Микола Мироненко

Опубліковано: 08 липня 2011

Жива легенда Бердянська

МИСТЕЦЬКІ ОБРІЇ

ВІРА СЕРЕДА

У виставковій залі Запорізької організації Національної спілки художників України відкрилася персональна виставка Миколи Мироненка з нагоди його 65-річчя. Микола Терентійович народився 9 березня 1946 року у місті Бердянську Запорізької області. Закінчив Дніпропетровське художнє, а 1972 року - Ленінградське вище художньо-промислове училище імені Мухіної.

Член НСХУ з 1991 року. Лауреат премії імені Ісака Бродського (1996).

Митець презентував свої роботи на персональних виставках у Бердянському художньому музеї (1986, 1996, 2000) та в галереї мистецтв міста Блессанс (округ Глан, Швейцарія, 2007), брав участь у Міжнародній виставці-конференції «Етнічні джерела культури та сучасність» у Дніпропетровську (2004), мистецьких вернісажах у місті Ла-Сен-сюр-Мер (Франція). Був учасником Всеукраїнського скульптурного пленеру (Дніпропетровськ, 2006), Міжнародних мистецьких пленерів «Хортиця крізь віки» (Запоріжжя, 2006) й «Дивосвіт» (Мала Білозерка Василівського району Запорізької області, 2007).

Розписи Миколи Мироненка можна побачити в Київському музеї історії міста. Його твори представлені в музеях міст: Запоріжжя, Бердянська, Нікополя, Москви, Братська, Іркутська, а також у приватних колекціях у Росії, Франції, Німеччині, Канаді, Швейцарії.

Протягом дев’яти років Микола Мироненко працював у Братську (Росія), де створив низку монументальних творів: мозаїки, монументальні розписи в інтер'єрах та екстер'єрах громадських споруд міста. Він є також автором численних монументальних і скульптурних робіт у містах Усть-Кут й Іркутськ (Росія), Стаханов, Київ, Запоріжжя, Дніпропетровськ, а також у Бердянську, де нині плідно працює.

Уроки для поколінь митців

В експозиції запорізької виставки представлено шість десятків робіт Миколи Мироненка - понад десяток графічних, живописні картини, мініатюрні скульптурні зразки. Здебільшого – це нові роботи митця.

Під час церемонії відкриття голова Запорізької організації НСХУ, заслужений художник України Ірина Гресик зазначила, що Микола Мироненко для її покоління був легендою, на репродукціях його творів, що друкувалися в журналі «Декоративне мистецтво», навчалися майбутні художники.

- Коли ж прийшов час познайомитися з живою легендою, - розповіла художниця, - то виявилося, що це дуже скромна людина, сповнена різноманітних творчих задумків. Часто, коли називають прізвище Мироненко (а воно досить розповсюджене), не одразу уявляють, хто це, а коли називають його бердянські роботи («Бичок», «Сантехнік», «Дачники», «Діти лейтенанта Шмідта», «Осетер», «Жаба»), одразу пригадують автора. Якщо попередня його запорізька виставка була побудована в ретроспекції, то нинішня презентує здебільшого нові роботи митця.

Із Енергодара приїхав мистецтвознавець Олексій Москальов, який протягом багатьох років вивчає роботи художника. Жартома його називають миронознавцем. Дружать вони з 1984 року. Олексій, зокрема, відзначив життєрадісність Миколи, що, відповідно, додає настрою його творам

Сам же Микола Терентійович небагатослівний. Із цього приводу він висловився так:

- Художник іноді не може гарно говорити, але може намалювати свої думки. Якщо ви подивитеся мої картини, то поспілкуєтеся зі мною. Я не працюю за шаблоном. Усе залежить від думки, яка несподівано приходить мені в голову. На задану тему я працюю лише коли дуже треба. Іноді мені здається, що моїми імпровізаціями хтось керує, можливо, Бог.

Справді, картини в експозиції дуже різні – тут і реалістичні пейзажі, й зразок академічного твору (велика іконописна робота), й твори із філософським забарвленням. У деяких картинах превалює аналітичний стиль, це змушує людину замислитися над реаліями буття. Можна побачити й авангардистські твори.

