«Смерічка», музика й морські простори в житті Саші Соколова

sas

ВІРА СЕРЕДА

Відтоді, коли в пісенному просторі України, а згодом й інших країн розлилися пісні вокально-інструментального ансамблю «Смерічка», якість яких була позначена не одним десятком років популярності, авторку цих рядків завжди цікавили новини, пов'язані з цим колективом та його творцями. Лише не так давно зловила себе на думці, що детальні розповіді про цей вокально-інструментальний ансамбль обриваються приблизно 1979 роком, а потім знаходимо короткі публікації, що поверхово охоплюють цей період, в основному ж у них ідеться про минулі заслуги колективу, її засновника Левка Дутковського та основного соліста Назарія Яремчука. Тож, коли трапилася нагода поспілкуватись із музичним керівником ВІА «Смерічка» Сашею Соколовим, захотілося якомога більше висвітлити творче життя ансамблю з 1979 по 1985 рік - саме в цей час він працював у «Смерічці». Серед пісень, що Саша аранжував для соліста ансамблю, тоді ще заслуженого артиста України Назарія Яремчука, - відомі й популярні донині «Гай, зелений гай», «Зачаруй», «Я тебя рисую», «Матіоли», «Гол-футбол» та багато інших.

Коли ми почали спілкуватися, виявилося, що майже все життя Саші Соколова (а народився він 30 березня 1952 року у Львові) з раннього дитинства пов'язане з музикою й сповнене захоплюючих подій і зустрічей із цікавими творчими особистостями. Його шлях у музику був свідомим і цілеспрямованим. Він – професійний музикант: 1975 року закінчив Львівську консерваторію, отримавши фах оперно-симфонічного диригента й аранжувальника.

Із 1996 року митець живе в Німеччині, неподалік Ганновера. Він продовжує творити: пише музику для театральних вистав міст Бремен (до речі, тут він є музичним керівником у місцевому театрі), Кассель, Гамбург, Любек, Хайденхайм, Гамбург, Мюнхен. Крім того, опанував професію телеоператора. Має приватну студію «ProMediaStudio», в якій вони разом із дружиною Гітте плідно співпрацюють із телебаченням.

У незалежній Україні він уперше побував у складі творчої групи студії наприкінці серпня минулого року, де брав участь у виробництві рекламного фільму на замовлення німецького телебачення «SonnenklarTV» про туристичний круїзний маршрут Дніпром, Чорним морем і Дунаєм.

 

 

 

 

ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ «СМЕРІЧКИ»

 

Майже всім складом «Ватри» - в «Смерічку»

- Сашо, як сталося, що майже у повному складі вокально-інструментальний ансамбль «Ватра» Львівської філармонії 1979 року перейшов у ВІА «Смерічка»?

- Причина переходу криється в подіях 1977 року. ВІА «Ватра», художнім керівником якого був Іван Попович, а я – музичним, зробив дуже цікаву програму. У репертуарі були, крім сучасних, українські народні пісні. Проте художня рада Львівської обласної філармонії мені зауважила: «Ваша програма цікава, але ви співаєте пісні, які б ми не хотіли чути». Я не зрозумів: «То вони погані, чи що?» «Ні, - відповіли, - ці пісні співали вороги радянської влади». Я спробував заперечити: «Вибачте, але це не ті пісні, що написав хтось із ворогів. Український народ завжди співав ці пісні». Я був молодий, дуже запальний, послав усю ту художню раду далеко. Після цього мене викликав партійний шеф і сказав: «Ти зробив велику помилку, через це не дістанеш у Львові жодної роботи».

Зібравши своїх музикантів, я розповів, що сталося, що я не маю більше можливості залишатись у філармонії. Трохи згодом Левко Дутковський почав шукати нових музикантів для «Смерічки».

Дирекція Чернівецької обласної філармонії, яку уособлювали Петро Коваленко й Мирослав Поморянський, умовила Левка Дутковського, за словами Мирослава Поморянського, в інтерв'ю журналістам на початку 1980 року, знову повернутись у «Смерічку», щоб вивести її із творчої кризи. Левко Тарасович, приймаючи пропозицію, поставив вимогу надати йому можливість сформувати колектив, що повністю відповідав би його власному баченню та вимогам сучасної біт-музики, в якій на цей час утворилося чимало нових течій і тенденцій. Зокрема, він хотів відмовитися від мідної групи інструментів та модернізувати стиль співу.

- Левко Дутковський зателефонував Віктору Морозову, котрий йому повідомив, що для мене закрили Львів. Вислухавши, Левко запросив нас двох на розмову в Чернівці. Ми приїхали, зустрілися. Плани Левка зацікавили нас.

Повертаючись поїздом у Львів, ми вирішили: «Перейдемо до «Смерічки». Зібрали своїх колег-музикантів і сказали: «Є така можливість. Хто їде з нами?» Пішли всі, окрім духової групи, бо їх ми не запрошували, вибачившись перед ними за це. Отож Юрко Луцейко, Ігор Лесько, Віктор Морозов, Віталій Середа, я, а також наш звукорежисер Едуард Григор'єв переїхали в Чернівці.

- Доволі велика група! Де ви мешкали?

- У великому будинку на зразок гуртожитку із шести чи семи кімнат у самому центрі Чернівців. Тут уже мешкав Паша Дворський. Одну з кімнат займав Назарій Яремчук із дружиною. Напередодні нашого приїзду він отримав звання заслуженого артиста України (20.10.1978 – Авт.), і йому надали квартиру.

Левко Дутковський, крім нас, запросив у «Смерічку» дуже гарного музиканта Володимира Прокопика із Чорткова, що на Тернопільщині й запропонував узяти бек-вокалісток - Олену Шевченко (на той час дружина Назарія) і Світлану Соляник, яка прибула з нами зі Львова. Трохи згодом із Івано-Франківська приїхала Світлана Гнатюк.

 

Електроінструменти – в основі нового проекту

- Із чого розпочалась ваша робота?

- Поки ми облаштовувалися, Левко Дутковський переглядав усі можливі західні кліпи й мав ідею зробити на сцені, що мала б вигляд телевізійного екрану, кліп-шоу. Один музичний твір іде за іншим, а на екрані відтворюються світлини, назви творів, їхні автори та інше. Левко почув якось електричну групу «Kraftwerk», яка експериментувала з музикою (її домінуючими стилями були краут-рок і авангард – Авт.). Отже, для цього проекту треба було мати електроінструменти.

- Вони були у вас?

- Ми, львівські хлопці, їх мали. У нас була найкраща на той час апаратура в країні. Коли виникла потреба купити Володі Прокопику синтезатор, ми всі склалися, щоб зібрати потрібну суму.

Пам'ятаю, ми з ним поїхали спочатку в Київ, потім у Москву (в кишені - десять тисяч карбованців). Якщо зважити, що люди заробляли сто карбованців за місяць, це були величезні гроші. Я мав зв'язки із багатьма музикантами, через них і намагався знайти хороший інструмент. Ми його придбали й привезли у Чернівці. Це був найкращий на той час синтезатор «MINI-MOOG».

Уже тоді ансамбль мав своє звучання. Кожної суботи-неділі ми їздили до Львова. Інші п'ять днів працювали в Чернівцях. Нову програму ми робили приблизно три-п'ять місяців. На сцені мали гармонійно поєднатися музика, пісня, якісний звук і світло, а також костюми модельєра Алли Дутковської.

 

Репетиції і перший концерт у Вижниці

- Коли до вас приєднався Назарій Яремчук?

- Він вийшов із відпустки, коли ми вже дещо зробили. Одразу ж розпочали репетиції: знайшли найкращі тональності для його голосу, зняли найяскравіші музичні фарби з нових творів Левка Дутковського, узгодили темп. Після цього я почав робити оркестровки. Мені було дуже цікаво працювати з Назарієм.

- Щось вражало вас у Назарові під час репетицій?

- Так. Він працював досить довго над дрібними деталями, ретельно відточував кожен рух - сотні, тисячі разів, поки не побачить: саме так має бути. Усе мало для нього значення. Уявіть, навіть, як із однієї руки в іншу перекласти мікрофон. Він постійно себе контролював перед дзеркалом.

За задумом Левка, Назарій мав закінчувати перше й друге відділення концерту. Перший наш концерт відбувсь у Вижниці, на сцені, де народився ВІА «Смерічка», але ще не було світла й нових костюмів. Для декого з нас (особливо для мене) костюми були замалі. Дуже тяжко в них співати й рухатись на сцені. Але концерт пройшов із великим успіхом.

 

«Левко завжди мав фантастичні ідеї»

- Зовсім не випадково, що прем'єра програми відбулась у Вижниці, адже саме там Левко Дутковський створив у листопаді 1966 року ВІА «Смерічка».

- Левко Дутковський - дуже талановита людина, перш за все, як організатор, як егоїст у доброму розумінні слова, метою якого є показати свої здібності. На мою думку, це позитивна риса, бо лише ті люди, які прагнули себе показати, досягли чогось у житті, зокрема, й у творчому.

У маленькому містечку Вижниця він показав свої професійні можливості керівника, талановитого музиканта, педагога, композитора. Трапився щасливий випадок, 1972 року самодіяльний колектив «Смерічка» попав на всесоюзну телепередачу «Алло, ми шукаємо таланти» і став лауреатом конкурсу. Партійна політика в СРСР була на той час така, що треба було показувати представників різних національностей і народностей на телебаченні. Завдяки самобутності український колектив і потрапив у телепрограму. Успіху сприяла дуже оригінально написана пісня Володимира Івасюка «Водограй» у його талановитому аранжуванні та пісня Левка Дутковського на вірші Миколи Леонтюка «Горянка». До того ж, співали всі - солісти, вокальний ансамбль, музиканти. Це був невеликий хор. Усе дуже цікаво зробили.

Майже десять років «Смерічка» була на злеті. Колектив узяв участь у зйомках музичних телефільмів «Червона рута» («Укртелефільм», 1971 – Авт.) та «Виступає ансамбль «Смерічка» під керівництвом Левка Дутковського» («Талліннфільм», 1975 - Авт.).

Потім Володя Івасюк розпочав навчання в консерваторії, почав писати серйозну музику. З'явилися нові музичні групи на телебаченні, деякі з них були більш сучасні, й «Смерічка» почала виходити з вищої ліги ТБ і радіо. Крім того, не завжди творчі знахідки Левка Дутковського знаходили підтримку в керівництва. 1975 року зі «Смерічки» йдуть Василь Зінкевич, за ним покидає філармонію Назарій Яремчук. У жовтні 1975-го переходить на телебачення Левко Дутковський і стає там звукорежисером. Проте Назарію запропонували житло, й він незабаром повернувсь у ансамбль.

Коли філармонія запросила Левка відновити «Смерічку», він мав нові ідеї, пов'язані з телебаченням, електронною музикою і власними музичними творами, в яких він поєднав буковинські й загальноукраїнські мотиви. Це була гарна ідея. Левко завжди мав фантастичні ідеї, але, на жаль, короткі за часом.

1979 року ми разом зробили нову групу, змогли використати те, що не кожен міг зробити. По-перше, електроніку, по друге, ми вже були сформованою групою. Я впевнений, Назарія як артиста не було б без Левка - завдяки йому він став співати. Стільки, скільки Левко Дутковський зробив, напевне, ніхто не зробив на українській естраді. За це йому шана й хвала.

 

Головне, чого ми прагнули – зробити цікавий концерт

- Чи складно було вам адаптуватися до нового місця роботи, нового міста?

