ПОТАРСЬКИЙ Олександр

Potarsky

Передмова

Сказати, що Олександр Потарський - літератор, не наважуся. Просто людина в один прекрасний момент сіла за мемуари. Адже кожному, мабуть, хочеться залишити бодай невеличкий слід пам'яті про себе. А Олександру Яковичу довелося пройти такими життєвими стежками, що їх не кожен навіть уявляв, побувати в країнах, які ми можемо бачити хіба що по телевізору чи в Інтернеті. Тому й запропонував йому бути присутнім на порталі серед українських письменників. Гадаю, що його спогади читачам будуть цікаві.

Так, це - не художні твори. Це - звичайні спогади, вирвані з самого життя: дитячих років, роботи в торговому флоті тощо. "Купує" читача Олександр великою щирістю - пише так, ніби розповідає другові чи приятелю найпотаємніше, що навіть за півстоліття потому бентежить його душу.

Писав Олександр російською. Ще з радянських часів уклав собі в голову, що морські терміни звучать краще саме цією мовою. Так нас навчали. Мовляв, українська - не для техніки, не для армії, не для флоту - тільки старим селянам вона й годиться. І Олександр, який є патріотом незалежної держави Україна, "клюнув" на це. Довелося перекласти його спогади українською, що ваш покірний слуга й зробив.

Пилип ЮРИК

 

 

Біографія

Олександр Якович ПОТАРСЬКИЙ народився 1942 року в сім'ї селян на Волині. Там же його й хрестили. Ріс досить цікавою й допитливою дитиною. Співав українські народні пісні, любив «Кобзар» Шевченка. Інші книги були про війну. У них розповідалося про героїзм радянських воїнів і про звірства фашистів. Його друзі мріяли стати танкістами, льотчиками, щоб захищати Батьківщину, якщо німці знову почнуть війну. Олександр у своїх мріях пішов ще далі. Вирішив стати розвідником (на зразок Штірліца). Почав вивчати німецьку мову у десятирічному віці. До кінця навчання в школі знав її добре і хотів уже бути перекладачем. Після 10 класу його навіть направили викладати німецьку мову в сільській школі. Уявіть собі, вчора - учень, а сьогодні вже вчитель! Після середньої школи!

Три роки служив у Радянській армії. На третьому році був уже навіть командиром танка.

Після армії захотів побачити чорну Африку, тому доля привела його в Чорноморське пароплавство, торговий флот. Побував у 22-х країнах, у 36-ти портах. Працював матросом. Заочно закінчив морехідне училище, але як штурман жодного рейсу не зробив. За роки роботи на морі непогано вивчив англійську.

Потім два роки працював на Півночі, в Ямало-Ненецькому окрузі. Ще шість років прожив у Бердянську.

У Томаківку, що на Січеславщині, потрапив після розриву шлюбу. Це були роки горбачовської перебудови. Злидні частенько стукали в його двері. Тому продав усю свою бібліотеку, вирощував багато квітів, збирав лікарські трави й шипшину. Усе це вивозив продавати в місто. Але інфляція не давала нормально стати на ноги. Олександр уже майже опустив руки. Думав, чи не плюнути на все та захопитися пиятикою? Адже п'яному море по коліна, всі проблеми здаються такими дрібницями... Але не поповнив він лави бродяг та алкоголіків. Оточив себе чужими дітьми, яким допомагав вивчати англійську. І ділився з ними теплом свого серця. Багато з них стали кращими учнями в класі зі знання англійської мови й географії.

На пенсії Олександр Потарський уже 13 років. Два роки тому переніс інсульт, але не падає духом. Дуже хвилюється про нинішній день України, її долю. 

 

На цьому знімку матрос Олександр Потарський за штурвалом

на рейді в Батумі. 1965 рік.

123

 

Олександр ПОТАРСЬКИЙ

 

Вечір в інтерклубі

 

                   Не тому, що серцю боляче,

                   а тому, що воно є.

 

Серпень 1973 року. Порт Хайфон. Багатостраждальний в'єтнамський народ дочекався миру. Ще недавно, 14 місяців поспіль, тривала блокада порту. Американці накидали мін у річку й при вході до неї. У цьому полоні опинилися два десятки суден, що перебували там усі ці місяці. Екіпажі одеських суден змінювалися за цей час тричі. Вони літали літаками. Як було на інших суднах – не знаю.

А нещодавно ті ж американці з вертольотів розшукували свої ж міни та знищували їх.

У ті роки, починаючи з 1967-го, коли я вперше потрапив сюди й коли були сильні бомбардування, інтерклуб розташовувався на території порту. Це було не дуже просторе приміщення, й багато людей вмістити не могло. Увечері, під час нальотів авіації, в усьому порту вимикалася електрика. Темно було і в інтерклубі.

І ось настав мирний час. Інтерклуб тепер у місті в двадцяти хвилинах ходу від судна. Це великий будинок і ще більший двір – майданчик. На цій величезній площадці розставили багато столів. Клуб може вмістити чимало людей. Тут же ростуть високі дерева. Деякі з них у повному кольорі. Пелюстки квітів обсипаються й утворюють цілі килими, під одним деревом – білий, під іншим – червоний. Красиво.

Будучи в місті позавчора, я з товаришами заходив туди вдень на кілька хвилин. Кажу – з товаришами. Так, нас, радянських моряків, комісар судна (помполіт) пускає в місто не менше, ніж по троє. І навіть у дружній країні В'єтнамі. Ну, а вже про капіталістичні країни й говорити не доводиться. Усе боїться, щоб не втекли. У цій трійці-четвірці обов'язково – старший групи.

Завтра моя група – я, моторист Женя, буфетниця Маша (симпатична дівчина років двадцяти п'яти) і третій штурман Яша, після сімнадцятої години підемо в інтерклуб на весь вечір до двадцять другої години.

А сьогодні я ще сиджу на причалі й здаю вантаж. Робота легка – переписати в накладну номери ящиків (замовлення-наряд), що опускають із трюму на тракторні причепи. Узагалі-то я матрос-артільник, і мій обов'язок у порту – отримувати продукти для харчування екіпажу. Але це буває не щодня, доводиться виконувати інші роботи – чистити або фарбувати борт судна з плотика чи підвіски або, як зараз, здавати вантаж. Із боку одержувача теж є людина, дівчина, яка так само, як і я, записує ці ящики в свою накладну. У кінці зміни ми обмінюємось одним примірником накладної.

Зі мною на одному трюмі працює дівчина, швидше жінка Нгуєн, мати двох маленьких – трьох і п'яти років діток. Познайомились у перший день роботи. Мовний бар'єр не заважає. Я знаю півсотні в'єтнамських слів, вона – по сотні російських і англійських. Крім діток, у неї ще мама є. Чоловік уже два роки воює в Південному В'єтнамі. Останній лист надійшов три місяці тому. Чи живий хоч ще?..

У мене болить серце за В'єтнам. Із усіх двадцяти двох країн, де побував, перше місце в моєму серці займає саме В'єтнам. І не тільки через війну. Тут гарна природа – невеликі гори на горизонті, повно зелені, адже це – тропіки. Хоч у грудні-січні для тутешніх жителів буває й прохолодно. Дістають сюди північні маси повітря з Сибіру. Але для нас не холодно. Як у вересні на півдні України. Люди невисокі, й жінки, й чоловіки. Розмовляють співучо й тихенько, як каченята. Мені доводилося бачити рисові поля й цілі стада буйволів. Ми купували для екіпажу м'ясо цих тварин. Воно смачне й дешеве. Багато різних фруктів. Я об'їдався бананами.

Основний транспорт – велосипеди. Усі вулиці забиті ними. Велосипедами перевозиться все – від діточок до дров та соломи.

Знаючи, як бідно живуть в'єтнамці, я за п'ять днів роботи з Нгуєн перетягав їй із артільки багато продуктів – м'ясних консервів, згущеного молока, сиру. Спочатку вона не хотіла брати. Але я її вмовив, сказавши, що це – її дітям. Біля трапа нашого судна стояв в'єтнамський солдат. Він не дозволив би це виносити. Але в мене був маленький стільчик-розкладачка. Розставиш його й сидиш на причалі. А коли складеш, то з сидіння виходить кишенька. Поклавши туди банки з продуктами та папки з накладними, я проходив повз солдата, й він ні про що не здогадувався. Потім Нгуєн дякувала мені й казала, що діти задоволені й ситі.

– Біза (стара) тобі теж вдячна.

Перед цим рейсом ми в радянському порту вантажили для Сінгапуру білу тканину, як на простирадла. Вона була упакована спочатку в рулони, а рулони – у великі купи. Вантажники їх розкупорювали й крали. А коли винести було неможливо (їх здорово «шмонали»), вони ці шматки матерії, загорнуті в щільний коричневий папір, залишали в трюмі. При вивантаженні в Сінгапурі все це з'ясувалось, і ці шматки матерії були знесені в каюту другого штурмана (вантажного помічника капітана). А в документах одержувач підписав, що все нормально, що отримали весь вантаж. Стоячи на рейді у В'єтнамі, ми цю матерію роздавали дітям, які підходили на маленьких човнах до судна в надії що-небудь отримати від нас. Так ось цієї самої матерії я віддав Нгуєн не менше двадцяти метрів. Щось пошиє.

...Йдемо в інтерклуб. Усі ретельно поголені, підстрижені, відпрасовані, засмаглі. А Маша – прямо красуня. Блондинка, волосся довге, нагадує польку або скандинавку. Мені завжди подобався такий тип жінок. У кожного з нас кілька пакетів листівок із видами Одеси, багато значків. Від прохідної порту до самого інтерклубу нас супроводжує кортеж – це десяток в'єтнамських дітлахів. Вони вигукують:

– Льєн – со! Харасо! – льєн - со – це значить радянські люди.

Діти ведуть себе досить скромно, близько не підходять (це вам не в єгипетській Олександрії). Так що про білі штани й сорочки можна не боятися, що їх замажуть. Багато говорять по-російськи цілі речення типу:

– Спасибі, льєн – со. В'єтнам мир. Це харасо. Мир, дружба. Американо не харасо.

Ми роздаємо їм значки. Я радий за них. Адже на їхні голови вже не падають бомби. Щастя вам, діти! Забігаючи вперед, скажу, що я був дуже радий, коли почув, що режим Південного В'єтнаму упав. Сайгон здався народним військам. У той час я вже не був моряком. Працював на березі, і моя начальниця відпустила мене з роботи:

– Сьогодні твій день, Сашо! Я тебе розумію. Іди й випий за мирний В'єтнам. Ти мені багато розповідав про цю країну. Можеш навіть поплакати.

...За сотню метрів до інтерклубу до нас у компанію напросився кубинець, уже немолодий, він нам за столом показував світлини своїх дорослих дочок.

За стіл нас сіло п'ятеро. Вирішили, що горілки вип'ємо по сто грамів – дуже спекотно. Потім будемо пити пиво. Закуска дешевенька – арахіс, креветки. Наша велика й могутня Батьківщина платила нам дуже мало. Моряки капіталістичних країн, або як їх тоді називали «країн загниваючого капіталізму», отримували в рази більше нашого. Цих моряків уже досить багато є за столами.

Я згадав про суму, що в мене в кишені. Донги – це в'єтнамські гроші. Їх у мене чимало. Та ще й комісар видав кожному з культфонду по десять донгів. Вистачить і на пиво, і на який-небудь сувенір. Я відчув себе впевнено.

Офіціант приніс замовлене. Я схопився за холодне пиво. Рисове, воно завжди мені подобалось, і я його пив, правда, небагато, при кожному відвідуванні Хайфона. А сьогоднішнє моє відвідування Хайфона було вже шосте.

А майже рік тому, у вересні та грудні 1972 року ми двічі були в китайському порту Чжаньцзян. Звідти до В'єтнаму триста кілометрів. Ми привезли туди в'єтнамський вантаж, бо у В'єтнам зайти не могли через міни в річці. Як цей вантаж доставлявся до В'єтнаму – не знаю. Чи залізницею, чи якимись маленькими протоками, річечками. Наша справа була доставити його в Китай, а про майбутнє подбають китайські брати. Так от, у Китаї пиво (теж рисове) було смачніше в'єтнамського й набагато дешевше. Ми замовили його по три ящики «на брата» і нам привезли його просто на судно.

Я знову задумався про гроші в кишені. Після Хайфона ми зайдемо в Сінгапур, але за стоянку в соціалістичній країні нам сінгапурських доларів не дадуть. Бери їх тут донгами або чеками (бонами) в Союзі. І я вирішив, що решту суми отримаю чеками. Якщо в спецмагазині купити сорочку за 1 карбованець 80 копійок чеками й продати за 25 рублів радянськими грошима? За місяць у мене виходить чеками 18 рублів, тобто, десять сорочок або 250 радянських рублів.

Від мрій мене відірвав кубинець, який сидів ліворуч від мене. Він запропонував мені чарку кубинського рому. Я не відмовився. Випили, розговорилися. Я розповів йому, що в 1966 році бував у кубинських портах – Нуевітас, Сантьяго, Гавана, Маріель по кілька разів. Розповів, що в Сантьяго їздили на екскурсію в казарми Монкадо, де в той час уже була школа-інтернат. Одне слово, діти. Сотні дітей різного кольору шкіри – білі, негри, метиси, мулати, окторуни. І всі – діти вільної Куби. Я ділився з ним враженнями про Гавану.

– Гавана дуже красива, якщо дивитися на неї з моря, – казав я.

Йому це подобалось. Я ще пам'ятав півсотні іспанських слів, іноді вставляв їх у розмові. Ну, а такі слова, як «No passaran!» і «Patria o muerte!» знав кожен мій ровесник. Розмовляли з ним і по-англійськи, і трохи по-російськи. Тобто, розуміли один одного. Я сказав, що привіз із Куби десять великих красивих морських черепашок. Вони зараз удома. І ще в мене вдома є великий зелений папуга. Я привіз його з Індії два з половиною роки тому.

Знову підійшов офіціант. Він добре говорить російською, обслуговує радянських моряків. Поставив на наш стіл маленький радянський прапорець, а поруч із кубинцем – прапорець Куби. Кубинець не здивувався, що офіціант не визнав у ньому радянського моряка. Око досвідчене у тих, хто весь час працює з іноземцями.

Недалеко від нас був цілий килим із жовтих пелюсток, що опали з дерева. Ми з кубинцем підійшли, поторкали, пересипали. Але запаху не було. Я знав, що багато тропічних квітів не пахнуть. Ех, сюди б нашу черемшину та бузок!

На естраду піднялося чотири музиканти. Маленькі зростом, як одеські семикласники. І заграли. Тільки музика без слів. Першою мелодією, що розлилася по великому дворі, серед столів і дерев, була англійська пісня «Вечірній Манчестер». Старше покоління радянських людей пам'ятає цю мелодію. Вона звучала по телевізору щовечора в кінці програми «Час», коли передавали погоду. А через багато років я чув її по радіо – вже пісню російською мовою на слова Роберта Рождественського. Там є такі слова – «Прощення, прощення, тепер у мене не проси».

