ВІКТОР ЧАБАНЕНКО:

«КОЛИ ЗАТОПЛЮВАЛИ ВЕЛИКИЙ ЛУГ, Я СТОЯВ НА ШПИЛЬ-ГОРІ – ЦЕ БУЛО СХОЖЕ НА КІНЕЦЬ СВІТУ…»

Віра СЕРЕДА

Віктор Чабаненко – член Національної Спілки письменників України, почесний голова Запорізької обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Відомий учений, доктор філологічних наук, професор, академік Академії Наук вищої школи, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького національного університету. Заслужений діяч науки й техніки України. Лауреат премій імені Павла Чубинського, Якова Новицького та Дмитра Яворницького. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

До визначних робіт ученого можна віднести збірки легенд і переказів Нижньої Наддніпрянщини («Савур-могила», «Сестра орлів», «Січова скарбниця»), історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький», «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» (чотири томи), «Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини», «Стилістика експресивних засобів української мови», історико-топонімічний словник «Порожистий Дніпро», публіцистичний збірник «За покликом сумління», «Літературознавчі та літературно-критичні спроби». Упорядкував антологію «Січовий Парнас. Поетичні твори вихованців Запорізького державного університету». Автор кількох сотень статей до енциклопедії «Українське козацтво».

Голова Запорізького осередку вивчення української діаспори. Вийшло з друку вісім випусків віснику осередку, готується дев’ятий.

Автор поетичних збірок – «Собор душі моєї» (1998), «В гостях у юності твоєї» (1999), «У вічному двобої» (2000), «Оратанія» (2001), збірка поетичних перекладів «Суголосся» (2004), збірка «Січ духовна» (2007). Книги Віктора Чабаненка є навіть у фондах бібліотеки Конгресу США.

Сьогодні Віктор Антонович – гість «Письменницького порталу».

 

 

 

Поезія – друге крило моєї душі

- Вікторе Антоновичу! Що для вас поезія?

- Поезія - це, можна сказати, друге крило моєї душі, мого єства. Це те, чим я живу постійно з дитячих років. У мене чималенько оригінальних віршів. То, як кажуть, сповідь душі, але разом із тим мене завжди захоплювала поезія інших народів, великих поетів, зокрема, звичайно, з слов’янських країн. Я трохи знаю німецьку мову, маю диплом учителя української мови й літератури та німецької мови. Із німецьких поетів беру Генріха Гейне, Георга Гервега, Фрідріха Шиллера, а то більше - слов’янських. Я ніколи не роблю перекладів із підрядника. Мені так думається, і я так вважаю: щоб робити справжній переклад, тим більше поетичного твору, треба принаймні розуміти той текст, який ти перекладаєш. А ще б краще добре знати мову, якою він написаний.

Я добре знаю білоруську мову. У білоруській літературі найбільше тих поетів, що справді суголосні своїми темами, ідеями, образами українській поезії. Вони суголосні й моїм життєвим принципам, поглядам, моралі. Свого часу читав курс порівняльної граматики східнослов’янських мов білоруською мовою. А далі йде російська, болгарська, польська, сербська, словенська поезія.

- У вас найбільше перекладів із Максима Богдановича. Що вас привабило в його поезії?

- Це – класик білоруської літератури. Людина надзвичайно цікава. Прожив трошки більше 25 років. Помер від туберкульозу в Ялті, там і похований на міському кладовищі. Він зі знатної родини. Його батько – відомий білоруський етнограф, письменник, це - родич Максима Горького. Дружиною Горького була рідна сестра матері Богдановича.

Поезія Богдановича - світового рівня. Її мало знають, бо не дуже популяризували, оскільки в поезії Богдановича до болю, до крику бринить мотив рабської долі білоруського народу й заклик, як Шевченко казав: «…вставайте, кайдани порвіте». Довгий час його вважали поетом націоналістичного ухилу, така була колись логіка вульгарно-соціологічної критики. Тільки тепер він став більш-менш відомим у слов’янській та світовій літературі. Я з його творчістю познайомився давно.

- Як це сталося?

- Може ви чули, був такий Григорій Порфирович Кочур (уже покійний). Людина високої культури, перекладач, дисидент, знайомий Івана Дзюби, Світличного, інших літераторів. Він дізнався, що я цікавлюся цим поетом і попросив мене до томика вибраного Максима Богдановича перекласти декілька поезій. Я запропонував, може, з десяток. Майже всі їх умістили в цьому томику, який вийшов 1967 року в серії «Перлини світової лірики». Я не будь-які вірші Богдановича взяв для перекладу, а своєрідні - темами, ідеями… У 60-ті роки поета в нас мало знали. Ніхто мені не міг закинути, що я націоналіста перекладаю. Я хотів словами Богдановича сказати те, що хвилює нас. Це певною мірою мене й заохотило. Потім у мене попросили деякі переклади до щорічного альманаху для початківців «Вітрила». 1969 року в ньому були опубліковані мої переклади з Гейне.

- Коли ви почали перекладати?

- Ще коли був студентом Запорізького педагогічного інституту та вивчав німецьку мову, один із викладачів помітив мою особливу зацікавленість німецькою класичною поезією й запропонував зробити переклад на конкурс перекладачів та декламаторів німецької поезії. Я переклав вірш Гейне й зайняв перше місце.

 

«Суголосся»

- Як прийшла ідея видати збірку лише перекладів?

- Минуло багато років із того часу, як я почав цим займатися. Але в кожної людини приходить така пора, коли переглядаєш усе те, що зробив. Щось життя відмело, щось лишило. Я переглянув усі свої записники, всі чернетки, збірочки, що видав раніше, й відібрав, як мені здалося, все те, що варте уваги, те, що мені, можливо, найбільше вдалось, а, може, й те, що для українського читача ще невідоме, або існує в іншій інтерпретації. Таким чином, назбиралася ціла книжечка, яку назвав «Суголосся».

- Чому саме «Суголосся»?

- Тут є три моменти, які підтверджують цю назву.

Перше. Абсолютно всі вміщені в ній твори поетів - білоруських, німецьких, сербських, хорватських, російських – суголосні моїм життєвим принципам, моїй творчій уяві, поглядам на світ, на долю рідного народу. Як вони про свій народ чи батьківщину писали, так, мені здається, і я думаю про рідний народ і Україну.

Друге. Усі ті люди, твори яких уміщено в збірці, в свою чергу суголосять між собою. Бо й той же Гейне, й той же Богданович, й та ж Десанка Максимович, і Христо Ботєв - хоча поети й різної, як кажуть, літературної долі, можливо, різних соціальних та політичних поглядів, але в своїй творчості (те, що я зібрав та переклав) вони суголосять, тобто перекликаються між собою.

І третє, найголовніше. Очевидно, що їхня поезія суголосить із сучасністю, причому нашою українською. Там є й мотиви людської свободи, зокрема свободи слова, волевиявлення, боротьби за кращу долю рідного народу, за збереження національних пам’яток природи, любов до матері, до батьківщини – до всіх святих цінностей, які мають бути зрозумілі кожній порядній людині. Там усе це є.

Дехто каже, що в мене переклади краще виходять, ніж власні вірші. Але ж власні вірші я починав писати ще хлопцем. Є й «захалявні». Коли служив у армії, теж писав.

 

Вивчав мови за поезією

- Вікторе Антоновичу! Пам’ятаєте, коли ви написали свій перший вірш?

- Пам’ятаю. Ще навчаючись у школі. Жодна стінна газета в Балківській середній школі, що у Василівському районі Запорізької області, без них не обходилася. Деяким я не надавав значення, деякі загубилися. Ну, а вже значимі для мене з’явилися тоді, коли я зрозумів, що поезія - це не дитячі забавки. Були вірші, написані на другому-третьому курсі Запорізького педінституту (1955-1956). Вони є, до речі, в одній із моїх книжок «Славістичної студії», яку я видав 2003 року.

