ПЕРЕД`ЮВІЛЕЙНЕ
Віра СЕРЕДА
Щороку в дні проведення Міжрегіонального фестивалю українського гумору й сатири «Степанова весна», присвяченого пам'яті видатного письменника й журналіста Степана Олійника, на Одещині серед учасників урочистостей можна зустріти Миколу Вилкуна. Це невипадково, адже він народивсь у Левадівці, що в Миколаївському районі Одеської області, 25 травня 1938 року (цього року в нього - 80-річний ювілей). Хоча нині митець живе в Одесі, але вболіває за рідне село, його культурний розвиток, радо зустрічається із земляками.
Микола Вилкун - заслужений художник України (1993), член Національної спілки художників України (1971). Був головою правління Одеської організації НСХУ (1991–1993).
Закінчив Одеське театрально-художнє училище і Московський поліграфічний інститут (художньо-графічний факультет, 1966).
Працював художником-постановником в Одеському театрі ляльок (1966–1971), головним художником в одеських театрах - Українському музично-драматичному (1976–1977) і Юного глядача (1971–1976 та від 1991), викладав у Одеському театральному художньому училищі (1977–1991). Був головним художником одеських фестивалів мистецтв «Біла акація» (1979, 1981, 1983, 1985, 1987) та «Гуморина» (1973–1974, 1997–1998).
2016 року несподіваним сюрпризом став його подарунок землякам цілої галереї своїх картин. Організатори не були до цього готові, тож експозицію нашвидкуруч організували у фойє будинку культури. А вже після фестивалю знайшли просторе приміщення в стінах Левадівської школи, де навчався Микола Митрофанович, і згодом там відкрили картинну галерею Вилкуна.
Автору цих рядків пощастило побувати в галереї. Екскурсоводом і цікавим співбесідником став Микола Митрофанович.
55 художніх творів із нагоди 55-річчя творчої діяльності
Микола Вилкун подарував Левадівці понад п'ять десятків творів. Серед них широко представлений декоративний живопис, зокрема, театрально-декораційний, адже митець — театральний художник за фахом. У нього багатий досвід у створенні ескізів костюмів, роботи над освітленням сцени під час вистав. В експозиції – ескізи декорацій для п'єс ("Сміх і сльози", "Сільва", "Шукай вітру в полі", "Три мушкетери" та інших). Неможливо не звернути увагу на полотно "Великі персонажі-ляльки для свята на вулиці".
Зі станкового живопису привертають увагу численні портрети різних верств населення – не лише з артистичного кола, а й простих людей, яких митець міг зустріти будь-де.
Одеська область асоціюється з Чорним морем і Дунаєм, тож не випадковим є пейзажний жанр у творчому доробку художника. На картинах - море із могутніми кораблями й кранами, лиман із невеликими човнами, велична ріка Дунай.
Окрема експозиція галереї знайомить із біографією й творчим шляхом митця. На ній - світлини з архіву Миколи Вилкуна, зокрема, із сестрою Степана Олійника Марією Іванівною, учасниками фестивалю «Степанова весна», друкована продукція про митця, диплом учасника однієї з благодійних виставок, плакат про виставку «Левадівка – Одеса», віршована присвята Олени Ананьєвої самому художнику.
- Миколо Митрофановичу! Що вас наштовхнуло подарувати колекцію своїх творів Левадівці?
- Сталося це спонтанно, хоча мене вже давно просили підтримати земляків і зробити великий дарунок. У 1994 році я написав десять храмових ікон і подарував церкві, яка до того часу була ще в занедбаному стані. Уже тоді подумав: добре було б зробити дарунок для широкого кола – дітей і дорослих, щоб він запам'ятався надовго. 2016 року, відзначаючи 55-річчя творчої діяльності, я вирішив подарувати левадівцям 55 художніх творів. Зробив це під час Міжрегіонального літературно-мистецького фестивалю українського гумору «Степанова весна». Я дуже хотів підтримати фестиваль, щоб він став іще цікавішим, щоб залучити більшу кількість людей у Левадівку й продовжувати гарну традицію – поповнювати духовну скарбницю села.
- Як пройшла виставка?
