ФАРИНА Ігор. Літературна критика. Розділ 3

|

Рецензуємо

 Шукання власного шляху 

Рефлексії над книгою Богдана Манюка

«Янголам написані листи»

 

Манюк Б.І.. Янголам написані листи: поезія.-Тернопіль: Терно-граф. 2015.- 120с.

IMG 4638 

 

                                         Замість передмови

На жаль, часто-густо обставини складаються так, що на засідання літоб’єднання при обласній організації НСПУ доводиться бувати рідше, ніж того хотілося б, та завжди радію, коли чую на них нові твори Богдана Манюка. Сам не можу зрозуміти почуття, яке охоплює мене. Радість відкриття? Захоплення метафоричністю мислення? Чи, може, здивованість від того, що автор пересипає своє версифікаторство словотворними новинками через призму їхнього органічного вплетення у текст? Важко однозначно сказати. Найчастіше, либонь, думається про те, що неоднозначність взяла на себе роль отієї магії, яка прикайданює увагу читачів до віршів.(«Завсесвітлиться дужо млинові старезному, пилюговим акордам не правити жорнами. Перемелемо час і слова на поезію, не мішки найцупкіші, а небо наповнимо»).

Хто і що там не казав би, а, на мою думку, вже з процитованих рядків видно, що написані вони людиною обдарованою, яка може ще так багато сказати поціновувачам красного письменства небуденністю висловлювань. («Твоя Евтерпа ходить за тобою хребтами зледенілих барикад»)..

Автора цих рядків неможливо назвати новачком на царині лірики. Та не тільки тому, що уродженець Підгаєччини переступив 50-річний рубіж. свого земного буття. В його доробкові вже є дві поетичні збірки, книга віршів та оповідань, публіцистичне видання. Можна сказати, що «Янголам написані листи» — своєрідне продовження розмови з читачами, які вже чекають її («Чого б йому та їм не засвітитися стрілою в почорнілих небесах? Доплеканий життям у латах витязя ти в кожнім герці все ж не рівня псам»).

Рецензент невипадково процитував саме цю строфу. Бо мені чомусь здається, що вона так багато промовляє про автора і його прагнення бути собою у творчому плині. Але, мабуть, маємо і прозорим натяк, що громаду навчають, не помічаючи особистість, бо врахування її думки – духовна смерть тих проповідників європеїзму, котрі не розлучалися з тоталітарним думанням, хоч і прикриваються пишною стіною із фраз згідно з віяннями часу. Видумка літературного критика? Ніскільки, справжні митці давно збагнули це, але ніколи не говорять про наболіле відкритим текстом, вважаючи прямолінійність – образою власної гідності. («О, ті до щастя від очей запрошення летять, жадана, на шляхи стихій. І що вціліє? Сходи запорошені та кілька кроків… та Едем не твій»).Не заперечую, що катрен, який процитовано вище, радше слід віднести до вияву любовної лірики. Але хіба не можна спроектувати його через громадянськість?

                                              Навколо назви і не тільки

Не приховуватиму, що люблю по-своєму розкодовувати назви книг, які потрапляють у моє поле зору. Хоча б тому, що це приносить здебільшого неймовірне задоволення. А цього разу подумалося ще про таке. За останній час з’явилося чимало видань, в найменнях яких використано слово «янгол». Це — «Спитай у янгола» Марії Людкевич, «Янгол милосердний» Миколи Славинського. Про першу з них вже доводилося писати в рецензії. Ці книги побачили світ недавно. А ще раніше до читачів прийшли книги «Янгол самотнього неба» Світлани Антонишин, «Гербарій янголів» Віталія Борецького, «Янголи бажань» Олександра Кутузова, «Янгол над містом» Івана Гавриловича… «Янголам написані листи» Богдана Манюка не губиться в цьому потоці, а свідчить, що автор зумів знайти власний підхід. («Кожен вибух на сонці різьбити на серці і не тішити пиху найглибшому сну... І збагнути сакрально у полум’ї терцій, чи не янгол нарешті штурвалом хитнув»).

Можна, зрозуміло, багато просторікувати, що поетичний діапазон поетичних видань з подібними найменнями нерідко звужується до відображення релігійно-філософських почувань людини. Але автор цих рядків не схильний вважати це якимось недоліком, бо переконаний, що суть полягає в художньому відображенні теми. І доводиться говорити, що Богдан Манюк виграє, словесно розкошуючи у висвітленні духовних начал особистості. (Недільні трунки — потьмянілі притчі, як частокіл на пагорбі святім. І Богові, і нам натхнення личить, а зайві — крики й нетутешній дім»).

Перелік вдатностей, мабуть, варто б продовжити, що переконливо показує: поет зумів знайти свій ракурс у висвітленні теми. Але зумисне не буду цитувати вдалі рядки. Своєрідна інтрига: поціновувачі ужинків талановитого віршотворця самі можуть з успіхом це зробити. Зрештою, є ще одна причина, яка утримує від подібного кроку. У книзі поряд з віршами релігійно-філософської тематики знаходимо поезію громадянського спрямування, пейзажні етюди та інтимну лірику. Подекуди такий вододіл легко провести, але здебільшого це неможливо, бо все міцно переплелося. З одного боку це схоже на стильову особливість автора. А з другого? Хіба ми не маємо переплетення в реальності? А втім не будемо більше теотеризувати навколо цієї теми. Ліпше надамо слово поетичним рядкам. Чи не приховано в них відповіді на запитання, які хвилюють? («І ріднитися з мальвами й бабиним літом, хай закинуть, що вітер гуде в голові, і летіти, летіти, летіти, летіти, щоб частіш доторкалися душі живі»).

                                                      Крізь призму громадянськості

Якщо про переплетення громадянських і філософських мотивів уже йшлося, то є ще два нюанси, які потребують бодай згадки про них. І тут у першу чергу йдеться про твори на воєнну тематику. (Загребущому крихтою — навіть Едем, войовничому світлом – зотлілі останки. Нагодуєш війну — нагодує й тебе, що й десерту не влізти в розбухлу горлянку»).

