ФАРИНА Ігор. Літературна критика. Розділ 3

 

   Непобляклі відсвіти

   Кракалія Роман. Автостанція: повість, новели. – Одеса. Астропринт. 2020. – 184 с.

Krakalija

   Під різними публікаціями у ЗМІ неодноразоао зустрічав ім*я Романа Кракалії. І вони заімпонували мені виваженістю думок, колоритністю їхньої словесної передачі. А солідніше знайомство з доробком цього письмака відбулося кілька років тому, коли на мій робочий стіл завдяки одеському знайомцеві ліг його роман «Три барви Дунаю». Твір сподобався настільки, що написав рецензію (а буруся за перо тільки тоді, як написане справить позитивне враження на мене), яку вмістили «Буковинський журнал» і деякі електронні видання, а згодом включив цю написанку до своєї книги вибраних рецензій «Наближення».

   Та так сталося, що наше творче спілкування продовжилося – нещодавно пан Роман надіслав мені свою нову книгу «Автостанція», до якої увійшли однойменна повість та новели. І знайомство з цим виданням знову спонукало літературно «виговоритися».

   А щоб ні в кого не було сумнівів, що рецензент більше не хоче «пірнати» у ріку загальникових розмірковувань зі споминальними алюзіями, то відразу перейду до розмислів про «Автостанцію». І. напевно, почну з думки про часовимір. Бо чомусь саме вона найбільше не дає спокою, коли під цим кутом зору оцінюю обидві книги. Можливо, і не робив би цього, але прозаїк сам змушує.

   Вимисл літературного критика? Аніскілечки! «Автостанцію» завершує новела «Магія вуличних музик» - щемливий спогад про те, як людність зреагувала на появу роману «Три барви Дунаю». Просторий уривок з цього твору у новому тексті нагадав про рідковживаності та діалектизми типу «отуто», «ресторація», «завсіди», «оркестра». А ще чомусь згадалося, що у романі були «течиво», «зментрожений», «болотяка»… І захотілося ще раз перечитати його, що і зробив, знайшовши твориво у домашній кнингозбірні.

   Отже, роман «Три барви Дунаю» - запросини читальників у мандрівку часопростором, бо він оповідає про передвоєння – непросту сторінку вітчизняної історії перед світовою війною. Текст, побудований за колажним принципом, має і особистісний характер, бо розповідає про діда Костя Кракалію – відомого українського діяча на Буковині, руйнуючи усталене сприйняття деяких людей. А «Автостанція» наповнена неперебутніми доторками до сучасності, непобляклі відсвіти яких огранюють літеросплетіня.

   Але перед тим, як перейти до розповіді про них, намагатимусь хоча б побіжно зачепити ще одну тему (зрештою, про нелогічність тут і мови не може бути, оскільки й це продиктоване «Автостанцією»). Що маю тут на увазі? Та географію передусім. Романа Кракалію можна назвати буковинським одеситом. Лексика ріднизни «в*їлася» у свідомість і вже не відпускає. В мовному плані він має свій колорит. І цим вирізняється на тлі знаних в одеських письменницьких колах подоляка Геннадія Щипківського, степовика Володимира Рутківського чи Василя Полтавчука з Одещини… Чимало прикладів подібного є й в інших регіонах нашої держави. На Волині добре знають творчість уродженця Житомирщини Олександра Клименка. Гуцул Олександр Масляник став своїм для галицьких читальників зі Львова. Це ж можна сказати й про галичанина Петра Маліша, який нині мешкає у Хмельницькому. Тому й радію, що повіває незбагненним свіжим від поєднання місця народження і місця мешкання у словоформах «вальсування», «погук», «поставний»…

   Та давайте ще не будемо «гопакувати» навколо цих буквотворів, оскільки цей «танець» належить до думкування про виражальність книги, що виглядало б своєрідним нонсенсом на тлі певного білоплям*я у тематиці. Тому й повертаюся до деяких проблем темарійності, наголошуючи на барвистості почувань.

   Тут, мабуть, варто наголосити, що чогось приголомшуючого уяву у текстах не існує. Звичайні будні звичайних людей. Та, либонь, тому хочеться читати. Бо сам не раз потрапляв у схожі ситуації чи чув щось таке й хочеш знати, як діяли герої письменника, вчинки яких мимоволі співставляючи з зі своєю реакцією.  

   Чи не найчастіше подумки повертаєшся до повісті «Автостанція», автор якої вже на перших сторінках твору «організовує» для читальників знайомство з його героями. Він розповідає про життєві непростості художника, айтішника та фермера – трьох друзів, які завше готові виручити один одного, якщо необхідно. Левко, Максим і Микола є такими різними за складом характерів, але непохитними, коли йдеться про людську порядність. Це особливо помітно, коли прозаїк описує події, що відбувалися перед Революцією Гідності. І ловиш себе на думці, що вони не розгубилися б, захищаючи ріднизняне.

   І зовсім іншою є постать приймака Артема з новели «Старе шкіряне пальто». Соковитими фразами автор оповідає історію шкірянки у шопі, яку тесть подарував зятеві і як останній ухилявся від служби, щоб не потрапити на російсько-українську війну. Новела «Коли ти повернешся» теж зачіпає питання військової служби. І про події на східних рубежах України теж йдеться. Але все постає перед нами в іншому ракурсі. Бо рядки осяяні молодістю та коханням.

   Якщо вищезгадані твори тією чи іншою гранню є дотичними до героїко-патріотичної теми, то про «Гуркотіли колеса цього не скажеш. В поле зору потрапляє описування однієї поїздки до Києва, коли герой чинить не так, як замислив спочатку. А «Дорогою на Фонтенбло» - бачення дитячої мрії через багато років. Споминальністю пронизана також новела «Магія вуличних музик». Неповторні описи рідної природи існують й у творах «Безсилі крила» і «Ой, ти, сороко-білобоко».

   Слід, очевидно, доторкнутися ще до одного тематичного крала. Є письменники, які не приховують гри власної фантазії. Та не надто замислюєшся над цим, бо на тебе магічно діє текст. Звичайно, у таких творах теж відчувається дихання досвіду, хоч воно не є таким зримим. Водномить маємо письмаків, уява яких проростає з уздрітого та пережитого, але все це не є таким прихованим. Якщо відштовхуватися від цього, то Роман Кракалія належить до другого типу літератів, до адептів якого можна зарахувати Василя Горбатюка з Хмельницького, Михася Ткача з Чернігова, Григорія Цимбалюка з Житомира…

   Не можу втриматися, не згадавши ще про один момент. Коли перечитуєш цю книгу, то стає переконливішим враження, що її міг створити тільки мужчина. Бо суворість письма і прихованість емоцій однозначно агітують за це. А ще – відсутність романтичних ноток, хоча з останнім не всі погодяться, вважаючи проявом романтизму деякі нашарування публіцистичності, які є в «Автостанції». Щодо неї, то потрапляємо у непростість. З одного боку є зрозумілим, що публіцистичність- необхідний елемент прозотексту. А з другого боку виникає закономірне питання: чи варто плутати з газетярщиною, елементи якої, на жаль, є у повісті. Чесно кажучи, важко висловлювати таку думку, бо й сам чимало років пропрацював у ЗМІ і з власного досвіду знаю, як часто-густо   над журналістом за покликом душі, який вирішив спробувати письменницького хліба, тяжіє примара газетярщини.

   Прошу вибачення за деяке розпросторення останньої зауваги. Мусив сказати про це питання, яке однаковою мірою стосується тематичності й виражальності, хоча, можливо, в моєму трактуванні існує певна доза узагальнення. А тепер перейдемо до роздумів про те, як письмак іде до втовкмачення своєї думки, беручи в посестри образність висловлення, відкидаючи надокучливість моралізування.

   Коли говорити про цю складову прозаїкового успіху, то відразу можеш наштрикнутися на каскад дорікань. Не бачу смислу деталізувати їх. Вже хоча б тому, що всі претензії зводяться до одного: літературний критик чомусь товче воду у ступі, захоплюючись виражальністю, хоча вона є більше актуальною для поезії. (Знаєте, мені водночас сумно і смішно від такої «глибокодумності». Невже й досі незрозуміло, що виражальність, не маючи жодної альтернативи, допомагає доносити думку та свідчить про творчу індивідуальність?).

   Проілюструю це на прикладі «Автостанції». Чого-чого, а вдатних взірців тут вистачає. Бо літературні тропи та лексика в єдиному переплетенні і є тією неординарністю, яка «прикайданює» читальника до видання. А літературного критика тим паче.

   І в першу чергу це стосується метафор.   «Розбуджена тиша вляглася досипати», «Юною та прекрасною мзетунахаві, дівчиною чарівної вроди, весна спустилася до моря», «…гаряча хвиля виносила його знов на якесь фантастичне, вкрите квітами, поле». Але такі образності є характерними не лише для повісті. Метафоричні зблиски побутують й у новелах. «А якось удосвіта зненацька відлетів сон – аж мовби холодком війнуло в лице («Ой, ти, сороко-білобоко»), «Потужні крила, які, здається, могли б оцю скелю підняти, безсило б*ють повітря, ловлять вітер, а він лише сміється» («Безсилі крила»), «У тому жаровиську згорав час» («Дорогою на Фонтенбло»). (Цей перелік метафоричних висловлювань можна продовжити, бо вдатностей є чимало).

   З цією гарнотою мирно сусідують порівняння та епітети. Щодо перших, то вони є неоднорідними. Себто мова йде про порівняльність з участю сполучників на кшталт «як», «мов», «наче». «ніби», з їхньою відсутністю та поєднаннях обох підвидів одного тропу. «Микола замовк, немовби розмірковував, чи варт про все це аж так докладно розповідати» («Автостанція»), «Голод – це смерть» («Безсилі крила»), «Жінки вмовкли враз на півслові – неначе хтось вимкнув звук» («Гуркотіли колеса»). Слід, мабуть, тут згадати й про епітети: «сонмища якихось потвор», «втомлене око», «хустинка з найтоншого серпанку», «пружний вітер», «зеленава зірка», «молоді вітри».

   Всі ці словосполуки по-своєму обрамлюють буквовияви з познаками неологічності, рідковживаності та говірковості. Про це мислиться, коли натрапляєш на такі несподіваності, як «вікодавній», «ухрестя доріг», доймала», «околяса», «софора», «щокожного». (Можливо, не кожне з цих слівцят є вельми оригінальним, але все ж свідчить про лексичні шукання автора.

   Слід, очевидно, згадати й про формовиражальність. З підзаголовка книги відомо, що до видання увійшли повість і новели. Два різновиди в рамцях одного жанру? Безперечно! Але самі новели далекі від однорідності. «Старе шкіряне пальто» , «Коли ти повернешся» наближаються до новели в класичному розумінні, а от у «Гуркотіли колеса» доскіпливий читач віднайде елементи оповідання, бо обнялися два сюжети, кожен з яких міг би перетворитися на окремий твір. «Безсилі крила», «Ой, ти, сороко-білобоко» на перший погляд мають подібність, бо пронизані любов*ю до птахів. Але це – оманливе враження. Якщо належність обох творів до образків чи новелеток не викликає сумнівів, як й медитативність розмислів, то різність теж можна помітити неозброєним оком: в першому тексті письменник промовляє голосом птаха, а в другому він пропонує розмисл людини. Досить рідкісними для новел є органічні вкраплення з раніше написаного. Саме такою є новела «Магія вуличних музик».

   Важливою складовою прозових написанок є пейзажність. Випадків живописання тут настільки багато, що важко виокремити котрийсь із них. Тому згадаю лише про ті, які випадково постануть перед зором. «А ген далі аж до умовної лінії оковиду – чорне згарище. Зчорнілий стовбурець свербиуса, де навесні дожидав Левкового тракторця, гілочки на кущі, маленькі рурочки листочків, обгорілі ягоди на землі» («Автостанція»). «Він знов розпросторює замашні крила, вони затуляють півнеба, вже вітер піддався, легкокрил: а так, летимо!» («Безсилі крила»). «Під ногами все ще пашіла жарінь і повітря, так само гаряче, жило своїм окремішнім життям, вибудовуючи вдалині якісь химери» («Дорогою на Фонтенбло»). Заслуговує похвали і вміле поєднання в одній книзі діалогічності та монологічності.

   … Не сумніваюся, що можуть бути й інші думки про цю книгу. Скільки людей – стільки й міркувань. А якщо так, то письмак (слівце запозичене в Мирослава Дочинця) має нагоду втішатися, до самозабуття служачи різності. Та водночас це не означає прихід душевного спокою. Адже попереду чекає нова робота над словом. Заради отого неодновимірного думкування, з якого вже не вирватися душі. Мов потрапила вона у зачароване коло, виходу з якого не існує у білосвіті.

Ігор ФАРИНА

 

 

ПЛАВАННЯ У МОРІ ВІДГУКІВ

Богдан Дячишин. Про моменти життя, обійняті словами: есеї про літературу. – Львів: Растр-7, 2021. – 140 с.

IMG 5124

 

         Почати свої розмірковування хотів би з розмислів про назву друку. «Про моменти життя, обійняті словами». Так стверджує автор. Ніби просто й невишукано, без орієнтації на літеротвірні прибамбаси. Але не все виглядає так однозначно. Є кілька моментів, які потребують акцентуації. По-перше, найменувальне багатослів’я вже стало своєрідною візітівкою автора (згадаймо його попередні назви «Крихти живого часу Андрія Содомори», «Думне слово Богдана Смоляка», «В маленькій амфорі слова»…).

        Традиція? Не буду заперечувати цього. Але вона має і всеукраїнське підґрунтя: «Специфіка і функції літературно-критичної діяльності» В’ячеслава Брюховецького, «Він знав, “як много важить слово”» Миколи Жулинського, «Українська повоєнна еміграційна поезія» Миколи Ільницького та інші видання підтверджують це.

        По-друге, чимале значення має й те, чи назва відображає суть творів, які зібрані під однією обкладинкою. В даному випадку маємо саме таку ситуацію. Адже у виданні йдеться про моменти життя, в яких душа доторкнулася до бентежних слів.

        Далі. Вже з анотації можна дізнатися, що книгу присвячено світлій пам’яті Миколи Петренка – відомого письменника зі Львова, який недавно відійшов у засвіти. Якщо врахувати, що одна з попередніх книг Богдана Дячишина «В маленькій амфорі слова» також присвячена незабутньому Петрові Сороці, то є всі підстави вести мову про вірність започаткованій автором традиції. Зрозуміло, що друк свідчить про доброту душі людини. Та за особистісним фактором прозирає і проблема. Чи не щодня хтось із письменників стає на Божу дорогу. Це невмолимість, якої не змінить час. Та, на жаль, доводиться констатувати ще одну прикрість. Фізично помирає літератор, і згадки про нього майже або повністю зникають. Вряди-годи ще згадують, скажімо, про Миколу Вінграновського, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука… Але чи можемо мовити це, називаючи імена Романа Федоріва, Бориса Демківа, Роберта Третякова?

        Що ж маємо перед собою? Есей-роздум про твір, який бентежить уяву. Відсутність у літеросплетіннях так званого літературознавчого ухилу надає їм шарму. Звісно, що гору в цих нотатках бере суб’єктивне начало. (Не біймося цього означення, ніби чорт ладану. Коли заглянемо у глибину проблеми, то зрозуміємо, що кожне судження познаковане суб’єктивністю, але хіба не має значення, коли те чи інше враження з’являється на основі знань та досвіду?)

        Щось схоже маємо і в даному випадку. Приваблює і те, що автор не приховує того, що у своїх розмислах орієнтується на метод відомого філософа Монтеня, який через цитування чужих думок робив чіткими свої міркування. (Безперечно, такий спосіб відтворення мислення подобається не всім, але, як на мене, суть полягає в тому, що все ж такі цитування спонукають читача до розмірковувань, хоч, можливо, й не завжди погоджуєшся з окремими твердженнями.)

        Варто, мабуть, наголосити ще на одному моменті. Деякі есеї підштовхують мене, як літературного критика, до  ознайомлення з творчістю письменників, доробок яких досі залишався поза моєю увагою. Це, зосібна, стосується розмислів про творчість Вікторії Абу Кадум, Віталія Запеки, Оксани Луцишин. І знову є нагода стверджувати, що подібне зі мною трапляється не вперше. Після перечитування книги «В маленькій амфорі слова» так думав про книги Миколи Будлянського, Марґо Ґейко і Рудокоси Схимниці, Івана Гентоша, Юрія Синевіра, Наталії Гурницької, Володимира Кузика, Мирослави-Данилевської Милян, Карєвої Доріс…

        А після цих дещо загальникових міркувань перейдемо до конкретики, і тут стартуємо з очевидного – точніше, з мови про географічний принцип. У виданні маємо 14 есеїв. Шість із них – розповіді про чотирьох письменників зі Львова (як кажуть, спрацьовує принцип, згідно з яким «свій приходить до свого по своє» – це своєрідний натяк на те, що пан Богдан теж мешкає у цьому княжому місті.)

        Є в книзі і два есеї про письменників Тернопілля. Уваги удостоїлися Богдан Манюк та Жанна Юзва (Яськів). (Зорію тут певну символічність. Адже наш автор народився на Надзбручанській землі в роки гіркотющого повоєння).

        З географічної «дзвіниці» зауважуємо ще один момент. Маємо два твори – доробок тих, кого вітер часу заніс за межі ріднизни. Богдан Дячишин по-своєму висловлює думки про новелу Оксани Луцишин (уродженку Ужгорода) і текст одного вірша Вікторії Абу Кадум (уродженку Чернівців). Уполі його зору опинилися тексти Володимира Базилевського з Києва, Анатолія Кичинського з Херсона, Степана Процюка з Івано-Франківська та Віталія Запеки з Полтави…

        Нас уже не дивує те, що літературознавці і літературні критики пишуть про поетичні та прозові твори. Чимало про них йдеться у есеях Богдана Дячишина. Та поряд з тим маємо тексти про літературно-критичні розмірковування. Це «Шаблинність аристократа духу і праці», «Я і є пам’ять», «Думне слово правди». Якщо останній розмисел стосується узагальнюючих літературних і філософських питань у статті Володимира Базилевського, то два перших є більш конкретними, бо стосуються життя і творчості Миколи Петренка та родини Калинців.

        Думки про оцінювання різножанровості слід, напевно, доповнити ще однією констатацією. На шпальтах журналів і газет нерідко з’являються відгуки на книги і майже не має роздумів про публікації у часописах чи окремі твори. А Богдан Дячишин вирішив поламати й цю тенденцію, відгукнувшись на газетну публікацію Володимира Базилевського та вірш Вікторії Абу Кадум у Фейсбуці. (Передбачаю, що дехто не погодиться з цією думкою, бо, мовляв , такі творива іноді уздрівають читачі. Я сам можу назвати кілька публікацій, долучивши до них і свої. Але ж винятки не роблять на морі погоди.)

        Ага! Мова про цю проблему була б неповною без згадки ще про два есеї. Маю на увазі «Ось такі мої думки» про вірші Миколи Петренка за Приповістками Соломоновими та «Мистецтво любити – рідкісний дар» про малу прозу Оксани Луцишин з антології. Оскільки ці тексти вже раніше були на електронних ресурсах, то можна говорити про постійну увагу літературного критика до некнижкових з’яв, пристрасність якого пробуджує читацьку зацікавленість небуденнощами.

        Не може не зацікавити ще один момент. У книзі можна нерідко побачити висловлювання античних мислителів. Надибаємо роздумування Мішеля Монтеня, Антуана де Сент-Екзюпері, Германа Гессе. Варто, очевидно, згадати і про припадання автора до цитувань Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стефаника… Не забуває львів’янин і про сучасних авторів: Ліна Костенко, Петро Перебийніс, Микола Ільницький… (Взагалі повний перелік тих, кого процитовано, вийшов би вражаючим.)

        «Чужослово» у даній книзі виконує двоєдину функцію. З одного боку, варто позаздрити начитаності критика, що є рідкістю у нинішній час. А з другого? Тут слід повторити одну думку. «Нерідне» (з точки зору автора) допомагає виіскрити плин власного думання.

        Процитую без коментарів кілька таких висловлювань, котрі допомагають ліпше збагнути письменника. «Мозок – модель Всесвіту, й немає обмеження щодо накопичення знань, бо їх ніколи забагато не буває» («Митець живого слова і думки»), «Пам’ятаймо просту істину: спілкування дає можливість пізнати одне одного» («Мистецтво любити – рідкісний дар»), «Для того, щоб жити, людина мусить навчитися думати!» («Думне слово правди»).

        Отже, ліпше на необхідності глибшого пізнання навколишності. Саме про це ще раз подумалося, коли читав есеї про книги Анатолія Кичинського, Богдана Манюка, Жанни Юзви (Яськів), про які свого часу теж писав. Насамперед зацікавило те, що Богданові Дячишину вдалося відтворити несподіваність бачення, шукання своєї стежки між деревами чужих думань. Це пошук, який ошляхетнює душу.

Ігор ФАРИНА

 

                                                        

БЕНТЕЖНІ МАНДРІВКИ

ПАМ`ЯТІ

Гонтарук Любов. Мамина вишенька. Новелістичний роман. Київ: Прометей. 2020.—168ст.

Gontaruk L

 

                                                 1.РІЗНОБІЧНА ТЕМАТИЧНІСТЬ

     Якщо книжка не зачіпає потаємних струн людської душі, то її автор безповоротно марнує час над білими аркушами. Напевно, й найдосконаліша премудра електроніка не підрахує скільки разів літературним критикам доводилося повторювати. Ти маєш знову вдатися до «відкриття».                        

     А спонукачем до нього стала «Мамина вишенька» Любові Гонтарук. Чому? Не думаю, що відповідь на цю тривіальність захована за сімома замками. Вже навіть з анотації до цього видання стає зрозуміло, що письмачка сама вирішила напитися життєдайної водиці з криниці пам»яті, узрівши в ній те, що нуртувало з дитинства.                                                                                                                                                        

       Ця тема є очевидною вже з першого твору, який «позичив» назву усій книзі. (Вже наймення дає підстави говорити, що за подібним принципом було «Час найкоротшої тіні» Катерини Мотрич. «тільки світу» любові Пономаренка.)                                                                                                                                                        

       А після цих дещо загальникових міркувань про назву першого твору «упірнемо» у його конкретику і побачимо, що авторка знайомить з деревцем, яке й підштовхнуло до споминів, розповідати про нього цікаві історії. (Зрозуміло, що маємо перед собою спогадання з височіні літ, але без менторства дорослості). І розмові про крота, який підривав вишеньку й вона могла всохнути, і розповідь про п»яненького пузатого дядечка, який легковиком в»їхав у дерево, панує цей мотив.

