Вірші Василя Титова, читайте, користайте замість камертона і беріть з них зерна правди

 

Василь Титов – поет із Хотина. Він мій однокурсник, з яким стрілись недавно на мить, хоч не бачились багато десятиліть. Говорили й мовчали, слухали й навіть мріяли. Та все в Божій Волі, не обіцяли нічого…. А сьогодні Василь прилетів до мене , на берег Балтії зі своїми новими віршами, якими я з радістю ділюся з Вами. Доторкніться серцем до того, що не вмирає, до того, що вібрує в душі, до того, що є справжня поезія.
Ще студентами ми говорили про Таланти, які майже всім дає Бог, але понести й не розбити чи проміняти їх на дрібні монети можуть лишень вибрані Небом та Людьми. Вірші Василя Титова передаю від автора Вам. Читайте, користайте замість камертона і беріть з них зерна правди, щоб разом нам засіяти щедру ниву української поезії.

* * *
Ви арифметики вчили нас,мамо,
На зорях і пальцях руки.
І в пам’ять дитинства так само
Засіяли притчі, народні казки,
Щоб жити із рук без облуди.
І мудро лічити прийдешні роки,
Щоб доля минула нас Юди.
… Наука ся вічна…Як небо й зірки.

* * *
Золу не воруши…Вже трепет згас…
Й застигло полум’я в росі безодні.
Приніс набуток до престолу час:
Гріхи старі і здиблені сьогодні.
Азартна пам’ять і рефлексій шал
Холодним потом оббілили скроні…
З денця душі — аж до Стожар
Простягся біль в сердечнім лоні.

* * *
Хоч жив я вигадом фантаста,
І Марс «відвідував»… Плутон…
Та, мов павук, снував… багатство.
Цинічно верз про Божий трон.
Бажав всерйоз вернути юність.
І сили праг, немов Самсон.
Хотілось «вишу»… Вчену умність…
Арену слави …Хіть… Мільйон…
Бродив,як дріжджі ,міф про рибку.
Магічний дух наслав полон.
Життя, мов кінь, ставало дибки…
Та якось — от стривожив сон…
Почув предивну казку неба:
« Озвуч що в серці в тебе є.
Про всі бажання та потреби —
І все Я дам, бо все — Моє!..»
Прохати злота? Чи здоров‘я?
Душа здригнулась…Може,й шанс?
Талан чи фішка із…безмов‘я…
Як благо зір… Чи зла аванс?..
Згадав розчулено й про Бога,
Мов цар біблейський в давнину.
«Мені би…мудрості якмога…»
То все, що мовлено, збагну.

* * *
Ну ось і знов схибнули ми…
Й ганьбу вважаєм за доцільність.
« Лише би тільки без війни…»
Дамо і викуп… Ну, а вірність —
Се ж філософія смішна…
Пробачте нам, благі нащадки!
Спливе у Лету кривизна…
А біль… сховаємо в колядки.

* * *
Скільки сил і здоров’я іще залишилось?
В одинокості серце стукоче,мов
дзвін.
Доле моя, ти в безчесті згубилась,
Зліплена з чорних і білих пір’їн?
Чи ти в часі рожевім на «біс»розлетілась,
Немовби з кульбаби мрійливості пух?
Під зоряним дахом хітливого хтілось,
А сутність буття окриляє лиш ДУХ

* * *
« Коли я піду навіть серед 
. смертної тіні, не злякаюся
зла, бо Ти зі мною…»
(Псалом 22 : 4)

Смерті година мені невідома,
Оскільки незнане в майбутньому все.
Знаю, що буду у небі, як вдома,
Що янгол на крилах туди віднесе.
Для когось, можливо, ця суть полемічна.
Віри вогонь не у кожнім горить.
 Віра — євангельська істина вічна —
Щодень переходу наближує мить.
Піднято буде завісу таємну,
Що в серці зависла,як хмар каламуть…
Вічність надходить — урочо й нестримно.
А зорі всевишні молитви нам шлють.


* * *
Нащо зіронька небесна
Освітила пізню путь,
Де любов мою воскреслу
Не забути… не забуть…
Відсвіт впав на те розпуття,
Де засох наш осокір…
Втямив, зоре, я посутньо,
Чом тоді заплакав бір…
Чи потрібно, чи можливо
Повернуть з руїни час?!
Спомин щастя — Боже диво!
… Під зорею він не згас.