Тільки затихли останні акорди, як зі столів, зайнятих англо-саксами, пролунали бурхливі оплески, крики. Так, варто все-таки подивитися на ці самовдоволені, відгодовані, доглянуті фізіономії! Так, думав я, ніхто з них не голодував у дитинстві, як ти, Сашку. Мені на хвилинку стало сумно.

Від далеких столів до музикантів іде високий широкоплечий англосакс. Із ним в'єтнамка – перекладачка. Вона перекладала з англійської на в'єтнамську (для музикантів). Але деякі уривки я зрозумів по-англійськи. Він говорив стандартні слова про мир і дружбу. Потім зняв свій годинник і подарував маленькому музикантові. Я вірив у його щирість, бо, зустрічаючись із багатьма іноземними моряками й розмовляючи з ними, чув, що й вони, і їхні сім'ї засуджують американську агресію у В'єтнамі.

Англієць, повертаючись до свого столу, пройшов повз нас дуже близько, перехопив мій погляд і запитав:

- Do you like this music? Тобі подобається ця музика?

- I know this song. It is "Manchester in the evening". I like this song very much and I often sing it. Я знаю цю пісню. Це – «Вечірній Манчестер». Мені вона дуже подобається і я часто наспівую її.

Він тисне мені руку й уже російською говорить:

– Велике спасибі. – і, глянувши на моє зап'ястя правої руки та прочитавши з татуювання ім'я, каже: «Я дякую тобі, Сашку», – він іде.

Та я забув сказати, що присутні в клубі могли не тільки слухати музику, а й потанцювати на невеликому майданчику. Там розмістилося б не більше десяти пар.

Під «Вечірній Манчестер» ніхто не танцював. А дівчат було багато. На кожному судні було по три-чотири дівчини. За декількома столами сиділо з десяток в'єтнамок. Це – перекладачки з різних мов. Із деякими іноземними моряками сиділи їхні дружини. Моряки багатьох країн мали право раз на рік (на один рейс) брати з собою дружину. Таке право мали навіть моряки з НДР, або, як ми їх називали, «наші німці».

Хочу поговорити про цих самих «наших» німців. Із офіційної партійної радянської преси я знав, що з усіх країн соціалістичного табору найвищий життєвий рівень був саме в НДР. А зараз нехай подумають ті, хто вміє думати. Як вони досягли цього? Як переможена країна, котра сплатила великі репарації, із неї, як і з ФРН, вивезли майже все переможці. Їхніх полонених тримали в Союзі до 1956 року (і правильно робили, що тримали). Вони відбудовували те, що зруйнували в 1941-му. Так хто ж відбудовував НДР? Старики, жінки, діти й ті чоловіки, яким удалося вийти живими з горнила війни. За німецькі гроші євреї (отримавши чималу суму за кожного знищеного єврея) побудували свою державу. А німці підняли свою країну й зажили чудово. Набагато пізніше, вже онуки фашистів, вибачилися перед Україною й кожному остарбайтеру (в ті роки майже діти) виплатили гроші. Як гуманно, як це по-людськи.

Але повернемося в інтерклуб. Наступна мелодія – грецька. Пісня «Хлопці з Пірея». І хлопці з Пірея, котрі сидять за столами, не стали чекати кінця мелодії. Не той темперамент. Це вам не холодний Туманний Альбіон. Один грек став поруч із музикантами й почав співати (по-грецьки, зрозуміло) – голос був потужний. П'ятеро інших, прихопивши в'єтнамок-перекладачок, почали крутити щось на зразок хороводу. Та це ж просто чудово! Ну дають елліни! Але «Сіртакі» все-таки краще. «Зараз би «Сіртакі», – думав я. Мені подобалася грецька музика. Ця мелодія мене захопила. Я ворушився – хитався за столом у такт мелодії. І ось вона закінчується. Співаючий і танцюючі кланяються глядачам. А за столами не крик, а рев, справжній рев. Я помітив, що навіть манірні китайці посміхаються й ревуть стоячи, вирячивши свої вузькі очі. І раптом, як по команді, всі, стоячи, почали скандувати: «Сіртакі, сіртакі, сіртакі!» Заревів і я. Я згадав, що читаючи якусь книгу про Грецію часів Аристотеля, запам'ятав слово «Хайре» (вітаю вас!). Я побіг до греків. Там уже була юрба. І через голови інших, склавши руки рупором рота, я кричав, намагаючись привернути до себе увагу хоча б одного відтанцювавшого. Вони, ніжно обнявши в'єтнамок, усі кланялися й усміхались. Юрба ревла: «Сіртакі, сіртакі!..» Я ж кричав своє: «Хайре, Еллада! Хайре, Афіни! Хайре, Афродіта!» Не знаю, чи розуміли вони мене? Може, це слово давньогрецькою? Та й яке це має значення?

І раптом той, що співав, підняв руку. Настала мертва тиша. Я чую, як він сказав музикантам одне лише слово «Сіртакі!» й швидко побіг у напрямку до нашого столу. І ось він перед Машею на колінах – так він запрошував її на танець. І хоч Машиним фаворитом був не я, ревнощі в мені якусь хвилину все-таки спалахнули. Ах, ти, чорняво-коричневий нащадок Софокла, Есхіла й Еврипіда! І тобі подобаються блондинки? Ти хоч здогадався, з якої вона країни? Напевно, по прапорцю на столі, здогадався. Але це ж прапорець СРСР! А ми з України. Я все життя вважав себе трохи націоналістом. Чому ж на цьому столі не наш синьо-жовтий прапорець?

А Маша веде себе як принцеса. Вона піднімається, подає йому руку й каже:

– I agree. I shall dance with you with a great pleasure. Я згодна. Я з великим задоволенням з тобою потанцюю.

Ох, Машо, ох, чудово! Слова по-англійськи сказала правильно. Steady so (так тримати!), українська блондинка-красуня!

Вони проходять повз мене.

– Скажеш йому, що ти українка, – неголосно сказав я Маші.

Мені йти за свій столик не хочеться. Звідти буде погано видно Машу. Але й стояти не годиться перед танцюючими. Я шукаю вихід. Ось-ось почнеться танець. Греки вже шикуються. Зараз дівчат уже більше. Однаково. Fifty-fifty. Бачу, крім в'єтнамок і Маші, ще чотири європейки. Я майже в ударі. Не соромлячись, зрозуміє мене хтось чи ні, я кричу:

– Наша Маша краща за всіх!

І все микаюся в пошуках місця. Та чорт з ним, з цим місцем! Сяду й на землю, в килим пелюсток. Правда, до нього десять метрів. І огляд не той. А музика ось-ось загримить. Моє микання помітили з найближчого столу. Хтось бере мене за лікоть і веде до цього столу. Ще не встигнувши поглянути на прапорець, чую польську мову:

– Цо пан мовє?

– Боже, ти є! Єзус Марія! Дзенькую бардзо. Сісти! Сісти хочу!

Зсуваються два місця, й ми сідаємо на них утрьох. Благо, що всі троє худі. Теж голодували в дитинстві, як і ти, Сашку. У цю хвилину мені хочеться обійняти їх, сказати, що моє прізвище на -ський, можливо, і в мені є їхня кров. Я намагаюся згадати ще кілька польських слів, але крім лайки «Пся крев», на думку спадає тільки одне – запалки (сірники). Ну чому ці запалки пристали до мене? Я трохи не виговорюю це слово вголос. Геть, запалки, від мене! Геть!

– Бардзо добже! – знайшовся все таки я.

І заграла музика. І затанцювали елліни разом із дівчатами різних країн. Звичайно, всі вони не були професійними танцюристами, але хлопці вели дівчат і все виглядало чудово. Вони були вишикувані в ряд, точніше сказати, в дугу, бо розміри майданчика не дозволяли пройти двадцятьом людям одним рядом. І під цю запальну музику вони перебирають ногами, крутять тілами. Поклавши руки один одному на плечі, йдуть до глядачів фронтом. А темп усе наростає. Рухи прискорюються. Ох, чорти! Як здорово! Як же вони танцюють удома, коли замість сьогоднішніх дівчат у них свої, які вміють танцювати так само красиво, як і хлопці?

Я був увесь у музиці. Я забув про все. Так, напевно, і всі так. Я все дивлюся на Машу. Я гордий. Адже це українка-красуня. Бачила б зараз тебе твоя мама. Бачу, що три англосакси знімають усе на камеру. У нас, радянських, камер немає. Ми дуже бідні. У Союзі їх не дістати, а за кордоном ціни не за нашими заробітками.

А музиці начебто й кінця не буде. І раптом я починаю схлипувати. Сусіди пшечики це помітили. Очима запитують мене – чому? І я шепочу їм:

– Красива блондинка Маша-Україна. Я – Україна. Радість. Щастя. Сльози.

Коли замовкла музика й останній стук грецьких каблуків, усі мовчали, як занімілі, секунд десять. А потім! Це можна було порівняти хіба що з виверженням вулкана Етна. Ці оплески, крик, цей рев чули, напевно, пів-Хайфона. Кожен кричав щось своєю мовою. І кожен був щасливий, веселий, усміхнений. Я ревів (плакав) уже щосили. Поляки мене розуміли. Ми обнімались, я дякував їм за місце.

– Красуня Маша, Україна, бардзо добже! – говорили вони.

Я дякую їм і йду до Маші. Не пробитися. Через голови бачу, що біля Маші стає на одне коліно наш комісар і довго цілує їй руку. Він щось каже їй, швидше за все, дякує. Адже йому теж приємно. Машин партнер стоїть поруч. Комісар, піднявшись із колін, тисне йому руку відразу двома своїми, плескає його по плечу, відходить на метр, аби розглянути його повністю. Та все говорить, говорить. Ну й молодець ти, комісаре! І взагалі ти молодець. Таких у нас ще не було. Завжди надсилали з парткому. А ти свій хлопець. Моряк.

До цього був другим механіком. Допомагає при профілактичних оглядах двигуна. Іноді несе вахту в машинному відділенні. Здоров'я тобі, комісаре!

Бачу, що грек повів Машу до нашого столу. У музикантів перерва. Та й хто з нас буде слухати зараз щось інше? А шум не вщухає. Усі ходять. Усі в ударі. Усі розмовляють. До мене звертається то один, то інший. Усі говорять із захопленням, або просто піднімають великий палець угору.

- Let us drink! Drink with me! Peace. Friendship. Давай вип'ємо! Випий зі мною! Мир. Дружба.

Я ж, перекинувши в себе чергову чарку, кожному кажу:

- The white pretty girl who danced now is from Ukraine. I am from Ukraine too. Біла красива дівчина, яка щойно танцювала, з України. Я теж з України.

І я все сипав і сипав цими словами наліво й направо. І сміявся, спорожняючи стопку то біля одного столика, то біля іншого.

І раптом знову рев, сильний рев. Але вже за межами інтерклубу. Це жителі міста дякують грекам за «Сіртакі» та всім морякам, котрі приходили до них за роки війни. І ми, моряки, знову загули. Знову кожен зачіпає іншого. Як ми всі раді, що у В'єтнам прийшов мир. Тільки й чутно:

- В'єтнам. Мир. Дружба. Це добре.

За десять метрів від мене проходить величезний негр із маленькою дівчинкою на руках. Поруч іде її мама. Я впізнав її. Це вона перекладала слова англійця музикантам. А крихітка зовсім не боїться негра. Вона торкає його за підборіддя й заливається сміхом. Негр піднімає її високо й так і несе на витягнутих руках.

У клубі – моряки з п'ятнадцяти країн. Нас тут більше двохсот осіб. І яке розуміння, яка дружба! Так поводитися можуть тільки моряки. Їх такими зробило море.

Перерва тривала не менше півгодини. Стало тихо. Усі сидять за своїми столами. У мене десяток наборів листівок. Хто мені їх дарував, я вже не пам'ятав. А зі своїх одеських залишивсь один набір. Теж комусь роздав.

Музиканти починають грати. Щось перші акорди мені знайомі. А нумо, далі, далі! Боже мій, та це ж «Гуцулка Ксеня!» За вісім з половиною тисяч кілометрів по прямій від Києва звучить наша музика! Наш комісар підходить до Маші, робить реверанс і веде її танцювати наше танго. Глядачі пізнали Машу. Легенько поаплодували. І вони затанцювали. Який вони мали красивий вигляд! Як комісар умів її вести! Я милувався цими дітьми України. Знову згадав – сюди б Машину маму. І ревнощів не було зовсім. Та хіба до таких хлопців ревнують? Це ж українські Аполлон і Афродіта. А Богиня повинна належати тільки Богові. Закінчилася музика. Комісар голосно кричить по-англійськи:

– Це була українська музика!

Одеські моряки аплодують. Я піднімаюсь і кричу музикантам по-в`єтнамськи:

– Тот-тот, тань єн! Той іу В'єтнам. Добре, хлопці! Я люблю В'єтнам.

Вони махають мені руками. Я сідаю. Щось ти, Сашку, багато чарок, напевно, випив? Адже як в'єтнамською буде слово «спасибі» ти так і не згадав. Та нічого!

Щось зліва штовхнуло мене. А, це повернувся кубинець. Він уже помітно напідпитку. Але міцний мужик.

Знову музика. Я дивлюся на кубинця, він – на мене, і обидва одночасно скрикуємо:

- Cubano cancion popular! Кубинська народна пісня!

Це була відома мені «Голубка». Не знаю, як хто, але я вперше почув її у віці десяти років. І де? У глушині, в селі, де не було ні електрики, ні радіо провідного. Як багато все-таки людей, добрих людей я зустрічав у своєму житті! І багато з них ділилися зі мною теплом свого серця. Усі вони вже давно відійшли в інший світ. Царство їм небесне!

...Багатьох я вже забув, але дядю Володю не забуду ніколи. Він був зовсім не дядько, 25-річний розумний, красивий хлопець, але для мене, десятирічного, він був дядьком. З'явився в нашому селі несподівано. Для старших, особливо бабусь, це була тема для пліток. Вони її довго «жували».

Одна дівчина, років двадцяти, повезла в райцентр продавати молокопродукти. Зрозуміло, всі податки з молока вже були віддані державі. І ось ця дівчина, вторгувавши там якусь суму, повертається додому не приміським потягом, який зупиняється біля кожного стовпа (його довго чекати), а якимось іншим, пасажирським або швидким. Правда, замість семи кілометрів від станції їй доведеться йти цілих дванадцять. Швидше за все, вона підрахувала, що в будь-якому випадку буде вдома раніше. Сіла несміливо, перелякано десь скраєчку. Повз проходить військовий (я вже забув, чи був він офіцер, чи сержант, чи старшина). Розговорився.

– Куди їдеш, красуне? – а була вона зовсім не красуня.

Плутаючись, соромилася свого українського з акцентом, червоніючи перед таким красенем, вона щось бубоніла у відповідь і все просила Бога – скоріше б станція!

