Тамара СЕВЕРНЮК


  ПОДАРУНОК РІДНОМУ МІСТУ

Одне з нових видань української письменниці, заслуженого діяча мистецтв України Тамари Севернюк присвячене 600-річчю Чернівців. Книга «О, Чернівці, оаза дивини…» (видавництво «Золоті литаври», Чернівці. 2008) - дарунок рідному місту, в якому вона, подолянка, народилася й утвердилась як митець високої духовної напруги, громадянка й щира уболівальниця за долю рідної землі. У книгу ввійшли вірші поетеси. У публікаціях оживають образи тих, хто заторкнув серце письменниці. Це люди, які творили й творять славу Чернівців, золотого буковинського краю, а отже й України - Сидір Воробкевич, Міхай Емінеску, Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Ольга Кобилянська, Іван Миколайчук, Юрій Федькович, Гнат Хоткевич, Сіді Таль, Пауль Целану, художники Наталя Ярмольчук й Іван Холоменюк та інші відомі особистості. 


Тамара СЕВЕРНЮК - член Національних спілок письменників і журналістів України - народилася 26 липня 1940 року в місті Старокостянтинів Хмельницкої області в сім'ї службовців. Закінчила Хмельницьке педагогічне училище, філологічний факультет Чернівецького державного університету. Із 1961 року живе й працює у Чернівцях. Вона - авторка перекладів із румунської мови поезій Міхая Емінеску, Тудора Аргезі, Вероніки Мікле, Аркадія Опайця, Ніколае Теуту та інших. Окремі твори поетеси перекладені вірменською, польською, румунською, німецькою, ідиш, угорською, італійською, англійською мовами. 

Творчість Тамари Севернюк відзначена Міжнародною літературною премією імені Володимира Винниченка й обласними: літературною - імені Дмитра Загули, літературно-мистецькою - імені Сидора Воробкевича, журналістською - імені Володимира Бабляка. 

Низка віршів Тамари Севернюк стала піснями. Найвідоміші з них – «Забудь печаль» («Весільна заметіль», музика Леоніда Затуловського) і «Мелодія прозора» («Море вечорове», музика Паоло Россі) у виконанні народного артиста України Василя Зінкевича, «Маки для сина» (пам'яті Володимира Івасюка) і «Святий оберіг» у виконанні композитора, народного артиста України Павла Дворського, авторські твори – «Вічний вальс», «Послухай тишу», «Таїна», «Чую як вітер».

Пропонуємо вашій один із розділів книги Тамари Севернюк «О, Чернівці, оаза дивини…». Незабаром ми познайомимо вас із її віршами.

 * * *

 

Тамара Севернюк під час зустрічі з читачами

 

 


 

Тамара СЕВЕРНЮК 

ЗЕМНА ЦАРІВНА СПІВОСВІТУ…

(Штрихи до портрета Алли Дутковської)

 

Час невблаганний.

Він все віддаляє і віддаляє від нас їхні обличчя, рухи, голоси… А вони все ближчають, ближчають, кличучи на свої дороги, аж поки ми самі не відійдемо за межу…

Так і стоять перед очима всі разом – молоді, натхненні, невтомні – воістину: незрівнянний світ краси!..

Над рвучким Черемошем, на кам’янистих схилах улюблених Карпатських гір, посеред безмежжя простору, над плином тої часової невблаганності – стоять! – і вітер над ними перебирає струни вічності, і ллється музика, музика, музика, з кожним акордом визолочуючи імена: Левко Дутковський, Володимир Івасюк, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук…

А поміж ними Вона! – як фіалочка в шовковистім обруччі трав, як земна царівна небесного їхнього співосвіту – юна Алла Дехтяр – корінням і першим заквітом вінничанка, мудра Алла Борисівна Дутковська – гіллям і кроною, і прощальним цвітом – буковинка…

…Лиш вивела це ім’я, щось промайнуло по хаті, почувся чи причувся якийсь шерх чи скрип… Озирнулася… А в думках спалахнуло:

Прийшла якась тривога і стала край вікна,
Ну що мені до того – звідкіль, чия вона?!.

А в грудях щось затерпло, а серце – гуп та гуп…
Нараз війнуло степом, немов полин до губ.

Іди собі, тривого, ми з тишею удвох,
Не треба нам нікого… А серце – тьох та тьох…

І тиша наче б згіркла… Підходжу до вікна:
Шкребе по шибі гілка… і світиться сумна.

Та раптом чую глос: – Даруй, мені здалось,
Що нині, як ніколи, тобі потрібен хтось…


Мороз перебіг скронями.

Це не містика, ні… Я справді наче б відчула легенький дотик не гілки – Аллиної руки, а з темного телевізійного екрану почула живий її шепіт…

Схвильовано ввімкнула «телек» – а там…

А там – з постарілих архівних кінокадрів – болючих, пекучих і водночас радісних, світлих, неймовірно дорогих, ностальгійних – увірвалася в запечалену німоту така бентежна молодість, такий живлющий пісенний озон, що аж перехопило дух!

Співала Софія Ротару… Щасливо підспівував Володимир Івасюк… Линув над смерековими верхів’ями високий голос Василя Зінкевича… Обіймав рідні гори Назарій Яремчук…

Кадр за кадром поставала, зринала з такого ще недавнього минулого історія народження, зростання, уславлення могутньої когорти вихованців, точніше – носіїв високого національного духовного розвою Вижницької «кузні талантів» під орудою їхнього натхненника – нині народного артиста України Левка Тарасовича Дутковського.

Хто сьогодні не знає про славнозвісну його «Смерічку»?! Хіба для істинних шанувальників історії краю, цінителів мистецтва музики й співу можуть бути чужими її перші подвижники, які на саморобних електроінструментах грали так, як нашим нинішнім супер-бітлам і не сниться, бо їх, як таких, і не існує тепер…

Марія Ісак, Зоя Маслова, Галина Мокрецова, Рая Хотимська, Мирослава Єжиленко, Анна Король, Настя Цурканович, Алла Зборлюкова – їх і не перелічити всіх… Голоси від Дива… Спів – Душа… Ніхто тоді не думав про… гроші… Плекали й несли у світ – красу!

А Володимир Матвієвський! – той унікальний тенор і такий же чудо-футболіст, воротар, який, коли траплялася слабка команда, стояв на воротах і смакував… пиріжками… але м’яч бачив здалеку і втіхи для опозиційних вболівальників не давав ніколи…

…Свого часу «Смерічка» підкорила сцени всього Радянського Союзу. І то була не піарна «розкрутка», то була важка, але бажана, солодка праця, жага не слави, а утвердження своїх, українських, буковинських висот на – здавалося – недосяжних мистецьких вершинах.

