ЗІРКА ЮРІЯ СЬОМАША НА НЕБОСХИЛІ ШВЕЙЦАРІЇ

Опубліковано: 15 березня 2011

ВІРА СЕРЕДА

У виставковій залі Запорізької організації Національної спілки художників уперше в Україні відкрилася виставка талановитого митця, нашого земляка Юрія Сьомаша.

Його твори стали надбанням численних колекцій у Швейцарії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, Україні, Ізраїлі, Росії. Престижні європейські академії живопису присвоїли йому почесні звання професора (Міланська) й академіка (Флорентійська).

На відкриття виставки прийшли родичі, запорізькі митці, друзі Юрія Сьомаша, учні художніх шкіл, студенти – виставкова зала ще не бачила такої кількості людей. В урочистій церемонії відкриття взяв участь Запорізький міський голова Олександр Сін. Він подякував сестрі художника Любові Березенко, яка ініціювала виставку й представила на неї 15 творів із колекції своєї родини, й наголосив на тому, що це - визначна подія в житті Запоріжжя й України, адже Юрій Сьомаш народивсь у Бердянську, а в Запоріжжі навчавсь азам образотворчого мистецтва, не забував місто свого дитинства, приїздив сюди, коли вже став відомим.

Юрій Сьомаш народився 28 лютого 1948 року в місті Бердянськ Запорізької області. Освіту здобув у Дніпропетровському художньому училищі (1960-1964) й Академії мистецтв імені Рєпіна в Ленінграді (1971-1977). 1992 року отримав посвідку на проживання в Швейцарії, 2007 року став її громадянином.

Помер митець 28 травня 2010 року в Блесансі, похований у селищі Промазанс (комуна Рю, округ Глан, Швейцарія).

На знімку: Юрій Сьомаш. Автопортрет (1974, картон, олія, 76х55)

Повернення в місто свого дитинства

Любов Березенко присвятила виставку творів Юрія Сьомаша 63-й річниці з дня його народження. Власним коштом вона видала каталог і подарувала кожному, хто завітав на це свято.

В експозиції – роботи, написані з 1963 по 1987 рік (крім однієї), тобто, в ранній період його творчості. Проте вони дають уяву про особливу манеру письма митця, вже позначену театральним сенсом мізансцени, - в картинах зливається реальне, філософське, фантастичне. Картини зачаровують своєю глибиною, символізмом, багатством кольорів. Відчувається вплив школи італійських майстрів.

Один із натюрмортів - «Півонії» - Юрій Сьомаш написав, коли навчавсь у Дніпропетровському художньому училищі.

Три роботи (1974) презентують його як студента Академії мистецтв імені Рєпіна в Ленінграді. «Автопортрет у грецькому стилі» виконано на вазі в обрамленні найдавнішого меандрового орнаменту, відомого з пізньопалеолітичної (XVIII тисячоліття до нашої ери) Мізинської стоянки в Україні, що пізніше потрапив у Грецію та Італію й широко застосовувався в античному мистецтві й архітектурі. Меандр символізує заплутаний лабіринт між двома світами, з якого вже не можна проникнути з «того» світу в «цей».

У двох інших творах – «Мадонна в кулі» та «Автопортрет» - митець постає як гарний колорист, майстер деталі й геометрії. Відчувається, що він володіє мистецтвом іконопису. Художник вдало поєднує реальне й фантастичне, заклавши в обидва сюжети філософський відтінок. Особливо це відчувається в автопортреті. Стурбований, задумливий, занадто серйозний погляд. Полотно, на якому зображено портрет, розірване в декількох місцях – це свідчить про те, що тематика творів залежить від ідеології тодішнього тоталітарного суспільства. Художник не сприймає деякі його норми. Тому й змушений вдаватися до певної символіки. Приміром, колона на передньому плані твору надщерблена, в ній є стовбур і капітель, але відсутня база – запорука її міцності й стійкості. Здається, що митець пророкує майбутнє країни, в якій живе.

Привертає увагу «Чоловічий портрет» (1987) - красивий мужчина із задумливим поглядом на тлі Азовського моря. Вдалині - грозові хмари, а ліворуч – човен, білий парус якого перетворюється в хмарки й здіймається вгору. Місту свого народження, що на березі Азовського моря, присвячені картини «Азовське море» (1988) й «Бердянськ. Коса» (1989).

Реальне й фантастичне зливається також у творі «Піаністка» (1980). Митець поєднує жанри - портрет і пейзаж. Це своєрідна картина в картині, згодом подібна композиція буде часто повторюватися в майбутніх роботах Юрія Сьомаша, особливо в його швейцарський період життя. Художник постає як прекрасний майстер деталі.

