КУЩ Павло

Kush003

КУЩ Павло Вікторович

 

Народився 21 вересня 1962 року в селищі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Шевченка(1989 р). З вересня 1991 року – власний кореспондент газети «Україна молода» по Донецькій області. У 1998-2000 рр. працював кореспондентом газети «Голос України». З жовтня 2009 року – власний кореспондент газети «Урядовий кур'єр». З червня 2007 року - відповідальний секретар Донецької організації НСПУ. 29 вересня 2011 року обраний головою Донецької організації НСПУ.

Прозаїк. Автор збірок гумору та сатири «Вечори на хуторі без «Тропіканки»(1999р.), «Нові пригоди Анжеліки»(1999), «Комарські острови»(2003), «Вогняна Земля»(2006), «Братани по розуму»(2011) та пригодницьких повістей для дітей «Далі буде»(1999), «Ревин хутір»(2004), «КотоВасія»(2006, 2007), «Нявмуар-р-р-ри, або На третій від Сонця»(2011).

Лауреат обласних премій імені Павла Байдебури, імені Григорія Кривди, загальноукраїнського конкурсу політичної сатири «Золота ратиця», всеукраїнського конкурсу на кращі твори для дітей«Золотий лелека», регіонального фестивалю-конкурсу «Книга Донбасу», переможець творчих конкурсів на краще гумористичне оповідання журналу «Перець» та газети «Веселі вісті». Лауреат премії імені Остапа Вишні.

Член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України.

м.т. 0505928275

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

 

БЕРЕЖЕНОГО БОГ БЕРЕЖЕ

Новорічний репортаж

 

Мугикаючи собі під ніс: «У лісі, ой, у темному, де ходить хитрий лис» я човгав зношеними валянками до сусіднього під+їзду. Та й сам собі в цей момент здавався дуже хитрим-хитрим. Бо ідея нарядитися Дідом Морозом і мати з цього певний зиск – ту ж чарку на вдячність за привітання, була безпрограшною. Давно відомо – хлібосольні господарі, як правило, так напувають Діда Мороза, що бідолаху потім везуть додому на санчатах.

Це раз. І два – якщо категорично відмовитися від вживання оковитої, то вдячність за поздоровлення можна брати грішми...

- Хто? – почулося з-за дверей першої квартири.

- Дід Мороз! – бадьоро притупнув я валянками. – Привітання вам приніс...

- Ще невідом, що ти приніс, - єхидно зауважив голос по той бік дверей. – Ану зізнавайся, старий: що в тебе піж кожухом – обріз чи балончик із сльозогінним газом?

Такий холодний прийом не міг не спантеличити, і я позадкував від негостинних дверей.

Та це, виявляється, був тільки початок, і за наступними дверима мене зустрічали аж ніяк не краще.

- Я купаюсь!

- Чорти тебе тут носять!

- Самі старцюємо по вихідних...

- Ось як зніму зараз зі стіни мисливську рушницю – не знатимеш якою дорогою втікати!

- Ідіть у 15-квартиру. А в нас нічого немає...

- Бреши, бреши. Хіба я Дідів Морозів не бачила! Я саме таку каструляку окропу приготувала. Тільки сунься! Буде тоді тоді і Мороз, буде і відлига...

- Відійди від дверей на один крок. Покажи посвідчення. Немає? Тоді відійди ще на три кроки, поклади руки на потилицю і кажи своє привітання. А потім катай звідси, поки трамваї ходять.

- Щас відкрию! Ось тільки сокиру догострю...

- Алло, міліція! Тут якийсь перевдягнений під дверима стовбичить. За дурників нас має чи що? Хоче, щоб двері відкрили. О! Стоп! Здається, трохи схожий на того, що по телевізору казали, ніби розшукується. Скільки за нього винагорода? Ей! Куди ти побіг? Стій!..

І лише в одній квартирі мене зустріли більш-менш гостинно.

- Зйди на поверх нижче, а я поки склянку за двері виставлю. Та коли вип+єш, порожню тару біля дверей залиш. Чуєш?

І не тільки чую... Бо з півгодини довелося переконувати свою дружину, що це не підозрілий Дід Мороз, а я власною персоною повернувся із непевних заробітків...

 

 

Б Р А Т А Н И   П О  Р О З У М У

 

У колгоспі «Таке життя» чергові кадрові зміни. Ще навесні тут відмовилися від посади завскладом паливно-мастильних матеріалів і водночас заправника.

А навіщо, питається, він здався? Пального все одно катма.

Зате натомість тут ввели нову штатну одиницю. Звуть цю посаду по-різному. Одні – інженер-астронавт. Інші – заступник голови по роботі з інопланетянами. Та не в назві суть. Головне, що тепер справи пішли веселіше. І віджнивували в колгоспі вчасно, і відсіялися. Бо немає ніяких перебоїв із пальним.

Інженер-астронавт, він же заступник голови по роботі з інопланетянами Семен Капля довго не погоджувався ділитися досвідом. На всі одноманітні запитання, звідки ж взялося пальне, знай собі недбало кидає:

- Інопланетяни позичили.

А то взагалі починає відверто глузувати:

- Як це звідкіля взялося? Звичайно, держава, спасибі їй, виділила...

І тільки перегодя він під великим секретом таки розповів ось таку історію.

- Ми саме домолочували пшеницю у Кальміусі, як закінчилася солярка. Да... Лайками ділу не поможеш, бо ще день-два і геть пшениця обсипеться.

А по шосе в цей час автомобілі туди-сюди. Сюди-туди. І переважно іномарки.

- Ех, - сплюнув у той бік Василь Плахта, - нам би їх солярку!

А що? Задумався я тоді кріпко над його словами. Бо іномарки, що працюють на солярці, хто здебільшого має? Отож... А якщо для діла трохи в них «позичити»?

Поділився я тоді такими намірами із головою правління.

- Здурів, чи що? – обурився він спершу? – Чи перегрівся біля комбайнів?

Але потім погодився. Мовляв, дій, але під власну відповідальність. Я, каже, до цієї «самодіяльності» ніякого відношення не маю. І не чув про неї, і нічого не знаю.

Раз так – то нехай буде так.

Підібрав я хлопців підходящих. Екіпірувалися відповідно. Темні комбінезони одягли, мотоциклетні шоломи, протигази. Все як треба!

Ще завидна підпиляли дві верби край дороги у безлюдній Кутяковій балці. А як стемніло, засіли й чекаємо.

