Микола Колядко

Мистецтво


Доробок, якого не торкнеться селекція часу


01Віра СЕРЕДА

24 листопада у виставковій залі Запорізької організації Національної спілки художників України відкриється виставка «Пам’яті Миколи Колядка» з нагоди 60-річчя з дня його народження.

Коротка біографічна довідка

Микола Миколайович Колядко (17.12.1951-15.02.1999) - живописець, графік, монументаліст. Закінчив живописно-педагогічне відділення Дніпропетровського художнього училища (1968-1972, майстерня Віктора Семеновича Загубибатька).

З 1987 року Микола - член Національної спілки художників України. Працював у живописно-монументальному цеху Запорізького художньо-виробничого комбінату (1975-1991). Член творчого об'єднання художників фірми «Проміс» (1991-1996). У 1996-1997 роках викладав малюнок у Запорізькому професійно-технічному училищі №6 (нині - Державний навчальний заклад «Запорізьке вище професійне училище»).

Микола Колядко брав участь у численних художніх виставках: республіканських («Естамп», Київ, 1979; Київ, 1982), обласній виставці творів молодих художників (Запорізький художній музей, 1985), виставці претендентів (виставкова зала СХ, 1987), республіканській та всесоюзній виставках «Країна Рад» (Київ, Москва, 1987), республіканській - «Молодість країни», груповій - запорізьких художників «Троянди миру» в Оберхаузені (Німеччина, 1992), груповій виставці художників у галереї фірми «Проміс» (1993).

Як учасник пленерів митець представляв роботи на виставках міжнародних пленерів - у замку в Щодрах (Вроцлавське воєводство, Польща, 1989) та в селі Грушівка на Миколаївщині (будинок художника, Київ), всеукраїнського пленеру в Немирові (Вінниччина, 1996).

Мав персональні виставки в галереї фірми «Проміс» (1994), у виставковій залі Запорізької організації НСХУ (посмертна, 1999).

Твори Миколи Колядка зберігаються в Запорізькому художньому музеї (живопис, графіка), в Ізмаїльській картинній галереї (живопис), у зібранні галереї «Проміс», у приватних колекціях України, Росії, Польщі, Німеччини, США.

 


Нас із Миколою поєднала любов до мистецтва

Напередодні відкриття цьогорічної виставки «Пам’яті Миколи Колядка» зустрілася з його дружиною Наталею, теж художницею, яка працює в техніці петриківського розпису.

- Микола народився в Запоріжжі в робітничій родині, - розповіла Наталя. - Батько працював на коксохімічному заводі, мати була спочатку домогосподаркою, а коли діти виросли, пішла працювати. Микола був найменшою дитиною в сім`ї. Мав старшого брата Олександра й сестру Зінаїду. Те, що став художником, слід завдячувати їй. Саме вона, сама ще дитина, відвела Миколу в художню школу.

- Розкажіть, як він працював над творами.

- Увесь сюжет картини він спочатку й до кінця продумував у голові до найменших деталей. Потім переносив усе на полотно. Малював дуже швидко. Енергія з нього так і вихлюпувала – за півдня він міг розкрити тему картини, тобто заповнити все полотно.
Головне – те, що у нього була феноменальна уява. Усе, що з натури, легко зробити. А те, що в уяві – набагато важче. Рано-вранці він міг прокинутися й, лежачи, обдумувати майбутній твір. Подумки малював його, потім міг зробити ескізи (їх залишилося багато). Зарисовки робив авторучками, олівцями, навіть на газетах, коли не було під рукою чистого аркуша, потім вирізав їх і наклеював на папір.

- Чи радився з вами?

- На жаль, він майже не ділився зі мною своїми творчими задумами, був дуже самостійним художником, тому багато картин не мають назв. Готуючи виставку, ми давали їм назви, тому що самі розуміємо ці твори, але нам важко було це робити.

- Художник Георгій Карадуманов у розмові зі мною зазначив, що Микола надзвичайно талановитий, своєрідний живописець і кожна його картина дуже індивідуальна, для кожної він шукав технічні можливості, щоб реалізувати обрану тему.