Портретом племінниці (папір, туш, перо, 1982) Юрій Сьомаш нагадує нам, що він навчався на графічному факультеті й отримав кваліфікацію художника-графіка. На контрасті білого й чорного кольорів, переважно лініями й штрихами, завдяки використанню елементів світлотіні, він чітко відтворив обличчя, вираз очей, прагнучи не просто змалювати образ молодої дівчини, а передати її внутрішній світ, а також і своє тепле ставлення до племінниці.

Серед експонатів виставки три натюрморти - з гранатами й лимонами (1982), з апельсинами (1986), з персиком і виноградом (1970).

Переважна частина картин виконані олійними фарбами. Проте пейзаж «Храм. Тиша» презентує нам Юрія Сьомаша як митця, який майстерно творить темперою на дереві. Темперні фарби - одні з найдавніших, мають здебільшого яєчну основу. Вони були головним матеріалом станкового живопису до винайдення олійних фарб. Їх використовували візантійські майстри. У Росії техніка темперного живопису переважала в мистецтві аж до кінця XVII століття.

У «Морському пейзажі із яблуками» (1970) Юрій Сьомаш постає як вправний майстер кольорової літографії.

Лише одна картина «Швейцарія» (темпера, 1997) належить до 20-річного періоду життя художника в еміграції. У ній відчуваєш тепле світло, широту простору, рідкісну ясність, схожу на політ, - це мрія митця про ідеальний і прекрасний світ, який він втілив завдяки великим знанням і досвіду.

Відкритий для колег і друзів

Голова Запорізької організації Національної спілки художників України, заслужений художник України Ірина ГРЕСИК висловила свою думку про виставку:

- Це - перша в Україні персональна виставка Юрія Сьомаша. Немає сумніву, що вона стане однією з кращих, найяскравіших у нашій виставковій залі. До цього дня я була знайома з творами митця лише заочно. Те, що ми маємо змогу на власні очі побачити картини талановитого художника, це велика заслуга Любові Березенко – людини щедрої душі. Ми їй надзвичайно вдячні.

Я познайомилась із художником за кілька років до його смерті. Це було коротке знайомство. Проте він на мене справив незабутнє враження як яскрава харизматична особистість. Він приходив у Спілку, ми багато говорили. Запам’яталася така деталь. Коли вже прощалися, то запропонували відвезти його додому на авто, проте він не захотів, сказав: «Ні, ні! Я поїду трамваєм. На зупинках заходитимуть люди, я спостерігатиму за ними, можливо, поговорю з кимсь».

Ми мріяли запросити його на наш пленер «Хортиця крізь віки». На жаль, передчасна смерть художника завадила нашим планам.

На запорізькій виставці побував і художник Анатолій ГРАБЧИЛЄВ. Його творчість, за словами Любові Березенко, любив і високо цінував Юрій. Ось що розповів сам пан Анатолій:

- Юрій Сьомаш – дивовижна людина й потужний митець. Ми познайомились із ним у Ленінграді близько 30 років тому, з тих пір підтримували телефонний зв'язок, а коли траплялася нагода, зустрічалися. Він бував у мене в майстерні, подарував каталоги своїх робіт, створених у Швейцарії. Юрій у всьому міг побачити родзинку для своїх майбутніх творів. Ось хоча б альпійський кран на його картині «Озеро Грюєр». Він пропонував мені підготувати виставку й показати в його галереї в Блесансі. Але спочатку мені щось завадило, а потім його не стало.

Із Бердянська приїхав відомий запорізький художник Микола МИРОНЕНКО, який працює в галузі станкового й монументального живопису та скульптури. Він навчався в Ленінградському вищому художньому училищі імені Мухіної. Із Юрієм вони дружили, коли жили в північній столиці Росії. А знайомі з дитинства - Миколин батько і Юріїв дід були гарними друзями.

- Юрій організував мою виставку в Швейцарії, - розповів пан Микола. – Я до нього їздив, зупинявся у нього в Блесансі. Бачив, як він працював, як спілкувавсь із сусідами-швейцарцями. Юрій жив у сільськогосподарському районі - я спостерігав, як там обробляли поля (земля не така родюча, як у нас), як працювали з деревиною, застосовуючи різноманітну техніку, що полегшувала працю людини, в лісі, що поруч із його будинком. Запам’яталася подорож на озеро Леман, але нам воно більше відоме, як Женевське, особливо місце на його узбережжі, де розміщена інсталяція скульптур, виготовлених як професійними митцями, так й аматорами.