Ну, там «Запорожець» спершу проторохтів. А потім нарешті – іномарка. Летить і музика гримить, аж луна йде поза гаєм!

Пора! Рипнула верба протяжно і слухняно лягла впоперек дороги. Загальмував неборака, а позаду ще одне дерево вже дорогу перегородило.

Власник авто хутко оцінив ситуацію.

- Братани! – вицокує зубами. – Ви від кого? Від Толяна?.. Чи від Паштета?.. Та нема базару – все ваше... Беріть...

Тицяє тремтячими руками нам пузатий гаманець, знімає з шиї масивний золотий ланцюг, а з рук – годинник та персні.

- Братан, - тоді поважно кажу крізь протигаз, - тебе вітають братани по розуму із планети Напетс! Чув про таку?

Він перелякано киває головою: мовляв, авжеж, чув, чув...

- Ти, братан, - веду далі, - перший, хто запропонував нам свою допомогу.

Бачу, він, стерво, не дуже вірить, та все ж продовжую:

- Он там стоїть наша міжзоряна колимага із порожніми баками... Будь братаном по розуму – відлий нам пального. Бо, гадом буду, не дотягнемо до сузір+я Тверезих Котів. Це ліворуч від Чумацького Шляху.

А тут ще й Микола Ревун підпрягається.

- Ми, - каже, - на Марс заскакували за яблуками і трохи не розрахували

- Круто! – белькоче власник іномарки і знай штани мокрі обсмикує. – Конкретно, братани по розуму, все ваше...

Ну все, то й все. Залишили ми йому в баці солярки, аби до міста вистачило доїхати, і він помчав сушитися.

А далі діяли за тим же сценарієм. За ніч зупинили ще з десяток іномарок. І ніяких відмов від їх власників. Деякі «братани по розуму» ще й сфотографуватися з нами хотіли. А окрім солярки пляшки з горілкою презентували. Гостинець, значить, від землян.

І що цікаво – розповідям тих, кого ми вночі перестріли, ніхто не повірив. Бо байки про НЛО вже у всіх у печінках сидять. І отим потерпілим «братанам» тільки традиційно радили – мовляв, пити треба менше. Тоді й не ввижатимуться прибульці, які прохають пального для своїх міжзоряних колимаг.

 

 

В І Я Л Ь Н Е    З А Т Е М Н Е Н Н Я

 

... Темрява накрила рядном селище якраз посеред невеличкого банкету у маєтку Семена Дзиги. Публіка зібралася на вулиці імені Дем+яна Бєдного для святкування Дня працівника торгівлі своїм тілом і після відключення електрики дуже перенервувала. Хоча спершу непроглядну темінь сприйняли як розвагу та романтичну пригоду.

Панікувати почали трохи пізніше. А ви б не репетували? Четверо застряли у ліфтах помешкання між третім і четвертим поверхами. Причому один із потерпілих залишився наодинці без мобільного телефону і охоронців... Неважко здогадатися, півгодинна відсутність зв+язку із навколишнім світом коштувала нещасному раньої сивини та підмоченої(у прямому розумінні) репутації...

А от гості, які саме мандрували ескалатором до більярдної на другому поверсі, відбулися тільки невеличким переляком. Бо зуміли зібрати докупи кмітливість та винахідливість, помандрувавши нагору пішки. При цьому підбадьорювали себе прокльонами на адресу енергетиків і міцно трималися за руки. Саме тому ніхто не заблукав.

Гірше було тим, кого темрява застукала у зимовому саду та басейні. До берега таки допливли усі, однак рівень води у штучній водоймі істотно піднявся.

Що стосується зимового саду, то тут було зовсім як у лісі. Навіть гірше. Екзотичні звірі, завезені господарем звідусіль, дуже зраділи темряві та можливості пополювати на роззяв. Там тигр подав голос, бо враз згадав, що ще не вечеряв. Та лев позіхнув. А десь неподалік гучно клацнув щелепою алігатор. Тому й не дивно, що любителі садових прогулянок наввипередки кинулися до дерев, де вирішили пересидіти отаку халепу.

Коротше, настрій у всіх став нікудишній, і свята мов і не було. А тут ще й динамік чогось озвався:

- Увага, увага! Балакає з вами районна електропідстанція. Ми, мешканці села Заможне, захопили підстанцію. І тепер увімкнемо струм аж після того, як нам виплатять заборговану за дві п+ятирічки зарплату!..

Уявляєте стан ув+язнених у ліфтах? А отих, хто за гілки екзотичних дерев з останніх сил тримаються?

Зате Дзиґа пожвавішав.

- Щас, блін, розберемося! – бадьоро гукає. – Знайшли лохів!

Заскочив у автомобіль, за ним слідом ще з десяток лобурів – і всі гайда до підстанції.

Так і є. Забарикадувалися у приміщенні кілька селян і тепер на нервах грають. Не погоджуються увімкнути струм ні за які обіцянки. Навіть на попереджувальний постріл із гранатомета вгору не зреагували. Давай їм платню – і край!

Помчали тоді гевали на чолі із Дзигою до керівника сільськогосподарського підприємства і відразу за петельки.

- Ану гони, блін, зарплату! Бо сам знаєш, що буде!

Та той тільки безпорадно розвів руками: звідки?..

А тут нова халепа. За відсутності струму навіть праску нагріти неможливо. Бо не на вогнищі ж підігрівати робочий інструмент. Тому чоловіча розмова з головою не вдалася А раз так, подалися на розшуки районного керівництва. Знайшли й почали соромити:

- Що за базар в натурі? У вас совість є?

Мовляв, ви тут в теплі та з електрикою розкошуєте. А ми? Праски тепер на брухт здавати чи що? Коротше, ніяких тобі умов для нормальної роботи...

Однак навіть погрози поставити районне начальство на «лічильник» не подіяли. Керівники на те й вчилися, аби знаходити купу причин, якими пояснювати свою власну безпорадність.

Плюнув Дзиґа тоді на дипломатичні переговори й помчав додому. Бо отих у ліфтах та на пальмах треба виручати. Поторгувався з сільськими терористами й виторгував у них п+ять годин світла аж до самого світанку. За це заплатив їм готівкою зарплату за п+ять місяців. За три борги і за два – наперед.

- Оце вперше і востаннє! – сердито буркнув.