* * *
Як тінь, упали непомітно
Під ноги прожиті літа.
І синь небес уже привітно
Цілує зморщені уста.
Крізь час я іноді вертаю
У юнь сполохану, назад…
Й село за лісом бачу, скраю,
Де впав погибелі снаряд.
Струсив потужний вибух зорі
І кам‘янистий здибив шлях.
І сплив з вогню жаркого моря,
Немов акула, грізний страх.
І наче миші, односельці
Панічно бігли хто куди…
А в мене лиш одне на серці:
«Благаю, Боже, збережи…»
Горить вже батьківська садиба…
І знов рвонуло біля ніг…
Осколок той мене надибав,
Коли в сусідський сад забіг…
Червоним градом в ніч сняряди
Кидав зловтішно німець - біс.
І вже від жаху та досади
Живим у землю я б заліз.
Навкруг реве, навкруг клекоче
Страшного пекла дикий гнів…
Я знов молюся: «Рідний Отче,
Спини смертельний цей засів…»
Коли умовкло на світанку,
І в скелях плакала луна, —
Я став дорослий того ранку.
Цвіла на скронях сивина…
Та суть страху збагнула зрілість
Відтак по довгих ще літах.
Із неба страх — Господня милість.
Початком мудрості є страх.

* * *
Віроломно тікаю від себе
У руїни античних поем.
У глибінь віртуального неба
Я тікаю в обхід манівцем…
У безпечність тікаю, як вихор,
Там я власні шукаю сліди…
В ілюзорному світі, бач, тихо —
Ні крові тобі, ні біди.
Від свідомих спокут утікаю.
Тікаю вже з року рік.
Тікаю з…пустелі відчаю…
Та від себе ніхто ще не втік…

***
« А що з душею робити,
Щоб хотілося жити ?!»
( З вірша ФБ )
Спалахнула душа, мовби райдужна куля,
Неповторно всміхнулися Неба вуста.
І на Всесвіт увесь прокувала зозуля,
Що нарешті свідомо прийняв я Христа.
 Прояснілося раптом…Наче жив з пеленою,
Наче блудом ходив серед лісу вночі…
А віднині, Ісусе, йду слідом за Тобою,
Бо од Вічності в Тебе є вічні ключі.
Я страждаю і плачу: надмірно жорстоко
Я топтав Божу землю на віку стільки літ.
Та любила мене Бога любляче око
І любов’ю дробило невір’я граніт. 
Я молюся і каюсь. Без жалю, без оглядки.
Ти забудь і прости усвідомлений гріх!
Повертається болем пам’ять кожної згадки
Від неправедно пройдених досі доріг.

* * *
Стрімка, як стіна,найвища вершина,
Де вилискує лід, немовби сапфір.
Але Еверест загнуздала людина
І далі у космос сягнув її зір.
Підкорено місяць! Й ненаситна уява
Саджа зореліт в марсіанський каньйон…
І спіральних галактик вабить заграва,
Й таємничих пульсарів глухий бастіон…
Схаменися, людино! Збагни для початку,
Нащо, власне, тобі той космічний
острог?
На Землі є у тебе всього у достатку,-
Був би тільки у душах єдиний наш Бог.
Чи серце зігріє хроміт із Венери,
Якщо куриться світ неправдивим вогнем?
Вилізай із невір’я чужої печери,
Ми ж бо мали на досвітку рідний Едем.
Зупинись на розпутті, наївна людино,
Знаєш добре, що врешті ти — порох і
тлін.
Дорога до Храму — найвища вершина!
Опора Вкраїні — хрест із руїн.


* * *
Вітер звіяв лист з калини
І грайливо вдаль поніс.
Через кручі та лощини —
У розкішний сірий ліс.
Там було усе інакше.
Навіть пітьма не така.
На моху лежалось м’якше
У тенетах вільшняка.
Там під буком гладкошкірим
Притулився зелен — лист…
Непомітно став він сірим.
Натягнувся в повен зріст.
І сприйняв щемливо добре
Бору сірого обряд…
А у снах летів за обрій.
За відлунням… в зелен сад…
Та позбутись болю — плину
Лист до смерті не зумів…
Згадками про Рід — калину
Ностальгійно Долю сплів.

