наших менших». Спочатку здалося, що потерплю фіаско, бо склалося враження, що мій візаві є неговірким за натурою. Бо на всі запитання відповідав дуже коротко і якось байдуже. Та він зовсім переродився, коли мова зайшла про… голубів. Сам заходився розповідати цікаві історії про своїх улюбленців, яких було так багато на обійсті… А в хаті навстріч нам кинулося кілька кішок. І знову з уст господаря полилась дивовижна ріка історій про хвостатих. Так ніби він сам був учасником пригод кішечок і тепер ділиться спогадами про них…

Цю давню історію пригадав, коли узявся читати повість «Правдиві байки кота Персика» Віктора Васильчука – письменника і журналіста з Коростеня, що на Житомирщині.

Чому пам’ять «упірнула» у журналістські будні? Бо знову подумалось про доторки до правдивості. Адже твір написано так, наче автор сам був учасником подій (написав оце й став розмислювати про непростість. Взагалі звик до того, що при оцінці прозового твору не варто ставити знак рівності між автором та дійовими особами. Винятком можуть бути хіба що автобіографічні тексти).

Неоднозначність, якщо так висновковувати. Та почасти тішуся, що таку усталеність мого підходу нерідко руйнують і автори книг для наймолодших читачів.

Як на мене, то тут є закономірність. Юний читач (таке у нього сприймання) дуже чутливий і вловлює фальшиві нотки. Отож він вірить більше реальному. Звісно, має право на існування і гра фантазії, але вона повинна мати хоч якесь реальне підґрунтя і обов’язково від нього відштовхуватися, бо такою є діалектика художньої творчості для наймолодших читачів і нікуди від цього не подінешся.

Але, мабуть, досить загальникових роздумувань, які є у попередньому абзаці. Повернемося до конкретики книги. Віктор Васильчук взяв за основу повісті те, що мало місце в реальному житті. Скрупульозно описав те, як родина доглядає вісім кішок і кота. Зрозуміло, що так, як вона (і автор в тому числі) це бачить. Не відкидаю й елементу співдружності з уявою, за що агітує два моменти. По-перше, письмовець олюднив кота і повів оповідь від його імені. Несподіваність вираження, яка «примагнічує». По-друге вдатність не була б такою очевидною, якби не було помітно, що текст «світиться» любов’ю.

І знову ловлю себе на думці, що висловлюю певну загальниковість розмислів, хоча цього разу більше доторкаюся до книги. Немов боюся, що природолюб має зірке око і вміє словами точно передати узріте, та ще й так, щоб написаному повірили і юні, і дорослі.

Тим паче, що карколомного сюжету у звичному розумінні цього означення у повісті немає. На сорока восьми майстерно ілюстрованих донькою автора сторінках розповідається про життя кота Персика в оточенні восьми кішечок, який наприкінці оповіді здружився з песиком Пончиком, вважаючи його дивовижним.

Правда, є у невеличкій за обсягом повісті випадки, де автор обходиться без цього методу. Це, зосібно рядки про ймовірність абіссінського походження Персика, і про струми низької частоти від кішок та кошенят, котрі заспокійливо діють на психіку людини, тощо. Але не думаю, що це заперечує попередній метод. Мені здається, що вони взаємодоповнюють один одного. Саме про це подумалося, коли згадав не тільки про вищеописане, а й про котячий храм у місті Бубастіс, що йдеться в одній з праць Геродота.

Та, напевно, усе це не було б таким цікавим без існування словесних неординарностей. У прозотексті Віктора Васильчука можна віднайти порівняння, епітети і метафори: «смаколики для мене – то велика радість», «тиша ранку», «галас двору», «…вмиті дощем квіти, які теж зачаровано слухали пташину пісню», «…ніби промовляє своїми округлими оченятами». Поряд з цими мовними вдатностями мирно співіснують пейзажі: «літні каштани купалися в сонячному промінні (ви, очевидно, помітили, що живоописання словом істотно виграло за рахунок метафори)».