Сюжети настільки різноманітні, що неможливо одразу осягнути їхнє розмаїття. Але вирізняєш Азовське море в усіх його проявах, адже митець щодня милується ним. Майже 20 років він живе на Бердянській косі. Неподалік його дому – джерело із гарною водою. У будинку є невеличка майстерня.

На кількох полотнах художник зобразив примхи погоди – наближення грози, пориви вітру. Краєвиди Кам’яної Могили й величний Дніпро з Хортицькими скелями, кам’яні баби – це спогад про участь у пленері «Хортиця крізь віки», учасником якого був Микола Мироненко.

- Враження від будь-якого пленеру дуже яскраві, бо знайомишся з новими художниками, - говорить митець. - Є можливість побачити щось нове у техніці їхньої роботи, повчитися чомусь. Кілька років тому я брав участь у Першому скульптурному пленері, присвяченому 230-річчю Дніпропетровська. Дві мої монументально-декоративні композиції, виконані з жовтого інкерманського каменя, прикрашають набережну й один із парків цього міста - «Повітря й вода» і «Рух».

Художник Микола Боровик із захопленням переглянув експозицію й поділився своїми враженнями:

- Миколу я знаю ще з тих часів, коли він навчавсь у Дніпропетровському художньому училищі. У моїй творчості переважають пейзажі, тому мене, перш за все, цікавив цей жанр живопису. Особливу увагу звернув на пейзажі з філософським забарвленням. Узагалі ж роботи Миколи Мироненка різні за технікою. Це добре, коли художник підходить творчо, нешаблонно до роботи. Жаль, що в залі не можна виставити скульптури.

Як народжуються твори

Наша перша зустріч із Миколою Мироненком відбулася після відкриття персональної виставки Юрія Сьомаша. Із Юрієм вони дружили, коли жили в північній столиці Росії. А знайомі з дитинства - Миколин батько і Юріїв дід були гарними друзями. Юрій організував у квітні-травні 2007 року його виставку у мистецькій галереї Блесанса (округ Глан, Швейцарія) за сприяння Домініка Маяра. Микола Терентійович зупинявсь у нього в селищі Блесанс. Бачив, як він працював, спостерігав, як спілкувавсь із сусідами-швейцарцями. Селище розташоване в сільськогосподарському районі, тож Миколі Терентійовичу цікаво було спостерігати, як там обробляли поля. У лісі, що поруч із будинком Юрія, він цікавився, як працювали з деревиною під час лісорозробки, застосовуючи різноманітну техніку, що полегшувала працю людини. Запам’яталася йому також подорож на озеро Леман (нам воно більше відоме, як Женевське), особливо місце на його узбережжі, де розміщена інсталяція скульптур, виготовлених як професійними митцями, так й аматорами.

- Чула, що ви знайомі з відомим художником Володимиром Макаренком.

- Володя Макаренко навчався в Дніпропетровському художньому училищі, він на три курси старший від мене. Познайомились ми в училищі. Потім зустрілися в Ленінграді, коли я приїхав вступати в училище імені Мухіної. Він допомагав мені підготуватися до вступу. Вболівав за мене. Ми з ним разом грали у волейбольній команді. Із тих пір, як йому дозволили емігрувати у Францію, я жодного разу з ним не бачився. Лише говорив по телефону, коли був у Юрія Сьомаша в Швейцарії.

Після відкриття персональної виставки Миколи Мироненка ми продовжили спілкування, але говорили вже про його живописні твори.

- На виставці представлена одна ваша іконописна робота. У церкві села Нововасилівка вам трапилася нагода зайнятися цим видом творчої діяльності. Чия це була ідея?

- Я давно мріяв про таку роботу. Це ж мій фах - стінопис. До цього у Виборзі (Росія) я виконав із десяток ікон на замовлення ще в радянські часи. Але це ж була напівзакрита тоді тема. А тут просто співпало, що надійшла пропозиція від священика, отця Миколи, попрацювати в церкві ікони Богоматері Володимирської у селі Нововасилівка Бердянського району. Ми з художником із Донецької області Юрієм Подзубановим протягом 2005-2007 років виконували замовлення: розписали купол, вівтар, виконали сюжет «Притча про самарянина».