- Галерея мого брата була центром культурного життя Швейцарії, - підхопила розмову Любов БЕРЕЗЕНКО. - Щороку по три місяці я проводила у нього в Блесансі. Уперше туди приїхала 1996 року, коли він уже облаштувався в купленому будинку. У цьому мальовничому куточку відбулося його стрімке зростання як художника європейського масштабу. Цікаво, що в одній із кімнат на стіні була карта України, в світле майбутнє якої вірив мій брат. Увесь цей час він не поривав дружніх зв'язків зі своїми студентськими друзями, земляками, колегами.

Юрій підтримував творчі зв’язки й неодноразово бував у гостях у художника-нонконформіста Володимира Макаренка в Парижі. Володимир (родом із Дніпропетровської області) навчавсь, як і Юрій у Дніпропетровському художньому училищі. Потім через те, що його позбавили можливості продовжувати навчання в Україні (за дипломну роботу «У блакитному краю», написану в манері «геометричного реалізму» його звинуватили в формалізмі, а роботу знищили), поїхав на навчання в Ленінград у Вищу школу монументального мистецтва імені Мухіної. У 1973 році був змушений покинути Ленінград, переїхати в Таллінн, де працював кочегаром, бо його мистецтво не сприймала система.

Із 1973 року він щорічно подавав документи на виїзд у Францію, лише 1981 року емігрував у Париж, де отримав справжнє світове визнання.

Юрій Сьомаш двічі організовував у Швейцарії виставки живописця Володимира Городиського, який також закінчив Дніпропетровське художнє училище. Не поривав дружніх стосунків із випускником Академії мистецтв у Ленінграді, майстром великих історичних полотен, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка Феодосієм Гуменюком.

Ми росли на репродукціях знаних художників

Юрія Сьомаша й Любов Березенко пов’язали не лише родинні зв’язки, а й щира людська дружба. Незалежно від того, де жив Юрій, вони відвідували один одного. Під час нашої зустрічі рідна сестра митця поділилася спогадами про те, як розвивалися здібності майбутнього майстра пензля:

- Із юного віку Юрій був дуже допитливим: його цікавило все. Виходячи за межі двору, він ішов навмання пізнавати світ. Мама часто сварила його за те, що заходив далеко від дому.

Якось ми залишилися самі вдома. Юрій усвідомлено намалював клин журавлів на стіні кімнати. Одразу важко було здогадатися, що це клин, хіба що за дзьобами перших журавликів. Йому було п’ять років. Ми жили тоді в Мелітополі. Батьків, які працювали залізничниками, перевели 1949 року сюди з Бердянська.

У нас був великий будинок, побудований батьками після війни. Із меблів було лише найнеобхідніше. Проте скрізь панували квіти й репродукції картин відомих художників на стінах. Наша мама, Анна Максимівна, дуже любила гарний живопис: вона й купила ці картини, вставивши їх у багетові рамки. Як же не намалювати журавлиний клин, коли поруч велика репродукція Олексія Саврасова «Граки прилетіли»!

Але найбільше приваблювали Юрія «Півонії», які, можливо, й спонукали його в 15-річному віці намалювати один із перших натюрмортів із цими красивими квітами.

На таці, що стояла на кухні, також була репродукція - «Шоколадниця» Жана Етьєна Ліотара. Ми дивилися на неї заворожено, бо ж не знали ще, що то за посуд і який він - гарячий шоколад. Ми виросли на репродукціях знаних художників. Це й дало Юрію поштовх до занять образотворчим мистецтвом. Ну, й звичайно, Божий дар.

Малювання було його основним предметом

- Образотворчому мистецтву Юра спочатку навчавсь у Мелітопольському палаці піонерів, - продовжує розповідь його сестра. - 1959 року наш батько, Петро Павлович, отримав нове призначення в управлінні залізниці, й ми всі переїхали в Запоріжжя. Оселились у маленькій квартирі, що в напівпідвальному приміщенні будинку 93 на проспекті Леніна.

Найважливіше, що в місті була художня школа, біля телецентру. Добиратися туди дуже незручно, але Юра «летів» до неї неначе на крилах. Одним із його завдань було ходити на етюди. Брат так любив малювати, що забував про все на світі. Батько змушений був постійно контролювати його, щоб вчасно забрати додому, особливо зимової пори, щоб він не замерз. Юрій ходив на етюди в Дубовий гай, на берег Дніпра, що внизу від Малого ринку, звідти було видно легендарну Хортицю. А вдома ставив різноманітні композиції й малював їх. І все це в нашій маленькій квартирі!