І справді платити далі він не збирався. Бо вже наступного ранку біля маєтку на вулиці імені Дем+яна Бєдного почалося зведення власної електропідстанції, яку охрестили «Дзигагес». Її власник підрахував, що це задоволення обійдеться значно дешевше, ніж ганятися за терористами, які взяли моду відключати електрику під час застілля.

 

 

В У Л И Ц І   Н А В І Ш Е Н ИХ   «Л І Х Т А Р І В»

 

... Незнайомою дорогою йшов я мовчки. І була вона, як співається, непривітна й мовчазна. Тільки електродроти виспівували над головою. Раптом, коли попереду вже заблимали вогнища населеного пункту, в посадці затріщали кущі й навперейми мені кинулися дві тіні.

«Кабани», - притьмом обпекла думка. І вона ж змусила подбати про різке збільшення швидкості пересування. Коротше, я щодуху дременув з цього місця. Та не встиг навіть розігнатися, бо вже чиясь рука схопила за комір, а в бік вперлося щось тверде. Опустив очі донизу й мало не обімлів – вила!..

- Швидко побіжиш – повільно понесуть! – повчально процідив крізь зуби неголений чолов+яга у вушанці та залатаній куфайці.

Такому штрикнути тими ж вилами – раз плюнути. А його напарник теж часу не гаяв, бо нишпорив у моїй сумці та вивертав кишені.

- Нічого немає, - розчаровано скривився він. – Може, це не той?

- Не той, не той! – зрадів я, бо почав здогадуватися, що «народні месники» пантрують тут на заможних перехожих. – Я, хлопці, бідний, як церковна миша. І зі своїми статками теж скоро вийду на «велику дорогу» і складу вам компанію. Візьмете?

- Всі ви «не той»...- буркнув дядько, озброєний вилами. – Ану, йти за нами. Розкажеш там, що за птах.

Повели мене ледь помітною стежкою в лісопосадці, що невдовзі вивела на галявину, освітлену вогнищем. Полум+я багаття весело лизало підвішений казанок, у якому щось апетитно булькало. А поруч до вогню простягли руки якісь люди. Ого-го, скільки їх тут! Цілий загін: чоловіки, жінки і навіть діти. І всі вони озброєні вилами, сокирами, молотками, косами, батогами, а то й просто ломаками. А згорблена бабуся міцно тримає рогача, яким колись чавунці з печі виймала. Попадись таким на незнайомій дорозі...

- Ось, - підштовхнув мене вперед конвоїр. – Інструменту катма, але йшов і задирав голову вгору. Мабуть, шпигун. Тобто «навідник».

- Та я ж на зірку дивився! – долучаюся до розмови й собі.

- Всі ви на зірку! – не приховував неприязні «вилоносець». – Та за таку зірку матимеш у боці дірку! – скаламбурив він на втіху всіх присутніх. – Ну, розповідай, чого біля лінії тинявся?

Довелося підкоритися. Хоча що тут ще розповідати? Їхав електричкою, зійшов на станції і, як порадили, пішов цією дорогою. Навпростець. А мандрував до приятеля на іменини. Он у сумці подарунок і підписана листівка. Можна перевірити...

Втім, невідомо, чи повірили ополченці цій невибагливій і одночас дуже правдивій розповіді. Бо з боку шляху несподівано почувся різкий і зовсім не художній свист. Потім ще один. Почувши цей умовний знак, всі схопилися за зброю й погупотіли до дороги. Тільки кущі затріщали і загуділо за ними!

... Ось у таку халепу нещодавно був потрапив один із моїй приятелів на околиці провінційного міста Д.

А інший мешканець цього ж містечка натерпівся ще більшого страху. Повертався ввечері додому і раптом повз нього із лайками та прокльонами вулицею промчав натовп розлючених людей, озброєний, як за часів Коліївщини, всім, що під руку потрапило.

Чолов+яга кілька днів після отієї вечірньої пригоди не вживав спиртного. Бо вже, сердешний, подумав, що ото у вигляді гайдамаків до нього «біла гарячка» завітала. Зітхнув він із полегшенням аж після того, як дізнався: то був звичайний «контрудар» мешканців вулиці по знахабнілих металозлодіях. У місцевої влади, як правило, руки не доходять до цих типів, які геть розперезалися і цуплять елктродроти прямо із стовпів. І тому, аби район не залишився без електросвітла чи зв+язку, тут створили загін самооборони, що захищає електрику в помешканнях.

Захищає, вішаючи солідні «ліхтарі» під очима спійманих злодіїв.

Відтак, перед безпорадною місцевою владою стоїть дилема: або силоміць подужати «металістів», або й самим іти в ополчення. І тому місцеві жителі вже морально готові до того, що невдовзі вулицями гасатиме хтось із керівників – розхристаний та з вилами в руках. А що, питається, залишається робити?..

 

 

Д Е Н Ь  К О Н С Т И Т У Ц І Ї

Патріотично-фантастичний бойовиченко

 

Ще й чорти навкулачки не билися, а майже вся Хомівка знала, що цієї ночі у Семена Беца інопланетяни викопали геть всю картоплю.

Взагалі «біла гарячка» серед чоловічої половини села – не рідкість, бо навідується до них частіше листоноші. Та вже закодований Семен був позбавлений алкогольної залежності та її наслідків, і йому повірили. Тому на відчайдушне репетування та заклик про допомогу збіглося немало односільчан. Однак побачене ними власними очима дуже остудило їх бойовий запал. І сільські ополченці вже були не проти запити мирову з прибульцями.

А побачили вони наступне. Посеред городу вгрузла у грядку приплюснута смугаста куля, розміром з двоповерховий особняк.

- Оце жук! – спантеличено пошкріб потилицю хтось із односільчан. – Жучище! Бач, нажер черево на Семеновій картоплі.

На цей невимушений жарт тоді не звернули уваги. І даремно. Бо літальний апарат і справді формою та кольором дуже нагадував колорадського жука. Та й потяг до картоплі був таким же – грядками, немов бульдозер пройшовся. А всі недотруєні та недозбирані Семеном жуки дружно зібралися біля кулі і зловтішно перешіптувалися. Мабуть, вирішували, кому саме з них належить честь тримати традиційні хліб-сіль.

Семен вже був зібрався покарати лайками й чобітьми несанкціоноване зібрання шкідників, однак не встиг. А через мить він вже шкодував, що взувся у таку непридатну для швидкого бігу взувачку. Бо люк незвичного літального апарату відчинився і звідти почали воповзати здоровенні колорадсткі жуки. Кожен завбільшки з гусеничний трактор...