     Такою є конкретика, з якою не посперечаєшся, та водночас ота «Мамина вишенька», образно мовлячи, є тією високою орбітою, навколо якої крутяться всі події.

     Твори є своєрідними посібниками, які навчають… Зосібна навчають любити ріднизну. Про старовинне містечко розповідає новела «Вишнівець», а про рідне село Великий Кунинець – твір «Озеро». Зосібна, навчають поваги до родини, бо оте шанобливе звертання до батьків на «Ви» викликає тільки позитивні емоції. І це бачимо на прикладі текстів, «Тато» і «Біологічний годинник». Зосібна, навчає любити людей, які залишили непозабутній слід у твоїй душі. Цим пронизані новели «Учителька» , «Тітка Мотря».

     Розповіді про виховну роль дорослих людей у житті доповнюють образні оповіді про сільські святині повоєння «Бібліотека», «Мій Хрещатик». Не можуть не викликати теплих спогадів «Жаби» і «Чай любові».

     На прозу Любові Гонтарук і її тематичність варто подивитися ще з однієї дзвіниці. Бо на мою думку, вона порушує одну важливу проблему, що авторка зробила мимоволі. Її суть справи є такою. Існуючі на нинішній день прозотексти можна розділити на дві частини.

   До першої відніс би твори, в яких письмові (незалежно від статі) віддають перевагу грі власної уяви, хоча ця фантастичність опирається на здобуті знання та досвід. Тут, мабуть, варто назвати твори Лесі Холодюк, Надія ковалик… Зрозуміло, що такий спосіб передачі думок в кожному випадку має свої нюансики, та впевнений, що це немає жодного значення. Бо суть полягає в тому, що такий спосіб прозомислення є конче необхідним для красного письменства.

     Як наявність творів з другої частини мало уявного поділу. А до неї зараховував би тексти, автори яких ретельно і образно змальовують побачене та пережите, не приховуючи того, що висловлюють емоції від першої особи. Тут, засібна, назвав би імена Лесі Білик, Марини Гримич, ( хоч іноді й у них, бувають винятки)…

   Якщо висновкувати з цього поділу то авторку «Маминої вишеньки» можна зарахувати до другої категорії літератів. Через те, що цей твір неприховано відображає власний досвід.

     Та, очевидно, тут не слід вдаватися до однозначності. Адже, скажімо, у доробкові краянки є й твори, в яких найголовнішою виступає гра уяви й немає значення та обставина чи у творах існують елементи фентезі чи авторка доторкається до реальності, котра може поставати в різних іпостасях. (Згадаймо хоча б романи Любові Гонтарук «Сироп Кероба», «Код Нібіру», «Ключ від раю» «Я війна»…

     Індивідуальність світлосприймання? Безумовно! Та водномить вона дає підстави сказати про проблему і в узагальнюючому плані. Бо маю наголосити, що авторка не виглядає самотньою на всеукраїнському тлі. Бо поєднання характеризує творчі шукання Оксани Думанської, Марії Ткачівської…

 

                                             2. ДАНИНА ВИРАЖАЛЬНОСТІ

     Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що сув»язь уяви та відображення реальності у прозотекстах Любові Гонтарук є важливою складовою тематичності. Але вона, ця проблема, носить на собі познаки виражальності. Так би мовити гостя з помежів»я.

     Важливе питання. Та не тільки воно має загальниковий характер. Наголошу хоча б на тому, що все більшає загін поеток, які успішно освоїли прозомовлення. До уже до певної міри відомих Наталії Білоцерківець, Марії Матіос додав би Ольгу Яворську… (При бажанні кожен міг би продовжити цей перелік.)

     Якщо мати на увазі цей момент, то напевно, слід зауважити, Любов Гонтарук дебютувала у літературі як віршарка, явивши вибагливим читачам чудову збірку «Джерело», після якої була ще 21 поетична книга.

     Слід також наголосити на деяких особистісних моментах. І передусім заслуговує на увагу мовленевість. У творах нерідко натрапляємо на цікаві літературні тропи, несподіяні слововияви. Позитивні ролі відіграють також крилатослів»я живописане словом. По – своєму високо відгукується у «Маминій вишеньці» і діалогічність.

   Коли говорити про літературні тропи Любові Гонтарук, то впадає у вічі те, що у книзі мирно сусідують метафори, порівняння, та епітети. Вже у першій новелі «Мамина вишенька», багатьом, напевно, сподобається фраза про те, що дерево делікатно влізало своїми ногами в копанку. Метафорична гарнота. Але вона не є поодинокою. «Сонце може зайти в льох через люфт» (новела «Сонце»), «Хочеться в золотому листі купатися», (новела «Грип»).

   Книги також «засіяні» порівняльними вдатностями. «Чоботи так і залишилися в ріллі, мов острівці», (новела «Чоботи»), «сила людини – категорія генетична» (новела «Бібліотека»), «хлопців було – як кіт наплакав» (новела «Мій Хрещатик») Зацікавлюють й епітети, серед яких уздріваємо, «парад цвітіння», «інженерія татової душі», «Хрещатик мого дитинства»…

   Та балакати хочеться не тільки про ці словесні чарівності. Бо вистачає й вартісних слововиявів. Ми уже й не дивуємося, коли натрапляємо на «Булінг», чи «Ровер», бо уже звикли до таких рідковживаностей та діалектизмів. А от «осередок» (кусок олівця), «скави» (землероби) пофарбовані несподіваністю.

     Барва несподіваності є і на крилатослів»ї Любові Гонтарук. Правда, тут варто додати, що на ньому є колір жіночої ніжності. «І маленьке дзеркало має свою поверхню». «Ніщо так не лікує, як любов»…

     Нерідко у «Маминій вишеньці» малими господиньками стають пейзажинки. «Ляжеш на траву, заглянеш знизу в суничник і рвеш губами солодкі ягідки, а вони пручаються й не хочуть попадати в рот (новела «Чай любові»), «Усім квітам потрібне сонце, а калачики так тягнуться до світла, що прямо вросли в шибку, не говорячи про широкі листка фікуса» (новела «Сонце»).

       До виражальності належить й ще один момент. «Мамина вишенька»-- спогадальний монолог людини, бо авторка описує усе від імені першої особи. Себто від себе. І ще приватливіше виглядають на цьому тлі діалоги окремих дійових осіб, які є контекстово дорогими.

       ….Можливо, варто зосереджувати увагу на інших питаннях, коли йдеться про виражальність прозотексту, та як би там не було, все в кінцевому результаті зведеться до мовленевих аспектів. Логіка життя, яку намагають вперто заперечувати деякі літератори «патріоти.» Лише лексика твору промовляє про неординарність творчої особистості.

 

                                        3.НЕОДНОЗНАЧНА ГОСТРОКУТНІСТЬ

       Якщо усі вищезгадані акценти однозначно налаштовують на позитивізм читальницького сприймання, та є й неоднозначності.

   Одна з них стає доступною, хто візьме в руки цю книгу. На твердій обкладинці вже під назвою написано, «Новелістичний роман». Цікаве означення. Звичайно, напевно було б балакати про «роман у новелах»… За останнє десятиліття ми вже перестали дивуватися появ роману – дослідження, роману -- есе… Можливо тут є новизна, яка ще не всім є зрозумілою.

     Або таке. Починаєш читати новелу і натрапляєш на дивність. В якійсь мірі злишся на себе за несприйняття такого методу висловлення думки і подумки шукаєш синоніми. Підступ?. Та не бачу його, сама авторка підштовхує до шукання їхнього ряду. У новелі «Сонце» є аж 12 синонімів до слова «горизонт».

     Відмову від пошуку синонімічного ряду можна вважати своєрідним творчим ходом ( навіть при її неорганічності), то слова «цеп», «лишній» викликають думку, забарвлену смутком.

 

                                          4. ПОГЛЯД У МАЙБУТНІСТЬ

     А перед цим була книжка «Я -- маленька липка» -- перший бентежний доторк до спогадів подаленілого у часовимірних площинах дитинства. «Мамина вишенька» -- продовження теми. А завершить її, як стверджує сама Любов Гонтарук, книжка «Голубі журавлики».

     Та сумніваюся, що більше не буде повернення. Бо ж не може душа відмовитися від щемливих споминів. Чи не так?

           Ігор ФАРИНА

 

 

 

 
 

ФОТОНОВЕЛЕТ

БЕНТЕЖНІ ПРОМОВЛЯННЯ

Марухняк Й. «Зцілення сонцем». Львів : Камула; Видавництво львівської політехніки, 2021. 72 с.

DSCN2121 копіят 

Коли береш у руки якийсь часопис, то мимоволі дивишся на світлини, які вміщені у ньому. Безумовно, що радієш, угледівши на знимці знайому людину чи довгоочікувану подію. Помилуєшся барвами, коли видання є кольоровим. Та водномить споглядання «дарує» несподівану сумноту, бо відчувається, що фоткав аматор, який нерідко навіть поняття немає про елементарні закони цього мистецтва.

І починаєш пригадувати, як скурпульозно з доробку фотокора вибрав оті кілька його творів, котрі мали стати ілюстрацією до твоєї публікації, коли працював у газеті (Думаю, що такі епізоди є пам’ятними для багатьох журналістів старшого покоління. Хоч після таких споминів сумно стає , що в багатьох редакціях зникла посада фотокореспондента. Можливо, існують у цих рядках ностальгічні нотки та за ними навряд чи приховаєш відмову від професіоналізму.

Журливий початок? Звичайно! Але він є доречним. І спонукало до песимістичного розмірковування знайомство з фотокнигою «Зцілення сонцем» Йосипа Марухняка зі Львова.

З черговим виданням фотомитця зі світовим іменем, бо він член Міжнародної асоціації фотомитців AFIAP, Світового об’єднання фотографів‑українців. Неодноразово був учасником різних міжнародних фотосалонів. Додамо сюди членство в Національних спілках фотохудожників і журналістів України, авторство фотокниг про Михайла Вербицького, Маркіяна Шашкевича, Осипа Маковея, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола!...(Навіть не віриться, що всіма цими титулами «обріс» галицький хлопець, з яким навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка).

Та давайте залишимо у спокої невеликий біографічний екскурс, а поговоримо про саму книгу. Тим паче, що у ній є ряд цікавих моментів, які змушують говорити про це видання.

Maruhnjak

Одним з таких є питання про жанр видання. Письменник Богдан Смоляк у передслові назвав ці твори фото новелетами. Обґрунтував (по‑своєму, звісно). А ще в передмові головний редактор тижневика «За вільну Україну плюс» Богдан Вовк згадує, як народжувалися тексти ці писання під знимками. Цілком погоджуюся з тими трактуваннями, що маємо справу з творчою несподіваністю, Котра виросла на національному ґрунті, на основі пошуків прозаїків в кінці ХІХ, 20-х і 60-х років ХХ століть.

Згадаймо і про наступне, що потрапляє у поле зору фотомайстра? Та, напевно, самий перерахунок зайняв би чимало місця, тому обмежуся лишень кількома констатаціями. На одній зі світлин бачимо маленьку дівчинку біля тарілки шістьма зеленими яблуками. А на іншому фото – уже червонобокий плід на скляному тлі. Кольорове протиставлення? Аніскілечки! Радше стикаємося з оригінальністю, бо не кожен спроможеться отак неординарно взорувати на життєплин. А хіба не про щось таке мислиться, коли дивишся на звичайнісіньке колесо маленького зайчика-стрибунця на зеленому тлі?

Цю думку продовжу ще однією. Якщо уважно придивитися до фототворів, то можна помітити, що на більшості з них зримої присутності одухотворених осіб годі й шукати. Винятком може хіба кілька світлин. Серед них, зокрема, бачимо уже згадувані маленьку даму-фею на лавці на одному з проспектів міста, мужчину , який вдивляється у незнаність через шибу вікна чи молоду закохану пару, закохану у міську суєту.

Безумовно, цей перелік можна продовжити згадками ще про кілька кадрів переосмисленних фотомиттєвостей. Але суті справи це не змінить, та не назвав би «дивність відсутності» недоліком через дві причини. На отих зупинених митях «сто пар очей» як сказав перекладач Юрій Дубленич (ще один автор передмови) за незримістю усе ж простежується якась людська присутність. Хіба не вона бачиться у фіксуванні попільнички на підвіконні, чи хрест, що загадково постав перед зором? Це – з одного боку. А з другого? Може в майбутньому нас чекає зустріч ще з однією книгою фотоновелеток, серед героїв яких здебільшого будуть люди?

Загадка, відповідь на яку дасть час. В ми поки що будемо вдивлятися у світлини, котрі вже є у книзі і замислюватися над текстовими конструкціями фотомитця ( вислів Богдана Вовка), бо в останніх, зосібна, побутує чимало цікавинок.

Звернімо увагу на літературні тропи. І будемо подивовані. Бо чи не в кожній новелі надибаємо метафори, чого не завжди знаходиш у поетичних друках. Мені, наприклад, запам’яталося кілька висловів : «як вони, яблука, повилазили на високе гілля», «птах живе летом, гострить крила сизими хмарами», «березневий сніг з піднебесся виводив танок».

Коли метафори (вони піддаються класифікації за видами) зорово є однорідними, та цього не скажеш про порівняння, серед яких переважають тропи з різними сполучниками і без них: «сніг, неначе невидимий гігантський котяра», «тіло, як земля, усе пам’ятає», «ліс – це храм, який бере в свої обійми», «гігантська діжа – вогненний місяць». Іноді побутують й складні порівняння, в яких поєднуються обидва підвиди цього тропу: «цей дощ розпочався перед заходом сонця – як завершальний акорд дня», «а тут він, ніби давній приятель». До цього типу тропів відносимо також словосполуки, які зв’язують іменники з прислівниками: «прив’язь‑пристанок», «дуб-самітник»…

Та згадка про метафори та порівняння – неповнота літературнотроп’я без споминання про епітети, серед яких бачимо «спектр надвечір’я», «пласт часу», «пригорща свіжості», «земні соки»…

Та мова, напевно, може йти не тільки про уміле використання літературних тропів, а й доречну слововиражальність. Бо у текстах є неологізми та рідковживаності. Назву лише окремі з них. Це – «небесність», «прийдешниця», «вакації», «обертони»…Заслуговує похвали те, що автор фотоновелет постійно змальовує пейзажі.

Присутність останніх у прозі мене вабить чи не найбільше. Хоча дехто, очевидно і скаже, що рецензент забагато уваги приділяє констатації акцентів, які є не вельми актуальними для жанру.

Та це – помилкова думка. Бо книга сама заперечує цю «глибокодумність». Перечитування фотоновел однозначно вказує, що передусім з’явилась поетична проза. Та й інші причини є для наголошування. Хочемо того, чи ні, а саме виражальність є чи не найвагомішим проявом індивідуальності творчої особистості. Цей особистісний бік має протилежність. Ми звикли говорити, що письмо має вчити. А писання Йосипа Марухняка і взяло на себе цю роль. Роль вчителя мови. Його функцію виконують фотоновелети, зупиняючи нашу увагу на миттєвостях, які нерідко не помічаємо у бурхливості життєплину.

Вони, ці миті,- зцілення, без якого не може вижити душа у непростоті буднів.                                                              

Ігор ФАРИНА

 

ПІРНАННЯ В БИСТРИНУ

ОПРИШКІВСЬКОГО ДУМАННЯ

«Естет із барткою в руці»: літературно-критичні розмисли про творчість Олеся Дяка. Дрогобич: Коло. 2021. 256 с.

Estet obkladynka

Коли пошта приносить чиюсь книгу, то неодмінно роблю спробу мисленно докопатися до суті назви друку. І отримую втіху од цього. Навіть почав висновковувати для себе, що автори здебільшого виносять на обкладинку найменування тексту, який самі вважають найвдалішим чи найконцептуальнішим. (Вже не раз мав можливості пересвідчитися у правильності такого підходу).

Щось подібне сталося і цього разу. В мою домівку увійшов «Естет із барткою в руці». Хто він? Відповідь шукав недовго, перечитавши зміст, зрозумів, що таку назву мав есей Богдана Смоляка про одну з поетичних книг Олеся Дяка.

І, зрозуміло, після цього углибився в уже згаданий твір, акцентуючи увагу на тому, що письменник є автором багатьох поетичних книг та виконавцем власних творів у жанрі співаної поезії та популярної музики. За більшої чи меншої несхожості цих життєвих амплуа всі вони свідчать про творчий пошук і суголосність з часовими альтернативами. Власне, про ту бартку-довбушівку, що її поет називає одвічною (натяк на родинну традицію свідомого національного бунтарства).

Прочитав це, і образно мовлячи, все стало на свої місця. Але все ж мушу дещо уточнити для читачів цього читання. Рецензент не випадково згадав про бартку-довбушівку і родинну традицію. Адже Олесь Дяк народився на Прикарпатті у родині відомого у краї поборника національної ідеї, політв’язня Михайла Дяка. Ще в рядках Богдана Смоляка існують доторки до карпато-львівськості літерата, що теж є закономірним, бо нині поет живе і творчо працює у Львові.

Після цих розмислів можна спокійно братися і до своїх роздумів над книжкою. Це, зрештою, і роблю, наперед знаючи, що рухатимуся до цілі двома путівцями.

Тому й перша нотатка про ужинок Олеся Дяка. Він, як поет почався 1990 року, коли побачила світ його дебютна книжечка «Той, що летить». Уже її поява стала подією літературного життя. Як і наступні видання: «Тягар всевидящого ока», «Воскреси птаха», «Ілюзія дива», «Оковірші», «Шипшинова моя душа»… На їхню з’яву відгукнулися чимало відомих поетів і критиків. Наведу кілька цікавих висловлювань. Зокрема, Ігор Калинець у передслові до «Оковіршів» писав про верліброве мислення львів’янина, непередбачуваність польоту думки. А Ігор Павлюк у газеті «За Вільну Україну» розмислював про спектральну музику, навіяну віршами талановитого поета. Є ряд доречних міркувань і про «Тягар всевидящого ока». Опісля цього стає ще зрозумілішим роздумування Романа Лубківського про парадоксальність і асоціативну розкованість у передмові до першої журнальної публікації поезій ще молодого у ту пору автора у тодішньому «Дзвоні» за 1989 рік.

     Не менш помітними виявилися і пізніші публікації. Згадаю хоча би про книги «Роса первозданна», «Політ водоспаду», «Звуки непереможні», «Мрія про рівновагу», «Світ на узвишші». Доєдналися до роздумів Світлана Антонишин, Євген Баран, Віктор Палинський, Олександр Стусенко… А ще про нього писали Олег Василишин, Левко Воловець, Богдан Дячишин, Олександр Гордон, Ольга Рєпіна, Уляна Сверидюк, автор цих рядків і Марія Якубовська… Вже не кажу про кілька визначальних інтерв’ю з ним, що з’являлися у ЗМІ.

         Виникає цілком закономірне запитання: чим примагнічує поезія Олеся Дяка? І відразу подумав, що відповідь не може бути короткою, адже в її основу закладена багатоаспектність.

         Тут, мабуть, варто почати з отієї карпато-львівськості: «виблискує Мізуньки (прикарпатська ріка дитинства І.Ф.) біла стрічка – немає більш ріднішої води», «дорозі зрадити не смію – тече в крові моїй спориш», «в країні жодній так мені не добре – коханий Львове серця отчий дім». (Чи треба ще щось коментувати?)

         Оспівування карпато-львівськості – один із розділів у громадянськості цієї лірики. Бо маємо й інші оригінально забарвлені теми. Скажімо, з болем у серці поет пише про сучасну російсько-українську війну. «Пучечок жита притулив до серця – і довго так молився до землі». Хвилює його й минувшини руно: «З того бункера, де батько мріяв про твоє нешмагане гарапником життя, винеси пам’ять і жовто - блакитні сувої – тріщину в камені світу потом і кров’ю своєю будеш латати».

Порушує автор і проблему філософічності лірики, яка є дуже важливою у нинішній час. «Я був щасливий і нещасний – два кольори мого життя». «Так довго стежку світла не знаходив – блукаючи у сутінках буття». (Якщо ці рядки мають загальникове значення, бо стосуються усіх, то поряд з ними маємо й доторки до філософії літературної творчості «Поезіє веди мене до світла / щоб доля не зійшла на манівці», «безнога ніч / горнятко кави / шум порцеляни /й білий вірш».

         Досить часто автор у своїх поетичних мініатюрах створює такі живописні картини, що дивуєшся силі уяви його бачення. «Вслухається у тишу кипарис – до хмарки тулить вухо / ніжне й гостре», «Весняна повінь / гупає у бубни – біжать струмків веселі хлопчаки». (Зауважу, що пейзажні вдатності були і в давніших книгах поета. Але тепер вони є витонченішими, бо віршар пильніше вдивляється у навколишність, і його думка стала словесно ощадливішою у вираженні емоцій.

         Так висновковувати можна й тоді, коли читаєш поезії Олеся Дяка на інтимну тематику. «Тобі співаю пісню про кохання – немов щасливий бузьок на гнізді». «Мого страждання тріснула аорта – рукою біль червоний затули». Своєрідного шарму поезіям цього плану додає й показ любові до матері. «Сивоволосий а дитя -- до мами горнуся у віршах».

Є у поезосвіті Олеся Дяка й поєднувальні мотиви. А як без цього, коли це є даниною традиції, яку підштовхує життєплин.

         Ці моменти й стали головними у книзі. Звісно, про кожну думку, висловлену рецензентами, можна багато говорити, погоджуватись із нею чи дискутувати. І це забрало б чимало місця. Тому спробую лише окреслити (бодай пунктирно) коло тем окремих публікацій.

І тут, либонь, варто почати з того, що Левко Різник вважав, що верлібри та поетичні мініатюри збуджують цікавість індивідуума заглянути в душу творця літеросплетінь. Лицарем концепційного мінімалізму назвав О. Дяка Богдан Смоляк. Парадигму безмежного серця спробувала угледіти Ольга Рєпіна з Дніпра. А Уляна Свередюк замислилась над офтальмологічною символікою віршослова. Багато цікавинок і в творах Омеляна Гойди, Олександра Гордона, Юрія Мельника.

Тепер поведемо мову про таке. Перед нами з’явилася книга літературно-критичних розмислів про творчість одного поета. Досить несподівано. Але в одномить не назвав би це оригінальністю. Бо таке вже було і не раз. Згадаю подібну книгу про поета Олега Гончаренка з Мелітополя на Запоріжчині, яка торік була на моєму столі. Але на тлі того, що літературні критики здебільшого «годують» читачів монографіями про одного літерата чи книгами власних рецензій, «Естет із барткою у руці» таки є подією.