* * *
Снилося небо — безодня пречиста…
Там квітли зірниці,мов ряст навесні.
Тріпотіло галактик срібне намисто,
І сивий молодик дрімав у човні.
Та зовсім неждано із надр зореверті
Христос,наче промінь з‘явивсь вдалині.
І білу лілею,як символ безсмертя,
Простяг через темінь ласкаво мені.
На лузі холоднім постава Христова
Здіймалась,мов скеля,в огромі небес!..
Я з остраху вигнувся,наче підкова.
Так ніби затис мене Всесвіту прес.
Довкіл озирнувся: стою я в болоті.
А поряд дорога дзвенить,як струна!..
Що знак цей віщує? Крик станув у роті…
Спіткнулася в серці журба неземна.
Чому я в болоті,як поруч дорога?!
Чом гупає в скронях,як поряд Ісус?!
Чи квітка Його — мов любов — засторога
Од зливи майбутніх суєтних спокус?
Так боязко зводжу я погляд поволі
Туди,де нуртує Чумацький Гольфстрім.
І поряд з Всевишнім на чорному полі,
Світиться диво — із ясписа дім…
Оце і весь сон…Опівнічна таїна…
Та ворушиться в серці облога — печаль,
Коли вечір на землю впаде,як пір‘їна,
І зависне над світом зоряна шаль…

* * *
                   Віталію КОЛОДІЮ
Змарніле бачу видноколо.
Спадає сутінь на лиман.
А поряд — мертво,тускло,голо…
З ріки похмуро пре туман.
Холодний промінь злотокосий
Цілує стомлено вуста.
Сум принесла ця пізня осінь.
Один я в полі, сирота.
Пори печальної щороку
Бувати тут люблю я — страх!…
І раптом постать бачу збоку
З вінком огудин у руках.
— Я — Осінь,— мовить жінка тихо.
— Туман мій ринув нагло в путь.
Та жде його нестримне лихо,
Бо він несе у небо Лють.
Й розтала в тиші вечоровій,
Немовби привид панна та.
Угору п‘явсь туман дністровий…
В душі схолола теплота.


Пропоную розділ «ПРИСВЯТИ».


* * *
            Михайлу КОЦЮБИНСЬКОМУ
І колорит Гуцулії, і запах Карпат
З тіней предків забутих талантом в стократ
Возз‘єднали в поему одвічного чару
Річ живу, невмирущу - любові набат.
* * *
            Юрію ФЕДЬКОВИЧУ
Хоч написав небагато,та вічності код
У спадщині творів, як нурт живих вод,
Де співає та плаче вкраїнська душа…
Як міг, захищав буковинський народ.
* * *
             Івану БАЖАНСЬКОМУ
Хоч поем та віршів залишили мало,
Та в творах — душі молодече начало.
Народ захистити на довгі роки —
Цього Вам і небо також побажало.
* * *
             Петру ПЕРЕБИЙНОСУ
Паличка в диригента, немов чарівна.
Знаменитим оркестром керує вона.
Так прелюдом буття управляє Господь,
Якщо ноти душ наших — святі письмена.
* * *
              Дарині МАКСИМЕЦЬ
Уроджена щедрість й до слова любов,
Талант дару та вишній покров,
Щоб мова батьківська, як рута, цвіла…
Гармонія дива — з небесних основ.
* * *
              Богдану МЕЛЬНИЧУКУ
                  (Чернівці)
З літами усім ще б хотілось пожити.
Може б, десь на Канарах іще відпочити…
Та продовжує Бог вік людям отим,
Хто готовий людині завжди послужити.
* * *
              Неонілі ДИБ‘ЯК
Нестерпно важка пізня віри дорога,
Коли демон лютує…Тотальна облога.
При ницих насмішках п‘єш чашу гірку…
Освятить Бог душу — зміцніє знемога.
* * *
              Василеві МІСЕВИЧУ
Творча доля твоя,наче ясна зоря,
Бо у доброму серці живе мудре Я.
Боже небо здарило талант самобутній:
Жертовний, немовби наша земля.
* * *
               Оксані КОЛОДІЙ
І туга пекуча із Лети в окові,
Як магія ночі, при тихій розмові,
Прилітає у душу сльозою світань…
Від Тата — Поета цей голос любові.
* * *
               Віктору ВАСИЛЬЧУКУ
Дав ти, друже, усім дуже гарний урок,
Серед письменників, наче пророк,
Для малечі будуєш духовності дім…
Вже «свої» між людей герої казок.
* * *
                Василеві ДЖУРАНУ
Вік людини — тунель, де не видно кінця.
Благодать і Любов — вічні крила Творця.
Крізь темінь тунелю до світла нам йти,
Якщо сповідь Господня очистить серця.
* * *
                 Михайлу МЕЛЬНИКУ
Сюди ми приходим без знань та прохання.
Виходимо й звідси без самопізнання.
Чи відома усім земна сутність буття?!
Якби не Христос, то нащо ці блукання?


