КРИЖАНІВСЬКИЙ Андрій

 

Андрій Крижанівський

(1936-1989)

 

 

Дихання Андрія Крижанівського


Олександр СТУСЕНКО

Це не літературний портрет. І навіть не спроба літературного портрета. Це спроба нагадати вузьким колам широкої читацької громадськості про незаслужено (при)забутого постшістдесятника, іскрометного гумориста з крижаною усмішкою – Андрія Крижанівського, який раптово і для багатьох шоково помер 1989 року.


Старе добре Ґуґло якось насипало мені цілий міх Крижанівських – від кухаря й музиканта до старшого інспектора сектора ГУ УМВС на одеській залізниці. Одначе коли я розгріб той мішок у пошуку САМЕ ТОГО А.Крижанівського, виявилося... А втім, ось есенція коротенького діалогу, видобутого з непролазних інтернетрів (авторський стиль по можливості збережено):

– Чи знайомий хтось із творчістю українського гумориста та сатирика Андрія Крижанівського? Я дуже люблю його твори. На мій погляд, вони суттєво перевищують ті творіння, що колись нам активно впарювали як український гумор. На жаль, усе що я маю, – це одна книжечка «Інтерв’ю з колоритним дідом». Колись це мав книжечку «Концерт для скрепки з реєстром», але дав комусь почитати: (Речі надзвичайні. І, що цікаво, написані усі в класичні застійні 70-80-ті роки. Проте таке враження, що абсолютно не застарілі... Наскільки я знаю, Андрій Крижанівський помер десь в 90-х роках. На жаль, зараз про цього талановитого автора, очевидь, забули, твори не перевидаються. Та й раніше, я не впевнений, що його дуже знали. Працював він, наскільки я розумію, в «Перці».

– Так, добре пам’ятаю цього гумориста. Була в мене його книжечка – «Крижані усмішки», та хтось «зачитав». У «Перці» подобалося те, що писав Андрій Крижанівський, а ще – Юрій Івакін. Це був, так би мовити, неплаский гумор.

– Це рідкісний випадок гумору для дорослих. Він мені ще раніше подобався, але багато чого мене зачепило лише після тридцятки.

Як давнього шанувальника творчості А.Крижанівського, мене теж зачепило. Тобто – зачепиВ. Цей інтернетний діалог. Отож я, посивівши ще на одну волосину, відкрив на лептопі старенький пожовклий файл зі своїм кандидисером, перечитав пункт про Андрія Крижанівського, зітхнув скрушненько та й умочив своє гусяче в каламар...

Отже. Андрій Крижанівський ніколи не працював у «Перці». Одразу ж після закінчення столичного журфаку тягнув лямку на радіо в редакції «іномовлення», потім відповідально секретарював у журналах «Ранок» та «Україна», а відтак була «Вітчизна», де він вів гумористичну рубрику «Зенітка». Як син відомого поета й літературознавця Степана Крижанівського, котрий – так склалася доля – на 13 літ пережив свого сина, Андрій міг зробити кар’єру білялітературного упиря. Не зробив. Хоча, судячи з численних гуморесок та пародій, він добре (зсередини!) знав наукову кухню (перепрошую, лабораторію).

Шанувальники творчості А.Крижанівського перекручують назви його книжок (треба – «Концерт для скріпки з реєстром» /1985/, «Крижана усмішка» /1972/, помиляються і в даті його відходу в ліпший світ. Пані з косою (не Юлія Тимошенко, а смерть) підкосила письменника трагічно-несподівано 1989 року в Москві, де він щойно отримав літпремію Остапа Вишні. Спрацювала «міна уповільненої дії», про яку ніхто й не здогадувався, – вроджена аневризма судини головного мозку. Помер він у номері готелю, готуючись до виступу в Колонному залі... З великими труднощами (хай живе бюрократія!) тіло А.Крижанівського було доправлено на батьківщину. Поховали письменника на Байковій горі горя.

Можливо, ми ніколи б і не мали в рідній гумористиці такого явища як Андрій Крижанівський, якби його друзі й однокурсники (зокрема Валерій Гужва й Ігор Малишевський, які й понині є чи не єдиними його біографами) не переконали «балаклія-баляндрасника» взятися за перо-авторучку. «Я був одним із тих, хто буквально вигриз Андрія почати писати гуморески, – згадує І.Малишевський. – Бо ми, друзі, чудово розуміли творчі потенції у цій царині довготелесого радіорепортера, який повсякчас сіяв навколо себе сміх». І додає знакову фразу: «Власне, гумор – то був спосіб його мислення та існування».

Власне – спосіб дихання. В одному зі своїх пізніх творів – «Усмішка у снігах колективного закріпачення» – А.Крижанівський виділив абзацом: «Пише як дише». Це був літпортрет легендарного Остапа Вишні, в якого маленький Андрій (теж майже легендарно) сидів на колінах. Як засвідчує сам Крижанівський, «автор цих рядків бачив і чув Павла Михайловича не раз. Збіг обставин: жили в одному під’їзді». Однак майбутній сатирик у ті воєнно-голодні сорокові дуже тонко вловив манеру спілкування (вона ж – стиль письма) класика: пише як дише. Остап Вишня більшу частину свого життя пропрацював журналістом. Писав незрідка після «ста з причепом», бо напруга була колосальна, а ті колосальні «сто» коло сала й не стояли! Андрій Крижанівський від «ста з причепом» теж не відмовлявся, а на відміну від «самородка» Остапа Вишні, у журналісти пішов свідомо... Та все ж їх поєднало одне (дозвольте наголошу реґістром): ДИХАННЯ. Вишня увійшов у кожну селянську хату насамперед мовою, яка в тій хаті побутувала. Тому, що він дихав атмосферою тієї хати. Дитя асфальту А.Крижанівський увійшов у кожну хату/квартиру тому, що теж розмовляв із «середньостатистичним», який після роботи – в пивницю й на диван, його-таки мовою. Якби Вишня й Крижанівський підроблялися під когось, імітували мовлення своїх читачів, ми б зараз не знали таких письменників. Отже, ДИХАННЯ поєднало: Вишню – читачів, Вишню – Крижанівського, Крижанівського – читачів.

Свідчить Лариса Малишевська (угадайте, чия вона дружина): «Він [Андрій Крижанівський] дихав одним повітрям з нами. Та видобував із нього якісь інші монади, зв’язки, ланцюжки молекул і повертав нам дещо таке, що до смішного ні на що не схоже й одночасно впізнаване до кольок – те, що ми знали, але усвідомили все як є уперше у короткому спалаху поєднаних ним одне з одним слів. Чи міг би він дихати інакше? У звичному режимі, погоджуючи відпущену людині дозу повітря з об’ємом власних легень, боячись за кожний вдих і віддих, регулюючи їх за шкалою пірографа і вказівкою: «Так дихати!»? Як би це висловити – не міг, не вмів, не хотів, не мав такої звички, врешті-решт? Так, та не так. Просто він сам весь, цілком, натурально жив, як дихав, дихав, як жив. Так само говорив і писав».

Дихати й писати – речі нетотожні. Те, що в компанії за чаркою сприймається з вуст оповідача як пісня, – на папері стає купою незґрабних конструкцій, котрі, даруйте за тавтологію, не тримаються купи. Гуморески Андрія Крижанівського не позбавлені «балачковості», якої не цурався й Остап Вишня. Однак не забуваймо, що Крижанівський (досвідчений журналіст, який у літературу прийшов не після першого ж зворушливого нотатничка!) мову своїх творів (мовлення своїх персонажів) чітко розрізняє й відточує. Ви повірите мені, грішному, тільки коли почитаєте його твори, але це так: кожен його (навіть третьорядний!) персонаж – дихає разом з автором. І змушує в тому ж ритмі дихати читача.