- Ви живете на косі, мабуть, багато працюєте на природі?

- Небагато. Наприклад, вийшов, подивився навкруги, раптом щось мене вразило, запам’ятав, зайшов у майстерню й починаю переносити побачене на полотно.

- Коли знайомилась із вашими творами, мене привабила картина «Після прем’єри».

- Я написав її ще в Братську. Якось ми з колегами сходили у філармонію на концерт свердловської співачки, імені, на жаль, не пам’ятаю, – невеличка на зріст, але з потужним голосом, вона заворожила мене своїм співом. Після концерту наша художниця Галина Новикова запросила її в гості у свою майстерню. Там вона заспівала для нас – і в мене народилася ця картина. Замальовки зробив швидко.

- Картина «Пісня» теж із цієї серії?

- Цей твір народився значно пізніше, він зберігається у фондах Запорізького художнього музею. Він творився після одного з концертів запорізьких артистів.

Любов Березенко (подруга родини Мироненків, сестра Юрія Сьомаша), розповіла, що у Миколи гарний голос, іноді він виходить на берег моря й співає. Чути його за 20 кілометрів. У цьому могли переконатися ті, хто затримавсь у виставковій залі в день відкриття виставки. Голос у Миколи Терентійовича справді дивовижний (лірико-драматичний тенор). Він виконав кілька уривків із серйозних класичних творів і російську народну пісню «Вдоль по улице метелица метет».

Грані таланту

Народився Микола Мироненко в Бердянську. У родині, крім нього, було ще двоє дітей – Анатолій і Віра. Батько - Терентій Силович - був вправним майстром по дереву. Мати - Ганна Денисівна - дуже хворіла. Тож великим господарством (мешкали в приватному будинку) – коровами, телятами, ягнятами, курми, всією живністю опікувався Миколка. Він вправно з цим порався. Мама навіть навчила його готувати борщ.

Якось шкільний учитель Петро Матвійович Гончаренко запросив свого учня в музей імені Бродського на виставку свого брата-художника Івана. Ця подія справила неабияке враження на малого Миколку. Він почав відвідувати спочатку гурток, а потім студію образотворчого мистецтва. Першими його вчителями стали Петро й Іван Гончаренки. Саме вони й розпізнали талант майбутнього художника.

Закінчивши навчання в Ленінграді, Микола Мироненко отримав фах художника розпису й монументального мистецтва. За направленням разом із товаришем, Олексієм Талащуком, вони поїхали у Братськ Іркутської області, що поряд із Байкалом.

- Працював у системі художнього фонду, - розповів Микола Терентійович. - Згодом вступив у Спілку художників СРСР, саме там, у Братську, відбулося моє становлення як художника. У нас було замовлення на три роки, а пропрацювали дев’ять. Ми робили інтер’єри й екстер’єри – тут і пластика, й горельєфи, й вітражі, й настінний розпис, в Іркутську - мозаїчні панно, працювали з металом із застосуванням зварювальних робіт.

- Коли ви повернулися в Бердянськ?

- У 1981 році. Спочатку виконував розписи. Коли Радянський Союз розпався, замовлень на роботи монументального мистецтва майже не надходило. Щоб вижити, я зайнявся станковим живописом: створював різні картини, що здавав у художні салони Москви, Санкт-Петербурга. Попитом користувалися живописні твори з українським колоритом (з лелеками, хатинкою на тлі мальовничої природи), яким надавали перевагу українці з Канади, Австралії.

– Чому ж вирішили з Братська повернутися до Бердянська?

– Не з Братська, а з Ленінграда. Із Братська я повернувся в Північну Пальміру. Були певні плани. Але клімат мені абсолютно не підійшов - я постійно хворів. Думав, звикну, адаптуюся, але не сталося. Тому й вирішив повернутися в рідний Бердянськ.

Бердянськ - музей художника Миколи Мироненка під відкритим небом

Пам'ятники давно стали родзинкою курортного Бердянська. Близько двох десятків скульптурних робіт Миколи Мироненка прикрашають його вулиці й площі, є куточками, до яких тягнуться люди. Я б назвала Бердянськ музеєм художника Миколи Мироненка під відкритим небом. «Бичок-годувальник» й «Осетер», «Сантехнік» на Приморській площі й «Дачники», «Діти лейтенанта Шмідта» у парку Шмідта й «Безкозирка». Усі вони втілюють майстерність рук і творчу думку митця.