Мене страшенно зворушила одна подія. Глибокої осені 1956 року радянськими танками було придушено повстання «контрреволюціонерів» у Будапешті. У нас у головному корпусі інституту в коридорах були гучномовці, з яких передали, що розстріляли прем’єр-міністра Угорщини Імре Надя. Так було важко на душі. Це ж була хрущовська відлига. Ми думали, що угорці переможуть, і воно скрізь піде на краще. Коли я приїхав додому (в Кушугум) робочим поїздом, усю ніч не спав і написав вірш «Звернення до Шандора Петефі». Я читав і дуже любив вірші цього угорського поета. Знав, що батько його був сербом, а мати – угоркою. Шандор – це Олександр. Петефі ж сербською – Петрович. До речі, він загинув у бою з російською армією, його прокололи багнетом. Угорці це знають.

Я ніде не подавав цей вірш до друку. Лише 1969 року, коли деякі люди в Києві про нього почули, тоді вже я подав свої вірші та переклади. А так узагалі не друкувався до кінця 90-х років, бо майже всі мої твори, як кажуть, не підходили до того часу. А ще я не надавав особливого значення всій цій писанині, бо дуже захопився й займався наукою. За ці роки став і кандидатом, і доктором наук, і Заслуженим діячем науки й техніки… Мені ніколи було віддаватися тому, що дано від природи. У маминому роду, наприклад, були такі люди. Це, перш за все, мамин рідний брат – мій дядько Григорій Малиш (загинув у 16 років: розряджав разом із хлопцями снаряди на полі; після його смерті дідусь Федір знайшов великий зошит, списаний віршами, ніхто про це захоплення не знав).

- Значить, білоруську, болгарську, сербську, словенську ви вивчали самостійно?

- Це ж слов’янські мови! Я вивчав, а потім сам читав колись курс старослов’янської мови. Що це таке? Це – один із діалектів староболгарської мови. А потім, коли читаєш сербською мовою, або хорватською, словенською, або чеською, неважко зрозуміти, якщо ти - людина, філологічно підготовлена. Хто знає російську, українську, старослов’янську, білоруську, тому дуже легко розуміти інші слов’янські мови.

- Тобто, можна сказати, що ви вивчали мови за поезією?

- Так. За культурою, за поезією, за художньою літературою.

- Ви нічого не сказали про вивчення польської мови.

- Коли я став аспірантом (1962), до нас у педінститут прийшли абсолютно нові люди. Тоді ж була хрущовська відлига. Деякі з них повернулися з еміграції. Дехто був у полоні, як Петро Якович Яхно, це – майже мій земляк, із Малої Білозерки. Єжи Максиміліанович Розенбаум.

Наш науковий керівник Степан Пилипович Самійленко попросив його навчити нас (Григорія Вакулу та мене) польської мови. Єжи Максиміліанович згодився раз на тиждень давати нам уроки. Він абсолютно довіряв Степану Пилиповичу. А наш учитель, очевидно, про нас розказав йому, що ми – надійні хлопці. Тому згодом Єжи Максиміліанович почав розкриватися перед нами як людина. Якось він нам сказав: «А я ж, хлопці, був у таборі у Воркуті!» А ми: «Як? Що?» – «Та я довбав вугілля разом із міністрами, народними артистами…» – «Як?» Він розповів нам, як, рятуючись від фашистів із окупованої Польщі, у вересні 1939 року втік через кордон у Радянський Союз. Не знаючи, що робити далі, пішов у НКВД. А там - арешт. Повезли як «ворога народу» під конвоєм за маршрутом: Пінськ, Мінськ, Вітебськ, Ленінград, Вологда… У серпні 1940 року оголосили вирок - вісім років таборів. Останні 420 кілометрів до Воркути колону в’язнів зі 120 чоловік гнали по снігу й морозу через тундру. У пункт призначення дійшло 93…

- Вас, одного з багатьох своїх учнів згадав мій учитель Єжи Розенбаум у своєму, як потім виявилося, останньому інтерв’ю (запорізький щотижневик «Подробности”, №2,15.01.2004. – Авт.). Як ви думаєте, чому?

- Єжи Максиміліанович Розенбаум - дуже пам’ятна й дорога для мене людина. Мені пощастило, що я його зустрів у житті. Із величезною увагою та цікавістю прочитав інтерв’ю з ним. Я абсолютно всьому цьому вірю. Приємно, що він мене згадав. Уся моя сім’я читала. Єжи Максиміліанович розумів, що я його свого часу врятував від деспотизму.

Він знав вісім чи дев’ять мов. Вільно говорив англійською, французькою, польською. Єжи Максиміліанович – польський єврей. Прекрасна людина! А жартівник який був!

Мене особливо якось поважав. Завжди зі мною переходив на українську мову, добре володів нею. У ті часи говорити на будь-які політичні теми було не зовсім безпечно. Але з цією людиною ми спілкувалися відверто. Він часто заходив до мене в кабінет просто поговорити по-дружньому. Ділився своїми поглядами на деякі речі, спогадами. З’їздить, було, на якусь наукову конференцію, наприклад, у Грецію - обов’язково розповість. Дуже цікава людина. Часто він розповідав про шанобливе ставлення до професури в Польщі та Франції. Ученого ображали деякі викладачі нашого вузу, які перешкоджали його науковій та педагогічній діяльності. Дуже він не любив нещирих людей. А це ж була така душа! Був дуже спостережливий, розумів, хто перед ним. Мені часто радив, із ким треба бути особливо обережним, не довірятися будь-кому. Із такої людини треба було брати приклад - незлобливий, не злопам’ятний, добродушний. Навіть уявити важко, що він комусь міг зробити якусь підлість.

Я, коли став деканом, запросив його на свій факультет. Єжи Максиміліанович був надзвичайно вдячний. У нас він відводив душу. Бо не тільки французьку чи польську викладав, це була людина широкого наукового діапазону. Цікавився літературою, мистецтвом, музикою. Не переносив атмосфери школярства.

 

Більшу частину мого села поглинуло Каховське море

- Вікторе Антоновичу! Розкажіть, будь ласка, про місце вашого народження?

- Це – біль і трагедія не тільки мого роду, а всіх моїх земляків. Я народився в Єлизаветівці. Неофіційно наше село називалося Больбатовою, бо в поміщика Іваненка із Благовіщенки був прикажчик Больбат, який порядкував колись у нашому селі. Коли з Василівки повертаєте на Дніпрорудний, а потім – на Енергодар, то Дніпрорудний кінчається, й одразу починаються Балки.

Мої предки по татовій лінії від початку ХІХ століття - з теперішньої Кіровоградщини, тоді то була Херсонська губернія. І там, де річка Ятрань, там Чабаненків, як оце в нас Бондаренків чи Шевченків. А мамин рід у Балки прибув із Миргородського повіту Полтавської губернії.

У Балках я ходив до школи з 5-го по 9-й клас включно, а з 1-го по 4-й навчався у рідному селі. Це село відносилося до Балківської сільради. Сказати, що це – хутір, не можна, бо там було більше 60-ти дворів. Наш колгосп носив ім’я Шевченка, єдиний у Балківській сільраді.

