ВОЛОДАР ПРОСТОРУ ЛЕОНІД АНТОНЮК

Вернісаж


IMG_7172ВІРА СЕРЕДА, ЮРІЙ ЗЕЛІНСЬКИЙ (ФОТО)

У виставковій залі Запорізької організації Національної спілки художників України у рамках Дев'ятого міжнародного мистецького пленеру «Хортиця крізь віки - 2011» відбулось урочисте відкриття персональної виставки заслуженого діяча мистецтв України Леоніда Антонюка. Виставка приурочена 30-річчю творчої діяльності й 60-річному особистому ювілею, які митець відзначив минулого року.

Леонід Антонюк – професійний художник, член НСХУ з 1985 року. Народився 19 березня 1950 року в селі Плоска Рівненського району Рівненської області. Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1970) і Київський художній інститут (1978). Митець був учасником Всесоюзних виставок у Москві (з 1979 по 1985 роки), виставляв роботи на аукціоні «Крісті» в Лондоні (Англія, 1992), мав персональні виставки – у Франції (в галереях Парижа, Бордо, Версаля, 1992-1995), в Австралії (Сідней), у Дніпропетровському художньому музеї (1992, 2000, 2011). Його твори зберігаються у фондах музеїв Дніпропетровська, Хмельницького, Запоріжжя, зібраннях Міністерства культури України, дирекції художніх виставок НСХУ, приватних колекціях різних країн.

Сказати, що виставка Леоніда Антонюка цікава й гарна, мало, її треба обов’язково побачити. Переступивши поріг виставкової зали, потрапляєш у дивовижний світ краси, створений митцем за понад 30 років.

 



Пейзаж – то стан його душі

Яке різноманіття пейзажів – мальовничі, експресивні, іноді ніжні, здебільшого – наші рідні. Милуєшся твором, і раптом відчуваєш прохолоду чи аромати трав, шелест листя чи плескіт хвиль. А іноді чуєш музику, характер якої змінюється в залежності від кольорової гами фарб, якою керує пристрасна натура митця. Леонід Антонюк наділений даром бачити прекрасне навколо себе, втілюючи його в своїх творах. Він спонукає нас розгледіти те, що приховали сутінки чи туман, або ж квітучий кущ весною.

Представлені на виставці твори, умовно можна поділити на три періоди за часом написання: роботи молодого художника; роботи митця, який ще вчиться й вбирає від інших усе, що поліпшить якість його робіт; зрілий живописець, у якого є чому повчитися.

У ранніх творах молодого Антонюка – «Вечір у Бабайківці» (1982), «Вірменський мотив» (1985), «Подвір’я», «Скошена гречка», «Вечоріє», «Останній сніг» (1988), «Травневий день», «Осіння левада», «Бузковий день» (1989) - уже відчувається індивідуальність художника. На початку 80-х років його твори помітили, й 1989 року Спілка художників СРСР з нагоди 175-річчя з дня народження Тараса Шевченка відзначила Леоніда Антонюка дипломом першого ступеня.

У пейзажах 90-х років ми переносимося разом із митцем то в Седнів, то в Крим, то у Вірменію, то на Північний Кавказ, то в мальовниче село Бабайківку. Ці роки сповнені цікавими подорожами, тож кожна з них знаходила відображення у творах митця.

 



Багатство для душі від французьких імпресіоністів

Нового сприйняття й особливого забарвлення роботам художника у 90-ті роки додали кілька його поїздок у Францію.

- Сталося це несподівано, - розповідає Леонід Опанасович, із яким ми зустрілися напередодні відкриття виставки, й усі картини вже зайняли свої місця в експозиції. - Якось до мене в майстерню завітали колишні кияни, які жили на той час у Франції. Мої роботи сподобались їм, і вони запропонували мені подорож у Францію - країну подивитись і створити картини на замовлення.

Від культурної програми, що мені запропонували, неможливо було відмовитися. Це всесвітньовідомі музеї Парижа – Лувр, музей сучасного мистецтва, музей видатного французького скульптора Огюста Родена, музей д'Орсе, що відомий значною колекцією шедеврів імпресіоністів, постімпресіоністів, представників течії «Нуво Арт». Пощастило відвідати садибу Клода Моне в нормандському містечку Живерні. А жив я недалеко від Версаля.