- Попервах нам було дуже скрутно в матеріальному плані, адже всі гроші ми віддали за апаратуру, а зарплату отримували як за репетиційний період. Хоча в нас і були найвищі ставки на інструментальний ансамбль, але концертів ми в цей час не мали, тож отримували по 60-70 карбованців на місяць. Цього було недостатньо, щоб їздити щотижня поїздом у Львів і назад, де залишилися наші родини. Я, наприклад, змушений був продати майже всю свою бібліотеку, тому що був уже одружений. Дружина працювала, але коштів все одно не вистачало.

Коли ж розпочалася концертна діяльність, музиканти заробляли непогано, доплачували за музичне й художнє керівництво. Якщо виступ відбувався на стадіоні чи в палаці спорту, ми отримували ще одну ставку додатково. Проте на добові, що складали 2,60 карбованця, не можна було дозволити навіть обід (нормальний обід у гарній їдальні або не дуже дорогому ресторані коштував три карбованці). Про сніданок чи вечерю, поїздку містом на ці добові годі й мріяти. Загалом ми були фінансово задоволені. Але не це було головним для нас усіх. Головне, чого ми прагнули, - зробити цікавий концерт для публіки й отримати самим задоволення від цього.

- Де ж відбувся презентаційний концерт «Смерічки»?

- Перший уже справжній концерт відбувсь у Києві (ще без світла), пройшов дуже вдало. Після нього ми були впевнені, що допрацюємо цю програму, як задумали. Було багато позитивних відгуків у різних виданнях.

 

Феєрверк пісень і костюмів

Мені пощастило побачити нову програму. Це було щось надзвичайне на той час. У глибині сцени розташували екран, на якому під час виступу ансамблю висвітлювалися фотографії солістів, назви пісень та їхні автори, картинки карпатської природи, що ілюстрували зміст твору.

Коли на сцену вийшли учасники ансамблю, перше, що вразило, - костюми. Один із комплектів називався «Буковинські коломийки», створила їх модельєр Алла Дутковська. «Атмосферу справжнього чарівництва несуть із собою пухнасті тороки, іскрометні лелітки на різних деталях одягу, його прикрасах; блиск золотавої та сріблястої сирми, перелив скляних камінців...» - так описала їх Міра Костишина в своїй науковій праці «Український народний костюм Північної Буковини: традиції і сучасність» (Чернівці, 1996). Справді, ця колекція змусила глядача поринути в казковий світ буковинських народних пісень, відірватися від реальності й опинитися думками, всією душею на сцені разом із артистами, а також творами, написаними за законами фольклорної стилістики. Це були яскраво-червоні костюми. Чоловічий одяг увібрав у себе принади гуцульського сардака й вільної європейської мантії, що давало можливість творити на сцені образи пісень, робити з кожної пісні невеличку виставу. Впадали в око жовті підвіски з білим геометричним орнаментом на червоному фоні. Довгі жіночі сукні мали теж цікавий крій, що створював ефект розкоші. Крім того, вони були прикрашені камінцями й золотистими стрічками, що підсилювало цей ефект. Доповнював образ ніжний шарф, що додавав витонченості.

Костюм Назарія Яремчука був білого кольору й більш класичним, ніж звичайно. Доповнював його чорний шалик із вишивкою квіткових мотивів.


162895
ВІА «Смерічка в костюмах «Буковинські коломийки» від модельєра Алли Дутковської. Фото із архіву Чернівецької обласної філармонії

 

Глядачі в залі перебували в полоні сучасної біт-музики з використанням найновіших електроінструментів. На той час це було щось неймовірне. Реакція глядачів була відповідною.

У залі поруч із музичним режисером працював зі світлом інженер-електрик, створюючи відповідний настрій разом із піснею, це трохи нагадувало дискотеку.

У концерті глядачі побачили ще один комплект костюмів Алли Дутковської під назвою «Зачаруй», народжений під впливом однойменної пісні Левка Дутковського у 1979 році. Вокалісти мали штани й сорочки білого кольору. Рукав довжиною три четверті підкреслював ефект свіжості й весняної краси.

Модельєрка використала гру кольорів: на білому фоні яскраво помітно контраст жовто-зелених та оранжево-червоних фарб. Тут поєднувалися, за задумом художниці, символи молодості, теплоти й радості із символами вогню, слави й величності. Лінії чорного кольору довершували кольорову гаму.

Костюми були прикрашені трояндою - по низу та на рукавах суконь у жіночих моделях, а також по низу, на рукавах і горловині сорочок у чоловічих. Крім того, великою квіткою була увінчана верхня частина сукні кожної вокалістки. За народними віруваннями, троянда символізує кохання та молодість. Таким чином, один символ передавав суть пісні й почуття її авторів. Цікаво, що в костюмі кожного вокаліста була різна форма горловини - мисоподібна, квадратна, кругла, щілиноподібна – що підкреслювало унікальність і неповторність людської натури.

Костюм Назарія Яремчука мав певні відмінності від моделей вокалістів. Він ніби об'єднав усі кольори декору в одязі вокалістів чоловічої й жіночої груп. Чорні штани, зелений блузон мали контрастний вигляд на тлі білих костюмів вокалістів. Сорочка також була оздоблена чарівними квітами.


3
Зліва направо - Юрій Луцейко, Ігор Лесько, Світлана Соляник, Назарій Яремчук, Світлана Гнатюк, Володимир Прокопик, Павло Дворський, Віктор Морозов, Віталій Середа, Саша Соколов у костюмах «Зачаруй» (модельєр Алла Дутковська). Фото із архіву Чернівецької обласної філармонії

 

Тепер щодо пісенних творів. У першому відділенні привабили буковинські народні пісні, ритмічна пісня Віктора Морозова на вірші Неоніли Стефурак «Черемош», віночок популярних пісень ВІА «Смерічка» попередніх років, пісня Павла Дворського на вірші Володимира Кудрявцева «Стожари». У другому відділенні вирізнялися «Коломийки» Левка Дутковського, сподобався романс Віктора Морозова на вірші Павла Тичини «Люба Інно».

Запам'яталися також нові твори Левка Дутковського «Зачаруй» і «День до сонця» (вірші Олександра Вратарьова), «Матіоли» (вірші Володимира Кудрявцева й Миколи Бучка), «Гол-футбол» (вірші Юрія Рибчинського), пісня Віктора Морозова «Знай, дівчино» (вірші Миколи Бучка) у виконанні Назарія Яремчука.

Чарівності концерту додав дует у складі Світлани Гнатюк та Світлани Соляник.

Варто зауважити, що чимало пісень із нової програми записало Центральне телебачення СРСР.

 

«Найбільший успіх ми завжди мали в Україні»

- Саме ця програма й лягла в основу концертів до Олімпіади-80?

- Щодо репертуару, то він майже не змінився. Родзинкою ж став комплект концертних костюмів - одне з найефектніших творінь Алли Дутковської - під назвою «Олімпійський», створений 1980 року.

Білі атласні костюми були розшиті візерунками зелених, голубих і малинових барв, що відтворювали образи рідних Карпат. Таке оригінальне вбрання доповнювала аплікація олімпійського талісмана - оксамитових ведмедиків. У силует тваринки вмонтували маленькі оптронові лампочки величиною з сірникову голівку, що за спеціальною схемою засвічувалися під час виступу. Цим ансамбль здивував публіку. Горловина також мала різноманітні форми в кожного з учасників.


601189_200069843466301_2095360114_n
Один із найефектніших комплектів костюмів «Смерічки» - «Олімпійський» (автор - Алла Дутковська). Зліва направо -Саша Соколов, Віталій Середа, Світлана Гнатюк, Ігор Лесько, Юрій Луцейко, Павло Дворський, Назарій Яремчук, Світлана Соляник, Володимир Прокопик, Віктор Морозов. Фото із архіву Чернівецької обласної філармонії

 

- Ми таки попали 1980 року на Олімпійські ігри в Москві, мешкали в дуже поганому готелі. Давали маленькі концерти для різних груп спортсменів. Також брали участь у гала-концерті разом із відомими радянськими виконавцями. Після виступу на Олімпійських іграх ВІА «Смерічка» нарешті дістав можливість після тривалої перерви поїхати за кордон - на гастролі в Монголію.

 

programma1
Культурна програма ВІА «Смерічка», створена для «Олімпіади-80» (1-4 сторінки). Із архіву Саші Соколова


programma2
Культурна програма ВІА «Смерічка», створена для «Олімпіади-80» (2-3 сторінки). Із архіву Саші Соколова

 

Незабаром «Укртелефільм» за участю ВІА «Смерічка» створює телестрічку «Червона рута»: десять років потому» з нагоди десятиріччя виходу фільму "Червона рута". Одночасно фірма «Мелодія» записує платівку-міньйон із піснями «Зачаруй», «Матіоли», «День до сонця» Левка Дутковського та пісню «Знай, дівчино» Віктора Морозова.

- Що найбільше запам'яталося під час гастролей?

- Найбільший успіх ми завжди мали в Україні. Дуже добре нас приймали також у Росії й Прибалтиці. Найбільший майданчик, де ми виступали, був у Москві - на 18 тисяч місць. Протягом десяти днів, що ми працювали в гала-концерті, зал був повний.

Запам'яталися перші гастролі «Смерічки» в новому складі у Львові. До цього ми вже мали виступи в Києві й інших містах. Ми приїхали з новим звучанням, і вже відомі після реорганізації ансамблю. Мали дати десять концертів. Під час розмови директор Львівської філармонії висловив сумнів, чи потягнуть хлопці десять концертів у Львові, чи будуть повні зали. Після п'ятого чи шостого концерту цей сумнів розвіявся, нам дали ще 20 концертів (по два концерти на день, а в суботу-неділю - по три). Усі квитки були продані – це був справжній великий успіх.

Якось у перерві між концертами мені треба було потрапити додому, то я не міг це зробити, бо площа була заповнена людьми.

Після одного з концертів до мене прийшов чоловік, який сказав: «Ти ніколи не матимеш роботи у Львові», коли викидав мене з Львівської філармонії. «О! Здоров! Як ти поживаєш?», - звернувся до мене. «Мені не цікаво, як ти живеш», - відповів я йому й пішов. Не знаю, можливо, молодим дурний був, але, якщо вже один раз зі мною негарно вчинили, я не хотів мати справи з подібними людьми.

Найменший зал був у Монголії, в лікарні для 20 осіб. Але чи великий концерт, чи маленький, ми робили все, щоб виступити якнайкраще. Головні концерти, звичайно, ми давали для наших громадян, які там працювали й сумували за батьківщиною. Наша пісня була їм підтримкою. Приймали нас дуже тепло. Бували на концертах і представники з монгольської сторони. Хоча там й інша культура, але це було цікаво для монголів. Для нас самих ці гастролі були цікаві вже тим, що ми побачили те, чого ніколи в житті до цього не бачили. Запам'яталося, що було дуже холодно - -35-40°С і сонце.

Гастролюючи, ми зустрічались із іншими відомими митцями – якщо не в концерті, то на студії або в готелі. Запам'ятався виступ із групою «Спейс» із Франції. Дуже цікава група, електронна музика, багато лазерів. Коли вони побачили наші лазери, то їхня технічна група пішла до нашої. Вони хотіли купити в нас майже всі лазери. На Заході вони коштували дуже дорого, а в Радянському Союзі їх тихенько виносили із закритих заводів, і музиканти купували.

- Були, мабуть, і кумедні ситуації?

- Так, якось під час гастролей ВІА «Смерічка» прийшла телеграма з проханням терміново зателефонувати директору філармонії. Директор колективу, зателефонувавши, приходить до нас із Назарієм і каже: «Ми повинні дати концерт для військового керівництва країн Варшавського договору». Де? Як? Адже в нас увечері два концерти в Рівному, а наступного дня – два концерти в Хмельницькому. А між ними – цей концерт для високих генералів.