Є чарівності і у слововживанні. Приміром, свого часу авторові цих рядків уже доводилося позитивно говорити, що Віктор Васильчук вжив слово «знайденець», хоч досі поширеним було «знайда». Кілька разів «знайденець» з’являється й у повісті. Доречно автор використовує й професіоналізми.

…Не сумніваюся, що наголос на лексичних питаннях сподобається не всім. Почуються голоси, що такі акценти більше характеризують поезію, а для прози є зайвими. Смішно і сумно водночас. По-перше, так звані поетизми – яскрава ознака творчої індивідуальності. По-друге, хіба не такі «блискітки» допомагають юному поколінню ненав’язливо збагнути рідномовні чари?

…Коли перегорнув останню сторінку книги, то подумалося й про таке. Письменник запропонував цікаві історії з життя «братів наших менших». Та чи можна це назвати лише розповіддю про них. Та ні! Радше це твір про їхні взаємини з навколосвіттям і людьми, що так потрібен у наш здеморалізований час.

Ігор ФАРИНА

ЗІЙШЛИСЯ

УЯВА І РЕАЛЬНІСТЬ 

Віктор Васильчук. «Пригоди Селенгріна – прибульця з планети Рожевих хмар»: повість-фентезі. – Житомир: Видавничий дім «Бук-Друк», 2021. – 80 с. Іл.

Якщо спробувати пограти в «жмурки» і «зачекати» причину зниження інтересу підростаючого покоління до книги, то вималюється не вельми приваблива картина. І в першу чергу, звісно, пролунають нарікання на різні психологічні чинники. Мовляв, винувата недолугість державної політики. Зрозуміло, що раціональне зерно у цьому твердженні існує. Але поряд з ним пригадалося те, про що сором’язливо промовчуємо. Почасти винуваті і... письмаки, які обрали юну аудиторію для своїх словесних апеляцій, хоч не вміють донести думку до читальників, а вдаються до дешевих ефектів моралізування.

І виникає цілком закономірне запитання: чи можемо щось протиставити цій «навалі дорослого розумування»? Не хочу тут виступати у ролі провидця, бо відповідь є загальнозрозумілою: допомогти спроможна тільки відмова «інженерів людських душ» від улюбленого методу й орієнтацію на літературну справжність у донесенні роздумів до юних сприймачів інформації.

Дехто почне говорити, що рецензент не враховує очевидностей. Та впевнений, що так. Сентенції не витримують серйозної критики. Хоча б тому, що у вітчизняному книговиданні вже є друки, котрі підтверджують мою тезу про природність вираження задуму. Одна з них – повість-фентезі «Пригоди Селенґріна – прибульця з планети Рожевих хмар» Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині.

Це узагальнене твердження. Тому бачу потребу трішки деталізувати його. І почну з наголосу на одному моменті. Ніхто не заперечує важливості казки у виховному процесі. Й більшість при цьому посилатиметься на багатовікову традицію, продиктовану ментальністю. Безперечно, неможливо не погодитися з подібним висновком, бо заперечувати те, що лежить на поверхні – наївність. Це – з одного боку. А з другого – перед усіма хочу зробити акцент на тому, що теж люблю казковість.

Та вона (принаймні мені так здається) повинна враховувати реальність сьогодення. Себто традиційна казка не може впливати на дітей (й дорослих також) через поєднання з елементами фентезі та реалій. Щось подібне маємо і в даному випадкові.

Конкретний факт? Так. Але не потрібно забувати, що літератор на основі власного досвіду повинен прийти до усвідомлення цієї істини. Якщо говорити про Віктора Васильчука, то, напевно, воно так і є. Зрештою, висновковуйте самі. Шанувальники красного письменства знають його, як цікавого літератворця, який пише для наймолодшої аудиторії. Треба, мабуть, згадати про деякі його видання, що з’явилися останнім часом. Це, зокрема – «Пробач мені, Цукерочко!», «Пригоди на Червоній гірці», «Дванадцять казок»...