Коли виїжджаєте з Балок, то моє село було від залізниці, що йде на Енергодар, і від траси, що йде на Кам’янку-Дніпровську, внизу. Раніше я майже щороку туди їздив. Возив обох своїх діток малими, щоб вони побачили родовище пращурів, розказав, де що було, що в роки війни тут була передова фронту. Тут поранило їхнього дідуся, а нам принесли похоронку й сказали, що він убитий. Тоді наша хата ще стояла, там жив один чоловік із Павло-Кічкаса. Вона, малесенька така, вгрузла в землю. Стояло ще хаток п’ять, і то розвалені, а вся інша частина села - провалля, все абсолютно заросло чагарем. Дикі звірі водяться. А більшу частину села з кладовищем, із усім іншим поглинуло Каховське море. Усе це в морі. Це – жахливо!

- Коли ви дізналися про затоплення?

- Про «геніальний сталінський план перетворення природи», яким було передбачено будівництво Каховської гідроелектростанції, я почув уперше восени 1950 року в Балківській школі. Мене приголомшило повідомлення про те, що геніальний вождь хоче затопити Великий Луг. Після уроків я йшов додому сам, без товаришів і терзав душу наївно-дитячими питаннями: «Як затоплять плавні, то де ж тоді пастимуться череди?» «А де ж тоді бджоли діда Зінька братимуть мед?» «А де я буду вудити рибу?» «А де ж ми коситимемо сіно для Мартусі (корови - Авт.)» «А де ж ми на Трійцю наріжемо осоки й нарвемо м‘яти?» Відповіді на ці питання я не знаходив і через те вперше почав сумніватися в геніальності «батька всіх племен і народів».

Будівництво Каховської ГЕС почалося того ж року. У 1951-1952 роках нам сказали, що буде затоплятися Великий Луг і наше село підпадає під евакуацію. Нам запропонували виселятися в Балки (половина села в Балки й виселилася). Мій тато не захотів їхати в степ. У Кушугумі на той час жив мій хрещений батько Андрій Чорненко, який працював водієм на самоскиді. Він порадив батькові переїжджати до Кушугума, поближче до Запоріжжя. «У тебе підростає син, може, буде вчитися», - порадив він. До того ж, там уже жило п’ять чи шість родин наших земляків. Після смерті Сталіна в березні 1953 року хрещений перевіз нас до себе. Та й перевозити особливо було нічого: стільці, стіл, ліжка… Десятий клас я вже закінчував у Кушугумі. Першим із учнів цієї школи отримав золоту медаль. Спочатку жили на квартирі, потім збудували хату.

А наше село поступово загинуло. У чагарниках стоять три чи чотири хатки в такому місці, що море не може їх змити. Років дванадцять тому декілька чоловік, у тому числі й я, організували (через листування та інші засоби) зустріч жителів села, що загинуло. З’їхалися з різних світів земляки віком від п’яти до 92 років. Зустрілися в колишньому піонерському таборі. Були плачі, обійми, пісні. Як ми все це згадували: «Де наше село? Нема нічого, зникло, все розорено. Який настав світ?» Дуже зворушлива була зустріч. Ото моя батьківщина. Біля неї були цікаві пам’ятки, наприклад, Гостра могила. Частенько ходив і на Гайманову могилу, пас корів біля неї. Там згодом розкопали золото скіфського царя. І це все було в нашому степу. Моє село було розташоване під горою, яка йшла аж до Білозірок, а воно - на самому низу на березі Великого Лугу. Я виходив на отой курган (тепер його розрівняли), у гарну днину звідси було видно Нікополь, Кам’янку-Дніпровську, весь Великий Луг, Тарасівку, Запоріжжя. На Великому Лузі були козацькі гнізда. Усе тут було, про що співала моя мама, а вона дуже гарно співала про луг, про калину, про вербу, про могили, про степ, про Дніпро. Мені здавалося, що це – зосередження всього українського життя й світу в нашому селі. Тут переплелися надзвичайна краса мого краю та якась його приреченість. Усе це, мабуть, і дало перший поштовх тому, що я почав на світ дивитися критичним оком. Так сталося, що ще молодим, коли ходив у старші класи школи, вирішив залишити в пам’яті людей, наскільки зможу, все те, що я пережив, що бачив, і як воно йде у вічність і його вже ніколи не буде.

 

Пам’ять про Великий Луг не вмре

- Ви були вже в тому віці, що багато чого запам’ятали. Головне ж, що ви бачили Великий Луг. Який він?

- Звичайно, я на нього дивився, як кажуть, через рожеві скельця дитячої уяви. Старіючи, сприймаю це небайдуже. Думаю, що те, що сталося з Великим Лугом, це – одна з трагедій нашої землі.

Чому? От подивіться на карту: Південна Україна, Карпати, Полісся, Львів, Київ, Чигирин, Харків – це дуже важливі для нашої землі географічні об’єкти. Але всі українці повинні знати й пам’ятати, що Нижня Наддніпрянщина (Дніпропетровщина, Запоріжжя та Херсонщина), де Дніпро впадає в Чорне море, це – ворота України в світову цивілізацію, в Середземномор’я. Здавна саме через оцей край наш народ та все слов’янство зв’язувались зі світовою цивілізацією, тобто зі Стародавньою Грецією, Єгиптом, Троєю, Палестиною, латинським світом… Сам Геродот побував на наших землях та називав Гілеєю Великий Луг. Невипадково тут є кілька географічних, історичних, а може, й інших об’єктів, які для всієї України є символами її сутності, символами української нації, ідеї, державності, споконвічних прагнень нашого народу.

Що це за символи? Перш за все, пороги. Але знайшлися люди, які їх затопили. Я розумію, що потрібна була електростанція, але це було також на руку тим, хто споконвіку мріяв знищити пороги. Про це ще Катерина Друга мріяла. Зараз порогів нема. Далі… Наші вороги та неприятелі знали, що Великий Луг, тобто оця величезна долина - починаючи від Хортиці й кінчаючи Скалозубовим островом, під Рогачиком – це винятково важлива територія в історичному й економічному значенні для українців. Тому, що усі, крім двох Січей, були тут. Із острова Томаківки почалася Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Усі ці історичні символи української волі, нескореності, державності затопили: усі Січі, нашу скіфську столицю, яка була в Кам’янці-Дніпровській. Перський цар Дарій був тут, ганявся зі своїм військом за скіфами, нашими предками, але вони його обхитрили. Загинуло й моє село. Неприятелі нашого народу прагнули цього - і вони зробили це. Усе на дні оцієї калюжі. У довершення поруч поставили в Енергодарі дві найбільші електростанції в Європі (атомну й теплову), «перетворили», як кажуть, природу.

Що стосується Хортиці… Її б уже давно знищили ті ж люди, які діють тільки «по просьбе трудящихся». Але вона гранітна. Мені завжди здається, що граніт Хортиці – це затверділе від болю, від наруги серце України, й Дніпро його ніби кров’ю омиває, а воно, гранітне, стоїть. Не можуть ці люди її вгризти, то проводами її окутують, то мріють про додаткові мостові переходи. Розумієте, якби це було мудро та якби уряд та громадськість були в цьому зацікавлені, можна було б зробити ці мости по-розумному. Наприклад, при цареві міст був. Але ж він був вище Хортиці. Цареві мостові підпори ще й досі стоять біля острова імені Леніна. Була там залізниця.

Ще одна святиня є поблизу Мелітополя. Це Кам’яна Могила. То символ не тільки української, а й світової цивілізації, оскільки в гротах і на скелях цієї могили вчені знайшли написи у вигляді ієрогліфів чи знаків, абсолютно тотожних шумерським написам. Шумер був, де зараз Ірак - між Тигром і Єфратом. Таким чином, ясно, що запорізький Степ ще до нашої ери (а цим написам п’ять-сім тисяч літ) мав стосунки з тими народами.