Знову маємо оригінальність у висловленні думки. Знаєте, це мабуть, є найвартіснішою рисою. Адже за час війни, яку владці чомусь соромливо іменують АТО, віршотворцями списано багато паперу, але так мало знаходимо текстів, котрі запам’ятовуються неординарністю вираження думки. Мені, приміром, засіли у пам'ять цікаві образи Олександра Астаф’єва, Бориса Гуменюка, Любові Малецької, Дзвінки Торохтушки, Антонії Цвід, Любові Якимчук… А в багатьох інших, на жаль, переважає гола риторика, яка є подібною до пріснопам’ятних римованих паротягів, котрі добряче набили оскомину читачам ще у тоталітарні часи. І як приємно, що Богдан Манюк сахається такого несмаку. Бо переконаний, що за позірною загальниковістю немає справжності почувань, у яку свято вірить. («перемовини з лихом від хати до хати, і церковці старенькій, отій на горбочку, як і дітям убитих війною солдатів, загубилось півщастя німим ангелочкам»).

Коли говорити про вірші на воєнну тематику, то можна спостерегти ще одну особливість. По-перше, йдеться про різновиди версифікаторства. Із римованими текстами сусідують вірші у прозі. І не обурюєшся через це, а навпаки: жалкуєш, що текстів такої спрямованості так мало. По-друге, відчувається (може, й неусвідомлене) учнівство на ліпших літературних взірцях. Приміром, після знайомства з «Перемир’ям» у мене виникли асоціації з окремими віршами Бориса Пастернака та Ігоря Павлюка. Можливо, дехто після цих слів почне звинувачувати поета в неіснуючих запозиченнях. Давайте заспокоїмося: нема нічого антиприродного в такому процесі. Адже йдеться не про наївне школярство, а про намір віршотворця залишитися собою при зримості учнівства. («Хто пуд, хто дрібку солі з’їв — єдиноколом . Налаштування терезів на душах голих.»).

Та водночас, говорячи про тексти на воєнну тематику, славословячи їх, було б помилкою стверджувати одноплощинність. Бо поряд з такими поезіями маємо твори про Революцію Гідності (вірш «Поетам-майданівцям»), поет пильно вдивляється у минувшину (вірш «О, мимовільне видиво з повторами»), думає про майбутнє (вірш «Здвиг»), живе сьогоденням (вірш «Випускниці»). Правда, тут часто доводиться говорити про переплетення епох (вірш «Билина на сучасний лад»). Та хіба це має якесь значення, коли все затінює неповторність вираження думки? («Чи кане у майбутній чорторий, чи вкаже місце грізному бедламу – бунтує камінь, велет мовчазний, на бездоріжжі зрадженого храму»).

Окремо, напевно, варто мовити про вірші, які присвячені тематиці творчості. Чесно кажучи, у рецензента таке бажання виникло вже тоді, коли читав вірш «Я його одягав у картаті одежі», який відкриває книгу. Як на мене, то є щось символічне у тому, що автор починає свою розмову з читачами з усвідомлення місії слова у житті людини. «Виростав, бешкетуючи лихо й незмінно, а коли вже у люди, в бездонну крутіж, перед щастям стояв я щасливий уклінно, що й зостався таким неприборканим… вірш».

Цікава строфа, правда? А ще вірші про творчість приваблюють прагненням автора до органічності неологізмів та рідковживаних слів. Можна, як мені здається, захоплюватися вживанням «словозорення» чи «римосхрестя», але не бачу потреби завчасно висловлювати свою думку з цього приводу. Це — тема окремої розмови, але вона ще неодмінно назріє у цій рецензії. А поки що поведемо мову про те, що про ваготи творчості Богдан Манюк переконливо промовляє у віршах «Поетці М…», «Незахищена муза», «Пророцтво про останній вірш», «Відцуравшись пітьми сторожі»… І знову доводиться мовити, що поет вміє по-своєму привернути увагу до творів цього тематичного пласту. («Вибираєш нестямно тонкі кругозлами, від усіх, від усіх — на свою висоту! І живеш (не минаєшся) десь між дахами, і визбируєш зайчики снів на льоту»).

Та не тільки це впадає у вічі. У віршах також натрапляєш на імена поетів Сергія Осоки, Любові Любуркіної. Якщо звернутися до творів «Коротка ода красі», «На півдорозі до Кіото», вчуваємо дихання японської поезії, хоча формально вони не є зримими. Можна стверджувати і про припадання до джерелищ народної пісні, і про літературні алюзії. І це багатство витоків тематики мимоволі наштовхує на думку про творчу незглибимість. Згодімося, що це має велике значення передусім для висвітлення громадянських мотивів.(«Віршоманія — світ надалі, де в єднанні флюїди наші»)..

                                                   Магія пейзажності

Наступним тематичним пластом у цій книзі є пейзажний. І немає особливого значення, що потрапило у поле зору поета, бо вміє він написати про це неперебутньо. Зрештою, це можна уздріти неозброєним оком вже у так званому «пейзажному вірші». («Переповнено ранок богемними стартами. Три вікна мої — триптих останньому сну. І вигулює спогади пані в картатому у провулку, що взяв на плече давнину»).

Давайте подивимося, як поет зреалізовує себе, пишучи про місяць — небесне світило, яке має таке сакральне значення в українській художній творчості. Аби не отримати звинувачень у голослівності тверджень, наведемо декілька цитат з книги. («Щасливого місяця перший анфас»… (с.54), «заховаєш назбиране світло під вії, щоб, у шибку просунувшись, місяць не видер» (с.61), «циганське щастя — недостиглий місяць» (с.92), «тільки місяця вітрило ще зове мене у даль (с.107), «півмісяць щемно у полоні високовольтної орди» (с.110). І кожного разу (це, мабуть, не буде перебільшенням) маємо цікаві образи. І це зовсім не впливає на те, що окремішність причаровує, а сукупність відштовхує, таке враження складається значною мірою через те, що автор є ощадливим в експлуатації образу. Принаймні, у мене склалося таке враження..

Тепер давайте поглянемо на тему з іншого боку. Якщо вчитатися у вище процитовані рядки, то, мабуть, отримаємо підстави стверджувати про класичність традицій у зображенні місяця. І колір, і одежа. А хіба його не торкнулося олюднення? Чи, може, порівнянь нема? Можна також балакати і про перетворення. І це, зрозуміло, — не межа. Саме про це думаєш, коли читаєш у Богдана-Ігоря Антонича, що «від воза місяць відпрягають». Згадаємо, що в Ольги Яворської «місяць — красень величавий — мережить злотом ясени». «Біля вогнища місяць-серпанок уночі» зустрічає Геннадій Щипківський. Знайшов звичну для місяця роботу і Володимир Кравчук. «Світанок ночі: місяць-молочай разки зірок на небі розсіває». А ще можна цитувати Миколу Бажана, Миколу Вінграновського, Миколу Воробйовича, Павла Вольвача, Івана Андрусика, Костянтина Мордатенька… І на цьому тлі добре видно, що Богдан Манюк вдало домальовує свій «портрет» місяця, якщо можна так висловитися.