- Так, він використовував різні техніки. Наприклад, у пізніх своїх роботах, щоб надати об’ємності, застосовував білу рельєфну пасту, іноді намішував суміш за своїм власним рецептом і робив малюнок на полотні, а потім уже додавав потрібні кольори. Цю техніку можна побачити у таких творах як «Козацька розвідка», «Гуляки», «Перекотиполе». Це було в 90-ті роки.

Разом зі своїми колегами він також робив офорти. Пластини багатьох із них залишилися. Якби був верстат, то їх можна було б віддрукувати.

- А де ви познайомилися з Миколою?

- У Дніпропетровському державному художньому училищі: я навчалася на декоративно-оформлювальному відділенні, а він – на живописно-педагогічному. Із нами навчалися також майбутні запорізькі художники Галина Сапегіна, Микола Іолоп. Нас із Миколою поєднала любов до мистецтва. Відслуживши в армії, він повернувся в Запоріжжя, незабаром ми одружилися.

- Ваш син обрав мистецьку професію?

- Коли Микола помер, синові був 21 рік. Він навчався на останньому курсі Запорізького машинобудівного інституту на факультеті програмування. Проте програмістом не став, його привабила архітектура.

- Микола був гарним батьком?

- Син у дитинстві дуже любив ліпити. Разом із батьком вони творили військо козаків, коней, а потім удвох гралися. Усе, звичайно, було в пластиліні. Під час гри Микола розповідав про Україну, про козаків. Коли Денис підріс, дискутували на різні теми. Ми часто родиною ходили на Хортицю. Завдяки правильному батьківському вихованню син виріс порядною людиною.

- Микола трохи викладав у ПТУ…

- Так, він викладав малюнок у ПТУ №6. Діти тягнулися до нього, дуже поважали й цінували його за майстерність, талант. Він і сам їх дуже любив і по-доброму до кожного ставився. У нього був великий зошит, в якому робив зарисовки портретів своїх учнів. Саме в цей час у нього навчалися діти художника Олександра Смородіна, він дуже хвалив їх.

Узагалі ж спочатку Микола постійно працював у Запорізькому художньому фонді разом із Анатолієм Скрипкою, Георгієм Карадумановим, Анатолієм Грабчилевим, Галиною Сапегіною й багатьма іншими митцями. У 1991 році його запросили в галерею «Проміс». Проте Миколі завжди було важко працювати на замовлення. Примусова робота його дуже гнітила. Іноді в нього народжувалися цікаві думки щодо майбутнього твору, а реалізувати їх не міг - на це не було часу, він повинен був вчасно виконати замовлення.

- Що вас особисто приваблювало в ньому?

- У нього була весела вдача. Розумів жарти й сам любив пожартувати. А як сердився, то краще до нього не підходь! Життя з ним, з одного боку, було як на вулкані, а з іншого – цікаве. Якби не він, то, можливо, я й не стала б серйозно займалася петриківським розписом. Я ж сама із Петриківки. Микола наполягав, щоб я не покидала заняття мистецтвом й шліфувала свою майстерність. Проте в нього було своє сприйняття моєї роботи.

- Чи були в нього друзі?

- Був у нього хороший приятель Олександр Ткаченко, родом із Дніпропетровська, нині живе в США. Вони дуже багато говорили про мистецтво. Багато часу проводив у спілкуванні з Сергієм Бережненком.

На пленері в Грушівці, що на Миколаївщині, він познайомився з художницею Лідою Боднар-Балахутрак із Х’юстона (Сполучені Штати Америки). У них зав’язалася творча дружба. Люба була дуже вражена його особистістю.