Утвердила!

Бо і нині, коли лунають «смеріччині» пісні, завмирають серця у тих, хто розуміє, що таке мистецька справжність. А це Левкові «Сніжинки падають», «У Карпатах ходить осінь», «Незрівнянний світ краси» на вірші Анатолія Фартушняка. Це і «Черемоше, Черемоше сивий» на вірші Миколи Негоди (його ж «Степом, степом», музика Анатолія Пашкевича, незабутня виконавиця Раїса Кириченко)…

А особисто для Алли написана Левком і до кінця її днів – улюблена пісня «Бажання» на вірші того ж Фартушняка, яку пізніше співав, ще навчаючись в медінституті, Володимир Івасюк… І «Скрипка без струн», і «Зоряна ніч», «Жива вода», «Якщо любиш, кохай» на вірші Анатолія Драгомирецького та Михайла Ткача…

…Пісні звучать і нерідко ніхто навіть не знає їх автора. Але вони – живуть! І продовжують життя тих, кого вже немає з нами…

…Після побаченого й почутого того вечора, а було це 4 березня, у вівторок 2008 року, я мимоволі з самого раночку зателефонувала Левкові Тарасовичу. Я говорила йому, які чудові костюми у його «Смерічки», як унікально (нині кажуть – суперово!) виглядали в буковинському одязі Назарій, Софія, Василь… Як це не справедливо, що дивовижну майстриню, художника-модельєра, випускницю Вижницького училища прикладного мистецтва (відділ художнього моделювання та конструювання одягу), відмінницю Одеського державного педагогічного інституту імені Ушинського (художньо-графічний факультет) так рідко показували по тому ж телевізору раніше, і недостатньо про неї писали, і чому це завжди з’являється невчасно… точніше – запізно…

От вийшла в телеефір прекрасна, але посмертна програма редактора-режисера Чернівецької обласної державної телерадіокомпанії Антоніни Фантух «Черешневий гай Алли Дутковської», за яку, до слова, Антоніна Павлівна одержала диплом Професіонала ефіру України. Її роботи не раз відзначалися нагородами: Диплом і Золота медаль міжнародного фестивалю «Разом» («Вербова доля Рудольфа Лекалова»), диплом Лауреата Всенародного фестивалю «Калинові острови» про Назарія Яремчука («Це дерево дивне й по втраті не в’яне», керівник проекту і співавтор заслужений журналіст України, багаторічний директор цієї ж телерадіокомпанії Аркадій Казимірський) etc.

…Черешневий гай Алли Дутковської сколихнув душі глядачів, які, можливо, вперше дізналися, хто живе… жив і працював на буковинських мистецьких теренах.

Слава Богу, ще при Аллиному житті вона і світ побачили книгу Ярослави Кибіч «Назарій Яремчук. Я піснею вернуся до життя» (Чернівці, видавництво «Прут», 2003), де тепло, гідно і захоплено оповідалося про «Смерічку», доземно вдячно – про Аллу, сенсом творчості якої стала рідкісної майстерності праця над створенням сценічних костюмів спочатку для «Смерічки», потім – «Червона рута», «Черемош», «Жива вода», «Заслужений (тепер – академічний) Буковинський ансамбль пісні і танцю» (незмінний керівник, композитор і диригент Андрій Кушніренко (окремо для Софії Ротару, Іво Бобула, Назарія, Василя Зінкевича, Лідії та Ауріки Ротару…)

Спочатку Вижниця, потім Чернівці, далі – Київ, Москва, Ленінград, Прибалтика, Крим… Європа, Азія, Америка… Де тільки не гастролювали буковинські митці – і всюди їх зустрічали бурями оплесків – спершу за «одяг», щиро дивуючись і чаруючись його незвичністю, тонкою, філігранною роботою творцевих мук… А на кінець – за пісню, одягнену Аллиними руками.

…А руки ці, нерідко за кулісами, стискались до хрускоту від хвилювання.

Досконале, скрупульозне дослідження Аллиної праці провела у своїй книзі «Український народний костюм Північної Буковини. Традиції і сучасність» кандидат мистецтвознавства Мірра Василівна Костишина (Чернівці, Рута, 1996).

Ця прониклива, фахова й отеплена живим почуттєвим нервом оповідь заворожує, попри необхідний «сухий» аналіз надзвичайного творчого Аллиного процесу. Мірра Василівна констатує: «…Вона стала першою на Буковині художницею по створенню естрадного одягу за місцевими мотивами».

Своєрідний сучасний і водночас фольклорний, національний напрямок репертуару тогочасних буковинських ансамблів вимагав відповідного оригінального сучасного а заразом традиційного буковинського забарвлення.

Подібний «костюмний прорив» не мав жодних традицій. Алла безстрашно «кинулась» на… таїну… І – відкрила її… зачарувавши слухача, як глядача, «нев’янучим світом одягнутої пісні».

Близькі, милі й невибагливі назви її костюмних комплектів: «Горянка», «Зачаруй», «Водограй», «Олімпійські» (для ансамблю); окремішньо для солістів «Краю мій» (Павло Дворський), «Буковинський стиль» (Назарій Яремчук), «Черешневий гай» (Софія Ротару), «Черемош» (для солісток ансамблю), комплекти «Писанка», «Червона рута» – улюблений костюм Софії Ротару до 20-річчя її творчої діяльності. До слова, саме в першому для неї Аллиному костюмі вона знімалася в першому фільмі «Червона рута», а в Лівадії цьогоріч, коли святкувала свій поважний ювілей, серед виставлених в експозиції її сценічних костюмів за «трудові роки» гідно себе почували костюми Алли Дутковської.

Запитала я, зателефонувавши Лідії Ротару чи збереглися Аллині костюми у неї і в Ауріки?

– Аякже! – здивувалася Лідія. – Це одна з найдорожчих перлин, які в мене є. І доки я жива, не розлучуся з нею. Не можу…
Колись Алла попросила в мене костюм на якусь виставку. Я дала, але з великою засторогою – повернути. Його вона й моделювала, й шила своїми руками… І для Софії, і для Ауріки – теж…
Якось ми зустрілися у Свято-Миколаївському соборі... Алла Борисівна там викладала рисунок, живопис, композицію при соборній благодійній художній Недільній школі для дітей.
Я хотіла віддати їй до науки свою доньку Софійку, але вона не радила: …холодно, – сказала, – дівчинка у вас надто тендітна… Підкріпиться, тоді віддавайте – але в мирську художню школу, я там теж працюю…

…Лідія послухалась. Тепер її Софія вчиться десь в Англії і зовсім не по малярству. Але – малює. Іноді – костюми… І не погано, як на її хист.