Свого часу такий собі А.Пехник трьома китами сучасного гумору назвав анахронізм, стереотипність і перекручування мови. Гумористичний твір як сміх для сміху, «жарт заради жарту, [...] безпредметне гострослів’я» засуджував і А.Щербина, кажучи, що це здебільш гумор «лінґвістичний», техніка якого «зводиться в основному до суто словесних асоціацій і викрутасів, коли одне слово чи його значення «тягне» за собою інше й між ними встановлюється випадковий семантичний зв’язок, що створює видимість якогось смислу». Інакше кажучи, гумористи такого типу не спостерігають життя й не дають волі фантазії, а переважно сидять над словниками... І шановного А.Пехника, й поважного А.Щербину Андрій Крижанівський пощербив і попхав іще в 1968 році – своєю першою книжкою «Лідер опозиції».

Так, Крижанівському відпочатку закидали захоплення словогрою. Скажімо, гуморист-дисидент Гриць Гайовий в одній із рецензій ще тоді закидав Крижанівському «неуразливість» його творів, а також те, що в його творах «без словника не розберешся». Втім, А.Крижанівський – дитя доби НТР – у гуморі підтримував загальну (пост)шістдесятницьку установку на поєднання глибоких українських символів і традицій та найновіших досягнень технічного прогресу, яку вичерпно пойменував його ліричний сучасник І.Драч – «синхрофазотрон і калина». Ці концепти в Крижанівського промовисто сходяться в гуморесці «І ми вертаєм». Вертаєм – у вічну казку до матерів. Трішки смішних, бо «несучасних», але – Матерів...

Стереотипність і анахронізм А.Крижанівському закинути не можна вже хоча б тому, що саме з цими явищами він завзято гризся – і у творах, і в житті. А от жонглювання словами й так званий «філологічний» або «лінґвістичний» гумор... Спробуйте. І ви побачите, як освічений і досвідчений журналіст, котрий посидів на колінах у самого Остапа Вишні, жонглює словами. Саме – жонглює, а не розкидається. Бо жодне слово, навіть в абсурдистській оповідці «Слова», не є кинуте впорожні. Ні, це ще не «трагедія мови», як у «Голомозій співачці» Йонеско, ще не злісна капітуляція у формі мовчання, як у «Таке» Іздрика, але вже й не гамлетівське «слова, слова, слова...» Це якраз той проміжний етап, коли слово в Країні (з)Рад важило менше за мильну кульку (мульку; дульку). Ось кореспондент бере інтерв’ю в директора заводу:

– Вас зрозумів, – здався директор. – Як благородна людина –кореспондента.

– Отже, продуктивність?

– План недовиконали.

– Не виконали?

– Недовиконали.

– ???

– Ну, майже виконали. З маніпусіньким недо, – і директор для наочності показав мені півмізинця.

– То виконали чи...

– Іще б ледь-ледь, – директор підстрибнув у кріслі, – і в дамках!

– То виконали чи не виконали? – приречено тягнув я.

– Рецидиви лобової журналістики! – перейшов у наступ директор.

– Виконали?

– Недо...

– Не виконали?

– До...

– Ре!

– Мі!

– Фа!

– Соль!

– Ля!

– Сі!

– Не пита-ай… – чомусь затягнув я.

– Не пита-ай, чого в мене заплакані очі, – приємним баритоном підтягнув директор.

Ні пародіювання (звісно ж, приховане: в Крижанівського фігурують і Гемінґвей, і опальні радянські детективісти, й тогочасні провідні журналюги; навіть угадується Кен Кізі з його «картоплиною» МакМерфі!), ані начебто неуразлива словогра не рятували гумориста Крижанівського від ножиць Головного Управління (з) Літератури, які по його надто розкутих (як на кінець 60-х – поч. 70-х рр.) текстах гуляли з особливою прискіпливістю. Про це він і сказав (звичайно, усно): «Скільки творів канули в Літі...» Друзі гумориста й досі дивуються, як Валерій Гужва (редактор більшості книжок А.Крижанівського) відважився за часів суворої радянської цензури пропустити в друк афоризм: «Хіба ревуть воли, як гасла певні?»

Втім ідеться насамперед про дихання. А як людина дихає, так вона й живе. Як постшістдесятник Василь Стус не міг без суворої правди, так постшістдесятник Андрій Крижанівський – без цієї ж правди, але висловленої... в образі бляґера. Баляндрасника. Блазня. П’яного баляндрасника й блазня. Який брав слово на зуб і кутуляв його доти, аж поки з нього сипалися іскри: «У природі нічого не зникає, крім самої природи»; «Сміється той, хто сміє...», «Втелющив свої мрії у життя», «Проблема критиків – безпроблемність критики»...

Сучасники добре знали цього «невгамовного, невгомонного Крижа». Публікувався він і в «Перці», й багато де ще. Випустив за життя сім книжок (дві – «Томагавки й макогони» /1990/ та «Пережитки майбутнього» /1991/) вийшли посмертно. А втім, як бачимо, нині про одну із найяскравіших зірок гумористичного небосхилу, поруч із якою дозрівали й зірки-шістдесятники, фактично не згадують. Хоча книжки цієї зірки «зачитують». І правильно, між іншим, роблять! Порівняйте А.Крижанівського з будь-яким сміхачем за останніх п’ятдесят літ – і побачите різницю. Андрухович? Його міжмовні ігри на кшталт «dahovy posranec» (голуб) Криж використовував іще 1977 року (пор. гумореску «Халепа з хепі-ендом»): «Гуд бай» – добрий сон, «бойс-метис» – битий циган тощо.

Афоризми Крижанівського стали легендами й увійшли, хто не знає, до кількох антологій (втім, кустарного виробництва, – як завжди видавців затопив потік фінансів). Лаконічність його гуморесок – заслуга не лише викладачів журфаку, які всіх навчають, що стислість – сестра таланту (але теща гонорару), а й природна якість, смак самого Крижанівського. Ось приклад такого володіння словом і умисного нагнітання ситуації (суто на рівні мовлення!), яке не подобалося критикам 1970-х. Характеризуючи свого колегу, персонаж в одному вербальному потоці зіштовхує два значеннєві ряди слів: «Черепахін? Сокіл! Коршун! ГРИФ! Папку з ГРИФОМ «Секретно» посіяв». І це в А.Крижанівського не просто повторюваний прийом, це – його дихання. Це в нього у кожному творі й на кожному кроці! Стислість, гра слів, подвійний пуант (несподівана кінцівка), – здається, він і не міг говорити, а отже, й писати інакше. Коли з кожного твору (а вони в А.Крижанівського коротенькі) тобі в очі скачуть незвичні поєднання (роз’єднання) слів, які нічогісінько спільного не мають із сучасним псевдоабсурдизмом, котрий зроджений хіба нестерпним бажанням писссати (чи розписати ручку?), коли знайомий антураж, твої будні перетворюються на щось дотепно та гостро висловлене, – ти позбуваєшся побутової люті. Бо смієшся. І з «них». І з себе. Смієшся з Крижанівським, який дихає біля твого вуха і рівних якому в українській прозовій гумористиці наразі немає.


Аспірантура


Весело в аспірантурі. Воля! Тільки часу обмаль. І сили волі — теж. Не встиг погецати — дисертацію давай. Нащо? Треба! Кому треба? Дивуються. Науці? Не треба. Майбуттю? Тим паче. Нікому не треба. Крім тебе. А тобі не горить. А вони вимагають. Ніби жити без тієї дисертації не можуть. Ти можеш. Наука може. Майбуття — тим паче. А вони не можуть. Підганяють.

І кидаєш напризволяще найсвятіше... Майбутніх матерів.

І пишеш. Переписуєш. Дописуєш. Списуєш.

А життя біжить. Повз тебе.

А ти сидиш. А професор їздить. На тобі.