Народжений, щоб стати художником

Художниця Галина Сапегіна – однокурсниця Миколи Колядка. Багато років вони працювали разом у Запорізькому художньо-виробничому комбінаті. Ось її розповідь про колегу:

- Те, що вирізняє Миколу серед інших художників і ставить його на відповідний щабель, це те, що він із дитинства цікавився історією України й, зокрема, козацтвом. У ті роки на цю тему було накладено табу. Миколу цікавило все: не лише, де козаки воювали, а, перш за все, ким вони є, звідки походять, який одяг носили, особливості військової тактики. Він їздив козацькими містами, селами. Це був його душевний стан. Саме пізнання цього пласту історії було дуже важливим для нього.

Ця людина ніби народилася для того, щоб відкрити цей пласт інформації, хоча б її частину. Це - найголовніше в ньому.

Микола уже став талановитим живописцем. Навіть перебуваючи на службі в армії, він не полишав малювання (там він був штабним художником). Ізвідти привіз близько тисячі зарисовок. У маленькому альбомчику він замальовував композиції. Там можна було побачити не лише вояків, а й ілюстрації до творів.

Спочатку його творчість була спрямована на ілюстрації, а це дуже складний вид мистецтва. Це не просто натюрморти, пейзажі чи якісь зарисовки. Це були готові композиції, й вони торкалися не лише історії України, а й історії інших країн, і саме військової. Той доробок, що він показав після служби, мене дуже вразив. Це були чіткі ескізи до готових робіт. Згодом він розповідав: «Якщо я бачу на зарисовці, що композиція лежить у потрібних мені параметрах, то ці параметри я чітко переношу на полотно, не відхиляючись ні вправо, ні вліво, інакше композиція може просто поламатися». Це дуже важливо, тому що художники не часто це використовують у своїй творчості. Це чітка підготовка до того, що ти повинен зробити. Це вже майже готовий твір. Тому йому писати з натури, як це роблять багато митців, не було потреби. Він їздив на Кавказ, у Польщу, спостерігав і все робив по пам’яті. У залежності від настрою.

Пам’ятаю, вони з Миколою Іолопом і В’ячеславом Нежугою були на Кавказі. Ці митці розповідали, що Микола не робив жодних зарисовок, а коли приїхав у Запоріжжя, то зробив багато робіт саме за цією тематикою. У нього була фотографічна пам'ять. Дехто йому, звичайно, заздрив.

І в поле чи в ліс він виходив для того, щоб набратися вражень. А потім малював поле, ковилу…

А людиною він був складною. Проте в нього була дуже висока самодисципліна. У майстерню він приходив дуже рано. Він, єдиний із художників, спочатку наводив там ідеальний порядок, обов’язково мив підлогу, а вже потім приступав до роботи. Про це мені неодноразово розповідав світлої пам’яті Іван Васильович Василенко.

Микола завжди знав, яку роботу буде виконувати. Мені він якось говорив: «У мене, Галю, матеріалів достатньо. Усе те, що я намалював, його вистачить надовго. І хоча зарисовки виконані ручкою або олівцем, я все бачу в кольорах».

Люди його сприймали як художника. Дехто заздрив, дехто навпаки любив, але поважали.

Микола іноді зізнавався мені: «Мистецтво – єдине, що мене захоплює по-справжньому. Це - моя єдина життєва потреба». Це його й рятувало.

Пізнавши новий жанр у мистецтві, писав цікаві твори

Майстерня заслуженого художника України Ірини Гресик розташована поруч із майстернею, де колись працював Микола Колядко. Із сумом пригадала вона той день, коли Микола помер. А потім продовжила розповідь:

- Микола був дуже талановитим, яскравим, національно свідомим художником із харизматичним характером. Цікавий співбесідник. Щедрий на спілкування. Багато читав. І сам дуже красивий.

Для своїх колег, з якими навчався, Микола був зразком, і вони слідували його творчим знахідкам (В’ячеслав Нежуга, Анатолій Тарабанов). Він вдумливо ставився до роботи і працював дуже швидко.

Наші майстерні були поруч. Вирізняло його серед інших те, що він позитивно сприймав успіхи інших художників. Пам’ятаю, коли ми з чоловіком Сергієм робили керамічні твори, він зайшов на кілька хвилин, щоб перепочити від своєї роботи, то із зацікавленням сприймав нове для себе в іншому творчому жанрі. Потім він сам виготовив цікаві різноманітні керамічні твори.