Нарешті, ось вона, довгоочікувана станція! І військовий виходить за нею з речами.

– А ви?.. – далі у неї не вистачило мови.

– Так, Ганю, я йду з тобою. Я хочу бути твоїм чоловіком. А ти згодна?

Вона оніміла. Для провінційної затурканої дівчини, котра не бачила жодної радості в житті (рік тому поховала маму, а батько не повернувся з війни), він здавався мешканцем Олімпу. Чи довго вона стояла отетеріла, я не знаю.

Але діти дуже цікаві й мають вуха, що вміють слухати й підслуховувати. Із розмов не однієї дряхлої карги я зрозумів, що друге народження сіренького каченяти Гані відбулося на середині цієї дванадцятикілометрової дороги. Там до 1939 року з одного боку дороги було маленьке польське село – з десяток хат. А по іншу сторону – посаджений тими ж поляками березовий гай. До 1952 року він виріс великий, красивий. І ось у гаю дядько Володя (нагадую, хлопець двадцяти п'яти років) зробив із попелюшки принцесу. Я по цій дорозі ходив у школу у 8-10 класи. Ходив раз на тиждень. У будні жив у гуртожитку при школі. Я був юний, про секс поняття не мав (але здогадувавсь) і наслухавшись старих відьом (вони відверто розмовляли при нас, дітях, називаючи речі своїми іменами) розумів, що саме тут сталося це таїнство. Ставши вже, так сказати, статево зрілим, я гальмував біля цих берізок і думав: «Як ти це робив, дядьку Володю?» Як дорослий хлопець або вже чоловік, він міг би підказати мені, як подолати юнацьку боязкість і як впоратися з якимись незрозумілими подіями, захоплюючими мене при вигляді своєї однокласниці Насті.

Але підказати він не міг мені вже нічого. Після двох років життя в селі вони поїхали в Кримську область (у степову її частину) за оргнабором. Відьми, та й мужики-амеби, танцювали від радості. А я та десяток моїх однолітків бігли за їхнім возом далеко за село. І все-таки серце у нього не витримало. Він зупинив підводу. До нього підійшов тільки я. Решта, заплакані, стояли осторонь.

І ти, дядьку Володю, погладив-потріпав моє давно нестрижене й немите волосся, потім схопив мене й цілував-цілував. Мені було приємно й страшно. Адже за два роки життя в селі ти жодного разу так себе не вів. Уже ставши дорослим і згадуючи тебе, я зрозумів, що інакше себе вести в ту хвилину ти не міг. Ти прощався зі мною назавжди.

– Мій маленький хлопчику! – у нього була чиста російська мова, у нього я навчався цій мові. – Я люблю тебе і буду завжди пам'ятати. Учись! Ти можеш стати великою людиною. (І я став би нею, якби в моєму житті зустрічалося поменше відьом-вампірів і побільше дядьків Володів). Пам'ятай про мене! – і він знову цілує мене, а мені здається, що це зовсім не дядько Володя, старший за мене всього лише на п'ятнадцять років, а мій батько, який загинув у 1943 році, і я кричу йому вже українською:

– Тату, і все-таки я дочекався вас! Я вас так довго чекав. Будьте зі мною! Тату, тату!

Дядько Володя, хоч і не вмів говорити українською, все-таки зрозумів, що зі мною.

– Мій хлопчику! Це я, дядько Володя. З'їси цю таблетку! Пам'ятай про мене!

– Я буду пам'ятати про тебе завжди. Я люблю тебе.

Звертаючись до заплаканих, які стояли в сторонці від нас, він кричить:

– Прощайте, діти! Будьте щасливі! – сідає на віз і кричить кучеру. – Жени!

У мене майже істерика. Я падаю в пилюку біля ніг своїх друзів. Падаючи, я згадав, що таблетку я все-таки проковтнув.

– Тобі легше, синку? – це вже моя мама. Вона була безграмотна, але розумна, добра жінка. Я дуже любив її. – Хочеш плакати? Поплач, дитя моє.

– Мамо, ви говорите нісенітницю. Навіщо плакати? Я виспався й почуваю себе добре.

– Але ж... дядько Володя...

– Він поїхав туди, де йому буде краще.

Отак ти, дядьку Володю, допоміг мені перенести прощання з тобою. А час, роки згладжував біль розлуки, але зовсім заглушити її не зміг. Ставши дорослим і згадуючи тебе, я зрозумів, що у тебе було велике серце, і ти ділився зі мною та іншими дітьми теплом цього серця.

Усім кращим, що є в моєму характері, я зобов'язаний тільки тобі. Я ніколи не був грубий із жінками, бо пам'ятав, як ти ставився до своєї попелюшки-принцеси. Я ділився з дітьми теплом свого серця, я любив життя так само, як і ти. Звичайно, я робив іноді і якісь дурниці, а якщо грубіше висловитися – поров херню* (життя є життя). Після цього я просив у Бога пробачення, і мені здавалося, що він мені прощав. Але одного Бог мені не простить ніколи. Це те, що я тебе не розшукав і не приїхав жодного разу. Я міг би це зробити в двадцять і в тридцять, і в тридцять п'ять років. Тоді я був молодий, здоровий, добре забезпечений матеріально. Але я цього не зробив. Хоча мені все життя хотілося побачити тебе. Чому я цього не зробив – не знаю. Тому прошу в тебе вибачення. Прости мені, дядьку Володю, добрий чоловіче, мій старший друже. І якщо існує щось потойбічне, ми побачимося там. Ми обидва будемо раді один одному.

Повернуся до самого початку. Через два дні після приїзду дяді Володі в село, я проходив повз його хату. Із двору лилася чудова пісня. Я її чув уперше. Вона мене зачарувала. Я зупинився й стояв стовпом біля паркану. Це помітив дядько Володя.

– Тобі подобається ця музика? Заходь, хлопчику!

– Я ніколи не чув нічого подібного. Я люблю співати українські народні пісні. Але ця пісня краща.

Він підвів мене ближче до якогось дивного предмета, з якого лилася ця музика. Це був патефон, про який раніше в селі ніхто не чув. І звучала кубинська народна пісня «Голубка» у виконанні (здається) Клавдії Шульженко.

Где бы ты ни был, мой милый,

Я прилечу к тебе голубкой сизокрылой.

Парус я твой разыщу над морской волною.

Ты мои перья нежно погладь рукою.

Мене все побачене прибило. Я був зачарований і піснею, і патефоном, і цим господарем, таким добрим і приємним, що мені хотілося просто бути поруч із ним.

– Заходь до мене в будь-яку хвилину!

І ми стали друзями. Усе літо я пас худобу. У мене було маленьке стадо з п'яти корів. І ось я заявив мамі, що хочу пасти корову тітки Ганни. Мама домовилась і корову з іншого стада віддали в моє.

Я часто бував у дядька Володі. Він не був схожий на жодного жителя нашого села. Не курив, не пив, умів робити все. Він спорудив паркан біля хати з гілок лози (ну прямо картинка); поклав у хаті грубку з лежанкою, що потребувала мало дров і віддавала багато тепла; змайстрував красиве дерев'яне широке ліжко; перший у селі оббив хату дранкою і пофарбував у синій колір; тільки він у селі мав патефон; посадив сад – двадцять маленьких дерев; умів зарізати свиню, забити кролика і вичинити його шкірку; він навіть доїв корову.

Військова частина подарувала нашому колгоспові машину «Студебеккер» і дядько Володя працював на ній шофером. Для мене він був майже Богом.

Я часто бував у нього. І мені він був радий. Ми вели тривалі бесіди. Я читав йому «Кобзаря» Шевченка українською. Він слухав українські народні пісні (які я виконував писклявим фальцетом) і записував їх у зошит. Без нього я жити вже не міг.

І ось у них народився хлопчик. Через тиждень він показав мені його.

– Це твій тезко. Правда, гарний? Він тобі подобається?

Мені зовсім не подобався цей маленький рожевий клубок, але я сказав:

– Так, він мила дитина.

А вираз обличчя щасливого батька я пам'ятаю досі. Дядьку Володю, дорогий дядьку Володю!

Усі діти з нашої вулиці (і хлопчики, й дівчатка) любили дядю Володю. Він був усім їм радий. Але щоб не збиратися натовпом у його дворі, я встановив графік, і кожен знав свій день. Більше трьох ми у нього не збиралися. Я ж міг зайти завжди. Ми слухали музику, пололи, обробляли його город, рвали траву для кроликів, складали в дровітні порубані ним дрова, няньчилися з маленьким Сашком. До п'яти місяців він став насправді милою дитиною й мені вже подобався. Але біля нього крутилися дівчатка.

Проводжаючи нас додому, дядько Володя давав нам трохи грошей, а ми всі кричали:

– Не треба, не треба! Ми любимо тебе!

Але гроші все-таки брали й купували за них цукерки-подушечки.

А дні мого дитинства летіли, як птиці. Дозріла чорниця. На час збору цих ягід ми з друзями об'єднали три свої коров'ячі стада в одне і пасли його по черзі. Пасти таке велике стадо було важко і я за день вибивавсь із сил, засипав миттєво й спав «без задніх ніг». Натомість два інші дні я міг збирати чорницю. Я знав місце, де ягоди були великі, й там їх було дуже багато. Я тримав це місце в секреті й водив туди тільки свою однокласницю Настю. Місце це було досить далеко, більше семи кілометрів від дому. Але ми не були ледачі й приносили додому щодня повне відро ягід.

Ми з Настею не боялися лісу і його мешканців – гадюк, диких кабанів і вовків. Ми не боялися навіть бомб, які падали з неба й вибухали не далі кілометра від нас.

Там, за лісом, був військовий авіаполігон. Бомби падали і вдень, і вночі. А в неділю був вихідний. Швидше за все, туди прилітали літаки з усіх країн Варшавського договору.

У жовтні відкривався грибний сезон. Корови вже паслися на прив'язі за городами своїх господарів. І ми, діти, тягали й тягали гриби. І їли їх. Ні, не їли, а об'їдалися ними. Наші животики вже не урчали від недоїдання, а наші жовто-зелено-сірі мордочки навіть покривалися рум'янцем.

І чорницю, і гриби я носив дядьку Володі. Він дав мені за них кролячі шкурки. А інша добра людина, баптист дядя Федя, за ті ж гриби та чорниці пошив мені з цих шкурок шапку-вушанку й теплі рукавиці.

Уже у віці п'ятдесяти років я приїхав на кілька днів у місця свого дитинства й привіз дядьку Феді п'ять саджанців повстяної вишні та багато інших подарунків.

Дядя Федя був уже майже зовсім сліпий. Його рука гладила мене по обличчю, по голові, а я все цілував і цілував його іншу руку й відчував, що скоро орошу її своїми слізьми.

– Я пам'ятаю, як ти добре співав. Заспівай мені «Попід лугом зелененьким брала вдова льон дрібненький».

І я, все-таки, заглушивши ридання, що рвалися назовні, виконував пісні. Так пристрасно й красиво я ніколи не співав.

– Хай береже тебе Бог! Хай береже тебе Бог! – говорив він на прощання й довго дивився мені вслід своїми незрячими очима.

Моїм третім покупцем був директор нашої семирічної школи Іван Васильович. Але він платив за все грошима. Затиснувши ці гроші в кулаці, я метеором летів додому й віддавав їх мамі. Жодних слів похвали вона не говорила. Вона притискала мене до себе, цілувала та пестила, а в її очах стояли сльози.

– От і купимо тобі до Великодня нові штани й сорочку.

Ось так у віці десяти-дванадцяти років я вже заробляв на життя. Та й за корови мені теж платили.

А до дядька Володі ми продовжували ходити. По троє в день. Він ставився до всіх із добротою, але виділяв усе-таки мене. Тільки мені дозволялося накручувати пружину патефона. Іноді він залишав мене повечеряти у них. Іноді гладив мене по голові. Я млів від дотику його руки й соромився сказати: «Ще, будь ласка, ще!»

Але село його не прийняло. Він був чужорідним тілом серед цього невігластва. За ним бігали дівчата, молоді вдови й розведені. Але він належав тільки Їй і нікому більше не дарував своєї любові, ласки. І селянки його не злюбили. Він вирізнявся серед своїх ровесників розумом, добротою, зовнішністю. І батьки його однолітків (та й самі однолітки) теж не любили його. Ну, а баби-відьми? Про них і говорити не варто.

Але поїхав він не з цієї причини. Життя там було дуже бідне, й він вирішив знайти своїй сім'ї інше місце. Таким був наш дядько Володя, наш дорогий дядя Володя.

За своє життя я багато разів слухав «Голубку». Звичайно, я не завжди плакав, але щоразу бачив його обличчя. Це обличчя пам'ятаю й тепер.

А ось такий випадок. Стоїмо в порту Чхончжин (Північна Корея). Відходить НДР-ський теплохід, що стояв за нашою кормою. Потрібно було постояти з лівого борту, на всяк випадок, щоб він нас не зачепив. Кілька матросів зайнялися цим спостереженням, тримаючи напоготові кранці. Я стояв із кранцем майже на баку. А «німець», ще не пройшовши нашого судна, вмикав по зовнішній трансляції на всю гучність «Голубку» (без слів), але в такому чудовому виконанні, якого я ще не чув. І я заслухався. А перед моїми очима – знову дядько Володя.

– Це твій тезко. Правда, гарний? Він тобі подобається?

– Так, він мила дитина.

А музика звучить і звучить. Вона ще не скінчилась, а мене вже почало трясти. Я плачу й плачу, і кажу: «Погладь мене по голові, дядьку Володю!» Він не може цього зробити. Його поруч немає. А я все плачу й плачу.

– Сашо, що сталося? – поруч стоїть судновий лікар.

– Усе в порядку, Вітю. Мені не потрібна твоя допомога. Це всі асоціації, навіяні «Голубкою».

Але повернемося в інтерклуб. Там виконується «Голубка». Кубинець запрошує Машу. Це вже третій її вихід на танцмайданчик. Оплесків уже більше, вони сильніші. Нумо, нумо, українська красуне! Утри всім носа! І вони танцюють. Ну, старий чорт – кубинець! У танці він має вигляд молодого кабальєро. Веде Машу і так, і сяк. То нахилить її, то відведе від себе. А Маша, вже розкута й осміліла, ще й «під градусом» трошки, прямо диво. Оплески з'являються, зникають, знову з'являються. Ось вони вже закінчили танець. Кубинець кричить:

– Я – Куба!

Маша кричить:

– Я – Україна!

І обоє разом:

– Куба, Україна. Мир. Дружба.

Кубинець бере Марійку на руки й несе її до столу. Посадивши, падає перед нею на коліно, цілує руку Маші кілька разів і каже:

- Muchas gracias, muchacha – bonita!

Я перекладаю:

– Велике спасибі, дівчино-красуне!

Сівши на місце, кубинець запитально подивився на мене, тобто, – ну як? Я піднімаю вгору великий палець і кажу:

– Muy bien, amigo! Дуже добре, друже!

