Тамара СЕВЕРНЮК - Поезії

|

 

 

Поезії 

 

СПРОБА АВТОПОРТРЕТА

Я - це гніздо для сонячних промінь,
А ще - зерно, де хліба дух таїться,
А ще - ріка, де сходять рідні лиця:
За тінню - тінь, за тінню - тінь.
Глибінь.

Я - це садок з плодами стиглих літ,
Де кожний плід - тепло добра й любові.
А смак його - душа, прогіркла в слові,
Де визрівали крила
На політ.

Я - це високий, чистий небозвід,
А ще - тривога й острах щохвилинний,
Бо з мого неба добре видно світ –
Його палаци
І його руїни.

1977 - четвер, 3.04.2008

 

СВІТАННЯ...

Назарієві Яремчуку

1

Оголені віти... А листя шумить...
Це дерево дивне
Й по втраті не в'яне.

Співає Назарій,
А серце щемить:
О хоч би одну
Хоч однісіньку мить
Спинити... Вернути...

Життя - невблаганне!

Горіння... Згасання...
А роки летять
Крізь хмари
І чисту смутливість блакиті.
Назарій співає... Зірки мерехтять...
Іде осягання найвищої миті.

Йому усміхається рута... здаля...
І сніг молодий, пролітаючи, тане...
Він голосом волі до нас промовля,
Та в о л я, як вічності древо –
Не в'яне.

Назарій співає...
Світає земля...

Життя - безнастанне!

2

Музика виткала
Крилечка Слову,
Слово злетіло
У вись барвінкову.

Перекроїлись
Дороги і долі,
Пісня ж і далі
Гуляє на волі.

Пісня - глибока,
Висока,
Єдина...

Пісня -
З безсмертним
Ім'ям -
Україна...

Пісня –
Як Вічності
Зернистий колос...

І чути -
Крізь Вічність -
Назаріїв голос...

30.11.1999 - п'ятниця, 30.11.2007

 

ЧЕРВОНА РУТА...

Володимирові Івасюку

Заплету червону руту у вінок,
Підіб'ю блакитним сріблом каблуки.
Поведу з вишневим променем танок
Веселково-смерековий, аж терпкий.

Підніму над світом руки - дві лози,
Білі птиці в царство тиші полетять.
Тепла тінь впаде на луки і ліси,
Вкриє землю, де жита життям шумлять.

В світлі тіні обіймуться колоски
І наллється соком зрілості зерно,
Біля поля позбираються віки
Ті, що будуть і - минулися давно...

Поговорять, як ведеться між людьми,
Що посіяно, як треба, що - не те...
Їх сивинам кучерявим, як дими,
Наше поле прошепоче: «...хліб росте».

Заплету червону руту у вінок
І гукну до танцю сонце молоде.
Все минає у житті, мов дим-димок,
Залишається єдине: хліб росте...

вівторок, 21.05.1979

 

«МЕЛАНХОЛІЙНИЙ ВАЛЬС...»

Ользі Кобилянській

Мені не тут співали колискову,
Не тут дзвінок дзвонив на перший клас,
Не тут я вчула найдорожче слово,
Як пломінь сну, що зблиснув і не згас.
Та саме тут душа моя вродилась,
В неділю рано, як явився Спас,
І як над нами закружляло диво,
Що звалося - «Меланхолійний вальс».

Мов з віщувань невидимих пророків
І з образів німих гравірувань,
Сліпучі звуки - грішні і високі –
Вбирали місто в строї раювань.
Цвіли церкви, костьоли, синагоги...
Каштани, буки, верби осяйні,
Та вкрились терням - раювань дороги,
Замкнули брами мури кам'яні...

Зв'ядало місто, наче на розп'ятті,
В обличчях різних грізних перекрас...
Та над всіма розп'яттями крилатів
Незборний той - «Меланхолійний вальс».

Напоєний письменницьким подвижжям
Натомлених, але невтомних рук,
Він розсівав на скутих роздоріжжях
Як ломикамінь - слово - танець - звук...
З Нового Світу почалась дорога,
Що не зіб'ється вже на манівці.
її той вальс навіки взяв в облогу,
Як мою биту душу - Чернівці.

неділя, 27.01.2008

 

ЛИСТ ЗИМОВИЙ...

Миколі Смолінському

Сьогодні, завтра і завжди:
Зажди, - тверди собі, - зажди.
Не спалюй лист зимовий.

В його блакитній чорноті
Сплять віщі роси молоді –
Снігів і цвіту змови.

Нічого в Бога не проси,
Торкнись замовної роси
При сяйві зорепаду...

Розворуши... розворожи...
Себе в собі перебіжи
І стань посеред саду...

неділя, 28.03.1999

 

Коротка довідка

Смолінський Микола Сергійович (18.10.1953 -2.05.2005). Народився в с.Лукачани Кельменецького району Чернівецької області. 1960 - Лукачанська восьмирічна школа. 1968-1972 - студент Чернівецького будівельного технікуму. 1972-1974 - редактор радіо Чернівецького обласного комітету по телебаченню і радіомовленню. 1974-1976 - служба в армії. 1976 -1983 - старший редактор радіо. 1972-1980 (заочно) - Київський держуніверситет, факультет журналістики. З 1983 - спецкореспондент Українського республіканського радіо по Чернівецькій області. Пізніше - майже 30 років - власний кореспондент Національної радіокомпанії України. Заслужений журналіст України. Авторські програми: «Від Дністра до Карпат», «Сільські вечори», художньо-публіцистична програма «У нас на Буковині». Це був воістину золотий голос краю. Про нього написана книга: «Пресвітлої печалі Жайвір Лукачанський» (В.Джуран, поезії, 2005); вийшли його репортажі, інтерв'ю, замальовки («До мами в гості восени», 2006), спогади сучасників: «Обірвана струна ще гаряча», 2006. Спочиває в Лукачанах.

