ТКАЧ Михась

|

tkach80 98

Михась (Михайло) Михайлович ТКАЧ народився 19 вересня 1937 року в селі Сахнівка Менського району на Чернігівщині. Після закінчення семирічки деякий час працював у колгоспі обліковцем рільничої бригади, служив у армії. Демобілізувавшись, закінчив вечірню Ленінівську середню школу, Ніжинське училище механізації сільського господарства, заочно Ніжинський технікум механізації, працював трактористом, помічником бригадира тракторної бригади. У 1964 році приїхав до Чернігова. Спочатку поглиблював свої знання в жанрі живопису самотужки, а згодом вступив до Московського університету мистецтв на факультет малюнка і живопису (заочно). Працював на посаді художника-реставратора в історичному музеї імені Василя Тарновського, художником- оформлювачем на заводі синтетичного волокна, у будівельному тресті. Після закінчення Остерського  будівельного технікуму - майстром, виконробом, інженером-проєктувальником. Створював проєкти індивідуальних будинків. Видав технічну книгу «Ремонт і спорудження будинків на замовлення населення». Тоді ж з’явилися перші образки, новели. Дебютував у журналі «Вітчизна» у 1973 році оповіданням «Неспокій». Перша книга прози «Сонячний полудень» побачила світ у видавництві «Молодь» у 1979 році. На початку 90-х років ХХ століття Михась Ткач був активним учасником заходів, спрямованих на утвердження нашої незалежності, працював відповідальним секретарем Товариства української мови ім.. Т. Шевченка( Нині «Просвіта».) Тоді ж ініціював об’єднання місцевих літераторів і за підтримки колег створив незалежну громадську організацію — літературну спілку «Чернігів» та заснував журнал «Літературний Чернігів».

Автор книг прози «Сонячний полудень» (1979), «Світле диво» (1987), «Дике поле» (1994), «Гірка ягода калини» (1996), «Веселий Штанько» (1997, перевидання, 2007) «Відлуння душі» (1999), «Багряні громи» (2004), «Осінні акорди» (2006), «На зламі століть» (2007), «Спадок» (2011), «Зерна слова» (2012), «Хочеться грози», «Зойк сови» (обидві – 2015), «Малярство» (2016), «У проміжках дерев» (2018), «Твори в трьох томах» (2019); книг для дітей «Святковий ранок» (1993), «Зимові сюрпризи» (2002) «Ласий ведмідь» (2005), «Анюта» (2007). Окремі твори перекладені англійською, російською і болгарською мовами.

Співупорядник антологій «Чернігівська Шевченкіана», «Ужинок за сорок літ» (твори письменників Чернігівщини), «Толока». Упорядник збірки спогадів «Моє життя» емігранта Павла Пришиби та життєпису «Ганна Барвінок».

Твори М. Ткача увійшли до хрестоматій, антологій та посібників з української літератури. Хрестоматія « Українська література для дітей» (Ласий ведмідь, Як кіт перехитрив вовка, Веселий Штанько, Зимові сюрпризи) Рекомендована міністерством освіти для вищих навчальних закладів. Упорядник Оксана Гарачковська. Антологія українського автографа «Віщі знаки думки, серця і руки.»(Проєкт Володимира Качкана), «Антологія творів лауреатів премії ім.. М. Коюбинського»( « Зор»яна ніч, Літнього вечора, Сині очі Маньки), антологія письменників Чернігівщини «Ужинок за сорок літ»(Спадок, Мелодія обірваної струни), альманах «Литаври», 2016( Лебедині крила, українською і англійською мовами), альманах « Литаври»2017(На Великдень, Давай романтику) Друкувався в журналах « Київ, Хортиця, Дзвін, Склянка часу, Літературна Україна та інших періодичних виданнях.

Багаторазовий переможець обласного літературного конкурсу «Книга року».

2007 вийшла книга про його творчість «Світ правди і краси» літературознавця Володимира Кузьменка, збірка літературознавчих статей про письменника «Від любові до болю» (2013, упорядник В. Сапон).

Засновник і голова журі обласної літературно-мистецької премії ім.. Леоніда Глібова

Член Національних спілок письменників та журналістів України. Заслужений працівник культури України. Лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди, імені Миколи Гоголя, імені І. Кошелівця, ім. Олеся Гончара, обласної літературної премії імені Михайла Коцюбинського.

Нині Михась Ткач очолює Літературну спілку « Чернігів» та редагує літературно-мистецький журнал « Літературний Чернігів»

Живе в Чернігові.

 

 

Михась ТКАЧ

 

ТВОРИ

 

 

                  ХОЧЕТЬСЯ ГРОЗИ

 

                                                              Оповідання, новели

У книзі „Хочеться грози” Михась Ткач і новий, і водночас упізнаваний. Цікаві сюжети обіцяють читачам чимало естетичної насолоди. Твори його просякнуті відчуттям гіркоти й водночас радісного замилування красою світу. А ще гострим бажанням об’єднати душу з розумом і тим самим зробити життя прекраснішим.

Художній світ письменника багатий і різнобарвний. У ньому наявне потужне гравітаційне поле поетичного мислення автора, яке заряджає читача енергією діяння. Його ліричне прозописьмо – явище неординарне й самобутнє в нашій літературі. З оповідань і новел письменника постає людина із чуйним серцем, зірким поглядом на світ, неповторна особистість, яка «натхненно і мудро творить ходу» (В. Симоненко) – наперекір грозам.

 

НАПЕРЕКІР ГРОЗАМ

Михась Ткач, один із яскравих і самобутніх сучасних українських письменників, належить до тих самокритичних натур, які ніколи не бувають цілковито вдоволені зробленим. Натомість боляче картають себе за марно розтрачувані дні, мізерну продуктивність, скромний резонанс від написаного серед читацького загалу. Впродовж десятиліть він прагнув реалізуватися в різних жанрах: писав вірші, гумор, оприлюднив кілька повістей («Недописаний портрет», «Гірка ягода калини», «Веселий Штанько», „ Очі зеленого гаю”, історію свого родоводу «Пахне любисток і м’ята», добірку казок та книг для дітей («Світанковий ранок», «Зимові сюрпризи», «Ласий ведмідь», «Анюта»), чимало ліричних нарисів, публіцистичних творів, культурологічних розвідок, передмов, рецензій. Здебільшого на всіх його творах лежить карб непересічної особистості й таланту.

Проте мистецьке обдаровання прозаїка – багато висловити, мало сказавши – виявилося найяскравіше в жанрі новели та оповідання, які він розробляв у руслі як класичної української жанрової матриці, так і експериментував із широкими можливостями малих прозових форм (символічною образністю, експресивною, сугестивною, психологічною манерою письма тощо).

Михась Ткач щасливо оминув період учнівства (принаймні, у читача залишалося таке враження), визрівання, він прийшов у письменство вже сформованим майстром з чудовою мовою, відшліфованим стилем і ледь вловимим присмаком В. Стефаника і Гр. Тютюнника.

У видавничій рецензії на рукопис першої книги М. Ткача відомий письменник Володимир Дрозд констатував: «Я не знаю, хто за фахом Михась Ткач, але його умінню висловлюватися „літературно” можуть позаздрити навіть деякі професіонали. Він уміє грамотно і досить точно побудувати фразу, мова його творів справді українська, а не той суржик, яким рясніють рукописи початкуючих. Більше того, він досить майстерно надає тій мові поліського колориту. І я б сказав ще більше: у декількох своїх новелах – „Гаряче літо”, „Дорога на село”, „Хочеться грози” – автор піднімається на такий рівень літературної майстерності, що навіть дивуєшся, як це досі за них не вхопилися хоч би часописи».

Зауважимо, що видавнича рецензія була написана В. Дроздом 12 березня 1975 р. на рукопис М. Ткача під заголовком «Світло в долонях», а книга вийшла чотирма роками потому під іншою назвою – «Сонячний полудень». На жаль, ті твори, які В. Дрозд назвав кращими, так і не потрапили до першої книги прозаїка. Щоправда, критика зустріла її публікацію в цілому дружелюбно, засвідчивши появу в літературі не пересічного початківця, а цілком сформованого письменника зі значним життєвим і творчим досвідом.

Михась Ткач є майстром лаконічного слова, місткого образу, густої акцентованої подробиці – художньої деталі. Великою питомою вагою, багатозначністю художньої деталі позначені навіть самі назви його новел та оповідань. «Позика», «Вдова», «Доля» та інші заголовки, як лейтмотив, як приспів у пісні проходять через увесь твір, закликаючи реципієнта ще раз замислитись над гіркими уроками нашої минувшини й трагічними реаліями сьогодення.

Характерна риса мови прозаїка – лапідарність, надзвичайна художньо-смислова сконденсованість, ущільненість письма. Створення такого тексту вимагало від письменника титанічної праці над пошуком найточнішого слова.

Олесь Гончар говорив, що твір малої епічної форми – як ракета: один грам зайвої ваги – і вона не злетить. У новелах та оповіданнях Михася Ткача якраз все на місці й немає нічого зайвого – все, як на космічному кораблі.

І ота стриманість, органічність звучання фрази відчутна в кожному рядку його прозописьма, спресованого в тугу пружину. Прозописьма аскетичного «не тому, що воно художньо бідне, а тому, що   х у д о ж н ь о   с п о в і д н е» (Г. Штонь).

Михась Ткач будує твір так, як у давнину будували собори – акустика його текстів дивовижна. Мовлене слово не має кінця, воно заповнює собою простір, підсилюється ним і увиразнюється, і, навіть коли стихає для слуху – його присутність відчувається, немов у літню спеку відчутне наближення грози. Чи не тому й героїні одного з оповідань, що дало назву книзі, «…хочеться грози! Як в дитинстві: аби горіло в спалахах небо, гула канонада і дорога кипіла від зливи. Щоб бігти, як раніше, тій грозі наперекір, сміятися, як сміється сонце, мокнути до рубця, а потім чекати тепла, так чекати, як це вміють тільки птахи…».

Михась Ткач завжди залишався самим собою. Змінювалися часи й література, але і в перших новелах і в книгах «Спадок» та «Зерна слова», оприлюднених нещодавно, автор угадується безпомилково. Він один із небагатьох українських письменників, хто й сьогодні може включати до своїх видань «Вибраного» практично все, що написав за радянської доби. Йому немає за що соромитися. Щоправда, чимало з тих творів, скажімо, таких як «Покалічена душа», «Смерч», «Дике поле» та інші – речі «шухлядні», які й не могли бути надрукованими в тоталітарних умовах, бо в них біль за спустошену Україну, за розтоптану душу нашого народу, на якій так щедро ростуть бур’яни.

Окремі критики звинувачували прозаїка в надмірному, свідомому чи несвідомому так званому культивуванні, надто ж якомусь «сусальному» обожнюванні сільських дядьків та тіток, бабусь, парубків і дівчат.

Понад століття тому В. Стефаник, один з найглибших і найтрагічніших митців, які писали про українське село, сказав якось, що своїми оповіданнями він прагнув «струни нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоб з того вийшла велика музика Бетховена». І додав при цьому: «Це мені вдалося, а решта – це література». Але видобути з селянської душі «велику музику Бетховена» – значить і почути, вловити в цій душі щось споріднене з нею. Бетховенське тут означає сильне, пристрасне, чутне на цілий світ, уособлене засобами художнього письменства так, щоб у людині праці, у звичайному селянинові пізнав, відчув себе кожний, хто має свої рахунки з несправедливим устроєм суспільства, адже людина, що працює на землі, злидарює.

До Михася Ткача наша література, здається, майже не впускала в себе персонажів, які живуть за межею бідності, не помічала «бомжів», наркоманів, високопосадових пройдисвітів, «покалічених душ». Доводилось навіть чути: мовляв, навіщо про таке писати? Чи не краще – фіксувати лише те, що навчає людину доброму й корисному?

Можливо, й краще. Проте, хто заперечить, що, скажімо, твір про повію чи злодія не навчає доброму й корисному? Гадаємо, суть у тім, що хоче сказати своїм твором письменник, що, зрештою, він думає про людей і життя.

Варто підкреслити, що Ткачева творчість навіть у похмурі для України часи багряними громами пробуджувала в спраглих душах читачів світле почуття любові до рідного краю. І в цьому непроминальна вартість художнього доробку письменника.

Втім, світлих кольорів, сонячного проміння, добра і любові в новелістиці М. Ткача, значно більше.

Слова «спадок», «душа» – одні з найулюбленіших у прозаїка, зустрічаються вони чи не в кожному творі: чи то дають заголовок оповіданням та новелам, чи то ідентифікують серцевину змальованих персонажів. Знайдено не просто слова – епіцентр, до якого тяжіють напружені пошуки письменника в осмисленні сутності нашого перебування на цій землі. «…Я лишаю вам у спадок цю святу землю, майбутнє…».

Художній світ Михася Ткача багатий і різнобарвний. У ньому наявне потужне гравітаційне поле поетичного мислення автора, яке заряджає читача енергією діяння. Його ліричне прозописьмо – явище неординарне й самобутнє в нашій літературі. З оповідань і новел письменника постає людина із чуйним серцем, зірким поглядом на світ, неповторна особистість, яка «натхненно і мудро творить ходу» (В. Симоненко) – наперекір грозам. 

Володимир КУЗЬМЕНКО, доктор філологічних наук, професор

 

 

 

                                   Вечірній світ

 

СТОПТАНІ   ЧОРНОБРИВЦІ 

– Шу-у-шугу! – вривається зненацька, немов злодій, осінній вітер на подвір’я, шарудить десь під стріхою, нараз своєю холодною рукою обнімає Улянці, що тулиться на ганку, босі ноги і вмить кудись зникає. Віщун-невидимка? Не впіймати його, не угнатися...

Вискалилося сонце – наче золотий дощ упав на вузеньку грядку чорнобривців під вікнами. „І в мене, як у мами зацвіли гарненько”, – пораділа дівчинка. – Як у мами...” – зупинилася на думці, мрійні оченята пригасли. Десь взялася хмарина, аж потемніло побіля хати. На дитячому серці – смуток. Опустила голівку Уляна – дихання зупинила уява. Рік уже, як бачить маму тільки в снах, як чує її голос повсякчас у собі. А то – лише згадка... „Добре, що тато повернувся! Що б ми робили з Іванком?” Впам’ятку їй і досі той день, коли його відправляли на заслання. І вона йшла услід за підводою тоді, мама плакала... „ Це років п’ять тому?.. – задумалася. – Мені тоді вже було шість, а Іванкові – всього один.” Уявила братика: такий худенький і блідий-блідий та засмучений.

Нараз принишкла. Біля воріт – тривожний гомін... Холодом війнуло на дівчинку, аж затремтіла. Затаїла подих.

Вона чула ці голоси вже вчора...Серед ночі застугоніло в двері. Батько вийшов з хати, обізвався в сінях:

- Хто?

- Одчиняй. Місцева влада.

Уляна, що вискочила услід за батьком, по голосу впізнала сільського активіста Овдія, сусіда, що оббирав льохи, а на тому тижні зняв хреста на церкві.

- А чого це влада вночі?

- А того! Одчиняй – розкажемо, - обізвався той же голос. – Один уже взнав... – почувся смішок за дверима. Стало розуміло, що він не один.

Уляна похопилася: „Тату, не відчиняй! Тату...” То був не голос – крик дитячої душі. Серце сполохано забилося, бо чула страшне про сусідів.

Вночі вивели сусіда Степана до колодязя... Старенький батько вискочив услід, умовляв: „Розстріляйте мене замість сина, у нього шестеро дітей”. Упав до ніг Овдія – не помогло.

Дівчинка трясла батька за руку, аби той не зробив помилку. Та він і сам добре розумів, з якими намірами прийшли ці люди. Намацав під старим пальтом рушницю, яку приховав ще п’ять років тому, клацнув затвором. Постояли трохи – пішли...

Згадка – мов блискавка. „Це знову вони –„ бригада!” – сполошилися. Шкрябнула хвіртка – обімліла. Підхопилася, щоб попередити батька, проте не встигла.

Троє місцевих активістів, серед яких був і Овдій, разом з нею увірвалися в дім. Один з них ухопив на ліжку сонного Іванка і жбурнув у прочинене вікно. В ту ж мить батька збили з ніг, навалилися на нього втрьох, зв’язали руки і повели з хати. Овдій, що виходив останній, зняв біля порогу кожух і накинув на свої плечі.

- Не стріляйте татка, не стріляйте!.. – в розпачі кричала Уляна, вискочивши на вулицю.

- Там Іванко, доню, Іванко... – обізвався батько, оглянувся біля воріт і пішов, зі скрученими за спиною руками, до підводи.

Уляна вибігла на город: братик сидів скоцюблений під кущем смородини і розтирав кулачком брудні патьоки на обличчі. Тихо схлипував.

- Де болить: - допитувалася в нього сестричка. Хлопчик мовчав.

- То – комнезами... Знову нашого татка забрали... – пожалілася братикові, бо більше не було кому. Далі обняла його і повела до хати.

Та не встигли діти оговтатися, як біля двору знову вчулися чоловічі голоси, лайка. На дорозі заторохкотіли вози. Хтось розчинив ворота навстіж, і кілька підвід заїхало на подвір’я. Відтак заполонили все довкола, стоптали смородину, чорнобривці. Перелякані діти поховалися в хаті, але Овдій вивів їх на город, аби не заважали. Бо вже четверо чоловіків здерлися на дах і почали шматувати солом’яну стріху: курява стовпом піднялася на обійсті. Хата на очах у дітей вмить змінилася – засвітила ребрами. Їм важко було збагнути до кінця, що на обійсті діється. Розгублені і безпорадні блукали довкола, як на пожежі. Плакали обоє. Уляна, розтираючи гарячі сльози, благала чоловіків не займати їх оселю, поки не прийде батько, однак на те ніхто зважав. Тоді вона ухопила Овдія за руку, сподіваючись на увагу сусіда, але той пхнув дівчинку...

- Куркульська погань! – кинув злостиво. – Будеш заважати – до білих ведмедів відправлю...

Під обід лишилися тільки стіни – почали розбирати їх. Важке паліччя з гуркотом падало на землю. Деякі колоди від удару розвалювалися навпіл. Всю деревину вантажили на підводи і вивозили з двору...

Над будинком розгулявся дикий смерч. Розтягували навіть хатні речі. Гребли все, що попадало під руки. Цінніше розносили по домівках... Брали доти, поки було що брати.

Під кінець дня хата зникла... Тільки лишилася піч, від якої сумно височів у небо бовдур. Деінде валялося стареньке збіжжя, лежав битий посуд. Дерев’яний рундук, на якому любила сидіти Уляна, перекинутий лежав осторонь. Його чомусь „будівники” нового життя не взяли.

Надворі сутеніло, накрапав дощ – холодний, колючий. Діти налякані, вбиті горем, не маючи над головою даху, позалазили під піч.. Іванко притулився до краю темної дірки і помітно тремтів.

- Тобі страшно? – спитала Уляна.

- Страшно-о... – протягнув хлопчик. Губи його помітно ворушилися - Ти бачила? Чорнобривці наші стоптали... – мовив ображено і заплакав.

Дівчинка обняла його, притисла до себе.

- Не плач. Ти ж великий хлопчик. Тато прийде, то нас захистить. От наказаніє! Не розмазуй бруд по щоці, - посварила. Потім витягла з вузлика шкоринку хліба, яку підібрала на спустошеному обійсті, розламала навпіл і віддала одну половинку Іванкові. Враз зовсім поруч загавкав собака, і вони, сполохавшись, полізли в глибину підпіччя.

Насувалася ніч...

 

МАРЕВО НОЧІ

Мати розповідали: свистів вітрами березень, пуп’янилися верби, а голодний сорок сьомий рік, як злодій, нишпорив по хатах вдів та вимітав останні запаси. У Оксани, засмаглої мов циганка, що мала чорні буйні коси, та не мала щастя і жила з дітьми у старенькій хатині, дах якої вже світив ребрами, не було чого вимітати — одні голісінькі полиці та порожні горнятка.

Була неділя, відбувалися вибори. Підхопилася вона ледь почало сіріти, одягла чистішу спідницю і вискочила на вулицю. А люди вже їй   назустріч:

—        Ось йдіть, Оксано, швидше! Там ситець дешевий дають...

—        А   кільки   нема?

— Кажуть,   була   —   розібрали.

— І коли вже вони встигли? — зітхнула жінка.

Поки бігла до школи, то тільки й думала про ту кільку. Мала карбованця, — відколи його береже! — думалося, що візьме трохи солонини, і буде дітям засмачина. І ось тобі – розібрали! «Проспала»,— дорікнула сама собі. І така досада підступилася, що аж в грудях заболіло. 3нала ж бо – нема вдома за що руки зачепити. Хоч пробі кричи. Зосталося ще трохи висівок та крохмалю з гнилої картоплі, але ж наскільки того   вистачить?   Та   й ті   оладки, що пече вона   з тих висівок, самій в горло не лізуть. Меншенький жує-жує їх, а тоді покладе та: «Я, мамо, хліба хочу...» Стоїть і плаче. «Їж, дитино, бо заслабнеш, то що я тоді з тобою робитиму?» — благає його Оксана, а серце наче ножем хто ріже.

«І минулого року було скрутненько, але ж не так. А це дожилася — ні хліба, ні молока. Хоч би корова швидше отелилася»,— подумала. Розуміла — трапиться щось з корівкою, то не дотягне вона до нового врожаю. Діти вже від недоїдання так схуднули, що страшно на них дивиться. І сама вона висохла, знесилилася — світ божий немилий. А ще душа болить і за корову, бо нема і їй чого дати. Сінце яке мала, то згодувала ще до нового року. А тепер що — рубає кукурудзиння, яким хату обставляла   на   зиму, та стріху   скубе.

Всю дорогу горіло в думках: де його що взяти? Куди податися, щоб вижити? Бо чекати їй допомоги нізвідки. Сама, як палець. «Якби не той мінімум, то подалася б на чужі села, найнялася — не пропали б з голоду. Що я вже така ледащо? А так — йди і йди в поле день у день. Демид той ладен на тебе ярмо надіти», — згадала бригадира. Підвела голову. Біля школи гучномовець аж захлинається піснями, на парканах червоні транспаранти. Прочитала по складах: «Вся влада Радам!» «Чого це їм уся влада? А нам що? Робити тільки?..» — подумала. Навіть не відчула звідки воно взялося. І тут в голові промайнуло таке, від чого аж страшно стало самій... «Голосую — значить підтримую»...

Зайшла   до   приміщення,   спинилася   біля   дверей.

—        Підходьте, Оксано, сюди до нас, — покликав її хтось з тих,   що   сиділи   за   столами.

Підійшла, будучи все ще в полоні своїх думок. А коли в руках опинилися бюлетені, то не подалася до урни, де салютували школярі, а наблизилася до свого сусіда Максима, що задумливо стояв біля вікна. На рукаві у нього була червона пов’язка.

— Максиме, — обізвалася, — порадь мені кого тут дописати, щоб жити   нам   стало трохи легше? Ти людина грамотна, то краще мене знаєш.

Той   спохмурнів,   помовчав,   а   потім:

— Я   б тобі не радив, Оксано, це робити. Хіба тим що зміниш? А коли вже хочеш, зайди онде за ширму — кого викреслити, а кого дописати сама вирішуй. Тільки не хвалися   про   це, — застеріг.

Оксана, хвилюючись, ніби злодій, зайшла за червоне полотнище ширми, взяла олівець, що лежав на тумбочці і, не читаючи прізвищ, затерла всі підряд. Хотіла, було, йти далі, — спам’яталася. І на всіх трьох папірцях, які тримала в руці, написала: «Терещенко Максим». Потім швиденько кинула їх в урну і подалася до виходу. Члени виборчої комісії порпалися заклопотано в паперах — яке їм діло до неї. «Хай! Потім побачать, то щось зміниться...» — подумала уже надворі.

Йдучи додому одне тримала в голові: чи задоволений буде Максим, що вона його дописала? Знову згадала оте гасло, що бачила біля школи: «Вся влада Радам!» «І чого вони так пишуть? Сміються з нас? Та як сміються! — про себе відмітила. І тут пораділа: — Викреслила найголовнішого — буде по іншому. А може й Максима поставлять?» Вона не уявляла, як це має відбутися, хто і коли призначатиме її сусіда, однак вірила в те, що не хтось інший, а він керуватиме. І не стільки вірила, як хотілося, аби так було. «Тоді легше жити стане. Авжеж! Більше даватимуть на трудодень — доки ж його даром робити?! І дітей не гонитимуть з поля, не судитимуть за оті колосочки».

Доки бігла до хати, доти й тішилася солодкими думками, як дитина фантазувала — наївності не було меж. Вже й вдома не виходив з голови її вчинок. Груди розпинало почуття тривоги і надії. Їй так хотілося, щоб злостива доля відступила, щоб кращим стало життя, щоб діти не голодували. «Хоч би трохи легше, хоч би трохи легше!» — стугоніло в грудях зболене серце.

До вечора топталася у дворі — неділя та й вибори ж, то бригадир не витурив у поле — все заглядала до хліва: чи не отелилася корова? Боялася прозівати. Бо хоч і не дуже було холодно, а все-таки розуміла, що телятко треба занести в хату та зігріти. Вже й стемніло, діти повкладалися спати, а вона не лягала. Ото посидить-посидить — і до корови. А надворі така ніч: зорі, мов проліски, квітують над селом, місяць у вербах заплутався і горить. А жаби ніби змовилися — так лунко перегукуються на рудці їх голоси! Стояла жінка та дослухалася. «Тепло буде! Як це його город доведеться порати? Ні картоплини, ні зернини...» — думалося.

Вже опівночі, як знайшлося телятко, то занесла його в хату, попоралася біля корови, зачинила хлів і, тамуючи в грудях втіху (слава Богові, що все гаразд), спинилася біля порогу. І тільки тепер відчула страшенну втому: ледь на ногах стояла. «Як це його пережити весну?» — засіло боляче в грудях. Згадала про вибори. «Якщо Максима призначать, то піду до нього і скажу: допоможи! Дай сиротам хоч який пуд хліба. Він не відмовить». Підвеселила себе думками, хотіла йти в хату, вже й за клямку взялася — зупинилася. На вулиці враз загуркотіло, так ніби машина під’їхала до Максимового двору. Спинилася. Хряпнула хвіртка, хтось застукотів у його вікно. «Чого це так пізно — дня не буде чи що? — здивувалася Оксана. Зайшла до хати, запалила каганця — діти спали.

На долівці, закинувши голівку, дрімало телятко. «І чого вони до нього серед ночі?» — знову подумала. І тут хтось загрюкав у її двері. І з такою силою, що в жінки похолоділо в грудях.

— Хто   там?   —   обізвалася   Оксана.

Вийшла тихесенько в сіни і завмерла.   Стук повторився.

— Відчиняй!   Своя   власть...—   почулося.

Жінка вагалася. Стояла серед сінець, а зрушити з місця була не здатна — наче закам’яніла.

—   Це з сільради, Оксано, відчиняй. — На цей раз голос ніби здався знайомий. «Наче Сергієнко, голова сільради?» — подумала. Згадала, що на виборах у школі він сидів за окремим столиком і щось писав. Трохи оговтавшись, відтягла засув. Двері розчахнулися, дихнуло нічним мороком, і три постаті враз оточили її в сінях. Блимнув ліхтарик: Оксана з розпущеним волоссям (збиралася спати), в самій сорочці і босоніж, стояла спантеличена і зовсім розгублена. В очах застиг страх. Один з них спинився у дверях, наче загородив вихід — то Сергієнко. А ті двоє, що підступилися до Оксани, були чужі. Обоє високі, у чорних плащах, а на обличчях — в темряві жінка помітила — хижа гримаса.

— Хай Бог милує!   Я аж злякалася...— мовила Оксана, ще   не розуміючи   нічого.

І   тут   почула   грізне:

— Збирайся!

Щось шпигонуло в саме серце Оксані: «Куди збиратися — ніч глупа?» Відступилася, хотіла йти до хати, але один з тих, що стояв поруч, затримав її, узяв міцно за лікоть.

— Поїдемо   до   сільради   — розібратися   треба...

