Випадковість змінює багато, та розкриває таланти

Оксана Заєць написала у передмові до своєї першої книги такі слова: Ти знаєш, що випадковостей у житті не буває!
І те, що ця книга в твоїх руках, – теж не випадковість. Усі події завжди чимось обумовлені, тільки треба дочекатися моменту, щоб дія визріла, вистоялася, як вино, тоді смак ії розкривається, розбурхує рецептори і залишає шлейф враження.
Ця книга - моя енергія! Енергія слова! Це не збірка заримованих думок. Це прожиті емоції! Це те, що не купиш за жодні гроші світу, якщо не відчуєш сам. Спробуй заглибитися, а потім поговоримо про те, чи варто...  Я ще три години тому не знав випадковість дасть мені шанс почути в Литві голос поетки з славного міста Прага в таких щирих та красивих словах поезію присвячену Батькові. То і я не можу трімати ці вірші при соби а дую їм крила щоб долетіли до ваших сердець. 

Петро Олар - кінорежисер

Автор - Оксана Бадера (Заєць)

Оксана Заєць Ти знаєш…

9


Ти знаєш, тату, вже цвітуть сади,
Тополі пахнуть і горить кульбаба.
А ти на нас вже дивишся згори,
І рай земний тебе уже не вабить...
Ти знаєш, тату, вишні - на врожай!
Так рясно вбрались у розкішні шати.
Великдень скоро, і морозам край...
Ще щось важливе мусила сказати...
Ти знаєш, тату, все у нас гаразд.
Здорові, ситі. Чом гнівити Бога?..
Але так хочеться, щоби іще хоч раз
Ти підійшов до нашого порога...

СЛІДИ ДУМОК

10


Час на порох стирає благенькі сандалії.
Давня мрія глибокими зорана зморшками.
З кожним кроком все важче вдається йти далі
нам,
Шлях не мостить доріжки гладенькими
дошками.
Не важливе все з пам’яті старанно витреться.
Тільки сни, мов священні корови незаймані.
З того сну, як із пастки, все важче нам
вирватись.
І майбутнє до часу лишається замкнутим.

 

 

МІЙ АНГЕЛЕ


Чому мовчиш ти так несамовито,
Мій ангеле? У нас усе було -
З тобою я завжди була відкрита,
Ти підставляв мені своє крило.
Про що мовчиш? Важкий твій путь зі мною?
Не раз мене витягував з біди.
Я за крильми, неначе за стіною,
Мій день і ніч зумів ти вберегти.
Про що мовчиш і відвертаєш очі?
Переді мною стомлене чоло.
Я підлікую крила, якщо хочеш…
Дивлюсь - а в нього лиш одне крило…

 

БУДЬ СОБОЮ


Сама собі не зрадь і не збреши!
Не будь, як всі, а просто будь собою!
Щасливий, хто сміється від душі,
Хто в злагоді зі власною душою.
Сама собою тішся і живи!
Живи для тих, кому є дорогою.
Люби життя, держи його, держи!
Нехай воно набудеться з тобою.
Тримай свою жар-птицю у руці.
Все швидкоплинне, час тече рікою.
Якщо ти станеш просто, як усі,
То хто ж тоді залишиться тобою?!


ХТО РУКУ ДАВ?


Хто підіймав, як падала навзнак?
Хто руку дав і хто підтримав словом?
Хто допоміг відбитись від атак
І хто був янгол, був не випадковим?
Так помовчім, на кожного свій суд.
Ти знаєш, біле просто очорнити.
Долати путь – ой, не легкий то труд...
І так важливо кожного простити.
Що таке холод? Просто брак тепла.
Що темнота? Вона - відсутність світла.
І зло лиш там, де ще нема добра.
І навіть тиша морем звуків квітне.
Так помовчім, я знаю, як болить.
А пам’ять можна лікувати снами.
Своє майбутнє ж буду боронить
Проникливими, теплими словами.

***
В дорогу похрещу тихенько спину.
І тихо всі молитви прокажу.
Ти - найдорожче, що я маю, сину!
Ти - наймиліше, що в собі ношу!
Перехрещу тихенько всі стежини,
Вготовані у світі непростім.
І з чужини моя любов долине,
Хай буде щастя у житті твоїм.
В дорогу похрещу тихенько спину.
Молитва стане світлом уночі.
Зернятко дороге, моя дитино!
Я – ангел, що у тебе на плечі.

***
Колись за мене просто помолись...
Скажи: вона була найкращою із грішних.
Любила світ, що їй до ніг стеливсь,
І щиро дарував щедрот Всевишній.
Колись про мене з теплотою слів
Скажи: моя рідненька, ти уже на небі.
Молись за мене десь серед світів!
Я помолюся тут тихесенько за тебе!
.......................
Колись за мене, сину, помолись...


МАМИНА ПАСКА


На крапельці
Свяченої води
Замішувала
Мама паску.
Тихесенько
Читала молитви,
Просила
Про небесну ласку.
Вона молила
Бога про добро,
Про мир,
Щоб не хворіли діти.
На стіл щоб хліб,
До хліба щоб було.
Не вміла лиш
Собі просити.