* * *
З екзотичного краю,
Від самого Китаю,
У презент передали мені
Ружу зелену,
Схожу на клена.
Сталося це навесні.
Щоб ружа з Шанхаю,
Жила, як у раї,
Сповняв забаганки всі —
Щедрі давання,
Сонячні ванни,
Ружо, квітуй у красі!
Так звечОра і до рану…
Диворужа не в‘яне…
Але і цвіту нема.
Розрослася розкішно
Буйно, зелено, пишно…
Вже минула і п‘ята зима…
Довго був милосердним,
Але вже спересердя
Кинув ружу за дім.
Під проміння гаряче,
Під зливи дзвенячі,
Розпрощався з презентом своїм.
Та зненацька у жовтні,
Коли трави пожовкли,
Засвітилося диво мені —
Ружа забута,
Спалахнула, мов рута,
У червонім провіщім огні…
…О, як часто буває:
Шукаючи раю,
Ми йдемо через край.
А щоб квітку здобути,
Райський запах вдихнути,—
Нам потрібна пустеля …Сінай.

До 400 - ліття славної битви
під Хотином

ФОРТЕЧНИЙ КОЛОДЯЗЬ
( Уривки з поеми- легенди)
1
«Скажи мені, давній граде,
Яка тобі доля гряде?»
(З давнього українського фольклору)
Поміж Карпатами й Дністром
Зірвалася з небес перлина…
Сказали ангели гуртом:
— Ото і буде Буковина!..
Обрамлять край вода і гори,
Немов утрачений Едем.
Сповиті райдугою звори,
Душі навіють світлий щем.
А там, де течія дністрова
Назустріч сонцю робить згин,
Постане вічно, наче Слово,
Мов з вищих вимірів,— Хотин.
Прославить з Божої руки
Цей світ діяннями людини.
Велично стане на віки
Тут брама в серце Буковини.
2
«Гори мої і долини, ораниці і
ліщини. Да всі кров’ю покровлені,
головами приложені»
(З давнього українського фолькльору)
Ріка звертає тут на схід,
До міста тулиться близенько.
Немов тече за небозвід,
Де будить сонечко раненько.
На лівім боці спить затон,
Туди сповзає лан у воду.
Праворуч — круча, як амвон,
Вгорі біліє звіку — зроду.
Мов страж, з урвища — на віки —
В небесну твердь уперся замок…
Десь біля вічної ріки
Чертог незламний є так само.
А на південній стороні
І досі зримо давня пляма,
Мов знак якийсь, на тій стіні,
Чорніє навзагад віками.
О, скільки зринуло боїв
За клаптик звабної землиці!
Тут безліч зложено голів —
За кряжі ці, за цю водицю.
Іще видзенькують мечі,
Коли черкає темень зорі. 
Із веж,де товпляться сичі,
Команди чуються суворі.
Проймає душу жах тоді:
« Невже воскресли яничари?»
При сході місяця, в воді,
Киплять крізь глиб магічні чари…
18
« Не вщухає бій кривавий.
В тих і тих сил убуває,землю
крівця заливає»
(Із давнього українського фолькльору).
У зливі місячного світла
Північна вежа, наче кліть.
В бійниці звечора самітньо,
Як стовпик, дівчина стоїть.
Із висоти Зорині видно
Ріки вільготну далечінь.
І навіть чути, як огидно
Скрипить за вартою і рінь.
І чути звідси на півсвіту,
Як важко дихає комиш.
Весна торкається вже літа.
І шепіт берегом: «Облиш-ш-ш…»
Ще купка попелу сіріє,
Де ніч простоював пором.
А в серці жевріє надія:
Оце би стати козаком!
Щоби, як місяць у зеніті,
Блукати в лоні срібних трав,
І щоб ніхто в жорстокім світі
Уже свободи не забрав.
23
«Щоби я була,як сонце, ясна,
як зоря — красна, щоби-м
згорнула весь світ до себе»
(Українська народна пісня).
Ця місцинонька знайома.
Зараз треба вниз повзком.
Біля замку, наче вдома…
Озирнулася кругом:
Поки що ніде нікого.
Трохи тьмариться в очах.
Там, де бір заснув розлогий,
Хтось вигукує: «Аллах!..»
Он сріблиться і водичка
В кам’янистому ярку
По дорозі груша — дичка
Уколола у щоку.
Ось, нарешті, й прохолода
Зверху ніжно дзюркотить.
І найвища нагорода —
Скільки хочеш, можеш пить.
Декілька лише ковточків…
Чує голоси смерек:
« Досить з тебе пити, дочко…
Наповняй скоріше глек…»
25
« Кому мене, серце, даруєш?..»
(Українська народна пісня).
Як худобу, всіх зігнали
Ще ранкової пори
До фортеці яничари