І відвертаюся. Мені не до нього. Але повертаюся знову. Він наливає трошки рому. Я випиваю. Але знаю, що ром мені зараз не допоможе. Адже щойно була «Голубка». А де «Голубка», там і дядько Володя.

І я вже не відчуваю себе в інтерклубі. Я біжу із заплаканими однолітками (серед них Настя й три її подруги) за возом. У ньому мій друг і він їде. Я теж плачу. Ось він цілує мене. Я дивлюся в його обличчя й думаю: «А як же я буду жити без тебе?» Він знову цілує мене, а я кричу: «Тату, тату!»

І я насправді це прокричав.

– Що, Сашку, трохи перебрав? – це третій штурман Яша, який сидів праворуч від мене.

– Go to hell! Іди до біса! – і вже плачу навзрид. Піднімаю очі до моториста Жені, котрий сидить навпроти (Він мій друг. Рік тому я співав «Червону руту» в ресторанах Владивостока. Він був зі мною в компанії). – Женю, лікаря, швидше!

Лікар Вітя сидів із комісаром і старпомом недалеко від нас.

– Що, Сашку? Знову асоціації, навіяні «Голубкою»?

Я не можу послати його до біса, весь заплаканий і продовжую плакати, прошу:

– Be my friend! Будь другом! Дай мені таку таблетку, щоб мені було все «по цимбалах».

І він приніс їх аж дві. Купив в аптечному кіоску. Тут же, в інтерклубі.

– Із тебе два донга.

За п'ять хвилин мені дійсно стало все «по цимбалах». Але на сон не тягнуло. І зовні я не був схожий на «обкуреного». Йду вмиватися до умивальника. Посвіжілий, повертаюся до столу.

– Сашку, за тобою прийшли двоє, – це говорить моторист Женя.

Я бачу цих двох. Це наш офіціант і ще один в'єтнамець.

– Двоє прийшли, а чому без носилок? І де ж третій із лопатою? – і після того, як я це сказав, усі голосно зареготали.

Другий в'єтнамець був перекладач із англійської. Його прислав за мною англієць, який подарував музиканту свого годинника. Він так і сказав перекладачеві – радянський моряк, на правій руці написано – Саша. Ми йдемо.

А наш офіціант запитував у тих, які залишилися за столом, про які ноші й лопати йшлося. Йому довго пояснювали.

– What can I do for you? Чим можу бути вам корисний? – запитав я англійця. Він відрекомендувався. Це був капітан Браун. Його судно плавало під ліберійським прапором. Або, як казали моряки, під фальшивим прапором. Що ж це таке? Колись міжнародне співтовариство пішло назустріч деяким бідним країнам, надавши їм у морехідному плані якісь пільги. Вони менше платили за проходи суден, за послуги лоцмана, за стоянку в портах тощо.

На перший погляд, це здавалося добре. Але спритні ділки знайшли тут лазівку. Вони почали прописувати свої судна у цих країнах, за якісь гроші, зрозуміло. Це було вигідно і тим країнам, і судновласникам. І вийшло так, що африканська країна Ліберія з населенням три мільйони осіб і в сім разів менша за територією від України, зараз володіє найбільшим торговельним флотом у світі. Я зустрічав сотні суден зі словом Монровія на кормі. Це їхній порт прописки. Насправді ці судна не ліберійські. І один лише Бог знає чиї вони. Ось це й означає фальшивий прапор.

Містер Браун намагався говорити зі мною більше російською. Він жалкував, що радянські моряки не є членами міжнародної профспілки моряків. Це давало б їм (тобто нам) право працювати на будь-якому судні будь-якої компанії, будь-якої країни. Якщо б це було так, він запросив би мене на своє судно, щоб я, крім роботи, допомагав йому вивчати російську мову. Його мрія й мета – прочитати «Анну Кареніну» Льва Толстого в оригіналі. Російська діаспора його не влаштовувала. Ця діаспора вже погано говорила російською. Я, задля пристойності, поспівчував йому. А на столі давно помітив шотландське віскі «White Horse» (Білий Кінь). Нарешті його рука потяглася до пляшки. Випили. Я сказав, що це мій улюблений спиртний напій.

Він відкриває англо-російський розмовник і читає його цілими реченнями. Іноді я поправляю слова з -є, -ж, -щ.

Трохи поговорили про граматику. Я похвалив його успіхи. Він дарує мені красивий проспект із кольоровими фотовидами Гонконгу. Тиждень тому його судно прийшло сюди із цього порту. Я дарую йому останній набір листівок із видами Одеси.

«На коня» випиваємо стоячи.

– Скооль!

– Скооль!

Тиснемо руки один одному. Він по-російськи говорить:

– Будь щасливий, Сашо!

– Будьте щасливі теж, містере Браун! – відповідаю я теж по-російськи.

Я вирішив зайти в магазин. Проходжу повз китайців. Вони здогадалися, що я радянський і залепетали до мене по-російськи:

– Пожальста, руські! Браць правильний книга! Правильний книга!

Я дивлюся на ці «правильні» книги. «Помилки радянських ревізіоністів», «Куди йде країна СРСР?», «Чому немає дружби між СРСР і народним великим Китаєм?», «Голова Мао – розумний і добрий батько китайців», «Довгого життя голові Мао!»

Усе це я вже бачив рік тому в самому Китаї. Мені ця макулатура не потрібна. Сам чорт не зрозуміє, хто з вас має рацію. Мабуть, обоє рябоє. А ось значок «великого» Мао я взяв. Без грошей. Вони всі давали безкоштовно.

– Посіму нє браць книга? Багато правильний книга! А моя панимаць, панимаць. Твая баяца камісар.

Я дякую, прощаюсь і йду. За хвилину проходжу повз далекосхідних радянських моряків. Вони вже добряче п'яні. На столах повно «правильних» китайських книг (російською). Так, дисципліна у них слабша, ніж у Чорноморському пароплавстві.

У магазині мене в першу чергу цікавили корали. Але мене чекало розчарування. Корали були маленькі, непоказні й дорогі. А ось і поштові марки. Я зрадів. Великий вибір і недорогі. Я збирав марки вже сім років. Купую двадцять штук. І ще стільки ж мені подарувала Нгуен, обійшовши всю свою вулицю й відриваючи їх із використаних конвертів.

Багато років потому, вже працюючи на березі, я купив альбом-кластер, розклав марки в нього по країнах і перерахував їх. Марок було більше двох тисяч штук. Зимовими вечорами, лежачи в кріслі-качалці, гортав сторінки й повертався подумки в молодість.

А ще пізніше, в 2005 році, до мене приїхала не дуже далека родичка. Вона була замужем за іноземцем і жила в Саудівській Аравії. Родичка приїхала з восьмирічним сином. Він уже трохи знав англійську. Ми з ним спілкувались. Я пригощав його полуницею. Він ходив зі мною в степ рвати чебрець. І всьому дивувався. Він подарував мені гроші своєї країни – один ріал і десять ріалів. На одній купюрі написав – Remember me! (Згадуй мене!), на іншій – don't forget me! (Не забувай мене!). Я дав йому багато книжечок із казками англійською й усі ці марки (альбом). Він обіймав мене й говорив російською:

– Спасибі, містер Олександр. Спасибі.

Я пишу ці рядки-спогади в 2007 році, через два роки після від'їзду цього хлопчика, але бачу його щасливі очі.

Знову повернемося в інтерклуб. Я йду з магазину. Трохи попереду стіл, за яким сидять ніби німці. Один із них запитує мене англійською:

- Sorry! Are you Russian? Вибач, ти росіянин?

На його питання я відповідаю по-німецьки:

- Nein. Ich bin Ukrainer. Ні. Я українець.

Моя німецька мова його зацікавила.

– Ісһ heiße Friedrich. Setzt dich zusammen mit uns. Мене звуть Фрідріх. Сідай до нас.

Мені цього не дуже хочеться. Я вже «на шару» й так сьогодні багато випив. Але ж це ж німці! І мені хотілося поговорити з ними німецькою. От тільки які німці? «Наші» або «не наші»? Я дякую й сідаю. Простягаю руку до прапорця, щоб розгорнути його. Колір прапора в обох Німеччин однаковий – чорно-червоно-жовтий. Тільки у «наших» на червоному тлі циркуль. Але я не встиг дотягнутися до прапорця. Фрідріх сказав:

– Ja, Ja. Demokratische. Rostok. Так, так. Демократична. Росток.

Ну, що ж? Про війну, про морози під Москвою, від яких замерзали тисячі німецьких солдатів, про російські берези, під якими лежать ці замерзлі та багато тисяч інших загиблих, про 330 тисяч узятих у полон під Сталінградом і про багато іншого я з вами говорити не буду.

Я бачу, що ви всі четверо майже моїх років і так само, напевно, як і я, довго чекали з війни своїх батьків. Так, у нас одна доля. І я, і ви нещасні тим, що перенесли багато поневірянь. І щасливі вже хоча б тим, що залишилися живі.

Один із них наливає горілку. Російську горілку. Напис На пляшці Stolichnaya. Так, вона відома у світі. Одного разу ми привозили її в Сінгапур. Ми її називали «Столична в експортному виконанні». А ще привозили туди ж карамель «Буревісник». І білу тканину, про яку я вже згадував.

Чарки налиті і взяті в руки. Німці всі дивляться мені в очі. Схоже, що вони думають так само, як і я. Так, нам не слід було б воювати. Найстарший із них каже:

– Für Frieden und Freundschaft immer und uberall! За мир і дружбу завжди і скрізь!

Решта троє повторили це по черзі. Останнім ці слова сказав я. Хороший тост! Та й за що ще можуть пити німці з українцями?

Вони всі русокосі, блакитноокі, але не міцні, а сухорляві. Напевне, й у вашому дитинстві не було достатку. І спорт, який зараз у Німеччині дуже розвинений, вам не допоміг. Вашим «спортом» було відбудовувати Німеччину.

Вони розповіли мені, що бували в Одесі та Ленінграді. Я сказав, що був у Бремені й Бремерхафені (але це ФРН). (А через два місяці після цієї зустрічі я був у Гамбурзі і пройшов Кильським каналом на Ленінград).

Я розповів їм, що читав Гейне, Гете, Шіллера, Ремарка. Книги останнього я називав їхньою мовою «Im Westen nichts neues», «Zeit zu leben, Zeit zu sterben». Я прочитав їм вірш німецькою, який пам'ятав ще зі школи. Сказав, що хотів бути перекладачем із німецької. Вони хвалили мене за непогане знання їхньої мови.

Але я не забував, що я з Союзу (російський у їхньому розумінні), а вони німці. А в спілкуванні цих націй завжди відчувалась якась напруженість. Слава Богу, за цим столом її не було. І раптом Фрідріх каже, що його батько загинув на Східному фронті, а сам він у дитинстві недоїдав. Інший німець повторює те саме. І я їм кажу, що мій батько загинув на війні і я в дитинстві недоїдав. Але я-то хоч знаю, де його могила – думаю собі. Але вголос цього не кажу. Адже кістки їхніх батьків лежать під невідомими березами.

Фрідріх бере мою руку в свою, тисне її і каже:

– Das Krieg ist Scheise. Gitler ist Scheise. Війна – лайно. Гітлер – лайно.

У його блакитних очах блищать сльози. Він тисне мою руку сильніше.

– Nicht weine! Zeit zu vergessen! Не плач! Пора забути! – це я.

– Nicht vergessen! Das Krieg ist Scheise. Не можна забувати! Війна –лайно.

Один із них дарує мені фото, на якому пам'ятник радянському воїну в Берліні, в Трептів парку. Скульптор – Вучетич. На руках у вояка дитина. Це не просто символічний пам'ятник. Я колись читав про те, як було все насправді. У будинках сиділи німецькі солдати, а через вулицю навпроти – радянські солдати. Йде перестрілка. І ось на вулиці з'являється дівчинка чотирьох-п'яти років, вона плаче. Дитина може бути вбита в будь-яку хвилину, адже стріляють із обох боків. І радянський солдат вискакує на вулицю, дістається дитини й біжить назад. Але біля самого порога його вбивають. Дитина залишилася живою. Я довго пам'ятав прізвище цього солдата.

Я все дивлюся й дивлюся на фото. Німець сказав, що це він сам фотографував, і що вдома у нього є багато фотокарток Одеси й Ленінграда.

А Фрідріх усе ще тримає мою руку в своїй. Раптом він змінився в обличчі.

– I have an idea. Wait me! Don't leave! I shall soon come back. У мене думка. Чекай мене! Не йди! Я незабаром повернуся, – це він сказав уже англійською.

Він повертається. Із ним троє. Француз і два італійці. Їхній вік тридцять – тридцять п'ять років. Мені тоді був тридцять один. Німець Фрідріх ставить усіх нас разом, ніби збираючись фотографувати. Нас уже шестеро. Той, який подарував мені фото, збирається фотографувати. Але один німець стоїть осторонь. Я кличу його рукою. Він відходить ще далі. Я багато чого не розумію. Фрідріх, збуджений, заговорив англійською:

– Ми всі втратили своїх батьків на війні, сфотографуємося. А мій друг зробить напис під карткою – «Ми, сироти, проти війни».

Тут і далі я даю приблизний переклад, тому що багатьох слів не розумів, але саму задумку зрозумів, про щось здогадувався. Сфотографувалися. Налито потроху горілки. Чарки в руках. Фрідріх (так він же природжений лідер!) не говорить, а кричить:

– У мене немає батька. У вас теж немає батьків. Вони не повернулися з війни. Я кричу: «Ні війні, ні війні! Тільки мир, тільки дружба!»

Так, німець завівся. Випиваємо. Фрідріх дістає серветку, витирає своє спітніле обличчя. У його очах ось-ось сяйнуть сльози.

– У мене думка, ідея, велика ідея. Усі за мною!

Він веде нас за собою в бік танцмайданчика. Музиканти якраз не грали. А Фрідріх щось кричить і кричить. Багато хто вже звернули на нього увагу. Бачу, що тих, хто йде з нами, стає все більше й більше.

Фрідріх бере мікрофон і каже:

– Слухайте всі! Я – німець. Моя країна знає, що таке війна. Я ненавиджу війну. Мій батько загинув на війні. Я навіть не знаю, де його могила. Ідіть сюди всі, чиї батьки не повернулися з Другої світової війни. Ми скажемо їй (війні) своє ні!

Він іде до музикантів. А до нас сходяться люди. От ідуть два індуси, три араби й чотири поляки, з якими я сидів за одним столом. Підходять кілька жінок. Ось іде гарна висока блондинка, швидше за все німкеня. Серед нас уже багато росіян. До мене підходять моторист Женя і третій штурман Яша. Ми всі троє мовчимо, стаємо поруч, утворюючи ніби трикутник, і головами торкаємось один одного. А наші руки – на плечах сусідів. Яшу трясе. Ми з Женею стискаємо його плечі, заспокоюючи.