Поглянемо на явище й з іншого боку. Нечастість появ таких видань – свідчення того, що не завжди відгукувачі можуть висловити думку про варте уваги видання через кволість вітчизняного книгорозповсюдження. А з другого боку деякі письменники, готуючи свої ювілейні книги, включають до них рецензії, які хтось і колись писав на їхні твори, ретельно викреслюючи з них і найменші критичні зауваги. (Свідком такого «удосконалення» мені довелося бути кілька років тому, але згадка і досі псує настрій.) Олесь Дяк не з тих, чим одразу припинив розмови про непорядність.

Ще поведу мову про таке. Не секрет, що читацька аудиторія постійно зменшується. А іноді маємо справу з елементарною заздрістю. Письменники не читають своїх колег чи чиїсь думки про них, вважаючи, що самі пишуть геніально, й тільки їхні твори є достойними читацького ока. «Естет із барткою у руці» – удар по цій нечитабельності, бо серед авторів книжки про творчість Олеся Дяка є представники різних областей нашої держави. Отже, читають!

А моєю крапкою у цих розмислах буде таке міркування. Книга є вкрай необхідною, бо розвіює ряд міфів, про які вже йшлося. І розповідає про творчість людини з суворою ніжністю опришківського думання. «Прошкує терен за тобою – яка ж бо кров терпка на смак».

Ігор ФАРИНА

 

 

ДЕЩО ПРО ПОЕТА

З КРИТИЧНИМ МИСЛЕННЯМ

Гриценко В.В. Хроніки: Есе. – Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д.О., 2021. – 240 с.

 ViktGricenko

   Мені, як літературному критикові, завжди цікаво читати літературознавче писання інших авторів. На мій робочий стіл роздуми колег потрапляють різними шляхами. Одні кличуть до себе зі шпальт видань, які приносить листоноша. Деякі надіслані мені письменниками, з якими підтримую контакти. Трапляється також, що я сам відшукую різними способами тексти, про які щось чув від знайомих.

   От і твори цього письменника неодноразово бачив у газетах та журналах. Десь підсвідомо відчував, що, вглибившись у них, побачу близьке до деяких своїх розмислів. Але (о, іронія долі!) запам’ятовувалися думки, а не прізвище їхнього творця. З цією давньою газетярською звичкою (а можливо, хворобою) покінчив мій львівський знайомий Богдан Дячишин, згадавши в одному з есеїв Віктора Гриценка, котрий у своїй статті написав не без іронії, що, маючи понад два десятки поетичних збірок, не знає після читання деяких римованих та верлібрових абракадабр, що в ХХІ столітті називають поезією. Цей присуд оприлюднено у статті, яку декілька років тому вмістила на своїх сторінках «Українська літературна газета». Поет з Кривого Рогу торкнувся деяких мовних питань в опусах, які видавались за кращі поетичні зразки сучасної літератури. Це мене заінтригувало, бо й себе вважаю дещо схибленим на цій проблематиці. І я дав собі слово запам’ятати ім’я…

   І от на моїм столі «Хроніки» – есе про наболіле. Бо саме так сприймаю перечитане, розуміючи, що критично мислячий поет зібрав під одною обкладинкою статті та рецензії, написані в різні роки, надруковані в різноманітних виданнях або вийняті із шухляди робочого стола. (Відмічаю на берегах власних роздумів, що про відгуки на книги у класичному розумінні можна, мабуть, говорити й тоді, коли Віктор Гриценко пише про вплив деяких творів на свідомість читачів). Питання про рецензування не є таким простим, як воно здається. Зокрема западає у вічі той факт, що поет-степовик найчастіше замислюється над прозовими текстами сучасної письменниці Ольги Слоньовської з Прикарпаття. У «Хроніках» знаходимо його розмірковування про романи «Дівчинка на кулі», «Упольоване покоління», «Медуза-Горгона», про монографію «Слід невловимого Протея». Вважаю ці рецензії своєрідними. І перш за все тому, що автор, заглибившись у чужі роздуми, робить цікаві спостереження. Скажімо, у статті «Життя прожити – як мінне поле перейти» (про «Упольоване покоління») мене вразили слова про тих, хто лише зітхав чи промовчав, коли хоронили митців, які виступили проти влади. Зітхали, забуваючи патетику свого мислення, бо, мовляв, таке непросте сьогодення. І як тут не згадати про порок (ваду серця) і порох (пилюку), бо мати головної героїні дивується, де можна набратися пороку на чистій роботі. Невігластво, а водночас черствість душі, несприйняття чужого болю…

   Тема осуду манкуртів звучить на високій ноті в романі «Медуза-Горгона». Автор рецензії, аналізуючи дії головної героїні (письменниці й науковця-словесника), особливий акцент робить на тому, що небагатьом схотілося б повторити її долю, звідати всі перипетії її життя, де і людська ницість, і творчість з повною віддачою таврують душу мистця. Цей мотив по-своєму звучить і в романі «Упольоване покоління» (гадаю, що немає значення те, котрий з цих романів написаний раніше, адже головна героїня в них одна й та сама!).

   Осібно на цьому тлі бачаться роздуми про згадану монографію науковця, бо відгук порушує проблеми, які, на перший погляд, не для пересічного читача. Адже наукові доробки здебільшого можна прочитати лише в спеціалізованих виданнях. Але де правду діти, коли усвідомлюєш, що деякі з цих досліджень заслуговують ширшого розголосу, хоча редакції літературно-художніх часописів змушені відмовлятися від подібних рецензій, бо автори, захопившись науковою термінологією, затуманювали оригінальність своєї думки. І як відрадно, що статтю «Ступаючи в сліди гагіографів» журнал «Київ» опублікував. І в цьому немає дива, адже стаття, в якій порушені важливі проблеми, зокрема й наукові, написана дохідливою мовою. Мені, наприклад, сподобалось, як рецензент підійшов до розмислів Ольги Слоньовської про перечитування української літератури через міф (до речі, певних проблем міфотворення Віктор Гриценко торкається і в деяких інших есе своїх «Хронік»). Особливо зацікавила думка про роль спокуси мистця силами зла, яку авторка монографії показує на прикладі своїх дотикань до пророцтв у поезотворчості Тодося Осьмачки. Пророцтв, які лякали і читачів, і самого поета. Пророцтв, що й до сьогодення залишаються такими. Чи не першою в Україні Ольга Слоньовська мовить про це в аспекті міфологічності. І втішно, що автор рецензії у своїх «Хроніках» абсолютно солідарний з нею…

   Ще, безперечно, варто сказати, що рецензії Віктора Гриценка помітно виграють за рахунок проведення аналогій з класичними творами. Згадаймо, засібно, що в розмислах про роман «Медуза-Горгона» є згадки про Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, а стаття про роман «Дівчинка на кулі» пронизана алюзією з романами Марії Матіос. Подібне, звичайно, не може залишитися поза увагою, бо бачиться логічним і вкрай потрібним, а водночас і дещо сподіваним, чого не скажеш про «Грицеву шкільну науку» Івана Франка, «Школяра» Архипа Тесленка чи «Десятикласників» Олександра Копиленка, згаданих для прикладу в рецензії.

   Коли з такими думками повністю погоджуєшся, то мимоволі виникають і неоднозначні міркування. Підтримую рецензента, коли він дорікає письменниці за деякі вияви нецензурної лексики і цитування «батярських» пісень. Погоджуюсь, що такі «чарівності» помітно знижують звучання твору, адже наші класики (навіть у ХХ столітті!) не допускали подібного. Але було б варто поглянути на це й з іншого боку, як мені здається. Кивання на припадання до ганьби з вини «старшого брата», звісно, є доречним. Але чи все і всі ми знаємо власну соромітчину? Тому мені думається, що звернення до неї досвідченої письменниці спроможне відволікти від посиленої уваги до розпіарених письменників, твори яких тхнуть сечею та нецензурщиною. (Чи, може, помиляюся, вилізши на таку дзвіницю свого думкування? Та, напевно, взорування з неї Віктором Гриценком не було б таким однозначним).

   Тепер поведу мову про деякі інші твори, які можна вважати рецензіями, хоча теоретично не належать до цього жанрового різновиду через терміни написанні (сприймаю це за спробу критично осмислити з погляду сучасності давно написане). Зрозуміло, що кожний текст має свою родзинку. Та у кожного з нас своє бачення гарного чи огидного, корисного чи шкідливого. Тому буде абсурдом пошук спільного знаменника через суб’єктивізм оцінок. Отже, говоритиму тільки про своє, не приховуючи те, що мене потішило. Зокрема звернення автора «Хронік» до творів Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Івана Кочерги, Володимира Сосюри. Важливо (на мою думку, звичайно), що кожного разу Віктор Гриценко виявляє оригінальність бачення. Так, скажімо, у статті «Батькопродавці виправдань не потребують» (йдеться про «Собор» Олеся Гончара) автор веде дослідження образу антигероя, скрупульозно вивчає історію його гріхопадіння, а водночас звертає пильну увагу на образ Ромці Орлянченка, якого літературознавці зарахували до друзів Миколи Баглая або зовсім не помічають, бо він занадто мізерний поряд з батькопродавцем Володькою Лободою. Як не дивно, Ромця, на перший погляд, позитивний герой, живе за правилом риби, яка шукає, де глибше: «Ситий, але ще ситішим хочу бути! Самим духом ситий не будеш. Матерія – первинна».

   Тема трагічного голоду на початку 20-х років минулого століття (п’єса Миколи Куліша «97») радянськими критиками (отже, й авторами шкільних підручників!) довгий час розглядалася, як боротьба незаможників з куркулями. І от перед нами – нове прочитання цього твору: «Голову комнезаму Мусія Копистку (яке красномовне прізвище!) ми ніколи не бачимо в роботі. Працює він в основному язиком – варнякає голодній Ганні про піч, яка сама борщ варитиме (й це тоді, коли голод в хаті!). Бачимо його серед тих, хто готовий випити «на дурничку»…Мова його – набір гучних слів, які він ліпить часто не до діла… Вбивча іронія звучить в словах Копистки, що він стереже «совіцьку власть». Ми (глядачі та читачі) знаємо, що мила Мусієвому серцю влада несе людям горе...»

   Отже, наголос на певній проблемі, яку досі не помічали маститі критики? Так! І цей акцент характерний не тільки в новому прочитанні згаданих творів. Скажімо, в есеї «Шевченко і Біблія» ми бачимо дещо несподіване трактування звернення геніального Кобзаря до «Давидових псалмів». Віктор Гриценко ставить кілька, на перший погляд, риторичних запитань, а водночас шукає на них відповідь: «Чи відчував священний трепет Трас Шевченко, приступаючи до своєї геніальної роботи? Адже богослов’я вчить, що свавільне пояснення Біблії призводить до небезпеки, спричиняє шкоду, загрожує недооцінюванням Слова Божого. Але як бути, коли написане одним поетом (незаперечний факт – поетичність Біблії) читає через тисячі років інший поет, коли написане першим спонукає другого до активного сприйняття проблем і образів? Як бути другому з власною іскрою Божою, без якої немає Поезії?..» В аналізі доробку геніального Кобзаря, Віктор Гриценко звертається для порівняння до творчості інших поетів, які працювали над тестами Святого Письма, зокрема до творів Ліни Костенко, ділиться власним досвідом, адже 44 Псалом він передав, як не дивно, сонетами, що звучать молитвою сучасного українця…

   До роздумів запрошують й інші есеї подібного плану. Візьмемо для прикладу статтю «Світ фантастики на тлі реального – добро чи зло?». Тут автор веде мову про творчість Григорія Квітки-Основ’яненка через призму світогляду сучасного читача. Знову є підстава стверджувати актуальність міркувань, доладність висловлювань. Але давайте залишимо в спокої цю неординарність, бо Віктор Гриценко, як педагог, дивиться на доцільність вивчення в школі «Конотопської відьми». Розкривши підтекст твердження, що твори Квітки-Основ’яненка подобались Віссаріону Бєлінському (гадаю, читачі знають, що цей критик писав про Тараса Шевченка, схвалюючи покару поета солдатчиною), автор статті задає вбивче запитання: «Хто візьме на себе відповідальність, даючи повну відповідь на мету, яку переслідував письменник у своїй «Конотопській відьмі»? Хотів показати, від чого в нас зло? Показав, та ще й як! У повісті славне українське козацтво (і старшини, і рядові) деградоване. А тому читач мимоволі думає, що правильно зробила цариця Катерина Друга, наказавши зруйнувати Січ. Справді, чого можна ждати від козаків, які терплять над собою сотника Забрьоху та писаря Пістряка? Зла сатира мала, очевидно, переконати читача, що козацтво в Україні вже давно віджило свій вік, що на зміну йому мають прийти герої типу Наума Дрота (повість «Маруся»), якому так добре у доброго пана: кріпак, але і на панщину не ходить, і наймитів тримає..»

   І таке бачення тексту – не виняток у «Хроніках», бо з критичним осмисленням класичної літератури стикаємося постійно. Урок літератури для поета з Кривого Рогу – це урок суспільствознавства. І це він аргументовано доводить у статті «На вершині піраміди» (зауважу, ця проблематика в нашому літературознавстві мало досліджена). У полі зору дослідника взаємостосунки з народом біблійного Мойсея і Мойсея українського народу Івана Франка, а водночас і трагізм селянського лідера Явтуха з оповідання Володимира Винниченка «Солдатики». Перегортаючи сторінки підручників з історії та літератури, Віктор Гриценко не випускає з поля зору ні Івана Гонти (поема «Гайдамаки» Тераса Шевченка), ні проблеми, які доводилося вирішувати нашому сучаснику – Президенту Вікторові Ющенку: «Мову веду не для того, щоб розвінчати ореол навколо імені Івана Гонти, «мученика праведного», як його назвав Шевченко, чи навколо інших історичних діячів. Просто совість не дозволяє мовчати, бо повторить учитель істину підручника – і підуть у світ Божий покручі, духовні родичі лиховісного Павлика Морозова…»

   Якось мимоволі віриться, що поет і вчитель-словесник криворізького ліцею навчав своїх вихованців сприймати літературу серцем. І не тільки літературу за шкільною програмою, як свідчить стаття «Мухоморчики чи парость виноградної лози?». Нерідко ми обурюємося, надибавши в текстах мовні огріхи чи «ляпи» в цитатах. Але, як правило, далі розмов з колегами чи друзями не йдемо. Віктор Гриценко відмовляється прошкувати цим шляхом, б’є на сполох: «Не бійтесь заглядати у «Кобзар» («Літературна Україна» від 28 серпня 2008 року), «Не бийтеся, будь ласка, кізяками» («Літературна Україна» від 10 липня 2008 року), а в «Хроніках» – «Дещо про ерудицію письменників, редакторів, укладачів програм і читачів». І вірте мені на слово, що претензії до ерудиції названих осіб мають ґрунтовні приклади…

   Щоб мати право дорікнути ближньому, треба постійно дбати про власну начитаність, навіть тоді, коли життя змушує поговорити не про літературу, а про політику. Мабуть, багато хто з нас задумувався, звідки така агресивність у народу, який ще не так давно називав себе нашим «старшим братом». Менталітет? Не тільки. Зомбований телебаченням? Звичайно. Це – про простих смертних. А лідери нації, зокрема інтелектуали виховувались, очевидно, ще й літературою. Віктор Гриценко наводить у статті «Дещо про «патріотичний сифіліс» північного сусіда» вбивчі факти: так званий співець Свободи російський класик Олександр Пушкін закликав душити повсталих поляків, а редактор журналу «Современник», читачі якого досить часто проймалися революційними ідеями і потрапляли за ці ідеї до тюрем чи Сибіру, поет Микола Некрасов припадав до ніг душителя повсталих поляків генерала Муравйова, читав йому поетичне вітання. «Коли сьогодні 80 відсотків росіян підтримують дії Путіна щодо України, дивуватись не треба: рабство залишилось в крові нащадків тих, хто в ті далекі дні змагалися між собою у вираженні патріотичних почуттів» – один із підсумків статті.

   Сьогодні, коли прийнятий закон про продаж української землі, майже на всіх телеканалах розгорілися баталії: є загроза, що олігархи та іноземні банки скуплять ту землю за мізерну ціну, пограбувавши вкотре наших селян. У далекому 2008 році Віктор Гриценко друкує в двох числах «Літературної України» величезну статтю «Влада землі чи влада над землею?». Про що вона? Про історію створення драматургом Іваном Карпенком-Карим драми про мільйонера-землевласника Терентія Пузиря, про психологію селянина, про німецьких колоністів, які ставали мільйонерами на українських землях, про «чумазих», які ставали господарями життя простої людини: «Не хочеться з висоти ХХІ століття звинувачувати великого драматурга в наївності, але життя говорить само за себе: людина все більше попадає під вплив землі та багатства (сучасні олігархи заткнули за пояс десяток Пузирів). А інтелігенція з кожним роком стає все більше зневаженою в нашому суспільстві. Лозунг дня – старий, запозичений ще в Стародавньому Римі: хліба й видовищ!»

   «Хроніки Задзеркалля» – заключний розділ збірки, в якому автор подає дослідження про власну творчість. Допускаю, що декому здалося, що Віктор Гриценко зайнявся самохвальбою, використовуючи чужі вуста. Та я впевнений, що це помилкові гадки. Чи варто про це пасталакати, коли книжка має мізерний наклад, коли навіть імениті письменники давно забули про багатотисячні тиражі своїх книг і достойний їхньої творчості гонорар. І така ж ситуація з літературними журналами, а сучасних меценатів щось не видно (залишилося згадувати добрим словом Євгена Чикаленка!). Сумно й гірко. Але є й інша реальність: все частіше у кабінетах можновладців керівниками паперових видань натякають, щоб переходили на електронні варіанти. Мовляв, менше затрат. Та відразу й питання – як знайти матеріали сайту, який припинив роботу? А паперові видання зберігають віками, як свідчать кращі бібліотеки світу. Теоретично відсутності електронної інформації влади могла б запобігти, створивши електронні архіви на всі публікації. Але сумніваюсь, що хтось докладе до цього руку…

   Ця проблема має дотичність і до «Хронік»: якщо відгуки Сергія Ткаченка та Ганни Іскіердо публікувалися в збірниках, то роздуми Євгена Сидоренка, Марини Шевчук і Наталії Мельник до цієї книжки, очевидно, попали в електронному вигляді. Якби не «Хроніки», то їхні доробки чекало б забуття. І погляньмо на ці публікації ще з однієї «верхотури». Сергій Ткаченко і Марина Шевчук досліджують доробок сонетяря, Наталія Мельник пише про книжку рубаїв, Ганна Іскіердо аналізує кілька віршованих збірок, а Євген Сидоренко присвятив свою роботу переспівам біблійних текстів. Вражаючий діапазон творчості криворізького автора. Тому, гадаю, не треба дорікати Віктору Гриценкові, що він використав у своїй збірці вже опубліковане. На це в нього, мабуть, були вагомі аргументи: одні матеріали публікувалися давно, інші – малими тиражами і їх мало хто бачив. Тому прошу читачів, яким вдалося придбати книжку «Хроніки» (чи якусь іншу), істотно доповнити мої роздуми над прочитаним. Книжка варта вашої праці, адже її написав поет з критичним мисленням.

Ігор ФАРИНА

 

 

ЩЕМЛИВІСТЬ РОЗМИСЛІВ

НА ПОРОЗІ ЧАСУ

Семенюк Степан, Ясенова хата. – Миколаїв, 2019, - 100 с.

 Semenyuk Stepan

Часто отримую книги від колег-журналістів. І пишу рецензії на них. Та не тому, що хочеться зробити приємність авторові видання. Вже давно взяв собі за правило відгукуватися лише на варті уваги друки і залишаю поза увагою словесну каліч.

Останнє, зрозуміло, журналістських творів не стосується. Відчувається непогане володіння рідномовною лексикою. Але такі поліграфічні вироби умовно розділив би на кілька видів. Здебільшого до мене потрапляють поетичні та прозові написанки майстрів пера. Рідше публіцистичні чи наукові чтива з їхніх робочих столів. (За великим рахунком у кожному з таких написань є живинки, але не бачу зараз необхідності мисленно розпросторюватися на цю тему).

Бо, чесно кажучи, більше думається ще про один суто особистнісний умовний поділ журналістських видань. Частенько, на жаль, трапляється так, що ними йменують зібрані під однією обкладинкою опуси з різних часописів. (Не знаю як і хто ставиться до таких увіковічнень себе коханого, а в мене такі «шедеври» викликають іронічні посмішки чи навіть огиду, бо кому, скажімо, цікаво те, скільки силосу чи сінажу заготовили худобі у якомусь колгоспі 40 років тому). але оці недолугості тьмяніють на тлі цікавих видань колег з журналістського цеху, які не претендують на письменницькі лаври, але творять неперебутність).

До таких, як мені здається, належить і «Ясенова хата» Степана Семенюка. Бо перечитав друк і можу з усією впевненістю говорити про неординарність вираження думки.

Почнемо, приміром, уже з першого твору «Бабця Ганнуся». Якщо коротко, то перед нами з’являється розповідь про нелегке життя сільської жінки, якій на довгому віку довелося зазнати чимало лиховісного, але недобрості не озлобили її душу. Наведу лише один приклад. Баба Ганнуся перед смертю згадує, як гули хрущі над вербами у її молоді літа. Ніби й безхитрісний розмисл. Але… Сумніваюся, що він буде з людиною, яка не бачить краси через обланцьованість суворістю буднів. Зрештою, підтверджує це й інша споминальність. Зокрема, про голодні оченята дітей сусідської удови Марини, поглядів яких не могла витримати і потайки підгодовувала. Декілька разів подумки повертався до її прощальної розмови з рідними перед її відходом у вічність. Гарно виписано! Хоча і ощадливими словами.

Якщо міркувати з точки зору рецензента з мовознавчим ухилом, то акцент на цій думці є зрозумілим. В «Бабці Ганнусі» є чимало цікавинок. Зокрема, зацікавлюють літературні тропи. Метафорами можна вважати такі словосполуки, як «у вечірніх сутінках розкошував пахучо - п’янкий травень», «ніжність під серцем не переставала тепліти», «а за вікном розлого буяв травень». Зір натрапляє і на порівняння: «життя, дитинко, мов лан єси», «…ніби повернувшись з якогось небуття», «…ніби чогось ховаючись». Побутують й епітети: «цнотлива білизна», «непереборна млість», «рясні зорі»…

Існують у творі й інші мовні вдатності. Мені, приміром, припало до душі, що серед слівцяток твору є такі рідковживаності на кшалт «біднятка», «нездало», «задивування»… Час від часу з’являються пейзажні чарівності. (Все це зачудовує через доречність використання).