Уранці за нами приїхав маленький автобус, забрав музикантів і Назарія Яремчука, довіз до військового аеродрому, нас посадовили в літак командувача Прикарпатського військового округу й доправили в якусь військову частину на кордоні Польщі й Радянського Союзу. Завели в приміщення й наказали чекати виступу. Тут нас зустрів командувач і дуже просив, щоб ми грали не дуже голосно.

У залі за великим столом сиділи військові в різних уніформах - високі чини з орденами й медалями на грудях. Вони щойно з'їли салат. Ми тихенько заспівали першу пісню (яку вже не пам'ятаю, напевне, «Ой, там на горі», бо в той час вона була дуже популярною), по її закінченні – тиша, жодної реакції. Ми стоїмо й не знаємо, що робити далі: чи йти, чи співати ще. Аж ось у дальньому кінці стола один із маршалів стримано зааплодував. Усі інші пожвавішали й також заплескали в долоні. Ми повернулись із зали, а командувач стоїть мокрий від хвилювання. Радий, що все пройшло гарно. Запропонував зачекати, бо наступна пісня мала йти після борщу. Ми сіли, розповіли Назарію, щоб був готовий до тиші після виступу.

Після того, як генерали з'їли борщ, нас знову закликали, ми виступили, знову та ж історія з аплодисментами. Після десерту заспівали ще одну пісню. Командувач був на сьомому небі - все пройшло добре.

Потім нас запросили пообідати, налили по чарці. Посадили в літак і відправили в Хмельницький. У салоні літака не було звичайних крісел. Стояли столи, а навколо – крісла. Наші хлопці полягали відпочити, а мені захотілося підійти до пілотів.

Після того напруженого виступу та випитої під час обіду горілки, я був дуже сміливий і запитав, чи можу повести цей літак. Пілоти запитали: «А ти колись водив?» - «Ніколи». – «Ну, добре, сідай». Мені пояснили, що зараз знімуть літак із автопілоту, а моє завдання - вести його по прямій.

Не важко здогадатися, що коли я опинився за кермом, літак почало хитати зліва направо. Мої хлопці попадали й мало не приповзли до кабіни, щоб дізнатися, що сталося. Один із пілотів пояснив: «Нічого не сталося. Ваш керівник думає, що він не тільки вами може керувати, а й літаком». Усе це тривало дві-три хвилини, для мене ж вони були як півгодини. Я не міг дочекатися, коли пілот візьме кермо в свої руки. Нарешті це сталося. Я подякував і пішов у салон. Після цієї пригоди я одразу ж протверезів.

У Хмельницький ми прилетіли за годину до концерту. Біля літака вже стояв наш автобус, дві міліцейські машини супроводжували нас із сиренами аж до палацу. Ми лише встигли перевдягнутися, як розпочався концерт.

 

«Мені пощастило, що я прийшов у «Смерічку» зі своїми музикантами»

- Сашо! Що входило в обов'язки музичного керівника?

- Перш за все, аранжування музичних творів. Але деякі пісні ми отримували з уже готовим аранжуванням. Також я проводив репетиції із музикантами, солістами й вокалістами. Разом із художнім керівником ми складали програми виступів. Усе, що пов'язане зі звучанням у залі, лягало також на плечі музичного керівника, маю на увазі саунд-чек: розташування звукових агрегатів, робота зі звукоінженером тощо.

Художній і музичний керівники повинні були згідно з установленим планом підготувати нову музичну програму. Репетиції відбувались як у Чернівцях, так і на гастролях, якщо дозволяли можливості. Художня рада філармонії мала затвердити програму. Із художнім керівником ми узгоджували також програму для кожного концерту, знайомили з нею музичний колектив. Програма змінювалася в залежності від тривалості концерту й організаційних моментів (коли треба переодягнути костюми, міг співати під акустичну гітару, наприклад, Вітя Морозов).

Мені пощастило, що я прийшов у «Смерічку» зі своїми музикантами й був для них авторитетом. Більшість митців – львів'яни, вони зі мною працювати й раніше, тому непорозумінь не виникало, творчий процес ішов злагоджено.

- «Смерічка» співала українською?

- Так, майже всі пісні. У Львові, наприклад, це було неможливо: це вважали націоналістичним. А в Чернівцях проходило. Можливо, через те, що там проживало багато румунів, молдаван, євреїв, росіян, українців – було багатонаціональне населення, а у Львові КГБ постійно боровсь із націоналізмом.

У колективі ж ми розмовляли й українською, й російською. Це нам не заважало робити гарну музику. Ніхто не звертав на це уваги. Наприклад, Орест Хома говорив лише українською, Назарій - половину так, половину так.

Із мовою так: якщо ти це маєш, то не цінуєш, якщо не маєш, то починаєш цінувати. Дивлюся на людей, які виїхали за кордон: майже всі вони зараз розмовляють українською, для них це щось важливе. Коли ж були на Батьківщині, то було все одно, головне – виконувати свою роботу.

 

Зміна художнього керівника й нова програма без участі Назарія

- 1982 року зі «Смерічки» пішов художній керівник Левко Дутковський. Щось змінилось у форматі роботи музичного колективу?

- На цю посаду призначили Назарія Яремчука. Проте ВІА «Смерічка» продовжував утілювати ідеї Левка Дутковського: працювати над світловими ефектами - кожен новий концерт мав нові лазери тощо. Чому Левко пішов, мені невідомо. Я приїхав із відпустки. Мене викликали до директора філармонії, у кабінеті сидів Назарій. Директор філармонії представив його як нового художнього керівника.

Спочатку Назарій намагався дуже багато робити, був у постійному пошуку чогось нового. Пізніше змінився формат концерту - «Смерічка» виступала в першому відділенні з власною програмою, а Назарій – у другому. Назарій почав розмовляти з глядачем, на мою думку, це позитивний момент, він хотів бути ближче до публіки, розповідав, для чого він це робив, чому співав, прагнув більшого контакту з людьми.

Музиканти самі обирали репертуар - виконували те, що хотіли, бо Назарій займався своєю кар'єрою, мусив був їздити на той чи інший конкурс. Тому, щоб у цей час «Смерічка» не сиділа без роботи, ми зробили програму, щоб працювати без основного соліста. Адже іноді Назарій мусив працювати в тому чи іншому гала-концерті. Ми, наприклад, були на гастролях у Прибалтиці й деяких інших краях без нього.

Така ж ситуація була й у Соні Ротару. Мені, до речі, пропонували перейти музичним керівником у її колектив, але я мав добру роботу, тому говорив жартома: «Добре, спочатку квартиру в Ялті, а потім будемо думати». На що Анатолій Євдокименко відповідав: «Е ні, Сашо, приїдь, попрацюй. А потім... після шести місяців роботи отримаєш квартиру». Я був у гарних стосунках із Анатолієм, зі всіма хлопцями з «Червоної рути».

Заслужений діяч мистецтв України Остап Савчук на сайті Чернівецької обласної філармонії (HYPERLINK «http://www.filarmoniya.cv.ua/www.filarmoniya.cv.ua)» цитує Левка Дутковського, котрий пояснює причини припинення його роботи у ВІА «Смерічка»:

«...дякуючи» партійним функціонерам і їхнім інтригам, у нас виникали різні колізії й непорозуміння. Одного разу, коли Назарій у новій концертній програмі на Українському телебаченні заспівав ще й рок–н–рол у чорній декольтованій сорочці з абстрактно вишитими золотистими зірками (костюм Алли Дутковської), ця «вольность» переповнила чашу терпіння начальства. За вказівкою ЦК Компартії України відбулися закриті партійні збори на телебаченні, мене звинувачували в «націоналізмі». Уявляєте, місцева художня рада змушувала співати «Смерічку» пісні з репертуару популярних російських колективів, а коли ми приїжджали на телебачення в Москву, редактори музичних телепередач неодмінно казали мені: «Нам ці пісні не потрібні, співайте краще свої українські, карпатські».

На філармонійних партійних зборах почалися постійні розбори та звинувачення в адресу ансамблю «Смерічка» та «нєуправляємого» й безпартійного її керівника Дутковського». Левко Дутковський, не витримуючи «сприятливі творчі умови» назавжди покинув ансамбль «Смерічка» й почав працювати режисером-постановником Чернівецької філармонії».

- А як у вас було з приналежністю до партії?

- Ще у Львові мені постійно говорило керівництво філармонії: «Як музичний керівник ти мусиш бути в партії. На що я відповідав: «Я вважаю, що ще не доріс до цього – бути членом великої Комуністичної партії». Усі, звичайно, розуміли, що я насміхаюсь, але все це я промовляв з дуже серйозним виразом обличчя, тому ніхто нічого не міг сказати проти.

- Як музичний керівник ви, звичайно, впливали на вибір музичного твору Назарія Яремчука?

- У нових піснях він завжди шукав щось цікаве. Багато композиторів приносили Назарію свої твори. Природно, що вони прагнули давати їх досить відомим співакам. Дехто був дуже наполегливим. Тож інколи Назарій показував нову пісню й просив:

- Подивися, заграй мені, а я заспіваю.

Іноді я його зупиняв:

- Назаре! Що це таке? Це ж нікуди не годиться. Подивися на цей текст, на цю мелодію! Вони нічого не варті. Ми можемо зробити, але для чого? Я думаю, що це не те, що треба.

- Чи були якісь розмови про звання народного з Назарієм?

- Ніколи. Але його призначення художнім керівником було кроком уперед, щоб швидше здобути це звання. Так і повинно бути. Якщо у людини немає цілі, то нічого не досягнеш. Але Назарій хотів цього звання не формально, найперше, він прагнув любові й визнання людей.

 

Творчі досягнення й співпраця з композиторами

- 1982 року ВІА «Смерічка» здобув республіканську премію імені Миколи Островського. Чи пам'ятаєте ви цей момент?

- Якраз із цією премією був кумедний випадок. Отримувати її поїхав Назарій Яремчук. Коли повернувся, запитали: «Ну що, грошей багато?» - «Грошей дуже багато, - відповів, - мені треба було запросити трьох-чотирьох хлопців, які давали цю премію, до ресторану. То половину рахунку, що ми проїли, склала ця премія, а другу я мав заплатити з власної кишені». Але в той час не гроші були головним для нас.

- Пам'ятаю чудові музичні телепрограми за участю «Смерічки» й Назарія Яремчука в роки, коли ви там працювали. Зупиніться на цьому аспекті роботи, будь ласка.

- Особливо багато було відеозаписів «Смерічки» на Львівському телебаченні. Я їх не бачу нині в Інтернеті. Можливо, вони були знищені, як й інші записи музикантів і співаків у радянський період. Усе, що залишилося, це фрагменти того чи іншого фільму або програми. Щодо звукових записів, ми записували твори на українській студії «Мелодія» в Києві, де працював дуже талановитий режисер Юрій Вінник. Він був добре знайомий ще з моїм батьком, тому ми з ним разом дуже багато й гарно співпрацювали.

- Чи бували на записах композитори?

- Співпрацею з ВІА «Смерічка» зацікавився київський композитор Олександр Злотник. Одна з його пісень, що дуже сподобалася Назарію, – «Гай, зелений гай» на вірші Юрія Рибчинського. Я її аранжував, і вона стала хітом не лише в Україні, а й у всьому Радянському Союзі. 1981 року за кількістю листів на телебачення й радіо вона була визнана піснею року.