Художник Анатолій Скрипка пригадав, як у компанії з Анатолієм Безпаловим і Миколою Колядком їздили на Полтавщину під Сорочинці – на дачу одного з письменників. Там вони відпочивали, ловили рибу й робили етюди до своїх майбутніх творів. Прикметно, що Микола Колядко майже не малював, лише спостерігав, а потім результати цих спостережень виливалися на його полотна.

Один із останніх доробків Ірини Ласки

За словами Наталі Колядко, виставку складуть близько 60 належно оформлених робіт її чоловіка, що зберігаються в родині. Узагалі ж їх залишилося набагато більше.

- До виставки почали готуватися заздалегідь, - розповіла Наталя Колядко. – Мистецтвознавець Запорізького обласного художнього музею, заслужений працівник культури України Ірина Ласка з великою повагою, трепетно ставилася до Миколи як художника. Вона вже з квітня допомогла мені відібрати картини на виставку, готувалася сама до неї, висловила свою думку щодо його творчості. Ми планували зробити вернісаж у виставковій залі Запорізької організації НСХУ, а потім через місяць-два – у Запорізькому художньому музеї за її безпосередньої участі. Ірина Миколаївна дуже багато уваги приділяла Миколі, дуже цінувала його талант.

На жаль, передчасна смерть 5 вересня цього року обірвала її життя, але Ірина Миколаївна встигла залишити свій відгук – один із останніх її мистецьких доробків:

«Ставний, енергійний, красивий, яскрава творча особистість - таким залишиться в пам'яті запорізький художник Микола Колядко.

Перша велика персональна виставка, яку він готувався показати до 50-річчя, була посмертною. Вона стала відкриттям цікавого митця й значною подією в культурному житті міста – запоріжці й гості побачили тоді 76 малярських творів, 33 графічних, шість скульптурних (шамот). Експозиція у виставковій залі Запорізької організації НСХУ різнобічно репрезентувала 25-річний доробок художника зі сформованим світоглядом, власною естетикою живописного полотна та індивідуальною стильовою манерою, який жив і працював із відчуттям генетичної причетності до екокультурного простору України.

Постійне внутрішнє зосередження не закривало його від життя. Митець був відкритий для вражень і готовий до духовного зусилля, усвідомлював його необхідність. Праця в майстерні стала потребою і проявом напруженого внутрішнього життя.

Кожна робота відповідала його внутрішньому світові, його розумінню людини й природи, історії й мистецтва. Його образ проступає в роботах. У житті митця були сумніви, тривоги й страждання - ознаки росту й становлення, але перемагала життєлюбність. Його життя пройшло в Запоріжжі, поряд із Хортицею і Дніпрогесом, на благодатній землі, що зберегла історичну пам'ять про козацьку героїку.

Микола Колядко творчо заявив про себе й привернув увагу на республіканській виставці «Молодість країни» (1987) картинами «Розмова про кохання» (1986) і «Художниця і модель» (1986).

Зустріч художника й моделі - це неминуче зіткнення двох світів, складне переплетіння реального й зображуваного, що має привести до істини. У творі Миколи Колядка їхній діалог виключений із побутового контексту, а світлова й колірно-ритмічна побудова картини значно підвищують емоційний рівень її сприйняття.

У 70-80 роки кілька поїздок на Полтавщину були плідними творчо й у плані самоусвідомлення. Свої враження митець образно передав у полотні «Вечірні плітки» (1989, 195x170), де звичайну сцену сільських жіночих посиденьок подає як театралізоване дійство з відтінком гротеску.

Його персонажі - з навколишнього життя, але на полотнах вони живуть за його сценарієм.