— Що там розбиратися? І чого зараз, а не вранці? — не погоджувалася Оксана. Вона відчувала, що її підозрюють, але в чому — не могла збагнути. — Іване Петровичу, — глянула тривожними очима на голову сільради, — у мене ж діти, телятко тільки знайшлося. Я ще не лягала — ледь на ногах стою. Нікуди я не поїду!

— Треба їхати, Оксано, — обізвався нарешті Сергієнко.

Один з них прочинив хатні двері, світло від ліхтарика вихопило з темряви закопчену піч, порожні чавунці на долівці. Заскрипіли на полу дошки, де спали діти. «Прокинулось котресь, — подумала Оксана. — Треба йому світити? Совість така...»

Хриплуватий   голос   домагався:

— Поїхали...

— Я вам сказала, що нікуди не поїду. Хоч ви тут мені на голові ставайте. Що я таке зробила? — обурювалась жінка.

Ті двоє, що стояли поруч, взяли Оксану під руки і силоміць вивели з сінець.

— Що ви робите? Я буду кричати! — зарепетувала вона. Сіпнулася, щоб звільнитися. — Пустіть! Люди-и! — гукнула. Її зойк, як дзвін, сколихнув нічну тишу — і стих. Один з тих, що тримав Оксану під   руку,   вдарив враз її якимось твердим предметом   в бік так сильно, що від   болю вона заніміла, зігнулась якось незвично і, тамуючи сльози, покірно попленталася   з   ними до хвіртки.

На вулиці, мов примара якась, стояла машина. Жінці звеліли сідати.

Вона просунулася всередину — і від подиву здерев'яніла. На задньому сидінні побачила ...Максима. Він зігнувся, опустив очі. Поруч нього сидів незнайомець у чорних окулярах.

— І ви тут, дядьку? — обізвалася Оксана. І більше ні слова. Максим мовчав, дивлячись на жінку розгубленими очима.

Машина рушила — і дворище Оксанине немов хто одрізав перед очима. В грудях запекло, наче душу хто розкроїв навпіл. «Хата ж незамкнена, діти, худоба — все напризволяще. А коли я повернусь? Що буде далі?» — мучилася жінка в здогадках, шукала якогось виходу, і страх, як протяг, закрадався в душу. «А що як дядька Максима звинувачують у чомусь? А я ж сусідка! То і мене разом з ним?...» Ці думки її жахали, завдавали болю. В голові шуміло, паморочилося. Вона навіть не могла уявити, що ж буде з дітьми та господарством, коли її не відпустять?

Машина мчала сільською вулицею до центру. Обабіч дороги дерева стояли в темряві, як в траурі. І місяць блідий, наче мрець, ледь проглядався між хмар. Всі мовчали. Оксана у відчаї завмирала. І все ж часом якось намагалася себе заспокоїти — не хотілося їй вірити, що насувається найгірше. Та коли машина не зупинилася біля сільради (голова вийшов раніше), в жінки зойкнуло в грудях — заголосило шинами коліс по битому шляху жалібно-жалібно. «Чи не сон це? — подумалося.— Чого ж мовчить Максим?» Глянула на нього, — а на руках металеві пута. І тут все зрозуміла... Спочатку плакала, ледь коси на собі не рвала від розпуки, тоді умовляла:

— Куди ви мене везете? Серце у вас в грудях чи камінь? Відпустіть, благаю Богом! Діти в мене голодні. Що з ними буде?

— Відпустіть жінку. Вона ні в чому не винна...— обізвався Максим. Обличчя у нього було спокійне і зосереджене.

Той, що сидів поруч водія, повернув голову і надто холодно:

— Помовчи.   Там   дамо   тобі   слово...

— Чого це «помовчи?». І як мовчати, коли таке робите? — підхопилася   Оксана.   Тіло   на   ній   все   тремтіло.

— Ти   бачиш!   Затули   їй   рота.

Оксана ніби проковтнула щось — заніміла. І чи то від образи, чи від безсилля свого, ковтаючи гарячі сльози, знову тихо заплакала. «Які звірі, які звірі!» Далі схилила голову, наче скисла, задумалася глибоко-глибоко. Зболена душа, мов пташка, літала довкола свого обійстя. «Що ж буде? Хто дітям принесе шматок хліба?» Серце зболіло — терпцю немає. І ні порятунку, ні розваги — на весь світ би кричала: «Що це за люди? Що це за влада така, коли роблять з тобою що хочуть?» Притулилася до дверцят — надворі ніч, як пастка, темна і підступна. Машина мчить наче в прірву. «Що робити? Що? Що?...» Намацала ручку, натиснула — свіжий вітер вдарив у обличчя.

— Люди!..—   вирвалося з   грудей.

Хтось поклав їй долоню на рота — голос вкляк. Ще поминуло кілька хвилин, і село зникло, мов проковтнула його темна ніч...

Через кілька годин почало сіріти. Ранок пробуджувався поволі, з болем і тривогою. Сонце облило червоним світлом убогі хатки, стоптані дороги. Йшла череда, у дворах, як завжди, метушилися люди, а на Оксаниному подвір’ї було самотньо. У хліві ремиґала корова, стогнав пугач на димарі, і плакали безпорадні діти на печі. Ніхто не йшов до її двору — стримувалися. Тільки боязко поглядали на вутленький паркан, на якому вночі хтось встиг написати крейдою: «Вороги народу».

 

СМЕРЧ

Три рази силоміць виселяли Федора Дуная з власної хати, три рази опинявся він з дружиною Євдохою та дітьми на вулиці, а все-таки на диво собі і людям дожив у рідних стінах до старості.

Тоді витурлила нова влада з рідних домівок не тільки Федора Дуная, а й інших більш заможніших селян — всіх, хто хоч якийсь мав достаток, хто вмів господарювати на землі, працював, а не бив байдики, як кажуть, пустили по світу. І за які провини — один Бог знає. Може, за те, що краще ін­ших любили землю, що часом самі не наїдалися хлібом вдосталь, аби придбати сотку чорнозему — хтозна? І землю в них було відібрано, і хліви та клуні розібрано, зве­зено до купи — там воно все й ляпнуло, бо ніхто не дав ладу. Одібрані обійстя, що стали колективним надбанням, осунулися, похилилися та почорніли без догляду. Деякі і досі стоять обшарпані, мов пам’ятники... І господарів змордував той час, розвіяв по несхо­димих просторах Сибіру. Ніхто з них так і не вернувся в рідне село.

Тільки Федір Дунай, бачте, зачепився за ріг своєї хати. Як це йому вдалося — сам не годен збагнути. Хоч доля не милувала. Було, до білих ведмедів втрапив. У рідному краї не мав де, дітися, то ночував з дітьми просто неба, щоночі блукав, мов примара, біля свого двору — згодитися з тим, що він більше не господар своєї оселі, було несила. А тоді таки вдалося під час німецької окупації притулитися на зад­вірках своєї хати, в якій по війні знову почала господарювати місцева влада. Спершу на обійсті розміщалася сільська рада, потім контора, а пізніше — бригадний двір та конюшня. Його витісняли, однак тримався. Виганяли, однак повертався. В кухні, де він тулився з дружиною Явдохою, зранку до вечора стояв чоловічий ґвалт, панувала лайка — щодня було накурено так, що дим виїдав очі: Євдоха кашляла та кляла Федора, що той сидить на ножах. «Краще вже під тином вмерти, ніж отут мучити­ся» — казала чоловікові. Умовляла його покинути рідні стіни,бо нічого ж не зміниш, а він тримався.

Не пішов з своєї хати Дунай навіть тоді, як після війни на його подвір’я — зумисне, щоб його доконати — за­везли кілька тисяч курчат. Чекали, що Федір нарешті покине помешкання — і помилилися. Не пішов і цього разу з двору.

Жив останні роки, як поховав дружину, в комірчині, де не було жодного вікон­ця, спав прямо на підлозі, вкриваючись старим недоношеним кожухом. За цей час геть посивів, висох на тріску, а залишати своє обійстя не хотів. Все нахвалявся:

— Заждіть, чортова когутня, прийде і на мою вулицю празник...

І ось прийшла зневіра: згодився на диво односельцям (всі думали, що Федір умиратиме у своїй хаті) їхати до сина, котрий мешкав десь аж на Уралі...

В останню ніч не спалося. «Розтоптали, занапастили. Ніхто мені не поверне ні землі, ні життя страченого. І сад не вос­кресить. Все кінчено...» — нуртувала болюча думка. І від того ставало не по собі. Він крутився з боку на бік, підво­дився, обмацував у темряві якісь речі, тулився обличчям до лутки і завмирав. По хвилі падав у ліжко, потім знову вставав.

I   так   до   ранку.

Надворі вирувала пізня осінь сімдесят другого: об причі­лок бив дужими крилами вітер, аж стогнало на горищі. Лист бляхи, що давно одірвався і всю ніч лопотів на даху, упав десь за хатою,— заторохкотіло від того, мов хто поко­тив порожню бочку. «Це як мені їхати — отаке сходилося! Справжнісінький ураган!» Став прислухатися, і тут згадав, що снився йому колись, як тільки вони з Євдохою побралися, сон, який і досі не стерся в його пам’яті. Хотів відразу розказати дружині, але та, відчувши якусь тривогу, затулила йому долонями вуста: «Мовчи,— застерегла,— а то збудеться...» Так і не хвалився про нього нікому. А це прийшло в голову: приснилося, наче смерч пронісся над селом, і від їхнього обійстя нічого не зосталося — одна руїна... «Того ж ранку прийшли мене розкуркулювати. Все забрали — піч гола світилася».

Коли те було, а серце від згадки зайшлося в грудях.

- Бандити! — сплюнув і підхопився, як в юності, з ліж­ка.

         За стіною торохтіли вози, стугоніла суха земля та пир­хали знічев’я коні. Хтось шкрябав у кухні хомутами — наче колупав дідове серце.

— Мордували, поки Євдоха склала руки. А тепер ось і я залишаю рідні стіни. Діждалися! А до чого довели?! Руїна якась, — притулився до лутки — затис від розпуки куцу борідку в кулаку. «Євдоха благала: «Кинь все — поїдемо до сина.» Уперся, ще б жила...» — пожалкував.

Ходив у підштаниках коло ліжка, хитав головою та все постукував ковінькою   об   підлогу.

— Хати розбудували! На чиїх мозолях? — зірвалося з вуст. Спохмурнів, темні очі заграли зіницями. Ступив ще один крок і завмер. Від уяви аж затремтів: з його хліва Павло Гоцька, босий, в латаній батьковій свитці, виводив годовану худобу. «Грабуй куркулів!» — наче ножем під серце.

— Голодранець! — скипів від згадки   Дунай.   Оглянувся, хоч двері в комірчині були зачинені на засув, важко дихав. Далі гомонів з досади невідомо до кого: — Сам ти до чого дожився? Черевики на ногах   розлізлися.   Голота   бісова!

Хтось   застугонів   на   задвірках,   гукнув:

- Діду! Замкніть   збруйник!

- Ідіть достобіса. Зуміли одчинити, то й зачиняйте, — відповів Дунай. Накинув на плечі стару кирею, якою вкривався, і вийшов поволі на ґанок. В бригадному дворі нікого вже не було.

- Роз’їхались! Чортового батька діти!..

         Ішов спроквола — в груди в'їдалася дика злість. «Моє воно? Ні, вже не моє!» — стискалося серце.

Пройшов стежечкою аж до низу, оглянувся — хата присіла, ніби впала навколінці: стіни обід­рані, чорні, як після пожежі. Там, де були в Дуная хліви, — опустивши голову, стояли в кошарі коні. Трохи далі світила голими латами клуня: ворота впали, похилена соха ледь-ледь трималася.

Ту клуню ще з батьком будували. Самі ліс возили, самі і дах зводили, бо теслярів не мали за що найняти. «Радів, що хата у них гарна, і двір, і сад... Думалося, дітям залишиться. Пішло все за вітром. Розвіяли на очах моїх», — важко зітхнув. І вже вголос:

— У мене ж криваві мозолі на долонях місяцями не сходили. Босий ходив, а дах бляхою накрив. Дурень!!! — плюнув з досади. «Кожне деревце, мов ди­тину, доглядав. Вставав рано та все ходив у саду — ду­шу грів. А де тепер її зігріти?» — боліло. Перед ним було кілька напівсухих яблунь та груш, а від вишняку і ознаку не лишилося. Скрізь стояли недобиті вози та гарби. Не міг дивитися — опустив очі. «Сад який був!» — запеклося на вустах.. Зринуло, що дітвора спокою не давала. Було, зеленками з гіллям обіб’ють. Покійна Євдоха сердилася: «Нащо ти їх гониш? Чи твоє воно?» Від згадки про дітей затамував подих — побачив себе: вискочив розхриста­ний у сад, а тої малечі, біля сахарки тьма-тьмуща.

— О, нехрещені байстрята! — гукнув,— що ж ви шкоду робите. Ідіть собі геть!

А вони дражняться. Вхопив тоді глек, що стримів на кілку, і жбурнув на кагал дітвори.

— Глек, глек,— зірвалося у котрогось шибеника, і так голос­но, що й сусіди почули.

«Так і помреш «Глеком»,— подумав. — Євдоха вміла біля них». — Уявив — назбирає у поділ спідниці тих груш, покличе дітей і роз­дає: — Приманювала. А хто нам радів?» — відзначив.

Підійшов до яблуні, помацав задубілими пальцями обчух­раний до живого стовбур — тільки стислися міцно вуста. Опустився донизу, аж до криниці, котра давно вже заму­лилася, заросла верболозом. Обійшов довкола, постояв з одного боку, потім з іншого, прислухався. В очереті, де блищала, мов сльоза, ще краплина води, кумкали жаби, а на сухій лозині озивалася самотня пташка. Стояв і стояв. Ноги налилися свинцем. Згадав, як покійний батько бід­кався:

- Бережи, сину, криницю. Запустиш — засохне наше коріння...

- Не зберіг... — зітхнув. Щось пе­ретнуло йому в горлі. То ж, було, притих біль в його гру­дях в останні роки, а це, коли зібрався кинути цей найдорожчий клаптик землі назавжди, під серцем повернувся ка­мінь... Стояв, як мертвий. І вже нічого не хотів у ці хвили­ни — тільки б бачити зелений квітучий сад і прозоре плесо криниці...

Назад повертався   довго   і   важко.

Пополудні до двору під'їхав вантажівкою син, ступив на поріг і вражений спинився. Стіни в хаті були не білені, мов у кузні, вибиті шибки, пахло кінським потом і тютюновим димом. У кухні на почорнілій лавці лежав бригадний реманент, скрізь стриміли товсті гаки, висіли хомути та дуги. Заглянув до комірчини, де лежало батькове збіж­жя. Дунай мовчки зв’язував речі — руки тремтіли. «Ось він кінець...»,— пульсувало в скронях. Підвів очі на сина — і ні слова. Вуста задерев”яніли.

Надворі збиралися люди: одні здалеку поглядали на ма­шину, інші, більш допитливі, підходили ближче. Дунай ви­йшов на поріг — нерви напружилися надто тремко. «Ра­діють? Авжеж». Відчував: ще мить, ще якась крапля напруги, і він жбурне у натовп брудну лайку. Провів очима — під вікнами діти, жартуючи, кидали одне на одного його стару шапку. «На кого ремствувати?»,— важко зітхнув. Ступив крок до   машини—і   вкляк.

— Батьківщину   залишає,— почулося серед   людей.

Федір стис кулаки так, що на висохлих старечих руках напнулися сині жили. Він по голосу пізнав, хто ті слова вимовив. Відчував, як на нього дивляться з смішинкою сірі очі Павла Гоцьки. «Е-е, і кожух мій не допоміг. Стільки людей розорив, а на користь не пішло. Батько у пана за четвертий сніп робив, а за що ж твої діти роблять?» — кор­тіло спитати, але стерпів. Топтався біля хліва, вигрібав з мотлоху давно забуті речі, щоб трохи врівноважити зболе­не серце...

- Стільки на ножах сидів!—сокорила сусідка. І деякі співчутливо   хитали   головами.

Дунай сховався у хлівчик — не хотілося чути тої розмови. Глянув на горище і там уздрів санчата: ще в молодості колись зробив, а збереглися на диво до цього часу. Дістав їх, обдивився, обтер долонею полозки «Заберу!» — загорілося.

Оглянувся:   дітвора   нишпорила   довкіл.

- Киш, бісова кугутня! — кинув тріску в дитячий кагал. Найстарший   розпрямив   груденята   та:

- Глек,   глек!   Злякався   лелек!

По тілу Федора заграли мурахи. Нерви напружилися: аж пекло пожовклі скроні. Ухопив грудку землі, але кинути не посмів. Стояв розгублений — в очах колисався гнів.

Якраз вийшов син з хати, підійшов ближче до батька.

- Нащо   вам ті   санчата, тату? —   здивовано озвався. — Чого вони варті зараз, коли все пішло прахом. Облиште!

- Не хочу, щоб моїм ворогам дісталися,— мовив сердито Дунай.— Нічого їм не залишу на втіху, — протіг останні слова і вдарив санчатами об землю. Потім ще раз і ще. Обличчя його перекосилося від люті. Все те, що він приховував у собі останні роки, враз вихлюпнулося, як та вода, що рве греблю. Годі було його зупинити. Він топтав санчата ногами — де та й сила бралася.

- Дохазяйнувались... Нажилися на моєму добрі?! Ось вам — живіть! Ось вам! — гукав щосили і бив ті саночки на цурочки. Бив і бив.

- Отаке   витворяє...      

- Набідувався   чоловік.

         Гомоніли   хором   люди:   хто   співчував,   а   хто і злостиво висловлювався: мовляв, жаліти його нічого, куркуль же був!

Дунай людей не помічав — вони, мов тіні, снували перед очима, тільки в’їдливі слова врізувались у його свідомість. Груба полотняна сорочка висмикнулася — тіло колотилося. «Наче на весілля зібралися. Смійтеся, смійтеся на кутні. Прийде час...» — не говорив, а ковтав, як свинець, важкі слова.

Поволі оговтався. Скинув шапку, стер нею холодний піт з чола, і, не глянувши ні на кого, сів у кабіну. На свою хату не дивився — несила   була   очі   підвести.   Знав добре — сюди більше   ніколи не   повернеться.

Загуділа машина... Дунай стис кулаки: аж пальці судомило. І так тримав їх, доки не виїхали з двору.

— Глек,   Глек! — гукала дітвора і бігла вслід за машиною. Зчинився шум, якийсь хаос.. І в тому хаосі Дунай відчув, як тихо скрипнуло дерево. Прислухався — знову скрипнуло. Наче зойк чийсь... То в кошарі лошак, залишений конюхами на день, знічев’я чухмарився об стару грушу. Глухо: ір-і, ір-і. Серце в Федора стислося. Сидів, мов спаралізований. Згадав про той сон, що покійна Євдоха заборонила розповідати. «Таки збувся!» — запеклося на вустах. І застог­нав.

 

ОКУПАЦІЯ

Оніміло село… Наче хтось передавив перетинок. Спопеліла, пішла в небо після триденного бою вся південно-західна частина – Замлинок і Зачубанка. Хати розтрощено снарядами і спалено до призьб. Стоять дими, як хмари, курить під селом ферма. Чорні обвуглені стіни, мов привиди, посивілі дерева. Згоріло добро, зотліло, як жар, горе…

Матері і діти причаїлися у льохах – голодні і холодні. Блукають по селу з жахливими очима корови, виють в садках покалічені собаки. Ой лихо –лихо! Відступили наші: пішли далі на північ, а на зранену снарядами землю ступив чобіт ката…

Сунуться у село німецькі вантажівки – ціла лавина. Чути автоматні черги…Б’ють чужинці чобітьми у двері, стріляють у дворах курей та качок, палять недопалене, грабують. З уцілілої хати виводять дівчину – підлітка. Услід біжить мати у розпачі, благає відпустити її Надію, бо вона ще дитина. Німець проявляє милосердя – б’є жінку прикладом у живіт…

– Німці, німці! Не виходьте, діти, Боже вас борони! – лунає голос надривно. Луна котиться з одного кутка на інший, як смерч.

Колона машин заполонила вулицю. Постаті чужинців – страшно виглянути. Вересневе сонце нестерпно палить, сушить пролиту кров, сушить нескінченні сльози і не може висушити. На обличчях жах. «Що воно діється? Що буде? Кінець світу!..»

У льосі діда Скорохода, колишнього куркуля, набилося односельців – дихнути нічим. Від безсоння в багатьох схилені голови, туманіє в очах. Діти плачуть, і жінки ковтають ті сльози, як воду.

Варка, невисока повна молодиця, років тридцяти, забилася у сирий куток, обгорнула кофтиною п’ятирічного Грицька, притисла до грудей – так і тримає в зомлілих руках вже другу добу хвору дитину. Знемоглася. Зчорніла – не впізнати жінку. У кишені сухар, і жодної краплі води. А вийти не насмілюється. Поруч туляться її дві дівчинки: очі припухлі, ротики розкриті від безсоння та спраги.

– І-і…Німець… Чортова душа! Гнида, бля… Попадись зараз на очі, я тобі… Узнаєш, де раки зимують! – промовляє вголос, щоб вгамувати якось зболену душу, Варчин чоловік, що сидить тут, у льосі, серед молодиць та дітей.

– Гнате, помовчи. Ось потерпи, бо всіх перестріляють, – просить його Варка.

Однак той не зважає на її прохання. Чоловік він запальний і зовсім нестриманий. Не сидиться в льосі ніяк. Міцний в тілі: могутні плечі аж судомляться від напруги, стискаються від гніву кулаки. Бив би він німця немилосердно, як прадід турка, то біда в нього непоправна: немає лівої ноги по коліно. Було, ще молодим у голод попав під поїзд. Але це його не зломило: працював на рівні з усіма в колгоспі. Кохався в землі, саджав на ній все, що під руки попадалося, доглядав живий світ. І ось його потоптано… У грудях давить, наче там камінь застряв.

Надворі вже обіди, напруга посилюється. Чужинці шастають на подвір’ї Скорохода, оббивають у саду груші. Чути вигуки, гвалт. І враз кроки біля льоху… у прочинені двері блиснуло світло – німець вирячив очі, щось гаркнув, звів автомата. Страх скував жінок – всі підняли руки, крім Гната. Тиша. Німець той дивиться на Варчиного чоловіка, наче йому заклинило.

– Що, не бачиш? Присвітити? – каже спокійно Гнат. Підступився ближче, підняв свій важкий кулак і вдарив сухорлявого німця в скроню. Він крякнув, випустивши автомат, і гепнувся головою об східці. Що то за кулак Гнатів, міг би розповісти сусід його Лозинка, який минулого літа мав нагоду відчути під час сварки. І не підвестися німцеві більше ніколи, затих на віки у Скороходовому льосі.

Другий німець, що встиг нагодитися, скорчив обличчя так, наче на нього сім вовків напало, аж позеленів, так ніби в штани наклав. Нараз притис до грудей автомат і затремтів разом з ним. Кулі цвенькнули об цегляну стіну льоху, зойкнула Варка, а Гнат розтулив очі, випустив милицю і, підломивши під себе ногу, впав догори на сиру землю.

Бризнуло промінням під груди гаряче сонце, обцілувало вуста Гнатові і покотилося над луками. Все стало на мить біле, осяйне. Бачиться йому, мов уві сні, як чоловіки в білих натільних сорочках топчуть в стоги сіно. Тут і дітвора охляп літає на конях, тягають копиці. Статні молодиці, повногруді, в білих хустках від сонця, в сорочках з помереженими рукавами, гребуть після зібраних копиць сліди, а молоді дівчата, підхопивши подоли спідниць, виносять на довгих жердях з болота сіно. Гнат встромлює в копицю вила – і на стіг… В холодку, під кущем, стоїть невеличке барильце з водою, лежать про запас довгі вилошники, бо обов’язково хтось зламає. Сонце гаряче, чути шурхіт сухого п’янкого сіна. «Ще кілька копиць – і вершимо! Готуйте чепілки», – голос зі стогу. Хтось вирубує в кущах чотири вільшані деревця, зв’язує їх до купи парами і подає на стіг «Вірьовку!» – гукає стогоправ. І вже чуються Гнатові всілякі звуки: потріскує суха конюшина, дзвенять грицики, відлунює голос жайворонка. І сонце над головою, і небо голубіє безкрає, і пташки довкола, і бджоли, і коники…. І він радіє, що є таке диво, як світ. Що є таке диво, як земля, де він живе, дихає – і не надихається. Де він кохається у праці, тішиться – і не навтішається, бо нема в тій любові ні початку, ні кінця. Що є таке диво, як сонце, без тепла і ласки якого він не може існувати, бо не сам по собі, а одне ціле з ним. Але чого те диво гасне? Окупант поцілив у саме сонце? Потьмарилися обличчя, щезли осяйні луки… Нараз – пітьма…

– Ой, таточку! – зойкнула старша дівчинка.

Сторопіла Варка, до кінця не усвідомивши, що сталося. І всім забракло дихання, наче ті кулі засіли в їхніх грудях – ні крикнути, ні промовити бодай слово.

Десь на подвір’ї крякнув зловісно чорний ворон…То він чатує на зухвалого чужинця… І таки дочекається. Трохи пізніше у витоптаному житі вп’ється кігтями в його дурну голову і виклює очі без зайвих думок, спокійно і зосереджено.

Розлючений вандал – блідий, бо страх Гнат нагнав добрячий – щось белькоче, штовхає жінок і дітей у плечі, щоб швидше виходили із льоху.

Варка стоїть, мов укопана – не може прийти до тями. Тільки зараз вона помічає, що з ліктя і помережаного рукава сорочки сочиться кров. Одна куля одірвала шмат полотна, вжалила тіло. Дівчатка, що туляться до материних ніг, розмазують сльози з піском на щічках та руках, поглядають на батька, як на Бога, і ротики їх кривляться в судомах.

– Ідіть, ідіть, Варко! – просять її жінки. Вона ступає крок – і дивиться невідь куди, похитується. Зводить очі на Грицька, нараз зойкає, кидається до Гната, що лежить горілиць, зовсім байдужий до всього і кладе поруч нього мертву дитину.

– Ой, Гнатику!.. Підведись, голубчику! Глянь на свого синочка…

Ой, скажи ж хоч словечко. І-і-і, – вдихає в себе повітря, аж задихається, охоплює голову руками. Тіло її якось дивно згинається, як від води коромисло, тремтить – рве волосся, що в одну мить посивіло.

– Шнель, шнель, – чує за спиною.

Жінка зводиться поволі, відтак плює враз в озвіріле обличчя чужинця і в ту ж хвилину, втративши контроль над собою, кидається на нього – тендітні жіночі пальці, як кігті левиці, впиваються в переполохану пику. «Видряпати очі, щоб він ніколи не бачив цього світу», – горить у свідомості.

Німець, притиснутий до стінки, випускає з рук автомат, нестямно прагне вивільнитися: рука, мов паралізована, совається біля кобури…

_ – Трісь! – ніби хто пугою стьобнув. І тиша…

На порозі льоху з’являється Варка – бліда, розкуйовджена, наче божевільна. Губи тремтять, в очах – сивина.

– Людоньки! – озивається не своїм голосом до жінок, що туляться під хатою одне до одного, оточені німецькими солдатами. – Я задушила йог

                                    

 

ПРО ЩО СОНЦЕ ПРОМОВЛЯЛО            

 

           Боже, яка то втіха бачити голубе безмежжя осяйним і чистим, коли гуляють у ньому невловимі вітри, біжать невідь куди білі,   недоторкані хмарини. Вільно і просторо їм, бо ні початку ні кінця синій течії. І земля, і дерева, і ми в ній – пливемо у просторі у безмовну вічність.

            А як зорі зійдуть, і місяць золоті ріжки встромить у голубе диво, засміється, затче світ своїм с”яйвом, невимовно гарно стає у тій недосяжній глибині. Зачарована тою красою земля вмить завмирає, затихає вітер, ховаються хмари – все впадає в диво-сон. І сяють тоді тисячі невідомих сонць, що народжуються повсякчас і гинуть у синій течії.