Але повернемось до питання про тему твору. Вже мовлено, що в «Бабці Ганнусі» йдеться про непросту долю сільської жінки, умудреної літами. І дехто, прочитавши це, пхекне з лінькуватою байдужістю: мовляв, про це вже писано-переписано. Але ж у тому й полягає суть. У світовій літературі вже давно немає нових тем і сюжетів й можливою є тільки поява якихось відтінків. І автор твору, здається, знайшов його, наголошуючи ненав’язливо на необхідності доброти людської душі.

А хіба не про це думаєш, читаючи «Фронтовика»? Старий Іван Притула не може знайти собі місця, коли з теленовин дізнається, що на східних рубежах гинуть люди, а він не може допомогти їм, хоч дуже хоче бути поряд. І злиться на військоматівців, які не хочуть відправити його на фронт через поважний вік добровольця.

Багато цікавих моментів можна знайти також у творах «Мертві бджоли не гудуть», «Колачики», «Хліб від зайця». Можливо, і немає у них карколомностей, але кожен текст «примагнічує» по-своєму.

Тепер поведу мову про таке. Ще жодного разу рецензент не означив вид прозотексту. Що це? Оповідання? Новели? Нариси? Важко однозначно сказати. Радше маємо справ із синтезом цих форм. Бо, скажімо, «Бабця Ганнуся» і «Хліб від зайця» - це твори, у яких автор спробував воєдино злити оповідання та нарис, а «Фронтовик» є більш схожим на новелу.

Напевне, слід згадати ще про один момент. А, точніше, про назву книги. Вже навіть стало традицією «охрещувати» книгу за найменням найвдалішого твору. Згадаймо хоча б про «Політ механічної зозулі над власним гніздом» Василя Слапчука, «Душа меча» Євгена Пашковського, «Заборонений цвіт» Ігоря Павлюка. До речі, щось подібне існує й у назвах книг тих, з ким автор «Ясенової хати» гриз граніт науки на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І. Франка: «Кров репортера» Віктора Мазаного, «Московська брехня» Петра Маліша, «Звір зі Сходу» Олександра Масляника. (На цих прикладах бачимо продовження класичної традиції, бо ж пам’ятаємо «Понад Прутом мою Коломию» Романа Іваничука, «Крила, вигострені небом» Володимира Яворівського, «Духовний меч Івана Драча…

Втішно, що цим традиційним шляхом пішов і Степан Семенюк, запросивши у «Ясенову хату». Увійдемо до неї. А, якщо точніше, то доторкнемося до твору з такою назвою. Знову тут зустрічаємося з тривіальною ситуацією. Помер господар сільської хати і потрібно її продавати, бо діти вже прилаштувалися у світах і не бажають повертатися до ріднизни. І так випадає, що зайнятись цим має рідний брат покійника Микола Яремчук, як найперший спадкоємець. А його душа противиться цьому, бо ж сам народився у цій хаті. І Степан Семенюк т дитинства». онко і точно описує його переживання у ці миттєвості. Безперечно, що певні ностальгічні нотки є у цьому тексті. Та не думаю, що вони спроможні завадити сприйманню. Бо сумноти у «Ясеновій хаті» є в міру.

Ще більше вражають літературні прийоми, які використовує літерат з провінційного містечка. У невеликому за обсягом творі непоодинокими є метафори: «згадки…огорнули Миколину душу», «неохоче танули спомини дитинства», «відчай, непояснений страх лещатами міцно стиснули душу». Подобається також, що у написаному нерідко уздріваєш порівняння: «воно, як хробачок», «мов рожеве марево», «народження немовляти – велика рідкість». Нерідко гостюють і вдатні епітети: «частокіл віків», «золото сніпків стріхи», «суєта стрічання»…

Та літературні тропи – це лише часточка із тих виражальних засобів, які використовує автор. Бо можна також, наприклад, говорити про «пірнання у фреологію», адже у тканину текстів точно «вшиті» окремі вислови з фольклорної «криниці». Оті «ниточки» (прошу вибачення за нелітературознавчий террмін) переплетені з пейзажністю і діалогічністю.

Хоча остання в даному випадку є неоднозначною. Через те, що автор віддає перевагу мисленим монологам чи перемовам. Розумію неприхильників такого методу. Та… Його можна вважати ознакою стилю автора, супроти якого виступати є безглуздям.

Я не вважаю ці слова виправданням вади. Бо навіщо шукати чорну кішку у темній кімнаті, коли її там немає.? Та водномить мовлю й про те, що «ляпи» таки є. Скажімо, у творі «Ясенова хата» натрапив на вислів «журливий сум». На рівні підсвідомості розумію, що іноді можна балакати про «веселий сум». Але у контексті твору словосполука виглядає «маслом масляним». І повтори окремих слів у сусідніх реченнях дещо заважають позитивному сприйманню написаного. Але водночас ці упущення не є тими, що псують імідж книги, яка так потрібна читацькій аудиторії.

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких.

м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

       «В поезії душі

відлуння щире»

Gordon 

       Гордон О.Б. Ірпінь. Поезія. Любов: Вірші. – К., Ірпінь: Перун, 2019. – 112 с.

     Коли до мене потрапляє та чи інша поетична книга, то насамперед шукаю у ній суголосся зі своїми почуваннями. (Розумію, звісно, що не відкриваю чогось нового таким твердженням, бо подібний підхід звичний для багатьох читальників й не з літературознавчим нахилом). Але є одна родзинка у моєму оцінюванні віршотекстів: оригінальність, вираження думки. Якщо з цієї точки зору підходити до висловлення міркувань про книгу Олександра Гордона «Ірпінь. Поезія. Любов», то з радістю для себе усвідомлюєш, що неординарність висловлення постійних розмислів про непрості будні людського існування – одна зі складових його поезомислення: «На всіх чекають зорі, Бог і Слово та відчуття великої любові».

     Книга про любов? Саме так! Але двоєдине почування любові. По-перше, бачиш її через урбаністичну призму. Себто оспівувач львівської урбаністичності впевнено мандрує поезомапою, постійно розширюючи кордони своїх слововиявів. Бо все частіше у його доробкові надибуємо вірші про Київ, Харків, Черкаси … Й уже згадувана книга по-своєму продовжує цей «поетичний вернісаж» містами України. «Ти поруч тут, моя земна Богине, // Хвилює світом вітер Приірпіння». Це – по-перше. А, по-друге, часто-густо у рядках розкошують трепетні почування до жінки. «Із почуттів до тебе вибудую храм. // У ньому затишно для щастя і молитви». Та не сказав би, що ті два любовні струмені самостійно пливуть у поетичній ріці часу. Бо не зрідка вони переплітаються, створюючи дивовижність: «Я все одно тебе викраду з неба // І привезу в мальовничий Ірпінь».

     Отже, можна сказати, що книга пронизана почуттями інтимності. Та не тільки вони володарюють у рядках. Смію стверджувати, що оте любовне течіння рим так не приваблювало б до себе без відсвітів громадянськості, філософічності та пейзажності. «Епоха і титанів, і пророків // Все ще кульга на сонячне безглуздя». «Шеститисячні світу сльозинки – дні, // Уярмлені в лоні століть». «Весна чатує подихом зеленим // На всі мої чекання і думки».

     Попередній абзац певною мірою узагальнює питання темарійності, хоча (на мою думку, звісно) окремі міркування потребують хоча б побіжного розпросторення. Скажімо, ми говоримо, що поезії має бути притаманний громадянський пафос. Олександр Гордон теж підтверджує цю думку. Але громадянськість його віршів є своєрідною. В ній знаходять міцнющу сув’язь проминуле і майбуття. Але вона, напевно, не була б такою зримою без оптимістичної впевненості версифікатора. «Вдихнути б почуття в живі століття, // Античне світло в нинішню пітьму. // Життя – це дух, мов птаха перелітна, // Птахи – аж до небес нас підіймуть».

     До речі, неповторного шарму відтворенню громадянськості поетичними рядками додає особистісний фактор. Правда, в даному випадку він не є таким одновимірним, як це може здатися деяким поціновувачам віршослова. Й почнемо, очевидно, з того, що є зриме і приховане відображення цієї особистісності. Олександр Гордон (це свідчить книга) належить до прихильників першого способу, хоча за великим рахунком двоєдиність не має істотного значення. Адже першоплановими стають спроби неординарного промовляння… «Майбутнього без вороття до предків // Нема у снах безсмертної землі, // А ми забулись в басурманських нетрях, // Застигли в заспокійливій імлі». (Чи не бачимо тут намагання віршника зримість особистісності поєднати з болями суспільства, що робить погляд автора помітнішим на загальному тлі?).

     А тепер перейдемо до висвітлення інших граней особистісного погляду. «Тут Патрік Гордон будував фортецю… // Далекий предку, образ твій вже стерся». Справді, був такий контр-адмірал і письменник з Шотландії, який наприкінці ХVІІ століття став першим градоначальником Києва. Існує його щоденник в шести частинах, який доніс до нас дихання далекої епохи. З 350 сторінок сучасного видання архівного документа можна дізнатися багато цікавинок про тогочасне життя. Та й сам Патрік Гордон – колоритна фігура. Про це говорить хоча б той факт, що він очолював оборону Чигирина від турецького нападу. Поетичний пошук генеалогічного древа? Мабуть, що так. Але оте «бродіння соку у собі» має виходи на ширші обшири. «А у віках залишиться назавше // Той вічний подвиг, плин життя і чин».

     Чи таке. Вже з назви видання можна робити висновок, що його присвячено одному містові. Але сумніваюся, що таке твердження відповідало б дійсності. Бо нерідко рими «мандрують» в інші місцевості, відвідуючи Черкаси, Чернігів, Холодний Яр, Смілу, Ковель… Дисонанс? Не думаю… Спрацьовує бачення іншості крізь ірпінський окуляр. Приміром, у вірші «Музика з Кам’янки плине в Ірпінь» читаємо, що «долинають Чайковського звуки». Як тут не подумати ще про одне поетове одкровення: «Усі міста – метафори життя. // Мої ж міста – метафори любові».

     Завівши мову про особистісне вторування на громадянськість, не можемо оминути ще одного питання. У багатьох віршах автор пристрасно говорить про важливість мистецької праці. (Мовлячи про це, не думаю, що тут не є доречною іронія, що, мовляв, «кожен кулик хвалить своє болото». Звісно, ніхто не відкидає того факту, що увага до нелегкого виду діяльності зумовлена тим, що автор – представник письменницького середовища. Але маємо певні узагальнення загальнолюдського плану, народжені здобутим людським досвідом).

     Замислююся над цим феноменом і все більше думаю, що останній нюанс особистісності у громадянскості тісно переплетений з філософічністю поглядів на навколишність. Вірніше, з одним з її аспектиків – філософією творчості. А вона, в свою чергу, ділиться на дві частини: болісні роздумування про сенс творчості і згадки про знакові імена у певному контексті. «Поезія – це край, де ми жили, // Де вийшли з юності, немов з імли». «Наснився знову молодий Ірпінь… Сосюра. Стельмах. Загребельний. Рильський. // До неба – вічність, а до річки близько… // Прилинь до мене з пам’яті, прилинь»… Прикметно, що поет у своїй книзі згадує не тільки про письменників і митців, пов’язаних з Ірпенем, а й про тих, хто немає цієї ознаки: Данте, Валері, Гонгора, Осьмачка. Як на мене, то так, либонь, і має бути. Не може не відгукнутися у слові те, чим жила душа в ірпінський період свого існування.

     Але повернемося до питання про філософічність поезії Олександра Гордона. Якщо з аспектом філософія творчості вже все є зрозумілим (навіть при побіжних нотатках), то є ще два нюанси цієї теми. Насамперед маю на увазі і богошукальницькі мотиви. Адже саме про них знаходимо відголоски у багатьох рядках: «Ми вертаємо в лоно церкви», «На всіх чекають зорі, Бог і Слово, // І відчуття великої любові», «І тільки вірші – Божий дар натхнення, // І тільки слово віднайде свій хрест». З почуттями богошукальництва незримими нитями пов’язана філософія щоденності, яка не має видимого зв’язку з постулатами вірувань. «Коли знайду свою зорю маленьку // І подарую їй усе життя, // У небесах засвітяться тихенько // До неї щирі почуття», «Ти народився у країні віршів, // В країні вільних віршів ти помреш. // Світ, що з античності вже вийшов, // До неї ще повернеться, авжеж», «І я живу у пошуках шляхів, // У пошуках любові, правди, волі… // Я лиш пустелі щастя перебрів, // А ще би подолати стіни долі» (Ніколи не повірю, що до таких поетичних відвертостей вдалась би людина, яка не зорієнтована на богошукальництво у Всесвіті, і у собі).

     Не може залишитися непоміченою і пейзажність у цій книзі. Дуже своєрідне живописання словом, бо краса природи постає через урбаністичність бачення. Саме це супроводжує вірші про пори року і твори без зримості часових обмежень. «Весна чатує подихом зеленим // На всі мої чекання і думки». Вже навіть на прикладі цих рядків бачимо небуденну метафоричність висловлення думки. Цю властивість поезомислення можна уздріти й у поетичних рядках без посилання на ту чи іншу пору року. «І крізь ніч я читав передмову життя – // До останнього подиху тиші. // Небо кидало грім на вівтар каяття. // З серця знову зродилися вірші».

     Розумію, що за певними канонами остання цитата не вельми підходить під визначення пейзажної лірики, хоча певні вказівники на таке означення й існують. Але тематичну чистоту зненацька (хоча і логічно!) забарвлює філософічність. Можна, мабуть, дорікати віршникові за «неуглиблення у пейзажність», бо саме її хотілося найбільше. Але… Переплетення мотивів вже стало ознакою сучасної поезії. Про це не раз думалося, коли останнім часом читав твори Володимира Базилевського, Анатолія Кичинського, Олега Гончаренка, Олеся Дяка, Миколи Мартинюка, Миколи Савчука… І, звісно, Олександр Гордон намагається крокувати в ногу із сучасниками. «Любові вежа – не з високих стін. // Вона лише із почуттів високих. // Відроджується в ній духовний чин // Ще із часів безсмертного бароко». (Мені здається, що тут поєдналися громадянськість, філософічність та інтимність… Зрештою, взірці сув’язей різних мотивів є непоодинокими у цій книзі, що переконливо агітує за метод).

     Але темарійність ніколи б не відіграла помітної ролі у читальницькому сприйманні, якби не орієнтація на небанальність висловлення думки. Оскільки окремі аспектики виражальності вже так чи інакше зачеплено у попередніх абзацах, то вважаю за доцільне більше деталізуватися на питаннях образності мислення, вмілого використання чужого і свого крилатослів’я, слововисловів та форм висловлення тієї чи іншої сентенції.

     Щодо образності мислення, то тут на почесні місця виходять метафори, порівняння та епітети. Мені, приміром, сподобалися метафоричні висловлювання на кшталт: «Ніч запліднила вірші й віки», «Небо дихає в погляди стрічні», «Знову вітер із неба приніс відголоски моєї печалі» (Можливо, у книзі є і вдатніші метафори, та… По-перше, кожен обирає те, що припало до душі. По-друге, у невеликій за обсягом газетній публікації неможливо перерахувати усі чарівності).

     Про щось подібне мислиться й тоді, коли мова заходить про порівняння, які літературознавці ділять на кілька видів, виокремлюючи ті, де є сполучники типу «як», «наче», «ніби», «мов» і т. п., а також сполучникова відсутність у порівняльних висловлюваннях. Якщо ці два типи належать до простих порівнянь, то маємо і складні, бо інакше й не назвеш приклади цього виражального засобу, в яких поєдналися елементи двох вищезгаданих видів. Маємо на цьому тлі і несподівані порівняння, котрі складаються з іменника і прикладки, нерідко поєднуючи несподівані речі, що логічно випливають з контексту.

     Цю теоретичну класифікацію одного тропу спробуємо підтвердити взірцями з книги. Скажімо, до порівнянь зі сполучниками відніс би такі висловлювання, як: «кожне дерево й трава, наче мови давня пам’ять», «сиджу, мов до німих небес прикутий», «І кожна ніч ковтає пломінь свіч, // Немов пітьма самотності і лиха». Непоодинокими є також порівняння без сполучників: «Поезія – літописання доль», «Життя – осіннє золоте намисто», «Ірпінь – це місто-текст і місто-знак». А хіба не приваблюють складні порівняння типу: «І розмовляв, наче з батьком – тихо», «І, наче ти – моєї долі справжній Бог», «Життя – це дух, мов птаха перелітна»? Чи, може, варто пройти повз такі блискітки, як «місто-подих», «скелі-каньйони», «книги-друзі»?

     Уже мовлено про такі неперебутні літературні тропи як метафора й порівняння. Але вони є виграшними у будь-якому поетичному тексті, якщо перед ними співіснуватиме епітет. Якщо погортати книгу, то можна натрапити на два різновиди цього літературного тропу. З одного боку впадає ув око звичність формулювань: «ніжне тіло», «ваговитий врожай», «дорослий злет». (Але давайте розуміти, що ці простості є доцільними у контекстовому прочитанні і тільки тоді не втрачають своєї вартості). А з другого боку, зацікавлює неповторність епітетних словотворів: «дозрілого слова тремтіння», «простір слова», «жива ріка».

     Про вражальність чимало втішного говорить крилатослів’я. Афористичністю, мабуть, пронизані рядки: «І тільки там народжується сила, // Де дух віків відроджує держава», «І дихає одвічне каяття // У кожному проявленому слові», «В людини можна навіть серце вкрасти, // Та лиш з любові виростає щастя». Очевидно, автор сам ніколи не зможе пояснити походження власної афористичності. Можна висловити тільки припущення: поетове крилатослів’я – похідна від засвоєння ідіом, поширених у певному регіоні, і тих, які мають позначки літературного мовлення: «Вита над нами Кочура ім’я», «Цю тишу віднайшли не ми, а Бог і час. // І тиша ця навиліт пробиває нас», «Я говоритиму тепер із вітром, // Із небесами, що в душі ячать».

     Певні нюанси існують й тоді, коли перед нами постають слововияви. Книга, звісно, вказує, що Олександр Гордон орієнтується на літературне мовлення. Але водномить у виданні побутують неологізми: «поезолабораторія», «передсни», «праісторія». Втішно, що версифікатор іноді експлуатує рідковживаності: «позачасся», «дивограй», «перемови»… Хіба це, якщо все взяти вкупі, не говорить, що поетичні твори, за Олександром Гордоном, «перелітають із серця у серце»?

     А завершу ці нотатки ще одним спостереженням. Безумовно, що вдалість окремих рядків чимало говорить про важливість вражальності в опоетизуванні сьогодення. Але не меншою мірою це стосується, сонетів, ронделів, диптихів, тексту пісні, верлібра. А, може, в новій книзі віршник доповнить це різноформ’я?                        

Ігор ФАРИНА

                                                                                        

 
 
 
Побачити карі очі дощу

 

Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито! : У 3 томах. – Том 1. Вірші. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Видавництво «Десна-Поліграф», 2021. – 552 с., понад 200 кольорових світлин.    

I tom Dzjuba

Мене ніколи не цікавили ні час, ні умови написання прозових чи поетичних творів. Бо завжди переймався якістю написаного. Себто художністю, котра неодмінно мусить причаровувати. Про це ще раз подумав, коли почав перечитувати багатосторінковий фоліант Сергія Дзюби з Чернігова.

Безперечно, за деякими ознаками міг визначити час появи тих чи інших рядків, але «примагнічувало» не це, а вміння автора небуденно висловити думку. Тому я вирішив, що з питань виражальності й варто почати літературознавчий «танець».

І, зрозуміло, що першочерговим стало питання про вмілість використання літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети та порівняння.

Але перед конкретизацією міркувань про ці виражальні засоби зауважу. Іноді буває непросто класифікувати їх через внутрішню прив’язаність. Бо, скажімо, трапляється так, що говоримо про метафору, а поряд із нею існують епітети та порівняння.

Щось подібне маємо і в даному випадкові. Приміром, часто натрапляємо на несподівані словосполучення: «Голоси давніх мрій говорять уночі», «Інші виросли сни в лабіринтах примхливих уяв», «Розплющать очі людяні дерева».

Ще чарівніше виглядають метафори з епітетами та порівняннями: «Коли мене підсмажить впертий час», «Місячний їжачок блаженствує на зеленій ковдрі фіалкового вечора», «Кожна розлючена троянда пишається дотиком своїх колючок…». Ніби й немає ніякої надзвичайності у цих висловлюваннях. Але епітети на кшталт «впертий час», «місячний їжачок», «розлючена троянда» таки приваблюють. Як і порівняння: «Може, осінь – королева смутку – подарує рими задарма?», «Воскресіння весни, як пришестя Христа», «Вересень – як зрадник-поліцай, топчеться по бабиному літу»…

Умовний поділ на основі згаданих взірців має право на існування, хоча певні моменти можуть бути наразі спірними, як і поділ епітетів на звичайні та неординарні. До перших, зокрема, я відніс би словосполучення «оголена душа», «зграйка лакиз», «подих любові»… Втім, якщо такі означення понять виникають у щоденному мовленні, то існують і буквосполуки з познакою індивідуальності автора: «географія твоїх брів», «легені місяця», «мелодія зірок»…

Звісно, дехто говоритиме про вплив метафоричності мислення на такі буквосполуки. Не бачу потреби поглиблювати цю думку. Хоча б тому, що в кінцевому результаті все ж прийдемо до висновку, що перед нами з’явилися небуденні епітети.

Непростим є також питання про порівняння, котрі умовно слід поділити на чотири підвиди: тропи з використанням сполучників, словосполуки без них, буквотвори, в яких поєднано елементи вищезгаданих підвидів, й означення через поєднання іменника та прислівника.

Й кожне із таких порівнянь має притягальну силу. Візьмемо для прикладу ті, де автор вдало провадить словогру з поміччю сполучників типу «як», «мов», «наче», «ніби»… : «І клював би себе, наче крук, на окрушині болю», «Вродливі дерева, мов черниці», «»І так грішив, немов земля». Цей перелік порівняльних чарівностей можна продовжити, але мені здається, що і вищезгаданих взірців досить для підкреслення індивідуальності поетичного мислення автора.

Тим паче, що цю думку підкреслюють і прості порівняння без сполучників: «Сон – це гойдалка уяви», «Бринить цвіркун – знавець таємних мов», «Це – просто дощ із карими очима»…  

Й складні порівняння, які використовує автор, теж належать до тих, чию чарівність неможливо не помітити: «У липні наших літ ми – наче ясновидці», «І вже земля – неначе королева», «Як тебе люблять квіти – мов молоду богиню».

Цим порівняльним чарам також додають барв і зразки тропів, в яких цікаво переплелися іменники: «поцілунки-поети», «скарб-горизонт», «лист-літачок».