 

ЗОЛОТИЙ ДОТОРК...

Світлій пам'яті моїх батьків –
Артема і Лариси Севернюків

1

Із містечка, де в Ікопоть верби вплелись,
Де живі ще фортеці потрощені стіни,
Ті, що славу Хмельницького чули колись,
Я приїхала вчитися на Буковину.

Пролетіли птахами студентські літа...
Залишилася я в Чернівцях працювати,
І бентежливі хвилі Дністра і Прута
Вчили серце моє тайну часу читати.

Я читала її, наче долю свою,
Де кордонна межа, переорана часом,
Від гуцульських колиб через душу мою
Прокладала путі в сяйво вересня красне.

За осіннім опаловим листям іду
Крізь манливе сплетіння фантазій і яви.
Розступається обрій, і там, на виду,
Вереснева зірниця встає величаво.

Зупиняюсь на мить... Пісню вловлює слух,
З полонини туман піднімається в гори,
Мов отару овець поганяє пастух
До воскреслих джерел, де топилося горе...

2

Джерельний вир... Видінь свічадний шепіт...
Нема куди сховатися від них.
Колись отут у битви чорний клекіт
Вривавсь життя останній теплий трепет,
І досі біль стрясає серце стерпле –
Не всіх ми знаєм. Думаєм - про всіх...

Нема безслідно зниклих поміж ними,
Немає тих, хто безвісти пропав.
Вони шумлять садами молодими,
Вони іскрять зірками золотими,
Вони ідуть уперто, чутно, зримо
В кипінь життя крізь вдячну почесть слав.

Вони ідуть - печалі наші й втрати,
Вони ідуть - ненависть і любов.
Вони ідуть - сини землі, солдати,
Котрі не вміли зроду відступати, -
Живих і мертвих - їх не подолати.
Живі і мертві - треба - встануть знов!

Гаряча кров пульсує в наших жилах,
Ми живемо продовженнями тих,
Кого пітьма вкривала, та не вкрила,
Кого війна вбивала, та не вбила,
Над ким і смерть зломила кручі крила,
Ми живемо продовженням живих!

Вгамуйся, серце! Не здавайся болю!
Через майдани незворотних втрат
Співай про мир, про щастя світлу долю,
Про світ, що встав з майданеків любов'ю,
Про споконвічну вимріяну волю
Співай! Не буде вороття назад!

3

Моя рука ваги землі не знала,
Коли земля важка була від сліз,
Коли живою кров'ю вибухала
Під ноги тим,
Хто смерть для неї ніс.

Моя рука пера ще не тримала,
Коли в катівнях мучили
Співців...
Життя моє блакитно починалось
При кволім, але мирнім каганці.

Раділо тим,
Що мало кусень хліба
І з гімнастерки тепле блузинча,
Книжки до школи...

Повоєнні біди
Не потемнили схід зорі в очах.

І дні росли - високі і красиві,
І гартували міць свою в труді,
Щоб ми могли,
Напившись тої сили,
Себе знайти й утвердити в житті.

О, як тепер усе я розумію!

Печать прозріння...
Плачу, мов плачу
Джерелам тим, що й досі не міліють,

З чиїх глибин
Свою дорогу тчу...

4

В моїх долонях - крихітки ріллі,
Де зріли зерна в мрії –
Стать колоссям.

Не просто -
Просто жити на землі,
Аби воно - життя твоє - збулося!

Аби й останній подих твій упав
На рубежі світанку –
Вже не твого...

А хтось його,
Як зірочку, підняв
І засвітив на небі дня нового.

5

Іду назустріч
Завтрашньому дню,
Несу в душі
Цвіт вишні і калини...

Я учениця квітів і вогню,
Й джерел чуття єдиної родини.

Осіннє листя тихо шелестить,
Мов ряска в хвилях Ікопоті
Рідних,

І ллється в серце
Молода блакить
З небес вітчизни - грізних і погідних.

6

За днями - дні. За днями - дні,
Як чисті крапельки бурштину.
У кожній крапельці дитинно
Твій усміх світиться мені,
І в серці родяться пісні,
О, Україно...

Я ними землю обів'ю,
Як світ обвив мене думками...
Я йшла до тих пісень роками,
І ось пірнула в течію,
І непокорена стою
Перед віками...

7

Жертовних справ і мук,
І слів - було й було...
На сніговіях вирв -
Уламки доль подертих.
Але любові дух торкав моє чоло,
І струшувався сніг
Із дум, здавалось, мертвих.

Цей доторк золотий –
Усе, чим я жила
І чим іще живу
Й переживу всі межі...
А далі - вільний степ,
Вітрильна ковила
Й крилатий силует
У синьому безмежжі...

5.05.2000 - вівторок, S.02.2008

Із книги Тамари СЕВЕРНЮК «О, Чернівці, оаза дивини…»