Остання деталь виявилася вирішальною і мешканці села дременули із швидкістю розмноження ненажерливих шкідників. Притьмом дременули не тільки з городу, бо зголоднілі після довгого перельоту прибульці взялися так вгамовувати апетит, що сільчанам довелося ретируватися й з всього населеного пункту.

... Президент держави того вихідного був у гарному гуморі. Ще б пак! З самого ранку, ще не снідаючи, він встиг підстригти весь зелений моріжок на дачі. Охоронці аж упріли, водячи головами з краю в край трав+яного газону та очікуючи завершення зелених жнив. Та натомість дочекалися іншого – не забарилося повідомлення про те, що колорадські жуки зжерли одне з сіл і тепер розповзаються по всій окрузі.

«Тверезий спосіб життя нам тільки сниться...» - подумки саркастично посміхнувся глава держави, але попросив уточнити химерне повідомлення. А вже через якісь кілька хвилин стало відомо про безліч подібних «гарячих точок», які водночас з+явилися по всій-всій планеті.

Неповоротні прибульці, безперешкодно приземлившись у кільканадцятьох місцях планети, чимдуж почали вгамовувати свій апетит – жерли все підряд. Причому сумнозвісна ненажерливість звичайних земних любителів картоплі це ніщо у порівнянні з космічними ненажерами. Адже в одному місці Землі вони навіть не вдавилися Великим Китайським муром, схрумавши його до останньої крихти. А в іншому трикляті не луснули після того, як зжерли колись непрохідні джунглі. І, само собою, п+явки їх не спили, коли вони вихлебтали майже до дна колись повноводну Амазонку.

А ось у державі, про яку йдеться, залітні жуки-гіганти поставили під загрозу не тільки проведення жнив(з+їли трактори, комбайни та всю іншу зенозбиральну техніку), а й відзначення першої річниці Конституції. Тому й не дивно, що кожного наступного дня помітно змарніла й схудла Руслана Писанка повідомляла не прогноз погоди, а швидкість пересування ненажер.

Особливо землян вражала й лякала невразливість агресорів. Що тільки не перепробували збройні сили всіх континентів, намагаючись зіпсувати диво-апетит загарбникам! Всіляку отруту, гази, снаряди, бомби, ракети, лазери, ультразвук – все марно, а отже прибульці дедалі впевненіше окуповували планету.

І раптом надзвичайна подія! Біля села Бедзівка на Н-ському напрямку потвори були зупинені. Це не вкладалося в головах, але факт залишався фактом і тому всі світові інформагенства повідомили цю сенсаційну новину. Про сам секрет унікального успіху поки вперто замовчували. І не тому, аби не вибовкати військову таємницю, а тому, що просто було невідомо - що ж саме сталося під Бедзівкою.

А було так. Рухаючись бойовим порядком до лісопосадки і з+їдаючи все на своєму шляху, гіганти зненацька заклякли. Потім постояли-постояли і почали помалу задкувати. А затим узагалі кинулися панічно тікати від небезпечного місця. А на місці бою, якого, власне, й не було, конали у конвульсіях з десяток донедавна невразливих потвор.

Розвідка, яка оперативно прибула, аби з+ясувати феномен, спершу не знайшла жодних слідів застосування секретної зброї. І тільки перегодя в лісопосадці натрапили на абітурієнта Х., який лежав голічерева і, готуючись до вступних іспитів, вголос зубрив Конституцію України.

- Трясця його матері! – зі смаком вилаявся один із генералів, коли йому доповіли про результати розвідки і натякнули на рушійну силу основного закону. – Та не може такого бути! Весь останній рік тільки й чути розпатякування про недієвість Конституції та її неспроможність! Не морочте мені голови. А з отією книжечкою знаєте, куди сходіть?

Куди саме, він не уточнював. Утім, всі й так здогадалися. Тому генерала за поразницькі настрої розжалували в полковники й відрядили на земляні роботи - рити протижукові рови. А щодо диво-зброї, то таки вирішали спробувати. Бо відступати нікуди і нема коли – попереду День Конституції. Отож, отримавши «добро» від президента та Верховного Головнокомандувача, ризикнули випробувати чудернацьку супер-зброю.

Протижукова батарея – кілька відчайдушних сміливців з примірниками Конституції – замаскувалися в буряках на шляху просування колони ненажерливих потвор. Ті, нічого не підозрюючи, наближалися ближче, ближче, ближче...

- Вогонь!!! – нарешті гаркнув командир довгоочікувану команду. – Тьху! Я хотів сказати: читайте вголос!..

- Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом! – голосно закричав перший з «артилеристів».

І пішло...

- Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім+ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло!

- Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом!!!

- Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата!

- Законом гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції!..

А залп, тобто коли всі разом почали голосно зачитувати витяги з Конституції, перевершив усі сподівання. Вимовлені слова і речення, немов шквал, змели гігантських прибульців. Одні корчилися в конвульсіях, інші правилися і розпадалися на жалюгідні шматки. Отож вже через кілька хвилин добра сотня чужинців знайшла тут безславний кінець. Деякі, щоправда, намагалися втекти, та марно, бо заговорила «далекобійна артилерія» - читання, підсилене потужними гучномовцями.

Звістка про диво-зброю миттю стала сигналом до наступних дій: фабрики і заводи почали цілодобово випускати «боєприпаси», якими озброювалися армії, партизани та народні ополченці. Випуск зброї невдовзі довелося збільшити, оскільки заявки на неї надходили з усіх країн та континентів.Справа тут в тому, що коли там спробували боротися з агресорами зачитуваннях власних Конституцій, нічого путнього з цього не вийшло.

Небагатьом чужинцям вдалося втекти. А останній їх літальний апарат, що намагався дременути, згадавши свою ракетну молодість, знищив особисто Президент України. Він натиснув на кнопку «старт» запуску ракети-гучномовця з фонограмою цитат з Конституції, а перегодя спалах фейєрверку поклав початок святкуванню вненародного свята – Дня Конституції.

... - От брехло! – не витримав хтось із слухачів. – Тебе серйозно просили розповісти про реальні здобутки Конституції і підстави для святкування, а ти...

Крити нічим. І справді, коли спробував популярно пояснити дієвість, реальне значення і вагу Основного закону в нашому реальному житті, збився на переспів примітивного заокеанського бойовика. Проте коли й дещо перебільшив, то ненабагато. Бо, погодьтеся, і ця побрехенька з+явилася на світ завдяки тій же Конституції. А точніше – завдяки гарантованому нею праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів.