- Організатори не були готові швидко знайти приміщення. Вирішили відкрити персональну виставку у фойє Левадівського будинку культури, де щороку відбувається вручення Всеукраїнської літературної премії «В ім'я добра» імені Степана Олійника. Кожен, хто прийшов на урочистості в будинок культури, міг оглянути картини. Тішило те, що було багато школярів із кількох шкіл Миколаївського району. А вже згодом почали шукати приміщення, щоб мати перспективу – поповнювати колекцію, адже в мене багато робіт, які беруть участь у виставках, зокрема, й в інших країнах. Знайшли простору залу в Левадівській школі.
- Коли вперше побачили галерею?
- У дні проведення «Степанової весни» 2017 року. Дуже задоволений! Є підписи до всіх творів, широко представлені документальні матеріали.
- За яким принципом ви підбирали колекцію?
- Я відібрав різні роботи різних років, але якісні, що я представляв на виставках і в музеях, зокрема, й за кордоном – достойні праці. Прагнув, щоб сприйняття було фаховим, щоб люди виховували в собі почуття професіоналізму, краси. Я щороку приїжджаю в Левадівку й бачу, що тут виховують у дітей, які виступають зі сцени, культуру одягу, культуру слова, сценічну сміливість. Сподіваюся, що галерея моїх творів також цьому сприятиме. І ті покоління, які прийдуть, стануть ще кращими, розумнішими, добрішими, а ті, з ким я провів дитинство, вже солідні люди, хай порадіють.
«Попри всі негаразди в державі ми постійно працюємо»
- Миколо Митрофановичу! Ви часто берете участь у виставках?
- Здебільшого це участь у виставках пленерних груп. Запам'яталася, зокрема, творча робота в Очакові в 2016 році – це історичне місто, там створюють новий музей сучасного мистецтва, куди ми даруємо щороку по дві-три свої роботи. 2017 року брав участь у пленері релігійної спрямованості «Покров над Одесою» - виставку робили в жіночому монастирі, яким керує матушка Серафима, котра шанобливо ставиться до художників. Вона – активний громадський діяч Одеси, депутат міської ради. Ми подарували роботи цієї виставки музею «Християнська Одеса». Цікава колективна виставка відбулась у Чорноморську (колишній Іллічівськ) - я розповідав там про «Степанову весну». На мою думку, творчий потенціал одеських художників дуже великий. Попри всі негаразди в державі ми постійно працюємо, діємо, організовуємо виставки – це добре, що ми зараз більше в мистецтві, ніж у політиці. Звичайно ж, у творах є й патріотична тематика (здорова, без лицемірства) та щира настанова любити свою націю, державу. Я багато їздив по світах і дійшов висновку, що Україна – гарна держава. Не розумію, чому нам погано живеться. Але те, що в нас є, це рай порівняно із Угорщиною, Палестиною, Єгиптом, іншими країнами.
- У яких країнах побували ваші твори?
- Із виставкою одеських художників я був у Японії, Польщі, Італії, Югославії, в Ізраїлі... В Інтернеті є мої зарисовки й інтерв'ю (2007) для Палестини. Я часто запитував людей, чого вони найбільше бояться. Відповідали: захворіти й залишитися без роботи.
«Завдяки Степану Олійнику моє життя відбулося цікаво»
- Пане Миколо! На одній зі світлин ви зображені із сестрою Степана Олійника Марією Іванівною. Степана Івановича також на власні очі бачили?
- Я дуже добре пам'ятаю батька Лесі Степанівни Олійник, яка щороку приїздить із Києва на Одещину. Сестра Степана Івановича Санія Іванівна була нашим класним керівником у Левадівській школі. Я навіть сидів за партою, за якою колись навчався Степан Олійник. Завжди пишався, що мені випало це щастя. Степан Іванович дуже багато зробив для мене особисто - завдяки йому моє життя відбулося цікаво. Мені дуже приємно під час мистецьких заходів «Степанової весни» бачити й слухати дітей, які читають твори Олійника. У цей час я завжди згадую своє дитинство й зустрічі зі Степаном Івановичем. Я зростав на його творах, його життєвому прикладі, його голосі. Як він гарно з нами, дітьми, спілкувався! Я дуже вдячний не лише йому, а й усій родині Олійників – його батькові та сестрам Марії Іванівні й Санії Іванівні. Вони багато зробили для Левадівки, щоб наше село було духовно багатим, таким, яким зараз є. Сподіваюся, діти продовжать справу збереження духовності в селі.
- Ви закінчили Левадівську школу?