…У цьому ж Свято-Миколаївському соборі прощального червневого дня 2004 року Аллу… відспівували. Залишились без неї її вихованки й колеги, які підтримали її в цій благодійній справі – Ангеліна Тимчук (закінчила художньо-графічний факультет Івано-Франківського університету) і Людмила Борисікевич, випускниця Львівської Академії мистецтв.

Сумний стояв настоятель-протоієрей Дмитрій Латковський, чиїх трьох синів Алла Борисівна навчала художнім секретам і мистецтву – бути людьми.

Старший син настоятеля Роман закінчив Московську академію іконописання. Можливо, одна зі створених ним ікон проводжала його вчительку дорогою, окропленою чистим несподіваним – при довгочасній спеці – дощем у… раювання…

Сумні й мовчазні йшли тією дорогою діти.

Скільком із них вона означила життєвий путівець. Її вихованці з Чернівецької дитячої художньої школи були переможцями на Міжнародних дитячих виставках, конкурсах у США (1987), Польщі (1992), Індії (1995), Ізраїлі (1995), Японії (1997). Вона стала Заслуженим діячем мистецтв України, «Відмінником освіти України».

Щоб описати художню і людську цінність цього творчого шляху, замало статті, альбому, книги. Цьому не стане одного людського життя. Але подвижники на нашій землі ще не перевелись.

Для всього є свій час, дарма, що нерідко ми нарікаємо на нього… Проте не варто баритися…

…Саме час означив постать Алли Дутковської, як насправді – знакову: модельєр, художник, педагог, сценограф (вона викладала, як вже було мовлено, рисунок, живопис, композицію; була сценографом, художником-постановником Міжнародного в Чернівцях фестивалю української пісні «Доля» 1994 року та першого фестивалю української пісні імені Назарія Яремчука в місті Вижниця, 1996 року).

– …Як трагічно рано він (Назарій Яремчук – Ред.) залишив нас усіх, осиротив Буковину, Україну, – говорила вона притишено, тримаючи худеньку руку трохи нижче від серця, коли я прийшла до неї, чекаючи на зустріч з Левком Тарасовичем. Ми тоді працювали над піснею «Чернівці. Відродження…»

…Позираєте синьо айстрами,
Молодієте у красі,
Будуть заздрити вам всі Австрії
І Парижі, і Відні всі…


– Ой, далеко ще нам до тієї заздрості… – тихенько поралася біля чайника, розкриваючи коробку цукерок. – Мені більше подобається приспів:

Дзвенить вгорі
Соборно-срібний неповторний лад,
Це наш святий поріг, обітований сад,
Це наш сад…

Гарна буде пісня… От тільки замучила я свого Левка…

Я відчувала, що говорити їй важко. Проте вона не хотіла відпускати мене. «Почитайте щось… Я люблю ваші вірші… І Левко Тарасович надійде…»

Ми сиділи на дивані. На вікні коливалася білосніжна фіранка. Я прочитала, що на ту хвилю зринуло в пам’яті:

Я відчиню вікно,
Каву зроблю або чай,
День, як святе вино,
– Світечку, зустрічай!

Світла сахнеться сум,
Світові тьма пусте!
Душу йому несу,
Папороть в ній цвіте.

В ринвах ще спить вода,
Півень горланить десь.
Папороть молода,
Господи, дай нам днесь…

– Бог добрий… – промовила Алла Борисівна.

Мені защеміло в грудях. І досі не проминув той щем.

…Тепер я думаю про Левка Тарасовича. Як йому без неї? Він, правда, мужній. А все ж…

…Сьогодні 4-е березня, вівторок. 2008 рік.

День народження великого піснетворця Володі Івасюка.

4-е березня…

День розстання зі світом земним буковинського златоуста Анатолія Добрянського…

4-е березня… Ранок…

Я телефоную Левкові Тарасовичу. Я не можу сьогодні піти до Вічного Дому цих дорогих мені людей. Хворію. Там і Наталя Ярмольчук, художниця, в чиїх щоденниках одне близьке їй ім’я з художньої школи – «Алла Борисовна…», яка, може єдина на час навчання Наталі пророкувала їй… світле майбутнє…

Тепер вони там, у тому незбаженному світлі, поряд…

…Слухаю Левка Тарасовича.

Заплющую очі й бачу: хиткий місток над бурхливим Черемошем… По ньому йдуть двоє… веселі, безтурботні, закохані…

Переходять річку… добираються до лісу… ховаються від спеки… Чую сміх, шурхіт листя, цвьохки гілок…

Шкода, думаю, що так складається життя, що лиш Голгофа нас веде вперед.

Левко Тарасович згадує серпневий полудень 1992 року. Рідна Вижниця. Церковка. І вони з Аллою трепетно переступають поріг. Священик промовляє: «візьміть за руку один одного…» Взяли…

«Ось у цю мить, у цю секунду Господь скріпляє вас…»

Гаряча хвиля пройшла всім тілом. Руки затремтіли, але не роз’єдналися…

Так і йшли всі роки… Повінчані вищою Силою… Запиленими дорогами, звивистими гірськими перевалами, білими глибокими снігами…

А за ними бігли піонери в червоних галстуках, ті, що посипали квітами їхню весільну доріжку під співи хору Вашківецького будинку культури, яким керував славний Василь Михайлюк, чия «Черемшина» саме тоді облітала світи… Хор співав їм «Стелися, барвінку», і зграйно «сиренила» кавалькада чепурних «Волг», які бозна-де «дістала» завідуюча відділом культури Вижницького району Галина Лєвіна.

Алла в білому, до землі, (сама шила, як і його костюм) платті – весняна, як теплий незабутній їхній квітень, в якому буяли всі барви надій, вір, любові, що потім ляжуть у дивовижні витвори її творчого Дару…

Запитую, чи було у них улюблене місце, де вони найжаданніше зустрічалися. І чую: любиме місце – сцена і кабінет, де я працював і де Аллочка народжувала свої шедеври…

– А перша власна квартира?

– Жили у моєї мами, в Кутах… Вони – мама і Аллочка – навдивовижу любили одна одну…

– А в Чернівцях?