       О синій океан безмежжя, вічна загадка, недосяжна мрія і неперевершена краса! Сині очі наші, і синє полум”я думок – все в тобі тоне...

     Але сьогодні та краса оповита димом, засіяна смутком...

             На заході велике згарище. Сонце, пробите кулями, кровить, котиться роз”ятрено по землі, обпалює тим багрянцем ліси і луки, заглядає в озера, п”є спрагло воду, перестрибує рудки і, сховавшись в очеретах, нараз засинає на синій подушці туману. Горнуться до нього стомлені хмари, горять тисячами барв. Висвітлюється тонкою смужкою обрій і поволі гасне. А в заплавах та густих лозах, як перед грозою, залягає оманлива тиша...

            Снується дрібний морок. Десь далеко в полі горять скирти... .

             І над всім тим – зчорніла безодня.

     Чути поодинокі вибухи на околиці лісу. Ходять луни. Село Вільшане вдивляється в тривожне небо, кожна жива душа жде чогось з острахом...

            Береться уже за північ, а Настя все ще сидить, схиливши голову, на призьбі з братовою Хотиною, оселі яких зовсім поруч, притаєно вдивляється в сполохану ніч, дослухається звуків, які долинають із яру. „ Невже знову повернуться?” – снується страхітлива думка. ЇЇ юне обличчя досить смутне, помітно змарніле від безсоння. З під хустини вибилося на чоло пасмо русявого волосся, голубі пригаслі очі ніби посивіли в сутінках.

   Ще вранці, було, Настя вискочила надвір і вжахнулася від побаченого. За ці два роки жодного німця не уздріла, одні поліцаї нишпорили по дворах, а це вночі неждано – негадано заполонили всеньку вулицю. І вели себе незвично, все робили похапцем, якось метушливо, були вкрай розгублені, не реготали як першого разу, а тільки сердито перегукувались. І дуже швидко покинули село.

       Затим загриміло небо, затремтіли шибки у її хаті, а на узліссі крізь чорний дим вихопилося полум”я. Кілька годин вчувалися вибухи на околиці села, не змовкала кулеметна тріскотня, рев двигунів, панічні вигуки. То німець, поспішно відступаючи, наткнувся у лісі на партизан, і тепер кидався суди - туди, як миша в пастці, щоб якось прорватися.

            І коли вдень летіли назад перекошені, з вибитим склом, без кабін, німецькі вантажні машини, тягли одна одну на тросах, везли побиті мотоцикли, солдати були змучені, і голови їх забинтовані якось кумедно звисали, то Настя, дивлячись на них у вікно, мимоволі усміхалась, притаєно раділа. І дивувалася, що немає в неї до цих чужинців ніякого жалю. Навіть кортіло дорікнути їм: „ Ну що скуштували нашого хліба? Легко дихається у наших лісах?” Вона по-своєму розуміла і вірила в те, що на світі ніякі злодіяння не проходять безкарно. І що той, хто при ніс людям такі нестерпні муки, обов”язково понесе кару. Проклянуть його нинішні і прийдешні покоління.

     - Не пускай, Насте, хоч дітей на вулицю, бо німці зараз злі... - застерегла Хотина після довгої мовчанки. - Чула, за Снов”ю, спалили кілька хат...      

       Настя перехрестилася.

     - А я збираюся завтра в Забутне, - похвалилася. - Хочу до корів навідатися. Це ж моя черга. Як оце його дітей кидати?.. - глянула розгублено на Хотину.

     Але та не встигла їй на те нічого сказати, дати якусь пораду. Побіля її сінець застугоніло, то підхопилася вмить і гайнула до свого обійстя.    

     Настя ще довго сама тамувала невимовну досаду. Все думала про свого чоловіка Павла, від якого за два роки не отримала жодної вісточки.

     І тільки під ранок, коли вибухи вщухли, і руді дими потяглися високо в небо, підвелася і зайшла до хати..

         У темряві зупинилася біля дітей, що покотом лежали на дерев”яному полу, легенько пересунула одинадцятирічного Грицька, бо той накотився на середульшого Славка, вкрила ковдрою з домотканого сукна найменшого Сергійка, якому виповнилося тільки півтора року, поцілувала всіх трьох, затим довго молилася перед образами, перевірила чи замкнуті двері і нарешті лягла.

         Тільки на мить закрила очі – і лупнула. У вікнах жеврів одсвіт неба. Хтось ніби заглядав синіми очима в хату. Настя сповзла тихенько з полу, щоб не побудити дітей, вмилася, як завжди прочитала перед образами „Отче наш” і вийшла надвір. Прислухалася, боязко виглянула за хвіртку. Після вчорашніх подій, на кутку вчувався незвичний спокій. Спорожніла вулиця від чужинського чобота ніби завмерла в чеканні чогось не передбачуваного. „ Бач, щезли за одну ніч... І поліцаї з ними втекли як погані пси. Отак відмучили. Це ж сьогодні Михайлове „Чудо”, - згадала Настя. – Рівно шість років у мене родився Славко. В цей день я ніколи не робила, а цього разу треба гріх на душу брати,” - важко зітхнула.

     Постояла ще трохи якась розгублена серед двору – не хотілося залишати домівку на призволяще - відтак обійшла Омелькове обійстя і опинилася за городами. „ Я швидко. Сюди – туди...” – подумала. І подалася стежиною, що ледь проглядалася у густій некошеній траві. Була вона в широкій сільській спідниці темно-синього кольору, вишитій кофтині з короткими рукавцями, босонога, з відерцем в руках. Очі припухлі, голубі, мов глибокі озерця. Волосся русяве, гладенько зачесане і закручене на тім”ї. І вся її струнка постава, підкреслювала непохитну волю і жіночу погорду. Ці два роки поневірянь, в які кинули німецькі посіпаки, не зламали її, не похитнули віри в те, що рано чи пізно зло відступить.

         Вискочила на луки і враз відчула в душі якусь тривогу, оглянулася.

       Під густою кроною в”яза, що вже побагровів від осінніх дощів, проглядалася пошарпана війною її хата: повибивані шибки, не білені уже два роки стіни чорніли здаля, як рілля. Світився, посічений осколками, причілок солом”яного даху. Довкола інші оселі - притумлені і безпорадні - тулилися на кутку одна до одної, як сестри. Їх, як і людей об”єднувало спільне лихо. Далі виднілися обвуглені стовпи погорілих осель - руді димарі впиралися в саме небо. З відстані все село її Вільшани було, як на долоні. І трохи дивним видавалося його розташування. Можна, було, подумати, що воно викараскалося колись із цих заболочених луків на горбок на хвильку, щоб зігрітися на сонці, та й зосталося на ньому навіки, приросло до землі розлогими вербами та садами. Уже кілька століть так і стоїть – з півдня, куди пнуться убогі хатки, видно скрізь поле, порізане глибокими ярами, з півночі – заливні луки, що підступаються до самих городів, усіяні маленькими озерцями, заплавами та рудками, де розкошують очерета, осоки та густі трави, ростуть молоді ліси.

   „Боже, як тут все змінилося, пригасло, наче зачаїлося в своїй скорботі. Чужинець не тільки поруйнував наші оселі, а й потоптав трави, випалив ліси, понівечив землю. Куди не глянь, чорніють урвища від бомб та снарядів, лежать вивернуті з корінням дерева, мертві птахи.

     Чи заживуть коли ці рани?” - заболіло Насті.          

       Йшла так хутко – босі ноги горіли аж до литок. Вона взагалі не вміла ні ходити ні робити повільно. Було, жінки стомлені плентаються з поля, балачки ведуть, а вона далеко попереду. Поки ті дійдуть до села, то Настя вже й вдома наробиться. І зараз поспішала – наче б одна нога тут, а друга там, у лісі.

       Вересень уже підфарбував кущі ліщини, позолотив молоді одинокі берізки, котрих ще діти не встигли зрубати на дрова. Уціліла і калина на узбіччі, то червоніла яскраво - наче увібрала в себе кров людську, пролиту з давніх - давен на цій землі. У долинах уже біліли, як рання сивина вдів, осінні тумани, і погойдувались у тривожній тиші , наче козацькі курені, почорнілі копиці торішнього сіна.

     За лугами синіли мовчазні ліси, принишклі під тягарем війни. На заході - втаємничена Мартоновщина, де ще й досі після вчорашніх подій, вирувало полум”я, ближче до Снові - діброви та березові гаї, які ніби біжать по-під нею услід за течією, часом видивляючись у чисте плесо, коли весняна повінь підмиває їм коріння. А за обмілілою зовсім річечкою, притокою Снові, „Кричалкою”, яку німці нанесли собі на карту, бо в давнину була судноплавною, завмер густий і дрімучий вільшаний ліс, з дивною назвою – Забутне.

       Настя, що бігла майже всю дорогу сюди, нараз зупинилася на узліссі, підвела очі - і обімліла: сонце, що тільки зійшло, ховалось на обрії за жовту хмарину і тремтіло в блідій небесній аурі, як полум”я свічки. Довго не могла зрушити з місця. Відчула: воно в скорботі. „ Якась печаль буде,” – прошепотіла.

       До сонця у Насті було своє особливе ставлення, в чомусь, можливо, міфічне, а разом з тим, надто святе... Сприймала його як живу космічну істоту, як джерело любові і найбільший Божий дарунок людині. А ще вважала його провидцем земних подій. Завжди приглядалася: як воно сходить, як світить, і як на спочинок іде. Сховається у хмари, десь там блукає, до землі не хилиться, не гріє її, значить журиться. А як зблідне, обведеться жовтими колами, то гнівається. І вже гуляють вітри, холодом проймають кожну рослинку. І коли виплачеться чи від образи людської, чи так від чого, виллється хмарами сліз на землю і знову весело засміється на небі., то вже таке щедре, так гарно зігріває земельку, так ласкаво заглядає до Настиної оселі. Весь світ відразу степліє, оживе. І така радість від нього. І думала не раз Настя: „онде сонце безмовне, тихе, а скільки тепла в ньому, ласки до всього. І не зміряти глибини почуттів його, і не осягнути тої любові, що в ньому коїться. Гріє воно земельку, вигойдує в своїй сонячній купелі, як дитину. І вона воскресає.”

         І свої почуття жінка по сонцю звіряла, бо ніколи не говорила Павлові слово „люблю”. А тихо, безмовно, як і сонце, зігрівала душею його душу, світ, в якому вона існувала. Бо те тепло було однаковісіньке і до чоловіка, і до дітей, і до квітів, до всього того, що висаджувала на городі щоліта. Не було в Насті за плечима ні технікуму, ні інституту, певно, не знала, що таке синтез і багато чого іншого, але розуміла, що в кожній рослинці тече кров сонця. І сіяла та висаджувала на городі всеньке тільки тоді, коли сонце, на її думку, горнулося до землі. Бо знала, як посадиш в інші дні, то не зійде або зогниє на корені.

   Для Насті схід сонця - то диво. І тільки вона могла помічати в ньому переміни: коли воно сміється на небі, і коли сумує.

Уже перед самою війною, як її чоловік порався біля бджіл, вона озвалася: „ Павле, ось глянь на сонце!” Той підвів голову, глянув на схід, але там так нічого й не помітив. А Настя дивилася, і з очей капали сльози. „ Ти чого?” – здивувався. „Сонце плаче... Якесь лихо буде...”- мовила тихо і пішла в хату.

     І тепер побачила в ньому той самий образ, що й перед війною. „Може, з корівкою що сталося?” – спалахнула думка. І на душі озвалася тривога.

     Все ще важко дихаючи, бо бігла всю дорогу, зайшла в гущавину, прислухалася, але нічого не чула, крім власного серця. Воно гупало в її грудях, як важкий молот. До втоми додавався страх. На перший погляд, тихо і якось сумно було в лісі. Між старезних вільх, у густих заростях червоної бузини і малини блукало кілька десятків корів, яких переховували вільшанці тут від німців. Ніхто ними не опікувався ні вдень, ні вночі, тільки інколи приходили сюди жінки і здоювали молоко на землю, щоб не перегоріло.

       Ступила кілька кроків. Майже поруч побачила корову сусідки, яка стояла побіля вільхи і дивилася на неї розгубленими очима. Озвалася, підійшла ближче і, погладивши під шиєю, почала доїти. Нараз зовсім недалеко пролунав постріл, потім ще два. Ліс сколихнувся, прошумів тривожно і завмер в очікуванні. Настя підхопилася, уклякла, постояла кілька хвилин, прислухаючись, - довкола було тихо. Тоді кинулася йти до іншої корови і, спіткнувшись об сухе паліччя, впала. Молоко з дійнички вихлюпнулося, розтеклося у траві. „ Так розбрелися по лісу! Чи знайду я свою?” – задосадувала. І, не дивлячись на біль у коліні, підхопилася. Розслаблятися не було коли. Душа рвалася додому, бо лишила дітей без нагляду. Замкнула на ключ, але ж розуміла, що коли прокинуться, то сидіти в хаті не будуть. Вчора вона цілий день не випускала їх надвір. Бо німці, побиті партизанами, сунули через село лавиною. Обличчя перелякані і злі. До темна не вщухав гул і ґвалт на вулиці. А потім зникли, наче їх корова язиком злизала.

       „ Добре, якщо всі покинули село. А коли ні?” – закрадався страх. Вона вже здоїла кілька сусідських корів прямо на землю, шукала своєї, але натрапити на неї ніяк не могла. Забрела у гущавину, у самі хащі, покликала: „ Лиска, Лиска!” Але корови не було видно.” Де вона запропастилася? Таки щось сталося...?” – вкотре підступилася думка. На мить уявила невеселе сонце, яке щойно бачила на сході – і серце затремтіло.

       Хотіла ще далі пройти лісом, ген аж під Слободу, та нараз спинилася від раптового вибуху, що пролунав десь під селом. „Знову німці!” – пройняв її жах. Якусь мить стояла розгублена, не знала, що їй робити: додоювати корів чи повертатися в село? Та черговий вибух і кулеметна тріскотня розвіяли всі її вагання - подалася поспіхом з лісу.

Йшла навпростець, обдираючи голі литки до крові об сухе галуззя. Коли опинилася на узліссі, то підступилася до пагорба, що здіймався над Кричалкою, і хутко здерлася на його вершину, щоб глянути на село. В небі над Вільшанами спалахували якісь дивні вогні і миттєво згасали, праворуч, вбік Мартоновщини, де ткалася рожева імла, пролунало кілька пострілів. Нараз Насті вчувся знайомий свист, і відразу два снаряди розірвалися прямо в центрі села. Завирував густий дим, полум”я охопило кілька хат.

       Настя побігла лугом, не відчуваючи під собою ніг. Такою розгубленою до розпачу жінка за ці два роки окупації жодного разу не була. Навіть тоді, коли Павло прощався з нею, йдучи на фронт. Інтуїтивно відчула, що горить її хата. „Боже, Боже, що мені робити!?” - рвалося серце на частини. Пересохлі її вуста жебоніли молитву за молитвою. Вона просила Бога, Матір Божу і всіх святих відвернути те страшне лихо, що вже дивилося їй в очі.

       Уже бігла надмір своїх сил, уже задихалася, обливалася потом, голова горіла, серце в грудях задихалося. Відчувала, що ось-ось втратить свідомість, однак не спинялася. Стежки в лузі не бачила, навіть не відчувала її – летіла навмання через болітця та рудки, плутаючись часом між купин та сухої осоки. До села вже – як рукою подати. Сумнівів у жінки не було – горіла її хата. Під широкою кроною дуба паленіла заграва. Там вибухало раз – по –раз полум”я, і язики його пронизували густий чорний дим, що здіймався високо в небо, огортав вранішнє, зовсім безпомічне сонце. Настя бачила, як те полум”я шаленіло, розросталося на весь куток, гарячими хвилями котилося прямо на неї. Уже відчувала те полум”я в очах, всередині – наче горіла сама в ньому. Жах скував їй груди. Від думки, що діти зосталися в хаті, і їй несила будь – що змінити, в голові потьмарилося, і вона впала... З дійнички, яку весь час тримала при собі, вилилося біля ніг молоко на стежку. Хотіла відразу підвестися, але не змогла. Навалилося на неї щось надто важке, в очах зблиснув золотий усміх сонця і згас. Тіло зробилося кволе, земля гойднулась – і Настя ніби кудись попливла... І враз перед нею постав Павло. Уява вихопила ту мить з пам”яті двохрічної давнини, коли він ішов на фронт...

     Довгою вервечкою тягнуться підводи за село. Павло іде поруч воза: вимальовується смугле обличчя, сірий картуз, карі очі, в яких застиг тугий смуток. Такий, як його Настя бачила в останнє. Ось уже крайня хата, він зупиняється, підхоплює Славка, цілує в чоло тричі і ставить на землю. В якомусь пориві обіймає її, Настю. Вона тулиться до грудей, тремтить вся. Гарячі сльози заливають обличчя, у серці невимовний біль – не може мовити й слова. Павло поспіхом цілує її мокрі очі, розчулені вуста, коси. „ Мені пора... „Бережи дітей...” – чує його голос. В грудях щось обривається. І дзвін – як зойк. Його звук розпливається, відлунює десь у грудях. В холодній задумі пливуть дерева, імлистий простір розмиває тінь чоловічої постаті. Пече доторк Павлових губ, сумний погляд в пітьмі. Раптом перед очима засвічується велике зарево, і бачиться на ньому образ Божої Матері, яка веде трійко її діток через полум”я сонця. А вслід ступає Хотина...

- Хотино, Хотино!.. гукає Настя, а голосу нема. То тільки озивається її серце.

     Нараз ніби прокидається від сну. Жахливі думки про дітей спалахують миттєво і кидають її в розпач. Дивний вихор підхоплює жінку на ноги: очі проймає червоний жах. Значить не помилилася...Горить її хата... Але вона тепер має силу, і буде бігти до кінця. Навіть не чує, як б”ється серце, ніякої втоми. Дух збурює її тіло. Нічого не бачить, крім полум”я. Чує, як гоготить воно в скронях, озивається нестерпною розпукою в серці. Награється перед нею, палить обличчя. Здається горить увесь світ. Тільки б встигнути... Тільки б... До села так близько. Ось уже і Сажалка, вода чорна в ній. Стежечка знов загубилася. Кущі та пеньки. О, Боже! Він не залишить її в самоті. Ще трохи – і добіжить, знищить те полум”я, розвіє чорний дим, що звівся, як чорний ворон над її оселею, затьмарив всеньке село, заткав голубе небо і сонце. Вона накриє те полум”я собою, щоб більше не бачити його ніколи...

       Ось воно простягає свої вогняні руки в небо, розпускає червоні коси над Вільшаною, стелеться сивиною в садах. Воно живе, те полум”я. Уже видно, як дихає своїми гарячими легенями, несамовито росте, шириться і забирає з собою в небуття все довкола – убогі хатки, дерева і перелякані людські голоси...

 

 

X О К А

Від обрію тягнуться криваві смуги: зачервонило світ! На кладовищі ховається присмерк, гудуть верби і пугач затягує пу-гу-у, пу-гу-у — не добра вість.

Село причаїлося — тільки у вухах Хоки дзвенить: «вдома, вдома». Хотів пройти тихо, щоб ніхто не бачив — зморений ступав по рідній землі, а вона пекла, як черінь. Пу-гу-у, пу-гу-у,— почув знову, спіткнувся — загавкали собаки. І тоді в грудях десь глибоко, як у бубон, гуп-гуп: тремтіли ноги. Онде і хата обабіч кладовища проглядається: стіни, певно, давно не мазані, зчорнілі узори на коробочці, обламані подекуди. Бузок розрісся, а хміль повився аж під дах. На порозі тінь півколом вклякла...

— Зустрічай, мамо, сина!... — вдарила хвиля вітру, аж луна   відбилася.

—   Бодай не діждала... Бодай гріх на душу взяла... — зашелестіла   липа.

Випав з рук ціпок, намацав — загубив   чорні   окуляри.

Криваві смуги розтікалися по всьому небу — горіло в очах. Бачив: поруч його обійстя, освітлена ліхтарем, в мерехтливих тінях, гожа, наче в білій блузі, з розцяцькованими віконницями стояла хата сусідки Насті. «Спорудила будинок!...»

І вже не стільки бачив, як відчував — все село причепурилося.

Підійшов ближче — півколом тінь на порозі...

  • Може, Одарка?
  • Віддалася на чорти... — почув голос вітру. І зареготався той вітер поміж хрестів. На обійсті липа шелестіла:
  • А син поволікся...

Відчув як тремтить нога, торкнуся чола — холодний піт. Звів очі в небо — малинове мерехтіння. Десь грала музика і пісні, як у купальську ніч, долітали сюди, змішувалися з пахом акацій, ткалися мережкою, як при безсилому світлі каганця, в нетривку доріжку. Співали дівчата. Село вільно і розкрилено дихало таким життям – не снилося.

Збирався на коліна ставати — стояв сам: сліпий і стоптаний...

Сперся на ціпок — били відлунням громи... Як сон: «Кругом сіра маса — заздрять...» Мати не жаліла нічого — пив та волочився. Любив, щоб корилися хлопчаки, коли не так — бив в обличчя... А тоді війна... І згадалися йому — ні, він би й зараз топтав, змушував повзати на колінцях всіх — ті часи, коли чорно володарював на селі. «Може, забулося? Молоді не знають, а ті: хто помер, хто виїхав... Таке вже лихо: ну видавав німцям своїх, бив — було...» — вертілося   на   умі.

  • Іуда-а! — почулося. І застогнала зігнута півколом тінь на порозі:
  • Думала переживу... Кара мені одвічна!..

Пізнав: матір загомоніла. Тоді: «Я ж відбув своє...» Стара жінка з острахом підступилася і довго дивилася на немічну постать свого сина.

— Денисе!.. — тільки й мовила. Притулила широкий поділ спідниці до грудей і заплакала: — Що людям скажеш? Як їм будеш дивитися в очі?

Мацав на похилій ушулі іржавий обренець, просовував долоню в шпарку, а в очах, як в колодязі, було темно і холодно.

— Сину,   сину!   Жаліли   ми   тебе   з   покійним   Хокою.

Мовчав. Мати розповідала: Омелько повернувся, побудувалися, сини повиростали. Старший агрономом у селі, менший — вчителює. І той, і той — добре живуть!

Хотів спитати... — запнувся. Омелько став перед очима, такий,   як тоді: простріляна гімнастерка, знесилений, чорні плями крові на синюватому тілі. Біля порогу сполохані діти і жінка з блідим, як солома, обличчям. «Денисе, ти ж свій...», — зринуло. І тоді гостро в голові:   «Будуть мстити...»

Згорбився, схилив голову —   перебирав у пам’яті односельців: хто ще? А воно боляче в саме тім’я: Настя!

Відчув:   засвистіла   нагайка...

Зойкнула і Настя в себе за столом (збиралася вечеряти) — вогнем пропекло спину давнє. У свідомості: «Сусід вернувся!» Зірвалася з ослону і вискочила вражена на вулицю. Приглянулася — іде до своєї хати, як упир з того світу. Онде поруч старої Хокчихи намацує палицею дорогу: вилиняла сорочка, обличчя зжовтіле і запалі приплющені очі. Важко вирізнити, які ті очі?

Дивилася на нього — бачила себе. Вискочила раненько порати корову, метнулася до хліва, а там під дахом хлоп’ята незнайомі стоять — переховуються. Один білявенький, повнощокий — подерта біла сорочка, очі лякливі, а по тілу синці, як ґудзики. Другий меншенький, років п’ятнадцяти, чорнявий, сумний — наче з хреста знятий. Никають сюди-туди, не знають де себе діти. Оглянулася — німців нема! Винесла попоїсти — дивилася і сльози ковтала. Запам’ятала, що подалися на кладовище. Пізніше дізналася від сусідки: підлітки ті з обозу німців розбіглися. А з якого села, чиї вони — нічого не знала.

Біля колодязя підхопила коромисло з відрами, хотіла йти — Денис загородив дорогу. Домагався, силував на слово. Коли б знаттє — довіку б не зронила.

— Хлопців бачила? — спитав тоді. Сказала — ні. Полоснув нагайкою... І вона показала куди подалися. «Бодай мені рученька всохла!.. Все бачила: крутив дітям руки, бив в обличчя цівкою пістолета — бив і бив... Кусала собі руку, а тоді (не могла дивитися) затулила долонею очі. Тріснув світ, і синій димок звився над хрестами... Глянула зараз на нього: тоді на коні — як пан, тепер біля хати — як примара.

Було прокинеться Настя вночі, а тиша трісь - трісь... Лусне постріл — і заніміє серце. Так від болю заніміє — кричати хочеться. І війна відгриміла, діти поросли, слава Богу, чужі й свої — покращало життя, а в грудях як і раніше, невигойний біль. «Чиї ті хлопці?» — душить розпука, не спить щоразу, шукає розради собі. Перепитувала у людей, — думалося, що знайдуться батьки, — поневірялася.

На долю не жалілася: захворіє, либонь, корівка, пропаде телятко чи якась інша біда — люди в один голос: «То їй за хлопців». І вона згоджувалась: «Це за них кара...». Боліли ноги, коли працювала на фермі, вельми боліли — ступити не могла, а з думки не сходило: «Винна — мушу терпіти». Усвідомлювала, що відшкодувати провину не годна до смерті.

І ото досвіток, череда ще не йшла, а Настя на кладовищі. Прийде з дочками, полагодить могилку, квіти посадить. Бузок виріс ладненький і розквітає щовесни ніжно-ніжно голубим квітом, як у білявенького очі... Берізка піднялася. Посадили зелені деревця, такі як хвоя, то влітку і взимку зелено.

— Лежать мої сини, як у раю... — бувало скаже людям.

Дивилася зараз на Хоку — таке прізвисько змалечку ходило за Денисом — і все пережите, зболене за ці роки, наче хто посіяв перед нею і воно буйно зарясніло.

Уже добре стемніло: світло лилося з вікон її хати до Денисового двору. Видно: тінь, як миша в пастці, з кутка в куток. Відтуляв вікна та все припадав чолом до рами, то в одному, то в іншому місці.

В небі малиновий колір стемнів, синюватим димом розтікався по обрію: ніч підступалася. Місяць зблід, аж потонув у жовтому колі чи то на вітер, чи на спеку. Настя і на мить не зімкнула очей. Чула, як зіпали хвіртки та ґвалтували собаки по селу. Звістка на диво швидко облетіла всі кутки: «Хока прийшов...»

Зринало пережите, щеміли плечі від нагайок і давні сльози палили очі...

Омелько лежав на примостці, крутився, кректав — боліли рани. Не хотів думати, а воно обступало з усіх боків, близилося, аж давило — важкий перестук поїзда котився відлунням на чужину... «Денисе, відпусти...», «Іди, іди, а то...» Підхопився: «Вернувся!» Розтоптуючи власну тінь від місяця, вийшов у сад.

І Денис не спав — шукав собі виправдання. Стара Хокчиха стогнала на печі. На ранок говорила синові:

— Нічку не спала. Удосвіток зведу очі, горить наша хата і люду — яблуку ніде впасти! Наче тебе на суд ведуть... Омелькові хлопці взяли під руки... На тобі чорний піджак і галіфе, що у війну носив... Страшно стало. Прокинулась — тремчу, тіла на собі не чую. До чого б воно? — І вже напучувала: — Іди,   сину, проси прощення.

— Я ж відбув своє... Тупцював біля столу, тер долонями очі — не знав, де сісти.

— Прокинуть   у   печі   нічим.

— Хто   бригадир?   —   глухо   спитав   Денис,

— Омелько.  

— Не   піду...

— На   те   власті   є...   —   заспокоїла   мати.

Надів чорні окуляри і вийшов. На вулиці гамірно, лагідне сонце вгорі, вигуки дітвори... Відчував, що дивляться з ферми, з дворів і вікон — стрічні не вітаються. Ступить крок, вдарить ціпком об суху землю — спіткнеться, аж дихати стане важко! Собаки гавкають, хмуряться верби, а горобці з гілки на гілку і:

— Поліцай, поліцай...