І на конгреси їздить. Нащо? Він ходить, як ти сидиш. Зігнутий. Такий прикрасить конгрес? Що він може? А в тебе здоров'я. Моральне. І фізичне — біцепси, трицепси. А в тебе голова світла. Блондин. Усе можеш. Коктейль? Наливай!.. Бурхливі оплески. Були б. Якби послали. На конгрес. Посилають інколи. Але не туди. Бо дисертацію не захистив. Коктейлю потрібна дисертація? Ах, конгресу! Ми не індивідуалісти. Можна чуже зачитати. Зате яким голосом!

А всі штрикають. Остання відстрочка. Далі нікуди. Папери в саквояж — і навздогін за часом. Кудись у Прибалтику. Там час на годину або й на дві відстає.

Отак двоє поїхали. З аспірантури до пансіонату. Дисертації дописувати. Здається, біологи. А може, хіміки. Найімовірніше — біохіміки.

Поселилися. У Петра кімната на південь. У Павла — на північ.

Півдня у Петра. З кавою. Півночі у Павла. З бальзамом. Бальзам — для душевних ран. Щоб затягнулися. Перед вирішальним кидком.

А тут молодички знайшлися. Теж з науки. Без забобонів. Люся до Петра прихилилася. Люда — до Павла, і розділилися. Славно! Якби час не біг.

Схаменувся Павло. Побіг до Петра. А той сам. І при лампі. І з конторським зошитом. А там рядочків рясно. Посилання на авторитети. Хитромудрі карлючки. Робота!

— А Люся? — це Павло.

— Пожертвував заради науки! — це Петро.

— Як?!

— А так! Вона до мене. І на шию. Я знімаю її з шиї. Як галстук. І довкола полонезом. А потім видаю текст:

«А ноги в тебе кривулясті!»

— Ти сказився? — це Павло.

— І вона теж! — це Петро. — І ходу від мене. А я – до роботи. Вчись!

Побіг Павло до себе. А Люда вже там. Прокрутився навколо неї. А потім видав текст:

«А пропади вона пропадом, ця біохімія!» Петро пише. Зітхає. Павло дише. Зітхає.

I Петро, зрозуміло, першим прийшов до захисту. Прийшов гренадером. Пішов кавалеристом. На кривулястих ногах.

Опонент провалив. Тобто провалила. Люся в опоненти пробилася. Бо відомою в науці була. Здається, у біології. А може, в хімії. Найімовірніше — у біохімії. Або у мистецтвознавстві: клоуна з Петра зробила.

А Павло виплив на вчену раду поза всіма строками. І дістався кандидатського берега. Люда потонути не дала. Її чоловік чоловіком у науці був. Здається, у біології. А може, в хімії. Найімовірніше — у біохімії. Люда натисла, чоловік напружився, Павло захистив дисертацію.

Бо в науці не лише себе любити треба. А й інших. Люсю, приміром. Або Люду. А ще краще — обох.



І нащо нагадувати?

 

Олегу Ярославовичу стукнуло п'ятдесят. Він зробив усе можливе, щоб пам'ятна дата не запам'яталася. Підгадав собі відпустку саме на ювілей і чкурнув у туристичний похід по стежках гірського Криму.

Не молодився Олег Ярославович, ні. Просто не хотів здаватися рокам: ти їх не помічаєш, вони тебе не помічають — і всі задоволені.

Сам він був струнким. Чи худим? Одне слово — спортивним. І дружина була тендітною. Чи стрункою? В усякому разі, з аеробікою справлялася без вивихів і задишки. Бо вирішила колись: «До тридцятиліття буду йти! Куди дінешся? А от за тридцять — дзуськи! Паспорт пошматую, але за тридцять не перескочу!» Виходило по-всякому. Поза спиною лунало: «Дівчино, я за вами!», а віч-на-віч чулося: «Женщина!» чи «Дама!». Одного разу навіть: «Леді!». Був, правда, малоприємний випадок, коли половина Олега Ярославовича з авоськами в обох руках і сумкою опліч підстрибом доганяла автобус. Якийсь акселератик захоплено зауважив: «Ну, бабка плигає! Як фізкультурниця!» І поплатився за комплімент лівим вухом. Як крутити чуже вухо з авоськами в руках — загадка. Але вийшло хвацько, по-молодому.

Щодо Олега Ярославовича, то й після п'ятдесяти він чув приємне: «Молодий чоловіче!»

От у Криму інструктор вишикував туристів на стежці й сказав: «А ми з молодим чоловіком — як тебе? — ага, Олег... Ми з Олежкою йдемо останніми, страхуємо вас...»

Олежка Ярославович звертався до інструктора на «ви». І небезпідставно: той мав видатний живіт і патріаршу бороду. А народився спортивний діяч під бібікання першого супутника — війни не знав, хлібних карточок — теж.

Звичайно, роки брали своє. Діяли підступно, у моменти непідходящі. Було: вискочив Олег Ярославович з метро, а перед ним дві юнки — міні-спіднички, макси-врода. Зрозуміло, в Олега Ярославовича рот навстіж, в очі сало затекло. Бо краса! І дружини нема поруч.

А тут камінчик під ногу трапився. Як наступив, так і шпигнуло у поперек, ніби шилом.

Роки нагадали: не календарем — радикулітом. Так і застиг напівприсядки.

Картина! Навіть карикатура.

А дівчата:

Хи-хи! Хо-хо! Ха-ха!

А потім:

Ах-ах! Що з вами, дядечку?

На лавку всадили.

Нічого, дівчата... — викрутився він. — Це від великого спорту...

Жалісливі дівчата спіймали жертві великого спорту таксі.

Вже вдома довелося з гримасами накручувати диск телефону: відпроситися з роботи й додати роботи дільничному лікарю.

З'явилося двадцятип'ятирічне диво зі стетоскопом.

— Гм... А де Ян Остапович? — поцікавився Олег Ярославович.

— На пенсію відправили старикашку! — пояснила молода лікарка. — Ну? Що сталося?

Олег Ярославович, долаючи біль у попереку, намагався прибрати позу патриція.

— Розумієте... Можливо, рецидив... Суто спортивний... У мене норма — вранці шістдесят присідань і шістдесят обертів... У стилі хула-хуп... А вчора, розумієте, теніс... Серйозний був суперник... Десь під перший розряд тягне... Ага, ще лижі, ви розумієте...

— Я не розумію! — перебила лікарка.— Ви у свій паспорт давно заглядали?

— Причім тут паспорт? — стрепенувся Олег Ярославович.

Хотів стрепенутися...

Пролунало радикулітно-паровозне:

— У-у-у...

— Отож-бо! — констатувало диво. — Ніяких зайвих рухів! Прийшли з роботи — влягайтеся на канапі, телевізор вмикайте, подушечками обкладайтесь і чекайте на книжечку...

— Яку ще книжечку? — простогнав Олег Ярославович.

— Пенсійну...

 


Права


Уповноважених на селі поменшало. Порядку побільшало. Аж ось нагрянули. Оточили правління. Голову вимагають.

— Та буде... Він на полі, що за лісом...

— А ліс великий?


— Та нічогенький...

— А вовки... той... мають місце?

— З'являються вряди-годи.

— А коли?

— А як уповноважені прибувають. Тоді й чуєш: там теличку зарізали, а там баранця оббілували...

Підлітав засапаний голова, кланявся, просив усіх заходити.

Але кожний заходив особисто. Передавав вказівку. Наголошував на особливій важливості саме свого візиту.

А вже як виходив гість, чув голова однаковісіньке, ніби всі змовилися:

— А кабінетик у вас темнуватий, ви б стіни під світлий горіх роздраконили...

Голова погоджувався, вибачався, дякував і переправляв прибульців до лісового озера, де ховався у гущавині цілком сучасний котедж.

Вже як висіялися у піднебессі зорі, прибув до котеджу голова. Та не сам, а зі скатертиною-самобранкою. Схрестилися келихи, стукотіли, як кастаньєти, щелепи. Щоб уповноважені уповні важили.

Ох ці голови! Що хочуть, те й роблять! — шуміло добірне товариство. – Нам би такі права!

- Що ж права, - хитав головою голова, — спочатку обов’язки.