Ну, й нарешті, мабуть, жодна територія так не всіяна курганами, які є знову ж таки не просто пам’ятками, а, як уже доведено, виконували космічно-ритуальні функції в нашому Степу. Скільки знахідок, скажімо, таких, як пектораль, яку відшукав Борис Мозолевський біля Чортомлика (Орджонікідзе)! Біля нашого села були цікаві пам’ятки, наприклад, Гостра могила. Частенько ходив і на Гайманову могилу, пас корів біля неї. Там згодом розкопали золото скіфського царя. І все це було в нашому степу.

Ще до революції археолог Микола Веселовський розкопав курган Солоха біля Кам’янки-Дніпровської. І скрізь – царські поховання. Це – знамениті Гери, про які писав Геродот. Він зазначив, що є особлива територія тут, біля Ольвії, їхньої грецької території, де скіфи ховали своїх царів. А вони ховали їх невипадково в нашому регіоні, бо вважали, що це - благословенний Богом край, що більшого багатства й краси нема ніде.

Ріки та водоймища Великого Лугу кишіли рибою. У спекотну пору, коли озера й лимани ставали мілководними, ми її ловили руками. Дитиною я ходив босим по Великому Лузі. Мій дідусь Яків (по батькові) рибалив, сторожував, а я косив там сіно, пас худобу. Поряд із рибальством успішно розвивалося пасічництво. Уже на початку червня починали вивозити у Великий Луг вулики. Великолузькі угіддя були також ідеальними для мисливства (улітку та восени полювали на птицю, взимку – на хутрового звіра).

Далі, коли вже переїхав у Кушугум, часто їздив у плавню з батьком, бачив, як ішла підготовка до затоплення, як усе рушилося. Коли вже затоплювали, я стояв на Шпиль-горі й дивився – це було схоже на кінець світу. У мене є вірш про руйнацію Лугу «Ватаг-рятівник», якого я присвятив незабутньому Олесеві Гончару - палкому захиснику наших національних святинь. Ось цей вірш:

Тієї осені помер Великий Луг,
Пішла на дно сплюндрована Гілея, -
Розгнівався загачений Дніпро
И розлився на півсвіту мутнохвиллям...
Над пінявим шаленством диких вод,
Над обширом великої руїни
Пекельний клекіт розпачем повис -
То птаство перелітне вирувало:
Не стало предковічних берегів,
Потоплено старі дороговкази.
Куди податися?.. В який летіти бік?!
І як із цього вирватись одчаю?!
Та раптом сонце вийшло із-за хмар -
І з гущі ватаг вилетів пташиний,
Звитяжно і заклично проячав –
Полинув радісно, нестримно на світило!
За ним, отямившись, у вирій подались
Його брати, що збилися з дороги.
Згуртовані, врятовані ключі
У сонячних розтали високостях!..

Коли сколочений, стрімкий життя потік
Понищить нам усі дороговкази,
Прямуймо, браття, сонцеві навстріч,
Як птаство те, що вирвалось з одчаю!
(17.08.1977р.)

Я вирішив, коли вже дійшов до такої можливості й назбирав матеріалу (а особливо, коли мій хворий тато лежав при смерті, а я чергував біля його ліжка, і мама вже теж була хвора), я поклявся, що мушу все те, що зараз під водою, показати людям, бо багато з них усього не знають. Почав збирати по крихті матеріали про різні об’єкти Великого Лугу, включаючи річки, острови, дерева… Наприклад, Марусина верба, Баштові дуби, П’яний осокор. Таких об’єктів набралося понад дві тисячі. Зробив великий історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький» (1999), за який Національна Спілка письменників України та Дніпропетровський історичний музей імені Дмитра Івановича Яворницького присудили мені в 2000 році премію імені Яворницького. Тепер ніколи пам’ять про цю нашу святиню не вмре. Я додав туди дві карти. На одній – Великий Луг до затоплення, на іншій – що з ним сталося після затоплення. Вважаю, що це – одна із моїх, може, найважливіших праць.

Усе те, що я зробив у галузі мовознавства (у мене десь до тисячі різних наукових статей та публікацій), важливе для мене, але Великий Луг стоїть осібно, оскільки він карає пам’яттю нашого народу нищителів української землі.

 

Атлантида Віктора Чабаненка

Віктор Чабаненко дотримав слова. 2006 року чи не найголовніша його праця – «Українська Атлантида» - побачила світ. Тепер уже ніколи пам’ять про Великий Луг не вмре.

Це видання – науково-публіцистична розповідь про колишній Великий Луг, затоплений у 50-х роках ХХ століття Каховським водоймищем. Незважаючи на те, що видання містить дуже багато відомостей із географії, історії, народознавства, воно може бути цікавим не лише для спеціалістів у цих галузях, але й для звичайних читачів, яким не байдужа доля України, її історичне минуле. Мабуть, жодна територія так не всіяна курганами, які є знову ж таки не просто пам’ятками, а, як уже доведено, виконували космічно-ритуальні функції в нашому Степу.

Із особливою цікавістю читаєш особисті спогади Віктора Антоновича про Великий Луг: про те, що він бачив своїми очима, запам‘ятав, почув від рідного діда Якова, від людей. Автор не просто перелічує географічні об‘єкти чи розповідає про походження та історію Великого Лугу, його мешканців, рослинний та тваринний світ, а подає цікаві оповідки, бувальщини, зібрані під час діалектологічної експедиції чи знайдені в працях видатних людей та учених світу («батько історії» Геродот, австрійський дипломат Еріх Лясота, французький інженер Гійом Лавассер де Боплан, французький мандрівник і хроніст 17-го століття П‘єр Шевальє, німецький астроном, метеоролог і картограф Христофор Ейлер, французький письменник і вчений Проспер Меріме, видатний історик Микола Костомаров, славетний історик Запорожжя Дмитро Яворницький, український композитор Микола Лисенко, історик і письменник Андріан Кащенко, етнограф, композитор й історик Микола Аркас та ще близько півсотні знаних людей), які відвідували Великий Луг та присвятили йому наукові чи літературні дослідження, починаючи з часів Геродота й до затоплення плавнів.

Великий Луг надихнув не одну творчу особистість на його оспівування в поетичних і прозових творах. У заключній частині книги автор наводить фрагменти художніх творів українських письменників, у тому числі й запорізьких, про Великий Луг. Є тут і власні поезії Віктора Чабаненка, присвячені драматичній долі цієї святині.

Не випадково компартійна влада нищила не лише історію, а й економіку краю. Їй поперек горла була фактична незалежність українського селянина, який у колгоспі тільки «відмічався», щоби не «пришили» неробство.

Ріки та водоймища Великого Лугу кишіли рибою, що сприяло розвитку як промислового, так і індивідуального любительського рибальства. У спекотну пору, коли озера й лимани ставали мілководними, рибу можна було брати руками.

Поряд із рибальством успішно розвивалося пасічництво. Уже в першій половині червня починали вивозити у Великий Луг вулики. Великолузькі угіддя були також ідеальними для мисливства (влітку та восени полювали на птицю, взимку – на хутрового звіра). Дуже важливим було для людей тваринництво. Ось лише два яскраві уривки з книги:

«Гладкі качки рано-вранці, виходячи з дворів, голосно кахкали й перевальцем поспішали до води, гуси ж, так само голосно ґелґочучи, доходили тільки до круч або пагорбів, а звідти вже знімались і зграями летіли в плавню. Надвечір усі пташині ватаги поверталися додому, галасливо сповіщаючи господарів про своє прибуття».

«По багатьох надвеликолузьких селах віддавна побутував звичай загонити свиней у плавневі нетрі. У нашій Єлизаветівці, зокрема, це робилося так: на початку літа свиню з поросятами перевозили човном через Кінську й гнали її в товщу Лугу (до якого-небудь далекого озера чи болота): на березі залишали її з виводком напризволяще, а самі ховались у такому місці, щоб можна було спостерігати за тваринами; сиділи в схованці до вечора, поки льоха не облюбує собі й дітям затишного лігва; як тільки свині отаборилися, можна було їх покидати з певністю, що й через півроку вони будуть перебувати в цьому ж місці. Пізньої осені, вже за перших морозів, господар виганяв своїх свиней із плавні додому. Любо було подивитися, як замість маленьких колись поросяток побіч матері тепер трюхикали вгодовані, здоровенні кабани й молоді свиноматки».