Шкірять зуби паркани, і тітка Пріська — балакуча, хитка, без заміжжя чотирьох дітей викохала — сокорить між бабів:

— Побере останнє... Бач, самого за печінку узяло...

Від злості аж труситься Прісчина стара ушула і плюється трухлявим порохом. А далі хтось каже:

— І голови не підійме.

Зашкреблися долоні. Гульк: Омелько прошкує. Збіліла голова, стріхами брови — міцний, як дуб. Здушило горло Денисові, коле п’яти, так коле, ніби на голки ступає, а збочити не можна. Порівнялися — ні слова, ні півслова. Тільки два голоси поміж них: «Денисе, відпусти...» «Іди, іди, а то...»

Випав ціпок, схилився Денис, хотів підняти, а руки вклякли. Обличчя судомила злоба: кусав губи.

І враз зненавидів усіх і себе: і дерева, і будинки, і той світ, що його оточував. Уже не хотів відтоді іти на вулицю, ховався, тікав від власної тіні. Інколи крався околицею — тільки б не на людях.      

Ото наважиться вийти, дійде паркана, присяде біля хвіртки — гомін. Говорять дівчата, засміються, заспівають гарненько, аж за душу візьме.

Денис, як злодій, тулиться до шпарки, а мати нишком плаче...

—   Та   вийди-бо,   вийди...

Того разу, було, зібрався іти по хліб, дійшов порогу, а тоді:

—   Хай   завтра.       

—   Та чого вже ти!   Злякався?...   —  мати йому.      

Спустився стежечкою, що текла городами вниз. Шаруділо в сутінках. Надулося небо... Тріснула гілка, Денис позадкував, боляче вдарився об суху корчомаку. Упав і довго не міг оговтатися: повзав, намацав ціпок — відчув: нема окулярів! Зіп’явся на ноги, а воно турнуло...

Лежав ницьма у багнюці, волав у відчаї:

— Люди, простіть!...

То був не його голос — хлюпотіла твань...

Затух Денис у замуленій криниці, отій криниці, що вкрилася очеретом та болотніми купинами з довгою осокою, як коси його Одарки...       

Були балачки, що хтось не пробачив минулого. На Омелькових хлопців не було в подумках, бо того вечора старший син був на правлінні (колгосп готувався до жнив), а молодшого викликали до району на семінар. Казали й так: «Поганий був чоловік. Сам наклав руки...»

Наступного дня бралося під обіди, сонце пекло нестерпно. Дочки Настини подалися на табір доїти корів, а вона стояла на ґанку і дослухалася як у хліві хрюкають кабани. Наче бачила: «Корито жбурляє!» Рипнули двері у Хотчихи — оглянулася! Четверо чоловіків, усіх Настя знала, винесли з хати труну. У дворі було пусто — ні душі! Тихо-тихо... Ті четверо перейшли вулицю...

Десь на обрії радісно озвався грім і заклекотав, як шалений водоспад. Настя заплакала... Не від жалю — від розуміння, що все таки приходить відплата і правда, рано чи пізно, перемагає.

Захмарилось: сіявся дрібний тихий дощ. Він лопотів по змарнілому листю, падав на паркани, на сухий пісок, ніби навмисне змивав сліди до кладовища...

 

   ВЕЧІРНІЙ   СВІТ 

                                                                      Пам’яті Василя Стефаника

 

Покотиться сонце у золоті гори на спочинок, і ніщо його не спинить! Затче долини туманом, засіє луки росою, і його пригаслий, не такий дужий, як білого дня, світ відіб’ється у всьому.

Вибалками та лісосмугою   подадуться з поля жінки до своїх осель.

Заторохкотять, збиваючи куряву, підводи на шляху: коні, нагнані погоничами, бігтимуть підтюпцем з опущеними головами, фиркатимуть раз по раз, а в їхніх очах уже горітиме вечірній світ.

Чогось мені сумно, чогось мені дивно.

Вже четвертий рік милого не видно...

Хтось зачне оту пісню та й стихне. І запечеться несподівано мелодія на серці в кожної вдови...

Йтимуть вони з великими корзинами, оберемками ботви та зілля. Молоді дівчата сміятимуться пустосміхом, бігтимуть, як дикі кізки, співатимуть про калину та чорняву дівчину, що випровадила козаченька, а тепер журиться, і голови їхні триматимуться високо-високо. Жінки прошкуватимуть позаду заклопотані, зігнуті, чим ближче буде до села, тим сильніше хилитимуться до землі. Гомонітимуть про кляту війну, якій нема кінця, про те, хто скільки сполов льону, як болять руки й спина. Згадають за нужду, бо коли розповісти комусь про неї, то наче й легше на душі.

Так і йтимуть юрбами вслід за сонцем, ховаючись у той вечірній світ...     

Тільки Харитина одна попереду всіх бігтиме і все на сонце дивитиметься. Не хотітиметься їй, щоб воно отак швидко сідало. Якби хоч трохи потрималося! Якби хоч трохи повисіло над її хатою, поки вона добіжить! Бо вдома все напризволяще: і ячмінь, який, мабуть, кури докльовують, і голодні діти, що десь кубляться у піску, такі замурзані, що й очей не видно. В хаті ладу нема, а город аж гуде від бур’яну.

І поки той вечірній світ бринітиме, поки хоч трохи буде видно надворі, їй потрібно попоратися по господарству. Бо ніхто за неї нічого не зробить, не порадить і не замінить натруджені в полі руки. Вдова вона, як і інші... Нікому допомогти — одна як палець. Ні свекрухи, ні матері — тільки трійко синів, з яких старшенький, як і вона, ходить щодня в поле...

Не встряє Харитина в розмови, бо ними ситий не будеш. Не журиться перед людьми за свого Остапа. Бо журися не журися, а ніхто тобі чоловіка не верне. А як погомонить часом про нього, то тільки біля серця запече так, що й не знатимеш, куди себе подіти. То краще сама собі.

Обжене всі підводи, боса — ноги аж потріскані — аби тільки швидше. І вже під селом — у довгій, витріпаній вітром, з чорною каймою спідниці, в ледь синій, і не розпізнати якого кольору, кофтині, з латками на ліктях — стане схожою на сіру пташку.

А десь на іншій дорозі в цей час проглядається її син Василь. Теж босий, в латаних штанцях, від куряви аж посірілий.

Зійдуться вони біля хати, мов сонце з землею: Харитина з’явиться з городу з оберемком зілля, а Василь — із вулиці з торбинкою жита. Погомонять. Син розкаже, де він навітрив того зерна. Порадіють. Тоді вхопиться Харитина якийсь лад у господі робити. Дітям насипле холодного борщу, а сама й не присяде. Сюди-туди бігатиме по подвір’ю, аби встигнути й худобу доглянути, й на городі якусь грядку сполоти. Начеб розірвалася, аби тільки б повсюди встигнути. Вештатиметься дотемна. Як риба об лід битиметься, а роботи ще залишиться чимало.

Сяде тоді Харитина в сутінках на рундук — уже й ніг не відчуватиме, — схилить голову на руки й важко зітхне:

— Коли я вже відроблюся?

Так і сидітиме як не своя.

Болітиме їй, що хата обсипалася, що в щілини вітер свище, а помазати ніколи. І буде їй в голові, що завтра треба буде послати старшенького, хоч і знає, як у нього від мотузка плечі болять, за сухим суччям, а самій бігти в поле полоти льон. А вдома треба залишити на цілий день Юраська, якому тільки три роки, і середульшого Грицька під шовковицею: хай бавляться з горобцями вкупі, поки мати додому повернеться. А ще думатиме, як їй доведеться розпалювати вранці ті сирі різки, котрі принесе Василь з-під городів. Ніби бачитиме, як вони довго тлітимуть. Тут треба на роботу бігти, а в печі — тільки дим, що виїдає очі. Нервуватиме, а серце із грудей як не вискочить...

Опам’ятається, гляне на синові чорні, як земля, босі ноги й заніміє: «Важко дається тобі хліб. Ой, сину, сину!» — похилить голову.

Поночіє. Скрипнуть сінешні двері. І відіб’ється у її вікні вечірній світ.

Лататиме синові штанці, а на душі лежатиме: «Треба виткати хоч якийсь шмат полотна. Бо в одного сорочка розлізлася, а в іншого штанці в одних дірках. І спати на чомусь треба, і вкритися». Вколе собі пальця, аж біля серця запече: «Ой, Остапе, Остапе, чи ти є де, чи нема, що ніякої вісточки?»    Чорне пасмо кіс впаде на високе чоло, й синьо-синьо задимляться очі...

Гомонітиме подумки з чоловіком:розкаже всеньке, як то важко їй без нього.І буде згадувати, як жили раніше, ще до війни, як щодня, пораючись, вона чекала його з роботи, дослухалася до кожного звуку, а потім чула скрип хвіртки й тихі Остапові кроки. Як усміхався він щиро й гукав весело до сина: «Біжи до мене, Васильку!» Підхоплював малого на руки й носив по двору, потім сідав до столу, а вона подавала вечерю. А то привозив од вітряка борошно й радів: «Добре змолов!» А вона пекла хліб — аж по чотири паляниці, — викладала його на ослін, де він парував та солодко пах.

«Забулося, коли такий хліб і на столі був...» — заболить їй. І задумається, задумається...

— Аби ти, Остапе, хоч у сні дав яку раду, — заговорить враз голосно. — Прийди, голубе, хоч утіш. Скажи, чи довго та війна буде? Скажи, де мені ще трохи напнутися, щоб вийти з цих злиднів?

Снуватиме сивою ниткою, аж поки вона не заплутається в густому волоссі — задрімає...

А у маленькому вікні горітиме вечірній світ.

Діти — спатимуть. Чекатимуть на них далекі світи...

 

З О Р Я Н А   Н І Ч

(спогад   з   дитячих   літ)

 

Стьопа підпер долонею голівку і дивиться туди, де тільки що було сонце — було і нема. А над обрієм малиновий колір, так ніби хто відро фарби розлив. І небо ще більш просвітліло, засяяло яскраво, ніби й не збиралося надворі смеркати. Підхопився він та стриб-стриб на «ходулях» до хліва, а там хитнувся і полетів сторчака біля купи гною.

— Стьопо, біжи десь так погуляй, бо телятко мені злякаєш, — чує голос матері. А тоді: дзінь-дзінь! То молоко об дійницю.

Стьопа розстібнув ґудзика на сорочці, жбурнув з голови картузика, якого бабуся подарувала, ген аж до тину, і знову зирк-зирк на небо, а воно ще дужче сяє! Було вже злякався: здалося, що горить. А то червона-червона смуга потекла по небу над дядьковою грушею. І вже на кінцях не червона, а наче бузкова. І над хатою посиніло, а ще вище — ніби хтось чорнило розмазав.

— Що ти там робиш, сину? Ступай вечеряти, — вкотре озивається мати.

Хотів йти в хату, а тоді — і рота роззявив. Хіба було коли отак, щоб сірим димом тягло по землі. Оце вона і є ніч! Із землі виступає. Бач, як маже дядькову грушу чорною фарбою.

А   мати знову:

— Скільки   разів   буду   кликати?

І   вже   в   хаті:

— Сьорбай, сьорбай юшку, Степане. І не крутися на всі боки.

Бачиш,   що   Максим   тебе   жде.

Стьопа глянув на брата, який натягнув на себе старий з одірваною полою піджак, отой, що валявся на горищі, та обмотався мотузками. Уже зібрався і стоїть біля порогу. Тоді мати підв’язала Стьопу своєю великою хусткою і   сказала:

— Ідіть!..

Вискочив він надвір і очі відразу — до неба. А воно вже не таке світле, як було. Тільки вгорі, то тут то там засвічувалися зорі.

Ото дивиться: наче немає зірки, а тоді морг-морг тоненькими промінцями — і горить. Сірий дим снується, як комашня, туманяться на небі кольори. Позаду Стьопина хата хмуриться, а попереду на городній стежці кукурудзяне листя шелестить. То Максим пробирається донизу. Стьопа не хоче відставати, а тут картопляне гудиння хапає за ноги, то аж злість кублиться під грудьми. Дядькова груша не така вже й чорна, як здавалось, тільки чогось згорбилась, ніби задрімала. А нижче на стежці соняшники своїми головами усе небо затуляють.

Та ось Максим загородив собою стежку, спинився біля капустяних грядок і мовчки поверх дядькової груші виглядається. Стьопа здогадується про що він думає? Ось тільки чого зволікає? Знає ж: тітка з ферми ще не скоро вернеться, а дядько не так давно поплентався до магазину. Глянув і сам туди, а груш вгорі! Довгасті, жовті, як воскові свічки, аж висвітлюються. Коли це шурх одна поміж листя — гуп! Сіпнувся Стьопа йти, руками соняшники розвів, а тоді назад: «Зараз дасть запотиличника, ще й мамі розкаже». Звів на Максима очі, а він:

— Іди! Та картоплю нашу не толочи, щоб мати не пізнала!

Хутко, але крадькома, пробрався Стьопа до межі і схопив одну грушу, а ті налякані тільки стриб-стриб під сорочку — і холодять за пазухою. Видихнув повітря, прислухався. А воно щось по голові: лусь.

Уже на городній стежці почухав пальцем там, де вцілило та й гайда до дуба. Наблизився: довкіл сутінки товчуться згустками, покосами жовтіє ячмінь на землі, той що сьогодні мати пожала, а трохи далі, біля копанки, туман білий кільцями. А за тою копанкою — верби і гола пітьма. Він ніколи й не чув, щоб повітря дзвеніло, а то аж тинькає. Нараз біля води хлюп-хлюп, і чиїсь кроки біля ячменю. Притиснувся до дуба, а то... Максим. Він кинув оберемок сіна, поцупив з рук Стьопи дві груші та й каже:

— Ходімо. Та не шльопай своїми постолами! За селом чути.

Іде Максим перший, хрумтить грушею, за ним Стьопа не відступається. Коли це позад ніби ще хтось човгає... Невже Максим не чує? Вчепирився за його полотняні штани — глип назад, а там густий морок. Ні хати, ні дуба — як і не було. Тільки попереду синя примара збільшується і прямо на Максима повзе. Пурх-х з-під ніг — залопотіло вдалечінь. «Пташка!» І кроки хлопців стали повільніші. Обдивився навсібіч Стьопа: не таке все довкіл чуже та незнане, як здалося спочатку. Бо онде той вербовий кущ, біля якого він щодня пасе телят. Зараз перескочать через канаву, то буде гречане поле. Але що там робити? На точку повіяно, бо молотарку забрали ще позавчора? Стьопа й досі не здогадується, куди з братом мандрують? Ось уже під ногами зашелестіла стерня, і з усіх кінців зачигала на них сіра непробудна темінь. Зчорніле небо відступило далеко-далеко у височінь, обсипалося зорями, наче зацвіла груша. А по землі дві маленькі постаті рухаються манівцями у ніч. Та нараз засіріли хвостаті тіні вітряка, а потому виринула скирта...

— Стій! — озвався Максим. — Будемо брати Маньці.

Корова блиснула білою лисиною і закрутила перед Стьопою рогами. Вискочила мати і подалася до низу, озиваючись: «Стьопа, Стьопа!» А хіба вона не знає, забула, куди він з Максимом пішов? Сама ж виправляла.

Стьопа потяг кілька разів із скирти цупку солому і тут наткнувся на щось м’яке. Полова, а в ній — гречане зерно! Він уже намацав його пальцями. Ось воно: з гострими кутиками, чорняве, міцне та колюче. Та тут його багато! Пусти на вітер — зацокає, попливе одне на одне, мов золоті крупинки. Відкіля той вітер? Стьопа крутить головою, а вітру не чути — ніщо й не ворухнеться. Та й торби ж нема. «Десь з просяними вітками на печі», — згадує. Якби то сказав Максим вдома, куди мають йти? А так — зерно аж лоскоче долоні.

— Максиме, — не стримується Стьопа, — давай навіємо у сорочку. Ми   ж   так   робили   на   точку.

Але той і цього слухати не хоче. Поспішає — затиснув мотузком дві   солом’яні в’язанки, одну з яких, меншу, подає на плечі   Стьопі.

— Тільки   не   відставай,   —   шепоче.

Стьопа і думати не хоче про те, що не встигне за Максимом. Що в нього — малюсінька в’язочка, а Максим онде яку несе — наче возом їде. «Я ось тільки мотузку більше накручу на руку, а то чогось висковзує... Та хіба тут далеко: поминуть вітряки, а там... « «Ото ж він?» — радіє Стьопа. А вітряк устромив одне крило в землю, друге в небо — тікає й тікає. Наче йому хто ноги приставив. Стьопа не дуже стомився, тільки мотузок твердіший став. Підсмикнув в’язанку, поводив шиєю, а воно однак муляє. І ще більше затягає біля горла, аж дихати нема чим — нема і все. Спочатку в долонях, а потім по всій руці наче мурашки — кінець мотузка ковзь-ковзь поміж пальців. Та ще й Максим ледь не біжить. «Якби це санки?» — подумалося. І білий сніг затремтів у Стьопи на віях. Підсмикнув в’язанку, раз, вдруге, а вона, обпікаючи долоні, пливе донизу. Напружує пальці, а вони, як зів’ялі стеблинки, розщеплюються і ще більше мліють.

— Максиме!   Я   сяду...

— Ти що! Потерпи... Хоч би до околиці. Нас спіймають...

Стьопа зирк позад себе, а скирта — гульк і відлетіла. А над ним чорна постать крилами мах-мах — наче руки простягає до його плеча. «Спіймають»! — чи то він сам, чи знову Максим повторив. «Можливо нікого й нема, то тільки здалося?» Оглянувся — йде... І не тільки позаду, а й збоку... Ну клятий мотузок, хапай обценьками за плече, кусай руки — не сяде відпочивати! Тільки б ноги метлялись швидше, а то, як ходуни, оті, що вдома під повіткою лежать. Блимнув знову очима — наближається! Бо чути ж, як шурхає ногами по стерні, чути, як сопе... А куди втечеш, де сховаєшся, коли кругом чисте поле? І Максим нічого не придумає. «Відверни, відверни», — прошепотів Стьопа, але й сам не второпав, до кого те звертання. Чи не до Всевишнього, справжнього, якому мати щоранку так старанно читає молитви? Звичайно до нього, от тільки назвати не осмілиться, а чого і сам не відає. Це якби мати? А воно шелестить десь позаду, відлунює кроками звідусіль, ще й зорі з неба, як очі — блим-блим. Пошукав щось у голові Стьопа і знову: «Відверни, відверни, Боже...»

— Досить шептати! — сміється Максим. — Пішло онде зовсім у інший бік.

Він спиняється і кидає свою в’язанку до канави.

Притиснувся Стьопа у канаві до землі — так тихо стало, тільки чути, як серденько в грудях б’ється. Наче руки і плечі ніщо не стискує, а однак пече. Полизав гарячі синці на правій долоні, далі блим-блим на всі боки з канави. Думає: «Він женеться, хоче мене вхопити, а я вгору — і полетів». Бачить, як попереду ніби коні хитають головами. Але Стьопа знає, що то зовсім не коні, а, верби над копанкою. Дуба і хати не видно, та вони стоять. Він певен у цьому, бо вони — завжди стоятимуть. Хай землі не стане, зорі погорять, а хата і дуб — будуть. «О, зірка, наче груша, зірвалась і полетіла. Бач, стухла».

— Максиме, якщо то чиєсь сонце, то й до школи треба ходити поночі? А коли зорі — ну всі-всі сонця погорять? Темно дуже   буде?        

—   Авжеж.

— А   як   ти   крутитимеш   жорна   вночі?

Максим нічого не відповідає, зводиться на ноги. Піддає Стьопі в’язанку і вони йдуть далі.

Тепер уже знайома стежечка, то чого не йти. Довкіл кущі стислися один до одного, вкрилися чорним рядном ночі і ніби хропуть. Все причаїлося — спить. А Стьопі зовсім не хочеться спати. Він би йшов і йшов. Та ось уже зігнуті верби вискочили наперед, а за ними — копанка. І все на своєму місці — як і було. Дуб такий товстючий і високий, дядькова груша, ячменю ніхто не покрав, а далі соняшники головаті — і хата! Серед двору, у самій хустині очікує мати:

— Ну, що діти? — тулить Стьопу до себе. А той відразу.

— Нас   ловили...

А   Максим:

— Дивак ти! То ж такі, як і ми...

Вхопився за живіт та й регочеться. А Стьопа не дуже то й згоджується, навіть сердиться: видумає ж таке! Хай буде так — хай. Потроху заспокоюється і лягає спати. І тільки починає дрімати, як знову хтось кричить позад нього. Під ногами лід валиться, санчата за купину зачепилися — і ні сюди, і ні туди. Смик-смик Стьопа їх, а той голос над ним: не втечеш! Ось уже фиркає оскаженіла голова коня. «Упаду — розтопче!» Тріснули, наче кісточки, санчата від його удару. А Стьопа на дуба скік — подерся на самісіньке верхів’я. «Теперки сюди ніхто не дотягнеться», — подумав. Засміявся, що торба при ньому, та й... прокинувся від того щастя. Глянув на вікно, а там — зоряна ніч...

 

СИНІ ОЧІ МАНЬКИ

Вони йшли поволі шляхом: Горпина, якій уже давно поминуло шість десятків, і Манька — корова червоної масті, з куцими рогами та білою лисиною на лобі. Обоє старі і зморені. Йшли вже добру годину. На узбіччі від їхньої ходи осипався збитий полин і пах гірко-гірко. Холодний осінній вітер проймав їх до кісток, вибивав з очей сльози і вони текли, як березовий сік.

Корова дибуляла знесилено, петляла задніми ногами, била одна об одну: цок-цок. Голова її звисала до землі, а очі тьмяно з-під лоба дивилися на шлях. Шерсть на животі в неї вилізла, на боках позбивалася у клоччя, і чорні бурульки торохтіли, як горох об стіну. Куди її веде господарка, з якою прожила майже чверть віку, Манька нічого не знала, не розуміла, але відчувала, що в цьому коїться щось лихе. Часом не хотіла йти, упиралася, напинала повід, аж горбилася — однак   корилася.

І Горпина, зігнувшись і тримаючи на спині ліву руку (щоб легше було йти), дибуляла, як і її годувальниця, розгойдуючись, збивала ногами куряву з сухої трави та раз-по-раз оглядалась на Маньку. Вона розуміла, що корові важко долати цей шлях. Сходилася, зістарілася за стільки років. Але що зробиш? Відчувала, що і сама не та стала: і ноги не несуть, і руки не беруть. То, було, поле всеньке обходить, і город обробить — голодна до півночі топкалася, а втоми такої не відчувала. А це — болять всі кісточки. І душа поневіряється. Якась досада, як хуртовина, крутить її, витіпує останні сили. «Ойо-йо, подумать тільки, скільки всього поминуло. Скільки всього пережила з нею» — зітхала жінка і голова її хилилася ще нижче до землі. «Тепер їсти і пити є що — сидіти б, як у Бога за дверима, а воно не сидиться. Нема душі спочину — не буде до скону. Ой не буде, — дивилася з болем на шлях. —Туди якось доплентаємося, — подумала за корову, — а як не продам? Знову вести назад?» Аж страшно стало. Уже наче пожаліла, що пустилася з нею у ці мандри.

І не повела б корову Маньку Горпина ніколи в ту далеку дорогу, якби не син її Володя. Все наполягав, коли приїжджав на вихідні з міста: «Збувайте, мамо, корову. Несила її вже тримати». Вона й сама відчувала, що нездужає коло неї ходити. «Легко сказати — збувайте. Це якби хто купив у селі. Вона ж хоч і старенька, а доїться гарно», — думала не раз. Хвалила її людям та набивалася. Син і об’яви писав, однак купці не знаходились. А це, як був у ту неділю, сказав: «Я, мамо, здам Маньку на базу. Стара уже — хто її купувати стане? А так — може, і я котлету з’їм...» Горпина аж відмінилася на обличчі, кинула рогача — саме біля печі поралася — та на сина: «А не застряне в горлі, сину, та котлета?» Так її обняла образа, такий жаль накотився на груди, що аж на вулицю вискочила. «Забулося вже... — горіло в неї в думках. — Вона ж нас тільки й на світі тримала»... Весь день тоді не могла заспокоїтись. «Де вже моя тоді совість? Щоб отаке учинити».

Придбала Горпина Маньку первачкою у війну, вже як лишилася без господаря. Шкіра тоді в неї виблискувала, очі горіли, а вим’я пахло молодим молоком. Телятка з’являлися в неї щороку під різдв’яні морози, були з ясними очима, ніжні, з слабенькими ніжками — і тремтіли від холоду. Корова лизала їх старанно і в очах її світилася радість. Потім у хліві з’являлася Горпина, поїла Маньку теплою водою, клала їй оберемок пахкого сіна, а телятко брала на руки і примовляла до корови: «Не дивися так на мене, не сердься. Я зігрію його в хаті і поверну тобі». Манька розуміла і вірила Горпині. І коли жінка бережно несла його з хліва, то дивилася з теплом і любов’ю вслід і тихесенько озивалася: «Му-у». А потім ждала з нетерпінням — доглядалася в щілину, дослухалася стуку в сінях і завмирала від скрипу хатніх дверей. Горпина тим часом заносила в хату трохи соломи і лаштувала теляткові «постіль» на долівці. Було в неї своїх троє діток, які теж гупотіли та брикалися, як і телятко, в хаті. А ввечері Горпина потайки заносила до оселі дійничку, накриту рушничком, в якій пінилося тепле молоко. І пили його всі разом: і телятко, і Горпинині діти. І коли спиналося на ноги телятко і підростали хлопці — обом— і Горпині, і Маньці — було тепло на душі. Так і жили.

«А як важко давалася та крапля молока нам!» — прийшло в голову жінці. Оглянулася на Маньку.

Вона вела її і далі узбіччям, навмання, аби не збитися з дороги. Бо шляхом мчали машини, ревли роз’ятрено, торохтіли на вибоїнах. Від чого ранок тьмарився, повітря терпло, чаділо від газів та пилу: дихати було важко, аж залипало в горлі. Корова ремиґала раз-по-раз, натягала повід — йти їй не хотілося.

— Іди вже, Манько, іди. Не лиха тобі хочу, — благально озивалась до неї Горпина. І чогось було так досадно, що аж сльози душили. Впам’ятку, як день у день ходила в поле, робила задарма, і свій город ніколи було обробити, а щонеділі по базарах та чужих селах літала. Як та ластівка, по соломинці носила до гнізда. Бо й діти босі, і корова голодна. І вночі не спала та думала, як її зиму протримати — так боялася без неї зостатися. Ходила до голови (скільки разів), умовляла його, щоб хоч соломи виписав. І коли привозила чорної, з снігом наполовину, то раділа. Різала її косою вночі (від мерзлої і руки дубіли) та напихала в мішки. Вранці гріла воду, яку підсолоджувала жменею макухи і поливала ту січку у ночвах. Від такого харчування корова молока давала стільки, що його ледве вистачало на поставку. А дітям та теляткові брала перегон.

Навесні, як не було вже й соломини в дворі (доживалася і до такого), і просити в голови не сміла, бо колгоспна худоба голодувала, то скубла стріху: хлів латами світив до осені. Зчорніла пріла солома для Маньки була надто нестерпна. Вона крутила сердито головою, чмихала, совала ту січку сюди-туди в ночвах, а їсти не наважувалася. Ото повикидає все геть з ночов, перепадеться, як тріска, і дивиться на Горпину так, що серце стискається. «Їж, Манько, їж. Не муч мене. Сінця хочеш, а де його взяти? Діти онде голодні, шматка хліба нема»,— примовляла вона не раз до неї. І терпла від жалю. Вона б їй пучки надломила. Було від рота відірве, а їй пуд сіна купить. Як не важко доводилося, а тримала. «А щоб ми їли, як би жили без неї? А то зберу трохи сметани та сиру — і на базар. Десять оцих кілометрів щонеділі — туди і назад. На податок було вторгую, на позику. Іншого разу залишиться копійчина, то й на ноги дітям щось куплю. Їм теж дісталося», — подумала за синів. — Скільки разів вночі ходили в поле за тією соломою. Виправлю, а сама до ранку не сплю — як на голках сидиш. Самі мучилися і корову мучили» — спало на думку. Від тих згадок серце защеміло ще дужче, стало жаль Маньку, що так свій вік прожила: і в холоді, і в голоді. Хлівець той ледь тримався, світився наскрізь. Хоч і мазала Горпина щороку стіни, та вдовині руки не ладні були впорядкувати його як слід. У щілини стареньких дверей свистів вітер, набивався взимку сніг — замітав геть усе стійло. І підіслати не було чого. Хлюпалася в мокречі та багнюці, часом аж тремтіла від холоду. Від того і живіт виліз, посинів, а на боках позасихали оті, як реп’яхи, бурульки. «Ніколи вона не наїдалася. Солома гнила — і тої не вдосталь» — заболіло Горпині.