Наприкінці 90-х років минулого століття до влади прийшла команда Бердянського міського голови Валерія Баранова, який нині є народним депутатом України. У місті розпочалося відродження минулої слави міста-курорту. Влада активно зайнялися реконструкцією центрального проспекту та Приморської площі. Якось до гурту цих людей потрапив Микола Мироненко. Тоді й познайомився з Валерієм Барановим та головним архітектором міста Костянтином Дишкантом.

- Саме Баранов і підказав багато тем для моїх скульптур, - розповів митець. – Він сказав: «Треба придумати щось цікаве, якийсь пам'ятник. Подумай над цим, Миколо». Я застеріг, що не скульптор за фахом. Але він все одно наполіг.

- А до цього ви працювали як скульптор?

- Уперше на практиці я зіткнувся з цією справою у Братську. Скульптор Леонід Колібаба (нині відомий у Росії – Авт.) працював над замовленням в одному із заводських будинків відпочинку. Йому потрібні були помічники. Тож під час роботи з ним я почерпнув цінний досвід роботи зі скульптурою. Навіть можу назвати його своїм учителем у цій справі. Від нього я навчився працювати без усяких перехідних моделей. Коли спробував уперше, зацікавився, хотілося навчитися.

- Отже, що ж ви придумали?

- Допоміг Костянтин Дишкант. Він запропонував спорудити пам'ятний знак «Рибалкам, котрі пішли в море назавжди» біля Горбатого моста на Пролетарському проспекті. Це - моя перша робота, яку відкрили 1999 року. Пам’ятник добре вписавсь у ландшафт - це заслуга архітектора. Після цього мені почали замовляти інші роботи для міста.

«Бичка» запропонував створити знову ж таки Баранов, а ідею наполегливо відстоював один із провідних іхтіологів Бердянська Мірошник. Він навіть опублікував статтю в газеті й закликав створити пам'ятник бичкові - годувальнику бердянців. Він палко оспівував море, ходив до Баранова, до мене, приносив ескізи. Бичка ми задумували як дитячу забаву - діти повинні по ньому лазити. Але ж у бичка колюче пір’я. Тому я зробив такі кругляшки, щоб вони не кололися й нікого не травмували. Довго розмірковували, який вид бичка взяти – кругляка, пісочника чи кочегара...

Те, що скульптура до вподоби дітям, досить на неї глянути – як вони її гарно відполірували. Улітку до бичка часто стоїть черга. Не сфотографуватися з ним – це все одно, що приїхати на відпочинок у Бердянськ і не скупатися в морі. Бичок давно став візитівкою міста Бердянська.

- Як ви обирали форму?

- Форму я вибрав сам і змоделював із натурального бичка. А таку позу він може приймати за певних умов. Якщо свіжозловлених бичків смажити, вони починають корчитися. Коли я побачив, що вони так вигинаються, то зрозумів, що мені для роботи «рівного» бичка й не треба. До того ж співпало, що друзі наловили відро бичків і засипали їх сіллю. Потім висипали, під сонцем вони почали скручуватися. Мені сподобався бичок у цій позі, я його засушив, а потім використовував як модель для пам'ятника.

- Які пам'ятники були побудовані потім?

- «Діти лейтенанта Шмідта» й «Сантехнік Міха». Замовником виступив господар кафе «Леон» Леонід Уманський, а ідею йому підказав Валерій Баранов. Після «Міхи» Леонід Аронович уже сам захотів побудувати біля свого кафе скульптуру «Вічний кайф». Після цього мені запропонували зробити пам'ятник дачникам.

- Форма пам'ятника «Дачники» викликає неоднозначну реакцію у гостей і жителів міста. Чи були інші варіанти?