Але залишимо у спокої нічне світило. Адже у книзі без особливих зусиль можна відшукати вдатні висловлювання про небо, зірки, вітер, дощ, пори дня і року. «Нап’ються очі з чаші див, злетять долоні молитовно, бо там, де хтось не приходив, душа на дольку миті — зовні». Згоден, що тут немає прямого посилання на вищезгадане. Але картинка легко складається в уяві. І, на мою думку, це — лише своєрідна передмова до суті. Чи не можна її увочевидь уздріти, читаючи, скажімо, таке: «Розкрутили вітри каруселі афіш і світлин між долонями осені відцуралися усмішки й долі на гріш у летючих додолу запросинах».

Вірші пейзажної тематики у Богдана Манюка позначені ще одним. Вони не існують самі собою, хоча такий шлях є виправданим для лірики. Тут вони ідуть укупі з інтимністю. «На Шлях Чумацький нічка відпливла — услід у схрестях погляди і руки. В цілунку третім — ранішня зола од полум’я нічного та розлуки». А ще з пейзажністю сусідує філософічність мислення. «І соло вітру на стеблині, і чола дзвонів на вітрах, і ми, давно вже не єдині в жагучім гурмищі мурах».

                                                        На березі інтиму

Про любовну лірику поета з провінції уже дещо було мовлено в попередніх абзацах. Справді, маємо справу із сув’яззю інтимності, пейзажності та філософічності. Своєрідна фішка. Можна так сказати. Але акцентування уваги лише на цьому моменті є свідомим затіненням інших моментів, які слід вважати дуже важливими.

І сутність, як мені здається, полягає в наступному. Інтимна лірика займає значну частину книги. Не слід, звісно, говорити, що поезія на любовну тематику є якимось виявом сучасності. Досить, либонь, згадати «Зів’яле листя Івана Франка чи «Таємницю твого обличчя» Дмитра Павличка. Вони, ці книги, так багато промовляли сучасникам і нині залишаються неперевершеними взірцями інтимізації.

Але, як кажуть, нове життя нового прагне слова. І мені здається, що Богдан Манюк вдало шукає свою стежину, балансуючи між традицією та сьогоденністю віянь. Якщо теотеризувати, то вимушений сказати, що це діяло б так магічно, якби не намагання автора автора орієнтуватися на фольклор та релігійні вірування, поєднуючи метафоричність та емоційність. «І завтра, й довіку твоїм загадковим відтінкам поклоняться музи, знайшовши тобі оберіг, бо ти – надбогемна, ти просто… закохана жінка, яку і Господь до кінця зрозуміти не зміг». Чи не можна говорити стосовно до інтимної лірики, що окремі вірші несуть у собі заряд розповідальності, відображаючи певні біографічні моменти. Про таке чомусь подумалося, коли читав вірші «Ох, і різні ми, рідна», «Ми скорилися спогаду», «З юначих літ», «Спогад про щастя». І справа не в тому, які миті оспівуються, а в рівні охудожнення реальності. («Ох, і різні ми, рідна, хоч вінчана пара, наші помисли — плеса для битви жар-птиць. Ти вростаєш, як сяйво, в мольфарові чари, я тікаю від сяйва у щем блискавиць».

Інтимна лірика Богдана Манюка має ще одну особливість. Ми вже звикли до того, що поезія на інтимну тематику — прерогатива молодих. І так багато цікавого знаходимо для себе у віршах Лесі Мудрак. Але не менш самобутньою є любовна лірика представників старшого покоління. Вибірково назвав би тут імена Олексія Довгого, Степана Бабія, Миколи Ткача, Ярослава Ткачівського. Тепер до цього переліку варто додати і прізвище уродженця Підгаєччини. Тут, як мені здається, має важливе значення опоетизування подій через часовимір. Так зване поєднання в одному творі емоційності та раціональності. («І доспівано вечір замріяно, стиха, і проміння від неба — сердечно у жмут. Кожен вибрав собі у вечірніх рельєфах недожите іще між одвічних полуд».

Осібним у цьому плані є вірш «Пан на ймення НАВПАКИ». На перший погляд, його неможливо прямо віднести до любовної лірики. Але помилкою буде його класифікування до віршів громадянської чи пейзажної тематики. Радше маємо справу із філософствуванням із очевидними інтонаціями гумору, яке впевнено рейдує до інтимності через особистісність почувань. («Добряком я навіть всує, хоч з’їдай мене живцем, ну а він, бува, лютує з перекошеним лицем»).Про різне можна подумати, читаючи ці рядки: навіть про певну серйозність у сприйнятті ситуації. Але остання строфа несподівано усе розставляє на свої місця. («І лінивця, й задаваку — геть його, бо знахабнів. Я б йому набив мордяку, якби він   не жив в мені»).

                                                      Чарівність словозорення

Прошу вибачити, що для підзаголовку у цій рецензії використано неологізм вже з першого вірша книги. Але не думаю, що тут існує якась випадковість. Більше схиляюся до думки про закономірність, бо книга «Янголам написані листи» вказує на те, що автор наполегливо шукає своєї ніші у царині словотворчості. Чи не на кожній сторінці можна знайти новотвори, які привертають увагу. Наведу лише декілька, котрі говорять про це. На с.8. зустрічаємо таке несподіване, але логічне (якщо вчитатися у твір) «завсесвітлиться». Чар дивовижності не покидає мене, коли читаємо «давнімо» (с.105), «за віконня» (.88), «все світність» (с.11). Якось нормально сприймаються слова «занебесна» (с.100), «небо верх» (с.108), хоч певна штучність все ж відчувається. Але водночас маємо, на превеликий жаль, малозрозумілість або несприйняття. До таких можемо віднести «небочати» (с.110), «зеленпосмішки» (с.113), «небо гості» (с.55). Усе це яскраво свідчить, що прихильність до неологізмів є неодмінною ознакою поезії. Але водночас версифікатор має бути тут дуже обачним, вживаючи новотвір., мусить враховувати його органічність у контексті. Певною мірою тут може бути Василь Рябий, який уже не може уявити своєї поезії без неологічних пошуків.