Пройшла трохи, не підіймаючи голови, зітхнула: «Дісталось їй добре. — І вже вкотре подумалося: — Коли б не вона, то як би ми жили? А він — на базу... Як у нього язик повернувся? Невже він все забув, невже не пам’ятає?» — досадувала. Синова байдужість мучила її найбільше. І не зважилася б вона вести її на базар — ніколи. Якби не налякав син, що здасть на базу. «Обіцявся ж сьогодні приїхати. Може, і вдома» — згадала.

Оглянулася — корова вибалушила очі і важко сопла.

—Му-у, — протягла сумовито: в очах гойднулося холодне осіннє небо. І в Горпини сіпнулося серце: «Вона все розуміє». Обізвалася:

   — Важко тобі, Манько, розумію. А мені хіба легко? Не лиха я тобі хочу, а добра. Ось наділю доброму господарю, хоч справжнє життя пізнаєш.

Вона чомусь вірила, що продасть — все буде гаразд. «Сама якось доплентаюся додому» — подумала. І враз згадала, що вони уже раз отак з Манькою ішли цією дорогою.

Було це того повоєнного літа, як не отелилася вона. Спека тоді стояла, і в лузі вигоріла паша, то до самої осені корова ходила надголодь. Молока і дітям не було. Роздоювала щодень — вим’я ранами бралося, руки пухли. Та як не старалася, що не робила, а поставку молока того літа державі так і не виконала. І податок не змогла сплатити, бо нічого було нести на базар. То прийшли під осінь до неї уповноважені: один з району, а двоє своїх — Семен Магула та Петро Щатирко. В хаті і сісти не знаходилося де: долівка була завалена квасолею та іншим збіжжям. Лущити не мала коли, то поносила в хату, щоб хоч не мокла на дощі. І в хаті не прибрано: тарілки немиті — як діти їли, так і зосталися на столі — горшки на лавці порожні, а серед хати — чавунці. Зупинилися вони біля дверей: трам біля печі прогнувся, то Семен схилив голову, бо мав високу стать, глянув на дітей, що розглядали з цікавістю гостей, обізвався:

— Заборгувалася ти, Горпино.

Той, що з району, розглядав хату якось зверхньо і байдуже. Далі всі троє посідали на ослін. Розмовляли довго, і так і сяк — силували, щоб вона знайшла гроші.

— Нема своїх, то позич, — наполягав Семен.

І за молоко домагалися, щоб дала обіцянку, що виносить до кінця року. Попідводилися, обступили її. Горпина, затиснута в кутку біля полиць, горіла наче у вогні. Руки ламала, не знала, як їй бути, губи тремтіли, а на порепані сухі долоні падали сльози:

— Ну де його взяти ті гроші? Що його продати? Діти забули яке те молоко.

Хвалилася своєю бідою, мала надію, що зважать на те.

Семен Могила намагався говорити лагідно, не підвищував голосу, умовляв, що він чоловік такий, як і всі — нема в нього зла на Горпину.

— Я на службі — з мене вимагають,— повторяв.

А представник з району, агент, як його називали, сердився, погрожував, а тоді:

— Судити будемо!

Те слово так вжалило в саме серце Горпину, що вона метнулась від полиць до печі, де плакали діти. А з грудей вирвалося:

— Судіть! Що хочете зі мною робіть, мучителі. З коліна не виламаю. А хто годуватиме дітей? Я вже рук не можу підняти від тої роботи — ще з вас мало? Пийте кров, як молока нема!

Розійшлася так, що несила було самій стримати себе, вгамуватися. Вдачу таки круту мала. Та й наболіло за всі ці роки — стерпіти хіба можна? Навесні за позику розпинали, не знала в який бік кинутися, а тут — знову. Свої, сільрадівські, трохи принишкли — кривилися, поглядали з-під лоба — мовчали. А той, що з району, нахмурив брови та:

— Не кричи, не кричи. Ми не свою волю чинимо. Хто нам дасть право державні плани зривати. Країну треба зміцнювати, тітко.

Вона б ухопила рогача у ту хвилину, витурила б їх з хати, стільки в неї гніву було, та на подив собі стрималася, не посміла, бо все-таки, як-не-як, а представники влади. «Осудять, а що з дітками буде?» — подумала.

Обступили вони Горпину і силують, щоб шукала гроші. Домагаються так, що й піт рясний котиться з чола в неї. Вже й слова вимовить нездатна — серце з грудей як не вискочить.

— Де їх взяти, як нема? — красти не піду, — видушила.

У холодних очах агента заграли вогники. Він дістав зі шкіряної тужурки, яка була вся геть потерта, цигарки, запалив, не питаючи дозволу, а тоді розгорнув папку і тихо сказав Семену:

— Бачу нічого ми з неї не вижмемо. Будемо описувати. Онде скриня стоїть — щось знайдемо.

Горпина враз сторопіла — не знала як бути. Далі спохватилася, спаленіла вся і не своїм голосом гукнула:

— Не смійте!

Вмить кинулася до скрині, загородила дорогу. Стояла, розкинувши руки, наче пташка крила, і очі горіли, як дві жарини в запічку. Та важка руда Семенова рука грубо відштовхнула її. Горпина позадкувала і вдарилася спиною об лежанку. І враз наче похлинулася гарячим борщем, знітилася і змовкла.

Рилися в скрині: Семен швиргав рушники на долівку, а той що з району — писав. Зазирнули і на піч. Але там крім старого коцу і переляканих дітей нічого не побачили. Тоді зв’язали все збіжжя у вузол і подалися з хати.

— Душогуби, — видавила крізь сльози жінка. До вечора не могла вгамуватися, всю, ніч голосила, а на ранок надумалася продати корову.

Підвелася ще до схід сонця, знайшла в комірчині повід, залигала Маньку і, ковтаючи сльози, вивела за ворота. І йшли вони тоді ось цим шляхом, що і сьогодні, молоді ще, але так важко з розпачем — годі й казати. «Як житиму, як роститиму дітей без тебе?» — здавалося от-от зупиниться серце від тої досади і думок. І таки не витримала: біля базарних воріт нараз спинила Горпина корову, постояла і, на диво всім, повела її назад до села...

З тим продаванням вона, справді, тоді погарячкувала, бо через кілька днів викликав її голова сільради і сказав, щоб забрала свої речі. І Семен відтоді пішов з тої роботи. Влаштувався у Сільпо, але й там не довго робив. Щось накоїв, то осудили. Оце недавно, як повернувся з тюрми, йшов, а Горпина воду несла через дорогу. Підійшов, спитав про дітей, підніс відро.

«Тепер такий добрий, хоч до болячки клади. А тоді душу виймав», — подумала Горпина. Ці та інші згадки (в голові вже терлося давнє повоєнне життя) пригнітили стару жінку, і втома ще більше лягла на плечі. Зігнула її ледь не до землі.

Спинилася Горпина на узбіччі, щоб відпочити, бо й Манька ухоркалася — далі несила було йти. Стояла, дивилася в поле і згадки, як перекотиполе, переносилися з кінця в кінець її довгого життя. «Ой перейшло, перебуло, — захитала головою. — Тепер уже нездужаю. Та й пасти де її? Змінилося все так! Кущі на околиці зникли, брід, де застрявала Манька по черево, висох. А луг, з пахкою, як чай, травою, переорали. Щодень гудуть там трактори, пахне солярою та перегаром. Пташки де й що поділися, вже не щебечуть, як раніше, на кущах калини та ліщини. «Що воно робиться на білому світі? До чого дійде?» — мучила себе думками Горпина.

Спам’яталася — пішла. Ступала кволо, стомлено. І Манька дибуляла услід неквапом, щулилася, підгинала зад. Бо осінній вітер бив її, як батогами, по сухих жилах, хвицькав зненацька і діймав до живого. Ноги її підсікались, плутались одна за одну, — з-під копит курів пісок.

Зовсім поруч замекало телятко, заторохкотіла підвода. Горпина підвела очі — підходили до містечка, колишнього районного центру. Попереду, де вже починалися будівлі, пішки йшли люди, їхали кіньми, машинами.

—        Ступай, Манько, сміливіше, — озвалася Горпина до корови, натягла повід і повела її через широкі ворота.

Базар вирував: лементували люди, мукали корови, мекали маленькі телятка, одірвані від дому, гнулися і тремтіли від холоду на повідках. Хрюкали кабани на возах і машинах, пов’язані мотузками. А в мішках та ящиках поросята, кролі, кури і качки — чого там тільки не було. Вереск, переполох, гамір людський, як хвиля, а між тим вигуки, і сміх. А то й сварка — торгуються!

Затяглося на повідку телятко — мале, ще й ріжки не випнулися, — душить повід під горло так, що й дихати нема чим. Хоче звільнитися — і так, і сяк. Відступиться назад і аж хропе, а господар байдужий, тупцює біля воза, наче й не бачить. Тоді вдарить зненацька кирзовим чоботом в живіт. Підскочить воно, поверне від болю розкіс білого яблука — і замре. В Горпини наче всередині щось обірветься: «Нащо ж його так бити? Чим воно завинило». Дивиться вона на те телятко і очей не може одірвати, а в думках свої, котрих доглядала, як рідних дітей.

До неї ніхто не підходить — нема покупців. Ідуть люди, поміж себе балакають. Коли це за спиною:

—        А що   баба   за   цього   старця   хоче?

Горпина ні слова, навіть очей не підвела. Вона все ще купалася в тих думках: метушилася вдома на подвір’ї, хапалася за всяку роботу — брязкала дійницею та гнівалася на Маньку, що не хоче стояти. Наче відчувала запах сиродою та сіна з чебрецем і деревієм. І враз — пусто в дворі... І від усвідомлення, що хтось поведе її корову звідси назавжди — наче закам’яніла.

Чоловік обійшов довкола Маньки уже двічі. Очі його обмацали з усіх боків сухі лопатки корови і блиснули на Горпину.

—        То чого ж мовчите, бабулю? — обізвався вдруге.

Горпина опам’яталася: це ж до неї! Вона наче відкинула ту досаду, зраділа (продавати ж треба — іншого виходу нема), що знайшовся врешті покупець. Може все буде гаразд: віддасть вона свою Маньку в добрі руки. Почала хвалити корову: мовляв, дарма, що старенька, а молоко дає добре, і жирність висока. І не вередлива — їсть все, що під ніс поставиш. Прибалакувала коло Маньки, заглядала в очі, ніби хотіла спитати: «Ну що, згодна до нього йти?» Та корова тільки дивилася на неї добрими розумними очима смутно-смутно.

— Намучилася вона в мене. Я б рада була, якби знайшовся добрий господар, — зітхнула легко жінка.           

Чоловік здоровий з вигляду, у брезентовому плащі та чоботях, тупцював на місті. Маленькі очі його, під насунутим на лоба картузом, бігали крадькома і сполохано. Горпина бачила, як він зиркав на Маньку, кривлячись, дивився на її худі стегна, синю висушену шкіру на животі. Його не цікавила ні маківка хвоста, ні зуби, ні пуп’янки вим’я, від якого в жінки не раз мліли руки. «Дивний якийсь купець?» — подумала. І враз її пройняло жаром, по тілу забігали мурахи. «Заготовач!» — здогадалася.

Він глянув на Горпину насторожено, стрівся очима. І байдуже, наче корова не так уже й потрібна йому, — це так тільки щоб виручити стару, — сказав:

—        То   що,   бабулю,   давай   заберу.

І між іншим, як на сміх, назвав надто мізерну ціну. Але для Горпини гроші вже не мали значення.

—        Не буде діла, чоловіче, — відповіла вона сердито.

— А що ж ви хотіли за ці кістки?

— А нічого! Вам я ні за які гроші не віддам! — вирвалося в неї з грудей. І загорілася вся: на зморшкуватих, обрезклих щоках   засвітилися   червоні   яблука.

— А   чого це?   —   знітився чоловік.

— За її чесний труд — на бойню? Совість у вас є?

Чоловік пересмикнувся, звів на Горпину здивовані очі — мовчав якусь хвилину. Чи то слів не знаходив, чи здалося, що баба розумом не сповна. А далі зареготав голосно:

— Бабулю, це ж корова — худоба! А що на її ребрах — бариню   вибивати?

Горпина на те не мовила жодного-слова — від образи закам’яніли вуста. «І відкіля така жорстокість у людей? Де вона береться?» — горіло в її думках. Не помітила навіть, як зник той чоловік.

Відігнала одного покупця, а більше ніхто не підходів. Базар спустів — стояти далі було безглуздо. Від холодного осіннього вітру у Горпини руки закоцюбли. Манька згорбилася і тремтіла чи то від холоду, чи від страху, як навіжена.

— Підемо, мабуть, — обізвалася Горпина якось глухо. Підхопила на землі оберемок сіна (хтось забув) і повела Маньку до виходу. І так їй боляче, так жаль чогось було — не передати. Даром сходили. А тепер самій важко плуганитися до села і Манька підбила ноги: чи доплентається? «А що далі робити?» — мучило її. Боялася за Маньку. Розуміла, що син її, Володя, свою волю вчинить — відвезе на базу. Йому перечити годі. Від таких думок стискалося серце, мліли ноги, підтиналися — несила було йти. «Невже це в селі нікому не треба корова? За півціни б віддала»,— шукала вона якогось виходу. Знову перебирала в пам’яті односельців (вже котре!), наївно тішилася думкою: а ось знайдеться така людина. Хоч добре знала, що висіла місяць об’ява і ніхто не зайшов у хату. Знала і те, що в багатьох дворах немає корів: позбували і купувати не збираються. «Тепер і сіно є, не так як раніше, і солома — а тримати не хочуть. Хліви онде по п’ятнадцять метрів — яка розкіш! А собі в якому вік мучилася», — зітхнула Горпина. І наче побачила, враз, своє обійстя. Перед очі витиснулася латка городу, хлівець низенький, як гриб старий, верба біля воріт розчахнута вітром, повітка, що тулилася до сінець,   заткана картопляним гудинням та сухим   соняшничинням, і хата — така вже сіренька, вимита дощами та замучена часом. Випнуті стіни в «лисицях» і вікна кривенькі від просяду, на яких ще висіли трухлявенькі мальовані карнизи, — як зосталися від війни, так і висять досі. Не до них було всі ці роки. Збиралаcя, як діти підросли,   і хлів пересипати, хоч трохи розширити, бо вже так тісно в ньому — як зайде Манька, то й повернутися не може   —   збиралася щороку, але так і не вдалося. Думала, сини зведуть їй нову хату і двір загородять, бо ворота від вітру хитаються, але вийшло не так, як думалося. Сп'ялися на ноги — і подалися. Тепер тільки загорілося, як з’їхалися того літа, то в одну душу: давайте ми вам збудуємо хату! А Горпина заперечливо похитала головою —не хочеться вже клопотів на старість. «Буду вже в цій доживати» — подумала. І знову за корову: «На городі онде і кукурудзяні стебла, капуста та бурячок — повно всього. А де його діти, як не буде Маньки? Старалася, робила — ніщо не треба».

Обтяжена думками Горпина ледь переставляла ноги. Манька наче тяглася на повідку. Вона витягувала голову, сопла важко, пускала з губ густу білу піну і трохи накульгувала. «От лихо мені. Хоч би вже довести додому» — бідкалася Горпина і поглядала лякливо на її ходу.

Довго вони пленталися на узбіччі — не хотіла корова йти, то Горпина її підпасувала. Вже добре звернуло на полудень, коли добралися нарешті до села.

Горпина вже ніг не відчувала — здерев’яніли. І Манька зовсім знесилилась, ще більше почала накульгувати. А під городом (повела її Горпина через околицю) спинилася, заремигала, потім підломила передні ноги і уляглася прямо на стежці.

— Що з тобою, Манько? Вставай, вставай! — ми вже вдома,   —   захвилювалася Горпина. Вона сіпала її за повід, плескала долонею по шиї, але корова не підводилася. Тільки, наче у відповідь господарці, тихенько озивалася:

— Му-у, му-у.

Потім поклала голову на траву і почала важко дихати.

«От Боже мій, що його робити?» — розгубилася жінка.

—        Ну вставай, рідненька,   вставай. Онде й наша хата. Чого тобі лежати тут на сирій землі? — умовляла її Горпина. Вона відчула, що з коровою щось негаразд. І коли побачила, що з однієї ніздри сочиться кров, то зовсім запанікувала: «Треба було мені її вести на той базар? Ще гірше наробила».

На стежці зашелестіла кукурудза. Підняла очі — від хати біг Володя. Він тільки приїхав, ще й сумку не встиг занести. Кинув її біля порогу — і до матері.

—        Хто оце вас, мамо, змусив у таку дорогу йти? Ай-я-яй! – напався   він.   —   А що   з   нею?   —   підступився   ближче.

—        Сама не знаю, мабуть, захворіла.   Ступай, синку, поклич ветеринара. А я буду біля неї, — розпорядилася Горпина. А тоді вже, як побіг Володя, подумала: «Може якби поміг хто підвести, то й дійшла б до   двору?»

Та Маньці, певно, було непереливки. Бо витягувала шию, пускала піну, а очі затм’янилися, наче загусли. Сопла та легенько мукала.  

Горпина, як не своя, не знала за що ухопитися і куди кинутися? Швендяла сюди-туди, від хати до корови, забувши про втому, носила то хліб, то картоплю в приполі. Та все біля неї примовляла.

— Що ж ти так, Манько, занедужала? Болить щось? Поїж осьде трохи. Випий водички — легше буде. Чуєш, легше буде. І синок наш приїхав — може дохтора тобі приведе.

Притуляла свою сиву голівоньку до її чола, заглядала в очі — не знала чим і зарадити. Чекала все сина, а час так довго йшов. Вона певна була, що він майнув до фельдшера, бо куди ж інакше? То й радила Маньці:

—        Потерпи.   Ми з тобою   натерпілися в цьому світі...

Корова позіхнула, простягла голову і лизнула Горпині руку. Далі глянула на хату, котра ледь проглядалася за кукурудзинням, на хлів, що згорбився від старості як і вона, і якось знесилено і холодно заремигала. З очей сочилися, як два струмочки, сльози.

Це ще більше завдало болю Горпині: аж стисло груди. «Що я наробила!» — картала себе. Водила з тої розпуки долонею під горлом у Маньки — жалувала. Вона б наче притулила її до себе, серцем би гріла, аби тільки легше їй стало, тільки б не трусилася отак! Дивилася розгублено на неї і знову згадувала ті перші повоєнні роки. Задумалася: щось навалилося на неї важке і незрозуміле. І чи то з досади, чи то сама по собі зринула впам’ятку пісня — давня-предавня, забута в селі, яку її покійна ненька співала у лиху годину. Не зчулася,   як і в   неї   забриніла   вона   на   устах:

А ще   сонечко   не   сходило,

Щось   до   мене   та   й   приходило.

Приходила   моя   матінка,

Вона   в   мене   не   обідала

Тільки   мене   та   й   одвідала...

Далі змовкла і сиділа біля корови, простягнувши ноги, прямо на землі, мов спросоння. Схаменулася тоді тільки, як загуділа на леваді машина.        

Володя підлетів, як вихор, до корови. Похапцем зірвав з себе піджак і, глянувши на матір, сказав хутко і зовсім байдуже:

— Домовився,   мамо.   Одвеземо,   бо   загине.

— Синочку, не бери її на базу. Послухай, не треба. Краще тут хай гине, — підхопилася мати. Вона ходила вслід за сином, умовляла його, щоб не займав корову, та він не хотів слухати. Тоді Горпина здалася — мовчки відійшла до межі.

Кілька чоловік, що підспіли від машини, обступили Маньку. Вона голову поклала на сиру землю, вибалушила очі, але нічого вже не бачила. Ніщо їй не було миле, — ні небо, ні земля, ні пахучі трави, в яких вона кохалася стільки літ. І голос Горпини, до якого вона звикла за ці роки, був невиразний і далекий. Щось лягло на неї і тисло, давило з усіх боків, наче гори звалилися на її тіло.

Горпина бачила, як піднімали її на мотузках, як силували вставати, і від того серце її зболене наче в шпару заходило. «Та вона ж не колода?!» — хотілося їй гукнути, але голосу не було.

Манька вдарилася кілька разів об борт. Біль повернув її до свідомості, і корова відчула, як голова її лягла на щось цупке і холодне. Хотіла зрозуміти, що від неї хочуть, але нездатна була повернутися.

—        Му-у! — озвалася   тихенько.

—        Це добре придумав, синку. Така дяка їй. Тепер моя черга. Куди   мене   одвезеш?   —  вирвалося   в   Горпини.

Загула машина — наче серце хто з її грудей вирвав. Теліпала до хати, а стежки не бачила.

Біля порогу обвела поглядом небо, що затяглося надвечір хмарками, присіла — і враз згорбилася, обсіялася зморшками, як поділ складками, і застогнала від гнітючого болю: так їй важко було. Безглуздим видавалося життя Маньки, бо змарнувала свій вік в нестатках та труднощах, як і вона сама. І не думала цього і не ждала. Хотілося Горпині хоч під кінець чимось догодити, віддячити їй за добро — добром.

Сиділа на порозі, опустивши голову і склавши на приполі руки, і похитувалася: хить-хить. Вітер кружляв пожовкле листя біля ніг, свистів у сухому соняшничинні біля повітки та куйовдив поскубаний дах на причілку. У дворі було пусто і сумно — як після похорону. І знову Горпині нагадалася та давня пісня. Але вже заспівати не спромоглася — вуста змертвіли. Тільки в душі десь:

...Вона   в   мене   не   вечеряла .

Тільки   мене   дай   запечалила.

Дослухалася. Далі підвелася, повісила на кілок дійничку, що лежала перекинута серед двору, і почала поратися. Кошик, з якого Манька їла яблука, занесла у хлів. І сінця трохи в ясла поклала, і підстилку потрусила, щоб сухо було. Все зробила, як і раніше. В хаті запалила свічку.

Сонце вже сховалося за обрій, тільки дві довгі смуги червоніли над селом — вечоріло. Горпина сиділа на покуті, тримала в долонях голову, а на неї все дивилися і дивилися сині очі Маньки...

 

 

С И Р О Т И

Йде городом дівчина — у білому серед зеленого, тоненька сухорлява, засмагла від гарячого сонця. Іде, раз по раз нагинається, ніби крадеться до ставу, до верб, що лягли прохолодною   тінню   на   воду.

І   отак   щодня.

Прийде до ставу, розістеле хустину, дістане окраєць хліба, пляшку молока та й загубить свій погляд на небосхилі. А звідтіля, як з-під землі, вирине на білогривому коні хлопчина, по хвилі стрибне на землю, зірве з ніг важкі кирзові чоботи, вдарить об землю поношеним картузом — і до води. Потому озветься до дівчини:

—   Катю,   ти   що,   подоїла?

— Чи не бачиш — череда потяглася ген на вигоні. А ти чого   забарився?

— Гонив коней до водопою... Метелиця, чортяка, ніяк не ловиться. Спутану ганяв до самої річки. Взимку воза нездужала тягнути, а то, бач... Я ось за неї візьмусь! — посвариться хлопчина і, мов підкошений, впаде на травицю поруч сестри. З'їсть хліб з салом, потому з апетитом перехилить пляшку з молоком — наспіх, так йому ніколи.

— І куди це ти спішиш? Коні твої де дінуться чи що? Гай-га-а-й...

Задивиться на нього Катря великими оченятами, нараз ніби спіткнеться на думці, смутком сколихне її всю, аж заболить всередині. І це вже не перший день, либонь, від того часу, як Василь, женучи коней до водопою, зачепив свій погляд на хуторі біля крайньої хати. Добре таки зачепив — мов прив’язала його кароока Христина, що вийшла одного разу розвішувати білизну.

«Знаю, як гониш ти коней до водопою, знаю чого затримуєшся», — хочеться сказати Катрі, та вона мовчить.

Випнулися дугою, аж біль в очах, оті ще недавні роки, коли хвора ненька все чекала листів з фронту... «І війна поминула, а ви, тату, все десь воюєте... Мама ждали — та й не діждалися... Сама я одвела Василька до першого класу. Боже, як швидко! То по колоски, то по дрова. Невже це мій Василько, такий кирпатий, чорноокий став вже дорослим?» — думає Катря.

А Василя вже, мов вітром здуло. Дивиться Катря вслід, аж поривається за баским цоканням копит, руки простягає і: «Василю, братику, невже так відразу? Наче грім з неба. Ні до клубу не ходив, ні дівчат не знав — все було ніколи, все було ні в чому. В полотняній сорочці, немитий, нестрижений — тільки коні й коні... І ось тобі — жениться! Ох, зустріти б тебе, Христино! Знала б, як Василя зачіпати... Якби мати були ще живі, щоб вони сказали? Мати б його відженили. А мене, бач, і слухати не хоче. Онде знову помчав, певне до неї...» — холоне в грудях Катрі. Їй видно, як він поодинці зганяє до купи коней: літає на білогривому сюди-туди.

Катря хутко, збирає рештки обіду, зав'язує у вузлик хустини і біжить попід городами до Омельчиного обійстя... «Он дядько на городі. Скажу йому...» Роздумує якусь хвилину, відтак підходить до Омелька і розповідає, хвилюючись і трохи червоніючи, наче не про Василя, а про себе.

І вже надвечір, як під селом почне збивати куряву колгоспна череда, Катря летить на ферму. Цвіркає в дійницю молоко, аж піниться, про щось шепчуться доярки, а вона уявляє як Омелько веде з Василем розмову: «І чого це ти такий задуманий, Василю? Чи не причарувала тебе ота кароока Христина? Знаю, не крийся. Щовечора на хутір веде тебе стежка». «Причарувала, то й що?» — в Катрі гучніше затарабанило молоко в дійницю. Однак ніби чує, як Омелько своє: «Христя — дівчина, що квітка серед поля. Але ж сирота ти, вона теж без батька. А треба будуватися — одному важко. Чого тобі поспішати? І на фермі гарні дівчата є... Онде Галя — вогонь! Вона тобі всього доб’ється, що хочеш дістане. Батько хату зведе...» Василь хмуриться, смикає за повід коня — на ходу кидає Омелькові: «Галя? Та хай на ній біс жениться. Не треба мені її хати! Сам збудую! А Христю не чіпайте! Христю...» — обривається голос, напружується тиша — Катря розгублена. Дужче струменить молоко у дійницю. Вже й пальці терпнуть, а в думках: «Галя останню додоює... Горить в дівчини все під руками. І чого вона Василю не подобається? Те, що хлопці до неї залицяються, навіть одружені ходять? Вийде заміж — все відпаде. Оженився б на Галі Василь — мені б притулок знайшовся... А так — хто його знає, як буде з тою Христею».

Далі прийшло в голову, що, мабуть, отак самій і доживати свій вік. Бо все вже минулося, пролетіло. Ніби відцвіло на городі червоними маками, жовтим соняшником та й поблякло. Тільки теплим молоком та ранніми досвітками озивається давно прожитий день. «То що, і йому той шлях? Ні, хай жениться. Скажу: бери Василю, аби тобі добре було», — думалося їй.

Повертаючись ввечері з ферми, Катря шепотіла сама собі, підбирала слова до розмови, яка мала відбутися поміж нею і братом. Та розмови не вийшло. На порозі її зустрів Василь і шалено випалив:

—   Ми сьогодні розписалися!