– На Проспекті 50-річчя Великого Жовтня, 52, кв. 26, тепер – Проспект Незалежності…

Та це ж зовсім поряд зі мною! Як же я не знала, що вони так близько… Так сором, що я не знала… Та випадок сліпим не буває, і справді – краще пізно, аніж ніколи…

Кладу слухавку.

4-е березня…

О 12-ій у мене «аудієнція» з лікарем. Важко йду. Після лікувального сеансу не звертаю на свою вулицю, а переходжу дорогу, як певний період часу, шукаю будинок №52, піднімаюся на третій поверх…

Двері під №26 – чорні, з кривими порізами на дерматині. Натискаю кнопку дзвінка: раз, другий, третій… Сама не знаю, навіщо це роблю. Але хочу знати, хто тут тепер живе, що за люди, чи розуміють, хто тут був до них?..

Німота. Нема нікого.

Дзвоню в сусідній номер. Виходить молодий чоловік. Андрієм назвався. Про прізвище Дутковських щось чув, але живе тут недавно, то нічого сказати не може… «Але ось напроти бабуся живе… вам не відчинить. Я подзвоню…»

Худенька, літня жіночка запитально дивиться на мене: чого я хочу? «Ви знали Левка і Аллу Дутковських, які жили ось в цій квартирі?» – показую на порізаний дерматин.

«Ну как же, как же… Такие милые, интеллигентные люди… Он композитор, а она – закройщица. Замечательная женщина… Да Вы заходите, пожалуйста. Я как раз хлеб пеку… Знаете, какой сейчас хлеб в магазинах? А я всё сама пеку – и хлеб, и печенье, и пироги… Слава Богу, мука есть… Вот, посмотрите… Это моя кухня…»

…В кімнаті справді пахло хлібом. В духовці хлібина вже загнітилася… «Конечно, это не печь, но что поделаешь – город…» – буркотіла Ганна Іванівна Сидорова. Ми познайомилися. Вона з Росії. Чоловіка перевели на службу. Військовий. Помер. Війну пройшли обоє. Рани у нього були важкі. Тепер одна живе. Правда – є діти. Навідуються. Але у них давно вже свої сім’ї. Їй 85 літ…

«…Знаете, был такой случай…»

І я слухаю, як у неї загорівся на кухні жир, спалахнула фіранка, вона з переляку закричала; на крик майже влетів Левко Тарасович і заспокоїв її, погасивши вогонь.

Вони жили дуже дружно. Не те, щоб ходили один до одного, але стосунки були теплими, добросусідськими…

«А что случилось? Почему вы их здесь ищете? Они же давно живут в другом месте…»

Я ніяк не могла пояснити ні їй, ні собі, що я насправді тут шукаю. Просто: захотілось пройти Аллиними доріжками, сходами, де живуть її сліди, може вони мені щось у мені відкриють… Я йшла на зустріч із нею і чула живий трепет її присутності в душі…

Так буває… Бо живеш не для того, щоб жити, а щоб відчувати, що ти живеш…

«Знаете, я однажды попросила Аллочку, чтоб она мне сшила белый воротничок. Я работала в «Колоске» продавцом – хлеб продавала. Я тогда не знала, что Аллочка художник, вот и вы говорите, какие костюмы она моделировала для великих людей…

Шло время. Несколько дней. Они куда-то уехали, видимо, на гастроли… И вот представьте себе, приезжают они, кажется, из Прибалтики, и Аллочка приносит мне – что бы Вы думали? – конечно, ажурный, очаровательный воротничок. Подарила… И денег не взяла. Да что я Вам рассказываю? Вот я сейчас Вам его покажу…»

Припадаючи на хвору ногу, жіночка підійшла до старої шафи й дістала… білісінький, наче щойно випраний, насправді дуже гарний комірець. Погладила його, розгорнувши й прошепотіла: «Это Аллочка мне привезла. Подарила. Я очень берегу его, хотя давно уже не ношу… Время было хорошее… И люди тоже…»

…Хліб був готовий. Хліб життя.

Ганна Іванівна пригостила мене.

Комірець висріблював чистоту і… пам’ять. І ще – любов… над якою не владен ні час, ні злами, ні навіть смерть.

Думалося: любов – вічна потаємна і бажана струна… вічний скарб у незнищенній духовній скрині нашого єства. Як лаконічно, глибоко й точно сказав про це наш незабутній Іван Миколайчук: «А – чуєш?..»

Хтозна, може й вона, наша теж незабутня Алла Борисівна Дутковська почула чи почує нас бодай сьогодні….

А – чу-у-у-єш?

 

 


 

КРІЗЬ ВИСВІТ МУЗИКИ МАГІЙНИЙ...


(Штрихи до портрета Леоніда Затуловського)

Була перша неділя останнього місяця літа. Перше жовте листя розгублено падало із ще густо-зелених серпневих віт, а прозорими ранками в скошених травах вже шарудів легкий прохолодний туманець - вірний вістун молодої осені.

...Забудь печаль, забудь печаль, забудь печаль -
І над життям не ворожи.
Забудь печаль, забудь печаль, забудь печаль –
І в серці радість збережи...

Невідступно повторював пісенні рядки ясний, прозорий юно-осінній ранок. В душі дзвенів чистий високий голос Василя Зінкевича. А перед очима світився трохи зніяковілий, відкритий погляд автора музики - людини, чиє ім'я цієї миті рука виводить з трепетною вдячністю: Леонід Затуловський.

Ще одна постать, без якої Чернівці мали б прикру порожню музичну нішу...

...Заглядає в вікно туман осінній,
Що минуло давно, згадалось нині,
Ходить вітер в саду, на листі грає.
І нам вертає знов мелодію ту...


Лине з радіоефіру ще одна наша з Леонідом Борисовичем пісня - «Чарівне танго». Співає чарівна Лілія Сандулеса.

А напередодні 600-літнього ювілею рідного міста зовсім несподівано - бандероль із Назарету, з Землі Обітованої: музичний диск і,кілька листовних рядків: «Уважаемые пани Тамара и Леонид Затуловский! Высылаем вам диск с вашими двумя песнями, переведенными на язык идиш с украинского. Это «Забудь печаль» и «Чарівне танго». Поскольку эти мелодии запали нам в душу, равно как и стихи, написанные от сердца, то мы решили их перевести на еврейский язык.

Аранжировал эти произведения я - Шулик Фингеров, поёт Семён Обрыдко, перевод Сарры Зингер, звукооператор Алон Фингеров.

