ПАВЛО ДВОРСЬКИЙ:

«Пісня Назарія з неба летить»

132ВІРА СЕРЕДА

На конкурсі молодих виконавців сучасної естрадної пісні імені Назарія Яремчука, що відбувся 28-29 листопада в Чернівцях і проходив із нагоди відзначення 60-річчя від дня народження Назарія Яремчука, головою журі був народний артист України Павло Дворський. Майже 18 років співпраці й дружби пов'язують його із Назарієм. Тож у нашій із паном Павлом розмові йшлося, перш за все, про його творчого побратима, якому 30 листопада виповнилося б 60 років, якби нещадна хвороба не загасила свічку його життя.

 



 

 

Зустріч, на яку не можна було запізнитися

- Пане Павле, де ви були в червні 1995-го?

- Протягом кількох місяців я разом із дуетом «Писанка» й Володимиром Прокопиком гастролював по Сполучених Штатах Америки. Коли до кінця туру залишалося півмісяця, моя дружина Світлана зателефонувала й сказала: «Слухай, Павле, я знаю, що у вас гастролі до 14 липня, але, знаєш, у дуже поганому стані кум Назарій (Назарій – хрещений батько нашого сина В'ячеслава)».

Ми з колегами терміново взяли квитки, попросили пришвидшити гастролі, прилетіли прямим рейсом із Нью-Йорка в Івано-Франківськ, сіли в таксі й на швидкості 150-160 кілометрів на годину поїхали в Чернівці. Було кілька аварійних моментів, але ми поспішали, щоби встигнути зустрітися з Назарієм.

Устигли, зустрілися. Він лежав у обласній лікарні. Дві години ми з ним спілкувалися - обнімали його, говорили йому теплі слова від родини, від брата Дмитра (ми були і в Канаді, виступали у Вінніпегу), від тисяч прихильників його таланту. А Назарій казав: «Та у мене маленька хвороба, я її переможу. Ми ще дамо сотні, тисячі концертів для тих людей, які прагнуть, які живуть рідною піснею, рідною культурою».

Наступного ранку ми з Миколою Бакаєм, побратимом Назарія, моїм співавтором, прийшли в лікарню вранці 30 червня, на наших очах, на очах його синів о 10-ій годині 20 хвилин Назарій покинув цей світ. Зупинився також його годинник.

 

«У тім краю, у пастці кам'яній нас чатувала смерть підступна і німа»

- Для декого смерть Назарія стала несподіваною. Але ж Афганістан і Чорнобиль не могли не зробити свою чорну справу?

- В Афганістані я не був, бо мене й ще двох митців із Полтавщини Наталку Хоменко і Юрія Михайловського готували від ТОВ «Україна» в Канаду. На цей час про Афганістан ще ніхто не чув. За кордон дозволялося тоді виїхати мінімальним складом - тріо. Я – співак і композитор, грав на гітарі. А баяніст і співачка мали взяти участь у конкурсі української пісні на традиційному фестивалі в Ріджані. Туди, на український фестиваль, з'їжджалися тисячі українців із Канади й США. Там організовували виставки українських вишиванок, виробів із дерева, співали українських пісень, готували наші страви, якими частували всіх гостей. Там я вперше побачив, як американці й канадці стояли в черзі, щоб покуштувати наш смачний борщ, вареники, голубці. Це був 1987 рік – моя перша поїздка за кордон.

Перед від'їздом у Канаду мені сказали, що «Смерічка» має теж їхати виконувати свій інтернаціональний обов'язок в Афганістан – виступати перед радянськими солдатами.

- Скажемо так, вам «не пощастило».

- Так. Тому що ніхто не бажав туди їхати. Назарій розповідав про цю поїздку. Вона поділила його життя навпіл. У нього збереглася відрядна посвідка, видана Центральним будинком російської армії про те, що він перебував у службовому відрядженні до Кабула в складі ВІА «Смерічка». Там вони дали 26 концертів, долаючи нестерпну спеку й виснажливі переїзди. Справа в тім, що до 1990 року ансамбль «Смерічка» не виїжджав у капіталістичні країни. Пов'язано це було з тим, що колектив базувавсь у Чернівцях. Західна Україна. А це завжди тривожило партійних можновладців: як би чого не вийшло. Адже звідти пішли бандерівці, мельниківці, УПівці. Тому Назарію треба було пройти через Чорнобиль, Афганістан, щоб отримати дозвіл: «А тепер ви можете поїхати, хлопці».

- Після поїздки в Афганістан Володимир Прокопик написав пісню «Не жди мене» на вірші Анатолія Матвійчука. Не важко здогадатись, як реагував зал, коли Назарій Яремчук виконував цей твір.

- Люди слухали пісню зі сльозами на очах, матері плакали.

- І в Чорнобиль ви уже поїхали.