- А тут і помилочка ваша, — притисли його адміністративною мудрістю. — Права і обов'язки слід використовувати у їхньому діалектичному взаємозв'язку.

- Дак ота діалектика починається з першими півнями, - боронився голова. — На фермі фуражир нерентабельний з горя — сусіда нову хату поставив, дві молодички не вийшли на дойку. Ось і маєш обов'язок — забезпеч фураж, знайди підміну...

— А завфермою? Що ж він...

— Не він, а вона. В декреті завфермою. Є у неї таке право.

— А коли...

— Ніколи! Впорав ферму — лечу до механізаторів. Бригадир нетранспортабельний із радощів — нову хату саме він поставив, два трактори обламалися. Ось і маєш обов'язок — наряд дати, запчастини за горизонтом добути...

— Гнати бригадира!

— Руки золоті — не заваляється... Сусіди підберуть. Є у них таке право.

— А коли...

— Ніколи! Мчу на будівництво. А там симпозіум: як затягти перекриття на бетонну коробку. Ось і маєш обов'язок — знайти кран...

— А інженер?

— Париться на заочному... Є в нього таке право.

— А коли...

— Ніколи! Виміняв у меліораторів кран на бочку меду — і до контори. Тут теж не мед. Телефон сипле вказівки, завдання, догани. Найперший обов'язок — прискорити обробіток міжрядь...

— А агроном?

— А він якраз наспів. Радує: прополка йде, як мокре горить. І ланкову наперед виштовхує. Є в нього таке право.

— А ланкова...

— Як із ансамблю Вірського! Руки в боки і ніженькою підлогу копирсає. Є в неї таке право.

Уповноважені принишкли. Уявляли собі Наталку. А голова вів далі.

— Ех, Наталко, — починаю, — що ж ти зі мною робиш?

А Наталка на язик не млява:

— Як платите, — каже, — так і сапаємо!

Тут уже я зриваюсь на крик:

— Та за такі слова!..

А Настя ріже з напівоберту:

— Чи не пішли б ви, Микито Трохимовичу, туди, де чорти з відьмами навкулачки б'ються?

Голова зітхнув:

— Отут якраз і починаються мої права: схочу — піду, не схочу — не піду.

 


 

Жорстокість



Ополониченко застогнав. Приглушено, але від душі. Колеги відірвалися від паперів й оточили травмованого чимось або кимось товариша.

— Що там? Що сталося? Що таке?

Ополониченко тримався за праву щоку. Прийняв руку і, кривлячись, повідомив:

— Кутній... Нариває... Клятий...

— Зуб — питання гостре, — почухав потилицю - найдосвідченіший. — Та вирішувати його можна...

— Не лише можна, а й треба! — підхопив наймолодший. — Бо траплялися випадки, коли запалення від зуба йшло просто в мозок. І — з музичним привітом!

— Тіпун тобі на язик! — затюкали наймолодшого.

Тіпнуло, однак, Ополониченка.

— Це суто теоретично! — виправдовувався наймолодший. — І взагалі було в Уругваї.

— А не в Парагваї?

— Це чому?

— Тому, що їх плутають. Особливо непідготовлені.

— Я підготовлений! — скипів наймолодший.

— А як підготовлений, що запропонуєш?

— В якому ракурсі?

— У ракурсі зуба! — пояснив найдосвідченіший.

— Анальгін!

Побігли за анальгіном.

— Ковтай одразу дві пігулки! — радили Ополониченку. — І води більше, хоч і півграфина, ліки швидше розчиняться.

— Може, хай кавою зап'є? — вніс пропозицію наймолодший. — У мене трохи є розчинної.

— Ну, ти даєш! Кава б'є по нервах. Як вип'є — під стелю злетить!

— А в графині — мікроби...

— Чай! Чай! — пролунали голоси.

— Ні в якому разі, колеги! — заперечив найдосвідченіший. — Чай, щоб ви знали, в'яже ясна. Ополониченко потім рота не розтулить...

Ополониченко махнув рукою, злизав з руки пігулки й одчайдушно висьорбав півграфина. Потім ухопив голову обіруч, ніби збирався вкидати м'яч з ауту, і закляк у трагічній позі.

— Зараз ойкне... — шепнув наймолодший.

Усі навшпиньки, один за одним, вийшли в коридор. Закурили. Приєдналися також уболівальники з сусідніх відділів.

— Як він там?

— Ніби затих. Оце анальгін прийняв...

— Анальгін — то на півгодини. Сода! Содою прополоскати, як рукою зніме!

— Як сказати! Для мене сода — як йод на свіжу рану. А от шалфей — як жива вода. Спочатку ніби й стьобне, а потім біль стихає.

— А справді, чи не збігати в аптеку? Взяти і соди, і шалфею, перемішати — хай прополоще..,

— А от йоги, кажуть, на голову стають...

— Це не наш метод...

У відділі щось глухо стукнуло. А потім почувся зойк. Усі побігли туди.

Ополониченко сидів блідий, як стіна.

— Що?!

— Закуняв... І головою об стіл... Ой!

— Все! — сказав найдосвідченіший.— Рятуємо радикальним методом.

Він дістав із портфеля стограмову сувенірну пляшечку коньяку.

— Відкривай рота...

Ополониченко слухняно відкрив. Видно було, що йому все одно — чи коньяк, чи смола.

— Одразу не ковтай, — давали інструкції цілите лі, — а полощи зуб. Буде тобі дезинфекція, антисептика, так би мовити, і навіть наркоз. А потім ковтнеш — памороки заб'є. І порядок!

Ополониченко закрив очі й почав полоскати.

На очах уболівальників щока нещасного роздулася, як на дріжджах. Наймолодший і найдосвідченіший підхопили його попід руки.

— Додому повеземо! Хай приляже... Щока як подушка...

Вахтерка на виході сплеснула руками:

— Що сталося? Куди?

— Додому... Зуб нарвав... Ми вже все перепробували...

— Що там пробувати? Як зуб — до стоматолога треба. І хутчій!

Трійця аж присіла. І стрекотання бормашини ніби вчулося. Та ні — просто на сусідню вулицю в'їхав бульдозер.

— Ну й порада... — процідив крізь зуби найдосвідченіший.

Все ж трапляються серед нас черстві, бездушні люди!


Що робити з дилетантами?

Дилетантів розплодилося... Жах!

У багатьох конструкторських бюро та галузевих інститутах паніка почалася. З одного боку тиснуть, щоб не плутали науково-технічний прогрес із науково-технічною прогресивкою. А з іншого боку — дилетанти наступають.

Боротися треба на два фронти. І розпорошується дослідницький потенціал.

А дилетант нині підготовлений пішов.

КБ - сотня голів із верхньою освітою міні-трактор розробляє. Рік розробляє, десять років розробляє. Почали впроваджувати. А він не дівка на виданні...

Тут до КБ якийсь механізатор прибув. На власному міні-тракторі. Одна деталь — зі списаного комбайна, друга — з розбитого моторолера. Інші взагалі і металобрухту.

Посміялися, звичайно. І показали дослідний зразок. Чудо дизайну.

А механізатор каже:

— Гарний коник! Але бігати не буде. Від власної вібрації розвалиться. І деталі дорогі, неуніфіковані...

— А твій утиль не розвалиться?

— Раз розвалився — на німецьку авіабомбу наскочив. А так нічого — п'ять років усьому селу городи орю...

Ну, зорав механізатор шмат території КБ — під квітник. І поїхав собі у свої прерії.

— Доганяйте! — махнув на прощання рукою.

Не догнали. Дослідний зразок не завівся...

А один дідок припер саморобний прес. Для переробки яблук на сік. Ніби до нього ніхто не поклопотався. Ще шумери преси видумували. І вавілоняни. У нас НДІ впріває.

— Важкий ваш прес, — стає проти НДІ дідок. На слоні його везти в садок? Так зі слонами дефіцит. Потім ви дірки не там просвердлили...