Надеемся, что вам понравятся наши работы. И если это так, то мы хотели бы преподнести это в подарок городу в год его 600-летия».

В кінці листа українською мовою дописано: «Пісня не знає меж...»

Таки не знає...

Десь в Америці лунають наші «Хлопці-плотогони», хай у вузькому колі, але через кордони і відстані звучить ностальгійна хвиля відлетілої юності Давида Степановського, в чиєму серці назавжди зосталася золота «Смерічка»:

... А на верхогір'я
Долом пісня лине:
Хто в борні сміливий,
Той в путі не згине...

І ще один голос - не «зірчатий», проте лагідний, як прізвище виконавиці - Вікторії Тихон, і ще одна пісня - «Золотий димок»:

...Спалахнув бузок в очах печалі,
Золотий димок все далі й далі...
Вже не повернути, але - не забути,
Хоч роки із пам'яттю недбалі...


Я могла б ще і ще перегортати сторінки наших спільних творчих напрацювань, хоч їх і не так багато, бо пишаюся цією співпрацею, тим більше, що автором музики створено понад сотню естрадних пісень, які свого часу виконувалися незабутніми Юрієм Богатиковим, Софією Ротару, Валентиною Купріною, Сіді Таль, Іваном Красовським... Шкода, що рідко ми чуємо їх на наших сьогочасних радіохвилях... Народні... Заслужені...

Проте, виявляється, не така вже й владна та «недбалість літ», бо пам'ять не пускає корозії до чутливих душ і не дає забути, що найстрашніша скруха в житті - це не знайдене застосування власному серцю. Тож і радісно, і хвилююче вклонитися тим, хто це застосування все-таки знайшов.

Леонід Борисович Затуловський – високо професійний талановитий педагог, диригент, композитор. Серед виконавців його творів були оркестр народних інструментів України під керуванням народного артиста СРСР Якова Орлова, наш Чернівецький муніципальний симфонічний оркестр колишнього (світлої пам'яті) диригента Віктора Кострижа; тепер все нові й нові твори Затуловського виконує цей же оркестр під керуванням молодого, обдарованого диригента Йосипа Созанського, а також американський філармонічний камерний оркестр «НАЙАН» із колишніх громадян колишнього Радянського Союзу.

Німеччина, Угорщина, Польща...

І там звучить створене митцем, людиною вродженої інтелігентності, порядності, совісності, глибинної любові до найсвятішого джерела - муки і радості свого серця - музики!

Крізь її магічне світло він сприймав і сприймає світ з усіма його катаклізмами, важкостями буденних нош і неповторністю чар.

...Яка втіха розповідати про людину, знаючи, що вона - жива!, працює, ходить одними з тобою вулицями, бачить те ж сонце, небо, квіти, слухає ті ж громи, дощі, рідкісну живу тишу... І говорити просто, без жодних «оказій», а як на серці лежить... Дожити б нам до тих часів, коли ми по-доброму, по-людськи заговоримо один про одного, не вишукуючи «зачіпок» для «кусання», і працю поцінуємо вчасно, і нагороди сприймемо беззаздрісно...

У Леоніда Затуловського є що відзначати, та з його уст ви майже ніколи не почуєте: «Я зробив...», бо він належить до тих, хто найбільше думає про те, що ще не зроблено...

Однак, зроблено чимало й майже все під одним визначенням: вперше!

Ще на початку 60-х років ним було створено багато духових оркестрів, зокрема і в Чернівецькому дитячому будинкові, Чернівецькій музичній школі №1, держуніверситеті.

Пізніше, знову ж таки - один із перших на Буковині - самодіяльний естрадний ансамбль «Юність», а потім «Орбіта» при Чернівецькому обласному будинку вчителя (1967).
Славнозвісною в ті часи Всесоюзною фірмою грамзапису «Мелодія» було видано платівку з записами музичних творів українських композиторів у виконанні цього колективу. Третє її видання увійшло до серії «Music of Ukraine» і розповсюджувалося за кордоном, що свідчить про те, що не тільки сьогодні нас знають за нашими межами, а знали і до здобуття незалежності і не лише за музичними аспектами.

Леонід Борисович, нині Заслужений діяч мистецтв України, лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, міжнародної - імені Заслуженої артистки України Сіді Таль. А в сузір'ї «Ліра» сяє щаслива зірочка на ім'я - Леонід Затуловський, про що 1996 року композитора повідомив льотчик-космонавт Георгій Титов.

Та зірочка проектує свої срібні промені чи не їм весь життєво-творчий шлях музиканта.

Він - засновник і впродовж 1976-1980 pоків - музичний керівник вокально-естрадного ансамблю «Черемош» Чернівецької обласної філармонії, який став лауреатом республіканського конкурсу «Молоді голоси», а його солістки - Лідія та Ауріка Ротару - теж відомими за межами України.

А далі - перший на Буковині естрадно-симфонічний оркестр при Чернівецькому об'єднанні музичних ансамблів, де він працював диригентом вищої категорії.

Леонід Борисович ніколи не соромився означення свого творчого потенціалу, як «працівник», бо творчість - це найперше кропітка, скрупульозна, найчастіше - виснажлива праця! Це не просто - «галочки» на шляху творчого життєпису маестро.

Це справді величезна духовна напруга професіонала, який вів помітну концертну діяльність, репетиційну, методичну роботу з аматорськими і професійними колективами області, водночас - аранжування та обробки народних пісень й інших зразків буковинського фольклору.

А скільки сил, досвіду, свого дорогоцінного часу віддав Леонід Борисович композиторам-початківцям, виявляючи і зберігаючи щонайменший висвіт обдарування. Серед них були нині відомі не тільки на Буковині Василь Михайлюк, Костянтин Мітран, Андрій Плішка.

Мало хто знає, що і перший варіант клавіру знаменитої «Червоної рути» Володимира Івасюка редагував він - Леонід Затуловський.

У його творчому доробку - симфонічна поема «Буковина» (до слова - він перший і єдиний на сьогодні серйозний композитор-симфоніст в нашому краї), «Буковинські рапсодії №1-3 для симфонічного оркестру, кантата «Пам'ять», ряд п'єс для камерного, духового, народного і естрадно-симфонічного оркестрів, серед яких справжньою перлиною є сюїта «Блукаючі зірки», цикл прелюдів, «Дитячий альбом», «Пори року» для фортепіано; концертні програми, зокрема, для народного артиста України Яна Табачника, в співавторстві з яким випущено три платівки-гіганти, один міньйон, один диск-компакт, виданий в США.