Сестра мовчки зайшла до хати і, побачивши Христину, що сиділа на ослоні, розгубилася: ходила з кутка в куток, не знала, де себе притулити. Врешті, оговтавшись, почала подавати на стіл вечерю: нарізала сала, витягла з печі борщ, що стояв від ранку, на полиці знайшла пляшку вина.

А через два тижні в низенькій хатині було святково. В дворі вигравала гармошка, швендяли з хати в хату люди, заглядали у вікна та питали один в одного:

— Чи не вішають рушників?

Але рушників так і не вдалося нікому запримітити у Василевій хаті. Та й саму Христю опісля весілля мало хто бачив. Бо через кілька днів уже подалася на хутір до матері. Василеві сказала:

— Вибач, Василю, не можу я жити тут...

І що її за ґедзь укусив, навіть Катря не знала. Тому на людях відмовчувалась. Встане ото раненько, ще тільки літньої пори видніти почне, та й подасться на ферму. А ось, дасть Бог, мине день, там щось зміниться. Василь щодня біля коней сумний та сердитий, ганяє їх день, наче зганяє злість, аж пуга стогне.

І ото пробіжить Катря з ферми, спуститься до ставу, а Василя немає. Не виринає білогривий кінь, не цокотять копита — не чути. І тільки пізно ввечері увалиться в хату: знесилений і напідпитку. Впаде, не роздягаючись, на глиняну долівку і лежатиме до ранку.

І   так   щоразу.

Не стрималася Катря, схопила одного разу ганчірку та по спині нею Василя:

— Лишенько, пити почав! Вже побудувався, довів до ладу хлів? Пропадеш нечиста сила! І від чого? Сам же вибрав — грім   би   тебе   побив!  

Отак посварила сестра, і Василь пішов з дому.

А рано-вранці, коли ще й череду не гнали, сусіди бачили, як він до свого двору чимчикував разом з Христиною.

Відтоді підхопиться удосвіта, полагодить у хліві двері, загородить тин від вулиці, — радісний, якийсь збуджений іде до коней. Проте з Христею однак діялось щось незрозуміле — смуток незвіданий обіймав її серце. Двоїлося в душі: тяглася до Василя, а разом з тим поривалася на хутір до матері, до того, що її оточувало з дитинства... Тому й господарювати не квапилась. Тільки ото щодня в святковій одежині, розгойдуючи валізою, ходила до магазину за хлібом та ситром.

Почали подейкувати сусіди. Василь сказав   їй. Христю, як вітром здуло...

Знову чорний, як ніч, щодень чарка...

Катрі від того було нелегко, тому раз по раз насідала на брата, наче біль свій виливала, коли той з’являвся на очі:

— Оце, щоб знав, як не слухатися сестри. Вона тебе, дурня, призведе до лиха. Навчить почому хунт любові... Що, дівчат у своєму селі не було? Наробив поголосу та й ще не кінець...

Послухає сестру Василь, стрибне на коня та в боки, в боки — як вихор полетить невіглас, аж в голові туман. Біль якийсь пекучий в грудях — нема чим його загасити. Хіба що чаркою, отою отрутою, котра уже зеленою тінню стелеться в очах. Зупинить дядько Омелько, відбере коня:

— Ти ось що, Василю, — не муч себе. Не клеїться з Христею — забудь, викинь з голови. Поговори з Галиною...

Хоче думати Василь про Галю, а вона відлітає, губиться десь поза ним. А як тільки зостанеться ночувати біля коней, довкіл посутеніє, то залишить табун і кущами, навпростець, гайне на хутір. Прокрадеться до вікна, мов заворожений, припаде до шибки. «Христино, доле моя...» — всю ніч шепотітимуть примарні дерева в її саду. І вже коли почне світати, збере до купи коней, прижене їх в бригаду на наряд, а сам у гумових чоботях, з пугою за халявою, сп’янілий, недоспаний, побреде до хати. Десь на півдорозі зупиниться, гляне на свій город стомленими очима, присяде на межі та й задрімає.

Всім те видно, та ніхто не може допомогти хлопцеві. Дядько Омелько, бувало, почне:

— Василю, та схаменися ти! Невже це світ клином на ній зійшовся? Молодий, здоровий — і отакої!

Ні слова не скаже Василь. Підхопиться і піде навмання. І ніхто тоді окрім нього не чує, як стомлено лягає під ноги земля. Як за городами сумовито шумить очерет...

— Хоч би не пив! Як почне — ні кінця, ні краю. Осінь підійшла, город треба впорати, а скажи — на очі не з’являється, — бідкалася не раз на фермі Катря.

Слухала оті балачки і Галина, а в думках снувала своє... І ось, коли в полі і на городах завзято почали копати картоплю, коли бабиним літом сплинув гарячий день, перестріла вона Василя, як той брів мимо ферми. Довго стояли — Галина голосно сміялась. Бачили їх разом і наступного дня. А через кілька днів уже господарювала на Василевому обійсті.

Ця звістка, мов та блискавка, облетіла село та й стихла. У Катрі повеселішало на душі. Картоплю викопали разом, а через деякий час Галинин батько, вусатий здоров'як, розібрав на своєму обійсті недобудовану хату та почав перевозити на Василів город. Недалеко від старого подвір’я залили фундамент. Катря і Галя не сперечалися, дружньо допомагали одна одній доїти корів. Раділи кожна про себе, що Василь врешті-решт вгамувався і день у день тупцює тепер біля нової хати. Справді, зовні Василь наче переродився — пити менше став. Але Катря відчувала, що все то не так. Не раз помічала: ночами до світанку не може стулити очей.

Вже була пізня осінь, щодня йшли дощі, а Василь наполегливо майстрував хату — крокви ставив. Хотів до снігу вкрити, але так і не встиг. Того дня, старанно працюючи, не помітив, як розбрелися поміж кущів коні. Надворі сутеніло. Василь спохопився. Хутко розпутав білогриву лошицю і поскакав до хутора — там проглядалося двоє коней. Вже коли став   було вертатися назад, хтось озвався:

—   Це   ти,   Василю?

Він   зупинив   коня.

— Сина б провідав... А то, бач, як женився, то й дорогу забув...

Гаряче стало сидіти Василеві на коні, задубілі від дощу пальці ледь тримали повід. Зліз з коня і навпомацки, спотикаючись, ніби б’ючись грудьми об землю, пішов до Христининої хати.

Вода крапельками стікала з чобіт, падала з плаща, з голови   і   маленькими   потічками текла   по   долівці.

— Ну   проходь...

Василь ступив крок вперед і відчув, як застугоніло серце. Христина сиділа біля дитини, розплітаючи чорну косу. Далі схилилась над дитиною, поправила ковдру і підвела голову.

— Василю, чого мовчиш? Цілу годину стоїш і мовчиш. Сина не впізнав?..

А він не міг зрушити з місця, не годен був слова мовити. «Христино, Христино...» — не сходило в нього з вуст. Ще постояв, а тоді:

— Я   піду.   Може, заїду завтра...

— Не   треба,   Василю...   Одружився   —   живи.

Вдарило боляче оте слово «одружився», і він, розхитуючись, вийшов з хати.

«Одружився, одружився», — вистукує у скронях в такт бігу коня. А в голові: «Все це облуда! Галя сама прийшла. Прийшла, то хай і йде! Буду один...».

Увірвався до кімнати сам не свій.

— Ти   ще   не   спиш?   —   спитав   стримано.

— Знову   п’яний?..   —   дорікнула   Галя.

Василь підлетів до ліжка, здер з Галини простирадло і жбурнув на підлогу. Зойкнула на печі Катря. А Василь уже викидав за поріг подушки.

— Дурень ти, Василю, — обізвалася Галина і зникла за дверима.

А вранці, коли трохи розвиднялося, Василь запряг коней і відвіз її майно до батьків.

Катря мало про це розповідала людям, хоч всі бачили, як Василь розібрав нову хату до фундаменту і витягав деревину геть за ворота. Бачили, як днів через два привіз Христину з дитиною.

Тої ж ночі випав перший сніг, наче освіжив їхнє обійстя, окутав Василеві думки прохолодою. Тепер не треба було йому ходити на ночівлю до коней. Зате щодня мусив їздити далеко в поле за збоїнами чи половою. Ото подасться у хуртовину — і до вечора. Катря на ферму щодня — від темна до темна. Христина прокинеться — і до дитини: ходить цілісінький день біля неї. Повернеться Катря з ферми стомлена — нема де притулитися. В маленькій хатині тісно, речі порозкидані — по-своєму господарює Христя.

Ось тоді Катря кинула доїти корів та пішла працювати у бригаду. Але від того мало що змінилося. Вдома ні спокою, ні настрою.

— Що ти з ними сидиш? Побудуй окрему хату собі — та й живи. Ти ж дівчина — треба заміж, — не раз говорили їй люди.

А тут якраз почав залицятися Петро — син конюха Омелька. Щоправда, був одружений, але не жив у сім’ї, то й не відлякувала. Хлопець подобався. Нишком раділа і боялась: чи буде з того що? Якось напитала стару хату, колгосп дав їй гроші в позику, навіть скласти хату пообіцяли на правлінні, якщо вона піде знову працювати на ферму.

Хату перевезли відразу. Трохи нижче до ставу залили стоянці під фундамент. Оживилося обійстя, заговорило неспокоєм. І Катря повеселіла, — худюча, але завжди пружна, літала з одного кінця села в інший.

Треба було подоїти корів, знайти теслів, які б складали хату, приготувати їм обід, допомогти в чомусь, а тут ще й город сама мусила порати. Христя й досі нудьгувала, — не могла заглушити в собі незрозумілу самоту, тому й робота повсякчас валилася з рук. Мало хто її в селі розумів, а від того ще більше цуралася людей. Мала свою гордість, яка навіть на Василя наганяла страх. Катря, хоч яка була гостра на язик, тепер не зачіпала Христину.

«Хай живуть, як уміють. Скоріше б відокремитися... Більше нічого не хочу — тільки б свою хату добудувати... Тоді я сама собі...» — думала Катря і відчувала, як болісно щось крає серце. «Він знову почав пити. Як здурів! Коли б не городи. А то від одного господаря до іншого. ...Свій ще неораний, а людям навіть поволочив... І навіщо вони дають горілку? Його й так ледь ноги носять. А тут, бач, п’яний заночував надворі та простудився. Тепер ходить перев’язаний,   чорний,   змарнілий...»

— І що тобі від того, що ти людям ореш та губиш горілкою себе? —   говорила   Катря   йому   не   раз.

— Що я за горілку? Просять люди — от і орю. Не можу інакше! Ти сама бачиш, які зараз коні. Їм би місяць ще розгулювати десь в лузі. А хто їх жаліє? Як запряже, то поки в оглоблях не впаде... Краще сам — душа не так болить.

Наговорить отакого Василь сестрі, і та сама не знає, що йому порадити, як далі бути? Та й ніколи було роздумувати над тим.

Закінчувався травень. Корів тримали на таборі далеко в полі, відпасували на конюшині. Доїти їздили чотири рази на день. Було Катря не встигне вернутися, зробити щось на городі чи поїсти, а вже треба знову бігти на ферму. Дехто залишався там цілісінький день, але вона мусила навідуватися додому, бо працювали теслі. Та й Василь уже третій день підряд возив глину до її хати.

Цього разу машина запізнювалась і на ній все тремтіло — людям обід треба годувати. Коли зайшла до двору, подумала: «Машини йдуть одна за одною вулицею, пилюки страх, а Христина повідкривала вікна». Обізвалась, але ніхто не відповів. В кімнаті теж не було нікого, навіть дитини.

—        Василю, — гукнула, — А Христя де? Чи не подалася   на   хутір?

Василь швидко розпріг коня. Полетіла дуга, хомут... Зіскочив на нього   і шалено помчав до хутора.

Христина йшла спокійно, ніби й не чула глухий стукіт копит. В одній руці тримала дитину, в іншій — вузол. Уже під самими хутірськими вербами він наздогнав її і, зрівнявшись, натяг вудила:

— Стій!

Зупинилася.

— Ти чого? Вернись! — Василь не відпускав повіддя і кінь люто   гарцював   під   ним.

— Ні, Василю, більше не можу... Не можу! Не так я думала жити. Хотілося, щоб ти завжди був поруч. А де ти? Тільки коні — тобі більше нічого не треба! Тільки людям робиш. Хата наша завжди завалена квасолею, картоплею. І нема цьому ні кінця, ні краю. А я хочу жити інакше, розумієш? Піду   я,   Василю.

— Зачекай! — стрибнув з коня і пішов поруч. — Тобі важко буде з дитиною одній, а мені без тебе — ще важче... Слухаєш матері, подруг, а так хотілося, аби були — тільки я і ти, Христино. Іди на ферму — працюй. І тобі буде легше.

Василь взяв дитину на руки і обережно поніс її до хати.

Додому не вернувся — лишився на хуторі. Однак коней доглядав, як і раніше.

Катря добудувала хату і під осінь увійшла. Василь заїхав на новосілля: сухий якийсь, зчорнілий, ледь впізнала.

— П’єш? І до чого вона тебе доведе? — бурчала. — А я все збираюся кинути доїти. Оце вже до весни, то мо’ відроблю гроші, що позичала на хату. А тоді — хай йому грець! Піду краще буряки полоти. А ти чув? Галина в лікарні...

—   Що   з   нею?

— Дитину   має   родити... Від   тебе.  

Василь   задумався:

— А ти знаєш, Катю, немає ладу і там... От кидай коней і все. Ні! Я їм кажу так: не знаю, що ви хочете, а мені, крім коней, нічого не треба. Крім лугу, моєї околиці і ставу... Кинув би конюхувати, Катю, — не можу. Ось від   того   і   п’ю — душа   болить.

Катря   гнівно   зиркає   на   нього:

—        Дурню, якби був батько та відмолотив тебе добре, то відпала б охота пити. Теперки наше подвір’я зовсім пусткою стане, зчорніє, заросте   бур’янами.

—   Я, Катю, батьківський двір не залишу. Переїду на зиму сюди. А на весні проскочу до Білорусії, куплю там хату і обов’язково збудую   свій   дім.

Василь випив у сестри сто грамів і ніби веселішим став, та нараз скис, схилився на стіл і знову почав про своїх коней:   

—   Наближається знову зима. А коні вже зараз не напасуються...       

— Та   годі   тобі   про   них!

— Жалко їх... У них завжди такі сумні очі...

Катря дивиться на брата і відчуває, як щось стискує серце. Немає того чорнобривого, смуглявого і завжди сором’язливого Василя. Перед нею сидить зігнутий, знесилений дядько. Коли і де розгублена буйна молодість? Колись росли, мріяли... І все розгубили... Думки, наче громові хмари, купчаться одна до одної... Адже й вона на роздоріжжі. В її роки давно вже пора мати сім’ю.

Поїхав Василь, а Катря ще довго сиділа сама в новій хаті. Тепер вона все частіше стала думати про Петра, який завертав іноді до її оселі. Він був у неї єдиний, котрого покохала ще в юності. І коли з’являвся, то випромінювала все тепло своєї душі, виливала всю ніжність, на що спроможне було серце.

І таки крига скресла.

Ранньої осені, як тільки почали копати картоплю, Петро поселився у Катрі. Тихо, без гучного весілля, без обмовок — так тихо, що тільки на третій день про це загомоніли люди.

Тепер Катря частіше, ніж раніш, спускалась городньою стежкою до ставу, і там замріяно дивилась вдалечінь, ніби на когось очікуючи. Хоч на те і не було багато часу. Петро по господарству допомагав дуже мало. Все біля трактора: якщо не робить, то так сидить біля нього цілісінький день. А треба було покопати картоплю, обмазати на зиму хату. А тут колгосп перейшов на механічне доїння корів, то додалося клопоту. Тож не дивно, що навіть не помітила, як Василь повернувся з хутора і поселився у батьківській хаті. В обіди ця звістка вже гуляла на фермі: хтось бачив, як вранці відбивав вікна.

Попоравшись і не діждавшись Петра з роботи, Катря шмигнула до старої хати. Василь лежав на печі і щось про себе бурчав.         

—        Що,   один   пришльопав?   

Василь   підвів   голову:

—   Я   ось   зараз   піду —   всіх   там...

— Не мели дурного. Знову посварився? Хто тебе любити буде,   коли   ти   щодня   не   просвітаєш?

А   Василь дивився на сестру і плів бозна що:

— А я їй що, а я їй хто? Запне біленьку хустину щодня — і до лавки. А вдома хоч би палець об палець вдарила! В городі картопля бур’янами вростає. Ні поросяти, ні корови! А тоді: ти пропиваєш. То що ж я пропиваю? Голі стіни?  

— Ти краще скажи, що збираєшся робити? Сам отак і житимеш у цих стінах? Забирай тоді Галю чи що? Твоя ж дитина, — радила Катря. Та він мовчав. Що він мав казати, коли вже й сам не знав, як йому далі жити.     І хоч не пройшло й місяця, як Галина знову галасувала на подвір’ї Василя,   змін особливих не сталося в його житті.

Ходив   та   все   жалівся   сестрі:

— Прийшла, господарює. А я її не люблю! Пив і буду пити...

Ото вранці женуть череду, а він на вигоні крайню хату підпирає.

— Галино,   а   де   твій   Василь?   —   питають   жінки.

— Та сьогодні   не   ночував.

— То йди забери. Он там під вербою... — показують.

— А   хай   йому   грець!   Надоїв, щоночі отак...

Вчує те Катря, зірветься з ферми, приведе Василя додому, почистить одежину на ньому, приготує сніданок та й сяде поруч нього:

— Василю,   ну   де оце   ти так?

— Город у Петрихи орав. Катю, прости — це востаннє...

Давав обіцянки сестрі, Галині, сам собі, але пити не став   менше.

Весняні дні спливли дуже швидко. Літо було в розпалі. Закінчувалась косовиця трав і всі чоловіки щодень були в лузі. На останній день привезли буфет. Палали вогнища, лунали пісні — гуляли допізна. Та Катря нічого про те не знала, навіть не здогадувалась. Бо за роботою влітку і в небо ніколи глянути. Вона мала ось-ось родити, тому хотілось все на городі довести до пуття. А тут Петро раптом зник... Виявилося: утік до першої жінки... Похвилювалась, то попала в лікарню.

Василя ховали без неї: їхав з косовиці, заснув п’яний і більше не прокинувся...

Помине літо. А потім прийде осінь, як і завжди, впаде позолотою на сади, посіється дощем, туманами попливе вздовж околиці. На обійсті Василя буде якось тихо. Тільки ото зненацька заірже на околиці кінь, озветься чоловічий голос. То дядько Омелько почне збирати коней до водопою. Тоді опустілим городом пройде з дитиною на руках Катря, зупиниться біля ставу. Потім з’явиться Галина — триматиме одну дитину на руках, друга поруч дибулятиме. Прилине з хутора в білій хустині чорнява Христина з двома хлопцями. Всі сумно дивитимуться на коней, що понуро брестимуть у вечірній прохолоді до вод

 

 

Д И К Е   ПОЛЕ

По війні село вдовині сльози засівало. Які ті жнива були — лихо та й годі...

Як зосталася Марійка Осташко без чоловіка — ще молода, і тридцяти не було — з двома діточками, то не знала куди податися і до чого руки прикласти. День у день робила в колгоспі, вдома не присідала, але витурлити нужду з хати було несила. Злидні, мов вовки, голодними ротами гризли пусті полиці. Чула (не снилося) вночі шастали по всіх закутках. Від того аж ціпеніла. «Взяли в руки — охо-хо!» — зітхала важко.

Хата її, що стояла в кінці села, була без причілка, — не встиг її чоловік Омелько до війни приробити сінці, — обставлена очеретом, биті шибки у маленьких вікнах, затулені ганчір’ям, а обідраний дах світив латами. Від вулиці похилений тин, перехляблена хвіртка та ворота, що ніколи не зачинялися — з однієї жердини. Все ледь трималося — і хата, і хлівець, в якому Марійка тримала корову, схожі швидше були на стіжки сіна, ніж на якусь будівлю. Де вже там що лагодити, коли в печі не мала чим протопити, діти на холодній печі спали, а вночі хліб снився пахкий-пахкий...

Було, ляже Марія біля них спати — горять всю ніч долоні. А голова, мов важкий камінь, на подушці. «Ой дожилася-дожилася! Ні соломи, ні сіна — корову хоч на вулицю виганяй. А без неї що робити?» — завмирала від такої думки.

Вночі вивели з хліва її корівку злодії — зовсім від того запанікувала. Душа наче відчувала: прокинулася ще до схід сонця, вискочила надвір — до хліва, а двері навстіж... Щось ніби обірвалося всередині, стисло в грудях — ледь встояла на ногах. Людей кликала на поміч, голосила та тремтіла вся, як від пропасниці. «Ой, Боже мій, Боже; то ж моя годувальниця. А як ми тепер без неї житимемо?»

Побивалася, аж зчорніла від тої біди. За кілька днів зробилася така немічна та худа — хоч крізь паркан тягни. Чорні коси побіліли, груди, що високо здіймалися, зів’яли, мов квіти без води. І впізнати жінку було важко. Ото день у колгоспі відробить, а надвечір біжить у сусіднє село, щоб заробити дітям шматок хліба. Дожилася до того, що й юшку не мала зварити з чого. Старша дівчинка, Орися, поки здужала, то ходила в поле та збирала по ріллі, тайком, так щоб не побачив бригадир, гнилу картопельку — торішню. А тоді змарніла, заслабла, очі засмутилися, аж пригасли — дивитися Марії на дитину було несила. Прокинеться, було, дівчинка зовсім рано і вже не спить — дивиться голубими оченятами в стелю і дивиться. Якось Марія не стрималася та й питає:

— Чого це ти, доню, не спиш?

А вона:

— Я, мамо, їсти хочу так, що в грудях болить.

Матері і слів забракло. Посиділа трохи, зітхнула. Далі почала говорити, що скоро новий урожай люди почнуть збирати, задумалася... А тоді й каже:

— Ти сходи сьогодні, дитино, до яру та нарви цвіту акацієвого. Є трохи крохмалю, то я тобі оладки спечу.

Виправила її до гаю, а надвечір уже каялася: «Краще б я німою стала, ніж отаке придумала...» Не прийшла дівчинка додому — її привезли орачі з торбинкою акацієвого цвіту. Через два дні померла: лежала на лаві, мов заснула, а поруч сиділа Марія. Не плакала — тільки дивилася і давилася на дитину. Обличчя, наче закам’яніло.

А вже як занедужала меншенька, Катруся, то ночами не спала, душа німіла — думала, що з глузду зійде. Дослухалася до її дихання, завмирала в думках, цілувала та приказувала:

— Катруся гарна дівчинка, така гарна! Ось наварю трав — і все минеться! Все минеться... І хлібець у нас буде, і картопельки восени накопаємо.

Кликала лікаря та по аптеках бігала — так боялася за неї, що й казати годі. Але рятунку не було. Сонце сутеніло і день бляк. Від турбот та тривоги знемоглася: лягла біля дівчинки, поцілувала її засмучені оченята, бліде чоло та й задрімала... Спить і спить. Тоді підхопилася — Катруся мертва...

Наче світ змінився для Марії: хтось сонце сховав і зорі погасив. Город її травами заріс. Щороку, на диво людям, вона сіяла на ньому всілякі лікарські трави. Чого тільки на обійсті не було: нагідки жовтіли, височів коров’як, горіли червоні маки, щороку квітували петрові батоги, пижмо, ромашки — багато-багато. Марія збирала ті трави, сушила та складала у вузлики. Всім, кого бачила, жалілася:

— Болить серце. Інколи так стисне, що й дихати важко.

Однак в колгосп на роботу ходила: скаже бригадир іди, то йшла. Тільки неговірка стала та дивна. Зайде хтось ввечері на подвір’я — не видно Марії. Ото й стемніє гарненько, і місяць запалає, а вона на городі топчеться — все квіти та лікарські трави доглядає. Одна їй втіха. Люди вже їй казали:

— В тебе, Маріє, не город, а «дике поле». І нащо ти все те сієш? — питали.

Вона відповідала:

— Щоб діти не хворіли...

Потім показувала на лелеченят, що вивелися в неї на старому в’язі, і мовчки йшла до хати.

І вже коли спати лягала, то і в снах ті трави пестила, бігала серед городу прудко, немов на крилах літала, озивалася та усміхалася до червоних вогників... Тиснуло на плечі, судомило ноги — стогнала. Інколи будив її на світанні гомін: ніби летіли лелеки над її хатою. Котився той гомін левадою, губився в травах, а в ньому — розпачливий крик дитини... І серце, мов сполоханий птах, завмирало. Бігала тоді Марія від вікна до вікна, доглядалася, гукала когось... На ранок людям казала:

— Чула, наче лелеки летіли?

— Так рано?! — дивувалися.

Розуміла: то їй тільки снилося.

Потроху на обійсті посохли вишеньки, двір пустів і хата ніби вростала в землю. І сама вона нестримно марніла — висохла на тріску. Їй несила було ходити в колгосп на роботу, а бригадир далі змушував. Він лаявся, лякав, що відбере город і переоре трактором трави. Марія жалілася людям, що отаке хоче зробити, зітхала важко і хвалилася:

— В мене вже є що їсти, і пити. Слава Богові, і дах над головою не тече, а важко... Так важко! Наче якісь кайдани на мені. Наче світ — велика тюрма. Полинула б я туди... до діток своїх — крилець не маю...

Люди слухали, що вона казала, співчували, а порадити щось   були   нездатні.

Восени, як впорали городи, Марії не стало... Поволі хата її осунулася, впала. А на городі і далі росли та квітували буйно дикі трави. Блукали лелеки. Ніхто той город не займав — і стали його називати Диким полем.

                                                       

ПОЗИКА

Майже всю ніч   Настя не спала. Всяких думок було. Василь не виходив з голови: другий рік як війна скінчилася, а про нього жодної звістки. Боліло їй, що дітям взуття нема за що купити. А тут ще розпочалася кампанія по підписці на позику. Ходять щодня сільські керівники та вимагають, щоб підписувалася на ту суму, що вони хочуть. Вчора з’явилися — то й піч нетоплена залишилася. От, підписуйся їм на сто карбованців — і все! Так вимучили, що й до вечора не могла оговтатися. То де вже той сон візьметься?

Тільки   очі   звела,   підхопилася, — а   в   небі   золоті дими... Тішиться голубий ранок на причілку, ген за левадою палах­котить обрій червоно-червоно, а в саду, як сніг, білий туман — цвітуть вишні. І під вікнами той вишневий цвіт. І хата її, що під солом’яною стріхою, схилилася   на один бік,   наче розквітла. «Ой цвіту, цвіту!» — пораділа Настя. «Як перед війною...» — згадала. Похилилася на одвірок, важко зітхнула. Терпко запахли вдові той цвіт, і земля, що звільнилася з-під снігу, і хліб, якого вже давно не було на столі. «Сама їстиму макуху, а що дітям дам?» — застряло в грудях.

Підпалювала в печі — руки тремтіли. Хотілося як найшвидше витопити, бо зібралася сусідові Гнату город копати (відро картоплі обіцяв), а дрова не горіли. Принесла з око­лиці вчора в’язку сирих різок, то тільки димлять та й годі.

- Що оце його робити? — кинула з досади рогача в куток і похитнулася. Від недоїдання та важкої роботи так знеси­лилася, що ноги вже не тримали. Якби хоч діти не дратували. Тільки прокинулися і почали сваритися. Не стрималася:

- Ось сидіть, бо як схоплю лозину, то мало не буде!

       Хотіла вийти   надвір, щоб знайти щось сухіше на підпал, коли   це голоси під вікном.   Підвела очі: ідуть від сусіда навпростець до її хати   (навіть грядку не обійшли, що вчо­ра   скопала   на   цибулю)   чоловіки — душ   п'ять!   «Бригада! Знову будуть силувати, щоб підписалася на позику!» — вжах­нулася Настя. Хотіла запнути білу хустину, бо стояла біля печі в старенькій, і не встигла.

Двері   враз   широко   розчинилися — всі   п’ятеро   чоловіків, зайшли до   хати.