 

 

ЖІНКА ЗА ВИКЛИКОМ

 

Давненько я не бачив кума Петра у такому вигляді. Матір божа! Навіть коли жінка була застукала у гречці, куди він стрибнув із шалапутною сусідкою, неборака мав більш людський вигляд. Інша річ зараз. Не кум, а ходяча сумна веселка.

Через все обличчя червона смуга. Під очима жовтуваті «ліхтарі». Сині як сливи розпухлі губи. Плюс вухо, щедро вимащене зеленкою...

- Нічого собі! - сплескую руками. - Ти ніби депутат, який постраждав за народ у сутичці біля трибуни!

Він миттю оцінив моє жартівливе спічуття в ... 100 доларів.

- Позич, - шамкотить губами-сливами, - бо пропаду.

А оскільки я заходився шкребти потилицю, розповів свою лиху пригоду.

- Я, - зізнається, - як ото жінка подалася на заробітки, вже на другий тиждень ледь не здичавів. Словом те. Як його... Ну, захотілося розвіятися. А тут якраз газета під руку попала. А там спокуслива об+ява. Молода, енергійна і, значить, охайна жінка виконає всі забаганки самотнього чоловіка. А що? Якраз те, що мені зараз дуже треба. І ціна ніби підходяща – 20 «зелених» за годину. Ех, думаю, де наша не пропадала! Набираю номер. Так і так. Якесь жваве дівча записало адресу, назвало час. Чекаю. О! Дзвінок у двері. Привезли, значить, мою кралю.

Та спершу, як відчинив двері, у квартиру прошмигнули двоє типів. Ну, оті, що ходячі шафи нагадують. «Сам вдома?» - питають. І не чекаючи відповіді, хутко обдивилися всі хатні закутки. А потім знову до мене: «Бабки маєш?». Довелося показати. Трохи заспокоїлися. «Дивись тут без дурниць! – посварився пальцем один з шафоподібних. – Ми тутечки біля пі+їзду чергуємо».

Пішли вони, а натомість у квартиру нарешті забігла метка молодичка. Нічого, симпатична. І хазяйновита, бо відразу подріботіла на кухню. Диви, яка передбачлива, думаю. Мабуть, заздалегідь хоче каву мені приготувати. Щоб потім, значить не морочитися. Ось де сервіс!

Приліг на дивані й чекаю. А вона посудом брязкає. Бо в мене ж там – просто жах! Так вона не заспокоїлась, аж поки все-все не перемила. А потім ще й підлогу підмела.«Іди вже, сонечко, до мене,- грайливо гукаю, - бо я тут скучаю без тебе». Здається, послухалася, бо миттю побігла до ванної. Ну, це діло звичне. Почекаю. Та вона там зачинилася і зашуміла водою і розхлюпалася не жарт. Невже взялася прати купу білизни, що бозна-відколи звалена в кутку? А час іде. Тому починаю легенько грюкати в двері. «Ти, сонечко, про мене не забуло? Залиш оте прання к бісу. Йди краще сюди».

«Мужчина, - обзивається солодким голосом, – дійте черга й вас. Почекайте трохи».

Раз так, то чекаю і нетерпляче на годинник поглядаю. Чую – йде. Нічого, гарненька... А хазяйновита! Бо навіть розмовляючи зі мною, продовжує викручувати мою сорочку. «Так, - каже, - за мить займуся й вами. – Що бажаєте? Можу помити голову, потерти мочалкою спину, побрити підборіддя, пообрізати нігті...»

«Потім, потім, - кажу, - як залишиться час. – А зараз пора зайнятися іншим. Ну, сама знаєш чим». Підморгую і легенько плескаю її по сідничці.

А що я такого зробив? Та вона, як здуріла! Бо відразу вперіщила мене по пиці отією мокрою сорочкою. Аж виляски пішли.

«Ах ти кнурище! - цідить крізь зуби. – Ти за кого мене маєш?! Ану плати гроші і щоб ти провалився!»

«За що? – обурююсь й собі. – На якого дідька ти взялася за посуд та прання? Хіба я безрукий і сам не можу оте поробити? Я ж тебе для іншого викликав. А ти тут... Знайшли дурня! Та я на вашу фірму скаржитись буду!»

Вона мені нічого не сказала. Натомість скоромовкою гукнула у мобільник: «Вася, клієнт оборзєл, не хоче платити, пристає і вообще!»

Шафоподібний Вася і його спільник забігли до помешкання і без зайвих церемоній заходилися мене дубасити. «Гони бабки, - горлають, - бо щас по стіні розмажемо!» «Помилуйте, - репетую, - за що такі гроші? Вона ж тут чорті-чим займалася!..»

Та хіба їм що докажеш! Оті 20 доларів у мене, звісно, забрали. Ще й оштрафували на 100 «зелених». І пояснили за що. За спробу їх «кинути» і за моральні збитки. Бо, мовляв, їх фірма, якщо гади не брешуть, й справді постачає жінок самотнім чоловікам. Але тільки для того, аби навести лад у хаті. Ну, там помити посуд, попилососити, попрати, попрасувати. А щодо всього іншого – то Боже збав... Тьху! То як – даси 100 доларів? Бо нахвалялися на «лічильник» поставити. Тоді точно пропаду...

... Штраф він заплатив того ж дня. І відтоді залюбки виконує всю хатню роботу. У помешканні все, аж блищить. Ніде ні пилинки, ні купи брудного посуду. «Хіба я дурний, - каже, – платити за це скажені гроші якійсь енергійній і охайній?..»

 

 

Д Е Б Ю Т

 

Стадіон тріщав по швах, як штани на ненажері. Ще за тиждень до футбольного матчу квитки розійшлися із швидкістю «темників» по підконтрольних ЗМІ. Отож, спіймавши облизня біля зачинених кас, уболівальники тепер старцювали на підступах до стадіону із традиційним запитанням: «Зайвого немає?» І при цьому демонстрували готовність придбати квиток навіть за скажені гроші.

Зате ті, кому пощастило всістися на трибунах, вже булькали пивом, пихкали цигарками, лузали соняшникове насіння, нетерпляче позирали на стрілки годинників і в перерві мід цим оптимістично горлали: «Банкір» - чемпіон!»