Та не лишень новотворів це стосується. Осторога, безсумнівно, має бути і тоді, коли йдеться про маловживані слова та діалектизми. Скажімо, маємо вірш «Желехолет». Чи кожен може сказати, що для нього зрозумілими є слова «гонзоль», «гринджа», «галиця», «горголя», «ганджело», «галаган», «гергеля». А ще ж зустрічаються на сторінках книги «солопій», «близна». Переконаний, що не всі розуміють їхнє значення. І добре, що автор подає словничок маловживаних слів, коротко пояснюючи їхнє значення. Це можна назвати необхідністю часу, бо маловживаність створює флер привабливості. Дійшло вже навіть до того, що діалектизми чи слова іншомовного походження деякі поети виносять у наймення своїх видань. Характерними, на мою думку, тут є назви книг Петра Мідянки і Василя Кухти. Сюди можна віднести й Василя Рябого, якщо балакати про його «Білу Костею». Але вже у «Сологолосі» він на перший план ставить потяг до неологізмів та паліндромів. Мені чомусь здається, що й Богдан Манюк піде цим шляхом. Впевнений, що знахідки ще будуть, хоча, можливо, поет не підозрює про це. Чи не слід таке назвати поетичним чаром?.

Але поетичність Богдана Манюка проявляється не лише у його прихильності до неологізмів та маловживаних слів. Зацікавлює і його поетика. Поряд з традиційним римуванням є і вірші у прозі, які приваблюють неординарністю мислення. («А третьому… котити б диск утрьох, щоб ліпше вічність барвили та келих і маляр, і поет, і третій… Бог, що буде завше першим невеселим»). Ви, напевно, звернули увагу, що в даному випадку йдеться про римований вірш, викладений у вигляді прозового тексту. Якийсь вибад? Ніскілечки! Адже в історії української літератури вже є щось подібне.. Досить, либонь, згадати окремі тексти Павла Тичини. З денця пам’яті спливла поетична збірка «Розмова з другом Володимира Гаптара і Альта» Станіслава Вишенського, де використано цей прийом. А деякі версифікатори у прозовіршах повністю відмовляються від рим, залишаючи у рядках поетичність мислення. З чимось подібним неодмінно стрінешся у творах білоруса Владзіміра Орлова. Очевидним є і те, що існують інші приклади. Зримим можна вважати і той факт, що Богдан Манюк тут обрав свій шлях чи наблизився до цього. Чи не так?

Попередній абзац порушує дуже важливу проблему. Але існує вона і в традиційних римованих віршах. Зокрема, штовхає до її оприлюднення багатющість образних висловлювань, котрі можна уздріти чи не на кожній сторінці книги Богдана Манюка. («Декламує гроза віртуозно, заклично, облямовують голос вулкани і арфи» (с.9.), «Ти вихоплюєш ніч, як хустину факір, літописець-ліхтар у чеканні фієсти» (с.40), «Давнімо, як посох у правиці, як перший тан у відблисках вогню» (с105)… Не приховуватиму, що дуже тішить повсюдна присутність такої образності, не в кожного поета це є ознакою стилю, хоча, чесно мовлячи, не уявляю української поезії без неї. Чи не пора чітко усвідомити, що образність – помітна прикмета національної ідентичності..

І питання про це ставлю невипадково. Нині багато говоримо, що українська поезія впевненіше повинна набирати європейських ознак. Не заперечую архіважливості такого процесу. Але виступаю проти однобокості.

Що тут маю на увазі? Якщо балакати про європейську поезію, то ніхто, безперечно, не заперечить її поступу до верлібристики. Щось у цьому є. І дехто закликає наших віршотворців рухатися у цьому напрямі. Своєрідна теоретична проблема? Так! Бо, мабуть, ще зарано відмовлятися від римування. Принаймні, приклад віршів Богдана Манюка свідчить про це. Адже такими очевидними є невикористані можливості. Навіть попри багатство прийомів поетичного вираження. Не забуваймо і того, що в європейській версифікації поряд з верлібрами маємо рими Байрона, Бодлера, Лорки, Міцкевича. І ніхто від них не відмовляється. А як бути з тим, що рими, білий вірш та верлібр були одночасно характерними для Івашкевича, Задури, Флоріана? Непросте питання для збереження національної ідентичності. І Богданові Манюку ще належить робити вибір. І тільки йому відомо, яким він буде. А що буде, то у тому не сумніваюся. Адже «Янголам написані листи» так переконливо ратують за європейськість вибору в недалекому майбутньому.

                                              Недоречності і … завтрашність

Різнотем’я, мова і жанровість… Чи не можна стверджувати, що вони є тими трьома китами, на яких тримається поезія Богдана Манюка? І знову доводиться стверджувати, що лише поет знає точну відповідь на це запитання, яке не дає спокою.

Мова про недоречності, котрі, як не прикро, ще трапляються. Якщо про неоковирність деяких неологізмів вже дещо мовлено, то маємо слова, використання яких викликає деякі сумніви. Почнемо з того, що у книзі декілька разів натрапляємо на слово «зарево» («Хтось надумав тобі не вакацій катрени, а на зарева вічні надіті свитки» (с.19), «Що ж … розійшлися, що ж розбуди в зареві крил миготінням» (с.50), «Відходивши по шпилях і зареві щемно, попрощати долівку й тісні чобітки…»((с.94). Мушу ствердити, що «зарево» нерідко експлуатують поети, та чи не ліпше було б казати «заграва», аби не вислуховувати нарікань на використання «зарева», наближеного до русизму.

Маємо й іншу крайність. Від деяких слів неприємно попахує занадтою демократичністю побудови. Скажімо, свого часу з легкої руки незабутнього Бориса Харчука поширилася «неслава». А от з такою словоформою, як «неславень», не можу погодитися («Так війна тобі душу теребить — аж до неба кривавій неславень» (с.28) Чи не маємо тут відтінок штучності? Хто знає? Але поряд з тим є підстави говорити про особистісність смаку, що натякає на неоднозначність сприйняття. Та водночас маємо словоформи, де говорити про нього не доводиться. («І чекають вертеп при вогні і столі — відродись пастушком і гайда — заходи! (с.98)Та ліпше було б вжити «заходь», а не «заходи».