У Франції познайомився з оригіналами робіт імпресіоністів. Дещо мене в їхніх роботах розчарувало - в репродукціях твори мали більш насичені кольори, насправді ж видалися тьмяні. Адже ці художники дещо зруйнували систему академічної живописної картини. Проте все одно оригінал – це духовність, особлива енергетика, що переходить до тебе від картини, а це - багатство для душі...

Знайомство з мистецтвом французьких імпресіоністів органічно вплелося в манеру письма Леоніда Антонюка, додало ще більшого шарму його живопису. Живописний мазок митця передає не лише тему, мотив чи об’єкт зображення, а й насичений емоціями, змушує глядача поринути в роздуми, милуючись його твором.



Пейзажі нового тисячоліття

Багато пейзажів Леоніда Антонюка написані в новому тисячолітті. У них стабільно проглядається його власна, як він каже, «живописна форма» - «Пейзаж з містком» (2001), «Біло-голубий день» (2002), «Осінь», «Сонячний день» (2005), «Осінній мотив» (2008), «Зима у місті», «Лазурний берег», «Рання весна», «Весняний ранок над Самарою», «Козацька церква у Волошках», «Бурхливий вечір» (2009), «Осінь», «Вечір над Самарою», «Теплий вечір», «Сутінки» (2010) та інші.

Перебуваючи в залі після відкриття виставки, почула слова захоплення біля однієї з робіт. То говорила мистецтвознавець, наукова співробітниця Запорізького художнього музею Ірина ЛАСКА. Тож не могла не поцікавитися її компетентною думкою про всю експозицію.

- Виставка гармонійна, рівна – жоден жанр не виділяється, - відзначила вона. - Пейзажі неймовірні. Стільки кольору. Ліловий кущ, а поруч – щось біле. Неможливо одразу відповісти, що це, але це не має значення. Перед білою хатою може бути білий кущ, може, хмарка якась зачепилася за кущик, і так він її зобразив. І ніжно-зелена стежка до тієї хати, можливо, щойно змочена дощем – така фактурна. Неймовірно красивий пейзаж («Бузковий день», 1989).

Потім Ірина Миколаївна показала ще два пейзажі, що їй сподобалися, - зовсім свіжі роботи митця «Зима у місті» й «Золотий дзвін»:

«На першому – закуток великого міста Дніпропетровська. Білий вигин вулиці, й жовта висока будівля, скрізь багато білого снігу. Пусто – людей немає. А ми просто милуємося (художник дозволяє нам це робити), яким прекрасним був той сутінковий вечір у сніжному місті. Сіре небо, сонце заходить, його відблиски на будинку і десь там углибині, в просторі. Простір – це основне, що любить художник у своїх роботах, пам’ятає про нього весь час у всіх портретах, натюрмортах, пейзажах. Він володіє тим простором. Він – майстер простору. У пейзажах найбільше відчувається експресія. Є такі закручені, вихрові пейзажі, які передають коричнево-вихристий, чорний, жовтий простір, що змушує тебе дивуватися, бути враженим тим, що він створив.

«Золотий дзвін» - подібний пейзаж. Лише пейзажна експресія в ньому трошки стишена. Можливо, через те, що це – церква, храм Божий із золотим куполом. Довкола - дерева, зліва й справа – натяки на шматки снігу, вони також на даху, дереві, землі. Білі вертикалі - на стіні жовтого храму. Вертикалі колон сіруваті. Тими вертикалями, повторами він передає музичність, яка нам потрібна. Двозначність така - «Золотий дзвін» дійсно золотий, бо церковний купол золотий, і подібний він на дзвін, що лунає в повітрі».



«Натюрмортів небагато, але вони такі принципові»

Натюрмортів лише вісім, проте вони красиві, життєстверджуючі, привертають увагу багатством обраних кольорів, особливо чорного й білого, деякі мають філософське забарвлення. «Натюрморт із камбалою» (1989), «Натюрморт із бананами» (2005), «Натюрморт із фруктами» (2010).

Мистецтвознавець Ірина Ласка виокремила з-поміж творів цього жанру «Натюрморт із дивнями» (1997):

«Пейзажі й портрети – два головні жанри Леоніда Антонюка на виставці, та є й натюрморти. Їх небагато, але вони такі принципові. Усіма визначальними рисами цього жанру є ствердження того світу, що зображений, у декількох елементах. Буквально дві-три вази й чотири фрукти – і вже світ, у якому ти живеш, стверджується. Він святковий. Я звернула увагу на два натюрморти з домінуванням білого кольору – на початку і в кінці експозиції. Ми можемо порівняти свободу зображення навколишнього світу художником.