Таких прикладів господарювання в книзі багато. Великий Луг міг не тільки нагодувати людину, але й численне птаство та звірів.

Для читачів, які побажають переглянути чи вивчити праці учених, котрі присвятили їх Великому Лугові, є їхній перелік у кінці книги. Автор пропонує також іменний покажчик географічних та історичних термінів, а також прізвищ, які зустрічаються у виданні. Це надзвичайно зручно, коли ти хочеш після прочитання книги повернутися до того чи іншого її фрагменту.

 

Звільнення з роботи за спробу мати власну думку

- Вікторе Антоновичу, ви працюєте у Запорізькому національному університеті ще з тих років, коли він був педагогічним інститутом?

- Так, із 1965 року.

- Чула, що 1968 року вас, кандидата філологічних наук, доцента, звільнили з роботи. Розкажіть про цей випадок.

- Так. Коли я повернувся з армії, Степан Пилипович Самійленко, доктор філологічних наук, завідувач кафедри української мови, взяв мене в аспірантуру. Я був його першим аспірантом. Провчився три роки (1962-1965), оформився на роботу на цю ж кафедру асистентом, а згодом захистив кандидатську дисертацію. Пізніше став доцентом.

Час був особливий. Після хрущовської відлиги почали «закручувати» гайки. Але студенти, інтелігенція, особливо люди науки, культури, мистецтва, не могли зупинитися в своєму прагненні звільнитися від того старого світу. Не так легко було спинити цей процес звільнення передової частини людності, нації від тих давніх сталінських пут. Тому ми не слухали попереджень старших людей, які говорили: «Ой, хлопці, дивіться, далеко не забігайте в своїх поглядах, намаганнях і прагненнях, у зібраннях, тому що може повернутися те, що колись начебто осудили». Так воно й вийшло.

Я вів себе на лекціях розкуто, хоча й знав, що в кожній аудиторії є сексот, тобто спеціально приставлена людина, яка записує все, що говорить викладач. Потім мені це демонстрували. Були провокаційні питання. Я відверто відповідав на них. Нарешті настав час, коли далі мене вже терпіти не могли.

- Чому?

- По-перше, я відверто виступив на захист роману «Собор» Олеся Гончара на так званому диспуті за сценарієм КДБ. До речі, все це описано й опубліковано Олександром Михайлютою. Були питання про моє ставлення до роману й на лекціях.

По-друге, в нас була шевченківська конференція, на яку з’їхалися люди з усіх усюд. Був і завідувач відділу шевченкознавства, член-кореспондент Євген Кирилюк (Олександр Іванович Білецький, людина високої культури, казав про нього: «Це - бухгалтер, а не вчений»). Викладачка з кафедри української літератури попрохала мене щось прочитати на урочистому вечорі після конференції. Я розумів, що це небезпечно, але вийшов і прочитав свій вірш про Шевченка «Сон Івана Франка». Був грім аплодисментів. Лише Кирилюк зі своїми однодумцями сидів насуплений. Один із них попрохав мене принести наступного дня рукопис цього вірша. Я приніс. Говорили, що мій твір начебто антирадянський.

По-третє, на цей період припала активна русифікація запорізьких шкіл. Я відверто висловив перед студентами свою власну думку з цього приводу.

Оці три речі мені й «пришили». У Празі саме тоді відбувалися відомі події 1968 року. Був наказ із Москви: «Напугать интеллигенцию. Проучить, чтобы было тихо». Усі розуміли (й начальство в тому числі): одне те, що я десь виступив на захист Гончара, не є підставою для того, щоб вигнати доцента з роботи. Так вони придумали ось що. Вигадали, що я буцімто є керівником групи, а це вже страшніше. Приєднали до мене трьох надзвичайно талановитих студентів: Івана Кушніренка (редагує зараз газету в Гуляйполі), Василя Коростильова (працює теж у Гуляйполі) та Віктора Люльку (учитель, видав збірку віршів, на жаль, загинув, похований біля Томаківки). Було підлаштовано, що я буцімто керую націоналістичною групою.

Мене було звільнено з роботи, написано в наказі, що непридатний для професійної справи. До того ж вибрали момент, коли моя дружина лежала в пологовому будинку, мала народити доньку Мирославу.

- Це перша дитина?

- Ні, друга. Перший – син Тарас. Так от, дружина не працює. Я без роботи. Але, дивно, що мене жодного разу не викликали тоді в КДБ, ніде абсолютно нічого мені не говорили. Тільки в інституті. Вимагали пояснювальні…

Але світ не без добрих людей. Ще перед тим, як це трапилося, мене викликав до себе на бесіду ректор Микола Борисович Шакало, прекрасна людина (його та Михайла Андрійовича Жовтобрюха свого часу вчив сам Дмитро Іванович Яворницький у Дніпропетровському університеті). Це було після того, як я захистив кандидатську дисертацію. Заходжу до нього в кабінет, а він сидить із цигаркою, обхопивши голову руками. Довго сидів, потім глянув на мене, й відбулася така розмова: «Вікторе Антоновичу! Ви ж уже кандидат наук?» – «Так». – «У вас дітки є?» – «Є, Тарасик». – «У вас усе гаразд?» – «Гаразд». – «Я хотів вас спитати, чому ви так різко реагуєте, коли йдеться про українську мову?» – «Миколо Борисовичу, що ви маєте на увазі?» – «Ну, от мені стало відомо, що ви проти російських шкіл, що ви кажете, що українська мова пригнічена, виживається». – «Так це ж правда! І почали вже це робити».

Я зрозумів, що його хтось напоумив поговорити зі мною, попередити, щоби був обережним. «Покиньте оцю свою запальність. У вас же робота, діти, родина. Я ж вам квартиру дав». А я ж іще молодий (30 років), без досвіду, кажу йому: «Я не можу інакше. Бо це ж не просто зневажають українську мову, а нашу землю, мою матір, рідний край, наш народ, вас, наш педінститут». Потім встаю, беру портфель, іду до дверей, а він наздоганяє мене й каже: «Синку! Я думаю так, як і ти. Я все розумію. Але й ти зрозумій: якщо ти далі будеш так продовжувати, як ти зараз робиш, у тебе може не бути роботи, тебе можуть заслати, ти знаєш, куди. Я тебе прошу (і аж сльози на очах), але знай, що я думаю так, як ти». Це мене, звичайно, підбадьорило.

Коли мене звільнили, ректором уже був Анатолій Михайлович Черненко. Але на раді, коли мене звільняли, був присутній і Шакало. Коли вийшли з аудиторії, він завів мене за ріг, заплакав: «Я ж тобі казав… Я ж тебе попереджав. Ну, що ти наробив оце? Але якби я був ректором, то я б тебе не звільнив». Це була прелюдія.