Виокремлюю ці літературні тропи з потоку поетичної мови та водночас констатую, що вони мило співіснують з іншими виражальними засобами, увиразнюючи їх. Це, зокрема, бачимо у згадках про «населення» книги, до якого  належать рослини, дерева, звірі, птахи, зірки та інші небесні світила: «Ти любистком був і чебрецем», «Літають вище за птахів тендітні сосни», «У віруючих вовків – піст», «Ми – мов ластівки: не падаємо», «Жовток великої зірки розбиває шкаралупу ночі», «Поховали його біля сонця»…

Згадки про «населення» віршів мають ще одну особливість. Нерідко бачимо й органічність поєднання різних «мешканцевих» підвидів: «Акомпаную вовчиці, яка залицяється до місяця», «Сонце пахне снігом і яблуками», «Ти більше не моя північна зірка, а лисеня, що спить і хоче в ліс». (Згодьтеся, що таке поєднання в одному реченні чи в одній строфі робить їх ще привабливішими).

Це стосується також поєднання в кольорових екстраполяціях: «Душа – біла, її тінь – чорна», «Легко бути часом у країні квітів – білим, блакитним, рожевим», «Може, їх білі душі – ніби рожеві мрії…». Зрештою, про любов поета до барвистого вираження думки промовляє й одинарність: «Наче і добре чужинцю у царстві зеленім», «Білі вірші мої, ви – березовий сік», «І падатимуть краплі, червоні від крові», «Бери моє волосся посивіле», «Сірі, мов шинель», «Я не бачу землі, на якій стою: чорної, невинної землі…» Та кольоровість у поезотворчості Сергія Дзюби дає й зримість екстраполяцій. Принаймні, гадаю, саме про це, коли читаю хоча б такі рядки: «На віях – осінь, в косах – перший сніг», «Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку», «Десь падолистом плакали тополі…»

Не сумніваюся й у тому, що своєрідної виражальності віршам Сергія Дзюби додають і богошукальницькі мотиви: «Хай мріє він про біль у Божому саду», «Нас відшепоче світ іконками з Отцем», «Бо дивлюся на Ісуса і бачу Твоє обличчя…» (Як на мене, головним у даному випадкові є те, що подібні висловлювання органічно звучать у контекстах версифікацій).

Думка про органічність звучання не дає спокою й тоді, коли перед зором читача постає культурологія поета, у якої в цій книзі – кілька аспектів. По-перше, маємо чимало присвят відомим діячам літератури та мистецтва: Іванові Дзюбі, Василеві Слапчуку, Ігореві Павлюку, Петрові Сороці, Гураму Петріашвілі, Петрові Пиниці, Миколі Збарацькому…

По-друге, дихання такої культурологічності відчувається і в епіграфах, у яких до міркувань спонукають Василь Симоненко, Богдан Бойчук, Мар’яна Савка, Андрій Дементьєв, Тетяна Гнєдаш…

По-третє, культурологічний аспект мають і згадки про Василя Стуса, Рембрандта, Чюрльоніса, Шопена, Пікассо… А хіба ж можна не згадати про тяжіння автора до джерел давнини та її сьогочасне бачення; про вірші Сергія Дзюби за мотивами поезій його дружини Тетяни?!

Певну дотичність до культурології має і фразеологія у виконанні поета. До речі, саме вона присутня вже у першому вірші цього ошатного тому (обсягом понад 550 сторінок), що вкотре свідчить про важливість питання, –  «Морським вузлом зв’язало язика». Вдатні висловлювання фразеологічного штибу можна знайти й далі: «Чому на ображених возять одну лише воду?», «Кисільні береги, молочні ріки десь нас чекають у грядущих снах»… Коли читаю ці та подібні словосполуки, то виникає закономірне запитання: чи не вони спонукають до власного крилослів’я? «Я стільки про Тебе знаю, що, мабуть, не знаю нічого», «Беззахисний, як віра, поцілунок», «Донорська кров – це коли там кохання».

Коли вже зайшла мова про органічність образних словосполучень, то слід згадати і про дотепну іронічність автора, оскільки це – теж визначальна риса поетичної творчості Сергія Дзюби. Одразу ділю її на дві частини: зриму та приховану. Про першу, зокрема, думаю, коли читаю вислови на кшталт: «Яка благодать: народитися українцем і не любити сало», «І чіпляють блазні Стуса всує, як колись чіпляли Іллічів…», «Ось крапля і… крапля, – між ними танцюй досхочу, бо ти – не Кравчук, щоб отут, наче лис, прослизати»…

Але трапляється так, що деякі рядки пронизує внутрішня іронічність: «Поети схожі на бульдогів…», «Талановитий Дантес шукає свого Пушкіна на пам’ять…», «Ти роздягаєшся: світить старий Казанова – місяць».

Якщо мати на увазі суміщення ліричності та іронічності, то остання цитата з попереднього абзацу – не виняток. Згадаємо, приміром, про поезію «Кожна розлючена троянда…», в якій про ліричний настрій автора говорять «беззахисність квітки», «подих хвилин». Втім, мені здається, що ці поетичні чарівності загубилися б між рядків, якби не кінцева, дещо прозаїчна, фраза: «В нашому будинку вже два тижні немає води…». Така буденна констатація одразу ж робить лірику цього твору іронічною. Подібна сув’язь – характерна і для віршів «Мама з татом полетіли на танці…», «В одній країні заборонили сніг…»

Цікавим залишається і питання про слововияви. Чому? Це виходить із констатації факту, що поет орієнтується на сучасне літературне мовлення, і в його лексиці нечасто з’являються неологізми, небагато рідковживаних слів та діалектизмів. Та чарівні незвичайні слова все ж трапляються: «Кракатунчик», «бурбуруну», «некохання», «презаздрісно», «воднодень»… Цей словесний ряд доповнює органічне звучання слів’ят із вузьким ореолом поширення: «крещендо», «парсек», «портулак», «пички»… А деякі словечка так мило звучать через зменшувально ласкаву форму їх подачі: «віршеня», «джмелик», «пегасик», «парашутик»…

Думаю, що останнє почасти дає підставу зачепити два моменти. Дехто, наприклад, скаже, що подібні словотвори існують і в інших поетів. Звісно, не заперечуватиму цього. Але, в першу чергу, відзначаю органічну дотичність таких слів до тексту, поєднання ліричності та іронічності.

Коли попередні міркування стосувалися конкретики окремих творів, то для всієї книжки важливе загальне враження. Не можна оминути різні форми висловлення думки. Багато віршів свідчать про те, що Сергій Дзюба вільно «плаває у силабо-тонічному морі». Втім, це повною мірою стосується і його верлібристики. Заслуговує похвали й те, що балади, поеми, вірші для дітей та пісні чергуються з катренами, хокку і танку… Все це ратує за пошук способу вираження розмислу поетичною душею.

А після цих розмірковувань про методи висловлення думки, очевидно, варто пірнути у стрімку воду тематичності. Бо, при бажанні, можна поділити вірші на громадські, філософські, пейзажні, любовні. Приміром, для творів «На плесі затаврованих стремлінь…» та «Кати так не викручували руки…» більш характерні громадські мотиви. А фантастичний цикл «Про людей та янголів» пройнятий філософічністю. Твори «У поетів з осінню романи…» та «Небо прийшло до сосен…» – справді, вдале живописання словом. Інтонації інтимності відчуваються у мелодіях текстів із циклу «Чекаю Тебе з роботи, як із війни».

Але є й інша очевидність – навряд чи доцільним буде такий поділ. Бо у більшості віршів маємо тематичні переплетення. Візьмемо, скажімо, поезію «Не питай чи кохаю…». Вже перші рядки надають творові інтимної барви. Знаходимо її й далі: «Не питай чи кохаю – хай насниться тобі наше море». Та хіба на філософію творчості не натякають рядки: «А слова – тільки птахи»? Присутня у вірші й пейзажність: «Тепла, як море, що нас обіймає у липні». Елементи такого поєднання можна також знайти у віршах «Місячний їжачок блаженствує…», «Тут квітів більше, ніж людей…» І цей перелік можна довго продовжувати… Маємо ще один аргумент того, що сучасна лірика – поважне відлуння тематичних переплетень, бо воно вже стало неодмінним атрибутом вітчизняної версифікації.

Питання про тематичність змушує порушити і аспект любовної лірики. Можна, звісно, неоднозначно сприймати те, що автор усі свої книги (а їх уже – більше ста!) присвячує дружині – Тетяні Дзюбі. Можна стверджувати, що кохання до неї – основний лейтмотив великого поетичного тому. Та особисто я не бачу в цьому нічого «крамольного». Бо діяння людини просто неможливі без почуття любові, яка надихає і на створення віршів. Прихованість чи ось така, як у добродія Сергія, відкритість, – це вже справа кожної особистості. Та й читачів, в основному, цікавлять не спонукальні моменти, а рівень творів. І він у даному випадку задовольнить смаки вибагливих поетичних гурманів.

Ніби зачеплено всі питання, над якими замислювався, коли думав про цю книгу. Та водночас вважаю, що є нюанси, котрі залишилися поза кадром. Тому хоча б побіжно згадаю про них. Цікаві епітети, метафори та порівняння є у розділі «Вірші малого Сергійка», де зібрано твори автора для дітлахів. Визначальним є те, що тут поєдналися силабо-тоніка та верлібр. По-своєму цікавий і розділ «Білі ангели», до якого увійшла дещиця нових пісень Сергія Дзюби.

І насамкінець поведу мову про таке. Назва тритомника та першої книги «Гріх любити неталановито!» походить від одного поетичного рядка з вірша «На віях – осінь…» Для автора – це радше традиція. Згадаймо його книжки «Колись я напишу останнього вірша», «Сонце пахне снігом і яблуками», «У липні наших літ», «Зима – така маленька, мов японка»… Це явище поширене і у всеукраїнському масштабі. Згадаю хоча б книжки «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського, «Лежатиме сонце мені в ногах» Василя Місевича, «Правий берег сумної ріки» Бориса Щавурського…

От і подумалося: а чи не постане невдовзі перед нами нова поетична книга Сергія Дзюби, назва якої буде обрана за таким принципом?

Ігор ФАРИНА,

письменник, літературознавець
 
 
Коли співає душа
розвесненим птахом
 
Savchuk M
 
Савчук М. Ружа трояка: поезії. – Житомир: О. О. Евенок, 2020. – 184с.
 
          З розмови про важливість неологізмів у поезовираженні починав недавно відгук на “Огневерги арканів родинних” (попередню книгу віршів Миколи Савчука). Вирішив, що тепер теж піду цим шляхом. Спонукають дві обставини. По-перше: новотвори – лице віршника, і справжності слововираження без них не існує. (Упевнений, що жоден справжній віршар цього не заперечуватиме, бо й сам у більшій чи меншій мірі вживає несподівані словосполуки. По-друге: “подільський буковинець” (так себе йменує пан Микола) вирізняється побожним ставленням до цієї ікони в лексичному храмі.
 
           В цьому переконуєшся, дивлячись на пелюстини “Ружі троякої”: “україниться”, “житолюб”-жорно, “просебені”, “геліоцентрист”, “мідногорлий”, “межисвяття”, “тремт-ливолистий”, “сумогреби”, “золоторанній”, “сонцешукачі”, “білокрилість”, “вкраїновір- ний”, “бреходамуси”, “перекотитато”, “стерво-завро-перегін”, “виновитвори”.(Ми вже звикли, що неологізми є складовою так званих “серйозних ліричних поезій”, а тут маємо дещо несподіване: їхня присутність в гумористичних та ліричних творах! Погодьмося, що такий прийом забарвлює тексти у незбагненну ліричність. На прикладі деяких віршів стає очевидним, що автор різними шляхами крокує до своєї новотвірності. Скажімо, викорис- товуючи, добре знаний усіма іменник, продовжує власний понятійний ряд. Приміром, “перекотиполе” (твір “Перекотидоля”) доповнюється “перекотищастям”, “перекотидіть- ми”… Ще й маємо “одієслівлення” ряду іменників: “захмельнич”, “зацимбалив”, “заукра-їнь”, “забуковинь”… Дописуємо сюди й іронічність взорування: “Бамбуковина”, “Приба- нання”, “Прибаобаб’я”… На позитивізм у сприйманні неологічності працює й вільне пла- вання віршника безбережним фразеологічним морем: “ніс-всюдисунь”, “глибокозора”, “психококони”… (Можна, напевно, додати сюди й інші нюанси).
 
          Та не тільки такі словочуднення “примагнічують”! Нерідко читачі можуть натрапити на рідковживаності (вибачте за слово каламбурну гру у цьому реченні): “скрипалиня”, “драчити”. В його лексиконі знаходять місце й слова-професіоналізми: “ультразвук”, “гігієна”. (Звісно, ці медичні терміни уже давно стали звичними, але те, що пан Микола багато років пролікарював, робить їх бентежнішими, зворушливішими).
 
         Осібно, напевно, варто сказати про діалектизми. Бо без них “Ружу трояку” немож- ливо уявити. Але цей ряд літеросплетень розділив би на на кілька частин. Приміром, частенько автор передає свої емоції за рахунок говірковостей, які поширені в інших регіонах: “видко”… А поряд існують слівцята вузькотериторіальні: “фальча”, “гарнець”. Але не назвав би звернення поета до цих словоскарбів модою до самопахвальби. ( Мов-  ляв, ми теж не ликом шиті: словодивуємо!) Це – потреба поетової душі. Про щось інше й не думаю після того, як проекспериментував – спробував деякі слівцята змінити на загаль- новідомі. Тоді з сумом для себе побачив, що поезія втратила свою чарівність.
 
        Чарувальний ефект дають й алітерації типу: “світання – світло позасвітнє”, “простіш: посіви покрива первець”, “горіли горобині горні гронця”. Приємно дивує й гра наголосів у слові “тепло” з вірша “Авто- інквізиція геліоцентриста”. Потужними  алітераційно-асонансними струменями пульсує, наприклад, така строфа: “Я сон шукав, немов руно Ясон. Знаходив лиш дрімоту напівсонну, Резонну до безсонного сезону. Та в пошуках якраз і є резон!” А ще в цих рядках допитливі читальники знайдуть і тропні чарівності у вигляді каламбура, порівняння, епітетів, іронії, але про це ще буде мовлено згодом. 
 
       Зрозуміло, що ці слововияви говорять про індивідуальність стилю поета і роблять вірші привабливішими для поціновувачів красного письменства. Водномить гострішає проблема дбайливішого ставлення до слова як до головного виражального інструмента. Наприклад,  дивує, що у “Баладі про стару болячку” натрапляємо на “розу”, хоча  неросіянізм “троянда” був би доречним більше. 
 
       Але крапкую не тільки це. Коли блукав слововиявними стежками, то мимоволі побував і в таємничих літературно-тропних гущавинах “Ружі троякої”. Тому й хочу стати своєрідним провідником в чарівністі цього заповідника метафор, епітетів та порівнянь.
        Щодо перших, то відразу хочу таке мовити. Можна говорити про різнорідність цього лексичного засобу. Але не бачу доцільності у поділи через його певну однаковість: “екватором підперезавшись, земля танцює на орбіті”, “із тиші я шатро пошию”, “ніч дивиться в обличчя”… (Трикрап’я не вважаю зайвиною у даному випадкові, бо перелік чарівностей можна продовжити: “садами пройшовсь листопад”,  “ловлю натхнення й далі римовершею”, “осінній дощ у літо заблукав”. Чи не видно за цими словами сповідальність поетової душі через метафоричність думання?).
  
       А от епітети розділити хоча б на дві частини легше. Бо з одного боку звичні вислови, які давно гніздяться у свідомості, але не втратили епітетного шарму, а з другого боку незвичайні висловлювання з метафоричною барвою “прокляттям чорним” протистоять “сни золоторанні”, “мілкосніжний тихокрок”, “глибокозора осінь”. Безумовно, що можна тут натякнути на умовність такого поділу, але, як кажуть, з пісні слів не викинеш. 
 
        А от у поділі порівнянь на кілька типів такої умовності немає. Микола Савчук пропонує цей троп у парі зі сполучниками на кшталт “як”, “мов”, “ніби”, “наче”: “тікатимуть хмари, мов чугайстренята”, “я крила складав, мов приземлений птах”, “заріс ліс, наче Джус”. А поряд сусідять словосполуки без сполучників: “вірш цей – пік думок найвищих, огневерг-протуберанець”, “часи оті – небес дарунки”, “берези – березня похресниці”…  
 
       А ще існують в пана Миколи складні порівняння, в яких поєднані елементи обох вищезгаданих типів: “спивай, як воду – еліксир живий”, “як метеор – крізь синю ніч музичну”, “досягнута ціль – це як зірвана квітка”. Про порівняльність виникає думка й тоді, коли зір надибує уточнення того чи іншого образу через іменник з прислівником: “поет-огневиця”, “зозулята-груденята”, “фарисеї-самоучки”, “тези-протези”, “страх-ураган”, “викладачі-викрадачі”, “ніч-провісниця”…  
 
        Усі ці літературні тропи та слововияви по-своєму – свіжо й оригінально – позначаються на згадках про населення книги, серед якого бачимо рослини і дерева, звірів і птахів, зорі та небесні світила: “з перших сил шафран хай зацвіте”, “таке святе цвітіння верб”, “пастух-чередник пожене антилопи”, “не каркай між воронами”, “по зорях у вівтар відкритих воріт”, “на вилиці тоненький пірсінг місяця”. Цитувати можна було б і далі, та скажу про інше. Присутність споминань про “мешканців” чітко вказує чи поет народився у селі, чи прийшов на білий світ у мегаполісі. У даному випадку й без біографічної довідки є зрозу- мілим походження віршника із пригірського буковинського живописного села Нові Дра-чинці, бо таких дивних алюзій в “Ружі троякій” значно більше, ніж, скажімо, в пересічного поета-урбаніста. Але в усіх випадках широкий іменниковий розмай допомагає поетові глибини філософської думки та явити тонкий ліризм. 
 
      Це, до речі, стосується й кольорових екстраполяцій. Не буду приховувати, що мені сподобалися вислови на зразок: “де в діброві зеленобростій”, “а зір забрів у синь осінню”, “сірим вовком ніч лащиться об коліна й лікті наші”, “подвижно ти здолаєш чорні біди”, “блакитно-жовтий небостепу стяг”… Зрештою, барвисті тони вимальовує уява і тоді, коли вказівника на певний колір не існує: “гуділи коси, наче оси, спивали росяний нектар”, “над пустовустим скляклим садом гойднулась легко ряса-вись”, “горіли горобини горні гронця – серпневі придорожні світачі”... 
 
           Але не тільки ці аспекти виражальності вказують на неї. Варто зауважити і на філо-софське тяжіння автора до фразеології: “горба того в горбатого лише могила вирівня”, “дивилась середа на п’ятницю в сльозах ревнивих”(бо між ними четвер!), “врешті вчепить вінок лавровий”, “бо листя випало у осад веселим сумом золотим”. Подумалось, що з вродженого пильного тяжіння та уваги до лексичного багатства різномов’я  народжують- ся у нього власні крилатослів’я: “не маєш права бути позачасним”, ”я буду вищим від обману”, “хоч в творчості немає абсолюту, я не спинюсь його в рядках шукати”…
 
         Дозволю собі повернутися до ще одного афористичного висловлювання Миколи Савчука: “Щоб зацвісти, потрібно в світ пробитись!” Як вони, ці рядки, в своїй глибинній мудрості перегукуються з словами Михайла Левицького з Тернополя, який уже пішов у засвіти: “де ростем, там мусимо цвісти”. 
 
         Та це не єдиний натяк на культурологічні аспекти лікаропоета чи поетолікаря. Скажі- мо, вірш “Світи тонкі та органічні” писаний без жодного займенника не має дієслів, бо лиш одне є таким. Експеримент? Так. Але у нім щось від поетики Івана Іова, який теж вдавався до словошукань. І навіть є щось символічне в тому, що поезію Микола Савчук присвятив талановитому краянинові, поетична душа якого з позасвіття дивиться на наближення до словотаємниці. І в цьому світлі зримішими стають культурологічні згадки про куфер Пандори, руношукача Ясона, вічних світочів планети Махатму Ганді, Тараса Шевченка, Лесю Українку…   
 
       Ця культурологія бродить десь на поетовій помежевій виражальності та темарійності. Але не лише вона одна спинилась там. Слід сказати і про богошукальницькі тенденції поета. Чи не найліпше вони відлунились у рядках: “Тримає бог мою планету, як я дозрілий цей горіх”, “я знаю, світоплетиво і боже, і поетове”, “отой вогонь клітинний, Отче, чистилище за власний гріх?”  
 
       Доречно говорити й про інші аспекти філософської лірики. Слава богу, прикладів вистачатиме, як й при згадках згадках про громадянську, пейзажну та інтимну віршо- творчість. Та не вдаватимусь до цього, лише підкреслю, що сув’язь тут є привабливішою. 
 
     Існує це переплетення й тоді, коли заходить мова про різноформ’я. Бо ж маємо різність. У книзі переважає силабо-тоніка. Та окрім віршів, написаних у традиційному ключі, маємо балади, каламбури, паліндроми, віршовані фейлетони, віші-медитації. Та ще є цікавий творчий  перехрест у вигляді поєднання ліричного і гумористично-іронічного струменів. Певен, це саме та ріка, в яку в наш час варто упірнути й іншим віршотворцям. Навіть не зважаючи на певну недоречність та пародійність окремих сміливо мовлених рядків. Віриться, докаже це своїми наступними оригінальними поетичними книгами Микола Савчук.       
 
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,

м. Шумськ на Тернопіллі

 
 

 

Шукання квітів

у полині густющім 

               Дігай Т.І. Рефлексії. Літературна критика. Тернопіль: Терно-граф. 2020. 176 стор.

Digaj

 

І найдосвідченіші мандрувальники бояться заблудитися в незнайомій місцині, хоч і є звиклими до несподіванок. Тому й кличуть на допомогу провідників, аби не опинитися на манівцях. А художній літературі роль своєрідних «компасів» добровільно взяли на себе критики,хоч непросто їм сьогодні. Бо. Самі того не помітивши, опинилися в неоднозначній ситуації, з одного боку вони змушені у своїх творах детальній розповідати про книги, що втрапили до них, бо вітчизняне книго розповсюдження уже давно не може задовольнити попитів поціновувачів красного письменства. А з другого боку таки кортить на цьому пресумному тлі висловити свою думку про книгу. (Я, приміром, не мислю, аби критик так вибрикнувся).