Одна з перших картин молодого художника – «Вела коня по лужку» (1975). В основі поетики живописного твору - народна пісня. Традиційна для народного мистецтва колірна гама у поєднанні з уповільненим ритмом співучих ліній дає відчуття усталеності й вічності. У 1991-му він написав ще одну подібну картину – «Коник мій сивий». У ній посилення метафоричності й відхід - звільнення - від колірної традиційності до свідомої стриманості у сірувато-темно-коричневих тонах зі спалахом смарагдового неба.

Козацька тема, до якої художник ставився з особливим пієтетом, проходить через його творчість із початку 90-х. Це невеликі полотна, сповнені романтики й барокової напруги («Козацький курінчик» (1995), «Козацька розвідка», «Козаки гуляють» (обидві 1998).

Із 1989 року митець чотири рази виїздив на міжнародні та всеукраїнські пленери - свіжі враження й атмосфера творчої співпраці спонукали до самовдосконалення.

У 1992 році здійснив творче відрядження від галереї «Проміс» у Крим. Там знайшов відповідність своєму внутрішньому стану, там розкрилася нова грань його таланту.

З високої точки зору - застиглі хвилі білих скель у синьому піднебессі, між ними сум'яття коричневої маси дерев, затиснутих білими вертикалями і зеленими площинами плато. Безкрайність краєвиду й космічність гірських панорам. Напруга пензля й схвильованість душі («Мангуп», «Весна в Криму»).

Перша персональна виставка в галереї «Проміс» (1994) представила Миколу Колядка як сформованого художника з визначеним колом інтересів, звернених до національних джерел. («Запах м'яти», «Осінні квіти», «На Січ», «Наречена» (1992-1994)). На цей час він уже виробив свій стиль, піднесений і неповторний 2 колірній мінливості, в лінійній виразності й символічній наповненості. Вільно стилізуючи, створював опоетизовані, ідеалізовані жіночі образи з повним відчуттям свободи й розмаїтості («Натюрморт із осінніми плодами», 1992; «Подих моря», 1995; «Дружина гетьмана», 1996).

Виділяється група робіт, створених на пограниччі з жанровими, в них людина зображена в середовищі, що активно залучається до розкриття образу («Різдвяний гість», 1989; «Осінні квіти», 1991; «Вечір на Маковія», 1998).

Через персонажі Микола Колядко веде розмову зі своїм глядачем - про значиме: красу й гармонію, надію й спокій (чи неспокій), про потаємне (таїну жіночості й життя) («Місячна колискова», 1978; «Портрет із півнем», 1986; «Ранкові птахи», 1994).

Особливе місце в його творчому доробку займає полотно «Україна - рік 1933-й» (1990, 105x135), що пізніше віднесуть до історії українського малярства. Страшна трагедія голодомору передана через крайню концентрацію авторського переживання, яке митець передав у незвичайному лаконізмі: сіро-попелясте тло, на якому умовно наведені білим контуром три селянські силуети з розпачливо піднятими руками над такими ж трьома силуетами в трунах. Композиційна схема витікає з іконопису.

Для художника були важливими враження від його робіт, але сам про них говорив мало, через те деякі з них залишилися для сприймання на рівні фабульності, а те нерозгадане, що за нею, відійшло з ним за грань. Так художник щедро подарував нам можливість проживати його картини в наших асоціаціях («Битва», 1979; «Казка», 1994; «Містерія», 1996; «Страта Дон Кіхота», 1996). Останнє - незакінчене - полотно «Доля» (1999) нагадує нам про Шевченкову «Катерину».

Видається, що творчість Миколи Колядка обірвалася на початку нового етапу. Він невпинно й послідовно йшов шляхом духовного і фахового зростання й залишив творчий доробок, якого не торкнеться селекція часу. Він зайняв гідне місце в царині сучасного українського малярства».

 


На знімках:


04

Натюрморт (1997)


07

«Дружина гетьмана» (1996)


06

«Поділля» (1997)

 

02
«Портрет художниці Наталі Коробової»


03

«Козацька розвідка в степу» (1998)


05

«Гуляки» (1998)


08

Останнє (незакінчене) полотно «Доля» (1999)