Я часто розмовляв із Олександром. Він закінчив консерваторію як композитор, у дипломі як фах є також аранжування. Якось запитав його: «Навіщо ти свої пісні даєш аранжувати мені? Ти б міг сам аранжувати. Це б тобі нічого не коштувало, і ти б зробив, як хочеш». На що він мені відповів: «Одна голова – добре, а дві – краще. А ще додаймо голос Назарія плюс думку твоїх чотирьох-п'ятьох музикантів, які знайдуть краще інтерпретування пісні, ніж одна людина». На мою думку, це слушна думка.

Серед інших творів Олександра Злотника – «Горобина» на вірші Миколи Мельникова, «Коли-небудь», «Свічка не згасне» й «Чорна кава» на вірші Юрія Рогози, «Лиш для тебе» й «Оркестр природи» на вірші Андрія Демиденка.

- Із ким із композиторів ще співпрацював ВІА «Смерічка» в цей період?

- Основу репертуару Назарія Яремчука на той час складали нові пісні Левка Дутковського - «Зачаруй» на вірші Олександра Вратарьова, «Матіоли» поетів Володимира Кудрявцева й Миколи Бучка, «Гол-футбол» - Юрія Рибчинського. Згодом додалася пісня Павла Дворського «Стожари» на вірші Володимира Кудрявцева. Усі ці пісні аранжував я.

1981 року з піснею Раймонда Паулса «Я тебя рисую» на вірші Андрія Дементьєва (аранжування Саші Соколова – Авт.) у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під орудою Вацлава Заградника на Міжнародному фестивалі «Братиславська ліра» у Чехословаччині Назарій Яремчук завоював три нагороди: головний приз слухачів «Улюбленець публіки», приз ЦК комсомолу Словаччини й приз за артистизм.

Зараз мені важко назвати всі пісні, що я аранжував для Назарія, але з 1979 по 1985 роки майже всі нові твори, що Назарій співав, були опрацьовані мною.

 

Уривок із публікації Назарія Яремчука «Пісня для вас», про співпрацю з композитором Раймондом Паулсом (31.12.1981, «Культура і життя»):

«Саме в Москві почалася наша творча співпраця з відомим композитором, народним артистом Латвійської РСР Раймондом Паулсом...

Коли ми познайомилися, композитор уважно вивчив мій репертуар і наступної нашої зустрічі запропонував пісню, що на його думку, відповідає моїй виконавській манері. Це був шлягер «Я тебе малюю», прем'єра якого відбулася на цьогорічному міжнародному музичному фестивалі у Чехословаччині «Братиславська ліра», де я співав у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керуванням Вацлава Заградника. Додому я повернувся лауреатом. Цим званням завдячую пісні Раймонда Паулса.

Потім ми з ним зустрічалися неодноразово – на телебаченні, у студіях звукозапису, навіть просто на вулиці. Якщо збігається час нашого перебування у Москві, побачитися нам неважко. Під час останньої зустрічі (я записував кілька творів із оркестром легкої музики Центрального телебачення і Всесоюзного радіо під керуванням Олександра Михайлова) обговорили зміст двох майбутніх пісень, ескізи їх музичних тем. Паулс запросив до себе в гості, пообіцявши, що коли приїду до Латвії, будуть готові поетичний текст і фонограми».

- Низку пісень створив композитор Олександр Пушкаренко, він їх й аранжував: «Добрий вечір, доле», «Квітка розмарія» та «Нас колисала калина» на вірші Михайла Ткача, «Рано повертати до зими» та «Фестиваль» на вірші Вадима Крищенка, «Если я и ты» - Юрія Рибчинського.

Композитор Олександр Пушкаренко - окрема творча сторінка «Смерічки». Сам із Дніпропетровська, а консерваторію закінчив у Ленінграді. Там ми з ним і зустрілись. У Ленінграді на кожен наш концерт приходили мінімум три композитори й приносили свої пісні з нотами. Ми брали їх, сідали з Назарієм чи Вітею Морозовим і дивилися, що можна використати, а що ні. Пушкаренко прийшов із музикантом, який грав на акустичній гітарі. Він сам показував свої твори. Це були пісні, написані українською мовою. Назарій узяв одну з них, ним же аранжовану. Пушкаренко був пробивний – «довбав-довбав». Дійшло до того, що приїхав у Чернівці й привіз ще кілька пісень. Назарій запитав мене:

- А що, якщо взяти Пушкаренка в ансамбль?

- Що він буде робити?

- Він нічого не буде робити, лише писати для мене пісні.

- Добре. Не мої гроші. Якщо він не буде нам заважати, лише допомагати, будь ласка.

Пушкаренко не завжди їздив із нами на гастролі. А коли їздив, то ставав із нами, як музикант. П'ять-шість пісень він написав, які Назарій заспівав. Це був час Пушкаренка. Настав момент, коли його співпраця з ВІА закінчилася.

 

Уривок з телепередачі «З того краю, де смерічки» (16.08.1981)

Назарій Яремчук про мистецтво пісні та про співпрацю з поетами й композиторами:

«Беззаперечно, в кожній справі без однодумців нічого не вийде, а мистецтво пісні – це композитор, поет і виконавець. Це три таких величини, з яких складається пісня. Звичайно, я завжди радо працюю з композиторами, поетами, які відчувають у кожного співака своє «я», відчувають те, що притаманне тільки мені: карпатський колорит, любов до рідного краю. Наприклад, Микола Мозговий (недавно ми працюємо), Левко Дутковський, Павло Дворський, Ігор Поклад, Раймонд Паулс. Так що, без однодумців неможливе життя в мистецтві».

Які композитори особливо впливають на творчість?

«Без сумніву, це – Володя Івасюк, який своєю творчістю, своїм ставленням до пісні й своїми чудовими творами просто посіяв те зерно, яке живе в мені, яке завжди мене гріє».

 

Назарій завжди шукав чогось нового

- Протягом семи років, що ви працювали в «Смерічці», головним її солістом був на той час заслужений артист України Назарій Яремчук.

- Це яскрава особистість, уперше побачив його в листопаді 1972 року в Львівському театрі імені Марії Заньковецької, де вперше на запрошення Володимира Івасюка відбулися концерти тоді ще самодіяльного ВІА «Смерічка». Володя Івасюк саме переїхав у Львів і розпочав своє навчання на підготовчому відділенні Львівської консерваторії. Він пропагував ті концерти. Після одного з них ми й познайомилися з керівником ВІА «Смерічка» Левком Дутковським і Назарієм Яремчуком.

Наступна наша зустріч із Назарієм відбулась уже 1979 року в Чернівцях, коли ми почали працювати разом.

Назарій мав особливий голос. Він був дуже працьовитий, цікавий як соліст, дуже добра людина. Він додав собі популярності з новою програмою Левка Дутковського. Це були трохи інші пісні, що він співав до цього: сучасні, з новим аранжуванням, у супроводі електронної музики. Музика, можливо, навіть трохи випереджала час у межах України.

Назарій співав дуже добре, але його треба було почути. Добре, що ми мали гарну технічну апаратуру. Якість звучання на концерті додає популярності артисту, так само й на записах у студії за умови гарних інструментів і професійних музикантів. Усе це разом дало відповідний позитивний результат: чудовий голос, нові пісні, новий напрямок, гарна апаратура, музиканти.

Якось я вичитав, що хтось запитував: навіщо йому стільки пісень? Назарій завжди шукав чогось нового. На мою думку, це в нього було позитивно героїстичним - знайти таке, що ніхто ще не співав: нових пісень, нового відлуння в публіки. Це він робив дуже добре й досить часто. Наприклад, деякі пісні звучали зі сцени лише місяць – і все. А були й такі, що Назарій виконував півроку, рік і більше - вони переходили з однієї програми в іншу. Взяти хоча б пісню «Червона рута». Скільки разів ми її переробляли в різних музичних стилях, але у виконанні Назарія Яремчука вона звучала тільки так, як її написав Володя Івасюк.

 

Уривок із телепередачі «З того краю, де смерічки» (16.08.1981)

Назарій Яремчук розповідає про підхід до пісень:

«Так ставалося завжди в моєму житті, що з самого початку я співав пісні, які ніхто не виконував. І в мене такий уже виробився підхід до пісень, що хочеться завжди в них мати щось своє: ставлення, характер, інтонації. Намагаюся завжди шукати в цих піснях те, що притаманне тільки мені.

А щодо того, що пісні вже заспівані... Звичайно, прекрасних пісень дуже багато. Вони мені, наприклад, подобаються по-своєму. Наприклад, коли я взяв пісню Микити Богословського «Три года ты мне снилась», намагався зробити з цієї пісні те, що мені притаманне. І завжди думаю, що так і повинно бути. Кожен співак у пісні повинен сам себе стверджувати, а не повторювати іншого. Головне – пронести її через душу».

Про критерій оцінки репертуару:

«...основний критерій – це люди, які сидять у залі, біля екранів телевізорів. І їхнє слово це – все, адже ми співаємо для них. Це – основне, на мій погляд. Друге, це – думка спеціалістів, вона теж важлива. Третє – своє власне бачення, відчуття.

Проте неможливо опиратися тільки на своє власне відчуття, я завжди керуюся цим, завжди запитую реакцію на ту чи іншу пісню. Буває, мені подобається, а десять людей скажуть: «Нічого особливого». І доводиться миритись і коригувати своє ставлення щодо тієї пісні».

Про те, на якого глядача орієнтується:

«Я співаю те, що мені подобається, що лежить до душі. Вважаю, якщо я буду оцінювати так само іншого співака, то для мене немає різниці. Головне, щоб той співак відчував те, проносив через серце свої почуття, тоді воно мені подобається: й Утьосов подобається, й Шульженко, й Бернес. Тому я намагаюся просто співати.

Для того, щоб узагалі співати, зараз неможливо знати тільки одну сцену. Зараз широченна інформація. Телебачення пропагує своє ставлення до артистичності, до виконання, до співу. Це трохи різні речі: співати на сцені й біля екрана телевізора. Тому треба себе виховувати багатогранно. У цьому немає другорядних речей, тому що люди скрізь слухають, і скрізь співається для людей».

 

Музичні програми

Як ВІА «Смерічка» мала програму, щоб концертувати без основного соліста, так і Назарій Яремчук мав окремі концертні програми.

Одна з них – велика програма з народних класичних творів, присвячена 1500-річчю Києва. Ось розповідь Назарія Яремчука про цю програму газеті «Молодь України» (30.03.1982):

«...не кожній пісні пасує сучасний «музичний одяг». Інколи тиша в залі, негучний акомпанемент – то найкраща оправа до перлин народної спадщини. І як у театрі існують класичні ролі, так і в музиці є твори, виступити з якими мріє кожен виконавець.

Дебютував я в цій ролі ще під час Олімпійських ігор (1980) на сцені палацу «Україна». Нині ж закінчую готувати велику камерну програму з народних класичних творів, присвячену 1500-річчю Києва. Хочу, щоб у ній ожила історія нашої пісні. Дібрав найулюбленіше, до чого лежить серце: «Чорнії брови, карії очі», «Дивлюсь я на небо», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Сонце низенько, вечір близенько», «Там, де Ятрань круто в'ється», арію Петра з «Наталки Полтавки...»

1982 року репертуар Назарія Яремчука поповнився піснями Павла Дворського «Благословенна будь, родино», «Мама Марія» на вірші Михайла Ткача та «Батькова криниця» (на вірші Марії Чепурної), двома невідомими на той час піснями Володимира Івасюка «Коли я думаю про тебе» (на вірші Ігоря Лазоревського) і «Я ще не все тобі сказав» (на вірші Степана Пушика).

У вересні 1983 року ВІА «Смерічка» із успіхом виступив у Київському палаці культури «Україна» з другою програмою з кількох десятків нових пісень, фольклорних і авторських. Серед інших прозвучала пісня «Тополя» на вірші Тараса Шевченка (соліст – Віктор Морозов). У цей час ансамбль отримав частину нових строїв, виготовлених у майстернях села Мілієве Вижницького району за ескізами та за участю відомої художниці-модельєра, заслуженого працівника культури України Ольги Курик.