— Оце іди підпишися, молодице, як ми казали вчора, щоб не гаяти часу ні тобі, ні нам,— обізвався бригадир Архип Дубина. Він сів на ослін біля столу, дістав папери. Решта — голова сільради Федір Заїка, парторг Іван Малахій та ще двоє активістів, стояли серед хати.

— Підпишуся, Архипе, а тоді що? Торік згодилася на п’ятдесят, то ноги відходила на базар. Як неділя — тор­бу на плечі та й біжу до району. За літо діти молока не ба­чили — все продала. А що цього року продам, коли корова не доїться? Де візьму оті сто рублів? А ще податок треба сплатити, бо ніхто його не подарує. А діти голодні й босі — того ніхто не бачить. Не підпишуся, хоч до стінки ставте! — мовила роз’ятрено Настя, — і губи її затремтіли. Совала в печі горщики сюди-туди, аби трохи заспокоїтися.

- Ти, Насте, не гарячкуй. Ми тут не свою волю чинимо — державну,— каже Федір Заїка.—Усім тепер скрутно, а що зробиш?   Я   підписався   на   двісті.

- Тобі можна і триста заплатити — не обіднієш! — різо­нула жінка.— Ти ось живий, здоровий, а мій чоловік десь голову поклав. Діти твої не носять на плечах дрова, і збирати колоски ти їх не посилаєш. Ви поприходили з фрон­ту, то що — в поле пішли працювати? На нас, вдовах, їде­те. Онде троє сидять на печі,— що я їм завтра дам? — роз­ходилася Настя.—Хіба підписатися, а тоді руки на себе накласти.   Тоді   ти,   Архипе,   будеш   ростити   отих   нещасних сиріт.

- Ти не лякай нас. Бач, яка гостра на язик! — обірвав її балачки секретар Іван Малахій. Обличчя його побагровіло, в сірих очах закляк холод.— Не підпишешся — будеш го­род копати. І корову вилучимо з череди, щоб не ходила на колгоспне пасовисько. Підеш проти влади — худо буде.

Такий тон вразив Настю. Вона зблідла. Відчула, як все­редині щось ніби повернулося, стислося серце.

— А що я не по правді живу? Чи злочин який вчинила? — образливо мовила.— Я вже ледь на ногах стою, в очах тем­ніє, а день у день біжу у поле.

На ті слова ніхто не зважив, наче й не почули. Обступи­ли жінку з усіх боків біля печі, далі тиснули.

— Поки не підпишешся, то з хати не підемо,— заявив Архип.

— І що вже ви з мене хочете? Ну ведіть на Голгофу, розіпніть,   як сина   Божого — годі   мучити! —не стрималася Настя. Вона заплакала і, вивільнившись з кільця чоловіків, вискочила з хати.

Стояла біля повітки босоніж, в старенькій, вилинялій кофтині, з-під якої помітно пнулися груди, ще молода, вродлива, але змучена важкою роботою та нуждою — сльози текли, як вода. Так було важко, так боліло в грудях, що наче б закричала на весь світ, як їй нестерпно від неправди. «Хіба це мій Василь десь голову поклав за це, щоб вони мене отак мучили?» — запеклося у неї в грудях.

З хати один по одному повиходили всі п’ятеро чоловіків, зупинилися серед двору та почали гомоніти. Далі Федір Заїка озвався:

— Ти ось що,   Насте, подумай гарненько. А ми   ще на­відаємося.

Жінка нічого їм не відповіла — говорити було несила. Вже й за хвірткою зникли агітатори, а вона все стояла, схилив­шись на вутленький тин від городу. Біля ніг терся кіт, в хаті плакали діти — не чула. «Не дасть він коней город виорати! А за що ж я гну спину в полі? Де важче — туди Настю. І по сіно, і в ліс — нарівні з чоловіками. Не давай — Бог з тобою! Копала вже не один раз — і цього року скопаю», — душила її образа.

Боляче їй було — отак щороку: земля пересихає, бо город високий, а Архип воду варить. Поки всі його друзі та ті, в кого чарку п’є, не попорають городи, то нічого в нього не доб’ється. Торік отак ходила, ходила за ним, а тоді взяла заступ та давай копати. Бо що ж на ньому виросте, коли пізно посадиш? «Думала, цього року кіньми виорю, аж, бач, — лізь у кабалу!» — досадувала. Але не так її город ля­кав (не звикати), як боялася, що корову з череди ви­лучать. «Де її тоді пасти?— лякалася. — Та невже вони посміють? Невже Бога не побояться?» Настя відчувала, що не вистачить сил з ними боротися — підпишеться на сто карбованців. І від того страшно ставало. «Що тоді робитиму? Так уже затисли, так затисли — хитала головою. — Німці стріляли та вішали, а свої, бач, що виробляють! Як це його далі жити? Куди податися, де шукати правди?»

Думки роз'ятрили Настю, вивели з рівноваги і вона, мов одурена, довго стояла біля повітки. Далі похопилася, зайшла в ха­ту та й знову підступилася до печі. Підпалювала дрова, а в голові було одне: «Підпишуся на сто, то хіба я наторгую стільки?» Уявила десятикілометровий шлях до районного містечка — і тупа біль запульсувала в попереку. «Якби хоч-раз хто з керівників пройшов тим шляхом — не вимагав би отакі гроші. Самі не ходять, а їздять. А щоб хто підвіз — ніко­ли!»— боліло їй.

Було, отак іде з базару (скільки разів!) стом­лена, ледь ноги переставляє, а чоловіки, в кого коні в руках, їдуть возами, жінок своїх везуть — і ніхто не зупиниться. Наче й не бачать. Оглянеться Настя, а позаду неї ще такі вдови, як і вона, чепуляють, зігнувшись. Ну хай там хтось із іншого села, що не знає Настю, а то ж свій брига­дир обжене швиденько — ні слова, ні півслова. Якось одного разу, коли він наздогнав її конем, обізвалася:

- Архипе, підвези, бо так щось нездужаю.

- Куди я тебе візь­му? — буркнув, далі глянув на свою жінку Оксиню, що сиділа на возі, простягнувши ноги, йокнув на коня, і віз лунко заторохкотів по сухій дорозі. Зосталася Настя як є — сама з собою. Тільки запекло всередині, мов хто жару притулив до гру­дей. Повітря забракло. Наче грозові хмари скупчилися над нею: світ вельми посмутнів, і йти стало втричі важче. «Ой Василю, Василю,— згадала чоловіка,— чи знаєш ти, чи бачиш ти, як мені тут жити?» Всю дорогу шкодувала, що потягнуло за язик проситися. «При­низилася та й годі» — дорікнула собі. Відтоді більше жодного разу нікого не просила, щоб підвіз: їде конем, то на узбіччя зі­йде, постоїть, поки обжене, а тоді далі йде. Це тільки Омелько, як побачить, то обов’язково зупиниться», — згадала мірошника, що товаришував з її чоловіком ще до війни.

Совала горшки на припічку — горіло в неї в грудях. «Помагати державі треба... — повторяла слова Архипові. — Авжеж треба. Тільки не так! Де хочеш візьми, а віддай. Останнє віднеси, а твої діти хай з голоду умирають». Заслонила піч і, насипавши дітям супу, пішла на город. Але за що не бралася — на­строю не було. Відчувала, що бригада та ось-ось має з’я­витися. «Прийдуть і будуть силувати, щоб підписалася на сто карбованців, бо їм треба відрапортувати, що план виконали. А я не потягну таку суму!— жахалася Настя. — Хай хоч заходять, хоч ні — не підпишуся на стільки!» Чекала їх, прислухалася до кожного чоловічого голосу на вулиці, до стуку, шурхотіння і завмирала. Але на подвір’ї ніхто не з’являвся. Вже й обіди поминули, сонце почало сідати за садом, а їх не було. Потроху витягла візком гній з двору на грядки (так ухоркалася, що ноги тремтіли), далі дістала з горища соломи, нарізала січки корові — топталася в дворі навмисне, щоб керівники, коли прийдуть силувати на позику, в хату не йшли. Уже коли зовсім повечо­ріло ухопилася паркан лагодити, бо впав від вулиці. Стукала невміло сокирою по кілку і думала: «Невже їм не видно, як живу? Все валиться!   Хлівець тече — корову, хоч на вулицю виганяй. Дітям нема чого на ноги взути, а вони отакі гроші правлять. Сто-о! І язик у них повертається. Де їх узяти?» Душа не вгамовувалася. Гецькала сокирою з розпуки, не вчула, як до двору зайшла посильна з сільради Олена Маслачишина, пристаркувата, рудувата дівчина. Тільки, коли та обіз­валася: «Тітко, Насте» — підвела   голову.

- Вас у сільраду кличуть. Ось ідіть розпишіться.

- Це може за позику? — спитала Настя. — Не буду я роз­писуватися — і   не   піду!

- Ви розпишіться, а там як хочете, а то скажуть, що я не була у вас,— підійшла дівчина ближче.

«Бач, уже в сільраду звуть, щоб там розпинати...» — поду­мала Настя, коли посильна зникла за хвірткою. — «Як це його діяти? Не піду! Що вони зі мною зроблять?» — ви­рішила. І тут передумала:

— Оштрафують? Отоді буде! — Кинула з досади сокиру до дровітні.

— От уже мучать! Якби не діти — світ за очі поїхала б, — зітхнула.

Умилася наспіх над відром, одягла чистішу спідницю, ді­тям наказала, щоб не виходили з хати, бо вже смеркалося, та й подалася на село. Хату не замкнула і хлів одчинений покинула, бо корову ще не порала. «Хіба вони мене довго триматимуть? Скажу, що така сума непосильна для мене. Може, все-таки увійдуть у моє положення?» — міркувала в дорозі.

У сільраді вже сиділо кілька чоловік. За дверима, на яких висіла табличка «Голова», хтось голосно сварився, кричав, вчувався жіночий плач. Туди викликали по одному. Тих, хто відразу підписувався відпускали, а тих, що упиралися,— залишали подумати у загальній кімнаті. Потім викликали ще раз і ще.

Настя сиділа, мов на голках,— ждала своєї черги. Сусідка Параска теж вдова, в якої не було ні кола ні двора, лише хатка з двома віконцями, обставлена соняшниками, сказала:

— Хай мене хоч вішають, а підписуватися не буду!

Її довго тримали — вийшла з червоними од сліз очима і, нахилившись на одвірок, тихо   мовила:

— От   мучителі...

Настю покликали останньою. Вона зайшла поволі, стри­муючи хвилювання, провела поглядом по кімнаті. За сто­лом, відкинувшись на спинку стільця, сидів Федір Заїка, ліворуч Архип, а трохи далі, біля вікна, засунувши руки в чорне галіфе, стояв   Іван Малахій.

- Ну що, обдумала? — глянув на Настю голова сільради.

- Скільки не думай, Федоре, то гроші з неба не впадуть, їх   десь   треба   взяти.

- Ми це вже чули,— перебив її Федір Заїка.— Ось під­писуйся — і   не мороч   нам   голову.

- Я вам сказала, що на половину підпишуся, а більше — несила.

- Ти що, за дурнів нас вважаєш,— підбіг до неї   Іван Малахій.— Чи думаєш, нам нічого більше робити, як, теє, умовляти вас, отут. Та ми тебе звідси не випустимо...— про­цідив крізь зуби і холодним поглядом провів жінку з голови до ніг.

- І чого ви вже так на вдову навалилися. Зважте хоч на сиріт, — промовила Настя зніяковіло. І тут відчула, як в гру­дях щось здушило, наче камінь там застряв.

- Ти тут нам, теє, не кривися. Москва сльозам   не ві­рить,— безжально   застеріг   секретар.

— Дай Бог, щоб твої діти отак плакали,— не стрималася Настя. Хотіла вийти з кабінету, але їй загородив дорогу Малахій. Із-за столу вийшов голова сільради — всі троє обступили жінку. Почали змушувати Настю, аби підписувалася. Більше всіх сатанів Іван Малахій: він то засовував руки до кишень галіфе, то виймав їх, бігаючи по кабінету. Розма­хував   кулаками   перед   Настею, торохтів   стільцями,   матюкався.   Залякував:    

— Ти ще пожалієш! Ми тебе туди... до Сибіру! На Колиму!

Настя ледь стояла на ногах, тіло було напружене до краю, горіли скроні. «До Сибіру! — пульсувало в голові,— На Ко­лиму». Вона добре усвідомлювала, що це таке, добре розу­міла: Іван Малахій на вітер слів не кидає. Ще до війни, як він головував у сільраді, не один десяток од­носельців було відправлено у ті далекі чужі краї — відправ­лено навіки, бо звідти так ніхто й не повернувся. Настя це пам’ятала, але поступитися, підписати собі вирок на своїй землі не сміла. «Хай краще загину на чужині, ніж отут...» — думала вона.

Надворі вже зовсім потемніло, а в кабінеті лампу ніхто не запалював. Якась пташка билася у вікно чи то спросоння, чи знетямки. Було сумно.

— Відпустіть   мене,— почала   проситися   Настя.

— Ось підпишися на сто — і на всі чотири сторони,— тиць­нув їй до рук список та ручку Федір Заїка.

— І на копійку не підпишуся! —відхилила той папір Настя. Така упертість жінки ще більше збісила Івана Малахія.

— Ти   бачиш, — гримнув він. — Всі   підписалися — Скоро­ход який був, теє, непідступний, а здався. А вона: «і на копійку». Підпишешся!   Як миленька! Узнаєш де раки зи­мують, твою мать! — матюкнувся Малахій і вдарив Настю п’ястуком   руки   у   скивицю.

Жінка знітилася враз: слів забракло. Притулилася до од­вірка — невимовний жаль застиг на її змарнілому обличчі. Але Малахій пхнув її від порогу і силоміць запроторив до сільрадівського ізолятора.

— Посидить ніч — стане   розумніша,— мовив   сердито і замкнув   двері.

Настя спочатку плакала, притулившись до стінки. Потім спам’яталася: «Не мають права вони мене отут тримати!» Застугоніла в двері та почала озиватися:

— Одчиніть мені! У мене хата не замкнена, корова без догляду, і діти десь плачуть голодні. Випустіть, що це ви робите!   Бога   побійтеся!..

В коридорі вчулися кроки, а потім голос чергової:

— Тітко Насте, не кричіть, бо їх немає нікого. А я ключів не маю. Вранці   прийдуть — відімкнуть.

«Що   оце   його   робити?» — запанікувала   жінка.   Всю   ніч вона тинялася з кутка в куток, як пташка в клітці, поневіря­лася — шукала   виходу,   а   його   не було.

На ранок, коли через заґратоване віконце в ізолятор по­чало пробиватися світло, Настя сіла на підлогу, бо ноги вже не тримали. Русі коси її були розпущені, а в голубих, як небо, очах відбивалася безвихідь.

Коли зовсім розвиднялося   і   в сільраді вчулися   голоси, Настя підвелася і знову почала стукати та проситися, аби хоч на годинку пустили її до дітей. Але ніхто на неї не звертав уваги, так ніби в цілому світі не було жодної живої людини. Голодна, роз’ятрена — душа, мов рана, горіла, — а що робити Настя не знала. Їй страшно було не за себе — за дітей. Розуміла: поки не підпишеться на сто карбованців — не ви­пустять.   «А   підпишуся — як   житиму?» — поставало питання, але відповіді не знаходила. Від думок паморочилося в голові, відчай сковував все тіло. «Якби це хоч Василь був...» — ду­малося.

— Ех, Василю, Василю! Де ти, голубе, є? — зітхнула з болем. Уявила його таким, як знала до війни. І погляд його, і добра посмішка, і слова ті ніжні, що колись казав їй — все зринуло в пам’яті. За згадками незчулася, коли й день поминув. І знову ніч застала її в ізоляторі. Тепер вона вже не просилася, щоб випустили, а сиділа тихо, мов закам’яніла. З голови не виходив той останній день, коли Василь збирався в дорогу... Все дивилася і дивилася в його голубі засмучені очі. І враз ніби голос Василя: «Насте...» Далі почула кроки... Жінка підхопилася — все в ній перевернулося. Не злякалася, а так ніби втратила контроль над собою.

- Це ти, Василю, — прошепотіла. — Господи— живий! А я журюся-журюся...

           Хотіла сказати: «Іди швидше до хати, бо діти там напризволяще», але не мовила жодного слова — вуста не розімкнулися.   Подумала:   «Це   ж   він   у   госпіталі   лежав» Прислухалася — десь   наче   озивався   дзвін,   і   голос   якоїсь пташки, і гомін людський. А потім їй вбилося в голову, що вона надворі. Пригадалися слова з пісні, яку чула від матері: «Ой матінко зірко, як у чужій сторонці...» І вже по­збутися тих слів була не здатна. Повторювала їх раз-по-раз, аж   поки   не   настав   ранок.

О десятій годині двері одімкнув голова сільради. Настя, що сиділа у кутку, не підводячись, озвалася:

— Відпустіть мене швидше. Ви ж чули, Василь прийшов...

- Хто? — не зрозумів голова її останніх слів. Жінка пов­торила:

- Василь   мій   вернувся з фронту. Був тут вночі...

- Голова сільради прийняв те за вигадку і сердито буркнув:

- Ось підписуйся   на сто — ніхто тебе тримати не буде.

- Настя не стала заперечувати, як раніше, а підвелася, піді­йшла ближче до Федора і мовила тихо:

- А хіба я проти — підпишуся на сто. Треба ж державі допомагати.

- Бач,   як   подіяло! — відзначив   задоволено   голова.   Він дістав списки і показав Насті, де розписатися. Та вивела поволі своє прізвище проти цифри сто і вийшла з сільради. Але подалася не додому, а зовсім в іншому напрямку.

         Згодом її бачили, як ходила по селу та хвалилася своїми бідами. Дивна така: обличчя від безсоння та поневірянь геть зчорніло, в очах відчувалася хижа пустка. Коли хто питав, куди вона йде, то казала: «Позичила державі сто карбованців, то несу ось у вузлику». І показувала синю хустину, що тримала у руці. Хвалилася людям, що Василь її прийшов з війни, а для пере­конання   додавала: «Сидить   з   дітьми   вдома».   Хто чув таке від неї, то дивувався: «Коли це він прийшов?»

Потім її бачили на вулиці і наступного дня: ходила по селу зран­ку до вечора. Говорила одне і теж: «Я позичила державі гроші, яких у мене немає»,— і сміялася. Той сміх, як дрібні хвильки у холодну погоду на воді, морозив односельцям тіло.

Вдома вона ні за що не бралася — не топила піч, не по­ралася біля худоби — все їй було байдуже. Дітей то пести­ла надмірно, то забувала про них зовсім. Люди всьому лад давали.

Восени, як почалися заморозки, Настю відвезли до лікарні. Коли її виводили з двору, то просила:

— Василеві скажіть,   щоб дітей не обіжав.   І   гроші хай віднесе у сільраду, ті, що я державі позичила. Там — у го­лубій хустині зав’язані...

 

 

ЗЛОДІЙ

 

За солом’яними стріхами вихопилося червоне покотьоло. Усміхнувся ранок п’ятого повоєнного літа.

Стоїть Павло серед двору й дивиться на зруб нової хати — очі йому несила одірвати. Зняв картуза: голова мокра, аж пара йде. Ноги від утоми: тинь, тинь. Ще одну деревину, укравши, удосвіта з лісу приніс. «Як буде все гаразд, то завтра покладу — буде по вікна. А потім короткі сумаки підуть. Буде легше», — душа радується...

Із сінець тихо озивається жінка:

—  Ти б, Павле, снідати вже йшов.

—  Снідати то й снідати. Тільки треба прикрити хоч яким гіллям оці ломаки. А то — ще нарветься хтось... Бригадир був?

Ще до череди! Боже, коли все це кінчиться? Ніч не спиш — як у лихоманці! Дай сама прикрию. А ти йди вкоси щось теляті. Бо знову полетиш на весь день...

— Не хотілося б... То ж поділена трава — на пайки.

— Як у ліс, то можна, а як трави жменю вкосити, то вже й ні! Люди ж косять!

Павло щось буркнув під ніс, узяв косу й пішов стежкою донизу. «І що їм ота хата? Для кого будую? Шестеро дітей гасає по глиняній долівці, а жінка он знову ходить вповні. То чого далі ждати? На кого надіятися? Тільки на свої руки!» — вертілося в голові, як повертався з околиці. Ніс в одній руці косу, іншою тримав оберемок трави. Кинув її в ясла, сплюнув: «Хіба це кінець! Он свині вже кричать. Треба йти за половою в поле».

Переступив поріг хати — усміхнувся... Діти, як голубенята, обліпили стіл. Сам примостився на ослоні, поклав на білу скатертину великі, червоні кулаки. Дружина обізвалася від печі:

— Руки б помив.

— Ніколи! Давай щось перекусити, бо бігти треба до кузні.

Наспіх поснідав, ухопив ключі і вилетів за двері.

— Отак щодня! От лишенько, робить-робить, і поїсти нема коли. Не лети! Дітей полякаєш, — озветься услід.

В горні вже гуде полум’я, іскриться на чолі Павла піт, а в голові думки: «А що як гайнуть до Забутного? Там гарні вільхи. Діти, слава Богові, не голодні, так хата засіла в грудях. Не спиться через неї. Усі ці роки кожну копієчку туди гачу. Ліс, мов те золото, ні за які гроші не купиш. Хто зараз у селі зводить хату? Можна на пальцях порахувати. Терещенко бляхою вкрив — йому добре: на машині працює, та й жінка у коморі сидить... Трактористи добре тепер заробляють! — спало на думку. — А що як собі до них піти? Робив же колись... Бо що в кузні я маю? Тю на тебе! Бач, як у голові загуділо?»

Павло дійсно не знав, куди діватися від думок, що клубилися над ним, мов сивий туман. «Оце б уклеїв себе! Чого це раптом збунтувався? То терпіти не міг трактора, а то... Хату треба будувати дітям! Хату!» — не сходило з думки. Аж вилаявся!

Вихопив із горна шмат червоного заліза і жбурнув у воду. «Хай йому грець!» Витер рукавом спітніле чоло — велетенська постать Павла протиснулася на вулицю крізь закопчений отвір кузні. Походив трохи сюди-туди, роздумуючи, а потім — двері на замок та й гайда до хати. Тільки біля двору згадав, що викликав сьогодні голова колгоспу, однак вертатися не став.

Притесав у вишняку деревину, яку ще вдосвіта приволік із лісу, і затяг її на стіну. А коли сонце розтануло за синьою смугою обрію, підперезався мотузком і подався попід городами в поле... Але й у дорозі трактор ніяк не виходив йому з голови. Повернувшись пізно вночі додому, не стримався й натякнув про це дружині.

Та ніби згодилася, однак застерегла:

— Запряжешся, а мені що робити? Сам знаєш, що скоро родитиму...

І Павло ніби змирився.

А наступного дня покликав його голова — спокій ніби вітром здуло. Повертався Павло від контори додому, промовляючи сам до себе:

— І чого мені запропонували зварювальний агрегат? От ще! А кому?

Згадувалося: «Приймай, бо нема кому на тому апараті працювати. Був хлопець — кинув. Молодий, то в город подався. Приймай! Десять процентів сіна дамо».

«Бач, як заговорив. А рік тому за пуд картоплі бив кулаком по столу. Ну, Павле, — запитував сам себе,— згоджуєшся? Піду, — вирішив, — бо і платити обіцяють добре, і робота цікава. А може, ще й трохи лісу дадуть...»

— Ти що, кузню здаєш? — гукнув хтось услід Павлові з гаража, наче штовхнув межі плечі. Аж в грудях замуляло.

Відповідати не хотілося. «Від людей нічого не сховаєш, — подумав. Підійшов до кузні, не одмикаючи, закурив. — Воно б і в кузні можна, але що тих тридцять трудоднів! Якщо голова погодиться — буду тут і там».

І таки узявся! Відтоді, то в кузні лоба гріє, то на вулиці біля зварювального апарата тупцює. Траплялося, що й сонця уже катма, сховалося за кузнею, а від комбайна привезли поламану деталь. Павло аж сплюне спересердя.

— Хлопці, — озветься, — мені додому вже давно пора. А сам подумає: «Скотині нічого послати».

І коли ж повернеться до хати, то й жінка за оту підстилку нагадає. Повечерявши, візьме Павло знову мотузок та й подасться в поле.

— Що ти з отією в’язанкою соломи носишся? Хіба не можна виписати? Сусіда он скільки навозив! А ти крадеш... Спіймають — оштрафують! — дорікала часом жінка. — Все на плечах, і на плечах. А люди: «У тебе Павло, як віл робить». А що, я тебе посилаю?

Павло тільки усміхався. Пестив долонею діток, що сиділи на лавках та ослоні, а думками вже гуляв у новій хаті.

«Варити взявся, а нічого не знаю. Піти б у вечірню школу?» — подумав.

Похвалився дружині, а вона:

— Тебе послухаєш, то луснеш з подиву. Нащо воно тобі? Онде Андрій Боровик закінчив десять класів, то що міністром став? Так і робить на фермі...

— А я піду!

І таки записався. Кілька вечорів на уроках посидів, а потім — годі. В сім’ї з’явилися нові клопоти — ще дві дочки додалося. Сів на лежанці та й задумався: «Тепер уже не до школи. Хату кінчать треба!»

Ночами майже не спав. Часу не було, та й не давали діти. Ото повернеться з роботи, а вони на долівці — ні пройти, ні сісти.

А між тим, у селі дехто зауважував:

— Треба ж, стільки дітей! Попробуй їх одягти. А він ще й будинок зводить! Звідки воно в нього? З мозоля?

Потроху ті балачки доходили і до Павла. Відмовчувався, тільки думав: «Хай чешуть язики! Ніби я один грішний...Хто каже, той більше мене бере.»

Однак образа підспудно краяла серце. І якось на свята, добре випивши у кума, не стримався — спинився серед вулиці і, розмахуючи червоними кулачищами, кидав у простір, наче говорив усьому світові:

— Злодій я?! А чиє беру? Може, твоє, Іване, що тичеш на мене пальцем? Але ж твоя нога і в полі не була. А соломи віз привіз! Іч ти! Він не вкрав — виписав! А чиї то мозолі?... А я не криюся — краду солому, сіно... Бо жити треба. А плачу чим? — гукав Павло і підіймав угору два важкі кулаки. — Ось чим плачу! Ось у що це мені обходиться! — висмикував із-за пояса довгу сорочку й без усілякого сорому показував на животі велику грижу. — Ось що для мене ота хата... А ще багацько роботи біля неї — уже зовсім тихо бурмотів він, сідаючи до бабів на лаву під хлівом.

— А навіщо таку велику розпочав? Ні кінця їй, ні краю... — говорила йому сусідка.

— Один раз будую. Думав, ще до жнив поставлю крокви — трамів немає.

Посидів, подумав, а тоді піднявся і подався знову до кума.

Пізно вночі під хатою у Павла гупнуло — на трам розжився.

Вранці до його двору зайшли дільничний міліціонер і голова колгоспу.

— Показуй, Павле, що ти привіз? — каже голова. — Так, так...

Із печі на долівку стрибають, як горобці, одне за одним діти. Щось сичить у печі, а посеред кімнати з рогачем у руках стоїть розгублена жінка.

— Ну от — тепер посадять! Треба тобі було їхати? Хліб на столі є, так лізе в кручу, — взялася вона за Павла, коли несподівані гості пішли з хати.

— Помовчи! — кинув зі злом той і подався на роботу. Хоч самому теж було невесело. «Посадять, мабуть, — думав. — Жаль, що хата без даху так і зчорніє. А завались ти лихом! І навіщо я ото крав? Хто гнав мене до лісу? Ох, засіла ця хата в грудях. Закінчити б... Накрити б... Ат!»

Через кілька днів Павла викликали на допит, а згодом прийшла повістка в суд. У селі, від хати й до хати, тільки й говорили, що про Авраменків. Одні співчували, інші втішалися: «Так йому й треба!» Все валилося з рук у Павла. А тут ще жінка захворіла.

— Хоч сядь та й плач. Дітей нема на кого залишити, — скаржився людям Павло.