У загальноосвітній школі малювання було його основним предметом. Любив літературу, а от тяги до точних наук не було.

Багато років потому, коли я гостювала в нього в Швейцарії, він вирішив у дворі зробити круглу клумбу. Ми випиляли в асфальті коло, щоб потім обкласти його цеглою. Постало запитання: скільки ж треба купити цегли. «Не знав, - зауважив він, - що тут, у Швейцарії, мені доведеться згадати математичну формулу про довжину кола». І почав цеглинкою вимірювати його.

На шляху до мрії

Питання ким бути, перед Юрієм Сьомашем не стояло. Лише художником. Після закінчення Дніпропетровського художнього училища, він вирішив продовжити навчання. Міг поїхати в Харків чи Київ, де були гарні навчальні заклади образотворчого мистецтва, але він хотів бути найкращим й обрав Ленінград - Академію мистецтв імені Іллі Рєпіна. Мріяв навчатися на факультеті живопису. Малюнок здав на відмінно, а через твір не пройшов за конкурсом. Наступного року - та ж історія. Лише з третього разу вступив на графічний факультет.

Його перша міжнародна виставка – Бієнале у Варні (Болгарія) - відбулася 1977 року, коли він був студентом останнього курсу, його плакат помітило журі - Юрій посів друге місце.

На захист диплому із серії політичних і рекламних плакатів їздили батьки. Юрій отримав «відмінно».

Ленінградські рефлексії Юрія Сьомаша

По закінченні академії Юрій працював у центрі Ленінграда, мав маленькі майстерні в Пітерських підворіттях. Брав участь у виставках молодих художників і був цікавий для людей, які розумілися на мистецтві.

Ленінградський період позначився зрілістю творів митця, проте не все він міг відкрито намалювати через цензуру, яка могла знищити твори, що не відповідали догмам радянського мислення. Через це Юрій змушений був полишити графічне мистецтво й почав творити живописні полотна. У колі професіоналів це сприйняли з недовірою. До того ж, його живопис не вписувався в рамки «соціалістичного реалізму». Тривалий час у колі ленінградських митців Юрій був чужинцем як для «реалістів», так і «авангардистів». Лише глибока впевненість у своїй правоті йому дозволила залишитись на висоті проблем автентичного мистецтва, уникнути кон'юнктури та протистояти надмірній експлуатації свого справді оригінального таланту.

Відносна замкнутість, у якій опинився художник, змусила малювати ікони, що спонукало його досконало вивчити традиційний російський живопис, і це дуже позначилося на його стилі.

Деякий час він викладав на кафедрі живопису й малюнку Ленінградського інженерно-будівельного інституту. Паралельно з викладацькою діяльністю Юрій Сьомаш невтомно творив, ставши представником андеграунду, втіливши філософію радянського нонконформізму у фантастичних образах своїх сюрреалістичних картин. Наділений філософським мисленням, він передбачав близький розпад СРСР, це відтворено в деяких його творах цього періоду, особливо тих п’яти картинах, які він повезе на першу свою виставку в Швейцарію. Він поєднав у своїх полотнах драматичне протиріччя подій, що переживав, і тему краси, що має врятувати людство.

Незважаючи на його нонконформізм, 1985 року Спілка художників Радянського Союзу прийняла Юрія Сьомаша до своїх лав, визнавши таким чином його на офіційному рівні як професіонала своєї справи.

Умови праці в цей період поліпшилися – він мав велику майстерню площею понад сто квадратних метрів. Замовлень, як державних, так і приватних, не бракувало. Але не було свободи особистості – більшість людей, зокрема, й художники, були невиїзними. Митець такого рівня як Юрій не міг, наприклад, відвідати ту ж Італію, щоб на власні очі побачити зразки мистецтва, на яких навчався в академії. «Коли я туди приїхав уперше, - розповідав він сестрі Любі при зустрічі, - то до всього торкався руками».

Перше визнання за кордоном

1988 року привідкрилася «залізна завіса». 1989 року Юрій уперше на місяць виїхав у Дюссельдорф (Німеччина) на запрошення галерейника, який запропонував йому співпрацю.

Чи не вперше в житті він повністю віддався творчому процесу. Дивував достаток. Додому повернувся, придбавши собі хороші пензлі, фарби й усе необхідне для роботи. Не забув про численні подарунки рідним, розчуливши їх, хоча в часи тотального дефіциту вони були більше необхідністю, ніж розкішшю.