Не думаю, що наголос на цих недоречностях є якоюсь випадковістю, вважаю це необхідністю у своєму тексті. І насамперед тому, що дуже хочу, аби вони не траплялися в нових книгах Богдана Манюка, що, несумнівно, теж будуть приваблювати неординарністю і стануть наступним упевненим кроком автора, бо не вірю у поезію без поступу, якщо вона справжня!

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,

м. Шумськ на Тернопіллі

    

 

ЧОТИРИ ТЕЧІЇ З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА

Маліш П. Блаженні та грішні: Мала проза. – Камянець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута». 2020. – 148 с.

 

  • Жанрова течія

Сьогодні, на жаль, через непродуманість книгорозповсюдження і мізерні тиражі книг жоден літературознавець чи літературний критик не похвалиться обізнаністю з новими творами у тому чи іншому жанрі чи окремого письменника. Не належить до таких й автор цих рядків. Уздріти щось незнане він, звісно, хотів би, але… (Нерідко воно таки з’являється на моєму робочому столі, але всупереч недоладностям книгорозповсюдження малим тиражем. Завдяки контактам. Скажімо, з Петром Малішем разом навчалися на факультеті журналістики Львівського держуніверситету понад сорок років тому й звідтоді приятелюємо).

Якщо узагальнити думки попереднього абзацу, то стає зрозуміло, як видання потрапило до мене. Та давайте не будемо більше розпатякувати про книгорозповсюджувані моменти. (По-перше, вони не тема рецензії, а радше глибокоаналітичної статті. По-друге, уже не раз писав про проблему). Мене цікавить не це, а те, що знаходиться під твердою добротною обкладинкою.

Коли мати на увазі таке оцінювання, то мушу (так мені здається) згадати про кілька моментів. І моя розмислюваність має стартувати з висловлювання думок про жанровість у цій книзі.

Чому? Та через те, що останнім часом більше мовимо про романи та повість, адже не можуть не зацікавити словопошуки Мирослава Лазарука, Василя Слапчука, Володимира Лиса, Геннадія Щипківського… А от мала проза залишається незаслужено забутою, хоч тут теж вистачає яскравих імен: Василь Бондар, Григорій Цимбалюк, Василь Горбатюк, Богдан Мельничук…

Традиції знаних малопрозаїстів увібрав у себе і творчо переосмислює Петро Маліш. Про що свідчать «Блаженні та грішні». Адже маємо перед собою оповідання в мініатюрах, оповідання і новели, образки, християнські оповідки… Таке розмаїття видів в одному жанрі не може не тішити. Як й углиблення у словопотоки, яке теж зачудовує. Але це – тема для іншої розмови.

  • Тематична течія

До речі, про цю іншість багато говорить тематика творів, яка торкається праминулого і сьогочасся. Якщо, скажімо, триптих-легенда «(Не) розбійник» й оповідання в мініатюрах «Солом’яна контра» занюрюють сприймання поціновувача красного письменства в нелегку історію рідного народу, то оповідання «Пришелепкуватий» та образок «Діагноз» повертають у дні сьогоднішні.

А тепер від цього узагальненого міркування щодо темарію, перейдемо до конкретизації. Бо напевно, у мові про тематичність це є важливим. Щодо історизму, приміром, то зримо простежується двоїна. Письменник чітко показує свою небайдужість до давнизни. Добре видно це на прикладі триптиху-легенди «(Не) розбійник», присвяченому життю Устима Кармалюка. Класична вірність фольклорним традиціям.

Та не тільки перекази з народних уст живлять фантазію прозаїка. Чільне місце тут належить роботі в архівах. Читав деякі публіцистичні книги письменника, основою яких стали їхні матеріали, і тоді не раз думав, що непростість стане поштовхом до охудожнення. Й радий, що не помилився в цьому, читаючи триптих-уяву «Блаженні непомилувані». Історик, селянин, священик, яких зображує письмак, опинилися під чорнокриллям сталінських репресій. І літератор виважено та емоційно описує страшноту, вміло поєднуючи реальність та уяву. Цією ж турботою пронизаний і твір «Солом’яна контра». (Дехто може вловити тут й певні публіцистичні нотки і говорити, що вони вадять прозі. Та не думаю, що такі «мислителі» не мають рації. Публіцистичні елементи є чи не в кожному прозовому творі. І суть полягає в їх художньому «переплавленні». А Петро Маліш в даному випадкові виступає у ролі вдатного «словоплава»).

«Солом’яна контра» порушує ще одну важливу проблему. Очевидно, слід говорити не тільки про документальне походження тексту (своєрідна трансформація архівних матеріалів, про вивчення реалій життя журналістом).

Безсумнівно, що такий спосіб вивчення реальності, як видно із «Солом’яної контри», відбивається на письмі. Але не тільки на прикладах творів на історичну тематику. Журналістське вивчення буднів є характерним для оповідання «Пришелепкуватий» і духовної оповідки «Життя – хутке…» А ще для творів на тему сучасності є характерною гумористичність. Саме про неї гадкуєш, коли читаєш «Утопленика» чи «Як величати?». Але водномить думаю, що вступив в іншу течію.

  • Виражальницька течія

Уже мовлено, що «штовхнули» у неї гумористичні моменти цих творів. Але мене вони передусім цікавлять, як елементи виражальності. Поряд з літературними тропами, фразеологією, власною афористичністю, слововиявами і живописанням з допомогою слова. (Розумію, що такий підхід не вельми подобається тим, котрі ратують за зоднаковіння прози, бо за вищезгаданим є познаки творчого індивідуалізму).

Говорячи про нього, відштовхуюся від питання про літературні тропи. Зокрема, втішно, що у книзі є чимало гарних порівнянь. Помітно, що письменник часто послуговується сполучниками на взір «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «І стерпла душа рвалася, наче граната». «Від коминів, освітлених місяцем, ніби з люльок поважних бесідників, снувався сизий дим». «Мов жебрачка, знічена й нікому не потрібна». До цієї гарноти додаються порівняння без сполучників «Носій-птах особливий, із польоту високого», «Життя – це вісім цифр навпіл». «… пророцтва – великий обман».