Під турецькі прапори.
На підвищенні сосновім
Гупав чорний барабан.
І промовив жорстко слово
До присутніх сам Осман.
А для рідного народу
Все тлумачив Балабан.
Подавав монарху воду,
Як велить придворний сан…
— Ми прийшли сюди навіки.
По Дністру тепер кордон.
Всі хотинські чоловіки
Створять новий гарнізон —
Захищатися од Польщі.
Пшеки дбають сюди.
Клятву ось дамо на площі,
Об’єднаємо ряди
Проти польських феодалів.
А згуртує нас Коран.
Ось така моя ухвала…
Тут замислився Осман.
— Вмію відданість цінити.
Хто сказав, що я тиран?
Будуть всі по — панськи жити.
От, як приклад, Балабан.
Кров у жилах українська,
Та Стамбулу служить він.
Ось донька його, хотинська, —
Нешліфований рубін.
У султанському гаремі
Отаких красунь нема!
То чи місце хризантемі
У фортеці Хотина?
А зовуть її Зорина.
Я б забрав її в Стамбул,
Та у неї ж є провина:
Перед ранком караул
Упіймав дівча при зраді —
Брало воду для бандюг,
Що за муром, на осаді,
Умирають від недуг,
Не бажають кинуть замок
Без пожежі та боїв…
На козаччини уламок
Вже аллах наш вилив гнів.
Вимруть спраглі та голодні! —
Непокора владі — гріх.
Як здадуться ще сьогодні,
То помилую усіх.
А Зорина привселюдно
Зараз визнає іслам.
Так — бо станеться повсюдно,
Запевняю я, Осман.
Похитнулася Зорина,
Як од вітру полотно…
В небі раптом — дивовина!—
Відчинилося вікно.
Й ангел, знаний із дитинства,
Віщим голосом сказав:
— Будь готова до злочинства…
От і вибір твій настав.
В потойбіччі дожидають
Рішення твого хутчій.
Роздивися, чи не купляють
Душу в тебе на… розкрій.
— Люди-и!— крикнула Зорина.—
Вам скажу начистоту
Найдорожче — Батьківщина!
Й душа, віддана Христу!…
Нас чужа знеславить віра
І грабіжник цей, Султан.
У злочинців тільки й міри —
Влучно кинути аркан!
Бог врятує од погрому.
Вже в дорозі — козаки!
Розбігайтеся додому!…
Ну, а вас, мої батьки…
Перебив Осман суворо:
— Гарна стріча в Хотині.
За нахабство й непокору…
Замурую у стіні.
… За якусь одну годину
На південній стороні
У фортеці для Зорини
Нішу вибили в стіні.
Там живу замурували —
Боже! — каменем шорстким…
Непритомна Воля впала…
Плач стелився, наче дим…
Щойно вранішня зірниця
Засвітилась, як слюда,
Сталась дивная дивниця —
Просочилася вода
У дворі сумного замку,
Серед тверджі кремінь — скель,
Де взяли Зорину зранку…
Й оживала цитадель…

ЕПІЛОГ
« В мирі будем, покіль віку,
слави в нас і так без ліку»
(Із давнього українського фолькльору).
Дивлюсь згори на вежі замку
Крізь час і вихор кольорів.
Жовтневий вітер спозаранку
Гортає спогади віків…
Уява з дійсністю воює:
« Чи зблисне світло угорі?…»
Але душа глибинно чує
Присутність вищої зорі.
Вже стільки літ прогупотіло —
Немов сумна пекуча мить.
Стою в облозі сивобілій
І пам‘яті сплітаю нить.
І не мина в мені ніколи
Найважча з болісних думок
Козацьке прагнення до волі —
Страждання і краси урок.
Святу в легенді смерть Зорини
В баладу виписав Дністер:
Незгасна вірність Батьківщині
Любов’ю вибухла тепер.
Гаптує обрії сніжниця.
В молитві знов душа моя.
Зі скель в колодязі водиця —
Як зірка,
Крізь сльозу сія…


Редактор ВІТАЛІЙ КОЛОДІЙ
Художниця Олена Яцко

* * *
Шукаю тебе в самоті.
У зойку погаслої свічки.
Єдину розраду в житті —
В зіницях замерзлої річки.
Шукаю вже тисячу літ,
Як світло в глибокій безодні,
Як рути чарівної цвіт,
Шукаю затято й сьогодні.
Шукаю в безсонній сльозі
У згубі спокус демонічних,
У світлій, мов ангел,грозі,
І в тиші відлунь потойбічних.
Шукаю у хаосі дум,
В несхибному слові небеснім…
Я — чорна душа… Тугодум…
Стою на шляху перехреснім.
І де ж вона — мить забуття?..
На березі вічної річки?
Готовий за Істину — символ буття,
Згоріти і полум’ям свічки. 