Чесно кажучи, подібна категоричність зовсім не відповідала дійсності. Улюблена команда теліпалася в хвості турнірної таблиці й могла претендувати на першість, хіба що граючи в преферанс чи підкидного. Або в морський бій. Певні шанси також зберігалися у випадку змагань на швидкість відкривання пивних пляшок чи з випивки.

Та й сьогодні уболівальники зібралися зовсім не для того, щоб побачити, як «Банкір» зіб+є в кислицю чи скрутить у баранячий ріг отих тюхтіїв із «Фермера». Ні! Прихильники цмулити пиво на тлі безладної біганини зеленим газоном зібралися, аби стати свідками іншої вікопомної події. Її, до речі, ще напередодні поєдинку місцева газета вже бадьоро прокоментувала солідним «підвалом» із колоритним заголовком «Тепер, Гапко, і ми люди!»

Важливість події справді було важко переоцінити. Хоча, чесно кажучи, в те, що подібне свято колись завітає на вулицю тутешнього футболу, ще донедавна не дуже й вірилося. Та й відповідні чутки, котрі спершу поповзли, а потім узагалі побігли наввипередки, було кому заперечувати.

- Брехня! – авторитетно заявив заводій місцевих фанів Диня, який знав про колишніх, нинішніх і майбутніх гравців «Банкіра» все-все-все і навіть більше. – Не може такого бути! Швидше отой манірний красунчик Бекхем візьметься рекламувати шкарпетки нашої фабрики «Сороканіжка», а у вільний час гратиме за «Банкір». Не віриш?

Та й справді, повірити у присутність в команді чергового новобранця було не так просто. Бо за останні пару років брунатні кольори «Банкіра» вже підпряглися захищати гравці з Венесуели і Колумбії, Непалу і Брунею, Гондурасу й Берегу Слонової Кістки, Гватемали і Бурунді, Ліхтенштейну й Сан-Марино, Гвінеї-Бісау й Верхньої Вольти. Навіть Соломонові острови делегували сюди свого патлатого аборигена.

Але щоб їм всім інтернаціональну компанію міг скласти ще один?! Навряд. Бо балачки про його дебют, даруйте, в жодні футбольні ворота не лізуть!

Та чого, виявляється, тільки в житті не буває! І вже невдовзі геть присоромлений Диня змушений був прикусити язика. Адже президент клубу «Банкір» Рудольф Гаманець офіційно підтвердив інформацію про підписання контракту з ... українським футболістом.

!!!!!!!

Навіть якби у місті раптом пощезли з вулиць та майданів осоружні рекламні вивіски, це справило б на городян менше враження.

Сенсаційну новину доообговорювалися до того, що на спеціально організованому мітингу стихійно запропонували назвати одну з міських вулиць - імені Вітчизняного футболіста. Причому вулицю не де небудь, а поряд із вже існуючою площею імені 26 легіонерів.

А ще, зрозуміло, всі із нетерпінням чекали домашнього матчу, аби стати свідками появи на полі у складі команди українського гравця. До речі, сам 20-річний форвард Василь Попадун в інтерв+ю місцевому радіо зізнався – пропозиція «Банкіра» для нього виявилися досить несподіваною. Проте довго над нею він не розмірковував. «Ще передумають», - щиро висловив власні побоювання тепер вже повноцінний новобранець.

Ні, не передумали. Однак, на превелике розчарування переповненого стадіону, для Попадуна місця у стартовому складі команди не знайшлося. Що тоді ще залишалося робити уболівальникам? Правильно! Їх обурені вигуки прямим текстом засвідчували про нетрадиційну сексуальну орієнтацію та убогі розумові здібності тренера аж до 88-ї хвилини матчу. До того часу «Банкір» вже «дув» 0:3, та навіть на принизливий рахунок мало хто звертав увагу.

- Попа-дун! По-па-дун! – скандували добряче охриплі уболівальники і таки домоглися свого.

Нарешті «герой дня» з+явився край поля і до того, як на зелений газон стадіону ступить нога в бутсі вітчизняного футболіста, залишалися якісь секунди.

Здогадливий суддя, не бажаючи псувати свята, додав пару хвилин до основного часу. А воротар гостей навіть навмисне вибив м+яча в аут, аби дати можливість дебютанту, таки вийти на поле.

І, мабуть, не біда, що за оті кільканадцять секунд до фінального свистка Попадун так і не встиг бодай раз торкнутися м+яча. Головне, що після закінчення гри раді уболівальники ще довго скандували його прізвище і не поспішали розходитися. І, звісно, вигукували сміливі припущення, що в наступному матчі форварду вже навіть поталанить вдарити по м+ячу. Обов+язково! Якщо, звичайно, він оклигає і відновить спортивну форму після досить виснажливого роздавання автографів та інтерв+ю, що тривало кілька днів після історичного поєдинку.

 

 

Н А   В І Й Н І,   Я К   Н А   В І Й Н І

 

Зранку радіо приперло невтішну звістку з Південного фронту. А саме: після тривалих і безперервних боїв оборонці врожаю змушені були залишити позиції біля села Х. Внаслідок відступу відразу кільканадцять КСП опинилися в оточенні переважаючих сил противника.

Отримавши відповідні директиви та наказ «Ні кроку назад!», одні з господарств зайняли кругову оборону і трималися до підходу головних сил. Інші перейшли на режим діяльності партизанських загонів та диверсійних груп. Тобто шкодили загарбникам, як тільки могли: розклеювали листівки на кшталт «Геть врожайних окупантів!», мінували шляхи, нападали на колони автомобілів врожайних мародерів, підривали мости.

Зв+язок із оточеними відчайдухами підтримувався тільки повітрям. І лише вночі тихохідні «кукурузники» могли доставити їм боєприпаси, медикаменти, харчі, газети та інші конче потрібні для повноцінного життя речі. Таким же шляхом потрапив на «малу землю» і я.

- Пароль? – зупинив мене грізний окрик, коли після майже м+якого приземлення літачка я спробував наблизитися до позиції оборонців край соняшникового поля.

Аби не розбовкати військову таємницю, утримаюсь від власної відповіді. Скажу тільки, що коли почув дозвіл: «Швидко рачкуй сюди!», виконав цю команду дуже обережно.

Чому обережно? Та тому, бо зовні сторож, який мені відгукнувся, нітрохи не нагадував типового охоронця, який куняє під солом+яним курінем. Адже замість хрестоматійного миршавого дідуся – учасника передостанньої світової війни із допотопною берданкою – постав здоровило у плямистому маскхалаті, з автоматом на грудях, гвинтівкою з оптичним прицілом за спиною, півдюжиною гранат за поясом та з пістолетом в кожній руці. Коротше, не вистачало лише кинджала в зубах. Утім, бачу, він стирчав з-за халяви кирзового чобота.