Та не тільки ці різновиди простих порівнянь приваблюють у прозовій книзі. Нерідко увагу привертає і складний вид тропу. «Ніч – як старість – довга і сумна…». «Затягне воно, як магнітом – страхала ввечері мама – і впадеш». «Або мучить його якась гриза – як державу криза». Трапляється, що інколи автор досягає бажаного ефекту порівняльності за рахунок поєднання іменника і прикладки: «Хома-мудрак», «жур-голова», «чар-співаниця».

Та втішності сприймання сприяють не тільки порівняння. Бо цю функцію виконують й метафори. Тим паче, що їх частенько можна надибати на сторінках книги. «Сон кричав атаками», «До вікна притулився вечір». «Цвинтарні горбки сутуляться і горнуться один до одного». Цю порівняльну й метафоричну незвичайність прозотекстів обрамлюють неординарні епітети: «пекуча остуда», «пониклий день», «цибаті кроки».

Привертає до себе увагу і той факт, що автор вдало використовує стійкі ідіоми на кшталт: «ходив гоголем», «дрібоче вулицею, як запалений у п’яти», «Бог дав золоті руки». Зачудованість цими та іншими висловлюваннями в авторській інтерпретації має несподіваність у вигляді авторського крилатослів’я: «Молитвою досягну навіть туди, куди не зможу дійти фізично», «Якщо душа не зчорнена гріхами, а освітлена духовним скарбом, тягар стає легким», «Кулі завжди в авторитеті».

Але виражальність у прозі (знову позирк з особистісної дзвіниці) ніколи не зможе показати усю свою красу, якщо оминатимемо таке явище як слововияви, адже у кожному розділі книги вистачає оригінальних слівцят: «хурделига», «льондає», «небогін», «розквіття», «розгуба». Цей ряд гарноти можна продовжити: «заденок», «дебеляк», «лантушниця», «присмішка», «блудняк». (Іноді словотвори – насліддя спроб втекти від газетярської лексики, яка часто-густо не дружить з художньою. І гадаю, що тут не варто видумувати щось своє. Потрібен пошук балансу між ними, що Петрові Малішу здебільшого вдається).

Продовжуємо плавання виражальницькою течією за допомогою живописання словом. Хіба не постає перед нами пейзажна неповторність, коли перед зором з’являються неординарні фрази: «Мороз насідається, хуга завиває, ніби збиткується із чоловіка-заблуди серед широкого поля», «Місяць обіперся на тополю і закуняв», «Вітрисько шмигав його дощовими різками, аби відступився від освітленого кабінету».

…Цей виражальницький «марафон» завершує набігання гумористичної хвилі, яке завершується іронічними нотатками «Мобільні перемовини», «Утопленик», «Діагноз». Зрештою, дозу веселості можна знайти й в оповіданні «Пришелепкуватий», хоча там вона не є такою зримою. (Але хто може однозначно ствердити, що вона має бути саме такою?)

…Може, напевно, бути мова й про інші виражальницькі тенденції. Мене ж зачепили ті, про які написав.

  • Майбутня течія

Та повертатись до написаного змушує бажання не ще раз повернутися до себе самого, потреба бачити майбутність. З чим прийде до неї Петро Маліш? Зрозуміло, що з новою книгою. Але він ще не знає якою вона буде. Та переконаний, що йому таки вдасться знайти «ключик до таємниці».

Ігор ФАРИНА

 

У мештах слів

іти у дні прийдешні

 

Vizii

 

Юрченко Євгенія. Візії дощу: поезії – Житомир: Вид. О.О. Євенок 2020 – 112с.

 

Дощові акорди

Якщо вслухатися у музику дощового течіння, то неодмінно упіймаєш себе в неоднаковості звучання плину кожної крапельки. Коли перечитав «Візії дощу», то здалося, що Євгенія Юрченко почула ці мелодії: «Граю з вогнем, очищаюсь дощем, краплі народжують літери».

Вчитаймося разом з поеткою у ці буквотвори. Хоча б тому, що вони вказують на виражальність – найважливішу ознаку справжності літературного думання. І саме це говорить мені про потребу пильнішого вторування у бентежність дощевіршів. («Бентежні» – назва першого розділу, але думається про бентежжя, і коли перед зором постає розділ «Сміливі», і навпаки).

І починаю своє вдивляння у виражальність з констатації вдатності літературних тропів. Бо ж чимало цікавого для себе уздрів межи порівнянь епітетів та метафор. Не хотів би, щоб через ці гарності (слівце від Андрія Содомори) не завиднілися деякі слововиявні моменти, богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, лагідність жіночого крилатослів’я. А хіба по-своєму не оборнаметновують книгу згадки про «населення» й кольорові екстраполяції?

Отже, виражальність є багатоплановою? Саме так! Але не деталізуватиму, хоч і кортить, не бачу доцільності, адже взірці деяких її елементів (маю на увазі словопромовляння) є промовистішими.

Згадаймо хоча б про порівняльність, але цей троп не можна «стригти одними ножицями» через наявність його різновидів. Продощуємо серед порівнянь зі сполучниками на кшталт «як», «мов», «ніби», «неначе»… «Пройдись нейронами, наче східцями», «Колобродить буденність, немов віщун», «ця миттєвість, як літній розхристаний грім». Продовжимо блукати межи порівнянь. Правда, цього разу вони не мають сполучників: «Лист ненаписаний – іграшка двох вітрів», «Світанок для обох – задимлена печаль», «За вікном вирує вітер – шибайголова іще той» (Чесно кажучи, після оцих простих порівнянь хотів угледіти взірці тропу з поєднанням елементів, але як не прикро не побачив, та був нагороджений порівняльністю за рахунок сув’язі іменників й прислівників: «плин-капіж», «осінь-чаклунка»).

На дві частини можна розділити й епітети: звичайні та незвичайні. Приміром такі словосполуки, як «келих щастя», «чаша буття», «сонячний ранок» належать до тих, які нерідко існують у віршах. З одного боку можна «побатькувати» віршарів. А з іншого? Ліпше дивитися на проблему через призму доцільності. А ще не забувати, що на тлі звичайності виразніє небуденність: «автографи тіней», «мозаїка рефлексій», «карта пам’яті».