 

***
Вітрильник парус піднімає.
І тихо зрушиться ось-ось…
Безмежність простору вражає.
« Прощай!»– і схлипує вже хтось.
Аж ось напнулися вітрила,
Як подих з півночі набіг,
Немов морської піни крила…
І хвилі горнуться до ніг.
Вже віддаляється поволі
За видноколо світить шлях.
І прірва водного роздолля
Приносить в розум блаж і страх.
Вітрильник в сонця ореолі
Підпер вже обрій вдалині,
Як виклик безвісті та долі,
Як віща заповідь мені.
На цьому березі — прощання.
На тому — стріча неземна…
Дарує віра сподівання…
Й тривожить душу таїна.
Стою в піднесенні, дивлюся
В солону далеч без кінця…
Німотно подихом молюся
Про світлу пристань у Творця.


СПОМИН
Ласкаве слово з язика.
А що в душі? Душа яка…
Одначе в суть закрито вихід.
Хіба зійдеш на небозвід?
Хвалебність в очі, наче тьма.
А серце чує — гра ума.
Коли у шані — золотий!
Коли спіткнувся — враз чужий…
А він ще вчора цілував…
Не раз собі і я гадав:
« У дружбі нашій щось не так…
Бо янгол я в його устах…»
 В душі — вулкан… Клекоче гнів…
Що, так було споконвіків?…
Були єдині в давній час.
Зійшлись… Та прірва поміж нас…
Де щирістю жили, — звітіль
Зостався лиш душевний біль…


* * *
Спалахнуло неждано
В небі твоє лице.
Долі омана…
Нащо мені це?
Спалахнуло, мов зірка,
У просторі нічнім.
Стало так гірко…
В серці вибухнув грім.
Ця усмішка привітна.
Повні очі тепла.
І та ніч несусвітна…
Половіли жита…
Як зоря, недосяжна
Ти поряд брела…
А я був неуважний.
Насувалась імла.
І чи ти загубилась
У досвітній імлі?…
Чи, схоже, приснилась
Світлячком на землі…
І тільки вечір зористий
Бере обшир в кільце,
В небі порух вогнистий…
І твоє лице.
Може, доля так світить
І дано,певне, це -
Знайти…на тім світі
Найрідніше лице?

* * *
Котився місяць, як монета,
По неба сірому шляху…
Туман вилазив із кювета
В червоно — жовтім фартуху.
А дуб в коричневім жупані
Плечем затримував циклон…
І жирні гуси з калабані
Поважно рушили на сон.
Холодну тишу вечорову
Збудив ураз прощальний крик:
У небі — гуси!..Й ключ — підкову
Манив далекий материк.
І ніжні крила у польоті,
Немов ріллю, дробили шлях…
А свійські — вгрузли у болоті…
Уразив їх нежданий жах.
Одначе вічний голос крові
Зманив й сіреньких у політ…
І ось вони… Уже готові
Mайнуть до родичів в зеніт.
Красиво ринули з - за хати,
Рвонули нагло на підйом…
Та швидко стали ослабати,
Безвільно падати гуртом.
Із криком плюхнулись в болото,
В котрім наїли пишний жир…
Іскрився місяць, наче злото,
Мов схлип, вмирав суєтний вир…
А білий ключ, немов намисто,
Щезав у дальній далині…
Летів у вирій променисто…
І враз подумалось мені:
« І дехто з нашого народу
Жирує гордо день за днем,
Немовби з Богом склав угоду
Злетіти в небо без проблем…»
А ключ стрілою плинув далі,
Здавалось, вічності навстріч…
А зорі з вирію печалі
Цідили холод вже на ніч…
Гусиний ключ світивсь болідом
Й над плесом обрію не гас…
Чи зміг би я злетіти слідом?..
О, прийде час!..На все свій час…

З книжки «Сльоза небесна»,2003,
Редактор Віталій КОЛОДІЙ.