Нас зібралося понад сорок осіб. Ми шикуємося в три ряди по зросту. Я – в середньому. За моєю спиною стоїть величезний негр, який носив на своїх руках в'єтнамську дівчинку. Поруч із ним – ще три негри. Я повертаюся до величезного негра й питаю:

– What country are you from? З якої ти країни?

– Ми всі четверо зі Сполучених Штатів. Але працюємо на англійському судні.

– Моя країна – Радянський Союз.

– Багато років тому наші країни були друзями. Це добре. Зараз вони не друзі. Це погано.

Фрідріх ще не стоїть у нашому строю. Він щось кричить, звертаючись до тих, хто дивиться на нас. Їм пощастило більше, ніж нам. Вони дочекалися своїх батьків. А Фрідріх продовжує кричати, жестикулює, підіймає руки високо вгору. Я часто чую слова my father, your fathers (англ.), мій батько, ваші батьки.

Фрідріх уже серед нас. Багато тих, що дивляться на нас, уже тримають у своїх руках кінокамери, фотоапарати. Я дивлюся наліво, направо. Ще якісь крики Фрідріха. Він говорить швидко і я його не розумію. Усі піднімають праву руку, стиснуту в кулак, угору й трохи вперед. Роблю це і я. Фрідріх у передньому ряду. Він говорить якусь промову. Коли він на хвилину замовкає, всі кричать:

- No war! No war! Ні війні! Ні війні!

Це слово я знаю й кричу разом з усіма. Потім Фрідріх говорить знову, а коли замовкає, всі знову кричать:

– Ні війні! Ні війні!

І раптом усе стихло. Але всі стоять на місцях. А музиканти заворушилися. І громом пролунала музика, пробираюча до самих глибин душі. Це був «Бухенвальдський набат». Але грався тільки один куплет. Так коротко зазвичай виконують гімни. Через хвилину всі розходяться. Я наздоганяю Фрідріха.

– А з музикою? Це ти придумав?

Виявляється, музиканти не знали цієї мелодії, але він їм наспівав її кілька разів і в них усе вийшло.

– Ким ти працюєш, Фрідріх?

– Другим помічником капітана. Мені тридцять три роки. У мене два сини-близнюки восьми років.

– Спасибі тобі за все.

– І тобі, Алексе, дякую. Не присів би ти за наш стіл, ця думка у мене так і не з'явилася б.

Він знову бере мою руку в свою. Довго дивимося «очі в очі». У моїй голові з'являється думка – адже не виключена можливість, що саме твій батько вбив мого. І ще – не виключена можливість, що і Фрідріх думає точно так само. І мене як струмом вдарило – так, він це й думає! По його щоці пробігає нервовий дрож. А широко розкриті голубі німецькі очі вже повні сліз.

– Seid glücklich! Будь щасливий! – він іде.

– Seid glücklich auch! Будь щасливий теж!

Наш стіл – у глибокому мовчанні. Голови наші опущені. Ми боїмося глянути один на одного. А я навіть не знав, хлопці, що й ваші батьки десь склали свої голови. Кубинець мовчки наливає три чарки свого рому й протягує їх нам. Ми мовчки випиваємо. Машина рука лягає на мою руку. І в тиші проходить багато хвилини.

До мікрофону підходять три в'єтнамки. Перша говорила англійською, друга – російською, третя – китайською. Говорили одне і те ж:

– Шановні гості! Останнім танцем сьогодні буде вальс. І запрошувати будуть дами. Давайте, дівчата, ведіть сюди своїх кавалерів.

Та, що говорила англійською (це вона перекладала слова містера Брауна музикантам на початку вечора), закінчивши свою промову, йде шукати свого кавалера. Ще не вислухавши до кінця цього оголошення російською, Маша дивиться на мене й каже:

– Сашо!

– Ні, ні, Машо! Кубинський аміго танцює краще.

– Не те, не те! Швидше веди мене до греків! Ти знаєш, де їхні столи?

Я приблизно знав. Ми летимо прямо туди. Маша боїться, що його хтось перехопить раніше. Сусіднім проходом в'єтнамка вже веде до танцмайданчику свого кавалера. І кого ж? Фрідріха. Мені ніколи навіть глянути на них. Мої очі шукають «Машиного» грека. І він помітив нас і вийшов назустріч. Вони стоять біля мене заціпенілі. Я дивлюся на них. Не треба бути великим фізіономістом – усе зрозуміло й так. Їхні обличчя аж світяться від щастя. Обоє в цю хвилину надзвичайно красиві.

До Маші повернувся дар мови. Вона повільно, але правильно говорить англійською:

– Let us dance together! Давай станцюємо разом!

Вони йдуть. Ідуть Парис і Прекрасна Олена. Мене запрошують присісти на його місце.

І почався танець. «Дунайські хвилі» залили весь інтерклуб. Усі ми дивимося на танцюючих. Їх багато і їм затісно. Крім Маші, мені ще зустрічаються знайомі обличчя. Ось Фрідріх танцює з в'єтнамкою. Вона трошки замала зростом для нього, щоб у танці бути на «всі сто». Ось величезний негр, що стояв за моєю спиною, а з ним якась білявка. Білявка явно слов'янської зовнішності. Так, адже це ж її я бачив за столом далекосхідних радянських моряків! А то хто ж такі? Яка пара! Який вони мають вигляд! Чорт забирай! Так це ж наш комісар, вальсуючи, ніжно обіймає високу блондинку, швидше за все німкеню, яка стояла недавно з піднятою рукою недалеко від мене й кричала: «No war!»

Мої очі знову повертаються до Паріса і Прекрасної Олені (української Машi). І Мені здається, що вони не розлучаться ніколи. А в їхнього первістка я буду хрещеним. І назвуть вони його моїм ім'ям. Адже воно походить із Греції.

Танець закінчений. Оплески, оплески, овації. Мене затримують за столом. Напевно, Парис дав їм такі вказівки. А ось і він. Парис сідає поруч, дивиться на мене й усе дякує та дякує. За Машу, зрозуміло. Він дарує мені блок сигарет «Winston» та два проспекти з видами Афін.

– Один передаси Маші.

Я йду.

І ось я в своїй каюті. Побіжно переглядаю принесене мною з інтерклубу. А перед очима – все побачене недавно. У голові – цілий калейдоскоп думок. Побачимося ми ще коли-небудь, друзі? Я вірю, що побачимося. У Ризі знайомі при зустрічі говорять, жартуючи: «До чого ж мала Рига!» І при зустрічі з вами я теж скажу: «До чого ж мала Земля!»

А видіння перед моїми очима не зникають. Вони лише змінюють одне одного.

Ось містер Браун дарує годинник маленькому музиканту; ось величезний негр несе на своїх витягнутих руках в'єтнамську дівчинку; ось комісар танцює з красивою високою блондинкою, швидше за все німкенею; ось заціпенілі й закохані Парис і Прекрасна Олена (українська Маша); а ось – повні сліз очі Фрідріха.

І я відчуваю, що термін дії Вітькових таблеток закінчився. Я схлипую, потім плачу й плачу.

Через чотири дні ми залишаємо Хайфон. Ідемо пізно вночі, й нам ніхто не махає рукою й не бажає щасливого плавання. І наше судно не дає прощального гудка, як зробило б це вдень. Ось ми проходимо повз англійське судно. Спить величезний негр і бачить уві сні свою велику родину. Ось китайське судно. Сплять вузькоокі, підклавши під голову замість подушок «правильні» книги, а прокинувшись, будуть просити у свого Бога довгого життя великому керманичеві. Ось грецьке судно, де уві сні метається й стогне Парис, даруючи свою любов Прекрасній Олені (українській Маші). Ось за кормою залишається судно містера Брауна, який і вві сні вивчає російську мову. І я вірю, що він доб'ється свого напористістю й одержимістю та коли-небудь усе-таки прочитає «Анну Кареніну» російською. А ось і судно «наших» німців. Спить Фрідріх і бачить уві сні своїх русоволосих кіндерів-близнюків, а може, й уві сні плаче за батьком, котрий не повернувся з війни.

А ще в місті, що залишилося далеко за кормою, спить маленький музикант. Він так і не зняв із руки на ніч годинник, подарований містером Брауном. Іншою рукою він ніжно обіймає свого малюка. А, може, й не обіймає. Може, це сорочечку його сина, всю в крові, я бачив у музеї жертв американських бомбардувань.

Спить мама-перекладачка та її маленька дівчинка, яка сиділа на руках величезного негра. Завтра мама знову буде в клубі й знову побачить друзів, уже інших, яких так багато у її батьківщини. Спить Нгуєн зі своїми дітками на нових простирадлах, які вона пошила з «моєї» матерії. А завтра вона прийде в порт і, не побачивши на причалі мого судна, буде довго дивитися в бік моря і шепотіти: «Ся-ся, Ся-ся!»

Вам, в'єтнамські приятелі, я бажаю тільки одного – мирного неба над головою. Усього іншого ви досягнете самі з допомогою друзів, яких у вас так багато в усьому світі.

А вам, мої друзі-моряки, я бажаю, щоби, проходячи морськими просторами, ви не зустрічали високої хвилі, сильного зустрічного вітру, і щоб Усі повернулися живі й здорові на свою батьківщину, до своїх родин.

P.S. І все-таки одна зустріч відбулася. До того часу я працював слюсарем-монтажником на Крайній Півночі біля самого Полярного кола. Об'єкти – ділянки нашої організації – були розкидані по всьому Ямалі. І нас раз-по-раз перекидали з місця на місце. Для цих суворих країв теж знайшлося місце в моєму серці. І зараз, у старості, сидячи в кріслі-гойдалці й прикривши ковдрою замучені ревматизмом ноги, я згадую їх.

Узимку – дороги-зимники, по яких ми добиралися з місця на місце на «Уралах» і «Магирусах», страхітливі морози до мінус 56 градусів, оленина-строганина, Північне сяйво, відсутність сонця на небі й майже цілодобова темрява з середини грудня до середини січня, «красиві» заметілі в березні й на початку квітня при 25-градусних морозах.

А коротким літом – польоти на вертольотах, мошкара-гнус, сонце, що не заходить, ягоди, гриби й смачна риба з Обі та її приток.

Але про Північ я зараз розповідати не буду. Next time. Іншим разом.

Ми з дружиною йдемо у тривалу відпустку. Частину відпустки ми вирішили провести в Сочі. Це було у вересні 1977 року. Минуло чотири роки після інтерклубу.

Отже, ми в Сочі. Ранній вечір. Ми стоїмо біля фонтану недалеко від готелю «Москва». Струмені зачаровують. Грає чудова світломузика. Вогні, то спалахуючи, то затухаючи, діють заворожуюче. Людей, які милуються фонтаном і музикою, багато.

– Дивись, Сашо, які славні хлопці! – це мені говорить дружина.

Два русоволосих підлітки-близнюки років дванадцяти стоять за три метри від мене й милуються побаченим. На їхніх обличчях – усмішки, радість, щастя.

– Mein Vater! Sehe hierher! Das ist wundervoll! (нім.) Мій батько! Дивись сюди! Це ж чудово!

Я здригнувся від цих слів. «Так, це точно він!» – думаю я і, повертаючись, дивлюся на хватера. Я не кажу йому слів: «До чого ж мала Земля!» Ми просто дивимося один на одного, одночасно скрикуємо: «Алекс! Фрідріх!» і кидаємося в обійми. На нас дивляться всі присутні біля фонтану. Вони відчувають, що це не якась звичайна зустріч.

Відрекомендувавши один одного своїм дружинам, ми все дивилися й дивилися «очі в очі». Він, як і чотири роки тому, тримав мою руку в своїй. Він трохи змінився, та й я теж. Але, в основному, це був той самий Фрідріх. І, дивлячись у його очі, я боявся, що вони ось-ось будуть наповнені сльозами, а його рука зі стиснутим кулаком підніметься вгору і вперед, і він крикне: «No war!»

Мене цікавило, як Фрідріх опинився тут. Виявляється, він подарував своїй родині морський круїз по Середземномор'ю від Гібралтару до Гібралтару. На красивому морському лайнері вони відвідали порти Іспанії, Франції, Італії, Югославії, Греції, Туреччини, Болгарії, наші Одесу й Сочі, а потім зайдуть у порти багатьох північно-африканських країн.

Але про цю зустріч next time. Іншим разом.

Листопад 2007 року

______

*Пороти херню – чинити щось недоречне. Хер – назва літери «х» у давній слов'янській абетці. Звідси й слово «похерити» – перекреслити.

 

 

 

Боляче, my boy!

 

Липень 1967 року. Стоїмо в порту Іллічівськ. Прийшли з тривалого рейсу: Новоросійськ – Порт-Саїд – Суецький канал – Хайфон – Сінгапур – Суеттенхем – Белавань – Червоне море (дрейф) – Момбаса - Іллічівськ. Тривалість рейсу з 18.03.67 року по 15.07.67-го.

Я щойно в Одесі посадив у поїзд і відіслав додому маму й сестру. Вони приїжджали провідати мене й відвезли з собою сінгапурські «ганчірки», щоби продати в їхньому будинку. Ці «ганчірки» складають основний наш заробіток. Цей «приварок», порівняно з заробітком моряків європейських капіталістичних країн, становить мізер. Але це так, до слова.

Цей рейс був незвичайним хоча б тим, що ми вперше поверталися додому не через Суецький канал, а навколо Африки. Ми вже увійшли в Червоне море. Додому залишалося п'ять днів ходу. А там - війна. Євреї поперли на арабів і вийшли прямо до каналу. Жодних зустрічних суден уже не було. Ми лягли в дрейф. Капітан чекав вказівок із пароплавства. І через три дні ці вказівки прийшли – йти навколо Африки! І ми «завили». У каналі, як я пізніше дізнався, застрягло два судна, напевно, постраждалих від ізраїльської авіації.

А ми продовжували «вити». Два найбільш «гарячих» хлопці сильно побили моториста Валеру, єврея за національністю. Скандал зам'яли. Капітан і помполіт виявилися розумними й добрими людьми й нічого не повідомили в пароплавство. «Гарячим» усе зійшло з рук. У яку суму їм це обійшлося, вони нікому не казали.

І так я ходив у В'єтнам навколо Африки до кінця моєї роботи в пароплавстві - до березня 1974 року.

Зайшли в Момбасу (Кенія) на сході Африки, щоб узяти питну воду, продукти, паливо (двигун працює на дизельному паливі - солярці) й попрямували додому. Через 27 днів на обрії - рідні береги.

А зараз я сиджу в таксі і їду до головної прохідної порту Іллічівськ. Трохи задрімав.

- Прокинься, хлопче! Стоїмо біля прохідної порту. - Розбудив мене таксист.

Я вийшов. У мене з собою в сумці горілка, сяка–така закуска. Скоро північ. Завтра я вільний. Продукти отримувати не будемо ще кілька днів. Що за продукти? Для харчування 50 осіб екіпажу в наступному 4-5-місячному рейсі. Саме я отримую їх у портах (радянських і зарубіжних) і відповідаю за їхнє збереження, видаю на камбуз, веду облік тощо. На стоянках у портах я тільки цим і займаюся.