Кожен твір зацікавлює по-своєму. І можна багато говорити про виражальні нюансики, вишуковуючи їх літературно-критичною лупою. Та цього разу до усіх цих особливостей додається ще одна – автор населив свою повість не лише представниками фауни, а й істотами з космосу, що є несподіванкою з незглибності письменницького арсеналу. Гарно сказав про це у передслові письменник Василь Головецький «...несподівано для багатьох шанувальників його дивовижної творчості вирушив у... космічні мандри! ...ця книга (як і всі попередні твори письменника) дихає добротою і світлом.

Побіжно вглибимося у це спостереження, звернувшись безпосередньо до тексту. Через це ж приділомо трішки уваги сюжетові І тут почнемо з констатації того факту, що з головним героєм Селенґріном (прибульцем з планети Рожевих хмар) зустрічаємо вже у зачині твору завдяки зайчикам-братикам Ліпу і Лапу. Зникає їхній дідусь Русак, якого, як пізніше виявиться полонили чорні павуки злющого Зірвидуба, котрий заповзявся скрізь поселити зло...

Далі відбувається все дуже цікаво. Як дізнаємося з анотації, герої твору (жителі чарівного Зеленого лісу і Гномії та космічний гість) визволяються від Зірвидуба та його впливів. На цьому, здається, можна було б крапкувати у викладі захоплюючого сюжету. Але Віктор Васильчук йде далі і разом зі своїми дійовими особами мандрує на Селенію, щоб разом із Селенґріном визволити його планету від космічних драконів.

Ще однією сюжетною лінією повісті є з’ява кмітливогог й розумного Василька Джури, який пізніше, прочитавши книгу «Джури-характерники» знайомиться з її автором Володимиром Рутківським. Ніби й буденною є ця подія з точки зору елементарної логіки. Та в даному випадкові (на мою думку, зрозуміло) приховується неоднозначність. Бо згадко про Васи.лька Джуру – один із виявів тіснющого зв’язку казковості та реальності, котрого не вистачає багатьом творам для наймолодших читачів.

Отже, сплав уяви та реальності. Чи не кожен зробить такий висновок, прочитавши «Пригоди Селенґріна...» Й саме це вирізняє книгу з-поміж друків для маленьких читальників.

Безумовно, що подібні моменти приваблюють. Та це – питання темарійного плану, про які уже дещо мовлено. Тому зупинюся на деяких особливостях виражальності, без котрої неможливо обійтися.

Зосібна зупинюся на промовлянні літературних тропів, до яких згідно з літературознавчою наукою належать метафори, епітети та порівняння. До взірців першого виду тропів віднесемо такі висловлювання, як «накинули оком» (с.63), «тривога огорнула все тіло» (с.67), «мозок закипить» (с.75). Надибую і чимало епітетів. Назву кілька з них: «смарагдова посмішка» (с.8), «спалах радості» (с.5), «сині клапті океанів» (с.69). «Примагнічують» до себе й найрізноманітніші порівняння на кшталт: «...заходилися прискіпливо дивитися на місяць, ніби хотіли щось побачити там» (с.8), «то ти – справжній чарівник» (с.22), «око – ліхтар» (с.12).

Позитивну роль у сприйманні написаного відіграють також кольорові екстраполяції та слововияви. Хоча дехто, звичайно, почне говорити, що лексичні тонкощі, на яких наголошує рецензент, – прерогатива поезопрозотексту. Та впевнений, що це – помилкове розмірковування. Адже мовні неоднозначності свідчать про індивідуальність письмака.

Важливе питання. Хоча воно не познаковане однозначністю. Тут передусім натякаю на наступне. Бо іноді ловлю себе на відчуванні, що згаданих вдатностей ще замало у тексті. Та водномить думаю й таке. Хочемо того чи ні, а юні читальники є дуже вибагливими до сприймання літеротворень. Не переборщити б! Й саме це стало основним при написанні цієї повісті-фентезі.

...А завершити ці нотатки про небуденну книгу уродженця землі древлянської – намірений ще одним акцентом. Книгу вдало прикрашають малюнки Світлани Радчук (з’явилася на білосвіт у Тернополі), котрі допомагають ліпше збагнути непростість мандрувань космічного прибульця і його друзів. 

Ігор ФАРИНА