Ось погляньте - біла скатерка, біла красива ваза, чорний соняшник і жовті груші, а ще два дивні – спеціальні на українському весіллі атрибути молодих. Вони перехрещені на чорному столі. У темно-коричневому така краса, така позитивна життєва філософія. Цей колір ніби програмує життя, показуючи, що в ньому може бути чорне й біле, але на цьому контрасті й будується життя. Ще цікавий момент – вазочка взяла руки в боки, таке життєствердження. Дуже красивий натюрморт».


Є два темно-сірих натюрморти – Ірина Миколаївна веде до «Натюрморту на чорному столі» (1988) – й продовжує:

«На чорному лакованому столі - чорний красивий глек із пензлями й блискучий (нагадує веласкесовські композиції) глиняний горщик із двома ручками. За ним – ваза, що ніби повторює його більшим об’ємом, але вона в парі з вишнево-коричневим глечиком. І білі мазки, що виблискують, дають такий блиск світла, як у полив’яної кераміки. А внизу біля чорного глека – прозора попільничка невиразних форм, але вона потрібна для того, щоб відтінити, підтримати отой глухий чорний колір, котрий далі продовжується темною лінією фону. Такий красивий натюрморт! Він досить великий, життєстверджуючий, предметний світ вражає і привертає увагу».



Дружина – берегиня, муза і критик

На портретах Леоніда Антонюка, виставлених у залі, - його колеги по пензлю, здебільшого це - привабливі жінки. Ось лише кілька назв - «Актриса» (2011), портрети педагогів – Людмили Зирянової (1985), Наталі Ніколайчук (1993), Комунара Беркути (2005), Олени Пахомової (1997), «Настя» (1998), «Ню» (2010), «Настрій» (1989).

Свій перший портрет митець написав 1979 року, він став доленосним у його виставковій діяльності, бо потрапив на молодіжну виставку в Москву.

- На жаль, я не привіз цей портрет у Запоріжжя, - розповів Леонід Опанасович. – Завдяки йому з 1979 по 1985 рік я кожні два роки отримував запрошення взяти участь у Міжнародній виставці по лінії Академії мистецтв СРСР.

- На двох портретах – ваша дружина, теж професійна художниця, розкажіть про неї.

- Олена Пахомова – моя учениця в художньому училищі, закінчила графічний факультет Київського державного художнього інституту (1987). Член НСХУ з 1990 року. Нині вона викладає разом зі мною в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі. Ми ведемо одну групу, яка розділена на дві підгрупи. Робимо одну справу, тому працюємо злагоджено. У неї гарно виходять організаційні моменти, а в мене - художні. Ми як одна родина.

- Вона дає вам творчі поради?

- Дружина – мій перший критик. Коли в мене виникають якісь сумніви щодо виконаного живописного твору, я йду до неї й запитую: «Як враження?» Вона ніколи не образить критикою, а дипломатично говорить: «Щось не те». Потім разом починаємо думати й шукати. Коли роблю портрети, люди обов’язково мені позують.

У пленері разом із Леонідом Опанасовичем бере участь і його 16-річний син Олександр, теж майбутній художник, студент Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Отже, справу батька буде продовжено!



«Спасибі художнику, що такі портрети залишилися в історії»

Ірина Ласка не оминула думкою й портрети Леоніда Антонюка. Ось її коментар:

«На початку експозиції – два портрети художниць (Наталі Ніколайчук, 1993 й Олени Пахомової, 1997 – Авт.): вони красиві, розкуті, сучасні, життєстверджуючі. Так багато улюбленого білого кольору, й така творча свобода. Митець уміло зображує характер, стан. Ці художниці – його учениці. Він уміє передати щось майбутнє про модель, про тотальне життя.