Моя посада називається матрос–артільник. Це щось на зразок комірника. Робота клопітка, ніхто з матросів на неї не погоджується. Але зате ближче до камбузу. І зарплата більша, ніж у матроса.

Мій безпосередній начальник – старпом (chiefmate) – старший помічник капітана. При переходах я стою з ним вахту з чотирьох до восьми годин. Решту часу займаюсь артількою. А роботи вистачає.

До того ж, під час стоянок у зарубіжних портах мене ще залучають до різних робіт – здавання вантажу, зачистка й фарбування бортів судна з плотика або підвіски. Іноді завантажений по шістнадцять годин на добу. І не тільки я - так уся палубна команда.

Але це буває не завжди. Ми й у місто встигаємо сходити, щоби зробити покупки, з'їздити на екскурсії по місту, а іноді й дуже далеко – за сто–двісті кілометрів. Зустрічаємося з іноземними моряками, які приходять до нас на судно (або ми до них), обмінюємося кінофільмами з ними, відвідуємо інтерклуб, водимо по судну юрби охочих подивитися радянський теплохід.

Перебуваємо, в основному, в тропічних країнах, де температура повітря завжди вища +35 . Але в молодості витримуєш будь-які навантаження. У каютах – кондиціонер. Виспишся – й знову бадьорий і готовий крутитися шістнадцять годин на добу.

Але зараз я стою біля прохідної порту. У руках у мене сумка з малюнками – зображеннями Джеймса Бонда, «агента 007». Малюнків цих багато – то він стріляє у СМЕРШевсокого шпигуна з кольта, то на пляжі цілує п'яту красивої блондинки тощо. Що в сумці – я вже згадував.

На судно йти не хочеться. Зараз би до подруги, але її в мене в цьому порту немає. Біля трапа нашого судна зараз несуть вахту матроси з підміни. У них є адреси й телефони подруг. Але це вже на завтра. Все-таки треба йти на судно.

Відчиняю двері прохідної, а там стоїть біля «вертушки» гарненька молдаванка.

- Hello, симпатяга! Коли змінюєшся?

- Через двадцять хвилин.

- Чудово! Ми змогли б де-небудь усамітнитися? Горілка, закусь є. Ну, як?

- Я не зовсім змінююся. Ще чотири години я повинна сидіти - дрімати в підсобці. А зовсім вільна о восьмій ранку.

- Дамо десять рублів бригадиру. Нехай відпустить тебе зовсім.

- Він на це не погодиться. Але у мене є подруга, яка зараз удома. Йди туди-ось і туди-ось, у неї свій будиночок номер такий-то. Звати її Людмила Соколова. Скажеш, що від молдаванки Зої.

- Thank you. Спасибі. Візьми шоколадку з головою коня на ній. Будь здорова!

Хвилин за тридцять я знайшов цей будиночок. В одному віконці світиться. Стукаю. Відчиняються двері.

- Привіт, красеню! – висока (твереза - зазначив я), симпатична, трохи старша за мене жінка втупилася в мене.

- Hello! Я від молдаванки Зої. Тебе звуть Людмила Соколова?

- Так.

- А ти чому так сміливо відкрила? У будинку хтось є?

- Нікого. Заходь!

- Спасибі, а то щось прохолодно.

Я одягнений в літню сорочку на «блискавці». Пройшов із нею по кімнатах, намагаючись переконатися у відсутності інших людей. Бували різні випадки зі знайомими хлопцями. Жодного побиття не було, забирали паспорт моряка, принесеш триста рублів – віддадуть.

- Хто спить тут? – я помітив в одній кімнаті зайняте кимось ліжко.

- Син восьми років.

Вона підвела мене ближче, і я побачив сплячого хлопчика.

- The handsome boy! Милий хлопчик! – зауважив я.

Сіли за стіл. Пішли в хід горілка й закуска від «агента 007». Я налив собі трошки, вона – побільше.

- За знайомство, Сашо! Я прочитала твоє ім'я з татуювання на зап'ясті правої руки.

- Скооль! (норвезький). Здоров'я! Це слово «скооль» говорять при випивці моряки всього світу. А повністю тост звучить так – Ден скооль, мін скооль, алля вакка фликка скооль, що в перекладі означає – За твоє здоров'я, за моє здоров'я, за всіх красивих жінок здоров'я!

Закушуємо. Вона почала щось розповідати про подругу молдаванку Зою, про жіночі розмови, їхні таємниці, секрети та інше, що мені завжди було нецікаво.

- Stop! У мене на даний момент інші проблеми. Чи зможемо ми їх вирішити? Чи я кваплю події?

- Не поспішай.

Я встаю, беруся за «блискавку» сорочки й чую:

- Стоп! Я сама зніму з тебе сорочку.

Знята сорочка, майка. Кілька легких дотиків – поцілунки в шию, груди.

- А ти трохи спітнів. Казав, що прохолодно. Від хвилювання? – вона витерла мені спину рушником. - А засмага яка чудова!

- На стоянці мені ніколи засмагати. Це з рейсу, в основному з тропіків. Гаси світло!

- Скільки тобі років?

- Двадцять п'ять.

- Молоденький! – уже в темряві прошепотіла вона.

Я ж із досвіду відчуваю, що ось-ось повинно бути сказано ще щось на кшталт компліменту: кілька якихось слів, що допоможуть молодому хлопцеві відчути себе повністю впевненим.

І ці слова прозвучали.

- Мені подобаються твої зелені очі і ямочка на підборідді. Я поцілую їх.

- Нехай подобаються. Я не проти, – прошепотів я, відчуваючи себе вже і без цього компліменту дуже впевнено і добре-добре...

Мене розбудив якийсь стрибок на ліжко. Хтось не сів, не приліг поруч, а саме стрибнув у ліжко. Через силу відкриваю очі.

- Здрастуй! Я Юра. А ти болгарин? - це був хлопчик, її син.

- Я українець. Дядя Саша. Моряк закордонного плавання. Прийшов із В'єтнаму й Сінгапуру.

- Вставай! Мама кличе нас снідати.

Уже десята година. Потрібно сходити на судно, попросити старпома дати мені хоча б два вихідних.

Снідаємо. Хлопчик ставить багато питань. Він мені сподобався. Розвинений, акуратний, розумне личко, приємне, волосся кучеряве.

- Мамо, я хочу сходити з дядьком Сашком - подивитися на його корабель.

- У мене не корабель. Корабель - це військовий. У мене теплохід або торгове судно. Ми перевозимо різні вантажі. Зараз із мого судна вивантажують каучук. Із нього будуть робити шини, колеса на машини й трактори.

Мама дозволяє. Хлопчик збирається. Я сказав, що повернемося до сімнадцятої години.

- Що тобі приготувати їсти? Що ти любиш дуже-дуже?

- Дуже-дуже я люблю український борщ зі сметаною, гіркою перчинкою, зварений на свинячих реберцях. А оскільки зараз спекотно, приготуй окрошку. Решту я принесу. У мене там багато чого є.

На стоянці в радянських портах на судні багато людей – дружини, діти, інші родичі. Тому ніхто не звернув уваги на те, що зі мною ходить хлопчик.

Я показав йому все судно від верхнього містка до моїх продуктових комор–камер (а це сім палуб, ніби поверхів) та – від бака до корми. Я провів його на бак на борту, який до моря, бо з іншого борту йшло вивантаження. Його подиву й радості не було меж.

- Дядю Сашо! Я теж буду моряком.

- Так і треба. Тільки не військовим, а моряком торгового флоту. Моє судно - суховантаж, а є ще танкери. Вони перевозять нафту. Вони набагато більші мого судна. Хоча й моє не маленьке. Довжина його 156 метрів. І бере в свої трюми 12 тисяч тонн вантажу. Є й пасажирські судна. Вони перевозять людей по 600 чоловік. Команда на такому судні буває до 200 осіб.

- А на твоєму?

- На моєму - команда 50 осіб.

Пора обідати. Пішли в їдальню. Усі вже поїли, поки ми дивилися судно. Днювальна Віра прибирає зі столів, миє посуд.

- Сашо, який у тебе славний хлопчик! Для батька ти занадто молодий. Родич?

- Так, родич Юра.

Вона погладила його по голівці. Я й раніше, і пізніше помічав, що хороші люди гладять дітей по голові. Як сказала мені добра знахарка в Запоріжжі, через 30 років, ці люди віддають свою енергію через тім'ячко дитині (свого роду донори), а Космос цих людей заряджає свіжою енергією. Так що віддавайте свою енергію дітям, якщо ви добрі люди!

Їмо. У Віри з обіду залишилося багато гуляшу. Вона підкладає нам. Починає гратися з Юрою, годує з виделки.

- З'їж за себе! Зараз з'їж за дядька Сашка! А зараз - за тітку Віру!

Я дивлюся на неї й думаю – інстинкт продовження роду у тебе, Віро, шумить уже щосили. Хорошою мамою ти колись будеш.

Мені згадався випадок, що стався з Вірою в Олександрії (Єгипет) у листопаді 1965 року. Я стояв на вахті біля трапа.

На майданчику, шириною не більше одного метра, куди завалюється при переході парадний трап і кріпиться там же по-похідному, стояли два хлопчики такого віку, як цей Юра й пропонували на обмін (to change) апельсини й мандарини. За блок (10 пачок) дешевих болгарських сигарет типу «Сонце» давали повну корзину (сапетку) цих червоних плодів разом із сапеткою.

Але зараз я про Віру розповідати не буду. Це довго й не за темою. Next time. Іншим разом.

А Віра все годує Юру. А він усе їсть. Але от і все – наївся. Подякував. Я злякався, що Віра його перегодувала. Бачу – став млявим, сонним. Виявляється, втомився від вражень.

У своїй каюті я поклав його на диван, а сам зібрався в артільку вже з іншою сумкою - побільше.

- Спи! Якщо хтось прийде й запитає де я, скажи – в артільці. Запам'ятаєш це слово?

- Так, дядьку Сашо.

- Я там буду недовго.

Наповнюю сумку. Тушонку я «пропущу» через камбуз. Це датська шинка (зекономлена мною для мене). Беру кілограм. Щоб не нагрілася від зовнішньої температури, потрібно добре загорнути в целофан. У сумку її! Туди ж кілька пачок новозеландського вершкового масла (трохи підсолене – смакота!).

А це вже чисто моє – 40 пляшок пепсі, по 10 пляшок концентрованого апельсинового й лимонного соку, 40 банок консервованих ананасів, 50 кілограмів апельсинів і 100 - яблук із Тасманії (Австралія). Вони великі, кожне загорнуте в папірець, перегородкою відокремлене одне від іншого. Укладені в ящики. А запах! На ящиках малюнок - дитяче обличчя біля яблука. Треба їх продати підмінним матросам.

Багато чого з перерахованого пішло в сумку.

Заглянемо в капітанський фонд. Позавчора я отримав ці продукти. Це – для частування іноземних гостей, які приходять до капітана в іноземних портах. Я одразу ж після отримання цих продуктів зайшов до нього з накладною. Він написав, скільки й чого залишити йому. Дещо можу взяти собі. Це делікатеси. І за них треба буде сплатити гроші. Не готівкою, а утримають із зарплати. Гаразд. Беремо печінку тріски, курей у власному соку, сайру, шпроти, краби і по баночці (50 грамів) чорної й червоної ікри.

Заходжу в каюту.

- Ти чому не спиш?

- Дзвонив старпом. Сказав, щоб ти зайшов до нього.

- Дрімай, Юро. Я недовго.

Я знаю, чого хоче старпом. Беру накладну з продуктами капітанського фонду і йду до нього. Він записав, що залишити йому, і я бачу, що ще багато чого залишилося.

- Хочу завтра бути вільним. Можна?

- До 16-ї години. Можливе перешвартування або вихід на рейд. Вип'єш трошки?

- White Horse? Білий Кінь?

- Ще питаєш! Нічого іншого ми у мене не пили.

Він - мій начальник, років на п'ятнадцять старший, але стосунки у нас дружні. Робота з продуктами складна, але мною він задоволений. Ми умудряємося в рейсі робити економію в грошах (не з'їдаємо на ту суму, що належить) і на зекономлені гроші купуємо в Сінгапурі багато чого, а кожна людина привозить додому багато тих же апельсинів, яблук, соків тощо.

Старпом узявся розливати віскі.

- Say when! Скажи коли!

- When! Досить!

- Скооль!

- Скооль!

Частину фруктів я виклав у маленьку сумку. Її буде нести Юра. Пішки йти з вантажем далеченько. Дзвоню до вахтових біля трапу.

- Це - артільник. Подзвони в Трансфлот, нехай пришлють для мене таксі.

- Сашо, щойно під'їхало одне. Стармех вивантажується.

- Затримай, будь ласка! Нікому не віддавай!

Поспішаємо до трапу. Уже сідаючи в машину, чую з борту судна крики двох мотористів.

- Я не в Одесу! Я тут, в Іллічівськ. Вам немає сенсу сідати! – відповідаю.

Зупинилися біля магазину. Це за десять хвилин ходьби від Юриного будинку. У магазині купуємо кілограм цукерок «Каракум» і десять шоколадок з головою коня на кожній. І повільно крокуємо до Юриної мами.

- Сідайте, хлопці! Все готово. О, а хліба немає. Юро, побіжи!

- Поклади шинку в холодильник! А Юру ти спеціально відправила?

- Я вважаю, що так треба. Та й ти, я бачу, вже готовий.

Хай вибачать мені читачі цих рядків! Справа була влітку. Штани тонкі, так чого вже тут не помітити...

- Мені не подобаються такі швидкі, як у кроликів, зближення–контакти. Та нехай. Двері хоча б зачини!

Одне слово, вклалися в термін.

Вечеряємо, їмо солодощі. Людмила дякує мені за делікатеси. Юра не знає, за що хапатися.

Потім Юра показував мені книги, читав дуже швидко. Потім ми дивилися телевізор, далі я захотів подрімати, приліг в іншій кімнаті на дивані, не роздягаючись.

Прокинувшись, я думав – якщо після наступного рейсу зайдемо сюди, треба буде привезти щось у подарунок. Ну, мамі, зрозуміло що. Я знаю, де в Сінгапурі продаються дешеві й непогані кофти за два сінгапурських долара. Я за місяць отримував 60 сінгапурських доларів. А що ж привезти цьому маленькому соколику? Крім фруктів, пепсі, ананасів у банках?

І я здогадався, аж схопився. Непомітно заміряв плечі хлопчика ниткою. На судні записав це в сантиметрах. Чекай, Юро!

Увечері постало серйозне питання – як раніше укласти Юрка спати. Пережите за день, виявляється, не втомило його, а ще більше підбадьорило.

- Добре, я ляжу спати, якщо ви обоє посидите біля мене.

Ми сіли.

- Мамо, візьми мою руку у свою, а ти, дядьку Сашо, мою другу руку візьми в свою.