Покликав сусідку, щоб доглянула дітей, і подався до району на суд. Мало хто сподівався, що Павлові зійде, а таки зважили на дітей — у колгоспі відробляти присудили.

— Нічого, якось обійдеться. Добре, що хоч біля сім’ї. А роботи я не боюся, — говорив Павло, весело стукаючи молотком по наковальні.

І знову раненько піде з дому, а повернеться пізно. А в гарячу пору, у жнива, то й дотемна затримається.

— Ти хоч би відпочив трохи, — озветься дружина.

А він до нової хати біжить. І так щоразу.

І таки закінчив! Уже як діти на ноги зіп’ялися. Але схуд за останні роки, наче аж зігнувся. Людям навіть не вірилося, що це той Павло, який заносив та перекидав колись вози з сіном, самотужки тягав колоди на стіну.

Відсвяткував новосілля саме тоді, коли найстарша дочка закінчувала десятий клас і поїхав до міста. Хотілося десь прилаштувати дитину — чи то до навчання, чи то до роботи. Довго блукав вулицями, читав оголошення, розпитував людей, але так нічого й не виходив.

Під вечір, повертаючись додому, надибав знайомого, з яким колись служили в морфлоті.

До міста перебрався? — поцікавився Павло.

—  А ти в селі? Де робиш?

— Та в кузні... Варив кілька років, бо ніхто того робити не вмів. Григорій, сусід — він із Донбасу приїхав, — поробив місяць та й покинув. Подався до міста. А я сам, без підміни чотири роки працював...

Коли підійшли до невеличкого кіоску, знайомий зашепотів Павлові на вухо:

— Я працюю заготовачем... Може, корівку потрібно здати — допоможу.

Павло поклав на землю валізу з хлібом, став шукати у кишенях гроші.

— Я б то і в бригаді робив, — ніби не розчувши, знову зачав про своє Павло, — клопотів хватає. Торф у нас ріжуть... Я б ото пішов туди, так знову ж — молодиця не робить, а треба ж комусь у колгоспі. Бо як тоді виореш город або підводу візьмеш?

— Хату побудував? Може, бляха потрібна? — поцікавився знайомий.

Ці слова збентежили Павла.

— Накрив шифером. Воно ж бач, як усе міняється. Коли будувався, то не міг збагнути, де того лісу дістати. А теперечки і ліс, і цеглу виписати можна.

Випили, пообідали разом.   В голові Павла зашуміло, обпікало жаром сухі груди, і якийсь невимовний сум наплив Павлові на душу.

— Треба було раніш думати, а тепер...— говорив. — Он Володя Окраєць разом зі мною починав у вечірню школу ходити — лікарем працює. Молодець! А я... Треба було школу не кидати. Ат, треба було! Так знову ж роботи багато, а тут ще й двійня народилася. Хата маленька — тісно. Одна думка — будуватися... Ні, все-таки треба було вчитися...

— За чим сумуєш? — казав знайомий. — Згине воно! За наукою не побивайся. Хліб, сало є — слава богу! Дивись вузол не загуби, — кричав йому вслід, бачачи, як Павло петляє то в один, то в інший бік.

Павло повертався до села збуджений, збаламучений у душі до краю. Пильно дивився на кожне обійстя, де серед зелені то будувалась, то вже стояла накрита бляхою або шифером нова хата. «Ось воно те прийшло. Живи, будуйся!» — думав. А коли дивився на свою хату, то кожна деревина муляла плечі, пекла шкарубкі долоні...

З тривогою думав про своїх дітей, які зводилися на ноги, мужніли. Одного він боявся: «Не муляла б їм мотузка плечі, що й досі десь у сінях валяється. Тільки не манила б їх стежка вночі в поле...» Не міг заспокоїтись, що так і не закінчив сам десятирічки. Від тої думки аж боляче ставало на серці.

Того року найстарша дочка так ніде й не прилаштувалася. Наступного, проводжаючи її до автобусної зупинки, Павло говорив сусідці:

— Ще раз збирається поступати... Минулого року на вчителя не пройшла по конкурсу. А це вже в академію зібралася. На агронома, каже, не хочу, на зоотехніка — теж. Отакі забаганки. Та поступай, куди поступиш, — лаявся Павло.

Ото проведе дочку за село, а сам задумливо піде до високого будинку на горі, якого звів власними руками.

Ще не раз він ходитиме від нього і до нього, проводжаючи своїх дітей до міста. А коли й найменша дочка зникне за селом, то стоятиме на околиці й гомонітиме невідомо до кого:

— Хай вчаться й не починають із того, що я...

А біля хати тихо шумітимуть ним посаджені явори, духмяна акація сипатиме на вулицю свій медозбір. Вечорами, як завжди, осідатиме сивий туман: на городи, сади, на той шлях, яким діти повертатимуться до своїх батьків. 

 

 

ЧОРНІ   ГУСИ   НАД   БІЛОЮ   ХАТОЮ

 

Кружляє довкіл пожовкле листя й тихо лягає на солом’яну стріху. А під нею стара жінка маже хату. Не маже — серцем гецькає по трухлявій стіні.

—  Коби оце в останній раз! Краще б ти розвалилася отут...  Одне б знала:  нема в мене хати.  А то ось уже другий день пальців не відчуваю, а ще скільки того шпаріння.

Тицькає трав’яним пензлем та й гомонить:

—  Наспіх  тоді  зробив!   Не  оштукатурив,  не  потесав до ладу... Поспішав. Ніколи було за роботою. Тільки говорив:  «Це щоб пережити, поки збудуємо хату». А коли загриміла війна — все покинув і пішов. Дітей троє... То ось і живи тепер як хочеш! Бач, усе хотів дочок... Побачив би зараз, яка від них поміч... Вже пора вмирати, а здається, що ти десь ходиш, що все-таки повернешся. Господи! Все життя сама — тільки діти, діти... День у день у полі, то коли вже було думати про хату, коли турбуватися про себе. Тебе чекала та їх берегла... Як та пташка — по краплині, по колосочку... Теперки все є, жити б тільки, так діти непутящі».

Водить жінка пензлем поміж глибоких шпарин, де чорніє гнила деревина, а з-під нього бачиться її злиденне повоєнне життя.

— Була б у мене така хата, як у людей, — день і ніч би пестила. Зробила б чепурну, білесеньку. Та де там! Куди мені за іншими тягнутися? Вдова я, то ніхто й не горнеться. В інших жінок чоловіки, а в тих — коні та машини в руках. А що в мене? Одні діти непутящі, що загонять скоро в могилу. О лиха година!  Хай би раз пережити, а то все життя отакий сором! Як мені людям в очі дивитися, як його по землі ходити? Засміють, і піде нехороша славонька про наш рід...

Жінка відривається від стіни, б'є пензлем у груди, щоб заглушити дитячий крик, щоб розігнати свої сумні думи...

— Чуже воно мені... Безбатченко! Хоч від рідної доньки, а чуже. Гріх таке думати, а не можу! У двадцять років — покритки... Дітоньки мої... Я вік прожила без господаря  —  все не так, як у людей... У мене війна, будь вона проклята, взяла чоловіка... А хто ж у вас відібрав отеє щастя? У людей діти поженилися, заміж повиходили, чомусь понавчалися, а ви й досі одні. Нема кому в дворі кілка забити, словом захистити. Тільки дітей наплодили!

Домаже вона останній клаптик, опуститься на призьбу, мов приросте до білої стіни, — сухорлява, зчорніла, як підбита птаха. Упаде пожовкле листя біля її ніг, на її побілілі коси, і тихо-тихо стане на душі. З околиці дихне прохолодний вітер. Повернуться одна за одною із ферми дочки, знімуть із себе пропахлі молоком халати, візьмуть на руки дітей та й присядуть на призьбу...

Дивитиметься на отих дітей стара жінка та й поволі відтаватиме душею: «А може, й правильно, що отак учинили, — подумає. — Усе ж таки не самі!».

— Байстрята... —  враз долине з вулиці.

«Боже!» — зойкне зболене серце. Підхопиться вона, зведе голову вгору та й побачить, як над її побіленою хатою летять чорні гуси.

 

ПРОПАВ БЕЗВІСТИ

                                             Братові Андрію

Після важкої праці в порту – всю зміну йшли надто габаритні вантажі – Сергій поволі плентався берегом Карського моря до висілка, де мешкав в одному з гуртожитків. Дужі хвилі раз-по-раз набігали на піщану мілину, підтоплювали його ходу і швидко зникали, але він не помічав того. Іншого разу  навіть погрався б, тільки не сьогодні. Не той був настрій. На душі діялося незбагненне. Увірвалося у його життя щось вельми небуденне і бентежне. Від думки, що все те не видалося, а реальність, зупинялося серце. „А якщо, справді. Не хтось інший, а... батько!” Був у полоні загадок і домислів.

Ще вранці, він дізнався від хлопців, що в бригаді з’явився новачок, але не придав тому ніякого значення. Тільки подумав: „Чи не з України? Скільки тут нашого брата!” До того ж Петро, так звали прибульця, був уже а літах, то на якусь дружбу не було чого розраховувати. Та трапилося так, що під обід зіткнувся з ним – допоміг прикрий випадок. Сергій переносив ящик зі склотарою і враз підковзнувся. Уже мав рухнути на підлогу, але в ту мить поруч опинився Петро і підхопив вантаж.

Глянули одне одному в очі, посміхнулись, обмінялися кількома словами. І від тої короткої розмови, від погляду його в душі хлопця щось стрепенулося, повіяло чимось домашнім. Голос видався знайомим, нагадав щось давнє... „Так схожий на батька...” Відчув, як бентежна хвиля прокотилася по тілу. І раптом: „А може, то він?!” Аж злякався того усвідомлення. Стояв – не міг зрушити з місця. Потім до кінця зміни не міг заспокоїтися: цілий день доглядався до новачка та дослухався його голосу. Довів себе до такого стану, що надвечір все падало з рук. Це підсилювалося дивним збігом обставин: Петро теж весь час намагався ближче триматися Сергія, постійно щось запитував, спостерігав за ним.

„Може, видалося, хіба не буває схожих людей? Нащо серце тривожу?” – подумав, як пройшов вже добру половину дороги. Далі спинився, глянув убік моря, щоб якось позбутися тягаря думок. „Але чого тоді він так цікавиться мною? І очі... Ні, помилитися в них важко...” На мить відчув погляд на собі: ніби від контейнера Петро дивиться і дивиться... А ось іде сам по палубі: широкоплечий, ще міцний у тілі. Ось уже перед ним: середнього зросту, смоляне волосся, наче припорошене сибірськими снігами, і поруділі вуса. Сергій завмер від уяви, аж сповільнив кроки. „Батько!” – ледь не вигукнув. І тут переконання захиталося. „Але чому Пилипчук, а не Пилипенко? Яким чином опинився тут? Стільки літ жити на чужині і мовчати? Що його змусило?” На жодне питання відповіді не було.

Глянув вдалину, задумався. Згадав, як мати одного разу хвалилася: „Мені оце, Сергію, сон такий приснився, що батько наш десь живий”. Щось заворушилося в грудях. І враз перекинувся за тисячі кілометрів. Перед очима уже синіла вузенька річечка, бачився понад заплавами дубовий гай. Задзвеніла жайворонкова пісня у золотому безмежжі, і хата під почорнілою солом’яною стріхою та перекошеними віконницями враз постала перед ним. А над нею небо світилося маминими очима.

- Ех, були б крила... – зітхнув.

І в ту хвилину тіло пройняло струмом: відчув – хтось позад нього є... Йде вслід. „Це він!..”

Оглянувся – відчуття не зрадило. Метрів за п’ятдесят темніла на просвітленому обрії постать Петра. Помітно було – здоганяє. Серце в хлопця сполохано забилося, перехопило подих.

Думки знову завирували шалено: „Батько! Навіть мало змінився, такий, як до війни був. Тільки сивина з’явилася. Мені тоді було дев’ять років, то добре пам’ятаю його. Навіть посмішку його. Дивно все-таки. Невже всі ці п’ятнадцять років тягав у портах вантажі? Мати ж говорила, що до війни мав слабке здоров’я. А тоді табір полонених...”

Згадав, що про той табір  чув ще в дитинстві від сусіда Пилипа. У німецькій кошарі він батька бачив кілька разів. Востаннє стрілися вони в черзі за баландою. Пилип признався, що готується втеча, запропонував приєднатися, але він відмовився. „Хіба що сам зважився? Ні, це малоймовірно. Хворий, знесилений... То що ж воно таке? Якийсь міраж?...” Думка шугала з однієї крайності в іншу: то стверджувалася в бажаному, то заглиблювалася в сумніви. Одне було зрозуміло: ця загадкова для нього людина опинилася на березі моря не випадково. І від того холод проймав тіло. Відчував, що Петро майже поруч, але не оглядався. На душі була розгубленість і тривога.

- Та почекай ти! Не вгонюся, - прозвучали слова українською мовою.

Сергій спинився на мить, чомусь глянув у бік моря, звідки дув дужий і холодний вітер, і коли хвиля набігла на піщану мілину і почала відходити, щоб якось врівноважитися, пішов услід. Проте, прилив нової хвилі змусив його тікати.

- Награєшся з морем? З ним жарти погані... – мовив Петро і, порівнявшись з Сергієм, поклав руку на плече.

- Сьогодні воно спокійне... – виправдався хлопець, і враз, наче його хто за язик потягнув, спитав: - А як це вас по-батькові?

В Петрових похмурих очах, як у глибокому колодязі, спалахнув промінець світла.

- А навіщо? Просто – Петро. – Хотів ще ніби щось додати, але промовчав. Переглянулися, як давно знайомі.

„Здається батько колись носив довгі вуса, а в нього коротенькі. І отої глибокої зморшки між брів не було. Дуже вже молодий – років п’ятдесят п’ят. А батькові мало бути шістдесят один”, - подумав Сергій. Напливло відчуження. І вже з болем:

- Він теж за когось іншого прийняв мене...

- Ти коли сюди прибув? – поцікавився Петро.

- Тут, у порту, всього місяць. А так – другий рік, як з дому поїхав. Працював під Архангельськом на лісоповалі, - почав хвалитися Сергій. – Снігу за коліно, ледь переступаєш з ногу на ногу, а ще треба бензопилу за собою тягати. Як находишся – ноги, мов пудові гирі. Коли б сам, то перепочив би – хай воно горить. А підручний – мушу плуганитися услід, хоч і сили покидають. Взимку такі морози... Я ж з України. Ой, як згадаю...

- Бачу, що з України. І чую. Ще не навчився по-російськи говорити.

- Не дуже стараюся. Навіщо мені? Жити тут не збираюся.

- Це ще невідомо. Як доля повернеться... – перебив його Петро.

- Ні! Я приїхав заробити трохи грошей, щоб хату збудувати нову. Бо наша посічена осколками у війну – мо’ найгірша в селі. Боязко, щоб не завалилася. Стеля прогнулася так, що трам тріснув. То ми його підперли стовпцем... – розповідав захоплено, наче був переконаний, що перед ним не хтось, а рідний батько. Далі похопився, змовк. Соромно стало за свою надмірну щирість і розчуленість.

- А вантажником чого пішов? Тут легше?

- Обіцяють більше платити. Мене мати не пускала сюди, а я пообіцяв, що через два роки повернусь в село.

- А батько?.. – глянув Петро на Сергія з-під чорних брів гостро.

- Батько... – зам’явся хлопець. Не прийшов з війни...

- То мама сама зосталася?

- З молодшим братом, Грицьком. Йому вже скоро дев’ятнадцять. У січні сорок першого народився... Може, цього року в армію заберуть, то житиме сама.

Обличчя в Петра відмінилося, наче якась тінь впала раптово. Він глянув на Сергія, але не сказав жодного слова. Йшов по волі, ледь переступав ногами, наче ніс на плечах щось важке. Сергій теж мовчав. З голови не виходив один пам’ятний день з дитинства.

Було це над вечір. Тоді він з околиці приніс в’язанку дров, забіг у хату, щоб похвалитися матері, а вона сидить на ослоні біля столу, долонею голову підперла і похитується. Хустка зсунулася на плечі, кінець якої тулила до обличчя. В руках був папірець... Помітила  Сергія поруч, обняла і міцно притисла до грудей. Тіло враз стрепенулося, вуста стислися, болісно затремтіли. І тут Сергій зрозумів, що батько, якого вони так довго очікували, не повернеться додому. Потім папірця того, що принесли з сільради матері, прочитав. Слово „безвісти”, хоча й добре не розумів його значення, терпко і надовго засіло в  його дитячій свідомості. Пізніше чув, як мати сказала сусідці: „Може, й мій де живий, хтозна? Онде на Кузьму прийшло теж таке повідомлення, а, бач, повернувся”. Сергій довгий час і собі вірив, що так воно й буде. Чекав повернення батька, як чогось небуденного. Здавалося – ось прийде він зі школи, одчинить двері, а в хаті сидить батько у військовій формі, ніжно усміхається.

„Мати й досі вірить, що десь живий і в церкві ніколи не поминає”, - подумав. Відтак глянув на Петра. „Сказати? Чого я вагаюся? А якщо ні? Розкаже хлопцям – сміятимуться”, - виважував думки.

Попереду засвітилася бетонна смуга аеродрому, ліворуч до висілка прямувало кілька чоловік. І враз мимо, як вихор, промчали в тундру кілька упряжок оленів. Сергій провів поглядом, подумав: „Під Архангельськом несходимі ліси, а тут – безмежна, скільки світу Божого, тундра і тундра...”

- Милуєшся? – кинув в бік оленів Петро. – Тут все прижилося: нарти, всюдиходи, літаки, навіть корови.

- Не в захопленні. Чуже воно...

- Не привик?

- Трохи.  А спочатку – не знав, де дітися. Безпричинно досада точила груди. Ночами не  спав. Хотілося все кинути...

- Скільки тобі треба грошей, щоб побудувати хату? – враз спитав Петро.

- Не знаю. Хоча б тисяч десять.

- Ну, це не так багато, - весело сказав Петро.

В центрі висілка він запропонував зайти до їдальні.

- Ви йдіть, вечеряйте, а я побуду тут, на свіжому повітрі. Їсти зовсім не хочеться, - відмовився Сергій. Праглося побути на самоті.  Розвіяти думки, розібратися хоч трохи в своїх передчуттях і здогадках, що ятрили душу.

- Та ні, тоді я теж утримаюся. Просто думав разом посидіти, - змінив своє рішення Петро.

Далі йшли мовчки, кожний думав про своє, а можливо про те спільне, що мучило обох. І тільки, коли спинилися біля гуртожитку, Петро спитав:

- Ти що зараз будеш робити? Заходь у тринадцяту, то пограємо у шашки.

Сергій, кивнувши в знак згоди головою, помітно зблід. Відчув, що розкриття загадки має все-таки відбутися. Через якийсь час прожитий день набере іншого смислу, зміниться все його життя. Хвилювання посилилося, аж запаморочилося в голові.

В кімнаті, не роздягаючись, упав на ліжко, затулив долонями обличчя. „Невже батько?! Боже! А коли вигадка? Як далеко я зайшов. Серце в грудях калатає, як дзвін, - нічого не вдію”. Підхопився, накинув на плечі безрукавку.

- Іду! – видихнув повітря і вискочив за двері.

У тринадцятій нікого з хлопців не було, тільки сидів за столом Петро і розставляв шашки. Сергій підсунув стільця, сів з протилежного боку – почав грати. Після кількох ходів погляди зустрілися, ніби потонули один в одному. Потім вже поволі переставляли шашки – не було настроєності в тому дійстві. Сергій відчував якусь скованість. Від думки, що покликано його не для розваги, а важливої розмови, ледь стримував хвилювання. Чекав з нетерпінням її, і від однієї уяви кидало його то в холод, то в жар. Але Петро мовчав. Відкинувшись на спинку стільця, дивився на шашки, але їх не бачив. Погляд блукав десь надто далеко. І тому грав слабо, помилявся раз-по-раз, а після невдалих ходів  швидко програв.

Розпочали ще одну партію. Петро мав зробити перший хід, однак не поспішав. Задумався, і враз тихенько заспівав:

Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину...

Щось ніби обірвалося всередині хлопця. Цю пісню він чув від батька не раз в дитинстві. І зараз від Петрового тихого голосу війнуло таким рідним, що на очах у Сергія виступили сльози. Було таке відчуття, що він не тут, на чужині, за тисячі кілометрів від рідного дому, а побіля хати, де батько лагодить вулики для бджіл.

Коли пісня стихла, Сергій підняв голову. Петро сидів якось зігнувшись, дивися вбік, на вікно. Обличчя осявалося не так світлом, як внутрішнім теплом – нічого в ньому не було чужого. Серце у Сергія билося з подвійною силою. Від усвідомлення, що це не сниться йому, хотілося гукнути: „Тату – це ти! Я тебе відразу пізнав.” Але голос у хлопця пропав. Відчутно тремтіли вуста. Настала дивна тиша, немов зупинився час.  Здавалося, ось-ось настане довгоочікувана розв’язка. Та Петро сидів у задумі і далі, наче закам’янів. Обличчя його вкрилося крапельками поту, в очах затаїлася незбагненна туга. Щось мучило, стримувало розкритися до кінця. Нарешті ворухнувся, глянув на Сергія винуватим поглядом: на вустах світилася гірка іронія.

- Це мій хід? – мовив і бездумно посунув шашку.

Сергій підвівся – грати далі не міг. Якось урівноважитися, а тим більше  приховати те, що з ним діялося, було несила. Голова зробилася важкою, обличчя паленіло. Відчував, як ніби над ним і в ньому самому лунала давня пісня – в пам’ять стукало дитинство.

- Вибачте...- мовив і наче спіткнувся. Ледь не зірвалося з вуст „тату”. – Піду, бо  так голова розболілася...

Петро підвівся, подав руку: долоня була гаряча, як жар.

- Йди відпочивай. Не муч себе... – порадив. – А партію дограємо іншим разом...

Біля дверей Сергій на якусь мить затримався, в коридорі ще постояв, здалося, що хтось кличе, і тоді тільки зайшов до своєї кімнати. Хлопці вже спали, то, не вмикаючи світло, роздягнувся  і ліг. Заплющив очі. І все те, що кілька хвилин відбувалося з ним, нараз постало знову. Вдивлявся і вдивлявся у задумливо-загадкове обличчя Петра, пригадував розмову. Кожне слово оживало в пам’яті, повторювалося. Раптом відчув у кімнаті запах липового цвіту. І спочатку тьмяно, а потім все чіткіше почало вимальовуватися рідне довкілля – верби понад копанкою, город у квітучих маках, груша-сахарка у саду і постать батька...

...Топчеться він у сутінках біля бджіл, до когось озивається, але голосу не чути. Чорний чуб і вуса припорошені борошном – тільки повернувся з вітряка, де мірошникує (і вітряк проглядається за селом, на горі). З околиці холодком тягне, видно лелеченят, що дрімають на сусідньому в’язі, а за хатою чути пісню – високо-високо, мов на крилах здіймається...

...Мати посміхається, весело щось розповідає – вечерю подає. На стільці патефон: батько приєднується дужим голосом: „Грицю, Грицю до роботи...” І Грицько у колисці озивається...

...Сільська вулиця така сумна. Багато підвід на ній, чоловіки з торбами, йдуть жінки і діти... Немов похоронна процесія рухається на цвинтар. Батько іде побіля воза. На ньому великий сірий картуз, біла сорочка. Ось і крайня хата... Мати затуляє обличчя і хилить голову, як зів’яла квітка. Якийсь тривожний дзвін. А далі околиця, білий туман...

Сергій розплющив очі, перевернувся на інший бік, потім ліг горілиць. Та уникнути думок було важко. Якийсь був потік... Тиснулися силоміць, накочувалися хвилями – то яскраво засвічувалися в пам’яті, то раптово зникали. І що дивно, у тій суцільній пітьмі маячилися двоє батькових облич: одне з них юне, інше – в літах... А крізь них – копи за селом, обмолочені скирти, луки зі скошеними травами, яри та березові гаї. І постать хлопчини, як тінь, на тих просторих угіддях, з поколотими п’ятами на стерні, потрісканими до крові, брудним від піску обличчям і торбинкою, в якій жменька колосків та вивітрене зерно на точку. А там – яке воно все щемно-солодке – недоспані ранки, густі досвітні тумани і, крізь тепле сонце грозові хвилі дощу. „Було насправді чи хтось невідомий переповів цю вразливу казку? Як там зараз? – вирвалося з душі. – Чи так цвітуть вишні, як тоді? Не заросла стежечка на околиці? Грицько, певно, щонеділі вудить на Снові. Чи згадує мене коли Марійка? – І враз материна печаль – в очах холодна осінь. – Боже, як хочеться додому!”

Далі лежати не міг – схопився. До ранку ще було далеко – всі міцно спали. Володя, що приїхав з Полтавщини, лежав горілиць, підклавши руки під голову. Одна нога висунулася з-під ковдри і вперлася в ліжко Сергія. Обережно переступив, щоб не розбудити і, підійшовши до столу, увімкнув настільну лампу. По хвилі узяв ручку, підсунув папір. „Добрий день, мамо! Привіт Грицькові, всім, хто мене пам’ятає,” – написав. На цьому спинився, довго сидів, дивлячись невідь куди, потім з абзацу почав: „Те, що напишу зараз вам, мамо, можливо не стільки радості принесе, як смутку. Не знаю, з чого почати. Вчора зустрів...” На мить ручка застигла на папері. „Це ж вона буде переживати. А якщо помиляюся? Може, то дядько Денис?” – подумав про батькового брата, що до війни парубком подався на Донбас і теж пропав безвісти. Гніт ліг на душу. З рук випала ручка. Тоді згріб п’ястуком долоні листа і розірвав на маленькі клаптики. Підвівся, глянув на будильник, що стояв на підвіконнику „Без четверті чотири... Це якісь тортури. Далі так не можу. Треба поговорити відверто, з’ясувати все до кінця. помилився – значить помилився. Сорому тут ніякого. Тим більше трагедії. Виріс без батька, то тепер проживу. І зараз, тільки зараз! Бо помру від цієї нерозгаданої таємниці.”

Ухопив светер, що лежав на стільці, вийшов в коридор. Біля тринадцятої постояв якусь хвилину, щоб вгамувати хвилювання, постукав.

- Хто там? – почувся голос, шкрябнув замок.

Сергій переступив поріг – розгублено водив очима по кімнаті.

Хлопці, що попідводили голови на ліжках, дивилися на нього, як на пришельця з того світу.

- Ти диви на нього. Що сталося? – спитав той, котрий відчинив двері і був поруч Сергія.

- У вас тут вчора поселився новачок, дядько Петро...

- Хе-е. Уже утік. Годину тому зібрав свої речі.

- І... куди?

- Мабуть, на Діксон. Туди о четвертій відходить теплохід „Салехард”.

Сергій зробив якийсь рух, ніби струснувся від холоду і страшенно зблід. І це всі помітили.

- Гроші позичив?

- Щось зникло в кімнаті?

- А, зачекай, ось він тобі записку залишив, - згадав котрийсь.

Стримуючи хвилювання, Сергій розгорнув складений вчетверо папірець. Там було тільки три слова: „Бережи себе, Сергію”.

В грудях хлопця спалахнуло, в очах засвітилося так яскраво, що на мить перестав бачити оточуючих.

- То мій батько... – видихнув одним подихом.

Тепер всі в кімнаті заніміли, немов понабирали в рот води. Ніхто нічого не питав.

Сергій ще якусь хвилину дивився на порожнє ліжко, потім кинувся до дверей – прожогом вискочив на вулицю.

Довго біг щосили в бік моря, не зважаючи на дужий вітер і холодний дощ, аж поки забракло повітря. Далі спам’ятався, глянув на годинник. „Теплохід відпливає о четвертій, а вже п’ята година. Все! – махнув безнадійно рукою. – Е-ех!.. Знову безвісти...” – прошепотів і стис міцно вуста. Стояв серед тундри, немов один у цілому світі, не відчуваючи, як вихльостує дощ по обличчю. Було невимовно гірко, жаль чогось нездійсненого, а можливо, втраченого назавжди.