 

БАТЬКАМ


Ну, як вам там? Мабуть, нема зими,
Ані морозів, ані сірих буднів?
А нам тут додалося сивини,
Але дарма, усі ми перебутні.
Ну, як ви там? Чи гріють небеса?
Чи всі привітні і чи рай вас горне?
Бо в нас за хвилю вибухне весна,
Та йде війна. Все поруч: щастя й горе.
Ну, як ви там? Десь ділись всі слова,
А чи ніхто тих слів ще не намислив...
Заплакалася свічка воскова,
І їй несила втрату цю осмислить.

 

МАМО...


Ось, мамо, за вікном уже весна
Спішить шалено, навперейми літу.
Ловлю очима стрімкість, а вуста
Про це з тобою хочуть говорити.
Ось, мамо, діти вже давно зросли.
З синами поруч я вже маю доню.
Щаслива в дітях, люблячі вони,
Та згадую завжди твої долоні.
Ось, мамо, наш старий біленький дім.
Всі розлетілись, жде нас на гостину.
А я малюю образ рідний твій
І бачу хустку синю біля тину.

 

***
Погана звичка - звикнуть до життя.
Байдужості життя не пробачає.
Чекає на взаємні почуття,
А без взаємності свій сенс втрачає.
Погана звичка - звикнуть до життя,
Не можна бути звиклим до любові.
Не можна звикнуть до серцебиття,
І до пролитої ніяк не звикнеш крові.
Погана звичка - звикнуть до життя.
Крім сірих, в ньому барви кольорові.
Буденності отруйні відчуття
Нас проковтнуть на половині слова.
Погана звичка - звикнуть до життя.
А світ на часу натиска педалі -
І не помітить він, що нас нема...
Потягнемо свою байдужість далі...

 

ЛАСТІВ’ЯТА


З гніздечка вилітають ластів’ята.
Гаптують простір молодим крилом.
Високо линуть, вперто і завзято,
Зшивають горизонти над селом.
А небо стелить їм стрімкі доріжки -
То вниз, то вгору, пружні, як струна.
Не треба птаху ні батіг, ні віжки,
П’янить свобода більше від вина.
З гніздечка вилітають ластів’ята.
Так діти покидають свій поріг.
Вони ідуть, щоб цілий світ пізнати.
Молитву вслід читають матері.

 

СИНАМ


Лети, мій сину! -
Світлі небеса!
Лети, мій сину!
Я хрещу стежину.
Любов на світі
Творить чудеса.
Моя молитва,
Знай, про тебе лине.
Лети, мій сину!
Ти моє зерня.
Лети, мій сину!
Ти моя пташино.
Не просто мама,
Я – твоя броня!
Моя любов назавжди,
До загину!

 

ЧУЖІ ГРІХИ


Не рахуймо чужі гріхи!
Їх давно вже без нас полічено.
І вони, як cліпі птахи,
Синім небом летять скалічено.
Не чіпаймо чужу печаль!
Її суті ніким не вивчено.
І не треба дурних повчань,
Бо усі ми тим смутком мічені…
Не радіймо чужій біді!
Її друзками небо січене.
Лиш молімося, - не святі.
І життя собі не позичили…

 

ЧАС


Цок, цок! Як коник скаче час.
Цок, цок! Гарцює по бруківці.
Цок, цок! Минає хвацько нас
І через шкіру точиться по цівці.
Цок, цок! Летить за роком рік.
Цок, цок! Вистукує чечітка.
Нейрон нейрона пхає в бік,
Наш час іде, як смаковита плітка.
Цок, цок! Плоть множиться на час.
Цок, цок! Ці оберти неспинні.
Цок, цок! Уже не рок, а джаз.
Плетуться часу сіті павутинні.


ПОСИВІЛИЙ СПОМИН


В старій хатині посивілий спомин
Геть павутинням заснував свічу.
Збирає дощик викривлений комин,
Напитись хоче крапель досхочу.
Вросли у стіни вицвілі ікони,
До них колись молилися живі.
Горбата стріха мовчки б’є поклони,
Щоби утримать хвилі дощові.
Стомилась тиша німувати в домі.
Вікно стомилось од низеньких стель.
Але ікони промовчать про втому.
Вони останні ангели осель.

 

БАБЦІ


Бабця Палажка і бабуся Степка!
Тернова хустка, в зморщечках чоло.
Життя для вас здавалось часто пеклом.
Біди було. Ох, Божечку, було!
Везли вас у вагонах, стіни - іній.
Морили тифом, били в таборах.
І ваші руки ліс рубали синій.
Вам розпинали віру на вітрах.
Палажко, бабцю, і бабусю Степко!
Де біла хустка? Вишитий фартух?
Ох, як непросто, Господи, як терпко
Було нести вам український дух!

 

МОЯ ХАТИНО
Моя хатино, біла і проста.
Де в кожній дошці код мого дитинства.
Промовиста і чиста доброта,
Тут споминів розсипане намисто.
Моя хатино, прихисток тепла.
В тобі витає дух мойого тата.
У снах своїх я дівчинка мала,
Іще на ласку й на любов багата.
Моя хатино, храм родинних душ.
Ти знала щастя, знала ціну горю.
У часу я прошу - тебе не руш!
Ти - оберіг, який ношу з собою.