І якось не можна обминути його щоденну працю з вихованцями в Чернівецькій музичній школі №1 впродовж багатьох років.

Він заслужено вважається одним із провідних спеціалістів у справі підготовки музичних кадрів на Буковині: виконавців, викладачів, диригентів, композиторів...

А головне - людей справжньої творчої потуги!

От хоча б імена народного артиста України, композитора Миколи Мозгового, першого трубача-соліста Київської Державної філармонії, нині, правда, громадянина Німеччини - Карела Немічека, який об'їздив з гастролями весь світ. І професор Новосибірської консерваторії Віктор Слепинін, і композитори Віктор Бусленко та Анатолій Альпер у Санкт-Петербурзі...

Усі вони його вихованці. Ті, що, як на сьогоднішні «культурні» запити, видаються диваками, бо мають що і як дати слухати тим, хто ще не втратив внутрішнього відчуття краси, як дива, зверненого до духовного слуху людини. Ті, що з усих сил протистоять «шоуменам», які забивають наші вуха чим завгодно, тільки не... музикою, хоч її наче більш, як повно навкруги - гримить вона, не маючи змоги захиститися, з «магів», «фанер», мікрофонів; у дискотеках, барах, казино... з усіх балконів квартир, де живуть супер-пани й пані, на стадіонах, в марочних «автах», з екранів «телевізії» etc.

Але - все минає, мине і це безголов'я.

Запорукою цього проминання є такі люди, як Леонід Борисович Затуловський.

Що ж допомагає йому в стосунках з людьми і часом? - ...Треба кожному робити свою роботу... - каже спокійно, й натискає на клавіші... Ми розмовляли в одному із навчальних класів його музичної школи №1. Це наче й справді рідна йому оселя. Тут півстоліття пропрацювала єдино вірна його опора, порадниця, перший слухач і найсуворіший критик - дружина Жанна Данилівна Горопадська. Піаніст, відмінниця - випускниця Львівської консерваторії по класу фортепіано з єдиною адресою в трудовій книзі - Чернівецька музична школа №1.

Її слово - оте, що зветься «на вагу золота».

У житті, як на довгій ниві, всього було і є, але вона навчилася і його вчить:

«...поривайся до доброго так, наче боїшся його втратити, і відскакуй від поганого як ошпарений.»

«...А це означає, - жартує Леонід Борисович, - роби те, що любиш і вмієш, і... крутися, крутися!, пам'ятаючи мудрість: соромся бути бідним і приниженим, коли в країні є шлях; соромся бути знаним і багатим, коли в ній шляху немає».

Слава Богу у нас ще не безмежне бездоріжжя, якщо там зустрічаються «проповідники», з чийого серця зринає поетове:

Спасибо, музыка, за то,
Что ты меня не оставляешь,
Что ты лица не закрываешь,
Себя не прячешь ни за что.

Спасибо, музыка, за то,
Чего и умным не подделать;
За то, спасибо, что никто
Не знает, что с тобой поделать...


А вона звучить!

І в кожному звукові чується мелодія: великою робить людину не шлях, але людина здатна зробити шлях великим. Стезю Леоніда Затуловського ця мелодія не зрадила...

Серпень 1995 - лютий 2008

 

 


 

 

ВЕЛИКОДНЯ СКАЛКА 3 ГРЕНОБЛЯ


(Штрихи до портрета Гната Хоткевича)

...О 14 годині 18 лютого 1990 року з трьома гвоздиками і трьома платівками (капела бандуристів, троїсті музики, церковна музика Бортнянського), зі своєю книжечкою поезій я схвильовано поспішала на вулицю Руську, 290 до брата моєї колеги, чернівецької журналістки, перекладача з німецької та польської мов Антоніни Тарасової, де зібралося добірне товариство - привітати її незвичайну гостю із Франції, дочку Гната Мартиновича Хоткевича - пані Галину.

Для мене це була не просто хвилююча зустріч, а справжнє потрясіння: таке гостре й таке буденне наближення часових площин старої історії... Адже це ж сама дочка самого Хоткевича!.. Тендітна, без жодної косметики, коротко пострижена, в простенькій, але вишуканій блузі й спідничині - усміхнулася, вийшовши назустріч. Погляд уважний. Небагатослівна. Стримана. Без акценту...

За роки і роки вперше ступила на чернівецьку землю, де ім'я її батька здавна було знане і шановане, хоч і з відомих тепер причин - довгий час замовчуване.

За тридцять літ до свого рокованого дня він в оповіданні «Так мусить бути...» чітко окреслив свою позицію, написавши: «...тиран є тиран, до якої б нації він не належав, і його треба знищити...».

Тиранія в усі часи однакова. Вона нікому не прощає правди. Нікому і ніколи!

Гнат Мартинович - автор славнозвісних нині «Авірона», «Довбуша», «Гірських акварелей» спілкувався з Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Іваном Франком... Не раз зустрічався з ними, а зі своїм дітищем - Гуцульським театром, гастролюючи Галичиною, навідав і Чернівці, десь в періоді 1909-1912 років.

Трагічна, страшна своєю дикістю закономірність 1937-го... Репресований... І на початку 1938-го - остання путь, яка за закономірністю вже іншого порядку - повернула його до життя - відтепер вічного...

Це повернення засвідчила прем'єра у Чернівцях 19 лютого 1990 року документальної кінострічки «На север следовать может...» новоствореної студії «Галфільм», яку представляв її директор Степан Мерцало... (хто зна, чи вона ще дихає нині?..).

Живі кадри давнього часу зберегли Гната Хоткевича в ролі сліпого кобзаря. Навіть голос зазвучав, що викликало в Галини Гнатівни надзвичайне збудження і навіть сльози на очах.

Побачили і її - «дочку ворога народу» - вдома у Франції, в колі своїх дітей (трьох синів) у Греноблі, за кермом автомобіля, за диригуванням дитячим хором, за розписом... Великодніх писанок... Я так добре пам'ятаю ту першу нашу зустріч на вулиці Руській... у хаті Віктора Тарасова.

Вона сиділа на диванчику. Переглядала світлини... і раптом заспівала... Співала давні українські колискові пісні... і якусь одну, дуже печальну - про троянди - французькою мовою.

То була неділя... Лютий, але - тепло, наче справді війнуло Великоднем, і, здалося, його скалочка засвітилася ще там, у Греноблі, де не згасає пам'ять про Україну...