Туму й з усією серйозністю постає питання про пошук чогось нетипового у думкуваннях про книги. Себто про логічне поєднання двох течінь. Це, звісно, є очевидним. І не бачу надзвичайності в тому, що літературознавці і критики віддаються цій сув язі, хоч роблять це по-різному (хто більшою, а хто меншою мірою). А ще дуже помітним те, що рецензії чи відгуки пишуть люди, які знані як поети чи прозаїки і ті, хто ніколи не заявляв про себе у цих жанрах. Бо від перщих повіває якоюсь незбагненною свіжістю. Чи не тому, що вони більше вглиблюються в тексти, коли самі надкусили жанрову «хлібину?»Принаймні, про таке постійно думається, коли читаю тексти Надії Гаврилюк, Інни Ковальчук, Валентини Семеняк, Антоніни Царук…

До цього переліку критикес додав би Тетяну Дігай з Тернополя, тримаючи у руках її нову книгу «Рефлексії». Бо підстави існують. Адже про краяну знають як про неперебутню поетку, перу якої належать книги «Корона Афрордіти», «Удвох з тишею», «Тетянин день», «Імпровізації».

Але перед тим як перейти до висловлювання міркувань про літературно-критичні тексти, хотів би трішки порозмислю вати про назву друку. Якщо конкретно, то слово «рефлексії» надзвичайно точно передає суть, бо справді маємо враження від книг. Зрештою, прийом однослівності наймень видань не є чимось новим у практиці краяни. Це радше продовження традиції. Досить, мабуть, згадати ЇЇ «Метроном», «Дзеркало», «Післяслово» та й інші представниці літературно-критичного цеху прихиляються до однослівної точності. «Анабазис» Надії Степули…Водномить очевидно, варто наголосити, що однослівність у назві літературно-критичних книг - напрям, яким варто наполегливіше крокувати.(До речі, критикам з поміж сильної половини людства, як мені здається, слід би бути енергійнішими. «Спрага» Івана Дзюби, «Відстані» Миколи Жулинського, «Продовження» Тараса Салиги потребують доповнення).

А тепер доторкнемося до не простості самих рецензій. І перш відзначимо, що Тетяна Дігай , як літературний критик, пише про книги різних жанрів на противагу тим, хто літературознавчими розмислами «молиться» якомусь одному видові красного письменства. В «Рефлексіях» сусідують рецензіїна поетичні, прозові та публіцистичні тексти. Як кажуть, повний набір літературної сеньйори. Та мене в даному випадку найбільше вразили присутність відгуків на гумористичні друки. (Можливо, це і є суб єктивним враженням, але…Рецензії на веселі видання ще рідко з являються в періодиці. Та й пишуть їх здебільшого мужчини. А тут текстує жінка, підмітивши цікавинки. Мені, приміром, після «Божого дару пересмішника» захотілося знову відшукати у своїй книгозбірні книги пародій Миколи Базіва).

Згадаю ще про один момент. У «Рефлексіях» майже сорок рецензій. І не всі вони розповідають про друки тернополян. І тексти про Василя Горбатюка з Хмельницького, Ольги Лесюк з Луцька, Миколи Воробйова з Києва, Тати Рівної з Рівного виглядають інородними тілами. Та не бачу в цьому якого дорікання авторці. Своєрідний відсвіт у дзеркалі сучасного книго розповсюдження. Це – з одного боку. А з другого боку постає ще одна проблема. З власного досвіду літературного критика знаю: писати про книгу краянина завжди важче. Вже хоча б через те, що спілкуєшся з ним частіше і прагнеш, аби твоя суб єктивна думка не поранила його душу. А Тетяна Дігай не боїться. Чи не тому, що суб єктивізм завжди поєднує з професійним поглядом на явище та доброзичливістю.

Побічно зачеплю ще деякі питання. Окремі критики негативно ставляться до книг молодих авторів. Бо пригадують часи своєї літературної юності, коли імениті письмовці старшого покоління. Можна по різному думати про це. Але й очевидністю й те, що в «Рефлексіях» поряд з рецензіями на таких давньовідомців у літературному світі як Олександр Вільчинський, Володимир Дячун, Володимир Кравчук маємо відгуки на книги ще малознаних Василини Вовчанської, Володимира Мацакура, Євгена Хміля…

У питанні про імена тих, чиї книги опинилися в полі зору, бачу й особистісний момент. Про чимале число з них теж писав. І мені було цікаво порівнювати два взорування, а й біло заздрив , що пані Тетяні вдавалося підмітити якісь гарності творів, які не побачив. (Розумію, що тут далися взнаки світоспоглядальні моменти, та… Були й інші уроки від критикеси. Приміром, після її рецензії на поетичну збірку Миколи Воробйова почав більшу увагу звертати на кольорові екстраполяції, хоча до того робив це вряди-годи).

Магіця слова і думка? Саме так! Ти упевнений, що її не було б, як би не особистісність міркувань. (Хоч в багатьох випадках і маємо барву суб активного бачення,але саме це й приваблює.) «Якщо вести мову про стилістичні засоби, то, на мій погляд, вони переконливо свідчать про, з одного боку неприховану складність змісту і вислову, а з другого – зорієнтовані на випрозорену простоту і ясність» (З рецензії на поетичну книгу Володимира Кравчука) « Я розумію, що письменниці необхідний позачасовий розлив всеохоплюючого переживання. Розламаний світ, у якому опинилося людство, провокує митців на певною мірою деструктивне розширення художньої уяви» (З рецензії на прозову книгу Лесі Білик)…Чи не можна після подібних цитувань говорити, що індивідуальне вторування торкається загальнолюдських життєвих принципів і саме цим вихоплює книгу критикеси з потоку видань.

… Сумніваюся, що мені вдалося уздріти всі моменти. Бо, напевно, читачі доповнять ці думкування. Зрештою, це – закономірність життя, яку не закрапуєш. Тому й ставлю три крап я…

Ігор ФАРИНА

 

Рецензуємо

 Шукання власного шляху 

Рефлексії над книгою Богдана Манюка

«Янголам написані листи»

 

Манюк Б.І.. Янголам написані листи: поезія.-Тернопіль: Терно-граф. 2015.- 120с.

IMG 4638 

 

                                         Замість передмови

На жаль, часто-густо обставини складаються так, що на засідання літоб’єднання при обласній організації НСПУ доводиться бувати рідше, ніж того хотілося б, та завжди радію, коли чую на них нові твори Богдана Манюка. Сам не можу зрозуміти почуття, яке охоплює мене. Радість відкриття? Захоплення метафоричністю мислення? Чи, може, здивованість від того, що автор пересипає своє версифікаторство словотворними новинками через призму їхнього органічного вплетення у текст? Важко однозначно сказати. Найчастіше, либонь, думається про те, що неоднозначність взяла на себе роль отієї магії, яка прикайданює увагу читачів до віршів.(«Завсесвітлиться дужо млинові старезному, пилюговим акордам не правити жорнами. Перемелемо час і слова на поезію, не мішки найцупкіші, а небо наповнимо»).

Хто і що там не казав би, а, на мою думку, вже з процитованих рядків видно, що написані вони людиною обдарованою, яка може ще так багато сказати поціновувачам красного письменства небуденністю висловлювань. («Твоя Евтерпа ходить за тобою хребтами зледенілих барикад»)..

Автора цих рядків неможливо назвати новачком на царині лірики. Та не тільки тому, що уродженець Підгаєччини переступив 50-річний рубіж. свого земного буття. В його доробкові вже є дві поетичні збірки, книга віршів та оповідань, публіцистичне видання. Можна сказати, що «Янголам написані листи» — своєрідне продовження розмови з читачами, які вже чекають її («Чого б йому та їм не засвітитися стрілою в почорнілих небесах? Доплеканий життям у латах витязя ти в кожнім герці все ж не рівня псам»).

Рецензент невипадково процитував саме цю строфу. Бо мені чомусь здається, що вона так багато промовляє про автора і його прагнення бути собою у творчому плині. Але, мабуть, маємо і прозорим натяк, що громаду навчають, не помічаючи особистість, бо врахування її думки – духовна смерть тих проповідників європеїзму, котрі не розлучалися з тоталітарним думанням, хоч і прикриваються пишною стіною із фраз згідно з віяннями часу. Видумка літературного критика? Ніскільки, справжні митці давно збагнули це, але ніколи не говорять про наболіле відкритим текстом, вважаючи прямолінійність – образою власної гідності. («О, ті до щастя від очей запрошення летять, жадана, на шляхи стихій. І що вціліє? Сходи запорошені та кілька кроків… та Едем не твій»).Не заперечую, що катрен, який процитовано вище, радше слід віднести до вияву любовної лірики. Але хіба не можна спроектувати його через громадянськість?

                                              Навколо назви і не тільки

Не приховуватиму, що люблю по-своєму розкодовувати назви книг, які потрапляють у моє поле зору. Хоча б тому, що це приносить здебільшого неймовірне задоволення. А цього разу подумалося ще про таке. За останній час з’явилося чимало видань, в найменнях яких використано слово «янгол». Це — «Спитай у янгола» Марії Людкевич, «Янгол милосердний» Миколи Славинського. Про першу з них вже доводилося писати в рецензії. Ці книги побачили світ недавно. А ще раніше до читачів прийшли книги «Янгол самотнього неба» Світлани Антонишин, «Гербарій янголів» Віталія Борецького, «Янголи бажань» Олександра Кутузова, «Янгол над містом» Івана Гавриловича… «Янголам написані листи» Богдана Манюка не губиться в цьому потоці, а свідчить, що автор зумів знайти власний підхід. («Кожен вибух на сонці різьбити на серці і не тішити пиху найглибшому сну... І збагнути сакрально у полум’ї терцій, чи не янгол нарешті штурвалом хитнув»).

Можна, зрозуміло, багато просторікувати, що поетичний діапазон поетичних видань з подібними найменнями нерідко звужується до відображення релігійно-філософських почувань людини. Але автор цих рядків не схильний вважати це якимось недоліком, бо переконаний, що суть полягає в художньому відображенні теми. І доводиться говорити, що Богдан Манюк виграє, словесно розкошуючи у висвітленні духовних начал особистості. (Недільні трунки — потьмянілі притчі, як частокіл на пагорбі святім. І Богові, і нам натхнення личить, а зайві — крики й нетутешній дім»).

Перелік вдатностей, мабуть, варто б продовжити, що переконливо показує: поет зумів знайти свій ракурс у висвітленні теми. Але зумисне не буду цитувати вдалі рядки. Своєрідна інтрига: поціновувачі ужинків талановитого віршотворця самі можуть з успіхом це зробити. Зрештою, є ще одна причина, яка утримує від подібного кроку. У книзі поряд з віршами релігійно-філософської тематики знаходимо поезію громадянського спрямування, пейзажні етюди та інтимну лірику. Подекуди такий вододіл легко провести, але здебільшого це неможливо, бо все міцно переплелося. З одного боку це схоже на стильову особливість автора. А з другого? Хіба ми не маємо переплетення в реальності? А втім не будемо більше теотеризувати навколо цієї теми. Ліпше надамо слово поетичним рядкам. Чи не приховано в них відповіді на запитання, які хвилюють? («І ріднитися з мальвами й бабиним літом, хай закинуть, що вітер гуде в голові, і летіти, летіти, летіти, летіти, щоб частіш доторкалися душі живі»).

                                                      Крізь призму громадянськості

Якщо про переплетення громадянських і філософських мотивів уже йшлося, то є ще два нюанси, які потребують бодай згадки про них. І тут у першу чергу йдеться про твори на воєнну тематику. (Загребущому крихтою — навіть Едем, войовничому світлом – зотлілі останки. Нагодуєш війну — нагодує й тебе, що й десерту не влізти в розбухлу горлянку»).

Знову маємо оригінальність у висловленні думки. Знаєте, це мабуть, є найвартіснішою рисою. Адже за час війни, яку владці чомусь соромливо іменують АТО, віршотворцями списано багато паперу, але так мало знаходимо текстів, котрі запам’ятовуються неординарністю вираження думки. Мені, приміром, засіли у пам'ять цікаві образи Олександра Астаф’єва, Бориса Гуменюка, Любові Малецької, Дзвінки Торохтушки, Антонії Цвід, Любові Якимчук… А в багатьох інших, на жаль, переважає гола риторика, яка є подібною до пріснопам’ятних римованих паротягів, котрі добряче набили оскомину читачам ще у тоталітарні часи. І як приємно, що Богдан Манюк сахається такого несмаку. Бо переконаний, що за позірною загальниковістю немає справжності почувань, у яку свято вірить. («перемовини з лихом від хати до хати, і церковці старенькій, отій на горбочку, як і дітям убитих війною солдатів, загубилось півщастя німим ангелочкам»).

Коли говорити про вірші на воєнну тематику, то можна спостерегти ще одну особливість. По-перше, йдеться про різновиди версифікаторства. Із римованими текстами сусідують вірші у прозі. І не обурюєшся через це, а навпаки: жалкуєш, що текстів такої спрямованості так мало. По-друге, відчувається (може, й неусвідомлене) учнівство на ліпших літературних взірцях. Приміром, після знайомства з «Перемир’ям» у мене виникли асоціації з окремими віршами Бориса Пастернака та Ігоря Павлюка. Можливо, дехто після цих слів почне звинувачувати поета в неіснуючих запозиченнях. Давайте заспокоїмося: нема нічого антиприродного в такому процесі. Адже йдеться не про наївне школярство, а про намір віршотворця залишитися собою при зримості учнівства. («Хто пуд, хто дрібку солі з’їв — єдиноколом . Налаштування терезів на душах голих.»).

Та водночас, говорячи про тексти на воєнну тематику, славословячи їх, було б помилкою стверджувати одноплощинність. Бо поряд з такими поезіями маємо твори про Революцію Гідності (вірш «Поетам-майданівцям»), поет пильно вдивляється у минувшину (вірш «О, мимовільне видиво з повторами»), думає про майбутнє (вірш «Здвиг»), живе сьогоденням (вірш «Випускниці»). Правда, тут часто доводиться говорити про переплетення епох (вірш «Билина на сучасний лад»). Та хіба це має якесь значення, коли все затінює неповторність вираження думки? («Чи кане у майбутній чорторий, чи вкаже місце грізному бедламу – бунтує камінь, велет мовчазний, на бездоріжжі зрадженого храму»).

Окремо, напевно, варто мовити про вірші, які присвячені тематиці творчості. Чесно кажучи, у рецензента таке бажання виникло вже тоді, коли читав вірш «Я його одягав у картаті одежі», який відкриває книгу. Як на мене, то є щось символічне у тому, що автор починає свою розмову з читачами з усвідомлення місії слова у житті людини. «Виростав, бешкетуючи лихо й незмінно, а коли вже у люди, в бездонну крутіж, перед щастям стояв я щасливий уклінно, що й зостався таким неприборканим… вірш».

Цікава строфа, правда? А ще вірші про творчість приваблюють прагненням автора до органічності неологізмів та рідковживаних слів. Можна, як мені здається, захоплюватися вживанням «словозорення» чи «римосхрестя», але не бачу потреби завчасно висловлювати свою думку з цього приводу. Це — тема окремої розмови, але вона ще неодмінно назріє у цій рецензії. А поки що поведемо мову про те, що про ваготи творчості Богдан Манюк переконливо промовляє у віршах «Поетці М…», «Незахищена муза», «Пророцтво про останній вірш», «Відцуравшись пітьми сторожі»… І знову доводиться мовити, що поет вміє по-своєму привернути увагу до творів цього тематичного пласту. («Вибираєш нестямно тонкі кругозлами, від усіх, від усіх — на свою висоту! І живеш (не минаєшся) десь між дахами, і визбируєш зайчики снів на льоту»).

Та не тільки це впадає у вічі. У віршах також натрапляєш на імена поетів Сергія Осоки, Любові Любуркіної. Якщо звернутися до творів «Коротка ода красі», «На півдорозі до Кіото», вчуваємо дихання японської поезії, хоча формально вони не є зримими. Можна стверджувати і про припадання до джерелищ народної пісні, і про літературні алюзії. І це багатство витоків тематики мимоволі наштовхує на думку про творчу незглибимість. Згодімося, що це має велике значення передусім для висвітлення громадянських мотивів.(«Віршоманія — світ надалі, де в єднанні флюїди наші»)..

                                                   Магія пейзажності

Наступним тематичним пластом у цій книзі є пейзажний. І немає особливого значення, що потрапило у поле зору поета, бо вміє він написати про це неперебутньо. Зрештою, це можна уздріти неозброєним оком вже у так званому «пейзажному вірші». («Переповнено ранок богемними стартами. Три вікна мої — триптих останньому сну. І вигулює спогади пані в картатому у провулку, що взяв на плече давнину»).

Давайте подивимося, як поет зреалізовує себе, пишучи про місяць — небесне світило, яке має таке сакральне значення в українській художній творчості. Аби не отримати звинувачень у голослівності тверджень, наведемо декілька цитат з книги. («Щасливого місяця перший анфас»… (с.54), «заховаєш назбиране світло під вії, щоб, у шибку просунувшись, місяць не видер» (с.61), «циганське щастя — недостиглий місяць» (с.92), «тільки місяця вітрило ще зове мене у даль (с.107), «півмісяць щемно у полоні високовольтної орди» (с.110). І кожного разу (це, мабуть, не буде перебільшенням) маємо цікаві образи. І це зовсім не впливає на те, що окремішність причаровує, а сукупність відштовхує, таке враження складається значною мірою через те, що автор є ощадливим в експлуатації образу. Принаймні, у мене склалося таке враження..

Тепер давайте поглянемо на тему з іншого боку. Якщо вчитатися у вище процитовані рядки, то, мабуть, отримаємо підстави стверджувати про класичність традицій у зображенні місяця. І колір, і одежа. А хіба його не торкнулося олюднення? Чи, може, порівнянь нема? Можна також балакати і про перетворення. І це, зрозуміло, — не межа. Саме про це думаєш, коли читаєш у Богдана-Ігоря Антонича, що «від воза місяць відпрягають». Згадаємо, що в Ольги Яворської «місяць — красень величавий — мережить злотом ясени». «Біля вогнища місяць-серпанок уночі» зустрічає Геннадій Щипківський. Знайшов звичну для місяця роботу і Володимир Кравчук. «Світанок ночі: місяць-молочай разки зірок на небі розсіває». А ще можна цитувати Миколу Бажана, Миколу Вінграновського, Миколу Воробйовича, Павла Вольвача, Івана Андрусика, Костянтина Мордатенька… І на цьому тлі добре видно, що Богдан Манюк вдало домальовує свій «портрет» місяця, якщо можна так висловитися.

Але залишимо у спокої нічне світило. Адже у книзі без особливих зусиль можна відшукати вдатні висловлювання про небо, зірки, вітер, дощ, пори дня і року. «Нап’ються очі з чаші див, злетять долоні молитовно, бо там, де хтось не приходив, душа на дольку миті — зовні». Згоден, що тут немає прямого посилання на вищезгадане. Але картинка легко складається в уяві. І, на мою думку, це — лише своєрідна передмова до суті. Чи не можна її увочевидь уздріти, читаючи, скажімо, таке: «Розкрутили вітри каруселі афіш і світлин між долонями осені відцуралися усмішки й долі на гріш у летючих додолу запросинах».

Вірші пейзажної тематики у Богдана Манюка позначені ще одним. Вони не існують самі собою, хоча такий шлях є виправданим для лірики. Тут вони ідуть укупі з інтимністю. «На Шлях Чумацький нічка відпливла — услід у схрестях погляди і руки. В цілунку третім — ранішня зола од полум’я нічного та розлуки». А ще з пейзажністю сусідує філософічність мислення. «І соло вітру на стеблині, і чола дзвонів на вітрах, і ми, давно вже не єдині в жагучім гурмищі мурах».

                                                        На березі інтиму

Про любовну лірику поета з провінції уже дещо було мовлено в попередніх абзацах. Справді, маємо справу із сув’яззю інтимності, пейзажності та філософічності. Своєрідна фішка. Можна так сказати. Але акцентування уваги лише на цьому моменті є свідомим затіненням інших моментів, які слід вважати дуже важливими.

І сутність, як мені здається, полягає в наступному. Інтимна лірика займає значну частину книги. Не слід, звісно, говорити, що поезія на любовну тематику є якимось виявом сучасності. Досить, либонь, згадати «Зів’яле листя Івана Франка чи «Таємницю твого обличчя» Дмитра Павличка. Вони, ці книги, так багато промовляли сучасникам і нині залишаються неперевершеними взірцями інтимізації.

Але, як кажуть, нове життя нового прагне слова. І мені здається, що Богдан Манюк вдало шукає свою стежину, балансуючи між традицією та сьогоденністю віянь. Якщо теотеризувати, то вимушений сказати, що це діяло б так магічно, якби не намагання автора автора орієнтуватися на фольклор та релігійні вірування, поєднуючи метафоричність та емоційність. «І завтра, й довіку твоїм загадковим відтінкам поклоняться музи, знайшовши тобі оберіг, бо ти – надбогемна, ти просто… закохана жінка, яку і Господь до кінця зрозуміти не зміг». Чи не можна говорити стосовно до інтимної лірики, що окремі вірші несуть у собі заряд розповідальності, відображаючи певні біографічні моменти. Про таке чомусь подумалося, коли читав вірші «Ох, і різні ми, рідна», «Ми скорилися спогаду», «З юначих літ», «Спогад про щастя». І справа не в тому, які миті оспівуються, а в рівні охудожнення реальності. («Ох, і різні ми, рідна, хоч вінчана пара, наші помисли — плеса для битви жар-птиць. Ти вростаєш, як сяйво, в мольфарові чари, я тікаю від сяйва у щем блискавиць».

Інтимна лірика Богдана Манюка має ще одну особливість. Ми вже звикли до того, що поезія на інтимну тематику — прерогатива молодих. І так багато цікавого знаходимо для себе у віршах Лесі Мудрак. Але не менш самобутньою є любовна лірика представників старшого покоління. Вибірково назвав би тут імена Олексія Довгого, Степана Бабія, Миколи Ткача, Ярослава Ткачівського. Тепер до цього переліку варто додати і прізвище уродженця Підгаєччини. Тут, як мені здається, має важливе значення опоетизування подій через часовимір. Так зване поєднання в одному творі емоційності та раціональності. («І доспівано вечір замріяно, стиха, і проміння від неба — сердечно у жмут. Кожен вибрав собі у вечірніх рельєфах недожите іще між одвічних полуд».

Осібним у цьому плані є вірш «Пан на ймення НАВПАКИ». На перший погляд, його неможливо прямо віднести до любовної лірики. Але помилкою буде його класифікування до віршів громадянської чи пейзажної тематики. Радше маємо справу із філософствуванням із очевидними інтонаціями гумору, яке впевнено рейдує до інтимності через особистісність почувань. («Добряком я навіть всує, хоч з’їдай мене живцем, ну а він, бува, лютує з перекошеним лицем»).Про різне можна подумати, читаючи ці рядки: навіть про певну серйозність у сприйнятті ситуації. Але остання строфа несподівано усе розставляє на свої місця. («І лінивця, й задаваку — геть його, бо знахабнів. Я б йому набив мордяку, якби він   не жив в мені»).