У глибині душі він подумував про еміграцію, але все треба було добре зважити. У Юрія на меті було лише одне – жити й творити з повною віддачею.

Європейські мистецтвознавці, які побачили роботи Юрія в Дюссельдорфі, гідно оцінили їх. У серпні 1991 року він отримує запрошення приїхати в Монтрьо (Montreux) із виставкою. Це — місто-курорт на заході Швейцарії у франкомовному кантоні Во, на так званій «Швейцарській Рів’єрі».

Міністерство культури СРСР дає дозвіл, проте вивезти можна було лише п’ять робіт. Юрій готує на полотні олійними фарбами п’ять величезних картин – «Смольний» (190 на 170 см), «Музика» (150 на 150), «Набережна» (160 на 190), «Кадр у кадрі» (110 на 100), «Дворцова площа» (160 на 190) і «Санкт-Петербург» (190 на 160) і 15 вересня 1991 року від’їжджає на своєму автомобілі, поромом через Стокгольм (Швеція), у Швейцарію. Прибувши на місце, він намалював ще кілька творів, щоб збільшити експозицію. Нарешті відбулася виставка в кількох галереях і мала неабиякий успіх. Це був творчий прорив. Юрій був щасливий.

Перший каталог Юрія Сьомаша, в який увійшли, зокрема, й п’ять робіт, що йому дозволили вивезти з Радянського Союзу, видали в найкращій друкарні Швейцарії «Cavin SA», що в місті Грандсон (Grandson) у квітні 1991 року

Посвідка на проживання за культурною програмою

Промайнуло три місяці. Художнику продовжують візу ще на три місяці. Рішення про еміграцію було важким і доленосним одночасно. Юрій вирішує все ж залишитись у Швейцарії.

- Він зателефонував мамі 1992 року, - розповіла сестра, - й повідомив, що питання його перебування вирішено й зачитав документ: «Російський художник українського походження Юрій Сьомаш має право проживати на території Швейцарії за культурною програмою». Так мій брат залишився в цій країні.

Дуже допоміг митцеві в його клопотаннях отримати посвідчення на проживання депутат Гі Ебісше (Guy Aebischer) із Берленса (Berlens), який керував у ті часи оркестром під час суботніх свят.

Незабаром одна з гілок роду Браунів із Німеччини запросила Юрія Сьомаша розписати фрески свого замку в Дюссельдорфі. Протягом 1992-1993 років він виконував замовлення й нарешті отримав можливість купити власний будинок.

Бажаний житель Блесанса

Унаслідок злиття селища Блесанс із містом Рю (округ Глан, кантон Фрібург) останнє отримало будівлю старої школи. Через те, що вона не використовувалася, 1994 року її виставили на продаж. Покупцем став Юрій Сьомаш, а місто Рю збагатилося ще на одного талановитого митця.

«Знали, уступаючи школу Юрію Сьомашу, що будівля не зазнає змін при облаштуванні житла, - сказав синдик міського магістрату Жозеф Ебі (Joseph Aeby), відзначаючи заслуги художника. – Це приваблива людина, яка наділена мудрістю знаходити щастя поруч із простими речами».

(Газета «La Gruyère», 12.09.1995).

Так Юрій Сьомаш став жителем невеличкого селища Блесанс.

- Це був дуже важливий для нього момент, - додає його сестра. - Він придбав будинок, де на першому поверсі в сто квадратних метрів облаштував галерею, а на другому й третьому – житлові кімнати. Будинок розташувавсь у прекрасному місці з мальовничими альпійськими луками. До ґанку підходив ліс. Тиша. Найближча зупинка приміського поїзда – станція Вудранс - за два кілометри. Юрій дуже пишався, що живе за 18 кілометрів від Женевського озера на висоті 640 метрів над рівнем моря.

9 вересня 1995 року митець святкував входини, влаштувавши першу свою виставку в новій галереї. Під час свята він оголосив, що вважає за можливе організовувати тут виставки професійних художників, але не з комерційною метою. При цьому підкреслив, що критерії відбору творів у нього дуже суворі. Наприкінці 1995 року відбулася виставка робіт художниці Тетяни Ширикової, яка здобула освіту в Ленінграді й була вже добре відома в окрузі Глан, де вона вийшла в мистецький світ одночасно з Юрієм Сьомашем у місті Ромоні цього ж округу завдяки галереї «Des Yeux Noirs» («Чорні очі»). Найбільш значимі виставки Юрія в ній відбулися в жовтні-листопаді 1991 року та березні-квітні 1994-го.