До речі, у вересні 1983 року в Коломиї Івано-Франківської області відбувся тисячний концерт «Смерічки» в складі, про який ми розповідаємо в цьому матеріалі.

Колектив багато гастролював – побував на «Атоммаші», Саяно-Шушенській ГЕС, Хмельницькій АЕС, давав шефські концерти для будівельників ударних комсомольських новобудов п'ятирічки. Бував також у Вижниці та в підшефному колгоспі «Берегомет» Кіцманського району Чернівецької області.

1985 року ВІА «Смерічка» підготував третю тематичну програму – композицію-триптих, присвячену 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, а також програму до ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві. У них прозвучали нові твори Олександра Злотника - «Перемога» (вірші Мирослава Воньо), Олександра Пушкаренка - «Если я и ты» (вірші Юрія Рибчинського) та «Фестиваль» (вірші Вадима Крищенка), Юрія Пересунька – «Ну скажи, хіба не фантастично...» (вірші Василя Симоненка).


522173
«Смерічка», 1984. Угорі – Юрій Луцейко; 2 ряд – Володимир Прокопик, Орест Хома, Оксана Шаповал, Павло Дворський; за барабанами – Ігор Лесько; 4 ряд - Роман Лозинський, Саша Соколов; нижній ряд – Назарій Яремчук. Костюми музикантів виготовлені за ескізами заслуженого працівника культури України Ольги Курик

 

Мета «Смерічки» - бути новаторами в музичному світі ансамблів

- Неодноразово мені доводилося чути, як під час інтерв'ю Назарій Яремчук високо оцінював майстерність музикантів ВІА «Смерічка», називаючи їхні прізвища, зокрема, й ваше, Сашо. Давайте розкажемо про ваших колег-музикантів.

- Співак, автор пісень Віктор Морозов (гітара) тривалий час працював у ВІА «Арніка», організованому при управлінні аптек Львова. На мою думку, Віктор був серцем, двигуном цього ансамблю. Я його знаю з тих часів, коли ще в юні роки ми грали на танцях. Він навчався на факультеті іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету, проте не закінчив навчання, бо його виключили з останнього курсу за участь у самвидавному журналі «Скриня». У постійному пошуку, завжди шукав щось нове – спочатку в поп-музиці, потім перейшов до фольклору, знаходив старовинні книги із українськими народними піснями. Причому шукав по-справжньому. На цій музичній хвилі ми з ним зійшлися. Досить часто на гастролях ми мешкали з ним в одній кімнаті. У нас було дуже багато спільних планів у ансамблях, де ми працювали. Засновник одного з найперших українських рок-гуртів «Арніка» (1972), мистецький керівник театру-кабаре «Не журись!» (1988), лауреат першої «Червоної Рути» (1989). Співпрацює з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Перекладач. Досі я з ним підтримую дуже добрі зв'язки.

Барабанщик Ігор Лесько (дістав прізвисько Марцифал) - львів'янин, але навчавсь у Московській військовій музичній академії. Валторніст. Трохи грав на барабанах. Прийшов у ВІА «Ровесник» майже без волосся на голові, бо там їх коротко стригли. Він прийшов до мене й попросив подивитися його здібності, бо дуже хотів грати в ансамблі. Я з ним займався щодня по три-чотири години у філармонії. Потім допоміг купити гарні барабани - на моє замовлення хтось їх привіз. Із ним ми працювали із 1975 року й до мого завершення роботи в «Смерічці». Дуже гарний барабанщик. Після «Смерічки» він працював трохи в Ігоря Білозіра. Потім кілька разів ми зустрічались із ним у Німеччині, де він працював у цирку «Krone». Це дуже відомий цирк у Німеччині, один із найкращих. Зараз, наскільки мені відомо, він працює у «Пікардійській терції».

Гітариста та скрипаля Юрія Луцейка я знаю дуже давно. Ми навчались із ним в школі імені Соломії Крушельницької у Львові. Він закінчив Львівську консерваторію по класу скрипки. Також грав на гітарі. Я досить часто слухав його гру. Він грав із Романом Лозинським. Коли в «Ровеснику» не було гітариста, я запропонував йому перейти до нас. Але він ще навчавсь у консерваторії, перевестися на заочне відділення було майже неможливо. Проте художній керівник філармонії Ісаак Паїн мав дуже гарні зв'язки й допоміг Юркові перейти. Із 1976 року ми працювали разом. Після «Смерічки» Юрко працював разом із Ігорем Леськом у Ігоря Білозіра у «Ватрі», потім поїхав у Сполучені Штати Америки. Я двічі чи тричі зустрічавсь із ним у Лос-Анджелесі. Ми спілкувалися, згадували наше життя. Він і зараз там живе. Досить щасливий. Грає на гітарі. Займається медичним бізнесом.

Скрипаль, піаніст Роман Лозинський прийшов у ВІА «Смерічка» із «Ватри» Ігоря Білозіра, котра розвалилася після перших гастролей. Роман замінив клавішника Віталія Середу, який не захотів їздити на гастролі й полишив групу. Але Роман - скрипаль за фахом. Ми йому говорили: «Дивись, якщо ти опануєш клавішні так же вправно, як скрипку, то ми будемо тебе також використовувати як скрипаля. (Він прийшов до нас із «Ватри» Ігоря Білозіра, коли ансамбль розпався після перших гастролей). У нас він працював два-три роки. Дуже гарний музикант, але, одружившись, повернувся до Львова. Нині  Роман Лозинський керує ВІА "Ватра". На його місце до нас прийшов Роман Олійник – також зі Львова. Цікавий музикант. Наймолодший серед нас. Але він працював з нами досить довго.

Орест Хома прийшов після розпаду першої «Ватри» Ігоря Білозіра. Він мав гарний голос, більше співав як бек-граунд-вокаліст, виконуючи в концерті дві-три пісні. Нам завжди було добре, якщо хтось перебивав особливий спів. Працював у «Смерічці» не так довго, знову ж таки через дружину.

Володимир Прокопик приїхав із Чорткова. Дуже гарний музикант, хороший імпровізатор. Прагнув оволодіти якомога більшою кількістю електронних інструментів. Не так просто було грати на синтезаторі. Він, наприклад, мінімум щовечора брав до себе в готель інструмент і пробував нові звуки. Коли 1985 року я пішов, він став музичним керівником «Смерічки». Я пропонував Назарію Яремчуку музичним керівником Віктора Морозова. Гадаю, якби Віктор залишився музичним керівником, то «Смерічка» не розпалася б, не стала б лише групою, яка акомпанувала Назарію. Але дирекція філармонії мала іншу думку.

Композитор, вокаліст, гітарист Павло Дворський працював у «Смерічці» до 1982 року, потім - два роки у ВІА «Черемош» і в червні 1984-го знову повернувсь у «Смерічку».

Коли бек-вокалістки Світлана Соляник і Світлана Гнатюк (Дворська) пішли зі «Смерічки», ми взяли двох нових дівчат із Івано-Франківська - Світлану Гап'як і Наталку Добровольську. Це був досить цікавий дует. Щодо Олени Шевченко, то вона співала лише тоді, коли на сцену виходив Назарій. У першому відділенні вона не виходила зовсім. Але то були внутрішні проблеми, які не ми вирішували.

В аудіотехнічній групі зі всією апаратурою працювали звукооператори Ігор Критович та Едуард Григор'єв. Вони зібрали найкращу аудіоапаратуру, що існувала на той час. Усі гроші йшли на неї (нові мікрофони, бокси тощо). До того ж, спочатку хлопці ще й «тягали» на собі всю ту апаратуру. Але настав прекрасний момент, коли її було так багато, що вони не могли вже все це переносити, а потім ще дві-три години концентрувати себе на звучанні.

Коли всі львів'яни пішли зі «Смерічки», Ігор Критович організував студію Лева. Едуард Григор'єв здавав апаратуру в оренду, коли у Львові були великі концертні заходи.

- Чи підтримуєте нині з кимось зв'язки?

- Маю контакти майже з усіма моїми хлопцями-музикантами. На жаль, тільки в Інтернеті. Коли траплялася нагода, зустрічалися в Німеччині чи в Америці. Цікаво, що всі хлопці залишилися з музикою - професійні музиканти. На Заході, напевне, складніше - з однією роботою досить тяжко прожити, але якщо маєш дві-три паралельні роботи, то легше.

- Що об'єднувало музикантів «Смерічки»?

- Усі вони мали ґрунтовну професійну музичну базу. Не було проблем із нотами, не треба було довго пояснювати завдання.

- Як це не прикро усвідомлювати, але коли ви пішли зі «Смерічки», це стало початком її кінця. Чому це сталося?

- На жаль, після того, як я пішов зі «Смерічки», ансамбль став групою, що акомпанувала Назарію Яремчуку. Пішов не лише я, а згодом і Вітя Морозов, а потім – усі львівські хлопці. Можливо, ті музиканти, які прийшли після нас, були гарні, але вони не мали тієї мети, яку мали ми в «Смерічці»: бути новаторами в музичному світі ансамблів.

Директор філармонії Володимир Старшинов (був на цій посаді в 1983–1993 роки – Авт.) умовляв мене не йти зі «Смерічки», говорив, що незабаром отримаю звання. Назарій очікував звання народного (отримав 24.12.1987 – Авт.), але в мене все вже було узгоджено щодо майбутнього, я не хотів і не міг залишатися. Можливо, якби я не пішов, то залишивсь би й Вітя Морозов.

 

Музичний стиль «Смерічки»

- Як ви працювали над музичним стилем? Чи запозичували щось із досвіду інших музичних колективів?

- Ми ніколи нікого не копіювали. Наша «Смерічка» була сама по собі в плані фольк-рок-мюзик. До нас за таким принципом працювали «Пісняри», «Кобза», «Ялла». Але вони мали зовсім іншу структуру побудови пісень і працювали абсолютно інакше. Ми ніколи теоретично не задумувалися, як будемо працювати. То все йшло від серця. Я дуже вдячний тим музикантам, з якими працював разом – Віті Морозову, Юрі Луцейку, Ігорю Леську та іншим. Бо кожен приносив щось своє. Досить часто, коли я приносив аранжування, в процесі роботи ми щось змінювали. Хтось міг запропонувати: «Дивись, а якщо я цей фрагмент отак зіграю». Найчастіше саме після такого втручання музикантів виходили найкращі аранжування, коли ми працювали не під мою диктовку, а разом. Тобто, «скелет» робив я, потім вносив пропозиції, довершуючи музичну частину твору. Гадаю, що ця співпраця створила обличчя нашій «Смерічці».

Винятком, звичайно, були пісні, написані спеціально для Назарія Яремчука. Інколи змінювали ефекти, одну чи іншу ноту. Основа залишалася первинною. Гадаю, що те, що ми нікого не копіювали, що робили все від серця, до того ж ми були із Західної України й мали більше контактів із Заходом, впливало на характер нашої музики. Ми працювали з французькими, англійськими групами, багато слухали - всі повинні були мати касетник «Walkman», і в автобусі під час переїздів усі сиділи в навушниках. Ми, звичайно, намагалися не копіювати, але ми шукали звуки, стиль був наш. Це один із факторів, що підніс «Смерічку» досить високо.

 

МУЗИКА – З  ДИТИНСТВА  Й  НА ВСЕ  ЖИТТЯ

 

«Я мав дуже гарний голос і співав у всіх дитячих хорах, які були у Львові»

- Зважаючи на те, що ваш батько відомий у Львові музикант, ваш прихід у музику невипадковий. Із чого почалося ваше захоплення музикою?