                                                      Чарівність словозорення

Прошу вибачити, що для підзаголовку у цій рецензії використано неологізм вже з першого вірша книги. Але не думаю, що тут існує якась випадковість. Більше схиляюся до думки про закономірність, бо книга «Янголам написані листи» вказує на те, що автор наполегливо шукає своєї ніші у царині словотворчості. Чи не на кожній сторінці можна знайти новотвори, які привертають увагу. Наведу лише декілька, котрі говорять про це. На с.8. зустрічаємо таке несподіване, але логічне (якщо вчитатися у твір) «завсесвітлиться». Чар дивовижності не покидає мене, коли читаємо «давнімо» (с.105), «за віконня» (.88), «все світність» (с.11). Якось нормально сприймаються слова «занебесна» (с.100), «небо верх» (с.108), хоч певна штучність все ж відчувається. Але водночас маємо, на превеликий жаль, малозрозумілість або несприйняття. До таких можемо віднести «небочати» (с.110), «зеленпосмішки» (с.113), «небо гості» (с.55). Усе це яскраво свідчить, що прихильність до неологізмів є неодмінною ознакою поезії. Але водночас версифікатор має бути тут дуже обачним, вживаючи новотвір., мусить враховувати його органічність у контексті. Певною мірою тут може бути Василь Рябий, який уже не може уявити своєї поезії без неологічних пошуків.

Та не лишень новотворів це стосується. Осторога, безсумнівно, має бути і тоді, коли йдеться про маловживані слова та діалектизми. Скажімо, маємо вірш «Желехолет». Чи кожен може сказати, що для нього зрозумілими є слова «гонзоль», «гринджа», «галиця», «горголя», «ганджело», «галаган», «гергеля». А ще ж зустрічаються на сторінках книги «солопій», «близна». Переконаний, що не всі розуміють їхнє значення. І добре, що автор подає словничок маловживаних слів, коротко пояснюючи їхнє значення. Це можна назвати необхідністю часу, бо маловживаність створює флер привабливості. Дійшло вже навіть до того, що діалектизми чи слова іншомовного походження деякі поети виносять у наймення своїх видань. Характерними, на мою думку, тут є назви книг Петра Мідянки і Василя Кухти. Сюди можна віднести й Василя Рябого, якщо балакати про його «Білу Костею». Але вже у «Сологолосі» він на перший план ставить потяг до неологізмів та паліндромів. Мені чомусь здається, що й Богдан Манюк піде цим шляхом. Впевнений, що знахідки ще будуть, хоча, можливо, поет не підозрює про це. Чи не слід таке назвати поетичним чаром?.

Але поетичність Богдана Манюка проявляється не лише у його прихильності до неологізмів та маловживаних слів. Зацікавлює і його поетика. Поряд з традиційним римуванням є і вірші у прозі, які приваблюють неординарністю мислення. («А третьому… котити б диск утрьох, щоб ліпше вічність барвили та келих і маляр, і поет, і третій… Бог, що буде завше першим невеселим»). Ви, напевно, звернули увагу, що в даному випадку йдеться про римований вірш, викладений у вигляді прозового тексту. Якийсь вибад? Ніскілечки! Адже в історії української літератури вже є щось подібне.. Досить, либонь, згадати окремі тексти Павла Тичини. З денця пам’яті спливла поетична збірка «Розмова з другом Володимира Гаптара і Альта» Станіслава Вишенського, де використано цей прийом. А деякі версифікатори у прозовіршах повністю відмовляються від рим, залишаючи у рядках поетичність мислення. З чимось подібним неодмінно стрінешся у творах білоруса Владзіміра Орлова. Очевидним є і те, що існують інші приклади. Зримим можна вважати і той факт, що Богдан Манюк тут обрав свій шлях чи наблизився до цього. Чи не так?

Попередній абзац порушує дуже важливу проблему. Але існує вона і в традиційних римованих віршах. Зокрема, штовхає до її оприлюднення багатющість образних висловлювань, котрі можна уздріти чи не на кожній сторінці книги Богдана Манюка. («Декламує гроза віртуозно, заклично, облямовують голос вулкани і арфи» (с.9.), «Ти вихоплюєш ніч, як хустину факір, літописець-ліхтар у чеканні фієсти» (с.40), «Давнімо, як посох у правиці, як перший тан у відблисках вогню» (с105)… Не приховуватиму, що дуже тішить повсюдна присутність такої образності, не в кожного поета це є ознакою стилю, хоча, чесно мовлячи, не уявляю української поезії без неї. Чи не пора чітко усвідомити, що образність – помітна прикмета національної ідентичності..

І питання про це ставлю невипадково. Нині багато говоримо, що українська поезія впевненіше повинна набирати європейських ознак. Не заперечую архіважливості такого процесу. Але виступаю проти однобокості.

Що тут маю на увазі? Якщо балакати про європейську поезію, то ніхто, безперечно, не заперечить її поступу до верлібристики. Щось у цьому є. І дехто закликає наших віршотворців рухатися у цьому напрямі. Своєрідна теоретична проблема? Так! Бо, мабуть, ще зарано відмовлятися від римування. Принаймні, приклад віршів Богдана Манюка свідчить про це. Адже такими очевидними є невикористані можливості. Навіть попри багатство прийомів поетичного вираження. Не забуваймо і того, що в європейській версифікації поряд з верлібрами маємо рими Байрона, Бодлера, Лорки, Міцкевича. І ніхто від них не відмовляється. А як бути з тим, що рими, білий вірш та верлібр були одночасно характерними для Івашкевича, Задури, Флоріана? Непросте питання для збереження національної ідентичності. І Богданові Манюку ще належить робити вибір. І тільки йому відомо, яким він буде. А що буде, то у тому не сумніваюся. Адже «Янголам написані листи» так переконливо ратують за європейськість вибору в недалекому майбутньому.

                                              Недоречності і … завтрашність

Різнотем’я, мова і жанровість… Чи не можна стверджувати, що вони є тими трьома китами, на яких тримається поезія Богдана Манюка? І знову доводиться стверджувати, що лише поет знає точну відповідь на це запитання, яке не дає спокою.

Мова про недоречності, котрі, як не прикро, ще трапляються. Якщо про неоковирність деяких неологізмів вже дещо мовлено, то маємо слова, використання яких викликає деякі сумніви. Почнемо з того, що у книзі декілька разів натрапляємо на слово «зарево» («Хтось надумав тобі не вакацій катрени, а на зарева вічні надіті свитки» (с.19), «Що ж … розійшлися, що ж розбуди в зареві крил миготінням» (с.50), «Відходивши по шпилях і зареві щемно, попрощати долівку й тісні чобітки…»((с.94). Мушу ствердити, що «зарево» нерідко експлуатують поети, та чи не ліпше було б казати «заграва», аби не вислуховувати нарікань на використання «зарева», наближеного до русизму.

Маємо й іншу крайність. Від деяких слів неприємно попахує занадтою демократичністю побудови. Скажімо, свого часу з легкої руки незабутнього Бориса Харчука поширилася «неслава». А от з такою словоформою, як «неславень», не можу погодитися («Так війна тобі душу теребить — аж до неба кривавій неславень» (с.28) Чи не маємо тут відтінок штучності? Хто знає? Але поряд з тим є підстави говорити про особистісність смаку, що натякає на неоднозначність сприйняття. Та водночас маємо словоформи, де говорити про нього не доводиться. («І чекають вертеп при вогні і столі — відродись пастушком і гайда — заходи! (с.98)Та ліпше було б вжити «заходь», а не «заходи».

Не думаю, що наголос на цих недоречностях є якоюсь випадковістю, вважаю це необхідністю у своєму тексті. І насамперед тому, що дуже хочу, аби вони не траплялися в нових книгах Богдана Манюка, що, несумнівно, теж будуть приваблювати неординарністю і стануть наступним упевненим кроком автора, бо не вірю у поезію без поступу, якщо вона справжня!

Ігор ФАРИНА,

    

 

ЧОТИРИ ТЕЧІЇ З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА

Маліш П. Блаженні та грішні: Мала проза. – Камянець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута». 2020. – 148 с.

 

  • Жанрова течія

Сьогодні, на жаль, через непродуманість книгорозповсюдження і мізерні тиражі книг жоден літературознавець чи літературний критик не похвалиться обізнаністю з новими творами у тому чи іншому жанрі чи окремого письменника. Не належить до таких й автор цих рядків. Уздріти щось незнане він, звісно, хотів би, але… (Нерідко воно таки з’являється на моєму робочому столі, але всупереч недоладностям книгорозповсюдження малим тиражем. Завдяки контактам. Скажімо, з Петром Малішем разом навчалися на факультеті журналістики Львівського держуніверситету понад сорок років тому й звідтоді приятелюємо).

Якщо узагальнити думки попереднього абзацу, то стає зрозуміло, як видання потрапило до мене. Та давайте не будемо більше розпатякувати про книгорозповсюджувані моменти. (По-перше, вони не тема рецензії, а радше глибокоаналітичної статті. По-друге, уже не раз писав про проблему). Мене цікавить не це, а те, що знаходиться під твердою добротною обкладинкою.

Коли мати на увазі таке оцінювання, то мушу (так мені здається) згадати про кілька моментів. І моя розмислюваність має стартувати з висловлювання думок про жанровість у цій книзі.

Чому? Та через те, що останнім часом більше мовимо про романи та повість, адже не можуть не зацікавити словопошуки Мирослава Лазарука, Василя Слапчука, Володимира Лиса, Геннадія Щипківського… А от мала проза залишається незаслужено забутою, хоч тут теж вистачає яскравих імен: Василь Бондар, Григорій Цимбалюк, Василь Горбатюк, Богдан Мельничук…

Традиції знаних малопрозаїстів увібрав у себе і творчо переосмислює Петро Маліш. Про що свідчать «Блаженні та грішні». Адже маємо перед собою оповідання в мініатюрах, оповідання і новели, образки, християнські оповідки… Таке розмаїття видів в одному жанрі не може не тішити. Як й углиблення у словопотоки, яке теж зачудовує. Але це – тема для іншої розмови.

  • Тематична течія

До речі, про цю іншість багато говорить тематика творів, яка торкається праминулого і сьогочасся. Якщо, скажімо, триптих-легенда «(Не) розбійник» й оповідання в мініатюрах «Солом’яна контра» занюрюють сприймання поціновувача красного письменства в нелегку історію рідного народу, то оповідання «Пришелепкуватий» та образок «Діагноз» повертають у дні сьогоднішні.

А тепер від цього узагальненого міркування щодо темарію, перейдемо до конкретизації. Бо напевно, у мові про тематичність це є важливим. Щодо історизму, приміром, то зримо простежується двоїна. Письменник чітко показує свою небайдужість до давнизни. Добре видно це на прикладі триптиху-легенди «(Не) розбійник», присвяченому життю Устима Кармалюка. Класична вірність фольклорним традиціям.

Та не тільки перекази з народних уст живлять фантазію прозаїка. Чільне місце тут належить роботі в архівах. Читав деякі публіцистичні книги письменника, основою яких стали їхні матеріали, і тоді не раз думав, що непростість стане поштовхом до охудожнення. Й радий, що не помилився в цьому, читаючи триптих-уяву «Блаженні непомилувані». Історик, селянин, священик, яких зображує письмак, опинилися під чорнокриллям сталінських репресій. І літератор виважено та емоційно описує страшноту, вміло поєднуючи реальність та уяву. Цією ж турботою пронизаний і твір «Солом’яна контра». (Дехто може вловити тут й певні публіцистичні нотки і говорити, що вони вадять прозі. Та не думаю, що такі «мислителі» не мають рації. Публіцистичні елементи є чи не в кожному прозовому творі. І суть полягає в їх художньому «переплавленні». А Петро Маліш в даному випадкові виступає у ролі вдатного «словоплава»).

«Солом’яна контра» порушує ще одну важливу проблему. Очевидно, слід говорити не тільки про документальне походження тексту (своєрідна трансформація архівних матеріалів, про вивчення реалій життя журналістом).

Безсумнівно, що такий спосіб вивчення реальності, як видно із «Солом’яної контри», відбивається на письмі. Але не тільки на прикладах творів на історичну тематику. Журналістське вивчення буднів є характерним для оповідання «Пришелепкуватий» і духовної оповідки «Життя – хутке…» А ще для творів на тему сучасності є характерною гумористичність. Саме про неї гадкуєш, коли читаєш «Утопленика» чи «Як величати?». Але водномить думаю, що вступив в іншу течію.

  • Виражальницька течія

Уже мовлено, що «штовхнули» у неї гумористичні моменти цих творів. Але мене вони передусім цікавлять, як елементи виражальності. Поряд з літературними тропами, фразеологією, власною афористичністю, слововиявами і живописанням з допомогою слова. (Розумію, що такий підхід не вельми подобається тим, котрі ратують за зоднаковіння прози, бо за вищезгаданим є познаки творчого індивідуалізму).

Говорячи про нього, відштовхуюся від питання про літературні тропи. Зокрема, втішно, що у книзі є чимало гарних порівнянь. Помітно, що письменник часто послуговується сполучниками на взір «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «І стерпла душа рвалася, наче граната». «Від коминів, освітлених місяцем, ніби з люльок поважних бесідників, снувався сизий дим». «Мов жебрачка, знічена й нікому не потрібна». До цієї гарноти додаються порівняння без сполучників «Носій-птах особливий, із польоту високого», «Життя – це вісім цифр навпіл». «… пророцтва – великий обман».

Та не тільки ці різновиди простих порівнянь приваблюють у прозовій книзі. Нерідко увагу привертає і складний вид тропу. «Ніч – як старість – довга і сумна…». «Затягне воно, як магнітом – страхала ввечері мама – і впадеш». «Або мучить його якась гриза – як державу криза». Трапляється, що інколи автор досягає бажаного ефекту порівняльності за рахунок поєднання іменника і прикладки: «Хома-мудрак», «жур-голова», «чар-співаниця».

Та втішності сприймання сприяють не тільки порівняння. Бо цю функцію виконують й метафори. Тим паче, що їх частенько можна надибати на сторінках книги. «Сон кричав атаками», «До вікна притулився вечір». «Цвинтарні горбки сутуляться і горнуться один до одного». Цю порівняльну й метафоричну незвичайність прозотекстів обрамлюють неординарні епітети: «пекуча остуда», «пониклий день», «цибаті кроки».

Привертає до себе увагу і той факт, що автор вдало використовує стійкі ідіоми на кшталт: «ходив гоголем», «дрібоче вулицею, як запалений у п’яти», «Бог дав золоті руки». Зачудованість цими та іншими висловлюваннями в авторській інтерпретації має несподіваність у вигляді авторського крилатослів’я: «Молитвою досягну навіть туди, куди не зможу дійти фізично», «Якщо душа не зчорнена гріхами, а освітлена духовним скарбом, тягар стає легким», «Кулі завжди в авторитеті».

Але виражальність у прозі (знову позирк з особистісної дзвіниці) ніколи не зможе показати усю свою красу, якщо оминатимемо таке явище як слововияви, адже у кожному розділі книги вистачає оригінальних слівцят: «хурделига», «льондає», «небогін», «розквіття», «розгуба». Цей ряд гарноти можна продовжити: «заденок», «дебеляк», «лантушниця», «присмішка», «блудняк». (Іноді словотвори – насліддя спроб втекти від газетярської лексики, яка часто-густо не дружить з художньою. І гадаю, що тут не варто видумувати щось своє. Потрібен пошук балансу між ними, що Петрові Малішу здебільшого вдається).

Продовжуємо плавання виражальницькою течією за допомогою живописання словом. Хіба не постає перед нами пейзажна неповторність, коли перед зором з’являються неординарні фрази: «Мороз насідається, хуга завиває, ніби збиткується із чоловіка-заблуди серед широкого поля», «Місяць обіперся на тополю і закуняв», «Вітрисько шмигав його дощовими різками, аби відступився від освітленого кабінету».

…Цей виражальницький «марафон» завершує набігання гумористичної хвилі, яке завершується іронічними нотатками «Мобільні перемовини», «Утопленик», «Діагноз». Зрештою, дозу веселості можна знайти й в оповіданні «Пришелепкуватий», хоча там вона не є такою зримою. (Але хто може однозначно ствердити, що вона має бути саме такою?)

…Може, напевно, бути мова й про інші виражальницькі тенденції. Мене ж зачепили ті, про які написав.

  • Майбутня течія

Та повертатись до написаного змушує бажання не ще раз повернутися до себе самого, потреба бачити майбутність. З чим прийде до неї Петро Маліш? Зрозуміло, що з новою книгою. Але він ще не знає якою вона буде. Та переконаний, що йому таки вдасться знайти «ключик до таємниці».

Ігор ФАРИНА

 

У мештах слів

іти у дні прийдешні

 

Vizii

 

Юрченко Євгенія. Візії дощу: поезії – Житомир: Вид. О.О. Євенок 2020 – 112с.

 

Дощові акорди

Якщо вслухатися у музику дощового течіння, то неодмінно упіймаєш себе в неоднаковості звучання плину кожної крапельки. Коли перечитав «Візії дощу», то здалося, що Євгенія Юрченко почула ці мелодії: «Граю з вогнем, очищаюсь дощем, краплі народжують літери».

Вчитаймося разом з поеткою у ці буквотвори. Хоча б тому, що вони вказують на виражальність – найважливішу ознаку справжності літературного думання. І саме це говорить мені про потребу пильнішого вторування у бентежність дощевіршів. («Бентежні» – назва першого розділу, але думається про бентежжя, і коли перед зором постає розділ «Сміливі», і навпаки).

І починаю своє вдивляння у виражальність з констатації вдатності літературних тропів. Бо ж чимало цікавого для себе уздрів межи порівнянь епітетів та метафор. Не хотів би, щоб через ці гарності (слівце від Андрія Содомори) не завиднілися деякі слововиявні моменти, богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, лагідність жіночого крилатослів’я. А хіба по-своєму не оборнаметновують книгу згадки про «населення» й кольорові екстраполяції?

Отже, виражальність є багатоплановою? Саме так! Але не деталізуватиму, хоч і кортить, не бачу доцільності, адже взірці деяких її елементів (маю на увазі словопромовляння) є промовистішими.

Згадаймо хоча б про порівняльність, але цей троп не можна «стригти одними ножицями» через наявність його різновидів. Продощуємо серед порівнянь зі сполучниками на кшталт «як», «мов», «ніби», «неначе»… «Пройдись нейронами, наче східцями», «Колобродить буденність, немов віщун», «ця миттєвість, як літній розхристаний грім». Продовжимо блукати межи порівнянь. Правда, цього разу вони не мають сполучників: «Лист ненаписаний – іграшка двох вітрів», «Світанок для обох – задимлена печаль», «За вікном вирує вітер – шибайголова іще той» (Чесно кажучи, після оцих простих порівнянь хотів угледіти взірці тропу з поєднанням елементів, але як не прикро не побачив, та був нагороджений порівняльністю за рахунок сув’язі іменників й прислівників: «плин-капіж», «осінь-чаклунка»).

На дві частини можна розділити й епітети: звичайні та незвичайні. Приміром такі словосполуки, як «келих щастя», «чаша буття», «сонячний ранок» належать до тих, які нерідко існують у віршах. З одного боку можна «побатькувати» віршарів. А з іншого? Ліпше дивитися на проблему через призму доцільності. А ще не забувати, що на тлі звичайності виразніє небуденність: «автографи тіней», «мозаїка рефлексій», «карта пам’яті».

На цьому фоні метафори виглядають монолітніше, хоча літературознавча наука ділить і їх. Але гадаю, що в даному випадкові троп допомагає небуденно передати думку, звівши до певного однаковіння явищ: «Вештаються невтомні привиди минулого», «Безтурботність порушують крики зброї», «На околиці ночі знову тебе зустріла» (не знаю чи метафорика була б такою вдатною без епітетних знахідок).

Та не тільки тропи є позитивізмами для вражальності, цю функцію взяли на себе й слововияви. Звичайні буквотвори чарівніють поряд із рідковживаностями: «капелюшник», «осердя», «просторінь». У поезомову наполегливо входять слова з сучасної лексики: «гаджети», «айтішні». Виразнішими стали й діалектизми: «най», «ніц» все частіше з’являються у мовленні, руйнуючи міф регіоналізму. Чи так: ми звикли до слова «скло», як до літературної норми, та водночас зачаровує «шкло», у контексті, звісно. Це створює позитивний ефект говірковості.

Чарівно впливають на виражальність і богошукальницькі мотиви: «Випадковість промовить: «Вірую!» і зів’яне вогонь свічі», «Твоя справжність, Богом збрежена», «Запозичив у янгола усмішку, у Всевишнього – мудрості пригорщу» (В даному випадкові мене цікавить не кількісний вимір таких словотворів, більше переймаюся органічністю висловлювань).

Привертає увагу природність культурологічних аспектів. Вірш «Пані із паралельного виміру» нагадав про «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова. Згадка про вченого Івана Павлова у творі: «У тебе особливий почерк щастя» породила ледь вловиму асоціацію із «Собачим серцем». Певні алюзії з’являлися, коли читав рядки про Піфагора, Ельжбету, Єву і Лоліт…

Мені також здається, що все це, разом узяте, провокує крилатослів’я: «не загортай минуле у сувій, вчорашній день забудь і збайдужій», «Усмішка подолає десятки битв», «Вимога дня зустрічатиме доти спротив, доки раби цілуватимуть зайді руку». Неможливо однозначно ствердити, що спонукає до афористичності мислення. Радше за все, тут зійшлися два фактори – любов до плавання у фразеологічному морі та лагідність жіночих почувань.

Щодо останніх, то вони зриміють і у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «стежина уквітчана щедро блакитним барвінком», «нуртуєш судинами першим березовим соком», «А Павлова читаю вже котові», «Уночі супроводжує мовчки в дорогу лелека», «І гасне ненароджена зоря», «Визирає до кроків синхронно мудрий місяць у серпантині».