- Так сталося, що в 1986 році ми з Назарієм і Орестом Хомою з однією гітарою поїхали прямо до тих, хто будував укриття для реактора. Увесь колектив не можна було взяти. Ми спілкувалися з ліквідаторами, а виступали в бункері в ста метрах від реактора, дали концерт. Звичайно, нам виділили одяг, маски, але, ви знаєте, ми зараз уже через роки розуміємо, що ті маски, як п'яте колесо до воза...

- Гітару потім викинули?

- Звичайно! То була дуже дорога гітара «Yamaha». Її мені привезли з Франції. Прекрасна гітара! Вона набрала берів, і сказали, що бажано цей інструмент із собою не брати. Уже згодом, на гастролях в Америці, в 1990 році я купив таку ж гітару, правда, електроакустичну, зараз на ній грають мої сини В'ячеслав і Павло.

Я згадую слова Назарія: «Павле! Нам, людям-митцям, треба було пройти через Чорнобиль і через Афганістан, щоб нам дали можливість виступити перед своїми краянами в Америці, в Канаді, в Бразилії, Уругваї, Венесуелі, Австралії...»

 

Зустріч довжиною в десятки років

- А яка була перша країна, куди дозволили поїхати Назарію?

- Канада, в 1988 році.

- То ви були першим, хто зустрівсь із братом Назарія Дмитром?

- У 1987 році ми таємно зустрілися, тому що нас дуже попереджали в Москві. Видали нам такі спеціальні блакитні книжечки, в яких було написано, що не можна робити за кордоном. Ну, крок назад, крок убік, крок вперед – не можна. Тільки можна... Але перед поїздкою в Канаду Назарій мене просив: «Павле! Якщо в тебе випаде хоч одна мить подивитися, потиснути руку моєму рідному братові, зроби це від мене, розкажи про моїх синів, про мою родину, про те, що ми робимо, що я мрію зустрітися з рідним братом».

Допоміг щасливий випадок. Нашому творчому тріо організували зустріч із українським хором під керуванням диригента Володимира Климківа. Під час перерви я познайомився з дружиною диригента, пані Марійкою і, щоб ніхто не почув, запитав її, чи не знає вона Дмитра Яремчука, брата мого товариша по ансамблю. Пані Марійка сказала, що добре знає цю чудову людину, адже він приходить іноді на репетиції хору, має гарний голос... «Щось придумаємо», - сказала вона.

Наступного дня після концерту пані Марійка підійшла до керівника нашої групи й попросила відпустити ненадовго мене в українське кафе, де музиканти хочуть навчитися моїх пісень «Стожари», «Смерекова хата», «Місячна дорога». У кав'ярні ми з Дмитром зустрілися начебто випадково. Потім я сказав усім, що хочу прийняти душ. У кабінках у підвальному приміщенні я зустрівся й переговорив протягом 15 хвилин із братом Назарія.

Але вже в 1988 році, коли вони вперше зустрілися в аеропорту Вінніпега, ми, ті, хто був поруч, дуже раділи за них. Неможливо передати словами ті почуття, які були у двох братів – Дмитра, який виїхав і жив майже все свідоме життя в Канаді, й Назарія, котрий став відомим співаком, звеличував рідну землю, Україну й зміг лише у віці 37 років уперше поїхати в капіталістичну країну, щоб зустрітися з рідним братом, обнятися й тішитися, співати й спілкуватися.

Потім цілу ніч у хаті Дмитра Яремчука лунали народні пісні, гуцульські, «Смерекова хата», «Стожари», «Червона рута», «Водограй», «У Карпатах ходить осінь», «У лузі над Прутом», «Заграй ми, цигане старий» - ті пісні, які хвилювали серця й душі. А нас тоді їхало троє – ми ще не могли поїхати всім колективом. Поїхали співачка зі Львова Ніна Мельник, Назарій і я. Усім колективом ми вперше поїхали лише в 1990 році.

- А хто акомпанував Назарію?

- Я. Назарій співав під гітару, під рояль, під баян. Це був Вінніпезький фестиваль усіх національностей, які проживають у Канаді. Кожна нація виставляла свій павільйон. Україна мала того року павільйон «Полтава». У ньому протягом чотирьох днів ми мали по три виступи на день. Щоразу це були нові глядачі, новий репертуар. Дмитро приходив на кожен концерт. І ми тішилися, що два брати через океани, через десятки років обійнялися. Хто думав, що старший брат Дмитро переживе молодшого брата Назарія? Дмитро помер 21 серпня 2010 року в місті Вінніпег на 96-му році життя. Прах його похований на батьківщині, у Вижниці.

 

До кожної людини – з любов'ю

- Чи був якийсь випадок, пов'язаний із Назарієм, що вам запам'ятався?