* * *
У саду осіннім
Яблуня зламалась.
Непосильна ноша —
І жахний кінець.
Дати плід щедротний
Всім вона старалась.
Це жило у генах…
Так сказав Творець.
А дерева поряд
Звично шелестіли.
І гілля безплідне
Рвалось до висот.
… Умирало скорбно
Деревини тіло,
Як свіча згоріло,
На вітрах чеснот.
Не ридало древо
Від судьби тяжкої.
Ще тепло до хати
Стовбур принесе…
Не було героєм,
Не було ізгоєм…
Тільки вдячність мало
Господу за все…
* * *
Народився ранок у Господнім ситі.
І розлився злотом в сяйво на горбі…
… Це було учора. На задвірку літа…
А вже нині днина скупана в журбі.
Схолоділе небо, наче деревина,
Під вікном у росах стомлено скрипить…
А туманний овид - Боже! - невмолимо
Вже теплінь ховає в спогадів блакить.
* * *
Мов коло магічне над містом
Журавлі оповили гуртом.
І вигнувшись круто, зміїсто,
Поволі пішли на підйом.
І небо південне розквітло,
Немовби розлився бурштин.
Здавалося, ангели світла
Покидали осінній Хотин.


* * *
Іду по морю, як Петро…
Тону, коли ослабне віра.
Та все людині на добро,
Коли в душі співає ліра
Про небо славне,де віки
Зійшлись в суєтному огромі,
У руслі вічної ріки…
Іду при блискавці та громі …
Іду навшпиньки по воді,
У ніч, де плачуть заметілі.
Неначе кінь в тісній узді.
Від ран рубці печуть на тілі.
Стезю за обрій вибрав сам.
Колись Господь сказав доцільно:
«Будь Моїм учнем і затям —
По морю ходять добровільно».
І вже зустрічний вітрогін
У хвилях потопив чимало.
Знемігся я… Та поряд — Він.
І далі вдвох йдемо помалу.
Та ось здається — все… кінець…
Упав і дух мій молодечий…
— А,може, йдімо…навпростець?
… Христос бере мене на плечі.

* * *
Зринає час мій, як відплив,
У прірву невідому.
І жаль, що все не так ось жив,
Мені чуття судомить.
Що я не вистраждав свій гріх,
Упавши на коліна.
Не вимолився тут за всіх,
А надто — за Вкраїну…
Фатальність сущності кінця —
Безжальний вирок часу…
Та в часі я знайшов Творця,
Вклонившись серцем Спасу.
Коли в душі Володар Він,—
Змінились світ і люди…
Й небес лунає передзвін,
Де часу вже не буде…


* * *
О, скільки в нашій мові слів!
Немов зірок над головою.
Бог космос звуків нам створив…
О, скільки в нашій мові слів,
Щоб ревне Бога ти хвалив.
Втішайся мовною красою.
О, скільки в нашій мові слів!
Немов зірок над головою.
* * *
Шукав я правди на землі,
Немовби голку в скирті сіна…
І жив свідомо в кабалі.
Шукав я правди на землі.
« Ми правди ратні ковалі»,-
Кричали зверху, у кремлі…
Правдують нині й школярі
— Хай буде Бог та Україна!
* * *
Немовби Діва, Ти пречиста —
Благословенна і єдина.
Рожденна сонцем, промениста…
Немовби Діва, Ти пречиста.
Співаю «Авве» урочисто.
Моя Ти мамо - УКРАЇНО!
Немовби Діва , Ти пречиста.
Благословенна і єдина.
* * *
«Бог є Любов»
(Перше Івана 4:16)
Цей світ лише Любов тримає.
Любов веде до перемог.
Любові жар, бува, вбиває…
Цей світ лише Любов тримає.
Любові досвід кожен має,
Та часом дехто забуває:
Творець Любові - святен Бог.
Цей світ лише Любов тримає.
* * *
З боліт, де піниться щавель,
Угору злинув журавель,
Й майнув у синю височінь…
А на городі: дзінь-цвірінь!..
Співа зазивно дрібна птиця —
Зелено - жовтенька синиця.
У холодочку віддалік
Стояв вже літній чоловік
І любувався журавлем…
Та враз його ударив щем
« Хоча кружляє він високо,
І ледь різнить вже птаха око,
Яка із того, люди, користь?»
З душі спливла кудись бадьорість…
Синичка ж поряд — скік і скік!
Отак, як завжди, рік у рік.
З айви — проворненько на сливу,
І там посвистує знадливо…
Спорхнула на вишень кім‘ях
І ловко нищить вже комах…
Ніщо та, бачимо, утома —
І цілий рік, трудяга, вдома.
А журавель, звичайно, гість,
Бува, бере уже і злість…
Іще за обрієм зима,
А журавля — огов! — нема.
Хіба дурний оте сказав:
« Для мене рідний мій рукав.
Своя сорочка біля тіла…
Мені моя найближча вілла…»
Народна творчість — не дрібниця.
Найкраще, як в руці синиця!…
Ніж он в безмежжі — журавель…
Проте захмарна акварель
Звабливо манить чоловіка,
Немов синицю лісосіка,
Як світлий простір журавля…
Ну, а землян усіх — земля.
І так було — було! — завжди,
Одвіку так жили діди.
Однак нуртує інша сила —
То там, то сям майструють крила,
Не тільки віз і грабельки.
« Крилаті люди» — диваки.
Щоб мати хліб, далекі предки,
Погорбилися біля грядки.
Тяжіли жадно до землі,
І так вмирали в кабалі.
Тому й слова не дивні ці —
« Найкраще те, що вже в руці».
Нам більш потрібен чорнозЕм,
Ніж той придуманий Едем,
Де раюватимуть по смерті,
І там ніхто не зможе вмерти.
Ага, спіймай он журавля!…
Буденно тягне нас земля,
Немов невільництва магніт,
Хоч жить на ній і мало літ…
Можливо, є безсмертя, Вічність…
Для когось — це лиш символічно:
І Бог, і суд, і ангеля…
… Я вибираю журавля!..
Й казково — світлу височінь,
Як образ Твій Святий…
…Амінь.

