Життя в окупації – це не життя, а існування у стані постійного стресу. Це лещата підсвідомого страху, які тримають тебе у напруженні цілодобово, в очікуванні чергової загрози життю, що може статися в будь-яку мить. Виходиш із дому, і не знаєш, чи повернешся, чи тебе загребуть на підвал… За що? Причини знайдуться… Та загарбники не обтяжуються і не переймаються такими «дрібницями». Їхні дії непередбачувані… Вдома теж не почуваєшся у безпеці, прислухаєшся до кожного шереху – а раптом прийдуть… Вони ж тут тепер господарі, а не ти…

 

Життя в окупації німе. Незриме табу накладене на всі теми розмов із сусідами та знайомими, окрім погоди та самопочуття. Ніхто нікому не довіряє… Занадто щирі вже поплатилися…

 

Життя в окупації – це голод. Найперше – інформаційний. Українське радіо і телебачення вимкнене. Інтернет і телефонний зв’язок – теж. Із приймача лунають бравурні мелодії на кшталт: «А в чистом поле система «Град», с нами Путин и Сталинград» та оголошення зрадників, які дорвалися до влади, про нові порядки. З телеекрану нескінченно  паплюжать нашу країну російські пропагандисти Скабєєва, Соловйов, Симоньян та їхні поплічники. Ціни на продукти захмарні. Банкомати і банки не працюють. Якщо пощастить, гривні з картки можна отримати через міняйл під чималий відсоток.

 

Життя в окупації - це катування. Передусім – моральне. Бо звістки про те, що деякі народні обранці, депутати місцевих, обласних, а подекуди і Верховної рад, радо зустрічають загарбників і стають на їхній бік, ранить не менше, ніж фізичний біль, спричинений тортурами. Та найбільше вражають душу і серце люди, спілкування з якими налічує багато років і які лише нині скинули нарешті свою облудливу личину і показали справжнє обличчя. Зовсім недавно вони хизувалися вишиванками, а тепер співпрацюють з рашистами і всіляко допомагають їм встановлювати на нашій землі «русский мір». Гнітять прапори чужинців над адміністративними будівлями і школами, на центральній площі… І не тільки  триколори, а й червоні, колишні радянські. Вони повсякчас нагадують, що віднині наше майбутнє - це горезвісне минуле у складі імперії, яку намагаються відродити рашисти.

 

Життя в окупації – це коли кава, яку звикла пити вранці на балконі, тремтить у філіжанці від гуркоту гелікоптерів окупантів, що проклали трасу прямо над будинком… Вони курсують двійками двічі на день – вранці і ввечері. Щоразу пролітає від восьми до дванадцяти Ка-52, які у просторіччі називають «алігаторами». Ось такі «крокодили» над дахом… Саме в такий момент 24 серпня 2022 року і народився вірш «Жовто-блакитна кава». Згодом, коли у вересні минулого року вдалося вирватися з окупації, до нього доєднуються й інші. Вони не претендують на високу поезію, просто окреслюють стан моєї зболеної душі.

 

 

 

 

Звари мені каву

Жовто-блакитну

Зі смаком Перемоги.

Звари мені каву,

І ранок розквітне,

І відійдуть тривоги…

Звари мені каву,

Міцну, незалежну

І гостру, як тризуб!

Звари мені каву,

А я у багаття

Підкину не хмизу…

Воно невгасиме –

Палає у серці

Любов і надія,

Що воїни наші

У праведній битві

Воюють за мрію,

Щоб мирного ранку

У кожному домі 

Варилася кава –

Міцна, незалежна

І жовто-блакитна,

Як наша держава!

Звари мені каву…