Обережність не завадила ще й тому, бо на мій голос із замаскованого укриття відразу запитально подивилася тупа пика крупнокаліберного кулемета. А трохи далі запитанням: «Шо нада?» відрекомендувався ствол гранатомета, що виглянув із наступного укриття.

Та почувши, що всього-навсього з «великої землі» добровільно(?!) прибув кореспондент, аби описати бойові трудові будні, замість зброї з+явилися й недовірливі посмішки охоронців урожаю. Причому, я встиг помітити – як тільки відвернувся, один із них однозначно покрутив пальцем біля скроні.

Насамперед мілітаризовані сторожі засипали мене запитаннями щодо ймовірності відкриття союзниками другого фронту.

- Якщо вони не перейдуть від оборони своїх полів та плантацій до контратаки і цим самим не відтягнуть на себе частину сил противника, пиши пропало, - невтішно пророкували.

Я так і писав. Окрім, звичайно, невідомих читачу окремих слів і цілих зворотів.

На цьому офіційна частина мого гостювання закінчилася. Далі мої співрозмовники пригостили мене сніданком і ближче познайомили зі своїм «господарством». Подивитися було на що: окопи в повний профіль, «щілини» для укриття в них під час повітряних нальотів, колючий дріт за брустверами, протитанкові «їжаки», дзоти, бліндажі тощо. Я завзято клацав фотоапаратом, аж поки згори не почулося різке та неприємне гудіння.

Ми всі мерщій пострибали у «щілину» під маскувальною сіткою і тепер сторожко позирали на одномоторний літачок, що кружляв над соняшником та нашою позицією.

- Розвідник! – авторитетно сплюнув один із охоронців. – Хоч годинник, по ньому, паразиту звіряй. Як пить дать, через п+ятнадцять хвилин полізуть. Це й так вони довго не потикалися...

Отож усі навколо заметушилися і почали готуватися до оборони. Насамперед підбадьорили себе традиційними по сто грамів «з причіпом» і заклацали затворами. І дуже вчасно, бо невдовзі на підступах до соняшникового поля з+явилося з півсотні нападників, які розгорнулися ланцюгом.

Та перша їх атака відразу зірвалася. За викликом по рації нам на підмогу прицетів дивом уцілілий колгоспний «кукурузник». Він пройшовся над зловмисниками на бриючому польоті, сипонув на їх голови гербіцидами, і ті панічно розбіглися. Однак відразу ж з боку Сонця вигулькнули два гостроносі винищувачі і, як шуліки, накинулися на «кукурузник».

Зав+язався нерівний повітряний бій. Але його глядачами ми були недовго, бо загарбники соняха вже пішли в атаку. До того ж вони наважилися на атаку психічну. Йшли, гаспиди, на повний зріст, не ховаючись і на повний голос виспівуючи пісні з репертуару Анжеліки Варум, Влада Сташевського, Кай Метова і, звичайно, Філіпа Кіркорова.

Затуливши пальцями вуха, я, як і всі інші, припав до землі і спершу навіть не почув чмихання поїзда. Та ось з-за лісосмуми почувся протяжний гудок і вичовгав бронепоїзд з грізним написом на боці «На чужий урожай рота не роззявляй!» Його командир відразу оцінив ситуацію і вдарив з трьох гармат прямою наводкою по загарбниках. Їм тепер вже було не до виспівування «Зайка моя». Бо самі, втікаючи щодуху, стрибали полем не гірше зайців.

Завдяки підтримці бронепоїзда нам вдалося відбити ще чотири атаки. Але затим противники заходився частувати нас інтенсивним артобстрілом. «На чужий урожай...» про всяк випадок відійшов подалі, а ми залишилися наодинці з снарядами, що ревіли, свистіли й хурчали, однак вибухали поки що позаду позицій – переліт, переліт, переліт. Утім, рано ми нишком раділи, бо знову з+явився літак-розвідник, скоригував вогонь і їх навідник таки пристрілявся. Снаряди швидко знищили нашу «колючку», розтрощили «їжаки» і переорали більшу частину окопів. Нас поки рятував тільки бліндаж у кілька накатів.

Жахливий артобстріл закінчився так само несподівано, як і розпочався. Піхота противника пішла в навальну атаку із гучним криком: «Здавайтеся!» Ожин із сторожів зауважив, що так обов+язково й зробить, але спершу шнурки випрасує. Він десь зник, але, перегодя з+ясувалося, побіг шукати не праску, а замасковану гармату. Ми разом, хекаючи, викотили її на бруствер і, м+яко кажучи, показали недругам, де раки зимують.

- Сьома! – витираючи піт з лоба, зауважив хтось із охоронців, маючи на увазі чергову відбиту атаку. – Пора й пообідати.

Але попоїсти після трудів праведних не вдалося. Апетит знову зіпсував ворожий літак, який цього разу не тільки розвідував, а сипонув згори десантниками.

Обрію не стало видно через парашути, яким, здавалося, не буде кінця й краю. Невже доведеться відступати? Та то тільки так здавалося. Бо весь грізний десант при... Як би це тосніше сказати?.. Словом, парашутисти потрапили на своєрідне мінне поле, із роллю якого блискуче впоралося гнієсховище. Беславний кінець знищеного десанту підтвердили й відчайдушні крики потерпілих, яким тепер було не до соняшника.

Неабияк спантеличений таким поворотом подій, противник нарешті припинив свої спроби з ходу оволодіти нашою позицією і підозріло принишк. Аби розвідати його наміри, ми тоді вирішили захопити «язика».

Коли вже добряче звечоріло, група захоплення(напросився з ними і я) поповзла в густу темряву, яку зрідка розбавляли освітлювальні ракети. Без пригод ми доповзли до лінії ворожих траншей і стали пантрувати на підходящий момент.

Чекали недовго і встигли помітити, що нападники піднімають свій бойовий дух традиційними методами у великих дозах. Отож коли невдовзі неподалік забовванів здоровило із походкою маятника, він навіть не встиг зойкнути і збагнути, хто його спеленав: «зелений змій» чи чиїсь спритні руки?

- Гладкий, гад, як кабан! – пошепки відхекувалися розвідники, які по черзі волокли здобич. – Центнер – не менше!..