 

.* * *
Цій драмі вже багато літ…
Привіт, грядущі переміни!
Новий Мольфар біля воріт,
При чистім серці України.
Зринають докори гіркі,
Бо Віз зламався на розпутті.
Як кістка в горлі, ці байки
Про бочку меду на покутті.
Огульно ганить Лебідь Щуку,
А Рак назад собі бочком.
Із пущ північних каменюку
Он котить мстиво Сірий Гном.
Було би менш проблем і бід
На нашій славній Україні,
Якби ми йшли за БОГОМ вслід,
Як настановлено Людині.


* * *
Моя душа, мов цитадель,
Трима окружну оборону…
І раптом у душі… дуель…
Не за престол чи за корону.
Зійшлися недруги старі
На рингу серця у двобої.
Неначе буря на горі…
Щоб владу взяти наді мною.
Любов і Гордість — панни дві.
Стихії дві непримиримі,
Сліди задавнені й нові
В мені зоставили незримо.
Любов безжально спопеляє,
Немов огонь, усі гріхи,
Та спершу Гордість убиває…
На мить… на день… на всі роки…
Буває так, а чи інакше:
Де горда Гордість на коні,
Душа тоді не стане м’якша —
 Стоїть од неба вдалині…

Рубаї
* * *
Як нам, доле, пройти і по Страдній дорозі
Крізь терні колючі, крізь бурі та грози,
Стерпіти наругу в глибинах душі?
— Мудре серце шукає підтримки у Бозі.
* * *
І хоч сонечка бриль зліг на нижчу орбіту,
І дихав холодом вечір, мабуть, на півсвіту,
Враз теплінь принесло, наче з жерла вулкану…
Може, наше останнє це «бабине літо»?
* * *
Якщо пам’ять про маму ще душу воложить,
Якщо давності гріх іще серце тривожить,
Якщо сором діймає за слово гниле…
Отже, Бог Свою ласку до тебе примножить.
* * *
Ми з’явились в сльозах… І з плачем відійдем…
Хтось — в безодню вулкану. Хтось — в Божий Едем,
Де древо цілюще… І вічності Храм.
Де безтілесні духи втішаються Днем.
* * *
Якщо курочку рябу іще маєш ти,
І дім свій бажаєш від бід зберегти,
То б годилось надовго язик прикусити…
… Бо прийдуть за яєчком всевладні кати.
* * *
Три зозулі… з паперу. Прилетіли в… конверті
Любов, віра, надія? Немовби з безсмертя,
Три розмисли ласки із виміру серця…
Чи се птиці душі на Всевишнім мольберті?..
* * *
Є краса різна… Та мислі краса
Крізь час і крізь простір, крізь словеса
Незрадливо несе нас у пам’яті слід…
Мисль — се зоря, котра не згаса.