Відкриття галереї стало неабиякою подією для селища Блесанс і для комуни Рю. Її висвітлювали засоби масової інформації. Газети, зокрема, повідомляли, що на церемонії відкриття представник місцевої влади Жозеф Ебі (Joseph Aeby) виголосив наказ бажаного гостя своєму новому громадянину. Юрій Сьомаш подарував комуні одну зі своїх картин, зобразивши свою галерею на тлі маленького середньовічного містечка Рю, розташованого на зеленому й світлому узгір’ї. Комуна також висловила йому пошану, подарувавши молодий ялівець як символ зростання й процвітання майстерності художника.

Газета «La Liberté» від 11 вересня 1995 року писала: «Запрошений із цієї нагоди директор музею замку Грюєр (Château de Gruyères) Єтьєн Шатон (Etienne Chatton) виступив «від імені естетів кантону». Він привітав «чарівника світла», техніка якого така карколомна, як гумор. Консул Росії Олег Олейник був присутній як друг...

Гості змогли взяти участь у розіграші лотереї. Натюрморт «Лілії» виграв співвітчизник Юрія, трубач Большого театру Ілля Школьник. Натхненний моментом, Юрій виставив ще й пейзаж «Біля гори», який виграла німецька пара...»

- Кілька років у Юрія була школа образотворчого мистецтва, яку двічі на тиждень могли відвідувати дорослі, - розповіла Любов Березенко. - Люди хотіли брати в нього уроки, хоча дехто не мав жодних здібностей до малювання. Проте підготовка до занять забирала багато часу. Брат говорив: «Завтра в мене заняття, а сьогодні я вже не працюю, бо треба підготувати все необхідне, наступний день витрачається на заняття. І так двічі на тиждень». Довелося припинити роботу школи, щоби повністю віддатися творчому процесу, бо, як він казав: «Моя справа дорого коштує». Адже треба було сплачувати кредит, комунальні платежі, страховку, пенсійні, за користування дорогою. Він був дуже сумлінною людиною, не любив мати боргів.

Брат був дуже працелюбний. У підвалі будинку обладнав велику майстерню, де сам робив підрамники. Він дуже поспішав жити й намагався наверстати упущене.

Той, хто запалював зірку Юрія

Протягом усього життя в Швейцарії Юрій Сьомаш дружив зі швейцарцем Етьєном Шатоном (Etienne Chatton). Це був один із тих, хто розпізнав талант митця і сприяв його проникненню в швейцарський простір. На момент знайомства з Юрієм Етьєн Шатон був директором музею в замку Грюєр (Château de Gruyères). Він запропонував йому підготувати свої картини для участі у виставці.

У жовтні 2000 року така виставка відбулась у Міжнародному центрі фантастичного мистецтва замку Грюєр. Юрій підготував серію «Знаки зодіаку», яка позначила пік його майстерності.

У Швейцарії музей у замку Грюєр найбільш відвідуваний. У його фондах є нині й картини Юрія Сьомаша.

Етьєн Шатон відвідував усі виставки Юрія Сьомаша в Блесансі, відзначаючи надзвичайну техніку митця й дивовижний гумор, що гармонійно поєднувалися в його полотнах. Деякі твори Юрія він із захопленням порівнював із творами нідерландця Вермеєра, одного з найвеличніших чарівників світла ХVІІ сторіччя.

На виставках у Блесансі він іноді брав на себе роль екскурсовода, переходив від одного твору до іншого й висловлював своє бачення й думку.

Кольорові симфонії Юрія Сьомаша

Митець дуже пишався, що його роботи були цікавими для інших. Коли пройшли перші виставки, люди були в шоковому стані. Вони ще не бачили такої краси. Про нього почали говорити. До того ж, Юрій був митцем, твори якого продавалися.

У Блесансі постійно працювала експозиція творів Юрія Сьомаша. Регулярно він влаштовував персональні вернісажі. Потім ці виставки він возив у Францію, Італію.

Ілюзія й обман зору – так коротко написала газета «La Gruyère» (25.04.2002), коли Юрій Сьомаш представив у своїй галереї останні набутки дивного натхнення: «Чудові через досконалість - або надмірне прагнення досконалості – живописні творіння Юрія Сьомаша зачаровують своєю глибиною, символізмом, багатством кольорів, грою світла й тіні. Ефекти перспективи буквально «поглинають» того, хто в це цілковито поринає. У його пейзажах ілюзія й обман зору зливаються з реальністю.