А навпроти - розкішно написаний портрет народного художника України, академіка Василя Гуріна (2008). Це дуже відомий популярний художник, педагог Леоніда Антонюка. Має почесні звання й пошану в Київській спілці, часто відкриває виставки. На ньому красивий костюм, як театральний. Велакескесівські кольори. Трохи повнуватий, але ця повнота робить його величним. Він вільно сидить, руки на колінах, у руках біла сигарета. І розкішний диван, певно, в Спілці художників. Але він написаний узагальнено в білуватих і зеленкуватих тонах. Це створює палацовий інтер’єр. І тло таке білувато-біле, погляд трохи скошений. Митець надає тому образу відчуття життєвого руху, реакції. Василь Іванович щось бачить, за чимось спостерігає. У нього загострений погляд і настрій. Він хоче, може, відповісти чи вступити в дискусію. Дуже цікавий, багатогранний портрет. Спасибі художнику, що такий твір залишився в історії.

Неможливо оминути написаний цього року портрет «Актриса». Вона, звичайно, вміє сісти, взяти віяло в опущену руку, обпертися на стілець. Вона сидить боком. Довкола – улюблений для художника сірувато-білий колорит і простір, у якому ледь намічені якісь підставки, десь спливає фарба, і він водночас конкретно, впізнавано, з милуванням створив портрет у чорному вбранні, із золотими деталями на поясі, рукавах і по низу сукні. Золото на чорному, навіть не чорному, а чорно-сірому, створює урочисту мистецьку атмосферу.

Привертає увагу «Портрет дружини в капелюсі» (2006) в такій типовій лілово-біло-сіруватій гамі, інтелігентній, аристократичній, вишуканій. Це молода жінка в білому капелюсі, блузі з оборками і білуватій спідниці, проглядається чорний пояс. Обома руками вона оперлася, присівши на якийсь диван, обриси якого лише вгадуються позаду. Вона за чимось теж спостерігає.

У художника такий прийом, що допомагає показати, як вона спостерігає за чимось, а ми спостерігаємо за нею – подвійний прийом спостереження. Ця картина – суцільна жіночість.

У «Портреті педагога Людмили Зирянової» (1985) класична композиція - нога за ногу, довга спідниця, в руках – зошит. Руки опущені донизу, ліва оперлася на стіл. На тлі невиразно-лілового кольору - світловолоса молода жінка.

Знову ж таки скошений убік погляд. Ми не поспілкуємося з нею. Адже багато портретів, погляд яких спрямований на нас, не дають можливості проаналізувати свої варіанти від побаченого, вони детермінують нас у сприйнятті портрету.

Митець використовує три кольори, але це не заважає йому створювати різноманітні образи, постаті, гами й відтінки та поєднувати їх у своїх творах.


У роботах пізнього періоду панує композиційна розкутість у порівнянні з тим, що ми бачимо в ранньому періоді. У ранньому портреті Зирянової ще відчувається композиційна скованість. Розкутість робіт пізнього періоду така осяйна, що на темному фоні чорно-ліловий портрет молодої жінки в такій статичній позі дає нам можливість чисто фізично відчути, який великий шлях пройшов художник до досягнень, які він нам демонструє сьогодні».


Особливо ж Ірину Миколаївну вразив «Автопортрет» (2010). Вона коментує далі:

- Він такий театральний, у світло-ліловій, сіро-білій гамі, а коричневий колір - класичний. Широченні мазки. Проглядається стиль Веласкеса. Навіть у зачісці. Автор себе монументалізує. Портрет розташований не симетрично, а зсунутий трохи вліво. Руки міцно складені на першому плані. Для художника руки дуже важливі, вони теж передають характер образу, й намалювати їх непросто. Погляд митця спрямований убік – це така дуже помітна в його портретах риса.



Як рівненчанин став дніпропетровцем

- Першою помітила в мене тягу до образотворчого мистецтва, ще коли навчався у школі рідного села Плоска, мама, - розповів Леонід Опанасович. - Коли закінчив восьмий клас, мене влаштували на навчання в СШ №12 міста Рівного, щоб я одночасно мав можливість відвідувати заняття й у художній школі. Моїм учителем був дніпропетровець Анатолій Жежер. Він і порадив мені вступити після закінчення школи в Дніпропетровське художнє училище.

Під час навчання в Дніпропетровському художньому училищі з 1966 по 1970 рік Антонюк став свідком протистояння різних живописних систем: традиційної школи живопису, представником якої був його вчитель Комунар Беркута, та новітньої школи викладача-новатора, типового шістдесятника Якова Калашника (випускника Латвійської академії мистецтв, учня Отто Скулме), якого радянські ідеологи критикували за формалізм та імпресіонізм. До речі, його учнями трохи раніше були відомі нині художники Феодосій Гуменюк і Володимир Макаренко («Письменницький портал» розповідав про нього у матеріалі про Юрія Сьомаша. – Авт.).