А через день Галина Гнатівна переступила поріг моєї квартири. Разом з нею Наталя Михайлівна - колишня в Івано-Франківську сусідка її покійної матері Платониди Володимирівни, Віктор Політов (кінооператор), ті ж Степан Мерцало, Антоніна Тарасова, поет Микола Бучко, колишня викладачка латині Чернівецького держуніверситету, перекладач із багатьох мов Зіновія Флоріанівна Пенюк, нині народна артистка України Ольга Ільїна...

Ми приготували «шедевральний» стіл: спекли картоплю, поставили капусту, зелену салату й один зелений огірок, узвар, трішки риби, яблука-йони, каву... І празникували... зустрічі та знайомства...

Тут-таки Галина Гнатівна подарувала мені листівки, друковані її сином, де світилися ті самі, розписані нею у Греноблі, писанки - її вірність нації, традиціям, родовому кореню, її ностальгія і гордість, теплий усміх і вдячність, пам'ять і сльоза... її мука, радість і незрадна любов до України.

P. S. Це був 1990 рік... ще дуже тривожний, ще не зовсім політично означений, але такий обнадійливий... Сподівалося на багато...

3.05.2002 - 10.06 2007

 

 ДОВІДКА «ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ПОРТАЛУ»

Хоткевич Гнат Мартинович (народився 31 грудня 1877 — розстріляний 8 жовтня 1938) — український письменник, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Закінчив Харківського технологічного інституту (1900) короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці. Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше американського аналога.

За участь у керівництві політичним страйком 1905 року зазнав переслідувань і в січні 1906 року був змушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австрії. Об'їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

1912 року повернувся в Україну, поселився в Києві і включився до літературного й мистецького життя. Із лютого 1913 року - редактор літературного журналу «Вісник культури і життя». Продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».

Із початку Першої світової війни знову переслідуваний і висланий 1915 року за межі України, оселивсь у Воронежі, де жив до революції 1917. До більшовицької окупації України Хоткевич поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя.

1920—1928 - викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.

1926—1932 - викладав у Харківському Музично-драматичному Інституті.

1928-1932 — художній керівник Полтавської капели бандуристів.

Попав у неласку до влади в 1932 році й після смерті Миколи Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені. 1934 року попав під поїзд, був поранений.

За єжовщини Хоткевич був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області від 29 вересня 1938 року Гната Хоткевича було засуджено до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації». Вирок виконано 8 жовтня 1938 року. Реабілітовано 11 травня 1956 року.

 

 


 

 

Поезії 

 

СПРОБА АВТОПОРТРЕТА

Я - це гніздо для сонячних промінь,
А ще - зерно, де хліба дух таїться,
А ще - ріка, де сходять рідні лиця:
За тінню - тінь, за тінню - тінь.
Глибінь.

Я - це садок з плодами стиглих літ,
Де кожний плід - тепло добра й любові.
А смак його - душа, прогіркла в слові,
Де визрівали крила
На політ.

Я - це високий, чистий небозвід,
А ще - тривога й острах щохвилинний,
Бо з мого неба добре видно світ –
Його палаци
І його руїни.

1977 - четвер, 3.04.2008

 

СВІТАННЯ...

Назарієві Яремчуку

1

Оголені віти... А листя шумить...
Це дерево дивне
Й по втраті не в'яне.

Співає Назарій,
А серце щемить:
О хоч би одну
Хоч однісіньку мить
Спинити... Вернути...

Життя - невблаганне!

Горіння... Згасання...
А роки летять
Крізь хмари
І чисту смутливість блакиті.
Назарій співає... Зірки мерехтять...
Іде осягання найвищої миті.

Йому усміхається рута... здаля...
І сніг молодий, пролітаючи, тане...
Він голосом волі до нас промовля,
Та в о л я, як вічності древо –
Не в'яне.

Назарій співає...
Світає земля...

Життя - безнастанне!

2

Музика виткала
Крилечка Слову,
Слово злетіло
У вись барвінкову.

Перекроїлись
Дороги і долі,
Пісня ж і далі
Гуляє на волі.

Пісня - глибока,
Висока,
Єдина...

Пісня -
З безсмертним
Ім'ям -
Україна...

Пісня –
Як Вічності
Зернистий колос...

І чути -
Крізь Вічність -
Назаріїв голос...

30.11.1999 - п'ятниця, 30.11.2007

 

ЧЕРВОНА РУТА...

Володимирові Івасюку

Заплету червону руту у вінок,
Підіб'ю блакитним сріблом каблуки.
Поведу з вишневим променем танок
Веселково-смерековий, аж терпкий.

Підніму над світом руки - дві лози,
Білі птиці в царство тиші полетять.
Тепла тінь впаде на луки і ліси,
Вкриє землю, де жита життям шумлять.

В світлі тіні обіймуться колоски
І наллється соком зрілості зерно,
Біля поля позбираються віки
Ті, що будуть і - минулися давно...

Поговорять, як ведеться між людьми,
Що посіяно, як треба, що - не те...
Їх сивинам кучерявим, як дими,
Наше поле прошепоче: «...хліб росте».

Заплету червону руту у вінок
І гукну до танцю сонце молоде.
Все минає у житті, мов дим-димок,
Залишається єдине: хліб росте...

вівторок, 21.05.1979

 

«МЕЛАНХОЛІЙНИЙ ВАЛЬС...»

Ользі Кобилянській

Мені не тут співали колискову,
Не тут дзвінок дзвонив на перший клас,
Не тут я вчула найдорожче слово,
Як пломінь сну, що зблиснув і не згас.
Та саме тут душа моя вродилась,
В неділю рано, як явився Спас,
І як над нами закружляло диво,
Що звалося - «Меланхолійний вальс».

Мов з віщувань невидимих пророків
І з образів німих гравірувань,
Сліпучі звуки - грішні і високі –
Вбирали місто в строї раювань.
Цвіли церкви, костьоли, синагоги...
Каштани, буки, верби осяйні,
Та вкрились терням - раювань дороги,
Замкнули брами мури кам'яні...

Зв'ядало місто, наче на розп'ятті,
В обличчях різних грізних перекрас...
Та над всіма розп'яттями крилатів
Незборний той - «Меланхолійний вальс».

Напоєний письменницьким подвижжям
Натомлених, але невтомних рук,
Він розсівав на скутих роздоріжжях
Як ломикамінь - слово - танець - звук...
З Нового Світу почалась дорога,
Що не зіб'ється вже на манівці.
її той вальс навіки взяв в облогу,
Як мою биту душу - Чернівці.