- Так, я народивсь у музичній сім'ї. Батько, Костянтин Михайлович, працював солістом-інструменталістом у Львівській державній філармонії: грав на акордеоні. Перші три роки я себе не пам'ятаю, але за розповідями батьків, був цікавим для гостей. У домі було багато платівок – чорні диски з червоними наклейками «Апрелевский завод». Я знав усі ті платівки абсолютно. Це був атракціон для наших гостей, коли батько казав: «Сашо! Знайди, будь ласка, музику із творами Хачатуряна». Через кілька секунд я знаходив платівку, ставив, і всі слухали. Хоча платівки були всі однакові, а читати я ще не вмів.

Дуже часто бував у нашому домі Анатолій Горчинський. Я навчавсь у першому класі школи, а дядя Толя (так я його називав) був у цей час музичним керівником Львівського театру юного глядача. Він писав музику до вистав, а також пісні, які приносив показати моєму батькові. Хотів почути його думку, також батько допомагав йому з аранжуванням. Дядя Толя завжди приходив із гітарою, сам співав – я любив слухати його приємний голос. Із того часу полюбив його пісню «Червона троянда» (вірші Леоніда Татаренка – Авт.). Хоч був малий, проте запам'ятав, що Горчинський дуже цінував батькові критичні зауваження. Мені було цікаво слухати, як вони обговорювали твір. Батько зі своїм квартетом записав на радіо кілька пісень Анатолія Горчинського, але хто був солістом, не пам'ятаю.

248263_427138924008356_50169498_n
Батько Костянтин Михайлович працював солістом-інструменталістом у Львівській державній філармонії: грав на акордеоні. Із архіву Саші Соколова

 

- Десь у п'ять років моя мама, Валентина Василівна, відвела мене в підготовчий клас музичної школи по класу скрипки. Я був дуже худий, тож ніхто не вірив, що я зможу довго стояти зі скрипкою, тому мене зарахували в клас фортепіано.

Пізніше я став учнем Львівської музичної школи-інтернату імені Соломії Крушельницької. Вступити було непросто – на одне місце претендували десятеро дітей. Треба було здати три-чотири екзамени. Я їх витримав і пройшов. Мати хотіла, щоб батько якось посприяв моєму вступу, на що він сказав: «Якщо син має талант, то сам пройде, а ні, то піде навчатись у звичайну школу».

mit-Guitar
Саша із першою гітарою, що йому зробив власноруч батько.  Із архіву Саші Соколова

 

- Школа була елітною на той час. У класі було 13-14 учнів, тоді як у загальноосвітній – 30-35.

У молодших класах у мене не було складнощів у навчанні. Я мав дуже гарний голос і співав у всіх дитячих хорах, які були у Львові. Тоді всі мені радили не курити й не пити, бо коли буде ломка голосу, то голос залишиться гарним, а коли куритиму чи питиму, то втрачу його. І хоча я не курив і не пив (усе життя не курю), із голосом не вийшло – то вже природа така. Голос залишився, але не такий гарний, як у третьому-четвертому класі.

Після четвертого класу, аби перейти в наступний, ми мали скласти екзамени. Хто їх не витримував, переходив у звичайну школу.

 

Перший музичний ансамбль Саші

- А коли прийшло захоплення гітарою?

- У п'ятому класі до нас прийшов новий учень Сашко Балабан, із яким ми потім були нерозлийвода. Наші батьки були знайомі - його батько, як і мій був музикантом. Саме від Сашка я вперше почув про «Бітлз». Для нас це було абсолютно нове в музиці.

Ми вирішили опанувати гру на гітарі й створити свій ансамбль. Училися самі. Сашко грав на звичайній шестиструнній гітарі, a нам потрібна була бас-гітара, але тоді такої не було. Мені ж першу гітару зовні схожу на електрогітару зробив власноруч батько.

Нашому колективу потрібен був барабанщик. Мій двоюрідний брат Олександр Мельник (прізвисько Лой), на три роки молодший від мене, мешкав у нашому будинку. Я був для нього великим авторитетом, і моя ініціатива - навчити його грати на барабані. Барабана не було, тож учився він на каструлях. Можете собі уявити «щасливі» обличчя батьків, коли він приходив після школи додому й розпочинав репетицію.

На клас нижче від нас навчавсь Юра Башмет (нині відомий російський альтист, диригент, педагог, народний артист СРСР - Авт.). Він також грав на гітарі (це було дуже модно в той час) і забажав приєднатися до нашого гурту. Кожного святкового вечора ми грали на танцях у школі-інтернаті. Для нас це була надзвичайна подія. Незабаром у нашу групу прийшов барабанщик Ігор Сулига, який навчався на клас старше від нас. Він дружив із дорослими музикантами. Через нього ми могли діставати на вечір потрібні інструменти. Уже школярами ми намагалися дістати й використовувати найкращу апаратуру для нашої музики. Так народилася група «Ореол».

Після 11-го класу ми трохи всі розійшлися. Ігор Сулига, а згодом і Юрій Башмет вступили в Московську консерваторію.

 

465293
Ігор Дейнека, Саша Соколов, Саша Балабан, Юрій Башмет, Ігор Сулига – учні Львівської школи імені Соломії Крушельницької


 

Консерваторія й «Ореол»

- Хтось впливав на ваше рішення вступити до Львівської консерваторії?

- Із Сашком Балабаном ми готувалися до вступу в консерваторію. За три-чотири роки до закінчення музичної школи до нас прийшов професор Львівської консерваторії, щоб знайти серед учнів претендентів для навчання на диригентському факультеті. Він відібрав трьох-чотирьох хлопців старших класів, зокрема, й мене. Я почав відвідувати приватну диригентуру. Це було цікаво для мене, адже протягом трьох років мав змогу навчатися гармонії в одного з найкращих учителів (його прізвище Вачев, ім'я, на жаль, не пам'ятаю). Він був трохи дивною людиною, але свій фах знав чудово, навчався в учня Глієра.

Після закінчення школи ми вступили в консерваторію: Сашко Балабан – на фортепіанний відділ, а я – на симфонічне диригування. Я був чи не наймолодший на своєму відділі. По закінченні навчання ми отримали диплом ще з одного фаху на вибір (фортепіано, скрипки тощо).

Мені пощастило потрапити в клас до Миколи Філаретовича Колесси. Він сам відбирав студентів. Лише від нього залежало, чи станеш ти його учнем. Із усієї консерваторії у нього було п'ять чи шість студентів, один із них - я. Це був цікавий, фантастичний час!

- А як же ваш ансамбль, створений у шкільні роки?

- Улітку, під час канікул, я організовував дозвілля в Чорноморському пароплавстві - на одному з пароплавів ми грали увечері на танцях. А ще протягом п'яти років мого навчання в консерваторії ми грали на танцях у досить відомому у Львові танцювальному клубі робітників торгівлі «Газ». Тут збиралося дуже багато молоді. Цікаво, що сюди приходили не лише потанцювати. На великому балконі можна було сидіти й слухати музику. Майже щовечора, коли ми грали, балкон був повний. За цей час через наш ансамбль «Ореол» пройшло дуже багато музикантів. Тільки ми втрьох - Сашко Балабан, Сашко Мельник і я - були постійними його музикантами. Назву лише кілька прізвищ музикантів, які грали з нами: клавішники Орест Дутко, Аркадій Орєхов, Валерій Галиця (прізвисько Перець), В'ячеслав Ліщинeр (прізвисько Зяма), Юрій Торгашов, Юрій Полянський, гітаристи Юрій і Євген Башмети, Борис Пивоваров, талановитий музикант Анатолій Шацький (перкусист), духовики Юрій Василевич, Зіновій Ковпак, Славик Кшижевський і багато інших. Постійно працювали всі ці роки з нами вокалісти Ольга Щербакова й Володимир Засухін. Дуже важко в одну мить усіх пригадати.

Була також досить цікава технічна частина нашого колективу, зокрема, Едуард Марквіца (прізвисько Заєць), Василь Зарічний.

Ми вчились один в одного. Це була школа поп- та рок-музики, особливо для тих, хто не міг навчатися в консерваторії чи в іншому музичному закладі. Ми також намагалися навчатись у зарубіжних музикантів та наших колег із усього СРСР.

Львів був потужним культурним центром за Радянського Союзу. Через нього пролягала дорога майже всіх закордонних і радянських митців. Майже кожен із тих ансамблів запрошували до клубу «Газ», серед них – усі югославські групи, польські, угорські (особливо цікаві «Но-то-цо» з Польщі, Джордже Мар'янович із Югославії). Із радянських груп - починаючи з джаз-року Козлова й закінчуючи «Піснярами». Із багатьма музикантами ми спілкувалися, грали разом, здебільшого це відбувалося вночі після концертів. Ми приносили щось поїсти, попити. Але головне було – музика. Досі не можу збагнути, як це в Радянському Союзі було можливим.

Була кумедна історія з піснею Карлоса Сантани «Oye Como Va» під час роботи в «Ореолі». Співати повинні були всі – не тільки ми з Сашком Балабаном, як завжди. Мав звучати хор. Наш тромбоніст Тьєра також співав, а потім раптом видав: «А чому не українською?» Оригінальний текст «Oye coma va mi ritmo, buena pagozar mulata» він раптом заспівав українською: «Біля сараю дівчина пасла порося – дурна». Я його запитав: «А чого дурна?» А він: «Звідки я знаю, чому вона дурна». Так ми й співали цей рядок – перший раз іспанською, другий – українською. На мою думку, це був один із перших перекладів західної рок-музики українською мовою.

Була в нас у консерваторії ще одна група без назви. У ній грали Сашко Балабан, барабанщик Ваня Господарець, який працював у «Арніці», духова група і я. Якщо в якогось великого боса було весілля дочки чи сина, вони телефонували ректору консерваторії й замовляли цю групу. Грали ми здебільшого українську музику, українські народні пісні.

Після занять у консерваторії я ще працював із вокальним ансамблем на заводі. Згодом додалися записи на львівському радіо з різними гуртами, найперше, з гуртом Богдана Янівського.

 

«Веселі скрипки» й оперний театр

- Як ви тільки все встигали? Розкажіть про вашу співпрацю з Богданом Янівським.

- Богдан Янівський (4.07.1941 - 17.06.2005 - Авт.) був на десять років старший від мене. Для запису він сам вибирав студентів консерваторії, і ми заробляли кишенькові гроші. Крім іншої, Богдан писав музику для театрів, її мали записувати. Мені було дуже цікаво працювати з ним. Він запросив мене до естрадного ансамблю «Веселі скрипки», що 1963 року створив Мирослав Скорик. Богдан Янівський був його послідовником. Коли Мирослав поїхав у Київ, Богдан узяв трьох-чотирьох скрипалів із його ансамблю, серед них був викладач консерваторії Матіс (Митя) Вайцнер, двійко музикантів із симфонічного оркестру - Володимир Щесюк, Володимир Дуда, двійко хлопців із консерваторії, серед яких був я. Ми виступали на всіх партійних концертах. Богдан збирав нас також для записів своїх творів. Запам'яталось, як ми акомпанували Дмитру Гнатюку, Лесі Боровець, Степану Степану та іншим.

Із Янівським ми виступали в Києві й Москві (в Кремлівському палаці). Цей ансамбль показував трошки інакший Львів. Але це був спадок Мирослава Скорика.

Із Богданом 1971 року я вперше виїхав за кордон - у Польщу. Тоді це було майже неможливо. Згодом ми вже туди з ним їздили щороку. Я привів до Богдана Сашу Балабана, потім двоюрідного брата Сашу Мельника. Вони обидва залишилися працювати в «Ореолі», коли наш «Ровесник» після перших репетицій розвалився.