В більшості цих споминань немає зримості барв, але все чомусь бачиться у їхніх переливах. Це враження доповнюють кольорові екстраполяції: «Втонула в глибинах синього», «Радо всміхаються літерами по білому», «Нами надкушена жовтогаряча скибка», «Щоби уста фарбувати червоним», «З червоного в зелений перефарбувати всі світлофори міста», «Свідомість звужується до чорної цятки», «Білий бузок переплетено у фіолет»…

 

Візії душі

Якщо перший міні-розділ цього відгуку на поетичну книгу торкався питань виражальності (деякі аспекти торкалися тематичності, бо перепліталися), то тепер настала пора зосередитися тільки на темарійності. Звісно, можна було б говорити про громадські, філософські, пейзажні та інтимні мотиви у цій ліриці, прикладів вистачило б, та не думаю, що такий прийом був би правильним, через переплетення мотивів. Декілька взірців: вірш «Ти без маски, а досі неінфікований» торкається такої болючої теми як ковідна пандемія. «І тим паче та, що наразі тебе вигадує, не примусить їх встати з колін» − громадянськість, яка підтверджується й іншими рядками. Зримою є й філософічність: «Розсмієшся, на шклі зостануться лиш відбитки вчорашніх днів». А твір «За межею дощу і сонця» − відлуння інтимних почувань: «А наразі поряд з тобою всміхаюсь космеї». І тут любовний струмінь переплітається з філософічним. «І за крок до межі ми таки не були за межею» (приклади таких сув’язей можна при бажанні множити, але цікавішим є те, що ці переплетення вже стали ознакою сучасної лірики і Євгенія Юрченко по-своєму підпорядковується вимозі часу).

Та часові площини означені не лише цим відчуттям. Читаєш вірш уродженки Житомирщини і подумки поринаєш в історію жіночої вітчизняної поезії. І згадуються твори Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Наталії Лівицької-Холодної. Зрозуміло, що почуттєвість у їхніх строфах була, але водночас відчувалася застебнутість душ, згідно з особливостями того часу. Твори Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Світлани Йовенко на їхньому тлі виглядали дещо розкутіше. Ще далі пішли наступниці: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Софія Майданська, Людмила Таран. Можна також згадувати про Ольгу Яворську, Любов Проць, Світлану Антонишин, Наталію Фурсу. Не можна не згадати про те, що ота внутрішня цензура моралі часу та прес ідеологеми комуністичного штибу зникли у віршах Тані П’янкової, Людмили Веселої, Олени Пащук, Валентини Люліч.

Представницею цього покоління є і Євгенія Юрченко, яка передає поетичними почуваннями непростості почувань ровесників: «Автографи тіней на стінах змиває розвеснений ранок і напрямок руху нетлінний не змінює час».

Незмінним є й рух поетки до виразності поетичного образу. До речі, про це починаєш думати вже, коли бачиш назву «Візії дощу» на обкладинці. Цікавий епітет і має він своє походження: «За прогнозом погоди – мінлива хмарність, серед візій дощу – проникливий зір» (часто-густо фрази, які вони вважають найважливішими, стають у поетів назвою книги. «Жіночий танок» Ірини Мироненко, «Голос із рік повечірніх» Ярослави Павличко, «Кленопис осені» Оксани Почапської. Житомирянка теж пішла таким шляхом?) А ще, либонь, варто балакати, що у назві відбилося й прагнення осмислювати уже існуюче, але прошкувати своїм шляхом. Хіба на денці серця не тріпоче така думка, коли згадуєш про «Голос дощу» Світлани Короненко чи «Візії» Григорія Штоня?

Ось такі вони візії душі. Далекі вони від крапкування, бо мислиться про різноформ’я поезовираження, неологізми та алітерації, які вже зустрічаються в цій книзі та, очевидно, в майбутньому їх буде значно більше. Підемо до нього, вслухаючись у «Візії дощу».

Ігор ФАРИНА

 

 

ПЕРЕМІШАЛИСЬ

ГУМОР І СЕРЙОЗНІСЬ

Лагошняк Олександр. Ночі Телергофа: оповідання. – Дрогобич: Коло.2021.– 168 с. -- (Серія «Бібліотека Крилатого Лева»).

ObkladPanka

 

 

Панько Юліус. Я – Михась: сатирична повість. – Дрогобич: Коло. 2020. – 112 с. – (Серія «Бібліотека Крилатого Лева»).

obkladynkaPanka

         Це – різні книги за своєю суттю. Але поєднання обох видань в одному відгукові не вважаю випадковістю. По-перше, вони зустрілися на Міжнародному літературному конкурсі рукописів прози “Крилатий Лев”, який минулоріч проводивсь уп’яте. Його організатори й посприяли появі друків у видавничій серії Конкурсу. По-друге, про творчу сув’язь говорить й одножанровість у своєму розмаїтті, бо маємо оповідання й сатиричну повість. По-третє, не варто скидати з рахунку й того, що авторами обох видань є мужчини – ровесники у часовимірному просторі, бо народилися у 50-ті роки минулого століття.

         Але отой третій поєднувач бере на себе роль познаки різності. Юліус Панько з’явився на білий світ поза материковою ріднизною – в українській родині Пряшівського краю Словаччини. Поза материзною вперше заплакав й Олександр Лагошняк. Це сталося на Далекому Сході Російської Федераціїі. Це вже пізніше родина переїхала в південноукраїнські степи і нині він мешкає в обласному Миколаєві. І ця географічність по-своєму впливає на творчість. Це по-перше. А хіба про різність не говорить той факт, що Юліус Панько вже є досвідченим письмовцем, маючи у своєму активі вісім друків? А Олександр Лагошняк – дебютант на ниві художньої літератури? Хоча його неможливо назвати новачком у книговитворі (написав і видав кілька краєзнавчих праць).

         Не бачу ніякої дивовижі в констатації цих фактів у відгукові. Адже мені здається, що саме вони є отим своєрідним ключиком, який відчиняє двері до збагнення обох видань.

         Спершу увійдемо в оселю, в якій газдує Юліус Панько із сатиричною повістю “Я – Михась”. З одного боку розумієш, що автор дотепно висміяв негаразди, які опосіли людину у посттоталітарному суспільстві у сусідній державі, котра теж була “в’язнем соціалістичного табору”. А з другого -- твір легко зпроєктувати на реалії в нашій країні, хоча й автор анотації ніби й відкараскується від цього, вказуючи, що йдеться про життя українців Піддуклянщини серед словацького та польського етносів…

         Бодай кількома реченнями деталізую це узагальнення. Як видно з тексту, головним героєм твору є Михал Михаляк – неординарна містечкова особистість, до якої легко чіпляються “плюси” і ‘мінуси”. Він сам не знає, ким він є, бо ще малим батько підкинув його у дитбудинок, бо мама нагуляла хлопчика від гаджа (білого нецигана). Далі була школа для розумово відсталих дітей, навчання на муляра, яке не дало позитивного результату. Михал якось отримав однокімнатку у містечку і став працювати у культцентрі під орудою Владя Богаря. Звісно, що перипетії тоді були різними, бо в соціалістичну епоху, яка смішила навіть пиячиськів (замашне слівце з лексикону Юліуса Панька), траплялося усяке. (Як тут не згадати, приміром, про описи демонстрування фільмів «Досконале подружжя» і “Гелга”? Всі після сеансів казали, що вдома бачили більше відкритого сексу, ніж на екрані, хоч чекали протилежного).

         Після падіння “берлінського муру” життя змінилося. Але Михала Михалюка і далі цінують люди за його простакуватість, яка у багатьох випадках межує з пришелепкуватістю. Спочатку він допомагає багатьом (Владю Богарю також) стати депутатами, а потім і сам засідає у міському правлінні, голосуючи за інтереси містечкових “крутеликів”. А завершується все тим, що головний герой опиняється у будинку пенсіонерів, бо однокімнатку у нього забирають через фінансові махінації Владя Богаря (він у документах жодного разу не підставив себе, а весь час діяв від імені Михася). Апофеозом є фраза про те, що обманутий далі вірить своєму “благодійнику”, хоча про пам’ятник для себе у містечку, з якого починається твір, вже думати перестав. (Вам це нічого не нагадує?).

         Гадаю, що про ці два моменти слід поговорити конкретніше. В “Ночах Талергофа” – дев’ять оповідань. І більшість з них повертає у початок минулого століття. Здається, що лишень “Гість із Канади” є ближчим до нас у часі, бо описує лише один випадок із життя в роки перед розвалом СРСР. Щодо комічності, то гумористичності пера, напевно, заслуговує розповідь про невдале перше сватання Максима до старшої од себе (оповідання “Варвара-вдова”).

         Можна балакати й про інші аспекти цих та інших прозотекстів автора. Але не бачу потреби. По-перше, кожен при бажанні сам зробить певні висновки, перечитавши цю книгу. По-друге, упевнений, що моє суб’єктивне висловлювання не може бути остаточним. (У кожного є своє взорування. Отож, читальнику, в дорогу).

         А автор цих рядків тимчасом матиме можливість наголосити на виховній складовій текстів. З оповідань можна дізнатися багато цікавих деталей про життя-буття наших дідів та прадідів, що дуже важливо у пору, коли зі шкільних програм вихолощують й найменшу згадку про тогочасні складнощі життя. (Все частіше закрадається думка, що творці таких “нововведень” зумисно взяли курс на знищення національної пам’яті. Й оповідання Олександра Лагошняка протистоять цій згубності).

         А тепер поведу мову про ще один виховний момент. Та цього разу він стосується обох книг. Не втомлюся повторювати, що мовленневий апарат є дуже важливим для прозаїка, свідчачи про неординарність у вираженні думки в умовах глобального курсу на зоднаковіння мислевисловлювання. Бо цікаві літературні тропи існують в обох авторів. Приємно подивовують й окремі слівцята. Хоча, як на мене, таких більше в Юліуса Панька, що натякає на те, що ми зобов’язані зберегти рідномовну стихію в материзні.

         … Отакі думки викликають у мене обидві книги. Неповні вони? Згоден. Але хто заважає поціновувачам красного письменства заглибитися у літеросплетіння й доповнити мої розмисли?

Ігор ФАРИНА

 

        

Діти в Кремантурі

нищать злющі мури

 

Ольга Максимчук Світ у вулкані. Книга перша: Срібний і червоний: Повість. Львів: Видавництво Старого Лева, 2021304с.

 

     Писати для наймолодших читачів − відповідально й неймовірно важко через одну обставину, дорослий книголюб ще якось проковтне дидактичну зайвину або ж іронічно посміхнеться, натрапивши на неї, то школярик пожбурить у найдальший закуток таке чтиво й ніякими вмовляннями не повернеш його до «цікавинки». Ольга Максимчук, очевидно, добре розуміє цей нюансик. Принаймні її повість відзначається цікавим висвітленням теми й неординарним слововираженням. Саме це і змушує доторкнутися до друку  і, зрозуміло, походити двома путівцями. Але давайте спочатку побуваємо

                   на стежці темарійності

й для початку згадаємо про наступне. Якщо взяти сучасну прозу (і не тільки українську), то можна уздріти одну закономірність. Жоден письменник не похвалиться тим, що йому вдалося відшукати якусь нову тему, за що літераторові негайно потрібно ставити скрізь золоті пам’ятники. Усе вже не раз переспівано й нема на то ради.

     Авторка цього видання усвідомлює непростість проблеми, бо поспішила виграти у сприйманні за рахунок вглядання у свою словокольористику. Що маю на увазі, роблячи такий наголос? Та два моменти.

     По-перше, їй вдалося знайти власне зерно і висипати його у борозенки читальницьких душ. Адже тема боротьби добра і зла є вічною, але не кожному, на превеликий жаль, вдається знайти оригінальний підхід у висвітленні теми. А мандрівки дітей країною Крементурою та їхні пригоди є, як гадається, тим вдалим ходом. Своєрідна інтрига полягає ще й в тому, що все це відбувається без зримої повчальності, а  натомість маємо веселість в упаковці серйозності. Себто авторка свідомо одитячила свій погляд на навколишність, але, водномить не забула про вікову різницю між нею та ліричними героями прозотексту.

     По-друге, прозаїчка тонко врахувала важливість національного бачення, що переплітає літературу і політику. Мовлячи про останнє, хочу акцентуватися на наступному. Державницькі чинники чомусь вважають, що глобалізаційні процеси затьмлять національне. Знаєте, усе це нагадує більшовицьку казочку про шовіністичне «злиття» націй, але в сучасному фантику. Зрештою, не лише автор цих рядків так міркує, а й багато інших людей. Симптоматично, що у Німеччині, Франції чи США теж моляться на глобалізацію, але не забувають й про важливість національного. Враховуючи це, не забуваймо, що отака сув’язь й спричиняє економічну потугу цих держав.

     Шкода, що деякі українські письменники бояться  цього наголосу, як чорт ладану. Допатякалися до того, що у ріднослові немає нічого вартого уваги. Мовляв, стилістика письменників з-за меж є цікавішою. Це, звичайно, злить, але вважаю, що забагато честі робити розпросторонення поганьбленню їхнього глибокодумання. Адже нікчемність таких міркувань показує маленька заувага: твори їхніх навчителів зі світів й цікаві громаді національним колоритом.

     Чи проєктується це на повість Ольги Максимчук? Безумовно! Вже хоча б тому, що письмачка живе за рубежем (співробітниця української амбасади в Хорватії) і, напевно, має більші можливості знайомитися з сучасною світовою літературою мовою оригіналу, ніж деякі вітчизняні книгомани. Якщо вчитатися у «Світ у вулкані», то висновковуєш, що він (твір) написаний з українських позицій, хоч і враховує подмухи глибалізаційних вітриськів. Ще більше вабить те, що у книзі маємо відображення дитячого світосприймання через призму дорослості.

     Це – теоретичні розмірковання про тему твору. Та переконаний, що вони є вкрай необхідними для збагнення конкретизації твору, як своєрідний місточок до ріки сюжету.

     Що ж маємо у даному випадку? Третьокласники Марко і Сонька Бруми на крилах великої білої птиці мандрують у невідому для них країну Крементуру, де з ними відбуваються всілякі неймовірнощі. Вірніше, вони самі спричиняють їх, виходячи переможцями з багатьох непростих ситуацій. Двобій Добра і Зла осібно бачиться у поєдинкові зі страшною Яммою, яка хоче знищити цей світ. Врешті-решт усе завершується добре: діти отримують перемогу і живуть очікуваннями нових придибенцій. (Можна б, очевидно було вдатися до просторішої деталізації. Але, мабуть, читачам варто самим це зробити, бо твір притягує і зацікавлює до читання.)

     Сюжет «Світу у вулкані», інтригуючий. І цьому сприяє

наголос на виражальність

     І для такої думки є чимало підстав. Візьмемо хоча б літературні тропи, якими послуговується авторка. Скажімо, у тексті нерідко надибуємо цікаві порівняння, деякі з яких назву, бо повний перелік цієї словогарноти неможливо зробити через короткість рецензії: «засмоктуючи, як смерч, у шалену спіральну круговерть» (с.27); «Отже, Сріблястий Дракон – це його дракон?» (с.101); «а тоді раптом облизався точнісінько як Агава – справа наліво» (с.174)…

     Нерідкими є також метафоричні зблиски: «гнів ударив Сріблому в голову» (с.55); «сніжинки сідали коневі на чоло» (с.155); «повітря сонно плило над розніженою землею» (с.297). Цей ряд притягальних літературних тропів довершують епітети на кшталт «море зелених очей», «світ радості», «сиве поранене крило», «нові вогняні снопи»…

     Окремої розмови заслуговує лексика письмачки. В її основі чи не найпомітнішою є добротна літературна мова. Цей мовленевий ефект повісті допомагає створювати прихильність до неологізмів та рідковживаностей. Щодо перших буквотворів, то виділив би такі як «спланерувати», «крилопомахування». Присмак новотворності (типу оказіоналізмів?) мають й деякі імена та власні назви: «Какунція», «Кремантура». А от слівцята типу «нутровище», та «вулканище» бродять на помежів’ї неологічності і рідковживаності. До речі, остання теж заслуговує похвали. Навіть деякі поети позаздрили б таким гарностям як «підстриб», «осереддя». Поринути у світлу річку професіоналізмів змушують «конкур», «хакамора», «гіт». Нечасто  у прозотекстах надибаєш «гайдабурити», «закрут», які частково можуть вказувати на регіон походження авторки. (Звичайно, до деяких слівець можна причепитися, але в цьому було б більше смаковості, тому й вдаватимуся до суб’єктивних розмірковувань.)

     … Прочитавши оці розмисли про мову прозового твору, дехто скаже, що такі наголоси є більше актуальними для поетичних текстів. Та така постановка питання не витримує критики. Мова – ознака письменницької індивідуальності. Врешті-решт вона бере на себе й роль мовного вихователя читальників. Правда, у випадку з твором, який розрахований на дитяче сприймання справа є дещо складнішою. Не переборщити у слововживанні! Слава Богу, Ольга Максимчук виявилася вмілою кулінаркою.  Саме про це подумалося, коли почала всміхатися

ще одна грань виражальності

     І не бачу ніякої дивовини у тому, що вирішив доторкнутися до неї. Скажімо, уже мовлено про літературні тропи та слововияви. Але ж поряд з ними маємо кольорові екстраполяції, пірнання у фразеологію та, власне, крилатослів’я.

     Чи до розряду словодивнощів не належать пейзажі, яких чимало є у книзі? «Сніжно-молочні пасма, що крутилися навколо, охайно склалися в довгі  міцні крила» (с.18). «Затріпотіло листя, й одна велика стигла груша глухо впала на землю» (с.98). «Ніжні пелюстки тріпотіли під вітром, стебла легенько вигиналися, немов кивали – а, може, так вони вітали коней» (с.297).

     Про пейзажність у книзі Ольги Максимчук можна говорити у багатьох вимірах. Скажімо, одні позитивують, вказуючи на їхній зв’язок з уже згаданими виражального комплекту. Другі говоритимуть про створення неповторної картини через живописання словом. А треті відзначать переплетення описань природи і дій людей. І радуюся такій різності думок, бо повість дає підстави.

     Неодновимірністю позначені й діалоги, бо з одного боку маємо бесіди реальних людей, а з другого боку перед нами постають промовляння звірів та неіснуючих реальних істот. Але хто сказав, що елементи казковості не мають права на існування у таких творах.

* * *

А покрапкую опісля такої зауваги. Досі мені не доводилося читати творів цієї авторки. Та «Світ у вулкані» змусив запам’ятати це ім’я. І вже з нетерпінням чекатиму «Дощу-убивці» продовження цієї незвичайної історії.

Ігор ФАРИНА

 

Коли вдивлятись

в часу бурхоплин

 
Грабовський Богдан. Чисті позирки: натурна проза-Тернопіль; Терно-граф.2021, -136с.
 
 
Tytul
 
Спочатку поведемо мову про це означення. Звісно,що мав рацію стверджувати його свіжості. Воно істотно доповнює такі терміни,як «натурна зйомка», «карикатура з натури», «рисунок з натури», розширюючи межі використання слова у мистецькому світі. Це-з одного боку. А з другого? Хочемо того чи ні, а над читацьким сприйманням таки бовваніє питання: а що ж розуміє автор під цим поняттям. 
 
Не беремося стверджувати щось за нього,аби не постати в іпостасях бігунів перед локомотивом. Викладемо, лишень кілька розміркувань щодо теми. Побіжно,аби не влазити у в’язке болото різних теорій. По-перше, кожен має свої позирки (скористаємося букво твором з наймення) і було б наївністю з нашого боку хоч щось заперечувати. По-друге,під впливом віянь часу ( і через зникнення ідеологічної цензури у тому числі) з’явилося чимало новинок у термінології, котрі не усіма сприймаються однозначно (Для декого стара класичність залишається ліпшою і не має ради). По-третє,обсяг газетного матеріалу не дозволяє розпливатися мислію по древу, якби цього й праглося.
 
То що є натурною прозою у нашому розумінні? Та це – щось середнє між художньою прозою і публіцистикою високого ґатунку. Себто літеросплетення переросли останню,але ще не можуть бути оповіданням,новелою,образком чи етюдом.(Не бачимо чогось поганого в тому,що автор оприлюднює отаку половинчастість).
 
Думку, яку засуджували у попередньому абзаці, розпросторимо так. Хіба не повиє новизною від означень, денникова проза чи роман-галерея? А хіба про перетини двох видів одного жанру, не говорять роман в автобіографічних новелах чи сценічна повість у листах та спогадах? (Підемо ще далі. Іноді можна почути,що подібні  нотатки слід вважити естетикою. Можливо,але з другого боку зауважимо,що її варто знакувати як натурну  просто. За великим рахунком загрузаємо у двоїні , з якої неможливо викарабкатися.
Та вихід все таки існує,не будемо борсатися у понятійних течіях,а перейдемо до викладу міркувань про зміст книги,оскільки саме вони є отими рятівними кругами, вхопившися за які читачі можуть виплисти на берег світлості сприймань. 
 
     Чому хочеться це зробити? Не секрет,що іноді публіцистичні книги відштовхують  від себе з римою присутністю елементів дидактики. ( Чи не ліпше,аби сприймачі потрібної інформації самі висновковували ?) «Чисті позирки» і припали до душі тим, що зримої повчальності тверджень у текстах немає. Зрозуміло водномить, що вона існує, уникаючи прямолінійності тверджень, та не тільки це привертає увагу. Хотіли б сфокусувати увагу на  наступному. Факти,про які говорить автор,не мають у собі якоїсь несподіванки. Письменницький гандж ? Ні скілечки! Життя є настільки бистроплинним,що часто-густо забуваємо про окремі деталі,хоча саме вони допомагають створити цілісну картину дійсності і зробити певні висновки.
 
     Час – авторове звернення до сучасників, бо ж кожен з письмовців прагне достукатися до наших сердець. Але «Чисті позирки» проектуються у майбутність. Бо ж тексти – гаряче дихання часу.
 
     Краще відчути його допомагає акцентування на важливих аспектах, логічність і доказовість окремо взятих розмислів. Скажімо,у розділі «Блукаючі тривоги» письменник більше фокусується на непростості українських поетичних реалій. Назва розділу «Причащуся мовою святою» промовляє - сама за себе. А розділи «Гони зичливих пунктирів», «Розважливі чотки.» і «Камертон для поліграфа», нагадуючи про політичні моменти все ж більше запаковані побутивізмом (йдеться про словокарбування деталей щоденного побуту людей). Можливо, й не усім подаються окремі акценти, та й повторення прописних істин. Чи надмірність однотипних фактів подеколи відштовхує. Та… Якщо на       суб єтивність міркувань має право письменник,то хіба сприймачі текстів можуть бути його позбавлені?
 
     Хотіли б також повести мову про мову книги. ( Просимо вибачення за тавтологію). Адже лексика автора – свідчення часу й індивідуальності літератора. Але не будемо тут вдаватися до деталізації. Кожен спроможний осилити читанням невеличке за обсягом видання й переконатися сам. Окрім заглиблення зору у літеросплетенні не існує іншого. Воно ж може підтвердити чи заперечити наші міркування.
 
Олег ВАСИЛИШИН,
кандидат філологічних наук
Ігор ФАРИНА,
письменник