Я із чорної крихти
золотих колосків
Данило Андрійович Кононенко - поет, перекладач, публіцист.
Народився 1 січня 1942 року в селі Ребедайлівка Кам'янського району Черкаської області. Закінчив середню школу в місті Кам'янка. Вищу освіту дістав у Сімферополі (закінчив філологічний факультет Кримського державного педагогічного інституту).
Очолював Кримську республіканську організацію Національної спілки письменників України та редакцію літературної газети «Кримська світлиця», був шеф-редактором дитячої газети «Джерельце».
Автор поетичних збірок: «Джерело», «На весняному березі», «Квітучих соняхів оркестр», «З любові й добра», «Ми виростали в повоєнні роки»; публікацій у колективних збірниках та антологіях. Переклав українською мовою твори кримськотатарських письменників, «Кримськотатарські казки та легенди» і кримськотатарські казки «П'ять грон винограду».
Заслужений журналіст України, заслужений діяч мистецтв Автономної Республіки Крим. Лауреат премій імені Олекси Гірника та імені Степана Руданського. Член Національної спілки письменників України з 1979 року. Був заступником голови Кримського товариства «Україна-Світ», багато років очолював Кримську організацію Національної спілки письменників України.
Помер 15 січня 2015 року.
Мешкав у Сімферополі.
Перекладач українською мовою — з білоруської — поезій Петруся Бровки, Геннадія Буравкіна, Максима Танка, Сергія Граховського, прози Василя Бикова, Володимира Караткевича, Таїси Бондар, Володимира Некляєва, Лідії Арабей; з російської — поезії Леоніда Мартинова, Володимира Орлова, Миколи Брауна, Григорія Петникова, Валерія Басирова та багатьох інших. Ще були переклади з грузинської, таджицької, вірменської, угорської.
Данило Кононенко — один із організаторів Товариства української мови в Криму, був першим його головою. Один із фундаторів першої й поки що єдиної української газети в Криму «Кримська світлиця», очолював у ній відділ літератури та мистецтва.
З лютого по квітень 2016 року проводився літературний конкурс імені Данила Кононенка «Ми діти твої, Україно!», мета якого - пошук та нагородження талановитих, нікому не знаних молодих авторів. Нагородження відбулося 29 квітня в Києві в театрі на Подолі. Переможці отримали дипломи та цінні подарунки. Конкурс проводивсь у трьох номінаціях: «Поезія» (переможець Дарина Плитник), «Проза» (переможець Роман Бабій), «Публіцистика» (переможець Діана Ахметова). Гран-прі конкурсу отримала Ілона Котовщик.
Данило КОНОНЕНКО
УКРАЇНА
І
Б'ють у серце прибої
Наших звершень і справ.
Я із Правди святої
На землі виростав.
Я із лиха та кривди
Повоєнних років,
Я із чорної крихти
Золотих колосків.
Я з похилої хати,
Що старіша за світ:
В ній жила моя мати
І родився мій дід.
Я із весен прозорих
Та з удовиних сліз.
Я із днів тих суворих
З Україною ріс.
Я із квіту калини,
З широчіні Дніпра.
Я із пісні Вкраїни,
Я з Любові й Добра.
II
Скільки маю в душі
Ще несказаних слів,
Україно!
Скільки в серці пісень
Про синівну любов
Розцвіло!
Я тебе у біді
Чи у горі
Ніколи не кину,
Доки ходить Планетою зло.
Ти у мене одна,
бо від роду й до
роду
тут мій пращур
далекий
сіяв жито в ріллю.
Я тебе, незрівнянну,
світлу радість мойого народу,
наче матір,
люблю!
III
Вкраїно рідна!
Світе мій широкий!
Хіба ж без тебе
зміг би я прожить?!
Твої простори
в серці не вмістить,
Вкраїно рідна,
світе мій широкий!
Поля безкраї
і моря глибокі,
і рідна пісня
душу веселить.
Вкраїно рідна,
світе мій широкий,
хіба ж без тебе
зміг би я прожить?!
IV
Є найсвятіше слово на землі.
Одне. Високе. Світле: Україна.
Синонім — мати. Рідна і єдина...
Є найсвятіше слово на землі.
Воно — синівних почуттів вершина.
Воно — проміння сонячне в імлі.
Є найсвятіше слово на землі.
Одне. Високе. Світле: Україна.
24.08.1984 р.
СЛОВО
ДО КРИМСЬКИХ УКРАЇНЦІВ
Українці мої!
Запитаймо у себе,
відколи, з якої пори,
почали українці
себе у собі забувати...
Віктор Баранов
Українці мої!
Кримські браття
У першім колінці!
Чом принишкли собі,
Ніби вас і нема в цім краю?!
Ми ж таки ще живі,
Ми ж бо з вами таки українці,
І не втратили гідність,
І совість, і мову свою!