- Міський голова запропонував створити цей пам’ятник із дроту. Кілька разів мені нагадував про це, але я відкидав цю ідею, ще й не мав настрою на цей сюжет. Тоді він мене якось перехопив і каже: «Давай завтра заходь, і поміркуємо разом». Макетів не було жодних. Заінтригувала мене лише оця скрючена поза під час роботи. Я тоді збагнув: це ж усю нашу країну так поставили. Єдине, що я хотів, щоб був напис «Ми як є». Але міський голова відмовився від цього напису, щоб не було неприємностей. Тому вирішили написати біля жука: «Я все не з'їм». Я погодився.

До речі, колеги Миколи Терентійовича з поміж його бердянських робіт виділяють саме «Дачників».

Ще одна знакова робота митця – пам’ятний знак «Чорнобиль», створений до 20-річчя з дня страшної трагедії. Тодішній головний архітектор Бердянська Костянтин Дишкант подав цікаву ідею - зробити пам'ятник, характерний своєю незвичністю. Запропонував поєднати бетон і арматуру, що виглядає як павутина й символізує роз'їдений листок.

- Як народжується скульптура?

– Тут ціла технологія. Спочатку скульптура ліпиться з глини. По ній робиться форма. У форму заливається парафін, стеарин і віск у певних пропорціях. Із цієї воскової форми виготовляється фігура. Її треба допрацювати, щоб було все чітко й так, як замислено. Потім до цієї остаточно допрацьованої у воску фігури додають так звані літники, які нагадують лійки, через які заливатиметься метал. Виготовляються вони також із воску. Потім за їхньої допомоги фігура покривається 15-18 разів вогнетривкими шарами, внаслідок чого виходить «сорочка», яку кидають у киплячу воду. Віск «сорочки» плавиться, його зливають. У «сорочці» утворюється порожнеча. Після цього «сорочку» засипають піском і прожарюють у печі, дістають і заливають всередину метал, який обрали для скульптури, знову ставлять у піч і лише після цього «сорочку» розбивають, дістають виріб, який потім знову допрацьовується... Так народжується скульптура. Допомагають мені в цьому процесі творення робітники, які виготовляють літники, «сорочку» й заливають метал. Усе інше роблю я.

Микола Мироненко продовжує творити. Уже цього року в Бердянську в травневі дні за ініціативи народного депутата України Валерія Баранова встановлено дві його нові скульптурні роботи. Перша – відлита з бронзи безкозирка, що застигла на гранітному камені біля самого берега Азовського моря на території санаторію «Бердянськ». У цьому місці 17 вересня 1943 року висадилися на берег моряки-десантники Азовської військової флотилії, які почали визволяти місто від німецько-фашистських загарбників. А на хвилерізі, неподалік від пам’ятника морським десантникам встановили скульптуру осетра майже в натуральну величину, як нагадування про те, що ця риба зникає в Азові й бердянцям болить проблема порятунку осетрових.

Він усе робить бездоганно

На відкритті виставки була дружина художника – Олександра. Звичайно, цікаво з перших вуст дізнатися, як воно, бути дружиною митця. Пані Олександра, не роздумуючи, відповіла:

- Із ним дуже легко. Він усе вміє робити по господарству. Коли ж у нього творче натхнення, я намагаюся не заважати, а навпаки, всі обов’язки беру на себе, більше піклуюся про нього, бо коли він працює, забуває про все на світі, навіть про їжу. Нам цікаво вдвох. У домі часто бувають гості. Микола вміє слухати, а це не всім дано. А різні ми в чому? Якщо я беруся одразу за декілька домашніх справ, то він - лише за одну, але робить її бездоганно.

А ще, додали колеги, любить Микола Терентійович почастувати гарним вином власного виробництва зі свого маленького виноградника. Виноградарство й виноробство для нього – це також творчий процес.

У виставковій залі були діти Миколи Терентійовича від першого шлюбу - дочка Ксенія й син Арсеній. Обоє – професійні художники. Саме від батька успадкували захоплення образотворчим мистецтвом. Арсеній закінчив спочатку Дніпропетровське художнє училище, потім Харківську академію образотворчих мистецтв. Нині працює разом із батьком. У Нововасилівському храмі реставрував розпис на одній зі стін. Ксенія, як і батько, закінчила Санкт-Петербурзьку академію дизайну імені Мухіної, працює художником-дизайнером у Санкт-Петербурзі.

Твори Миколи Мироненка