Під час навчання Леоніда Антонюка училище розміщувалось у будинку художнього музею, тому щоденними порадниками для студентів були не лише їхні педагоги, а й класики живопису, чиї роботи експонувались у музеї й подобались юному Антонюку.

Після закінчення училища Леонід відслужив два роки в армії, а потім продовжив навчання на живописному факультеті Київського художнього інституту в майстерні педагогів Олександра Лопухова, Василя Гуріна й Лева Вітковського.

За словами Леоніда Опанасовича, зі «своєю живописною формою» він визначився остаточно наприкінці навчання в інституті. Із того часу в його мистецтві з’являється й посідає важливе місце пейзаж, змінюються також підходи до портрета й натюрморта.

Ставши професійним художником, Леонід Антонюк обрав педагогічну діяльність, повернувся в рідне художнє училище, де працює дотепер. Він кілька разів ішов із училища, щоб зайнятися лише живописом. Але знову повертався. У коледжі він, як правило, веде старші курси, його учні на переглядах показують завжди гарні результати. У Київській академії знають, що якщо абітурієнт із Дніпропетровська, з майстерні Антонюка, то вартий уваги. Його відомі в мистецькому колі учні - Олена Пахомова, Олег Голосій, Олег Ясенєв (до речі, уродженець Запорізького краю), Олександр Рєзник.

- Чи є у вас улюблений жанр живопису? – цікавлюся.

- Для мене однаково головні – й портрет, і пейзаж, і натюрморт. Я - професійний художник, тож знаю, що повинен працювати постійно й у різних жанрах. Раптом щось зачепить, тож втілюю це в образі. Іншим разом доводиться себе примушувати, адже інакше натхнення може й не прийти. Іноді може зацікавити якась людина. У мене не стільки психологічний портрет, а пейзажно-натюрмортний. Мене цікавлять у людини повадки, жести, одяг, пластика. Психологічного портрета я не пишу. Мені він менш цікавий.

- Тобто, ви даєте можливість глядачу домислити образ?

- Абсолютно. У творі повинна бути якась недомовність, загадковість, таїна.

- Ви більше творите на дачі чи в місті?

- Якщо це весна - літо – осінь, то я, звичайно, на дачі, в селі Зелений Гай. Прямо в городі тече річка Мокра Сура. На дачі я облаштував майстерню. Там пишу етюди невеликого розміру, а вже в міській майстерні - більші твори. Зараз створюю одразу великі етюди (до метра). Удалось – добре, ні – таке теж буває. Щоб писати великі етюди, треба мати досвід і впевненість. Це приходить з роками.

- Чи часто буваєте на Рівненщині?

- Не часто, але виїжджаю.



Епілог

А ось короткі відгуки учасників Дев'ятого міжнародного мистецького пленеру «Хортиця крізь віки - 2011» про персональну виставку Леоніда Антонюка.

Ірина ГРЕСИК, заслужений художник України (Запоріжжя):

- Ця виставка – один зі зразків кращого живопису в реалістичній манері. Художник розвинув і продовжує кращі традиції українського малярства, несе позитивні емоції через зображення світла, кольорову гармонію. Майстерно володіє технічними прийомами, використовує фактури, це збагачує його твори.

Михайло ДЕЙНЕГА (Івано-Франківськ):

- Вразила кольорова гама, експресія передачі образу. Гарна виставка.

Олександр ЧЕРЕДНИЧЕНКО (Суми):

- Класний майстер, естет. Виставка сподобалась.

Неджиб РОКБАНІ (Туніс):

- Сильна виставка!




IMG_7170
Леонід Антонюк із сином Олександром і дружиною Оленою на тлі його картин (зліва направо) – «Вірменський мотив» (1985), Пробудження» (1990), «Портрет художниці Олени Пахомової» (1997)

018
«Натюрморт»



026
«Портрет педагога Людмили Зирянової» (1985)



IMG_7159
Експозиція пейзажів Леоніда Антонюка. На передньому плані – «Північний Кавказ. Весна» й «Скеля Монах» (1991), «Осінь» (2005, внизу)



IMG_7163
«Портрет дружини» (2006)