Другого чи третього дня пішов я за трудовою книжкою у відділ кадрів. Завідувачем цього відділу в нас був тоді кадровий чекіст, туди не ставили будь-кого. Прекрасна була людина, як потім я взнав, - Олександр Миколайович Поморов. (Якби партія, органи тоді знали про це, то вони б знищили таких людей як Шакало й Поморов). У нього завжди на костюмі був орден Бойового Червоного Прапора. Я знав, що він брав участь у громадянській війні. Коли мені віддали документи, завідувач вийшов за мною в коридор і каже: «Виктор Антонович! Разговор между нами. Я вас уважаю. Я мыслю, как и вы. Но за что вас так обидели? За Украину? За украинский язык? Так вы же правильно говорите! Правильно, сынок! Я тебя очень прошу, но никому не рассказывай. Я тебе сейчас посоветую, что нужно делать. Немедленно езжай к Завалу (це був заступник міністра освіти) и в ЦК партии к Овчаренко Федору Даниловичу (це був академік, я вже чув про нього) в Киев. Немедленно. У нас тебя погубят. Я был, знаешь, где. Я просмотрел твое дело. Ни черта там нет, чтобы с работы тебя гнать. У тебя много здесь врагов. И им на руку, чтобы ты не работал».

Я коли провідую когось на Первомайському кладовищі, то низько кланяюсь могилі Олександра Миколайовича Поморова на центральній алеї. Саме ця людина почала вселяти в мене віру й підтримала в скрутну годину. Це ж не просто хто-небудь. Я ж розумів, що це – резидент КДБ, який не просто поінформував мене, а точно поінформував, ще й підказав, як діяти. Ще й попередив, що в мене ціла низка неприятелів.

 

«Тримайтеся, хлопче!»

- Що було далі?

- Я їздив час од часу в Київ. Але ж у мене не було грошей. Ніхто не знав тоді, хто мені допомагав. Степан Пилипович Самійленко, Іван Степанович Олійник, Олексій Тимофійович Волох завжди скидалися зі своєї зарплати, і я їхав до Києва. Про це ніхто не знав. Батьки дружини та мої давали нам їжу, не дали померти з голоду.

У Києві я жив завжди на Оболоні на дачі у Михайла Андрійовича Жовтобрюха. Він до війни викладав у нашому педінституті. Його мали розстріляти, як і професора Солодкого, але ректор Поселянин урятував його. Викликав і попередив, що його вночі повинні арештувати, сказав, щоб він тікав.

Іноді зупинявся в Олексія Єлисейовича Засенка, вченого й відомого літератора. Він теж до війни тут працював. Потім на нього написав донос у газету Валентин Речмедін, пізніше письменник, а тоді – комсомольський вожак. Засенка теж мали арештувати, тому він звідси завчасно пішов.

У цих людей я жив. Від них час від часу ходив у ЦК до Федора Даниловича Овчаренка та в міністерство до Завала. Дружина Засенка працювала лаборанткою у Федора Даниловича в Академії, в його хімічній лабораторії. Тому я дуже швидко з ним зв’язався. Тим більше, що одного вирішального разу, коли я прийшов до Овчаренка, трапився такий випадок.

Пропуск у ЦК мені давали постійно в Спілці письменників. Я зайшов і жду біля дверей . Мені було призначено на десяту годину. Дивлюся, коридором іде Микола Бажан. Він був тоді директором видавництва енциклопедії. Зупинився й читає на дошці об’яв якусь інформацію. Зараз у цьому приміщенні адміністрація Президента. Я підходжу до нього й кажу: «Миколо Платоновичу?!» Він подивився на мене й відповідає: «А який же біс? Микола Платонович. А ви оце, мабуть, чекаєте, як і я? Мені призначено на одинадцяту».

Вийшла секретарка, щоб запросити мене, але побачила Бажана й попрохала, щоб академік пройшов першим. Я не заперечував.

Бажан зайшов до Федора Даниловича, якого секретарка попередила, що я чекаю. (Про зміст їхньої розмови я дізнався пізніше). Бажан зайшов, а Овчаренко його питає: «Ви там зустріли хлопця із Запоріжжя?» – «Зустрів». – «Ви знаєте, чого він тут?» – «Ні». – «Я його зараз покличу».

Викликали мене, запропонували сісти. Овчаренко говорить мені: «Розкажіть, бо Микола Платонович цікавиться, за що вас із роботи звільнили». Я коротко переповів. Бажан каже: «Ой, Боже, Боже! Що ж це робиться? Цербери! Оце ж вони розпустилися. Тримайтеся, хлопче! Не хвилюйтеся. Федір Данилович і ми, Спілка письменників, допоможемо». Тоді Федір Данилович каже: «Залиште у моєї секретарки все, про що ми домовлялися, напишете - і ви вільні». Бажан: «Їдьте додому. Вас із обкому партії повідомлять, коли поновлять на роботі».

Приїхав додому. Згодом прибула й чорна «Волга» до нашого під’їзду. Виходить Трофимов (його пізніше засудили), він був у Петрикіна «пішкою». Каже: «Виктор Антонович! Что же это вы, понимаете, в ЦК жалуетесь? Да вы бы к нам пришли. Мы бы вам предоставили рабочее место. (Вони пропонували мені роботу в школі. Я відмовився). Идите к ректору, работа у вас будет”.

Прийшов я до ректора Черненка, він був незадоволений, що я не доповів йому про свої поїздки до Києва. Зателефонував у заочний відділ, направив мене туди працювати. Мені порадили добрі люди брати за кожен місяць довідку про виконання навантаження. Дуже скоро я виконав річну ставку доцента й пішов на прийом до ректора, щоб нагадати, що в ЦК мені сказали, що мене поновлять на стаціонарі, звідки звільнили, й не асистентом, а доцентом. Але справа не зрушилася с місця.

 

«Шелест зацікавився моєю справою…»

Мені знову довелося телефонувати в Київ. А всією моєю справою керував Яків Васильович Баш. Він тоді був секретарем партбюро Спілки письменників України. Дуже добре мене знав, бо я писав рецензії на його книги. Навіть зупинявсь у нього. Я йому переповів по телефону суть справи.

Яків Васильович повідомив, що розповів про мене Овчаренкові, а головне – Гончару. Згодом Петро Шелест організував прогулянку на катері по Дніпру для письменницької та наукової еліти. (Про це мені з усіма подробицями розповів Баш). Під час однієї із зупинок був урочистий прийом у «будиночку». Шелест каже: «Оце, хлопці, сідайте, їжте й пийте, скільки зможете». Згодом поцікавився, можливо, у когось є якісь прохання чи побажання. Гончар мовчав. Але коли всі встали й пішли, він Шелесту й каже: «Петре Юхимовичу! Ну то як? У Запоріжжі обдурюють вашого секретаря. Хлопця вигнали з роботи, бо він виступив на захист мого «Собору», української мови…» Після цього до справи підключився сам Шелест. Не знаю, як він зрушив це діло, але мене просили зрозуміти, що одразу на посаду доцента не можна відновити, треба починати знову з асистентської посади.

Одне слово, якби не втручання оцих людей, мені б, звичайно, тут не дали працювати. Але дякуючи цьому випадку, я заприязнився із Олесем Гончаром (до самої його смерті). Це була як приязнь сина й батька. До цього ми з Олесем Гончаром бачилися кілька разів, але це було «шапочне» знайомство.

 

Зустрічі з Олесем Гончаром

- Але ж була якась зустріч, яку можна вважати початком ваших приязних стосунків?

- Це сталося 1971 року. Відзначалося сторіччя від дня народження Стефаника. Я поїхав на республіканську наукову конференцію в Івано-Франківськ. Там, звичайно, були й письменники: Головко, Гончар, Загребельний… Саме тут ми й зустрілися з Олесем Терентійовичем як споріднені душі.