На цьому фоні метафори виглядають монолітніше, хоча літературознавча наука ділить і їх. Але гадаю, що в даному випадкові троп допомагає небуденно передати думку, звівши до певного однаковіння явищ: «Вештаються невтомні привиди минулого», «Безтурботність порушують крики зброї», «На околиці ночі знову тебе зустріла» (не знаю чи метафорика була б такою вдатною без епітетних знахідок).

Та не тільки тропи є позитивізмами для вражальності, цю функцію взяли на себе й слововияви. Звичайні буквотвори чарівніють поряд із рідковживаностями: «капелюшник», «осердя», «просторінь». У поезомову наполегливо входять слова з сучасної лексики: «гаджети», «айтішні». Виразнішими стали й діалектизми: «най», «ніц» все частіше з’являються у мовленні, руйнуючи міф регіоналізму. Чи так: ми звикли до слова «скло», як до літературної норми, та водночас зачаровує «шкло», у контексті, звісно. Це створює позитивний ефект говірковості.

Чарівно впливають на виражальність і богошукальницькі мотиви: «Випадковість промовить: «Вірую!» і зів’яне вогонь свічі», «Твоя справжність, Богом збрежена», «Запозичив у янгола усмішку, у Всевишнього – мудрості пригорщу» (В даному випадкові мене цікавить не кількісний вимір таких словотворів, більше переймаюся органічністю висловлювань).

Привертає увагу природність культурологічних аспектів. Вірш «Пані із паралельного виміру» нагадав про «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова. Згадка про вченого Івана Павлова у творі: «У тебе особливий почерк щастя» породила ледь вловиму асоціацію із «Собачим серцем». Певні алюзії з’являлися, коли читав рядки про Піфагора, Ельжбету, Єву і Лоліт…

Мені також здається, що все це, разом узяте, провокує крилатослів’я: «не загортай минуле у сувій, вчорашній день забудь і збайдужій», «Усмішка подолає десятки битв», «Вимога дня зустрічатиме доти спротив, доки раби цілуватимуть зайді руку». Неможливо однозначно ствердити, що спонукає до афористичності мислення. Радше за все, тут зійшлися два фактори – любов до плавання у фразеологічному морі та лагідність жіночих почувань.

Щодо останніх, то вони зриміють і у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «стежина уквітчана щедро блакитним барвінком», «нуртуєш судинами першим березовим соком», «А Павлова читаю вже котові», «Уночі супроводжує мовчки в дорогу лелека», «І гасне ненароджена зоря», «Визирає до кроків синхронно мудрий місяць у серпантині».

В більшості цих споминань немає зримості барв, але все чомусь бачиться у їхніх переливах. Це враження доповнюють кольорові екстраполяції: «Втонула в глибинах синього», «Радо всміхаються літерами по білому», «Нами надкушена жовтогаряча скибка», «Щоби уста фарбувати червоним», «З червоного в зелений перефарбувати всі світлофори міста», «Свідомість звужується до чорної цятки», «Білий бузок переплетено у фіолет»…

 

Візії душі

Якщо перший міні-розділ цього відгуку на поетичну книгу торкався питань виражальності (деякі аспекти торкалися тематичності, бо перепліталися), то тепер настала пора зосередитися тільки на темарійності. Звісно, можна було б говорити про громадські, філософські, пейзажні та інтимні мотиви у цій ліриці, прикладів вистачило б, та не думаю, що такий прийом був би правильним, через переплетення мотивів. Декілька взірців: вірш «Ти без маски, а досі неінфікований» торкається такої болючої теми як ковідна пандемія. «І тим паче та, що наразі тебе вигадує, не примусить їх встати з колін» − громадянськість, яка підтверджується й іншими рядками. Зримою є й філософічність: «Розсмієшся, на шклі зостануться лиш відбитки вчорашніх днів». А твір «За межею дощу і сонця» − відлуння інтимних почувань: «А наразі поряд з тобою всміхаюсь космеї». І тут любовний струмінь переплітається з філософічним. «І за крок до межі ми таки не були за межею» (приклади таких сув’язей можна при бажанні множити, але цікавішим є те, що ці переплетення вже стали ознакою сучасної лірики і Євгенія Юрченко по-своєму підпорядковується вимозі часу).

Та часові площини означені не лише цим відчуттям. Читаєш вірш уродженки Житомирщини і подумки поринаєш в історію жіночої вітчизняної поезії. І згадуються твори Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Наталії Лівицької-Холодної. Зрозуміло, що почуттєвість у їхніх строфах була, але водночас відчувалася застебнутість душ, згідно з особливостями того часу. Твори Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Світлани Йовенко на їхньому тлі виглядали дещо розкутіше. Ще далі пішли наступниці: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Софія Майданська, Людмила Таран. Можна також згадувати про Ольгу Яворську, Любов Проць, Світлану Антонишин, Наталію Фурсу. Не можна не згадати про те, що ота внутрішня цензура моралі часу та прес ідеологеми комуністичного штибу зникли у віршах Тані П’янкової, Людмили Веселої, Олени Пащук, Валентини Люліч.

Представницею цього покоління є і Євгенія Юрченко, яка передає поетичними почуваннями непростості почувань ровесників: «Автографи тіней на стінах змиває розвеснений ранок і напрямок руху нетлінний не змінює час».

Незмінним є й рух поетки до виразності поетичного образу. До речі, про це починаєш думати вже, коли бачиш назву «Візії дощу» на обкладинці. Цікавий епітет і має він своє походження: «За прогнозом погоди – мінлива хмарність, серед візій дощу – проникливий зір» (часто-густо фрази, які вони вважають найважливішими, стають у поетів назвою книги. «Жіночий танок» Ірини Мироненко, «Голос із рік повечірніх» Ярослави Павличко, «Кленопис осені» Оксани Почапської. Житомирянка теж пішла таким шляхом?) А ще, либонь, варто балакати, що у назві відбилося й прагнення осмислювати уже існуюче, але прошкувати своїм шляхом. Хіба на денці серця не тріпоче така думка, коли згадуєш про «Голос дощу» Світлани Короненко чи «Візії» Григорія Штоня?

Ось такі вони візії душі. Далекі вони від крапкування, бо мислиться про різноформ’я поезовираження, неологізми та алітерації, які вже зустрічаються в цій книзі та, очевидно, в майбутньому їх буде значно більше. Підемо до нього, вслухаючись у «Візії дощу».