- До сьомого класу я навчавсь у Левадівці, середню освіту здобув у Андрієво-Іванівці, що за вісім кілометрів від Левадівки. У шкільні роки мене всі називали художником, бо я малював стінгазети. Після закінчення школи поїхав у художнє училище імені Грекова, що в Одесі. Отримав три «двійки» - з композиції, малюнку й живопису. Я ж нічого не розумів у цьому мистецтві! Уже під час екзаменів багато чого дізнався нового - про олівці, папір тощо, я про все там розпитував. Після десятого класу знову поїхав у Одесу, подав документи на вступ, але цього разу до театрально-художнього училища. Не вірив, що мене приймуть (здав екзамени на «3» й «4»), повернувсь у Левадівку з думкою, що не вступив і цього разу. Тому записався на зоотехнічний факультет Ісаївського сільськогосподарського технікуму. Згодом прийшла радісна новина, що мене зарахували на перший курс художнього училища. Через півроку я вже був відмінником, мав підвищену стипендію. По закінченню отримав диплом із відзнакою, здобувши фах художника-бутафора.
- Де розпочали творчий шлях?
- Почав працювати в театрі ляльок - охоче заглиблювавсь у складне функціонування театральних куліс: був освітлювачем, виготовляв і монтував декорації. Але зрозумів, що цього мало – треба продовжувати навчання. Відтак закінчив художньо-графічний факультет Московського поліграфічного інституту. Мені пощастило з керівником – чудовим художником Андрієм Гончаровим. Він – учень знаменитого графіка Володимира Фаворського та Гліба Горощенка, котрий був учнем Рєпіна. Тож мені було чого повчитися в своїх викладачів.
- Ви ж також викладач?
- Так. Уже 40 років я викладаю. Мої основні профільні дисципліни - оформлення вистави, композиція й театральний плакат. Зараз дуже важко знайти професійного театрального художника. У нас в Одесі таких залишилося лише двоє – Станіслав Зайцев в опереті і я в молодіжному театрі, де працюю головним художником.
- Чи є зараз щось таке, що вас дивує?
- Я завжди в очікування дива – в Одеському театрі молоді виросла естетика костюмів. Під час перегляду концерту в Левадівському будинку культури я побачив костюм очільниці відділу культури й туризму, охорони культурної спадщини, культурних цінностей, національностей та релігій Миколаївської райдержадміністрації Ірини Кудерської. Потім дізнався, що Ірина Іванівна півроку гаптувала собі вишиванку бісером. Я просто зачарований! В Одесі всім розповідаю про це диво.
Пройде ще трохи часу, й розпочне свою ходу Міжрегіональний фестиваль українського гумору й сатири «Степанова весна». Цього року він уперше стартує 28 березня в Запоріжжі великим урочистим концертом Всеукраїнської асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» імені Петра Ребра з нагоди 110-ої річниці від дня народження Степана Олійника. Це не випадково, адже Степан Іванович неодноразово бував у славному козацькому краї, на легендарній Хортиці, виступав у містах і селах Запорізької області. Його виступи дуже любили запоріжці. Чотири представники Запорізького краю в різні роки стали лауреатами Всеукраїнської премії імені Степана Олійника «В ім'я добра» - письменники Петро Ребро (1994), Пилип Юрик (2007), Микола Білокопитов (2017) і журналістка Віра Юрик (2013).
Цього року почесними гостями Запоріжжя стануть Леся Степанівна Олійник (дочка патріарха українського гумору), народний артист України, майстер розмовного жанру Анатолій Демчук і заслужена артистка України, бандуристка Лариса Дедюх.
Із Запоріжжя учасники фестивалю «Степанова весна» поїдуть на Одещину, де зі сцени Левадівського будинку культури оголосять нових лауреатів премії імені Степана Олійника.
Сподіваємося, що зустрінемо там і заслуженого художника України Миколу Вилкуна!
На знімку вгорі: Микола Вилкун біля погруддя Степана Олійника в Левадівці. Фото Юрія Федорчука
Микола Вилкун у галереї своїх творів у Левадівській школі (2017)
Фрагмент експозиції творів Миколи Вилкуна в галереї (2017)
Левадівський меморіальний музей Степана Олійника. Микола Вилкун ділиться спогадами про видатного письменника. Поруч - Леся Олійник (у центрі) і директор музею Валентина Панкова (2017)
Леся Олійник і Микола Вилкун жваво обговорюють експозицію щойно відкритої в будинку культури персональної виставки (квітень 2016). Фото Юрія Федорчука