Ріка Саріна, що протікає в нижній частині Фрібурга, перетворюється в оголену жінку, яка просинається й злітає в ніч. Живописне полотно, здається, розсипається на березі. Поза сумнівом, щоб нагадати, що час невпинно минає. І треба жити, дорожити кожною секундою життя, про що нагадують всюдисущі годинники у творах митця.

У натюрмортах зображені жінки у вбранні Єви, скрипки, що ридають на тлі моря… Вода також постійно присутня й створює відчуття життя, волі. Юрій Сьомаш малює вранці видіння своїх нічних роздумів… «Я багато працюю, це задоволення забирає в мене весь мій час. Іноді мені потрібно два тижні, іноді рік. Я керую своїм натхненням, як хочу», - говорить рішуче примхливий і вигадливий митець. Як і його твори».

Кожна картина Юрія Сьомаша позначена особливим театральним сенсом мізансцени. Із роками він вдосконалював техніку, змінював декор, яким володів досконало.

«Я більше не люблю абстрактне мистецтво – це шлях у нікуди», - говорить той, хто запозичив у італійців певну чуттєвість у багатстві форм і ретельно «пригладжену» штучність їхніх сюжетів. Для нього «абстрактне мистецтво більше не має майбутнього. Це кінець. Сьогодні багато митців посилаються на Кандінського, одного з великих фундаторів абстрактного мистецтва, або Малевича, засновника «супрематизму», категорії абстрактного мистецтва, що кульмінує з білими квадратами на білому тлі», але, на мою думку, все це пройшло. Митцю без техніки немає чого сказати!»

Жорстка думка. Але Юрій бачить майбутнє в живопису подібно тому, якому навчався у Ренесансу», - так написала газета «La Gruyère» (25.04.2002), висвітлюючи нову виставку митця.

А ось що пише це ж видання про нову виставку Юрія Сьомаша в галереї Блесанс: «Ламаючи високі вимоги Академії мистецтв Санкт-Петербурга, де він навчався всьому: від живопису до театрального декору, переходячи від скульптури й точного копіювання, запасався терпінням давніх великих художників, Юрій Сьомаш – віртуоз, котрий по-своєму намагався обживати простір у своїх кольорових симфоніях, що завжди звучать без фальші, або в сюрреалістичному стилі, загадковому й драматичному, на зразок галюцинацій, він – режисер світу, природи, предметів і людської комедії»

(«La Gruyère», 23.04.2004).

Ритуал швейцарських поціновувачів прекрасного

Юрій Сьомаш ділився з сестрою враженнями про те, як у Швейцарії купували картини справжні поціновувачі мистецтва. Ось як вона запам’ятала його розповідь:

«У швейцарців – особлива манера купувати художній твір. У них не прийнято просто купити. Вони обирають твір, потім приводять до нього друзів, разом обговорюють роботу. Згодом запрошують художника до себе додому, пригощають і запитують, де він порадить повісити обране ними полотно. Потім приїздять у галерею й купують. Через певний час знову запрошують майстра пензля й цікавляться, яке враження справляє ця картина в інтер’єрі їхнього будинку. Яка це повага до митця!»

- А ще, коли ми прогулювалися повз виноградники, що на узбережжі Женевського озера, - додала пані Люба, - вражало все доглянутістю – й доріжки, й виноградники. Особливо восени. А при зустрічі сусіди-швейцарці віталися з нами, знявши капелюха.

Частинка щастя, залишена в місті дитинства

- В Україну Юрій приїздив не часто, - поділилася спогадами Любов Березенко, - адже він дуже багато працював. Уперше після того, як отримав посвідку на проживання в Швейцарії, він приїхав 1993 року, а з 2002-го - через рік (2004, 2006, 2008). Він казав мені: «Подорожі мене виводять із налагодженого ритму: я починаю збиратися, вже не працюю, повертаюся додому, знову не працюю». А ще часто мені повторював: «Час, Любочко, не можна розбазарювати». Коли повертався із подорожей, одразу ж ставав за мольберт, і всі враження виливалися на полотно. Це були незвичайні роботи.

Я завжди його зустрічала в аеропорту. Із дому обов’язково брала щось домашнє перекусити, навіть квашену капусту в баночці. Він говорив, що не любить штучну ковбасу. Любив усе наше, українське.

Коли приїздили в Бердянськ і заходили в маленький автобус 13-го маршруту (а жили ми на околиці), він вітався з пасажирами. На нього всі дивилися з подивом.