Тут дідка придавили томами з кресленнями й розрахунками. Щоб не тикав носа куди не слід. Виборсався старий з-під креслень і розрахунків. Витяг пачку «Прими» і нашкрябав олівцем дитячий малюнок.

— Дарую безвідмовну конструкцію, - каже. – Ось казан, ось поршень, ось ручний домкрат, ось два друшляки...

Винесли дідка з НДІ на руках і посадили під телевежею. Розійшлися по домах, включили блакитні екрани, там не балет Великого театру і не Сан-Ремо. Там дідок свій прес демонструє. І теж бурхливі оплески. Результат: старигану-шкоднику сто тисяч листів із проханням дати креслення, а НДІ сто тисяч листів з рекламаціями...

Щодо розробок я не дуже. Але виробництво знаю на всі сто. Як інженер. Нам КБ машину підкинуло. Потрібна машина. Та біда: на стенді працює, в цеху — ні. А тут один слюсар подібну машину показав. Стенда в нього не було, але на виробництві машина крутилася безвідмовно. В КБ скандал. Кинули мене туди. Для зміцнення науки й практики.

- Що будемо робити? — питають.

— З машиною?

— Зі слюсарем!

— А що?

— Дилетант! — в один голос кричить КБ. — Поставити його на місце.

Я вдаю, що пришелепуватий. І ставлю слюсаря на на місце розробника-винахідника. З підвищеною ставкою.

— Що ви наробили?!

— Ви ж самі сказали — поставити його на місце...

— У переносному розумінні! Ми сказали, що він дилетант!

— У мене, — кажу, — з іноземними мовами... того... окремий недолік. Я більше по експлуатації всього залізного... Дилетант — це асистент чи аспірант? А може, щось проміжне?

Поки про мене анекдоти розказували, підкинув слюсарю групу тямковитих хлопців. Із теорією у них — грім! А з практикою — грім на голі дерева... У слюсаря, зрозуміло, навпаки. А як поєдналися, диво-машину сотворили.

Заясніло. Моральним і матеріальним.

— А нам що робити? — розгубилися інші в КБ.

— Як що? — кажу. — Пробивати серійний випуск.

Титанічна справа! Треба віз цілий віз...

Вибили сто віз!

Пішла машинка. Прилетіли премії. Директор комбінату прийшов.

— КБ кебету має! — зазначив. — Приєднуйтесь до нас. Годі вам фантастичні звіти строчити та на сторону сковорідки й зубочистки проектувати...

Приєдналися. Я знову в цех. Усе ж дилетант для КБ. А от по експлуатації... І є що експлуатувати!

Коли поєднуються наука і практика, дилетантів менше стає. Як в інститутських стінах, так і поза ними.

 




ДИСКУСІЯ



Відомий боксер захищав кандидатську дисертацію на тему: «Удар — вирішальний фактор диференціального аналізу (розкладу) суперника у боксі».

Виступив опонент.

— Головне у боксі — маневр, — заявив він.

— Ні, удар, — спростував опонента дисертант.

— Ні, маневр, — спростував дисертанта опонент.


— Ні, удар, — захищався претендент на здобуття вченого ступеня.

— Ні, маневр, — перекреслював опонент здобутки претендента.

— Ні, удар!

— Ні, маневр!

— Удар!

— Маневр!

Дисертант ударив.

Опонент не встиг зманеврувати.

Вчена рада одностайно проголосувала за надання дисертантові звання кандидата.

...Інститут оголосив конкурс на заміщення вакансії опонента.




БАТЬКИ І ДІТИ



— Танцював твіст з Галькою?

— Та не твіст, а халі-галі.

— Одна холера. Викаблучувавсь у школі?

— Таке скажете, тату. Танцював. Все одно, як наш гопак, тільки навпаки.

— І оце витанцював навпаки самі трійки?

— Є така думка, тату, що трійка — оцінка задовільна.

— І в життя на трійках підеш?

— Молодим усюди в нас дорога, тату.

— Хто ж тебе виховував, іроде?

— Ви, тату, школа і комсомол.

— Так... З передовиць чешеш?

— Газета — наш друг і порадник, тату.

— А-и-а... А якщо я тебе зараз вперіщу паском по нульовому циклу?

— Не ті часи, тату. Діти — наша радість. Ще Макаренко писав...

Важка батьківська длань непедагогічно впала нижче синівського попереку. З криком «Більше не буду!» молодик вихопився з кульмінаційного моменту і з квартири.

А поруч жив письменник. І слухав пульс життя крізь вібропанель. Зараз він пише повість «Боротьба поколінь».




ЗА ЛАШТУНКАМИ



Репліка знервованого вкрай режисера явно суперечила вимогам системи Станіславського. І Мейєрхольда, до речі.

— Від такого чуємо! — не залишились у боргу актори.

Метр вибухнув і повернув акторам бумеранг з триповерховим додатком. Тільки повний рот дикції завадив режисерові дійти тієї межі, де закінчується святе мистецьке горіння і починається дія закону про дрібне хуліганство.

— ... в печінку! Годину товчемо одну сценку! Вам, вам я кажу, Яго Івановичу! Пояснюю, а ви вухами хляпаєте! Ви що — на ролі зайця? А ще заслужений!

— Ваш некролог я прочитаю без жодної репетиції, — парирував заслужений Яго Іванович.

— Здається, грають не зовсім погано, — втрутився драматург. — Як автор п'єси, я...

— Якщо це марення називають п'єсою, — кинув камінь у нову мішень режисер, — то я йду на пенсію... персональну.

— У-у! — драматург блискуче зіграв нескореного гладіатора. — Я нікому не дозволю топтати свою творчість брудними мокасинами! Ви — люмпен-інтелігент!

— Прошу сторонніх звільнити сцену! — заревів метр. — Артисти — на місця! Вихователька — за стіл. Піонери — під стіл. Почали! Карамба! Альма матер!

У театрі юного глядача продовжувалась репетиція психологічної драми «Закон дружби».

 




ФУТБОЛ І МОВОЗНАВСТВО



Дебютант влучив своєю лівою ногою просто в живіт захиснику гостей, і той достроково подався з поля.

Після матчу перспективний дебютант отримав постійну прописку.

У другій грі цей здібний форвард обіграв однією лівою трьох захисників супротивника. Репортери зафіксували віртуозний момент для фотовиставки «Твій сучасник».

Після матчу здібний форвард одержав квартиру.

У наступному змаганні цей талановитий футболіст забив своєю лівою одинадцятиметровий, спростувавши аксіому сезону: «Пенальті — безпрограшна лотерея для воротаря».

Після матчу талановитий футболіст придбав «Запорожця».

У подальшій зустрічі цей видатний гравець послав своєю лівою м'яч точно в «дев'ятку». Уболівальники безкарно цілували охоронців громадського порядку.

Після матчу видатний гравець був обраний почесним громадянином міста.

— У зв'язку з вищенаведеними фактами я хочу зробити серйозний закид нашим мовознавцям, які безпідставно стверджують, нібито фразеологізм «Що моя ліва нога забажає» народився в сиву давнину. Побійтеся Бога — адже тоді не було футболу!

— ...Здорово ти шпигонув мовознавців, — сказав редактор, підписуючи мою репліку до друку. — На початку я було думав, що ти не туди гнеш. До речі, не забудь сплатити з гонорару внесок на бронзове погруддя нашому футбольному корифеєві. Сьогодні на чужому полі він забив дві шедевральні штуки своєю лівою!