- Чи була у вас під час навчання в консерваторії диригентська практика?

- Останні два роки мого навчання в консерваторії я працював у Львівському оперному театрі як четвертий диригент. Основним диригентом був Іван Юзюк. Він мене й запросив, бо я міг проводити всі репетиції з симфонічним і оперним оркестром, а також із хором. Тому після консерваторії я йшов у театр. У театрі мені було дуже цікаво.

Уявіть собі 22-23-річного диригента, а в оркестровій ямі – досвідчених музикантів, також і в хорі – досвідчених співаків. Усі вони дуже добре знали свою роботу. Якось на репетиції один із тромбоністів при всіх сказав мені: «Я не можу взяти цю ноту «piano» i так грати». Оркестр притих. Тоді я пояснив, як краще і в якій позиції взяти цю ноту, й усі зрозуміли, що я добре знаю свій фах. Уже наступного дня мені при зустрічі шанобливо говорили: «Вітаю вас, маестро!» Мені було приємно. Це було важливо для мене, але все це завдяки Миколі Філаретовичу Колессі.

 

Із Івасюком зустрічалися на конкурсах і фестивалях

- Чи перетинався ваш музичний шлях із Володею Івасюком?

- Одночасно зі мною він навчавсь у консерваторії. Але взнав його я трохи раніше - ми зустрічались із ним на різних музичних конкурсах і фестивалях у Львові. Він мав контакти з Сонею Ротару, зі «Смерічкою», бо писав пісні для Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Софії Ротару. У Львові він був досить відомий на той час серед музикантів. Іноді ми зустрічалися на концертах, але разом не працювали. Після свого великого успіху - «Червоної рути» й «Водограю» - Володя вступив у консерваторію професійно навчатися композиторству. Він робив дуже цікаві проекти класичної музики. Я пам'ятаю, він писав для фортепіано й голосу дуже гарні речі, але це були вже не «Червона рута» й не «Водограй». Він був великою, талановитою людиною, але тоді йому не вистачало якогось нового хіту, що сколихнув би знову любителів пісні. Він майже не писав поп-музику, повністю зануривсь у класику. Це була нова класична музика, дуже цікава. Не розумію, чому ми її не чуємо зараз? Можливо, в Україні вона звучить? Але в Європі її не чути.

Уже коли я працював у Чернівецькій філармонії, під час однієї з репетицій ми почули, що Володі не стало. Багато було чуток. Я досі не знаю, що там сталося. Знаю лише, що весь Львів вийшов на вулицю, коли Володю хоронили. Це була велика втрата для Львова й львівських музикантів. Усі вони були разом у цей час.

 

Як «Ровесник» став «Ватрою»

- Закінчивши консерваторію, ви отримали роботу у Львові чи поїхали за направленням?

- 1975 року я закінчив консерваторію. Як диригент отримав направлення в якесь маленьке містечко Росії (назви вже не пам'ятаю). Але в цей час Іван Попович (нині - народний артист України - Авт.) організовував у Львівській філармонії ансамбль «Ровесник» і шукав музикантів. Він дуже добре знав нашу із Сашком Балабаном першу групу «Ореол», створену під час навчання у Львівській школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької, ми досить часто зустрічалися з ним на фестивалях.

Для мене пропозиція Поповича була особливо цікавою, бо не треба було їхати за призначенням.

Художнім керівником філармонії був дуже гарний диригент і добра людина Ісаак Паїн, котрий дав назву нашому ансамблю - «Ровесник». Він мав гарні зв'язки з обласним управлінням культури, міністерством культури, без жодних проблем він перевів нас усіх у філармонію. Ми невтомно працювали, все йшло добре. Але, як кажуть, без жінки не обійшлося.

Сашко Балабан зустрічавсь із дочкою голови обласної ради й поставив умову, що піде працювати в філармонію, якщо його дівчина також піде. Вона трохи співала, але не могла грати... Подумали, що зможе вести програму. Коли ж її батько почув про це, зателефонував у філармонію й заборонив приймати її на роботу. Тож Сашко пішов із колективу. Ансамбль розбився навпіл: я з трьома-чотирма музикантами залишивсь у філармонії, а Сашко з іншими повернувсь у «Ореол».

Ми почали шукати на вакантні місця нових музикантів. У цей час до мене прийшов Вітя Морозов. Він сказав: «Я довго обмірковував, до кого піти – до тебе чи до Сашка Балабана. Не знаю, чому, вирішив піти до тебе. Із ним прийшли два музиканти з «Арніки» - трубач Володя Копoть (нині один із найкращих трубачів України) і співачка Віка Врадій. Отже, ми мали гарних музикантів, зокрема, й із консерваторською освітою.

 

1976
Перший ряд (зліва направо): Віталій Нестеренко, Віктор Морозов, Ігор Лесько (за барабанами), Віка Врадій, Володимир Копоть. Другий ряд: Сергій Пономаренко (Пума), Олександр Афонін, Саша Соколов, Олексій Мельник (тромбоніст). Із архіву Саші Соколова  

 

Іван Попович був художнім керівником, я – музичним. Ми зробили перші програми. В Івана були добрі зв'язки з комсомолом, а також партійними й непартійними босами. Це допомагало нам виїжджати на гастролі за кордон: в Угорщину, Індію, Польщу, Чехословаччину.

67922_433591073363141_243146001_n

Якось ми випадково потрапили в програму Київського мюзик-холу як гості й, мабуть, півроку працювали там. Познайомились із багатьма українськими музикантами й виконавцями. Потім нас як акомпануючу групу запросили взяти участь у конкурсі артистів естради в Ленінграді. Організували цю співпрацю Микола Гнатюк і Микола Мозговий. Із ними двома ми працювали в Ленінграді на конкурсі.

За умовами конкурсу в кожному із трьох турів співак мав виконати одну пісню. Із Гнатюком ми підготували програму з трьох пісень ще в мюзик-холі. Микола Мозговий сумнівався, що ми пройдемо, але обидва пройшли у другий тур. Мозговий бідкався: «Що робити?» Ночами я писав оркестровки. Ми збирались у моїй маленькій кімнаті в готелі на репетиції.

Микола Гнатюк пройшов у третій тур. А в Мозгового не було більше пісень, і він вирішив повторити одну з тих, що вже виконував, проте в третій тур не пройшов.

Ансамбль отримав диплом учасника конкурсу. Виписали його на моє ім'я та ансамблю «Ватра».

- Чому «Ватра»?

- У цей час у СРСР існувало близько 15 «Ровесників». Через це філармонії було важко продавати ансамбль під час гастролей. «Ватра» вже була у філармонії, тож нам запропонували взяти цю назву (її створив і керував спочатку Михайло Мануляк, потім Богдан Кудла, а потім уже ми з Поповичем).

За ці півроку ми зробили нову програму. Віктор Морозов написав дуже багато цікавих творів. Але філармонія не дуже хотіла нашої співпраці з мюзик-холом, бо, працюючи окремо, ми приносили прибуток філармонії.

 

564779_410833825638866_1467670946_n
Соліст – Микола Гнатюк. Акомпанують музиканти ВІА «Ровесник» («Ватра») Юрій Луцейко, Ігор Лесько і Саша Соколов. Із архіву Саші Соколова  

 

«У мене ця вимога залишилася назавжди – якщо я працюю, я мушу мати найкращий інструмент»

- У Радянському Союзі все було дефіцитним, зокрема, й високоякісна апаратура. Як ви вирішували цю проблему?

- Ще до консерваторії, у школі в нас із Сашком Балабаном була ідея зробити щось професійне. Із 14 років ми починали грати на гітарах, коли вперше почули «Бітлз», але електрогітару тоді було неможливо дістати. Йшлося не просто про гарний інструмент, ми хотіли мати професійне звучання, а отже – якісні інструменти. Із кожної нашої халтури, тобто з кожного нашого виступу, ми збирали гроші, щоб купити якісні інструменти. А придбати було ніде. Кілька разів ми намагалися налагодити контакти з музикантами, які приїжджали з Англії.

Майже всі зарубіжні музиканти їхали через Львів – перше або ж кінцеве місто їхнього гастрольного маршруту. Якщо перше, то ми намагалися якось домовитися з ними, що коли вони повертатимуться, то ми могли б у них купити західну апаратуру. Це було дуже важко. По-перше, була заборона на спілкування із громадянами західних країн. По друге, це було дуже дорого для нас. Адже переважна більшість людей заробляла 100-150, максимум 200 карбованців.

Перша гітара «Fender», що я придбав, коштувала дві тисячі карбованців. Ми вкладали великі кошти в апаратуру. Але не менш важливі були для нас контакти з музикантами. Кожну групу, яка приїздила до нас, ми запрошували на сешн. Дехто приходив до нас на танці, де ми грали, а по закінченні ми їх запрошували до себе, й ми грали разом. Це була не лише велика школа, а й егоїстичне визнання: ми щось можемо й навчаємось у тих, хто знає це краще. У мене ця вимога залишилася назавжди - якщо я працюю, мушу мати найкращий інструмент. Це була головна вимога до тих, хто приходив до нас в «Ореол» чи «Ровесник» - із хорошими інструментами мати професійне звучання. Усе це також сприяло в майбутньому успіху «Смерічки», коли ми привезли одну з найкращих в Україні й у колишньому Радянському Союзі музичну апаратуру.

- Не секрет, що в радянські часи за зв'язок із іноземцями могли притягти й до кримінальної відповідальності.

- Хочу підійти до цього з гумористичного боку. Одного разу, коли працював у складі «Смерічки», я йшов із гітарою після концерту (не пам'ятаю, в якому місті, десь у Західній Україні), раптом під'їжджають дві чорні «Волги», з однієї виходять два здоровенні хлопці й кажуть: «КГБ. Сідай...» Бачу, в одному з авто сидить Назарій і сміється: «Сідай до нас, ми хочемо десь повечеряти». Нас запрошували й партійні діячі, й КГБшники, й військова верхівка. Під час вечері один із офіцерів запитав: «Ти знаєш, що на тебе лежить у КДБ? Не одне «дєло», а ціла бібліотека». Зараз я усвідомлюю, це могло бути правдою, бо протягом багатьох років зустрічавсь у Львові з багатьма музикантами, які приїздили в Україну з концертами. Я приходив до них у готель, розмовляв, іноді купував інструменти. Вони привозили ноти, які ми в Україні не могли дістати.

 

 

ЧЕРЕЗ  ОКЕАНИ  Й  МОРЯ – У  НІМЕЧЧИНУ

 

Шлях до привілеїв – через пісню

- Як розпочалося ваше нове життя за межами «Смерічки»?

- Я прийшов до Чорноморського пароплавства й потрапив на один із кораблів, що курсував Середземним морем. Враження було чудове до першого порту, в який ми зайшли. Я забажав вийти й оглянути його. Подальший діалог із черговим матросом нагадав мені, якої я країни громадянин:

- Ти що дурний, ти не можеш вийти.

- Чому?

- Ти повинен піти до політофіцера й отримати в нього дозвіл за три дні до зупинки в порту.

Тоді я пішов до офіцера, а він:

- Ніхто не йде один, ти записуєшся, і я розподіляю тебе в групу з двома іншими (але не з музикантами, а, наприклад, із матросом і кухарем).

То було для мене великою несподіванкою. Наступний удар був, коли капітан запитав у когось із керівництва про мене:

- Хто це?

- Зі Львова.

- А! Западенець.

Западенець – це була не та людина, яку люблять.

- Одне слово, ви були одним із тих, кого не мали жалувати?

