Творча зустріч

Віра СЕРЕДА

Творча зустріч та презентація нової ліричної збірки «На прощальний танок запросив листопад» запорізької поетеси, члена Національної спілки письменників України, лауреата премії імені Миколи Нагнибіди Запорізького обласного відділення Українського фонду культури Лариси Коваль відбулись у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Знаковою саме цього дня, особливо для пані Лариси, стала новина про ухвалення депутатами Верховної Ради України законопроекту 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Адже поетеса до 17 років послуговувалась і писала вірші російською мовою. Потім - пауза довжиною в три десятиліття. А з прийняттям Закону «Про мови в Українській РСР» у жовтні 1989 року переходить на українську мову в професійній, а згодом і літературній діяльності.
На зустріч із вишуканою поезією завітали учасники літературного гуртка «У світі книжок», учні Запорізького навчально-виховного комплексу №60 разом із директором Світланою Власюк і Запорізького правобережного професійного ліцею із бібліотекарем Іриною Лисицею. Барди Володимир Козеровський і Тетяна Богданова додали гарного настрою, виконавши низку своїх пісень на вірші Лариси Коваль. Організували захід Галина Власюк і Тетяна Мартиненко.

Оголосили  старт 

У Прес-клубі ЗОО НСЖУ відбулася прес-конференція для ЗМІ, на якій дали старт Шостому Всеукраїнському конкурсу молодої української поезії та авторської пісні "Хортицькі дзвони" ім.Марини Брацило та презентували Поетичний альманах "Хортицькі дзвони" - 2018 за участю переможців конкурсу - запоріжанок - Олени Ольшанської та Анни Іванової.

Всеукраїнський конкурс молодої української поезії та авторської пісні «Хортицькі дзвони» імені Марини Брацило вже п’ять років поспіль збирає під своїм дахом молоді творчі обдарування в галузі літератури та авторської пісні практично з усіх областей та обласних центрів України.

Конкурс "Хортицькі дзвони" заснований у пам’ять про українську поетесу й пісняра Марину Брацило, родом із Запоріжжя, яка трагічно загинула влітку 2013 року.

Фестиваль пам`яті

Віра СЕРЕДА

Ласкавим сонячним промінням, першими зеленими листочками, що почали лише пробиватися, духмяним цвітінням абрикосів, веселим щебетом пташок зустріла Одещина учасників Міжрегіонального літературно-мистецького фестивалю українського гумору «Степанова весна» (2019), присвяченого 111-ій річниці від дня народження видатного українського письменника й журналіста Степана Олійника (03.04.1908 – 11.01.1982).

Маршрут мистецьких заходів на Одещині традиційно проліг місцями, що пов’язані з життям і творчістю Степана Івановича. В Одесі майбутній сміхотворець здобував освіту й розпочав трудовий шлях кореспондентом у газеті «Чорноморська комуна». У мальовничому селі Пасицели, що на річці Тилигул він народився. До Левадівки, що в Миколаївському районі, родина Олійників переїхала, рятуючись від голоду. Саме в це село найчастіше потім приїздив письменник із дружиною й дочкою, щоби трохи відпочити від столичної суєти й набратися наснаги від спілкування з родичами й земляками.

Із різних міст України до Одеси, звідки розпочалися урочисті мистецькі заходи фестивалю, завітали численні гості. Із Києва прибула дочка Степана Івановича, натхненниця свята Леся Олійник. Батько пишався б її здобутками, нині вона - проректор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, секретар правління Національної спілки композиторів України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії імені Миколи Лисенка, доктор філософії. Із Лесею Степанівною приїхали народний артист України, лауреат премії імені Степана Олійника (1994) Анатолій Демчук і магістр Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, лауреат міжнародних конкурсів Тетяна Шевчук. Професійний артист розмовного жанру Ігор Чепіль приїхав із Івано-Франківська, член Національної спілки письменників України Леонід Куций – із Вінниці, член Національної спілки журналістів України, лауреат премії імені Степана Олійника (2013) Віра Юрик і член НСПУ й НСЖУ, лауреат премії імені Степана Олійника (2007) Пилип Юрик – із Запоріжжя.

На малу батьківщину Степана Олійника в Балтський і Миколаївський райони із гостями попрямували одеські письменники, члени НСПУ Віталій Бошков, Ірина Тома, Галина Могильницька, Олекса Різників, краєзнавець Василь Вельможко.

Лада ЗАВІРУХА

Коли ж говорити про гумор і його творців, як не у День сміху, – замислилися ми, тому і зустрілися з білоцерківським поетом-гумористом Віктором Євтушенком.

Про що говорили і що нового дізналися, далі в інтерв’ю «Тиждень».

– Вікторе Арсенійовичу, у вас дуже багато нагород і звань саме мистецького ґатунку і водночас уже 35 років ви працюєте фельдшером станції швидкої допомоги. Зрозуміло, що творча людина може не займатися винятково творчістю, проте все ж, хто ви за покликанням – медик чи письменник?

– Попри все, я вважаю, що медицина перемогла.

Спочатку я закінчив Білоцерківське медичне училище, і пішов навчатися в університет ім. Т.Г. Шевченка на журналістський факультет уже в досить солідному віці (коли отримував диплом, мені було 39 років), тому що відчував потребу у специфічних гуманітарних знаннях. Вони ж давали можливість проявити себе в літературі, а на той час я вже досить активно писав.

Я закінчив університет із червоним дипломом і мав пропозицію працювати журналістом, проте для цього потрібно було залишатися в Києві – дружина була проти. Крім того, якби я став журналістом, мене б, напевно, спіткала доля Гонгадзе – я не зміг би мовчати… Завжди як бачу – так і пишу. Тому медицина – це найкращий вихід для мене і, звичайно, те, що я досі працюю медиком, свідчить, що це моє покликання. Я просто не уявляю себе без медицини. 

Пилип ЮРИК

А вікна ж відчиняються всередину...

Після зловісного 2013-го ловлю себе на тому, що частіше думаю про друге грудня. Адже це – День народження Маринки. Так, української поетеси Марини Брацило. Вона прийшла в цей світ 1976 року, увірвалася в літературу на отому коні, якого шукала до золотої підкови. Влетіла яскравою зіркою на подив усім маститим і початківцям. Уже її перша книжка «Хортицькі дзвони» (1995) вразила незвичністю думки, образністю й метафоричністю. Причому, писала твори вона легко, невимушено, зрозуміло.

Довелося кілька разів бувати на засіданнях ЛІТО (літоб’єднання) в Запоріжжі, яке вела Марина Брацило. Атмосфера в ньому панувала навіть якась сімейна, як між рідними людьми. Тут же порівнював ЛІТО, на яке раніше сам ходив при одному з попередніх голів: там кілька майбутніх літераторів, мов цербери, готові були кожного «з’їсти» без хліба. Як я зрозумів тоді – вони були «гвардійцями кардинала», тобто, улюбленці голови. У Маринки ж кожен аналізував твір товариша доброзичливо, так само підказувала молодим колегам і вона: «Отут знайди краще порівняння чи метафору, а тут – кращу риму. Це в тебе – майбутній гарний вірш!» Розумів, що після таких слів молодій людині хочеться літати, шукати, писати ще більше й краще. Бо вона від Маринчиних слів підтримки ставала окриленою!