АФОРИЗМИ



* Хіба ревуть воли, як гасла певні?
* Доримувався до білого вірша.
* Нині дітей треба годувати лише доти, доки вони одержать пенсію.
* Надмірності природи: і в дурнів є зуби мудрості.
* Крилаті слова — «Людина вище ситості!» — чомусь найчастіше звучать на бенкетах.
* Поетеса пустила сльозу десятитисячним тиражем.
* Високопоставлений низькопоклонник.
* Писав, не покладаючи лівої ноги.
* Напис на могильній плиті: «Тепер ти повірила, чорт забирай, що я справді був тяжко хворий?»
* Процвітав без голови, бо в нього була «рука».
* Найпоширеніший дипломатичний акт: тиждень поліпшених стосунків із дружиною.
* Він успішно зазнавав невдач.
* У буфеті інституту кібернетики відвідувачів обраховував електронний касир.
* Черпав народність у самогоні.
* Сонети від безсоння.
* Роками жив на піснях-одноденках.
* Суть не в міністрах культури, а в культурі міністрів.
* Людина відрізняється від мавпи ще й тим, що легко може нею стати. А мавпа людиною — вже ніколи!
* Боєць літературного фонду.
* «У поезії нема генералів». Нащо ж їй стільки рядових?
* І сіючи кукурудзу можна опинитися на бобах.
* Ні, ми не всі від мавп — не варто ображати ослів.
* Усі ми у відрядженні на цьому світі!
* Інфузорії розмножуються діленням: я — тобі, ти — мені.
* Він був безпощадним у своєму гуманізмі.
* Але ж у декого рудиментарний орган — це голова.
* А з нього таки вийшла людина. І не повернулася.
* Нарешті він глянув правді у вічі, і та не витримала його брехливого погляду.
* Цікаво, на скільки одсунулося відкриття вічного двиигуна з винаходом самогонного апарата?
* Культура пішла вперед. Безкультур'я лишилося на місці.
* Пам'ятаймо: і дальтонізм є оригінальним баченням світу.
* Із рецензії: «Життєствердна сюжетна лінія довела героїню до самогубства».
* Так боявся відповідальності, що підробляв власний підпис.
* У кожного Дантеса є свій улюблений поет.
* Проблема критиків — безпроблемність критики.
* Із рецензії: «Тенор високого громадянського звучання».
* Погладив по голові. І зняв скальп.
* Чи не забагато тих, хто тримає камінь за пазухою, випливають на поверхню?
* Ми стільки взяли від природи, що не можемо ждати од неї милості.
* Із колегій виводять тоді, коли вже треба виносити.
* Поліз у кишеню за словом, а дістав кастет.
* А як із пенсіями по творчій інвалідності?
* Атеїст, а плює в душу!
* І на Пегасах галопують вершники без голови.
* Сатирик, як і мінер, помиляється раз у житті: коли обирає жанр.
* Думку не можна вбити. Її можна погодити.
* Вибивався в люди, як звір.
* Мрія стала «Явою».
* Не сотвори собі куми...
* Нетто: «І ти, брутто...»
* Кам'яний ГОСТ.
* Через терни — до дірок.
* — Покірну голову і меч не січе... Повісити!
* Широкоформальний фільм.
* — «Еврика»! — радісно вигукнув Архімед у господарчому магазині.
* На Парнас прагнуть навіть ті, хто досяг Олімпу.
* Скрутив голову своїй лебединій пісні.
* Він був про себе чужої думки.
* Район вічної мерзоти.
* Правила гарного моветону.
* Через цю горілку і вина ніколи випити!
* Із рецензії: «У програмі також виступили кілька маловідомих народних артистів республіки».
* Відомі тропи заводять поезію на манівці.
* Алкоголь справді друг до гроба.
* Дрібниці життя — мікроінфаркти.
* Брехун справді ріже правду-матку.
* Критика згори — крок до звільнення того, кого критикують, критика знизу — крок до звільнення того, хто критикує.
* Наступив на горло власній пісні і сотворив оперу.
* Із рецензії: «Це шедевр художнього убозтва».
* Прокрустове ложе: крісло-диван?
* — Юпітере, ти сердишся? Значить, я неправий...
* — Скажи мені, хто твій друг, і я дізнаюся, хто мій ворог.
* Аспірант: «Я мислю, значить я існую на сто двадцять карбованців».
* Сміється той, хто сміє...
* З місця — в кар'єру.
* Дебютував лебединою піснею.
* Між керівником і підлеглими встановилися сердечно-інфарктні стосунки.
* Мовчазний дурень — то вже розумний чоловік.
* Вивіска: «Хімчистилище».
* З усіх криків моди білі тапочки — справді останній.
* Демагог — той же Демосфен, тільки камінці у нього за пазухою.
* Мене звинуватили в інтимних зв'язках із балериною X. На мій превеликий жаль, анонімка не підтвердилась.
* Думка назавжди заблукала у звивинах його мозку.
* Усі люди брати. Навіть тещі.
* Об'ява: «Батьки до 16 років на фільм не допускаються».
* Упав у щасливе дитинство.
* Наказ: «Забезпечити ентузіазм!».
* Коли наступає склероз, так хочеться поділитися своїми думками!
* Втелющив свої мрії у життя.
* — Так, фальшивлю! Але ж на високій ноті!
* Консерви «Сало туриста».
* Епітафія: «Уперше без співавторів».
* Начальство буває як безпосереднє, так і посереднє.
* Епітафія: «Потрапив під локомотив історії».
* «Користується авторитетом». Це гарно чи погано?
* Фінал футбольних дворових команд: двір ЖЕКу проти королівського двору.
* З анкети: «Освіта — висча».
* Нарешті Фортуна повернула до нього своє розлючене обличчя.
* Тверезо дивився на речі — пропивав їх.
* Із характеристики: «Скромний розумом».
* Писав з принципово касових позицій.
* Відзначилися: пасуть задніх попереду всіх.
* У природі нічого не зникає, крім самої природи.
* Народжені плазувати злітають на дутих авторитетах.
* Він завжди був «за», але не знав проти чого.
* Майстер літературного маразму.
* Акселерація: нетверезий молокосос.
* — Чесно кажучи, я закінчений брехун!
* Вийняв із-за пазухи філософський камінь і торохнув ним опонента.
* Людина глибокої внутрішньої культури. Зовні зовсім не помітно.
* Акордну оплату видумали піаністи.
* Плакат: «Виховуйте алкоголіка власним прикладом».
* Часом корінь зла гніздиться у кроні.
* Дороговказ: «Обережно! Поворот долі»,
* Гнув лінію. А вона була прямою.
* Убитий звуком при спробі втечі з біт-концерту.
* Нема поганих лікарів. Є нікудишні хворі.
* Власну думку мав, але не поділяв.
* Життя дається один раз, зате дитинство — двічі.
* Інколи лаврові вінки слід вручати разом із головою.
* Добро торжествує. Зло діє.
* Некролог — єдиний жанр, де проблема позитивного героя вирішена повністю.
* А чому не зараховують стаж керівної роботи жінкам, які керують керівними чоловіками?
* Дисертація «Аналіз синтезу».
* Його чоло увінчали фіговим листком.
* Інколи замкнене коло — це трикутник.
* Людина честі. Козиряє кожному.
* Думки приходять і йдуть, а дурні залишаються.
* І коли тебе не виносять — погано і коли тебе виносять — погано.

 





ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВИБУХ




Мистецькі маршрути

Оркестр духових інструментів вилетів у трубу.


Осічка сервісу

Двічі дзвонили до фірми добрих послуг громадяни Білий та Міцний із проханням прислати третього. Фірма не виконала замовлення.



Таємниці скіфських могил

Нові розкопки археологів засвідчили, що скіфи мали звичку закладати у свої поховання борони, сівалки, карданні вали та інший реманент до бульдозерів включно.


«Многая лєта»


одержав церковний піп Чортихайло після того, як парафіяни подали на нього в суд за розкрадання церковного майна.


Поради отоларинголога

Не задирайте носа і не чхайте на всіх.


Прогноз погоди

Все може бути.


Світ інтелігентної людини

Гордість мікрорайону сантехнік Вася привселюдно потис руку професору Доброхоту.


Драма на шосе

«Жигулі», керовані недосвідченим водієм, наїхали на штангіста Бетонюка. Потерпілий відтранспортував залишки машини до найближчої автомайстерні.