Ми ж бо з вами отут,
У Криму,
Не у гостях, а вдома.
Тут наш рід,
Тут оселя
В квітучім вишневім садку...
І працюємо ми
До знемоги, до поту,
До втоми,
Як діди і батьки,
Як судилось і нам
На віку.
І нікуди нам звідси
Повік не піти, не подітись,
І ніхто, і ніколи
Нас не вирве з цієї землі.
Тут — могили батьків.
Тут живуть наші
Внуки і діти,
Тут пустили коріння
Праправнуки наші
Малі...
Крим — наш дім!
Українці здавен
І жили тут, і часто бували:
Богуславка Маруся
Тут своїх спородила
Синів.
Нашу Лесю Вкраїнку
Простори оці вчарували,
Чумаки просто неба
Отут надивлялися
Снів.
Тут Богдана Хмельницького
Слава гучна не зів'яла,
І Степана Руданського
Ялта іще пам'ята!
Українські полки
Севастополь
Від зайд захищали.
Запорозький козак
Перекоп на баскому коні
Пролітав...
Скільки ж нашої
Крові святої
За волю в краю цім
Пролито!
Скільки вкладено сил,
Щоб були тут і мир,
І добро!
І в сухому степу
Для життя,
Щоб врожаїлось жито,
З України сюди
Привели ми каналом
Дніпро!
Дай же, Дніпре, нам,
Рідний,
І змоги своєї,
І сили!
Дай прозорість думок
І глибинність,
І мудрість свою.
Ороси наші душі,
Як поля
Спраглі води твої
Оросили,
Об'єднай наш народ
У єдину і дружну
Сім'ю.
Край оцей ми давно
Віднайшли,
Обжили й полюбили,
Він зібрав нас усіх,
Як збирає ріка ручаї...
Боже ж мій!
Та невже ж бо ми мову
Свою
У Криму до кінця розгубили,
Та невже ж ми забулися,
Хто ми і звідки
Й чиї?!
Українці мої!
Пробудіться!
Не будьте байдужі:
Ваша доля таки ж бо
У ваших у дужих руках!
Хай же сповняться гордістю
Ваші застояні душі,
Доки жар українства
Іще не потух,
Не зачах!
О, братове мої!
Не соромтеся мови своєї!
Не соромтесь пісень,
Що полонять увесь
Білий світ!
Не цурайтеся
Неньки-Вкраїни,
Горнітеся серцем до неї,
Бо без неї зав'янем,
Загинем,
Як гине у непогідь
Цвіт!
Земляки мої кримські!
Та ж випряміть плечі
І спини!
З-поміж інших в Криму
Хай і ваші бринять голоси!
Ми ж бо з вами таки
Живемо на землі України!
Ми ж бо ще українці!
Українці
На вічні часи!
2.04.1992 р.
СЛОВО ДО УКРАЇНИ
(За кримськотатарським
поетом Самадом Шукуром)
Україно, сестро моя!
Скільки доріг,
Що пролягли через ліси
І поля,
Кликали і вели мене
До тебе!
І ось я в Києві.
Ходжу по Хрещатику,
І таке відчуття,
Ніби нікуди і ніколи
Не від'їжджав я з Криму!
Ніби й не було весни
Сорок четвертого.
Ніби й не було
Вагонів із грубезних
Дощок,
Добутих на лісоповалі.
Ніби не було
Людей-колод,
Що стояли по команді
«Струнко!».
Ніби не було гнид,
Що цілували мене,
Як рідного!
Ніби не було
Оббріхування мого
Народу.
Ніби не було
Похоронів без похоронок.
Ніби не було
Виносу тіл без
Носилок.
Ніби не було
Шакалячого виття
Над свіжими могилами.
Ніби не падали люди
На лісоповалі,
Щоб більше не підвестись
І ніколи не підкоритися
Коменданту!
Померлі наближали
Загибель вандалізму
Знали це навіч!
Ми, живі,
Тільки зараз про це
Дізнались!
Ходжу по Хрещатику
І відчуваю:
Ніколи не від'їжджав я
З Криму.
Ніби не мене
Везли вагони
У травні сорок четвертого.
Ніби не мене
З Україною розлучали,
А когось іншого.
Ніби не мене
Облаювали несамовитим
Матом,
А когось іншого.
Ніби не мене
Шмагали кривавим
Батогом,
А когось іншого!
Україно, сестро моя!
Якщо раптом ворог
Захоче
Здійняти меч
Над твоєю Свободою,
Я — є!
Поклич мене.
Я готовий
Іти на плаху,
Але не дозволю
Принизити тебе!
5.06.1993 р.
Данило Андрійович Кононенко (світлини різних років)
Данило Кононенко з поетом, членом НСПУ Василем Латанським
Зустріч із читачами
Данило Кононенко (посередині) з онуком Данилком і головним редактором "Кримської світлиці", членом НСПУ Віктором Качулою