Як зараз пам’ятаю, в перерві він сидить у кабінеті ректора й підписує свою книгу «Циклон», яка щойно вийшла, учасникам конференції. Я теж її придбав, але переждав у коридорі, поки вся братія вийде. Лише потім зайшов. Я ж розумів, що це буде особлива зустріч. У цей час ректор Устич почав усіх запрошувати на засідання. Але Гончар побачив, що я чекаю з його книжкою. На мені була вишиванка, яку вишила мені дружина, коли ще була моєю нареченою. Гончар говорить: «Ідіть, молодий чоловіче, я підпишу». Сідає за стіл, бере ручку і каже: «Кому?» – «Чабаненкові». Він стрепенувся: «А звуть?» – «Віктор». – «Із Запоріжжя?» – «Так». У нього виступили сльози. Встав, обняв мене. Питає: «Ви вже працюєте?» – «Як бачите». Лишив автограф і каже: «Ходімо до зали…» То була для мене надзвичайно зворушлива мить. Ця книжка в мене вдома на найпочеснішому місці.

Оце так закінчилася ця історія. Я ніде цього не рекламую, бо знаю, що з багатьма людьми ставалося ще страшніше, але це було дуже важливою життєвою школою для мене. А які мені тоді сни снилися! І все справдилося. Через те я тоді особливо повірив у існування вищої сили. Абсолютно все справдилося. Дякуючи долі й Богу, через оце зло, через оцю трагедію, яку пережив, через оці всі поневіряння я увійшов у коло знайомств із такими, здавалось би, незбагненно далекими від мене людьми: і розумом, і суспільним статусом… Гончар, Бажан, Овчаренко, Шелест, Засенко, Жовтобрюх, Баш. Павличко мав також до цього відношення. Це допомогло мені потім краще орієнтуватися в різних життєвих ситуаціях, якщо йшлося про щось дуже серйозне, значуще не тільки для мене, але й для тієї справи, для якої ми живемо, для моєї викладацької, наукової та літературної роботи. Це все було дуже важливо. Із тієї, як кажуть, «одіссеї» я розповів лише основне, а скільки було інших цікавих нюансів! І таких, що тепер тільки сісти та написати. Інколи я й роблю це, але на все не вистачає часу.

- Про що ви говорили з Олесем Гончаром?

- Ми про літературу майже ніколи не говорили. А лише про те, що відбувається в Запоріжжі, про Хортицю, про Великий Луг, про українські школи. Коли я послав йому свій «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» в чотирьох томах (до речі, це видання відзначене премією імені Павла Чубинського), то Олесь Терентійович написав мені в листі, а згодом була стаття в газеті «Літературна Україна», де він повторив ці слова: «Якщо в Запоріжжі виходять такі словники, якщо ця мова живе на Нижній Наддніпрянщині й зафіксована, то ясно, чия це земля і хто має на неї право». Ми говорили також про історичні пам’ятки, про Музей козацтва, про наукові речі. А про літературу, тим більше про його твори, я навіть не ризикував заводити розмову, бо вважав, що це - велет, перед яким просто з побожністю треба стояти, а не судити його. Це зараз познаходилося дуже багато критиканів, що Гончар був такий-сякий, що він служив «совецькій власті». А вони, що - не служили? То такий страшний час був. Багато хто служив… Так, як служив Гончар українському народові, Україні й не боявся ніколи сказати у вічі правду, мало хто відважувався робити.

 

«Так я не один. Тут ще – іноземець»

- Чула, що ви знайомі з Яром Славутичем. До його 80-річчя упорядкували «Запорізький збірник». Як відбулося знайомство?

- У нас у групі, коли я навчався, було лише два хлопці. Коли 1956 року почалася «відлига», якось на перерві ми говорили з нашою викладачкою української мови Клавдією Миколаївною Мізіною (по-дівочому Дмитренко) про події 1937-1939 років, коли на території теперішньої школи №5 перестріляли багатьох людей, у тому числі й викладачів кафедри української мови та літератури. Раптом вона питає: «А ви знаєте, хто зі мною вчився?» – «Хто?» – «Зі мною вчився Гриць Жученко (1941 року змінює ім’я та прізвище на Яра Славутича. – Авт.). Він зараз у Канаді. Та тільки ж нікому не кажіть. Він – поет».

Отоді я вперше почув про нього.

Пізніше, коли був деканом філологічного факультету, почалася доба Незалежності. Одного разу до мене стукають у двері. Бачу – Петро Ребро прийшов: «Вікторе Антоновичу! А можна до вас?» – «Можна». – «Так я не один. Тут ще – іноземець». – «А хто?» – «Яр Славутич». Це, по-моєму, був 1996 або 1997 рік. (А він, починаючи з 1990 року, почав приїздити в Україну). Зайшли вони до мене. Тоді Яр Славутич був такий міцненький дідок. Дуже гарна розмова в нас відбулася. Із того часу й зав’язалася наша дружба. Він, коли приїздив у Запоріжжя, ніде не зупинявся, крім мого дому. «Запорізький збірник» ми складали та редагували разом із ним.

Він дуже гарно до нас поставився, проникся нашими проблемами. Допоміг мені видати «Великий Луг». Я розказав йому про рукопис цієї книжки. Він, коли дізнався, про що йдеться, став спонсором цього видання.

Чимало цікавого він мені розповів про себе: як він учився в нашому педінституті, як його арештували, як удалося звільнитися, про воєнні роки, як потрапив до Канади…

 

Самогон та качка врятували сина

- Я чула про його ув’язнення за читання якогось вірша. Про це він вам розповідав?

- Так. Він кілька днів провів у СІЗо. На нього було гоніння за те, що він 1939 року (закінчив педінститут 1940 року та вчителював короткий час у селі Ботієве на Приазовщині), в рік шевченківського ювілею на Хортиці, поблизу теперішнього Музею, взяв участь у святі та декламував вірша про Шевченка, в якому були такі слова: «У нього чоло, ніби сонце». Яр Славутич розповів мені, що коли він прочитав цей вірш, до нього підійшов чоловік у цивільному, запропонував познайомитися, дав свої координати й попросив подзвонити. Він сказав: «Только я вас очень прошу, вы это стихотворение сейчас нигде не печатайте. И переделайте его таким образом, чтобы говорилось о челе, как о солнце, не Шевченко, а Иосифа Виссарионовича Сталина». Яр, тоді ще Гриць Жученко, подумав: «Оце влип». Тому чоловіку він не перетелефонував. Коли той його розшукав, прикинувся дурником, сказав, що загубив його номер телефону… Але потім за ним почали стежити й за читання віршів Олександра Олеся (книжечку знайшли в гуртожитку) посадили в СІЗо, недалеко від педінституту, де й зараз в’язниця.

Надзвичайно цікаво він звідти вирвався. Коли товариші повідомили про арешт його матері в Херсонську (тепер Кіровоградську) область, де станція Долинська, мати одразу ж приїхала. Привезла бутель самогону, качку, запечену з яблуками. У день, коли їх мали перевозити в Дніпропетровськ, бо тоді там був обласний центр, прийшла до СІЗо й стала чекати. Коли їх - чоловік 50 - вивели, мати підійшла до охоронця, показала на кошик та й каже: «Товаришу міліціонер! Ось бачите, у мене тут і сало, й качка, й самогон, візьміть це, тільки відпустіть мого дурного Грицька. Він - дурний, відпустіть його». Охоронець подивився навкруги, взяв кошик, віддав його іншому охоронцю та як штовхне Грицька, та як залається: «Забирай своего цыпленка! Уходи отсюда, чтобы тебя не видели!» Мати схопила Грицька та бігом-бігом і в акаційки. Отак Грицько врятувався.

Зараз він хворіє. Осліп на одне око. В одному з листів пише, що його дуже мучить ревматизм – майже не може ходити. У війну він був учасником так званої Чернігівської Січі, якою керували Олена Теліга та Олег Ольжич. Був зв’язківцем. Через це він і змушений був рятуватися та потрапив до Канади. 1943 року втратив дружину Уляну із одноденною донькою, яких спалили разом із іншими людьми німецькі завойовники, оточивши їхній табір. Дружина також була в цій Січі. Коли 1945 року він потрапив до Німеччини в табір для переміщених осіб, там познайомився зі своєю другою дружиною Вірою з Мелітополя. 2002 року вона померла. Зараз він - удівець. Є дорослі діти.