неділя, 27.01.2008

 

ЛИСТ ЗИМОВИЙ...

Миколі Смолінському

Сьогодні, завтра і завжди:
Зажди, - тверди собі, - зажди.
Не спалюй лист зимовий.

В його блакитній чорноті
Сплять віщі роси молоді –
Снігів і цвіту змови.

Нічого в Бога не проси,
Торкнись замовної роси
При сяйві зорепаду...

Розворуши... розворожи...
Себе в собі перебіжи
І стань посеред саду...

неділя, 28.03.1999

 

Коротка довідка

Смолінський Микола Сергійович (18.10.1953 -2.05.2005). Народився в с.Лукачани Кельменецького району Чернівецької області. 1960 - Лукачанська восьмирічна школа. 1968-1972 - студент Чернівецького будівельного технікуму. 1972-1974 - редактор радіо Чернівецького обласного комітету по телебаченню і радіомовленню. 1974-1976 - служба в армії. 1976 -1983 - старший редактор радіо. 1972-1980 (заочно) - Київський держуніверситет, факультет журналістики. З 1983 - спецкореспондент Українського республіканського радіо по Чернівецькій області. Пізніше - майже 30 років - власний кореспондент Національної радіокомпанії України. Заслужений журналіст України. Авторські програми: «Від Дністра до Карпат», «Сільські вечори», художньо-публіцистична програма «У нас на Буковині». Це був воістину золотий голос краю. Про нього написана книга: «Пресвітлої печалі Жайвір Лукачанський» (В.Джуран, поезії, 2005); вийшли його репортажі, інтерв'ю, замальовки («До мами в гості восени», 2006), спогади сучасників: «Обірвана струна ще гаряча», 2006. Спочиває в Лукачанах.

 

ЗОЛОТИЙ ДОТОРК...

Світлій пам'яті моїх батьків –
Артема і Лариси Севернюків

1

Із містечка, де в Ікопоть верби вплелись,
Де живі ще фортеці потрощені стіни,
Ті, що славу Хмельницького чули колись,
Я приїхала вчитися на Буковину.

Пролетіли птахами студентські літа...
Залишилася я в Чернівцях працювати,
І бентежливі хвилі Дністра і Прута
Вчили серце моє тайну часу читати.

Я читала її, наче долю свою,
Де кордонна межа, переорана часом,
Від гуцульських колиб через душу мою
Прокладала путі в сяйво вересня красне.

За осіннім опаловим листям іду
Крізь манливе сплетіння фантазій і яви.
Розступається обрій, і там, на виду,
Вереснева зірниця встає величаво.

Зупиняюсь на мить... Пісню вловлює слух,
З полонини туман піднімається в гори,
Мов отару овець поганяє пастух
До воскреслих джерел, де топилося горе...

2

Джерельний вир... Видінь свічадний шепіт...
Нема куди сховатися від них.
Колись отут у битви чорний клекіт
Вривавсь життя останній теплий трепет,
І досі біль стрясає серце стерпле –
Не всіх ми знаєм. Думаєм - про всіх...

Нема безслідно зниклих поміж ними,
Немає тих, хто безвісти пропав.
Вони шумлять садами молодими,
Вони іскрять зірками золотими,
Вони ідуть уперто, чутно, зримо
В кипінь життя крізь вдячну почесть слав.

Вони ідуть - печалі наші й втрати,
Вони ідуть - ненависть і любов.
Вони ідуть - сини землі, солдати,
Котрі не вміли зроду відступати, -
Живих і мертвих - їх не подолати.
Живі і мертві - треба - встануть знов!

Гаряча кров пульсує в наших жилах,
Ми живемо продовженнями тих,
Кого пітьма вкривала, та не вкрила,
Кого війна вбивала, та не вбила,
Над ким і смерть зломила кручі крила,
Ми живемо продовженням живих!

Вгамуйся, серце! Не здавайся болю!
Через майдани незворотних втрат
Співай про мир, про щастя світлу долю,
Про світ, що встав з майданеків любов'ю,
Про споконвічну вимріяну волю
Співай! Не буде вороття назад!

3

Моя рука ваги землі не знала,
Коли земля важка була від сліз,
Коли живою кров'ю вибухала
Під ноги тим,
Хто смерть для неї ніс.

Моя рука пера ще не тримала,
Коли в катівнях мучили
Співців...
Життя моє блакитно починалось
При кволім, але мирнім каганці.

Раділо тим,
Що мало кусень хліба
І з гімнастерки тепле блузинча,
Книжки до школи...

Повоєнні біди
Не потемнили схід зорі в очах.

І дні росли - високі і красиві,
І гартували міць свою в труді,
Щоб ми могли,
Напившись тої сили,
Себе знайти й утвердити в житті.

О, як тепер усе я розумію!

Печать прозріння...
Плачу, мов плачу
Джерелам тим, що й досі не міліють,

З чиїх глибин
Свою дорогу тчу...

4

В моїх долонях - крихітки ріллі,
Де зріли зерна в мрії –
Стать колоссям.

Не просто -
Просто жити на землі,
Аби воно - життя твоє - збулося!

Аби й останній подих твій упав
На рубежі світанку –
Вже не твого...

А хтось його,
Як зірочку, підняв
І засвітив на небі дня нового.

5

Іду назустріч
Завтрашньому дню,
Несу в душі
Цвіт вишні і калини...

Я учениця квітів і вогню,
Й джерел чуття єдиної родини.

Осіннє листя тихо шелестить,
Мов ряска в хвилях Ікопоті
Рідних,

І ллється в серце
Молода блакить
З небес вітчизни - грізних і погідних.

6

За днями - дні. За днями - дні,
Як чисті крапельки бурштину.
У кожній крапельці дитинно
Твій усміх світиться мені,
І в серці родяться пісні,
О, Україно...

Я ними землю обів'ю,
Як світ обвив мене думками...
Я йшла до тих пісень роками,
І ось пірнула в течію,
І непокорена стою
Перед віками...

7

Жертовних справ і мук,
І слів - було й було...
На сніговіях вирв -
Уламки доль подертих.
Але любові дух торкав моє чоло,
І струшувався сніг
Із дум, здавалось, мертвих.

Цей доторк золотий –
Усе, чим я жила
І чим іще живу
Й переживу всі межі...
А далі - вільний степ,
Вітрильна ковила
Й крилатий силует
У синьому безмежжі...

5.05.2000 - вівторок, S.02.2008

Із книги Тамари СЕВЕРНЮК «О, Чернівці, оаза дивини…»