- Так, але до першого випадку. У кожному рейсі були концерти самодіяльності. Одна з офіціанток досить добре виконувала старовинні пісні. Я її запитав, чи не хоче заспівати щось нове.

- Із задоволенням, - відповіла вона, - але як? Адже зі мною ніхто не працює над моїм репертуаром. Немає нот.

Я пообіцяв зробити з нею кілька нових пісень. Вона гарно виступила, але я не знав, що це - дівчина капітана. Вона ж йому розповіла, хто їй допомагав.

Одного разу вночі (а я жив у чотиримісній каюті) приходить стюардеса:

- Сашо! До капітана!

Мої колеги-музиканти пожартували:

- Збирай речі додому.

Приходжу до капітана, він сидить із пляшкою. Запросив сісти, налив мені склянку віскі й каже: «Пий». А трохи згодом: «А зараз бери гітару, будемо співати». Що ми співали, я вже не пам'ятаю. Уранці повернувсь у каюту, не встиг задрімати, як знову прийшла стюардеса:

- Сашо, виходь, ти маєш нову каюту.

Я вже мав привілеї. У мене була окрема каюта, і я сам міг вибирати, хто піде зі мною в місто й коли. Такий був початок, згодом у 1987-88 роках я перейшов на досить престижний корабель «Максим Горький», приписаний у Німеччині. Раз на рік він здійснював кругосвітнє плавання. Усього в мене було 13 кругосвітніх подорожей, тобто 13 разів я був у Сіднеї, ще частіше у Нью-Йорку, інших містах. Можна сказати, що я побував у всіх країнах світу, й неодноразово.

 

Із паспортом, але без прописки

- Це ж у вас був ще радянський паспорт. А коли Радянський Союз припинив своє існування й Україна стала незалежною державою, чи були у вас із цим проблеми?

- Так, бо мій паспорт увесь цей час із 1985 року був у Чорноморському пароплавстві в Одесі. Замість нього я мав морський паспорт Радянського Союзу. Щоб отримати закордонний паспорт України мені треба було забрати свій внутрішній паспорт із Одеси. В Одесу ж я мав право потрапити лише морським шляхом. Із великими труднощами через моїх знайомих музикантів я його дістав. Мені його привезли в Німеччину. Завдяки цьому документу я зміг отримати в Українському посольстві закордонний паспорт. Це було дуже проблематично.

Із того часу я вже їздив із українським закордонним паспортом і мав на руках внутрішній. Але з українським паспортом я не міг нікуди сходити з корабля, де працював.

Один місяць на рік пароплав заходив на ремонт у країні прописки. Увесь екіпаж їхав додому, я зі своїм паспортом залишався на пароплаві. Потім вийшов якийсь новий закон, і кожен моряк повинен був мати прописку на землі. Я не мав жодної. Наш пароплав ходив під прапором Багамів. Тож коли ми зайшли на Багами, я, щоб отримати морський паспорт, змушений був офіційно стати громадянином Багамів, автоматично отримав там прописку. Це була формальність, але капітан при заході в порти іноді надавав прикордонникам мій багамський паспорт, іноді український, залежно від того, як було вигідно.

 

Одруження на Шпіцбергені й нове життя в Німеччині

- Нині ви з дружиною маєте «ProMediaStudio». Познайомились із нею під час плавання?

- Я познайомився зі своєю теперішньою дружиною приблизно в 1989-90 році. Мій попередній шлюб в Україні розпався. Ми з Гітте були незвичною парою: я – зі Сходу Європи, вона – із Заходу. Тоді це не дуже схвалювалось і не дозволялось у Німеччині. Тому ми приховували наші стосунки. Але це не могло тривати довго. Під час перебування на Шпіцбергені, найпівнічнішій точці, куди можуть заходити пароплави й люди, 20 серпня 1994 року ми уклали шлюб. Його повинні були зафіксувати в книжці рекордів Гіннеса – найпівнічніший шлюб із найбільшою кількістю запрошених гостей – тисяча - 600 пасажирів та 400 членів екіпажу. Усі були запрошені, й для кожного було що випити (тільки горілки, пам'ятаю, було 20 ящиків). Але щось у реєстраторів рекорду не вийшло з літаком, і їхні представники не прилетіли в Норвегію, а звідти пароплавом на Шпіцберген. Можливо, пізно ми це все організували.

 

Hochzeit_mit_Kap
Шпіцберген. Весільна світлина Саші (другий) і Гітте (в центрі) з капітаном і колегами.  Із архіву Саші Соколова


Ми були щасливі разом, тому із 1990 року я вже не їздив ні у Львів, ні в Україну (через мій паспорт, що лежав у Чорноморському пароплавстві). 1996 року нам довелося ще раз укласти шлюб, уже за німецьким законом. Нам хотілося зійти з пароплава й облаштуватися на землі.

1995 року ми вперше приїхали разом у Німеччину. Батько Гіттиної подруги переконав нас купити помешкання. Порівняно з каютою це був палац. До того ж, на пароплаві ми мали два склади повні речей. Ми ще продовжували працювати й приїздили в свою оселю у відпустку раз на рік. Так тривало до 2000 року – нашої останньої кругосвітньої подорожі. Потім ми працювали півроку, а півроку були вдома. Але за ці півроку я не міг знайти жодної роботи за моїм фахом. І ми остаточно зійшли на берег.

- Було важко в чужій тоді для вас Німеччині?

- Так. Хоча я мав контакти з дуже багатьма артистами: голландськими, німецькими, англійськими. Я їм усім писав музику за копійки, показував свої роботи, щоб якось вижити. Ми вже купили будиночок, проте треба було налагодити стабільний бізнес. Спочатку працював там, куди мене запрошували, наприклад, на фірмі, що обслуговувала фотографів і відеооператорів на пароплавах. Але це була дуже неспокійна робота, я навіть спав із трьома телефонами, бо будь-якої хвилини могли зателефонувати чи з Сінгапуру, чи з Гонконгу, коли виникали якісь проблеми. Але це вже хоч якось підтримувало нас фінансово. Ми працювали з великою командою – це більше 40 фотографів та відеооператорів різних національностей.

Через три роки виникла потреба купити будинок, щоб облаштувати в ньому студію, адже я працював із музикою, а дружина - з музичними фільмами. Ми під час роботи заважали один одному. Не одразу, але ми знайшли зручний будиночок, де живемо зараз, у маленькому селі неподалік Ганновера.

Варто зауважити, що для клієнтів, які приїздять у студію, особливо важливо, який у нас будинок і авто, тобто як і в якому оточенні ти живеш. Це впливає на заробіток. Тож у Німеччині, можна сказати, нас зробили звичайними бюргерами. Але все ж ми трохи не такі, як усі – ми відкриті обоє. Нині мене сприймають усі німці, а я - тих, хто добре працює. Маємо «ProMediaStudio», в якій працюємо разом із дружиною, співпрацюємо з телебаченням.

Минулого року вперше побували в Україні, у складі творчої групи брали участь у виробництві рекламного фільму на замовлення німецького телебачення «SonnenklarTV» та «PhoenixTV» про туристичний круїзний маршрут Дніпром, Чорним морем і Дунаєм. Ми тільки вдвох у цій фірмі, але якщо потрібно, наймаємо людей - коли знімаємо фільм, то з нами працюють до 20 спеціалістів: відеооператорів, режисерів. Дружина повернулася до фаху, за яким працювала колись – монтаж фільмів. Так ми поступово вийшли на той рівень, що маємо зараз.

Цього року ми мали досить щільний графік - виконували замовлення на території Росії (Санкт-Петербург), Франції, Китаю, Нідерландів, Камбоджі.

 

Bei-Probe
У «ProMediaStudio» кипить робота. За інструментом – Саша Соколов.  Із архіву Саші Соколова


- Ви також пишете музику для театральних вистав, співпрацюєте з артистами?

- Спочатку я працював із тими артистами, яких знав ще з часів моєї роботи на пароплаві. Поступово розширював свої можливості. Нині пишу ноти для тих, кому вони потрібні – від нот для фортепіано до симфонічних оркестрів та біг-бенду. Займаюсь аранжуванням для багатьох артистів. Мені це дуже подобається.

Останнім часом я багато працюю в різних театрах - писав музику для театральних вистав міст Бремен, Кассель, Гамбург, Любек, Хайденхайм, Мюнхен як музичний керівник або композитор чи просто фахівець, який робив плейбек для тої чи іншої вистави.

Зараз, коли маю час, працюю над сценічною версією «MAMA MIA» (мюзикл ABBA). У цій версії змінено частину текстів та музики, так би мовити – пародія на мюзикл ABBA.

Зараз я багато працюю з музикою: компоную, записую різні компакт-диски професійних німецьких, голландських, іспанських артистів (записав понад 30 компакт-дисків). Приходять також самодіяльні митці. Але це моя робота, й незалежно від того, чи це велика зірка, чи аматор, я намагаюсь написати якнайкраще. Я віддавався повністю цій справі колись і віддаюся зараз. Музика - це моє життя.

У червні цього року в театрі «Naturtheater» у Хайденхаймі відбулася прем'єра мого мюзиклу «Kohlhiesels Töchter» («Дочки пана Колхізел»). Це переклад дуже популярного в 60-ті роки минулого століття фільму, знятого в Австрії. Йдеться про двох дочок: одна – красуня, інша - ні... Але перед смертю мати наказала, що красуня може вийти заміж лише тоді, коли вийде заміж її некрасива сестра.

Зараз ідуть перемовини про популяризацію цього мюзиклу по всій Європі. Я надіюсь!

- Увагу шанувальників творчості Володимира Івасюка привернула ваша версія хіта «Червона рута» під назвою «Hey, Ukraina!», що ви поєднали з високоякісним відео, зробленим під час вашої поїздки в Україну. Кілька слів про цю роботу, будь ласка. Що наштовхнуло вас на цей творчий крок?

- Німецький текст написала моя дружина Гітте, я зробив аранжування й заспівав пісню. Цікаво, що коли я попросив свою дружину написати німецьку версію, вона абсолютно випадково написала нашу з нею історію. У пісні є слова: «О, Україно, я обов'язково приїду до тебе показати моїй коханій цей чудовий неповторний край...» Ми зробили студійний запис, а кілька днів потому зовсім випадково (це не було заплановано) ми отримали контракт на зйомку фільму в Україні. Коли ми приїхали в Київ, фірма, якій належав пароплав, мала назву «Червона рута», потім першу пісню, яку почули по радіо, була також «Червона рута».

 

Я давно хотів, щоб українські пісні звучали в Європі, зокрема, в Німеччині. Була ідея записати ком пакт-диск з українськими, в тому числі й народними, піснями. Але, на жаль, не завжди вистачає часу.

Я записав німецьку версію пісні «Гай, зелений гай» Олександра Злотника трохи в джазовій манері з філософським текстом, що написала також Гітте.

- Чи виступаєте ви з концертами?

- Щороку взимку я даю кілька концертів у «Musikhotel Goldener Spatz», присвячених українському Різдву – співаю щедрівки, колядки, а також сучасні та старі українські пісні. У 2014 році запланував їх із 27 по 30 січня. Зал не дуже великий, але завжди повний. Концерти мають успіх, тому мене й запрошують із року в рік. Спочатку я це робив для моєї дружини – їй дуже приємно мене бачити на сцені. А зараз це приносить трохи грошей, що ще нікому не заважало. Гітте зробила до цих концертів відео, що проектується на великий екран під час мого виступу. Ця зимова композиція у поєднанні з музикою й тематикою пісень створює відповідний зимовий настрій у залі.

2generations
Коли в гості до Саші приїздить зі Львова батько, дім наповнюється музикою. І вони по черзі сідають за рояль.  Із архіву Саші Соколова