Лісова пісня

Змалку полюбив ліси Іванко Бовт. Зі своєю супутницею бензопилою він щоденно виконує норми на 130—150 процентів.


Дивовижне поруч

Чоловіка, який затримався на півдорозі між роботою й домівкою, дружина знайшла у бібліотеці.


Відпустка з прибутком

Зі свіжою копійкою закінчує кожну відпустку службовець Непочатий. Двадцять вісім пляшок з-під горілки забезпечують йому 5 карбованців 60 копійок прибутку.


Творче горіння

У пориві каяття письменник Н. спалив рукопис свого роману, що вийшов у світ стотисячним тиражем.


Маленькі хитрощі

Запізнення на роботу ви можете пояснити відставанням вашого біологічного годинника від середньоєвропейського часу на 10—15 хвилин.


Дипломатична кухня


Лорд-міністр Чайнворд дав обід на честь принца Какао-Фрі, який прибув з неофіційним візитом. Принц обід узяв і відповів вечерею. Теж смачно попоїли. На цьому візит завершився.


Із компетентних джерел

нам повідомили, що нічого такого не знають і не відають.


Крилатий трудівник

У понеділок увечері громадянин Вмочений вилетів із роботи, а вже у вівторок по обіді благополучно приземлився в сусідній установі.


Подарунок читачам

Упродовж десяти років не видали жодної книжки літератори А, Б та В. «Це наш гідний внесок у розвиток красного письменства», — заявили вони.


Їм працювати поруч

Найбільша кількість абітурієнтів — по тридцять чоловік на місце — зафіксована у торговельному та юридичному інститутах.


Творчі плани

— Над чим ви нині працюєте? — спитали багатожанрового літератора А.

— Як завжди, над собою! — відповів той, масажуючи ліву ногу.


Народні прикмети

Якщо ваша дружина встала з лівої ноги, чекайте на грозу.


Анонс

Дивіться новий художній фільм «Діти до шістнадцяти років». Дітям до шістнадцяти років дивитися фільм заборонено.


Світовий стандарт

Фабрика «Шийпром» створила костюм, який не поступається кращим зразкам із колекції Крістіана Діора. Директор фабрики сердечно подякував за цінний подарунок до дня свого народження.


Незавершене будівництво

Спорудження золотих воріт на власній дачі почав діловий громадянин Вушлий, а припинили будівництво представники ОБХСС.


Критика діє!

У відповідь на слова критика X про те, що в останніх творах поета V та романіста S поряд із незаперечними досягненнями є незначні недоліки, поет і романіст рознесли вщент увесь літературознавчий доробок критика.


Лист покликав у дорогу

Отримавши виконавчого листа на сплату аліментів, громадянин Цнотливий відбув у невідомому напрямку.


Аутотренінг

Знайшов себе у чужої дружини психолог Непромах.


Прогноз погоди

Циклон та антициклон зіштовхнулися в Середземномор'ї. Нам від цього не холодно і не жарко.



Благородний акт

Після банкету, який дав директор гастроному Пройдис на честь ревізора Віта, останній записав в акті ревізії: «Порушень правил торгівлі не виявлено».


Естетику — в життя

На фасаді готелю «Євразія» з'явилася тріщина. Неподобство усунено. Тріщину закрило панно на тему: «Будівельники! Підвищуйте якість робіт!»



Виправився


після обговорення на товариському суді громадянин Навкулачнюк. Він кинув пити, кинув курити, кинув дружину.


У світі тварин

Зграя мавп подряпала наглядача зоопарку, коли той спробував винести з клітки торбинку з бананами. Розумним тваринам суворо зауважено.


Прогноз погоди

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...

 





КАЖУТЬ ЛЮДИ, КАЖУТЬ...




ХІПІ МИМОВОЛІ

Якось в місто із села
Бабця завітала
І в патлатого «орла»
Чемно запитала:
— Синку! Вибач і прости,
На Хрещатик як пройти?
Тутки хідників ген-ген,
Заблукать боюся... —
Їй на те абориген
Цідить межи вуса:
— Не синок я, а чувак!
Ви з пампасів, бабо, так?
Як прокоцать на Брод-стріт,
Білая вороно,
Ви, пардон, візьміть одвіт
У центуріона. —
Бабця з почуттям вини
Підійшла до старшини.
— Слухай, синку... Ні — чувак!
Попросю пардону!
На Брод-стріт прокоцать як,
Мій центуріоне? —
Зсунув з дива набакир
Страж закону шапку
Й каже:
— Гріх в твої роки
Хіпувати, бабко!




КОНІ НЕ ВИННІ

Аж стугонів від збіжжя
Важкий старезний віз.
А кінь кректав з напруги,
Той віз нагору віз.
Ще дядько гейкав-нукав,
Воно йому не лінь.
— А трясця вашій мамі! —
По-людськи скрикнув кінь.
А дядько з того дива
Хреститися поліз:
— Таке уперше чую!
— Я теж! — промовив віз.
Народну давню притчу
Я вам переповів,
Бо вистача й донині
Аналогічних див.
Бува, трудяга тягне,
Як кінь, доручень віз,
А тягне — ще вантажать,
Мовляв, не візьме біс!
А потім здивування,
Як він підупада
Й в прощальному іржанні
Копита відкида.


БУКІНІСТИЧНЕ

Чимало викликає дум
Книжковий бум, книжковий бум...
І от за детективні лишки
Мені віддав він Буало,
А потім лицар ощадкнижки
Показував своє кубло:
— Все в стилі ретро, не халтурно,
Все в килимах — персидський рай!
Ото обставились культурно,
Тепер культуру подавай!
Щоб нас міщанство не приспало,
Книжковий потрусив товчок,
Дістав якогось Ювенала
Та ще Марка, який Вовчок,
І Занда взяв, которий Жора,
Теж палітурки — красота!
І про рейтузи Піфагора,
І щось французьке про кота.
Ти бач, як в кришталі відбились
І Гоголь, і Арістофан?
А щоб, бува, не запилились,
Усіх заклеїв в целофан.
Стоїть він, імпортом цілований,
На лобі — бездуму печать.
А в саркофагах полірованих
Безмовно класики кричать.


НАТУРАЛІСТИ

Метр сотворив
Автопортрет:
Зір полум'яний,
Рух вперед,
І чуб,
І горда голова,
І пензель —
Творча булава.
Найоб'єктивніші
Знавці,
Що з вулиці
На виставці.
Метр дочекався
Їх реприз:
— Поглянь на очі!
Мабуть, шиз!
— А чуб,
Неначе помело.
Ще й карк
Судомою звело.
— А як за пензля
Ухопивсь!
— Триматись мусить,
Бо напивсь.
— Як на долоні
Вся натура...
— І справді —
Зла карикатура!


ДІАЛОГ ПРО РУКУ

— Не гріх, коли «рука»,
І владна, і легка,
Підштовхує угору
Свояка.
Тут інше, мабуть,
Варто осягти:
Що та «рука»,
Як безголовий ти?
— Ні! Саме дурень
Добре розуміє,
Що без «руки»
Він місця не нагріє.
І лиже руку (й інше)
Без думок,
Бо голова — бери
Й теши кілок.
А вилізе? Хіба
Його рука
Розумного потягне
Свояка?
На це не сподівайся
І на мить —
Хто схоче власну
Дурість відтінить?
Які жнива —
Вирішує сівба:
Протекції лише
Папуг леліють.
Тягло й причеп —
Вони брудні оба,
Як руки ті,
Що одна одну миють.