Ми зробили, як нам велено.

- У мами рука тепла, а в тебе, дядьку Сашо, холодна.

- Це тому, що у нього серце дуже гаряче. – Прийшла мені на допомогу мама.

Я б не знав, що відповісти. Не будеш же говорити дитині про якийсь там кровообіг. А ці слова я взяв «на озброєння» й не раз так і відповідав.

Юра заснув швидко. Його рука в моїй руці (hand in hand) стала слабка, млява, очі закрилися. Мама тихенько поклала його руки на місце, трохи прикрила.

Ми ще постояли, дивлячись на сплячу дитину, мабуть, думаючи кожен про своє, а може, про одне й те ж. Як мало треба маленькій людині для повного щастя! Спи, хлопчику! І нехай твої майбутні діти радіють тобі - батькові, а не чужому дядькові, який волею випадку з'явився на якийсь час у твоїй долі.

Перед нами була ніч. Я ніколи нікого (маю на увазі таких жінок) не засуджував. Ні до цього, ні після цього. Складно все в житті. Ну, а сьогоднішнє своє завдання я знав добре. Думаю, що впорався з ним і подарував Людмилі багато прекрасних миттєвостей.

Кілька разів ми підходили дивитися на хлопчика і я відчував, що це ще більше зближувало нас. Переді мною була жінка, яка тяглася до мене без облуди, і я зобов'язаний був відповідати їй взаємністю. Їй потрібні були чоловічі руки, які пестили б її. І мої руки це робили.

А моя потужна сила дивувала мене самого. Утомлені й пітні, ми йшли у літній душ під прохолодну воду і, повертаючись оновлені, продовжували дарувати один одному радість. О, де мої двадцять п'ять років?

Випита пляшка горілки зовсім не зробила нас п'яними. Їли кілька разів за ніч – відновлювали сили. Шинки їли мало. Я сказав, щоб годувала нею сина.

Людмила розповіла трохи про себе. Втративши батьків під час війни, вона виросла в дитячому будинку. А після дитбудинку разом із іншими комсомолками поїхала аж до Норильська. Працювала на рибокомбінаті, розробляючи рибу ножем–тесаком. Із ним же йшла додому.

У ті роки там було багато бандитів, то достроково звільнених, то тих, що відсиділи своє й не виїхали на Велику Землю, де чекати їх було нікому. Будинки стояли на палях. До входу вела довга драбина, під якою й збиралася ця зграя.

- Іду додому й бачу їх. Не підходь! – кричу. - Кишки випущу, як рибі! Та Бог милував.

У будинку – довгий коридор. По боках його – кімнати, в яких туляться по дві–три сім'ї (або пари). У неї був куточок – ліжко і два квадратних метри площі біля нього. Куточок закривався шторкою.

Я не пам'ятаю, як довго вона там була. Зараз вона працює в морському порту. На місці цих будиночків колись будуватимуть п'ятиповерхівки й вона отримає квартиру.

Я не питав хто і де батько Юри. Я просто слухав її розповідь і думав про життєві складнощі й труднощі.

- Сашо, не засуджуй мене за те, що взяла тебе. Адже у тебе може скластися думка про мене, як про погану, гулящу жінку.

- Ні, я бачу в тобі хорошу людину, добру жінку, турботливу матір. Пам'ятаєш біблійну притчу «Нехай першим кине в неї каменем!»? Я не збираюся кидати каменем ні в тебе, ні в кого б то не було. Деколи я здаюся собі дуже мудрим або старим, або несучасним.

- Дякую, Сашо. Я не забуду тебе. Ти такий влюбливий. І серце твоє добре й гаряче. Дай я поцілую його. Серце молодого українця. Я включу нічник. Подивлюсь у славні зелені очі, поцілую ямочку на підборідді.

- Я не проти. Якщо жінка хоче....

- Так, хочу й хочу.

І ми продовжили.

- Який ти сильний хлопець у цьому відношенні! А худенький який! Ніколи б не подумала, дивлячись на тебе, що в тебе така потужна сила. Ну, дай очі! Дай ямочку! Скільки ще жінок чекають твоїх рук і твоєї потужної сили? Не відмовляй! Вони будуть пам'ятати про тебе.

- Постараюся!- сміюсь я і відчуваю себе добре. – А я худенький тому, що в дитинстві часто недоїдав. А працював багато – пас корів, обробляв город, крутив жорна, косив траву. У юності у мене боліло серце. Я не міг не лише бігати, але й швидко ходити. І так до двадцяти років. А потім перестало боліти. І зараз воно, тьху–тьху, стукає добре. Ну, а біцепси у мене так і не з'явилися.

- Дай послухати твоє серце. Нехай воно стукає мені на радість! – і вона добрий десяток разів цілує груди, в яких стукає серце.

Лежу й думаю, що зустрілися не просто два тіла. Зустрілися дві добрі людини, дві душі, котрі жаліють і розуміють одне одного. Зустрілися жінка й молодий хлопець, щоб віддати й отримати.

Мені хотілося співати. І зробив я це після сніданку. Я заспівав їм п'ять українських народних пісень. Мене слухали з відкритими ротами.

Але сили мої слабшали. Я був як вичавлений лимон. Мені потрібно було йти на судно, щоби поспати до 16-ї години. Швидше за все, там намічається перешвартування. А завтра - в Новоросійськ.

Мама Людмила мене розуміла. Я хитався від утоми. А Юра не розумів і не відпускав. Він висів у мене на шиї й усе про щось говорив і говорив.

- Я люблю тебе, дядю Сашо!

- І я люблю тебе, my boy. Це англійською - мій хлопчик. Я буду тебе так називати.

Його мама подарувала мені фотокартку свого сина. Провели мене до магазину.

- Тримай, my boy, бондовскую сумку! Я дарую її тобі.

Кладемо в неї кілограм цукерок «Каракум» і десять шоколадок з головою коня на кожній.

Мама Людмила легенько цілує мене в щоку і в ямочку на підборідді. Юра стрибає мені на шию, притискається міцно–міцно.

- Боляче, my boy!

Я йду, похитуючись. Озираюся. Дві чужі, ще позавчора незнайомі мені людини, а тепер такі близькі, махають мені руками.

- Я буду чекати тебе, дядю Сашо!

- Я обов'язково повернуся до тебе, my boy!

***

Грудень 1967 року. Знову в порту Іллічівськ. Рейс: Одеса – Сінгапур – Хайфон – Сінгапур – Белавань – Джакарта – Іллічівськ тривав із 04.08 по 07.12.67 року. Той же вантаж додому – каучук.

У В'єтнамі – жах! Американські літаки робили по десять нальотів за день. Практично жодної роботи з фарбування судна не було. Тільки опустить боцман величезну підвіску з двома матросами за борт для зачищення борту, як уже гуде сирена тривоги і її доводиться піднімати.

Вивантаження судна ще деяк відбувалося. Порт не бомбили. Але по літаках стріляли ракетами з трьох точок (батарей) за річкою. Стріляли в'єтнамці з різних видів зброї зі всіх своїх суденець, що стояли в порту.

Дві гармати стояли на китайських суднах (на баку й кормі) і з них стріляли китайці. І все, випущене в повітря, поверталося назад, зокрема, й на палуби нашого судна, осколками. Ми ховалися під закриті палуби на кормовій надбудові і якийсь сектор неба могли бачити. Після відльоту літаків бігли на головну палубу збирати осколки. Один із них досі зберігається у мене.

У цьому рейсі я бачив, як були збиті два літаки. Радості нашій не було меж. Ми кричали й кричали. Обидва льотчики спустилися на парашутах. Там їх арештували.

Про китайські судна. Вони привозили рис і їх позачергово ставили до причалу. Крім гармат, про які я вже згадував, на всю кормову надбудову висів портрет великого керманича, котрий так і не привів свій народ до «світлого майбутнього».

Отже, я знову в Іллічівську. Хто сказав, що Бога немає? Той - справжній дурень. Звичайно, є! І він привів мене сюди, щоб я побачив двох людей, котрі мене чекають. Графік роботи мами Людмили у мене був. Сьогодні якраз її нічна зміна.

У порт зайшли пізно ввечері. Пришвартувалися. Після цього на судні для палубної команди ще багато роботи. До одружених приїхали дружини, діти; а чоловіки, залишивши їх у каютах, носяться по судну – то пришвартували баржу з бункером і мотористи вже підключають шланги для прийому палива; інші шланги підключили для забору води з берега; то відкриваємо трюми – п'ять трюмів по дві половини – кришки гуркочуть, розносиш троси, підсовуєш їх ближче до трюму, щоб не заважали вивантаженню й проходу людям. Дванадцять суднових кранів потрібно підняти, повернути й залишити в такому стані, щоб не заважали вивантаженню портовим кранам.

Тільки відкрили один трюм, як там уже повно вантажників. Рвуть кранами стоси каучуку, злежані за час переходу. Не робітники, а звірі! Ну ніде я не бачив, щоб так швидко працювали.

До першої години ночі ми все закінчили. Я біжу до трапу. Уже є телефонний зв'язок із берегом. Дзвоню до Людмили.

- Сашо, з поверненням до рідних берегів! Я знала, коли ви прийдете. Слідкувала в газеті «Моряк» за рубрикою «На різних широтах». Зрідка дзвонила «на зведення» – там дають дані про місцеперебування судна. Я рада. Зайдеш? Юра не знаходить собі місця. О котрій годині, кажеш? Об одинадцятій? Він буде виглядати тебе біля магазину.

Отже, завтра, тобто вже сьогодні, об одинадцятій. Мене відпускають рівно на добу.

Після відкриття трюмів і початку вивантаження на службі залишаються: вахтовий штурман, вахтовий матрос біля трапу й матрос, який забезпечує вивантаження. Цей матрос із боцманом заходять до мене в каюту. Я ще не встиг зняти робу. Я вже здогадався, що їм треба.

- Сашо, постій замість Колі на забезпеченні кілька годин. До нього дружина приїхала.

- Три години тобі вистачить? Завтра з тебе пляшка коньяку. Іншого не підмінив би. А ти, боцмане, не забувай, що я – артільник і в порту, крім швартування й авральних робіт, займаюся тільки отриманням продуктів. А на переході сюди хіба ти дав мені людину пофарбувати довгий коридор, де розташовані камери з продуктами? Я це зробив сам. І люк–шахту, за яким опускають продукти, я теж сам фарбував.

- Гаразд, не будемо.

Одягаюся знову. Сподіваюся, що нічого не трапиться, полежу ці три години в червоному кутку. Хоча вантажники працюють швидко, за такий короткий час вони навіть у першому (найменшому) трюмі не встигнуть вивантажити до твіндека, який мені довелося б відкривати. Та й судно не підніметься так скоро і мені не треба буде труїти швартові кінці.

Тільки улігся, заходить вахтовий штурман.

- Якщо треба буде щось відкрити–закрити, пришвартувати, не клич мене! Я з дружиною.

А справа ось у чому. Якщо з'являється якась робота, то зі мною виконувати її йде матрос, а штурман стоїть у цей час замість нього біля трапа.

Нічого, думаю, вантажники допоможуть. А допоміг Бог. Нічого не сталося. Я дрімав у червоному кутку, поки мене не збудив Миколка. Продовжив спати у себе в каюті на дивані, не роздягаючись. Як не дивно, до восьмої години був свіжий, як огірочок. Що значить молодість!

Купаюся, голюся, снідаю. Дивлюся на годинник. Попросив вахтового біля трапу замовити для мене в Трансфлоті таксі на десяту тридцять.

Збираю сумку. Ще раз розглядаю подарунки, особливо хлопчику. У Сінгапурі, купивши собі чорну шкіряну куртку й кілька штук для продажу, прошу показати таку ж for my little boy (для мого маленького хлопчика). Замірюю плечі. Продавець–індус радить узяти трохи більший розмір. Адже діти ростуть.

- I agree. Я згоден.

І ось цю курточку, фломастер, кофту й продукти я кладу в сумку. Нарешті, їду до магазину.

Але, збираючись, я думав собі – а, може, не треба? Адже інстинкт продовження роду у тебе самого шумить уже не менше, ніж у днювальної Віри. Може, пора мати сім'ю або завести позашлюбну дитину з молодою дівчиною? Навіщо тобі ця мама з сином? Жили ж вони без тебе. Згодом забудуть. З'явиться хтось інший. Такий же тимчасовий.

Так, маму, звичайно, влаштує й інший. Але хлопчик–соколик? Ти ж бачив, якими очима він дивився на тебе. Так дай же йому побільше тепла свого гарячого серця! А Бог (ти ж віриш, що він є) запише тобі це в список добрих справ.

Тільки їхати!

Через вікно машини бачу дитячу постать біля магазину. Одягненого по-зимовому я б здалеку його не впізнав. Він уже біжить до машини. Я виходжу, ставлю сумку, а він стрибає мені на шию. Я підтримую його під попу, щоб не завалив мене, а він аж труситься й тисне мене сильно–сильно.

- Боляче, my boy!

Злазить на землю. Я сідаю на лавку, щоби подивитися на нього. Він стоїть. На ньому поношена нейлонова курточка, шапочка на голові. Я знімаю цю шапочку, торкаю й куйовджу його волосся.

- Ти підріс. Ти задоволений, my boy?

- Я знав, що ти прийдеш до мене.

Нервова система у мене тоді була не та, що зараз у старості. Ми регулярно проходили серйозні медичні огляди. Але в ту хвилину я ледь не зірвався. Ледь не розплакавсь. І все–таки з'явилася сльоза. І повільно потекла по моїй щоці. Це я пам'ятаю точно. Чому? Я не можу цього пояснити. Мабуть, Доля в ту хвилину трошки відкривала мені моє майбутнє. Вона точно знала вже тоді, що мій онук, якого у мене не буде, ніколи не стрибне мені на шию і не скаже:

- Дідусю, я люблю тебе!

Годинник відраховував хвилини. Ми обидва мовчали і все дивилися й дивилися один на одного.

Я дав йому апельсин, а сам закурив.

- Мама зварила тобі український борщ.

- Раз так, тоді зайдемо в магазин за сметаною й хлібом!

Усе пішло в сумку. Ще купили кілограм цукерок «Каракум» і десять шоколадок із головою коня на кожній.

Мама Людмила була не тільки рада. Вона розплакалася. Причому, сильно. І тільки тоді, коли я шепнув, що злякає Юру, заспокоїлася. Притулившись до мого плеча, вона шепотіла:

- Повернувся! Пройшов півсвіту й повернувся живий–здоровий! Сашку, Сашку, Сашику!..

- Нехай борщ почекає. Виймай, мамо, продукти з сумки!

Коли продукти були викладені, я зібрався діставати кофту й курточку. Так, ще в магазині Юра помітив на мені куртку. Чіпав «блискавки», ремінці, ґудзики, кнопки.

- Яка гарна куртка!

А коли я знімав її в будинку, він подивився всередину куртки, переконався, що вона товста й тепла. І довго стояв біля неї коло вішалки.