Григорій Михайлович спонсорував «Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори». Він казав: «Для мене дуже важливо, щоби пам’ять про всіх отих людей, яких доля закинула за кордон, не пропала». Яр Славутич - член Національної спілки письменників України.

 

«Почему вы водите иностранцев?»

- Я бачу, ви досить жваво листуєтеся. Про що він ще пише вам?

- Якось я йому вислав збірочку фольклору епохи соціалізму та будівництва комунізму «Тільки Сталін на стіні», народні жарти, зібрані й упорядковані письменником Пилипом Юриком. Одразу ж я отримав від Григорія Михайловича відповідь. Він пише: «Передайте Пилипу, що ми тут у захваті. До мене оце вчора ввечері посходилися друзі-українці – чоловік десять. Так я як почав читати, всі зі сміху «падали», кишки «рвали». Оце передайте йому. Дехто там із різних фундацій хотіли б мати кілька таких книжок. Мені стало відомо, що вони послали замовлення в Київ».

Коли я прочитав про замовлення, дуже здивувався, бо вони думають, якщо письменник у нас видав книжку, то її придбати так легко, як у Канаді. У листі-відповіді пояснив, що треба звертатися безпосередньо до письменника. Правда, пересилання страшенно дороге.

Яр Славутич цікавиться Запоріжжям, усім тим, що тут відбувається. Завжди з прихильністю ставиться до наших людей (порядних, звичайно). Цікавиться тим, що робиться в нас в університеті.

У мене ж тут була така неприємність. Коли він приїхав сюди вдруге, десь 1999 року, я вже не був деканом. Він мене попросив, щоб я організував йому зустріч із викладачами мого факультету в «Alma mater». Купив дещо (бутерброди, десерт, каву), щоб накрити на стіл. Він же закінчив наш педінститут, тому дуже хотів поспілкуватися з викладачами. Я виконав його прохання, ми гарно поговорили в світлиці на четвертому поверсі.

Так мене ж після цього викликали в міжнародний відділ і запитали: «Почему вы водите иностранцев?» – «Це ж не «иностранец», це - людина, яка закінчила наш інститут. Це – всесвітньо відомий поет, мовознавець, історик…» – «Понимаете, существуют такие правила. Вы должны сначала его представить нам, подать заявление, можете ли вы с ним встретиться». Мені й досі це згадують. Я як розказав Яру Славутичу - сміялися. А якби, наприклад, зараз він захотів зустрітися з викладачами, то я сумніваюся, що такий дозвіл дали б…

Але Запоріжжя пам’ятають за океаном. Я тримаю Яра в курсі наукових новин, регулярно відсилаю всі свої книжки. Він мені одного разу написав: «Ви мені присилайте по два-три примірники, бо я оце зібрав повний ящик ваших книжок та відіслав у бібліотеку Конгресу Сполучених Штатів Америки. Так що знайте, що ваші книжки вічно будуть жити в Америці». Я відповів, що такого навіть не чекав.

 

Учитель і пам’ять

- Ваш учитель – Степан Пилипович Самійленко – прекрасна людина, великий учений. Розкажіть про нього.

- Доля й Бог послали мені такого вчителя. Він, звичайно, ніколи не вийде з моєї пам’яті, я назавжди збережу образ мудрої людини, наставника. Ви ж бачили його - це поличчя. Це – справжній запорожець. Родом він, як і Яків Баш, із херсонського краю. Розумна й знаюча людина. Він учився в Ленінградському інституті матеріальної культури й мови у видатного мовознавця Миколи Яковича Марра. Часто нам (аспірантам) розповідав про нього. А ще ж там працювали й інші видатні мовознавці: Віктор Жирмунський, Емілій Долобко.

Він звернув на мене увагу ще, коли я був студентом. Запропонував бути старостою діалектологічного гуртка, яким я керував протягом усього мого навчання.

За півроку до моєї демобілізації Степан Пилипович написав мені листа – запрошував у аспірантуру. Після демобілізації я трошки вчителював із дружиною (вона - також український філолог), потім вступив до аспірантури. Степан Пилипович до 1975 року керував кафедрою, і коли мене звільняли з роботи, він був завідувачем кафедри.

Це була людина широкої душі, дуже розумний, глибокий учений. Навіть такі люди, як академік Іван Костьович Білодід, знімали перед ним шапку й низько кланялися, бо їм було дуже далеко до Степана Пилиповича.

Він завжди мене підтримував. Страшенно радів, коли мене було поновлено на роботі. А тоді ж його саме збило авто, він ходив із ціпком. Одного разу ми вийшли з інституту, відбулася така розмова: «Ви додому?» – «Так.» – «Ходімо, ви мене проведете на трамвай.» Пройшли вже обласну дитячу лікарню, він і питає: «А чого ви такий кислий?» – «У мене на серці така нудота. Так оце мені важко. Подивіться, що воно кругом робиться?» Як зараз пам’ятаю, він зупинився, зіперся на ціпок: «У вас дружинонька є?» А я знав його манери… «Є». – «А дітки є?» – «Є». – «Вони живі-здорові?» – «Живі-здорові». – «А мама ваша ще жива?» – «Жива». – «А здорова?» – «Здорова». – «А тато?» – «Живий-здоровий». – «Так оце бачите ціпуряку? Як увірву по спині, якщо будете отак носа вішати. Вікторе Антоновичу! Та чхайте ви на оце все дурне. Воно таке на світі вже було. Світ дурний здавна. Ви робіть свою справу. (А я вже почав працювати над докторською дисертацією). Ви будете доктором наук, я це знаю. Ви це доведете. Ви доб’єтеся. Викиньте всякі чорні думки з голови». А тоді як засміється: «Ви мені оте пробачте. Я б, звичайно, вас не ударив». Я запам’ятав цей випадок, його вираз обличчя. Усе пам’ятаю.

За день чи два до його смерті в нас була наукова конференція в педінституті. Приїхав Михайло Андрійович Жовтобрюх, вони дуже дружили з ним. Був Іван Іванович Ковалик, професор Львівського університету, дуже схожий на Івана Франка. Закінчилося засідання, вони попросили мене повести їх у п’яту лікарню, де лежав Степан Пилипович (я майже кожного дня в нього бував). Вони обіймалися, як малі діти, мовби знали, що більше його не побачать. Десь наступного дня він помер від набряку легенів після інфаркту (уже, здається, третього). Коли б це вам розказати, як із ним вчинив дехто з так званих мовознавців, що підвищували потім свій рівень в обкомі. Як вони це ганебно робили! Михайло Андрійович Жовтобрюх тоді сказав їм: «Хлопці! Це ви поклали Самійленка в могилу». Просто їм треба було поставити завідувачем кафедри іншу, свою людину.

- У вас на кафедрі, бачу, є куточок пам’яті Степана Пилиповича. Хто допоміг вам його зробити?

- Рідний брат моєї дружини, який закінчив Львівський художній інститут - художник Віталій Колісник. Живе в Тернополі. Він на моє замовлення зробив маску професора Самійленка. Точно така ж - на його могилі, тільки там - із бронзи.

На знімках:

Карта Великого Лугу Запорозького

 

 

Два професори – Яр Славутич і Віктор Чабаненко (1999).

Фото з сімейного альбому

 

 

Віктор Чабаненко на тлі куточка пам’яті

професора Степана Самійленка

(кафедра загального і слов’янського мовознавства ЗНУ)

 

 

Поет Петро Ребро, Віктор Чабаненко й доцент ЗНУ Тарас Шевченко