СПОРТИВНЕ

Всім програвав
Хокейний клуб «Маяк».
Отож на нього
Вішали собак.
Хотілось вигравати,
Але як?
Вирощувати власний
Молодняк?
Є вихід!
Дальні Лебідь, Щука й Рак
В хокеї, кажуть,
З'їли сто собак.
Нехай відкриють
Перемог парад!
Зібрали поодинці
Трійку дужу:
Ширяє Лебідь,
Рак повзе назад,
А Щука зовсім
Сіла у калюжу.
Виймали шайби
Зі своїх воріт,
Сухі голи
Варяги рахували...
Фізкульт-привіт!
Хоч баняком об лід —
Ото вже дров
І ключок наламали!
Себе зганьбили
Лебідь, Щука, Рак,
Ті аси, що зреклись
Своїх пенатів...
А ще на кого
Вішати собак,
Коли у нас
Немає меценатів?


ОТО НАЖЕНИХАВСЯ

На прадідівській пічці
Пригрілися старі...
Надворі хуга свище,
Гуде у димарі.
І порожньо в світлиці,
В дітей свої діла —
Вивчають у столиці
Міграцію з села.
— А пам'ятаєш, — голос
Старенька подала, —
Як люта сніговиця
Нам маєм розцвіла?
Кахикав ти під тином,
А я крізь гострий сніг
Летіла до багаття
Гарячих рук твоїх.
— Було, було, старенька! —
Заворушився дід.
— А чом не повернутись
В меди далеких літ? —
У чоботи влізає,
Прикрився кожухом...
— Ти... теє... не барися,
Як шкрябну під вікном. —
У віхолу виходить,
Що відьмою луна,
Шкребе здубілим пальцем
Жовтавий лик вікна.
Вже насправжки кахика,
Ногами дріботить...
Не поспіша старенька
Згадать солодку мить.
Вже поперека ломить
Підступний сніговій...
— Ото наженихався! —
Бурчить під ніс старий.
Бурчить і повертає
У теплий хатній рай,
А на печі куняє
Розчулена стара.
— Чого ж ти не виходиш? —
Дід мовив, сопучи.
— А мати не пускають, —
Почулось на печі.


БАЙКА ПРО БАЙКУ

У пошуках життєвого сюжету
Один Байкар заглибився в газету.
Він повсякчас сповідував «живинку»
І стиль гострив у гущі мас. На ринку.
Хвала! Усіх, включаючи Езопа,
Переспівав. Бо голова! Не знаю,
Як з байкою упоралась Європа,
А в нас дорога байці, як до раю.
Ну, закидали, правда, щодо тем.
— Всі теми вічні, тут нема проблем, —
Відповідав Байкар. — Я дух часу
Донести маю. Маю й донесу!
Знайдіть в Гребінки слово «автокар»,
Чи візьмемо для сміху Лафонтена,
У Лафонтена термін є «антена»? —
Як не крути, кругом правий Байкар.
Коротше, жанр від нього багатів,
Байкар, само собою, й поготів.
Тверділа в образах новітня мідь:
Осел — заочник, футболіст — Ведмідь,
Лев — бюрократ при чині, Вовк — «хіпак»,
Косий — трамвайний заєць і пияк.
У Рака — рак, Кіт наплодив сиріт,
Свиня — свиня, цабе вусате — Кит,
Бо зобижать Планктон — то моветон,
В Дельфінів міг розвинутись Планктон.
Шпиг Алігатор... Гена-Крокодил
Його накрив і вибиває пил.
Лисиця — вертихвістка не проста,
Кріль — то студент без жодного «хвоста».
Ну, Мавпа... Та співає про красу...
Стоп! Наш Байкар намацав дух часу:
«А Качечка випливає
З Качуром за ними,
Про Хімію розмовляє
З Дітками своїми:
— Ой, не пийте цюю воду
Діти — наші квіти,
Злив Шакал із хімзаводу
Хлорвінілгідриди.
За «художества» такі
Вже догани мало!
Діткам непереливки —
Річечка пропала... —
Нарконтроль гряде!
Мораль: Нам губителів не жаль!»
Мораль?
Мені сучасну байку жаль,
Бо епігонство відкида мораль.


ПРОМІНЬ

Час і простір. І людина.
Що людині треба?
Волі треба. Хто без волі
Думає про небо?
Рідне поле. І людина.
Що людині треба?
Праці треба.
Хто без праці
Доторкнеться неба?
Світ і всесвіт. І людина.
Що людині треба?
Пісню треба, що єднає
Землю, душу, небо.
Ну, а сміх, як промінь сонця,
Теж людині треба —
Не сміється сонце в небі
І не гріє небо.


ЗНАЙШЛА ЧАС!

Липень...
Лупить без утоми
Сонячний батіг...
Я доплентався додому,
В холодку заліг.
Хоч би протяг!
Бо конаю,
Піт потьмарив зір...
А дружина не зважає
І жене надвір.
Спека
Африканська дмуха,
Я позбувся сил.
А жона сичить над вухом:
— Винеси!
Я стогну:
— Така задуха,
Дай спочить хвилинку... —
А вона дзижчить, як муха:
— Винеси ялинку!


ВАРІАНТ ДАВНЬОЇ БАЙКИ

Синиця море
Запалить схотіла...
Склав резюме Баклан:
— Нехитре діло!
Вже скільки літ
В цілющу нашу воду
Мастило ллють
Із авторемзаводу.
На пляжі дикий кемпінг
Виник нині —
Пливеш як не в мазуті,
То в бензині.
Тож запалити море
Всім з руки...
І відібрав в Синиці
Сірники.


ПОМСТА

Сторонній молодиці
Сторонній чоловік
На приступці трамвая
Піднятись допоміг.
Зненацька молодиця
Підскочила, мов біс,
І тицьнула правицю
Інтелігенту в ніс.
У того — юшка з носа,
А дама, люта вкрай,
Влетіла до трамвая,
І покотив трамвай.
А скривджений шукає
В плащі носовичок,
А поруч співчуває
Школярик-малючок.
— Не плачте! Об цю злюку
Спіткнувся я до вас,
Мені скрутила вухо,
Та відплатив я враз!
І знаєте, дядюлю,
Яку я штуку втнув?
Її ви підсадили,
А я її вщипнув! —
Знов вухо малюкове
Бере важка рука...
Школярик зойка з болю,
А в дядька біль стиха.


ДЕЛІКАТНИЙ ПОКУПЕЦЬ

У Львові на риночку
Господар торгував.
Він свинячі писочки
Рядочком та ладочком
На лаві розіклав.
А як ціну накинув,
Від люду вчув тоді:
— Не варті й половини
Ті лишки від свинини,
Ті голови худі... —
Став ґазда червоненький,
Подібний до борщу:
— То ви такі гарненькі,
Як свині на дощу!
Ні, вмію я глядіти
За свиньми, за свома!
Вони мені, мов діти,
І порчі в них нема!
Голівки, як з колиски,
Мов мальви на воді!
То в вас свинячі писки
І голови худі! —
Ту чергу наче змило.
Хто схоче слухать це?
Лиш хлопець захмелілий
Наблизився несміло,
Почухав ближнє рило
Й спитав: — Почім лице?


У ЗООПАРКУ

Зоопарки успіх мають —
Людно день у день.
Люди звірів розглядають,
Звірина — людей.
Якось, в пошуках гостинців
Обійшовши круг,
Опинився у звіринці
Літній поліщук.
Похвалив піжаму зебри,
Подражнив вовка,
По-хазяйськи мацав ребра
Поні-лошака.
Про верблюда думав гарно,
Бо не п'є, не їсть:
— Їх на ферму б, на товарну,
От настала б жисть!
Оленятам повну жменю
Печива віддав,
Співчував рогам оленя —
Кума пригадав.
Взнав, що крокодила дітки
Лупляться з яєць:
— Їх під квочку — і сусідку
Виправить правець!
Раптом за бетонним тином
Виник пагорб-слон.
— Треба мать на цю скотину
Добрий раціон!
Кажуть, їсть мішками крупи,
Фрукту надурняк,
На закуску, кажуть, лупить
Двадцять батон як!
Та хіба він може вперти
Тих харчів напасть?
— Може! — наглядач підтвердив.
Та хто ж йому дасть?