- А зараз обоє до мене, будь ласка!

Мама, отримавши кофту, відразу ж одягла її на себе.

- My boy! А це тобі. Одягай!

О, цього я не забуду ніколи. I shall never forget it. Розмір якраз на виріст. На дві зими вистачить.

- Це мені? Так? Правда?

І стрибає мені на шию. І душить–душить.

- Я люблю тебе, дядю Сашо!

- І я тебе люблю, Юро. Але не души мене! Боляче, my boy!

Знімати не хоче. Нехай натішиться! Крутиться перед дзеркалом. І справді, як одяг змінює людину. Він став ще красивішим. Хоча все-таки куртку довелося зняти.

Сідаємо їсти борщ. Я думаю, що він і борщ буде любити так само, як і я. Ми з Людмилою потихеньку потягуємо Колін коньяк, що я заробив за тригодинну дрімоту в червоному кутку. Юра вже зайнятий десертом, закінчує банку ананасів.

І тут я згадав, що фломастер залишився в сумці. Я дістав його і віддав Юрі. Він подякував, але після куртки фломастер ефекту вже не справив.

Я тихенько шепнув мамі, що завтра об одинадцятій годині повинен буду піти. Вона почала думати, куди ж подіти хлопчика.

А той, випивши сік із дна банки, дивиться на мене й ошелешує:

- Дядьку Сашо, будь моїм татом! Я люблю тебе.

Я онімів. Ну, дає малий! Із такими пропозиціями до мене ще ніхто не звертався. Але я не заплакав. Випивши ковток коньяку, довго-довго дивився на це маленьке диво (ймовірно, доля-лиходійка знову розплющила вічко в моє майбутнє).

- My boy, - голос у мене все-таки тремтів – ти ще маленький і не знаєш наскільки складне життя. Але знай, що я завжди (навіть живучи далеко від тебе) буду пам'ятати про тебе. Ми не знаємо свого завтрашнього дня. Але я думаю, що я на тебе вплинув позитивно. Будь моряком! Побачиш світ. Вивчай англійську! Ну й українську, адже це моя рідна мова. І пам'ятай про мене!

- Я люблю тебе й буду завжди пам'ятати.

Я потроху заспокоївся. Випив більше коньяку. Юра показував мені свої зошити, щоденник та інше. І крутився біля мене.

Нарешті мама, знаючи, що мені не терпиться «випустити пару», все-таки умовила сина сходити до однокласника й разом робити уроки, а заразом показати куртку. Він пішов, отримавши моє запевнення, що я нікуди не подінуся й пробуду у них до одинадцятої години завтрашнього дня.

І правда, його довго не було. Напевно, показував куртку багатьом однокласникам.

Ми залишились удвох із Людмилою. Ми були бажані одне одному. Вона вела себе розкуто, вільніше, ніж минулого разу, а я аж стогнав, допавшись до симпатичної жінки після чотиримісячного «посту». І сміявся від веселощів і радості, слухаючи її слова про гаряче серце молодого українця, про добрі зелені очі, про ямочку на підборідді, що аж посиніла від поцілунків. Так, все-таки заради цього варто жити! А сила не покидала. Я не боявся, що попереду в мене ще безсонна «нічна вахта» і що вранці я буду хитатися від вітру. Ти тут потрібен. Принаймні, сьогодні. І знаєш для чого. Тому працюй, «пахай», молодий українецю! І так працюй, щоб вона запам'ятала тебе до кінця своїх днів. І я працював, я «пахав».

Як і минулого разу, вона звернула свою увагу на мою засмаглість. Зараз вона їй сподобалася ще більше. Адже вже грудень, а засмага свіжа–свіжа.

- Десять днів тому я ще засмагав під тропічним сонцем. Для тебе старався.

І вона милувалася цією засмагою, очима та іншим... і цілувала, цілувала мене. А я все стогнав і стогнав від задоволення. Я відчував себе на сьомому небі.

Повернувся хлопчик. Набігався й незабаром захотів спати. Своїх рук нам він уже не давав, тільки попросив трохи обійняти й поцілувати його. Обняв маму, поцілував. Підійшов я. Я поцілував його, а він знову притис мене до себе.

- Не души дядька Сашка так сильно! – це мама.

- Боляче, my boy!

І була довга зимова ніч. Крім того, що й повинно бути між жінкою й молодим хлопцем, в цю ніч ми багато розмовляли.

Людмила розпитувала мене про В'єтнам. Їй, як і мені, було шкода в'єтнамських дітей, на голови яких падають бомби.

Я розповів їй про події одного дня. До нас на судно на «бобику» приїхав радянський тележурналіст. Одягнувши каску, він видерся на щоглу й приготувався до зйомки на камеру. Внизу під щоглою стоїть, теж у касці, його помічник – в'єтнамець із касетами. Він буде подавати їх тележурналісту.

Чекати довго не довелося. Загула сирена тривоги й налетіли літаки. Вони все йшли і йшли. І дуже низько. Ми думали, що вони, як завжди, будуть бомбити далеко від нас. А вони кидали бомби на склади порту в ста метрах від судна. На судно летіли шматки від палаючих будівель. Та частина міста, що біля цих складів, була зруйнована.

Журналіст із помічником швидко спустилися по трапу й поїхали до палаючих будинків. Повернулися під вечір, вимазані в грязюці, пропахлі димом.

- Ах, хлопці, який я матеріал зняв. Нехай світ побачить!

Ще один день. Ідемо з порту. Хайфон розташований на річці далеко від моря. Ось ми і йдемо по цій річці до моря. Я стою на кермі. Чуємо й бачимо, що з боку міста до моря (там у них авіаносець) летять три літаки. Почали знижуватися. На березі в сотні метрів від нас серед дерев було село, може з десяток хаток. Хатки ці, швидше халупи, зліплені з якогось очерету й соломи.

І ось перший літак летить низько-низько й кидає три бомби (видно як вони летять у повітрі) на це село. Скинув і піднявся вгору. Два інших літаки теж скинули три бомби. Відлетіли. Коли дим розвіявся, на тому місці навіть дерев не залишилося.

- Що ти ще хотіла б почути від мене?

- А скільки діб ви йдете від Сінгапуру додому?

- Перехід від Сінгапуру до Іллічівська навколо Африки займає 35 діб. Перехід важкий. Проходимо кілька кліматичних зон, змінюємо часові пояси (вісім годин в один бік і три – в інший), втомлюємося від штормів, що бувають навіть у тропіках. Цього разу ми вийшли не з Сінгапуру, а з Джакарти (Індонезія). І з 35 діб переходу вісім припало на шторми.

- А шторми бувають сильні?

- Навіть дуже. Але не буду тебе лякати. Smilе! Посміхнися! Ми не можемо сумувати всю ніч за В'єтнамом або боятися штормів. У дану хвилину нам на голови не падають бомби (ти навіть не знаєш, яке це щастя – мирне небо над головою!), не загрожують ні шторми, ні тайфуни, ні цунамі. І хай триває Життя!

- Сашо, ну чому ти такий...

І хоча я знаю, що цим вона сказала, вдаю із себе наївного й питаю:

- Який такий?

- Помовч! Я буду довго дивитися на тебе. Я хочу запам'ятати твоє обличчя. Саме таким, яким воно є зараз.

І вона довго милувалася моїм обличчям. Скільки любові, ніжності й щастя було в її очах! Вона легенько торкалася до ямочки, знову ж таки, дуже легенько водила руками по щоках і волоссю.

- Сашку, Сашку, Сашику! – шепотіла вона.

Я ловив її пальці губами (руки були зайняті іншим) і так само легенько цілував – покушував їх. Це тягнулося довго.

Допивши коньяк і підкріпившись, ми дарували радість одне одному, поки у мене була сила. Ми обоє були дуже раді.

Поснідали. Я попросив їх не проводжати мене до магазину. Важко мені було б там прощатися. Там дорога пряма й далеко видно проводжаючих. А від їхнього будинку за сотню метрів є поворот. Цю сотню метрів я витримаю.

Попрощалися, поцілувались і мені знову довелося сказати:

- Боляче, my boy!

В кінці «стометрівки» я озирнувся. Помахали руками я їм, а вони мені. Так, Сашо, що з тобою не те! Причепився?

Я залишив їм книжечку з чеками (бонами) на десять рублів. У спецмагазині що-небудь куплять. У перекладі на радянські гроші це становить близько 120-130 рублів. Ці чеки я отримав за стоянку у В'єтнамі. Сінгапурськими доларами за стоянку в соціалістичній країні нам не платили. Тільки чеками – вісімнадцять рублів за місяць.

***

У кінці травня 1968 року ми знову прийшли в цей порт. Але сходити до них я не зміг. Не завжди виходить так, як плануєш.

Потім була п'ятимісячна відпустка. Довго вилежуватися на пляжі 11-ої станції Великого Фонтану в Одесі я не міг.

Я навчався заочно в морехідному училищі за спеціальністю судноводіння. Носив в училище багато контрольних робіт і здавав заліки.

У кінці вересня до мене приїхала моя мама. Я показав їй місто. Ми пройшли удвох всю Дерибасівську, спустились і піднялися по Потьомкінських сходах; побували в планетарії, в стерео–кінотеатрі, на стадіоні, в цирку, сходили в оперний на «Лебедине озеро», пропливли на пасажирському теплоході «Таджикистан» від Одеси до Севастополя. А там подивилися панораму, діораму, Малахів курган і каштан, що колись посадив Юрій Гагарін. Поїздом приїхали в Запоріжжя. За тридцять кілометрів від Запоріжжя був будинок мами.

Під час цієї відпустки я перший раз одружився.

Після відпустки були інші порти, інші клопоти–турботи, інші зустрічі. Маму Людмилу та її маленького соколика я більше не бачив. Здавалося б, ось і кінець цієї романтичної історії. Забудь про неї! У твоїй молодості було багато зустрічей та історій. Адже на те й дається людині молодість. І навіщо зберігати все минуле у своїй пам'яті? Для всього в серці місця не вистачить. Можливо. Забуто багато, але не ця історія. І постають перед очима картини, причому такі чіткі, ніби це було вчора. А минуло вже сорок років.

2007 рік. Велике село за тридцять кілометрів від Запоріжжя. Це моя остання гавань. Я «пришвартувався» тут двадцять років тому. І звідси мене будуть виносити ногами вперед.

У мене свій маленький будиночок (7,5 х 10 метрів). У будинку є газ, вода, ванна, унітаз. Приватизована присадибна ділянка - 12 соток. Живу дуже скромно. Але харчуюся нормально. У погребі - понад сотня банок солінь, компотів і варення. Для душі – великі грядки з тюльпанами й півоніями. Останні десять років одяг купую в second hand'e.

Я старий, самотній, тричі розлучений, нікому не потрібний 65-річний пенсіонер. Щоправда, на вовка, який, відчуваючи свою близьку кончину, залишає зграю й іде вмирати в стару занедбану нору, я не схожий.

І хоча вже не можу вбити ні оленя, ні тюленя, в тундру мене відвозити ще рано. Ще трохи тримаюсь. Але нервова система вже вся зруйнована – безсоння, плаксивість, агорафобія. Часто відкриваю двері у вчорашній день, і щось там шукаю й шукаю.

Переді мною лежить фотокартка Юри. Читаю на звороті – на пам'ять д. Саші від його друга Юри Соколова. Пам'ять про Батьківщину. 1967 р. – це писала мама. А ось і його дитячий почерк – Соколов Юра.

Тобі, my boy, вже близько 48-49 років. Як ти, хто ти, як склалося твоє життя? Уникнув ти тих пасток, яких повно на життєвому шляху – куріння, алкоголь, наркоманія, ігроманія та інше? Я так хочу, щоб у тебе було все гаразд. Чи пам'ятаєш ти мене – молодого українця, моряка дядька Сашку з ямочкою на підборідді, яка так подобалася твоїй мамі? Чи зустрічав ти ще хоч одну людину, яка ділилася з тобою теплом свого серця?

Моя Доля–лиходійка вже не відкриває мені вічко в моє майбутнє. Бо його (цього майбутнього) залишилось, як кіт наплакав. Я і без підказки Долі це знаю.

Моя єдина дочка, 1971 року народження, проживає зі своєю мамою в місті N, ще багато років тому спилася остаточно. Та ще зв'язалась із сумнівною напівбандитською компанією. Десять років тому під час нашої останньої зустрічі, вона за своє невдале життя повністю звинуватила мене – навіщо ти, тату, залишив мене у трирічному віці? Мою руку допомоги, яку я простягав їй, вона відкинула. Із тих пір у нас жодних відомостей одне про одного немає.

А мені так хотілося б мати десятирічного внука, названого на мою честь моїм ім'ям!

Я гладив би його по голові, я куйовдив би його волосся, дивився б у його очі й цілував би його дитячі щоки, купав би його у ванній у відварах любистку й чебрецю, ми разом зрізали б тюльпани й півонії, що ростуть у мене на грядках, і ставили б із них букети в усіх кімнатах. Я навчив би його української, російської, німецької та англійської мов, показав би йому красиве сузір'я Оріон, заспівав би йому десяток кращих українських народних пісень, читав би йому свої вірші, навчив би його любити Батьківщину й пишатися тим, що він громадянин України. Я показав би йому на глобусі моря, океани й країни, де мені доводилося бувати в молодості, розповів би йому який вигляд має сузір'я Південний Хрест, котре я бачив у південній півкулі й що таке Північне Сяйво, яке спостерігав у Салехарді й Новому Уренгої.

 

 

А він, пишаючись таким дідусем, стрибнув би мені на шию, притис мене до себе міцно-міцно, а я б сказав:

- Боляче, my little handsome grandson!

Але цієї радості я позбавлений. І згадую тебе, Юро. І навіть через десятиліття моя рука тягнеться, щоби поторкати–покуйовдити твоє волосся. І через ті ж десятиліття перед моїми очима стоїть чітка картина – я сиджу на лавці біля магазину, ти стоїш переді мною, годинник відраховує хвилини, ми обоє мовчимо, та все дивимось і дивимось один на одного, а по моїй щоці повільно тече непомічена тобою сльоза.

Я вдячний тобі, my boy, за твою любов до мене й за сильні обійми твоїх дитячих рук. Ці руки я досі відчуваю на своїх плечах. Живи довго й щасливо!

Третя година ночі. Я не сплю. Я сиджу за столом і дивлюся на твою фотокартку. І не плачу, а кричу на повен голос, не боячись, що мої ридання, сильніші стогонів смертельно пораненого звіра, будуть почуті сусідами.

От коли мені по-справжньому боляче.

І, звертаючись до вас обох – до маленького восьмирічного соколика й до сьогоднішнього 48-49 річного сокола, я кричу:

- Боляче, my boys! Мені боляче, my boys! Мені дуже боляче, my boys!

 

Грудень 2007 року

 

Переклад з російської Пилипа ЮРИКА

 

На знімку Олександр Потарський зі своїми учнями серед своїх тюльпанів. 2012 рік.

124