У Бердянську він розповідав, що коли їздив у Італію й опинявся на березі моря, милувався ним, а бачив перед собою Бердянськ й Азовське море.

Особливо щасливий він був у місті свого дитинства - Запоріжжі, коли опинявся в колі щирих і зрозумілих йому людей. Любив відвідувати Хортицю. Дуже засмучували його наші необроблені поля, запущені будівлі. Йому дуже хотілося, щоб у нас усе було добре. Завжди цікавився життям у нашій Спілці художників.

2008 року він побував у художній школі й дуже розчулився, коли побачив шикарний стенд, присвячений його творчості (з його каталогів, запрошень тощо), зроблений за ініціативи художника Олександра Жолудя. У нього, за його словами, аж ноги підкосилися: «Я ж живий, - сказав він, - це ж яка повага до мене».

Дорога до матері

- Коли життя налагодилося, - продовжила розповідь сестра, - Юрій регулярно щонеділі телефонував додому протягом 15 років із 10.00 до 11.00. Коли він захворів, частіше телефонувала я.

Свій черговий приїзд 2002 року в Україну він планував заздалегідь: купив квитки й зателефонував мамі: «Матусю! Я приїду 23 жовтня», але склалося так, що ця зустріч не відбулася - мама померла 4 вересня, не діждавшись сина.

Юра – добрий, милосердний, надавав допомогу завжди тому, хто мовчки її потребував. Це в нього - мамина риса.

Проте мама все ж устигла 1999 року з жовтня по вересень погостювати в сина й побачити, як він живе. Мама на той час не могла ходити (у неї були ампутовані ноги). Юрій одразу ж придбав візок, який сам крокував східцями. Для вулиці купив інший – легкий, безшумний, один дотик руки – й він їде.

Він зустрів нас в аеропорту Цюріха в комфортабельному авто й особисто був за кермом, подолавши 200 кілометрів до Блесанса.

Мама побачила його дім, галерею, його чудові твори.

Знавці й шанувальники про мистецтво Юрія Сьомаша

Юрій Сьомаш був шанованою й популярною людиною, особистістю не лише у своєму окрузі Глан, а й далеко за його межами. Сам себе він називав екстравагантним митцем і нонконформістом.

Його виставки регулярно висвітлювали засоби масової інформації, давали відгуки митці й відвідувачі галереї. Ось лише кілька цитат.

«Головною зброєю цієї громадської небезпеки (мається на увазі різноманіття сюжетів – Авт.) є… пензель. І це Юрій Сьомаш, загадковий митець, виявляє ці прикмети, єдиною мовою якого... є живопис».

(Газета «La Liberté», 11.09.1995)

«54-річний українець Юрій Сьомаш постає як митець не тільки захоплюючої, а й складної особистості, як за манерою буття й образотворчого мистецтва, так і за професійним пройденим шляхом. Здобувши освіту в кращій академії Санкт-Петербурга, що навчила найскладнішим технікам, він став із роками й практикою в своєму мистецтві працювати на повну потужність, митцем дуже вимогливим до себе: нещадним. Його останнім викликом стало - звільнитися від деякого академізму, досить важкого, успадкованого з часів навчання: він позбавився його вишукано».

(Газета «La Gruyère», 25.04.2002)

«Експерт із мистецтва, що створює ілюзію реальності, Сьомаш відчиняє уявне вікно на віддалений замок, це не що інше, як обман. Дехто вважає, що краплі дощу – це діаманти, а хмарки – скло. Граючи з текстурою тіла, митець малює тріщини на апельсинах й апетитні вишні. Троянди Сьомаша перетворюються в лаванду, а аромат бузку більше не стає мрією вечорів, що спливли».

(Етьєн Шаттон, із виступу на виставці 20.03.2004)

Епілог

Помер Юрій 28 травня 2010 року. Поховали його на невеликому кладовищі в селищі Промазанс комуни Рю, що за півтора кілометра від будинку-галереї.

Галерею Юрій Сьомаш залишив своєму другу Домініку Маяру, коли в нього почалися проблеми зі здоров’ям і він дізнався про своє захворювання, за умови дожити в цьому будинку й щоб після його смерті тут залишалася галерея з 30 його картинами. На будинку висить табличка з написом «Галерея Юрія Сьомаша». На під’їздах до музею також є вказівні знаки.

На третьому поверсі нині мешкає дочка Домініка Валері. А Домінік Маяр був першим покупцем картин Юрія, потім став другом, вони навіть разом їздили в Санкт-Петербург.