Ігор ФАРИНА

 

 

ПЕРЕМІШАЛИСЬ

ГУМОР І СЕРЙОЗНІСЬ

Лагошняк Олександр. Ночі Телергофа: оповідання. – Дрогобич: Коло.2021.– 168 с. -- (Серія «Бібліотека Крилатого Лева»).

ObkladPanka

 

 

Панько Юліус. Я – Михась: сатирична повість. – Дрогобич: Коло. 2020. – 112 с. – (Серія «Бібліотека Крилатого Лева»).

obkladynkaPanka

         Це – різні книги за своєю суттю. Але поєднання обох видань в одному відгукові не вважаю випадковістю. По-перше, вони зустрілися на Міжнародному літературному конкурсі рукописів прози “Крилатий Лев”, який минулоріч проводивсь уп’яте. Його організатори й посприяли появі друків у видавничій серії Конкурсу. По-друге, про творчу сув’язь говорить й одножанровість у своєму розмаїтті, бо маємо оповідання й сатиричну повість. По-третє, не варто скидати з рахунку й того, що авторами обох видань є мужчини – ровесники у часовимірному просторі, бо народилися у 50-ті роки минулого століття.

         Але отой третій поєднувач бере на себе роль познаки різності. Юліус Панько з’явився на білий світ поза материковою ріднизною – в українській родині Пряшівського краю Словаччини. Поза материзною вперше заплакав й Олександр Лагошняк. Це сталося на Далекому Сході Російської Федераціїі. Це вже пізніше родина переїхала в південноукраїнські степи і нині він мешкає в обласному Миколаєві. І ця географічність по-своєму впливає на творчість. Це по-перше. А хіба про різність не говорить той факт, що Юліус Панько вже є досвідченим письмовцем, маючи у своєму активі вісім друків? А Олександр Лагошняк – дебютант на ниві художньої літератури? Хоча його неможливо назвати новачком у книговитворі (написав і видав кілька краєзнавчих праць).

         Не бачу ніякої дивовижі в констатації цих фактів у відгукові. Адже мені здається, що саме вони є отим своєрідним ключиком, який відчиняє двері до збагнення обох видань.

         Спершу увійдемо в оселю, в якій газдує Юліус Панько із сатиричною повістю “Я – Михась”. З одного боку розумієш, що автор дотепно висміяв негаразди, які опосіли людину у посттоталітарному суспільстві у сусідній державі, котра теж була “в’язнем соціалістичного табору”. А з другого -- твір легко зпроєктувати на реалії в нашій країні, хоча й автор анотації ніби й відкараскується від цього, вказуючи, що йдеться про життя українців Піддуклянщини серед словацького та польського етносів…

         Бодай кількома реченнями деталізую це узагальнення. Як видно з тексту, головним героєм твору є Михал Михаляк – неординарна містечкова особистість, до якої легко чіпляються “плюси” і ‘мінуси”. Він сам не знає, ким він є, бо ще малим батько підкинув його у дитбудинок, бо мама нагуляла хлопчика від гаджа (білого нецигана). Далі була школа для розумово відсталих дітей, навчання на муляра, яке не дало позитивного результату. Михал якось отримав однокімнатку у містечку і став працювати у культцентрі під орудою Владя Богаря. Звісно, що перипетії тоді були різними, бо в соціалістичну епоху, яка смішила навіть пиячиськів (замашне слівце з лексикону Юліуса Панька), траплялося усяке. (Як тут не згадати, приміром, про описи демонстрування фільмів «Досконале подружжя» і “Гелга”? Всі після сеансів казали, що вдома бачили більше відкритого сексу, ніж на екрані, хоч чекали протилежного).

         Після падіння “берлінського муру” життя змінилося. Але Михала Михалюка і далі цінують люди за його простакуватість, яка у багатьох випадках межує з пришелепкуватістю. Спочатку він допомагає багатьом (Владю Богарю також) стати депутатами, а потім і сам засідає у міському правлінні, голосуючи за інтереси містечкових “крутеликів”. А завершується все тим, що головний герой опиняється у будинку пенсіонерів, бо однокімнатку у нього забирають через фінансові махінації Владя Богаря (він у документах жодного разу не підставив себе, а весь час діяв від імені Михася). Апофеозом є фраза про те, що обманутий далі вірить своєму “благодійнику”, хоча про пам’ятник для себе у містечку, з якого починається твір, вже думати перестав. (Вам це нічого не нагадує?).

         Гадаю, що про ці два моменти слід поговорити конкретніше. В “Ночах Талергофа” – дев’ять оповідань. І більшість з них повертає у початок минулого століття. Здається, що лишень “Гість із Канади” є ближчим до нас у часі, бо описує лише один випадок із життя в роки перед розвалом СРСР. Щодо комічності, то гумористичності пера, напевно, заслуговує розповідь про невдале перше сватання Максима до старшої од себе (оповідання “Варвара-вдова”).

         Можна балакати й про інші аспекти цих та інших прозотекстів автора. Але не бачу потреби. По-перше, кожен при бажанні сам зробить певні висновки, перечитавши цю книгу. По-друге, упевнений, що моє суб’єктивне висловлювання не може бути остаточним. (У кожного є своє взорування. Отож, читальнику, в дорогу).

         А автор цих рядків тимчасом матиме можливість наголосити на виховній складовій текстів. З оповідань можна дізнатися багато цікавих деталей про життя-буття наших дідів та прадідів, що дуже важливо у пору, коли зі шкільних програм вихолощують й найменшу згадку про тогочасні складнощі життя. (Все частіше закрадається думка, що творці таких “нововведень” зумисно взяли курс на знищення національної пам’яті. Й оповідання Олександра Лагошняка протистоять цій згубності).

         А тепер поведу мову про ще один виховний момент. Та цього разу він стосується обох книг. Не втомлюся повторювати, що мовленневий апарат є дуже важливим для прозаїка, свідчачи про неординарність у вираженні думки в умовах глобального курсу на зоднаковіння мислевисловлювання. Бо цікаві літературні тропи існують в обох авторів. Приємно подивовують й окремі слівцята. Хоча, як на мене, таких більше в Юліуса Панька, що натякає на те, що ми зобов’язані зберегти рідномовну стихію в материзні.

         … Отакі думки викликають у мене обидві книги. Неповні вони? Згоден. Але хто заважає поціновувачам красного письменства заглибитися у літеросплетіння й доповнити мої розмисли?

Ігор ФАРИНА