У запорізьких письменників є творчі контакти з багатьма літераторами як нашої держави, так і близького й далекого зарубіжжя. Нас широко представляють у ЗМІ всіх областей України, а також у Канаді (Торонто), Австралії (Канбера, Мельбурн) і т.д. Сьогодні ми з готовністю надаємо місце на нашому сайті для інтерв’ю з відомим українським дитячим письменником із Коростеня (Житомирщина) Віктором Васильчуком, твори якого висунуто на здобуття літературної премії ім. Лесі Українки. Бажаємо нашому побратиму по перу успіху в здобутті цієї престижної літературної нагороди.
Микола БІЛОКОПИТОВ
Наприкінці 2010 року твори українського дитячого письменника і публіциста, заслуженого журналіста України Віктора Васильчука було висунуто на здобуття Державної премії імені Лесі Українки. Цими днями я зустрівся з прозаїком і задав йому кілька запитань.
– Вікторе, які книги подано на здобуття названої премії?
– Це – „Світ казковий та невигаданий”, „Гавчик і Курчатко” і „Пригоди Сновиди та його друзів”. Усі вони вийшли друком у тернопільському видавництві „Навчальна книга – Богдан”, дві перші – в 2008-му , а „Сновида” побачила світ торік, саме на на мій 50-річний ювілей. Було надзвичайно приємно, адже я рік її писав, і два роки чекав виходу.
– Про що саме ці книги?
– „Світ казковий та невигаданий” – узагалі унікальна книга. Там немає нічого вигаданого. Усі розповіді взяті з життя, що оточує мене. До книги увійшли ще навіть ті новелки, котрі я написав, навчаючись у Київському держуніверситеті, а це було в 70-ті роки. Правда, в тих маленьких образках усе переплуталося (і не завдяки мені, так буває в житті). Казка і реальність. Звірі розуміють людей, люди – птахів. Дерева там розмовляють, а їжаки дружать із кошенятами…
– То це все ж таки – вигадки?..
– Категорично скажу ні, бо ми іноді забуваємо, в якому з цих світів живемо, і, я певен, що, прочитавши ці оповідки, дитина не поспішатиме бездумно зірвати квітку чи зламати гілку дерева. Не прагнутиме ув`язнити пташку в клітці задля тимчасової забаганки, не братиме з лісу звірка чи пташку. Так само не купуватиме задля розваги цуценя або ж морську свинку.
– То ти повчаєш малечу?
– Оце точно ні, бо малюки надзвичайно чутливі, і не будуть читати, якщо там є повчання, або якісь просторікування. Ось саме про це і казка „Гавчик і Курчатко”, де у вигляді казкової розповіді я прагну донести дітям істину, що не треба кривдити „братів наших менших”, розповідаю, звідки з`явилися хвостики у песиків, чи голки у їжаків.
– І нарешті – про „Сновиду”, який так довго йшов до тебе…
– У цій книзі я спробував продовжити свої дослідження про реальний і казковий світи. Ми перестали читати казки, все більше дивимося телевізор.
– Ти, мабуть, дуже любив казки в дитинстві?
– Так. Задля того я дуже рано навчився читати – у чотири роки. І це завдяки моїй мамі, дякую їй. Вона працювала на заводській формовці і їй не було коли читати мені казки, тож я швидко опанував азбуку. І першу книгу пам`ятаю. Я її просто „проковтнув”. Це була „Інститутка” Марко Вовчок…
– Мабуть, ти вже тоді читав казки Лесі Українки?
– „Лісова пісня” мене так вразила, що я почав тікати з дому до лісу (він був поряд, за нашою хатою). Блукав днями серед зелених зарослів і прагнув знайти Лісовика, побачити Водяника. Можливо, все це й сприяло тому, що я свого часу захотів стати лісником. Ще в 5-му класі написав нарис про свого рідного дядька на цілий учнівський зошит у 12 сторінок і надіслав його до місцевої газети „Радянське Полісся”, де його прочитав досвідчений журналіст Анатолій Стрільчук (він зараз редагує баранівську міськрайонку). Потім він покликав мене до себе, ми поговорили „по-дорослому" і на сторінках газети вийшла… невеличка замальовка про єгеря Антона, який працював у Загорську, під Москвою. Так він і став моїм учителем із журналістики. І в тому, що я став заслуженим журналістом України, а не лісником, є його надзвичайно вагомий внесок.
А ще я завжди був переконаний, що Леся Українка бувала в моєму рідному Коростені, бо наприкінці 80-х років ХІХ століття вона жила в Києві, а залізницю в нас збудували в 1902 році… Тож, упевнений, вона бувала на нашій річці Уші, бачила деревлянську кам”яну фортецю (зараз там знаменитий об`єкт „Скеля”), купальню жорстокої княгині Ольги, ходила нашими чудовими лісами. Можливо, і в Кутаїсі (там вона й написала свою „Пісню”) їхала вже нашою залізницею…
– То, можна сказати, що Леся Українка теж відіграла певну роль у становленні твоєї творчої особистості…
– Безумовно, адже Леся Українка на своїх невмирущих творах виховала не одного гарного дитячого письменника сучасності. Вплинула її творчість, без сумніву, і на мене. Я не раз бував, ще навчаючись у школі, в музеї Великої землячки. Тож я дуже щемно і високоповажно ставлюся до того, що мої дитячі твори висунуто на здобуття саме премії її Високого Імені.
– Дякую за змістовне інтерв`ю і бажаю перемоги!
Розмову вів Петро ЩЕРБИНА