- У 1976 році, коли я прийшов у «Смерічку», якось так випало, що перші концерти я давав у складі «Смерічки» разом із Назарієм у своєму рідному селі Ленківці й у районному центрі Кельменці, де я навчавсь у музичній школі. На концертах у залі були присутні всі мої рідні.

Коли ми прийшли після концерту до нас додому, мама нас зустріла, приготувала борщ, вареники і до вареників поставила сметану (батьки тримали корову). Назарій поклав у сметану ложку, а вона стоїть, не падає. Назарій був дуже здивований. А мама каже: «Це наша, ми самі робимо».

Назарій народивсь у селі Рівня, що біля Вижниці. Там – бурхливий Черемош, гори, а тут він приїхав на Кельменеччину – це близько біля Дністра, зовсім інший рельєф. Назарій з'їв вареники (а у наших родичів було два велосипеди) й говорить: «Павле! Я плавав у Черемоші, а так би зараз хотів поплавати у Дністрі...» Дністер такий швидкоплинний, прозорий. Люди пили звідти воду - одна з найчистіших річок у Європі.

І ми сіли на велосипеди, через усе наше село, через сусіднє поїхали до Дністра. Люди дивилися, впізнавали Назарія, віталися. Приїхали, а він - шуг у Дністер! Я чую: плаває і співає. Потім сказав: «Так, Павле, я тішуся й горджуся, що народився біля підніжжя Карпат... Але ж, ти знаєш, наша Україна багата. Це ж наші Дніпро, Дністер. А ці селяни, які на цій благословенній землі вирощують урожаї й творять нашу культуру, нашу самобутність – святі люди». Він любив бути близько до людей - любив селян, учителів, шахтарів. Він ішов до кожної людини з любов'ю і з цими світлими почуттями.

 

Із Австралії – на запорізький концерт «Смерічки»

- «Смерічка» й ви з Назарієм Яремчуком неодноразово бували в Запоріжжі. Не пригадаєте цікаві моменти?

- В Україну приїжджало багато іноземних гостей, особливо в Запоріжжя. Але були якісь тодішні закони, що іноземцям не можна було потрапити на концерт, просто купивши квиток у касі. Вони мусили тихцем давати гроші білетерам, щоб ті продали квитки й не казали нікому, що вони - іноземці. Ось на наш концерт у Запоріжжі прийшли п'ять чи шість австралійців.

І що ви думаєте? Яка доля! У 1991 році я був запрошений у складі групи «Галичина» зі Львова, а також Михайло Сливоцький і Марія Мельник, на гастролі в Австралію. У Сіднеї зустрічаємо людей, а вони кажуть: «Ви знаєте, в Запоріжжі ми були у вас таємно на концерті. Ми заплатили, щоб нас пустили в зал. Чому ви раніше не приїжджали в Австралію? Ми стільки листів направили в Міністерство культури СРСР. Також із Канади писали такі листи, зі США, а нам увесь час відповідали: «У колективу дуже багато роботи, й вони не мають часу на зарубіжні поїздки».

А все через те, що ми були колективом із Західної України. Ось із цими людьми ми зустрічалися - родина Соловіїв із Сіднея говорила: «Оце ми були там, у Запоріжжі, на вашому з Назарієм концерті. І ми раді, що вже зараз крига скресла, і хоч якісь вісточки є з України, хоч малими групами, але ви приїжджаєте й даруєте людям пісню нашу рідну».

У 1990 році ми вперше з ансамблем «Смерічка» приїхали в США, Канаду. У 1993 році були величезні гастролі по Америці й Канаді - близько 45 концертів у різних містах: від Нью-Йорка до Сан-Франциско і Лос-Анджелеса в Сполучених Штатах Америки й від Монреаля до Ванкувера в Канаді. Були зйомки, прямі ефіри й завжди, звичайно, нас запитували про Україну. Місто, яке знали всі - Чорнобиль, а коли бачили світлини, де ми з Назарієм біля реактора, то не вірили й казали : «Це неправда, це фотомонтаж». Уявляєте? Не вірили, що люди могли виживати, побувавши там. Хто знає, може, й не треба було нам до того реактора йти, але ж намагалися підтримати тих, хто гасив пожежі, дезактивував техніку, скидав із потрощених дахів четвертого блоку АЕС уламки графітових стержнів, хто рятував увесь світ. Звичайно, яке опромінення отримав там Назарій, ніхто не знає.

- У вас є «Пісня Назарія». Коли ви її створили?

- Приблизно в 2005 році я їхав у США, й журналіст Павло Лехновський дав мені цей вірш. Так народилася пісня.

 

 

На знімку:

dvor
«Смеречани» й дует «Писанка» під час гастрольної поїздки в Канаду (1993). Зліва направо: Віктор Рудюк, Іван Кавацюк, Павло Дворський, Оксана Савчук, Назарій Яремчук, Володимир Прокопик. Фото із архіву Павла Дворського