Їхні припущення виявилися правильними, коли вже «вдома», у своєму бліндажі ближче роздивилися нашого полоненого і приступили до розпитувань. Та полонений здоровань, коли прийшов до тями, тільки отетеріло вертів головою і був не проти сам отримати відповіді на класичні запитання: «Що? Де? Коли?»

А вивідане від «язика» теж оптимізму не додало. Навпаки... Адже вже завтра загарбники збиралися зітерти позицію з лиця землі за допомогою потужного бомбового удару та танків. Зрештою, тому й не дивно, що залишок ночі захисники соняшника вишкрябували на стінах уцілілого дзоту: «Захищаю і не здаюсь!..»

Вже з самого ранку розповідь полоненого підтвердилася. Ворог, щоправда, спершу сипонув листівками. Мовляв, будь-який опір безглуздий, а тому здавайтеся, поки ми добрі...

Здоровенні дулі, які тикали їм з окопів захисники соняшника, стали для нападників ніби червоною ракетою – сигналом до атаки. Та ще й якої!

Бомбардувальники, по черзі звалюючись на крило, моторошно завивали і рясно сипали бомбами на позицію. А скільки там тієї позиції? Та як жменя! У цьому я сам пересвідчився на власні очі, коли вибухова хвиля враз підкинула мене вгору майже до одного з літаків, який саме пікірував. Останнє, що пам+ятаю, це чийсь відчайдушний крик: «Танки!!!»

... Пізніше мене підібрали партизани і після кількох переходів тилами ворога допомогли перебралися на «велику землю». Отож завдяки цьому репортажу всі можуть переконатися, що жодна із втрачених позицій з оборони полів із цьгорічним врожаєм без бою не здається.

 

 

ЗА ЩО?

 

Ні! Що не кажіть, а із злочинністю треба щось робити. Причому особиво розперезалися оті типи, які діють на чиєсь пересональне замовлення. Взяти хоча б учорашній випадок.

Повертався додому з роботи у піднесеному настрої. Метал до нашого приймального пункту йшов конвеєром і душа співала й підтанцьовувала. Аж раптом дорогу заступили дві згорблені постаті. Про лихі наміри незнайомців свідчили навіть їхні насуплені пики. Де вони їх, цікаво, отакі беруть? Навіть масок не потрібно.

- Цигарку маєш?

Чемний початок мене трохи підбадьорив. Усе ж не цеглиною по голові гепнули, а тільки попрохали тютюну.

- Не палю... Та не біда, - починаю переговори, - ось вам, хлопці, нате пару сотень на куриво. До речі, - продовжую намацувати їхні слабкі місця, - можна й по чарці за знайомство хильнути. Пригощаю! А що? Я такий...

І зо ж ви думали? Погодилися? Де там! Гроші, тварюки, взяли, а мене безцеремонно увіпхали на заднє сидіння автомобіля. Не встиг навіть зойкнути.

«Все, - гарячково думаю, - хана. Кришка... «Замовили». Але хто? Василь? Чи, може, кум?..»

Довго петляли ми іномаркою, аж поки не виїхали за місто. Щоб, значить, було менше свідків. Вивели мене й підвели до стовпа. Обличчям прямо до таблички із намальованим черепом та грізним «Не залазь!Уб+є!»

«Ху-у-у-у-у-у-уух...» - зітхаю подумки з полегшенням. І тут же голосно обурююсь:

- Як же я залізу? Хіба я вам мавпа?..

- Ану, не пащекуй! – ляснув по потилиці один із гевалів. – Марш нагору. Відріжеш там дріт.

- Хлопці, - чемно звертаюсь до них, - ви що – здуріли? Це ж не жарти! А може, він, отой ваш дріт, під напругою?..

Та хіба їм щось доведеш? Коротше, витер я заюшеного носа, роззувся, щоб зручніше, і подерся. Слизько! Разів три сповзав назад, та все ж таки дістався до дротів.

А гади знизу вже ліхтариком світять.

- Заснув там, чи що? Ріж отой, верхній.

«А може, відпустять після цього?..» - ще встиг подумати перед тим, як клацнути обценьками.

- Ребра цілі? – отямився вже на земля від дружнього штурхана ногою під бік. – Вставай, симулянт, бо у нас з тобою сьогодні ще багато роботи. Ворушись, стерво, якщо жити хочеш!

Поїзхи далі. Зупинилися біля електропідстанції. Відчуваючи шкірою неприємності, не поспішаю вилізати з авто. Де там! Витурили, не панькаючись зі мною.

- Кому сказано, не огинайся! Давай, приступай. Вирубаєш отут силовий кабель.

У мене відразу волося на голові зробилося сторчака.

- Це ж висока напруга! – жахаюсь. – Одні черевики від мене тут залишаться. Та й півкварталу без стуму буде...

- Бач, який розумний? – здивувалися в один голос негідники. – А чим ти раніше думав, коли у своєму кублі від людей міль д кабелів приймав?

Натяк на мою роботу відразу потроїв силии.

- Є вихід! – епетую. – Заплачу вам утричі більше, ніж коштує отой кабель. – Не губіть...

- Та ти, бачу, в мене сьогодні добалакаєшся! – визвірився один. – Берр сокиру і вперед!

- Ну! – почав інший демонстративно пригвинчувати глішник до пістолета.

Діватись нікуди. Подумки помолився. Була – не була. Розмахнувся. Заплющив очі й рубонув...

Ох і шкваркнуло! От-та-кезний сніп іскор нагадав про феєрверк на День міста. Правда, я його тоді дивився на площі. А тепер – за кільканадцять кроків від підстанці. У рівчаку, де якось опинився.

- Живуче стерво! – підбігли мої кати. – На, ковтни за другий день народження, - простягнули пляшку.

Поки морочили мені голову про моє неймовірне везіння, сорочку, у якій народився, штани, що їх варто поміняти, під+їхали до заводу металоконструкцій. Це підприємство мені добре відоме. Його керівники часто ходять до нашого приймального пункту зі скаргами на клієнтів, які розкрадають усе підряд. Навіть погрожували підпалити наш пункт...

- Отам є потаємний лаз, - уже інструктують мене нелюди. – Дуй! І без металу не повертайся.

«Бодай ви, - собі думаю, - додому нікол не повернулися!»

Ага. Поліз, значить. Знайшов. Тягну на собі. Аж тут сторожові собацюри гвалт зчинили.

- Візьми його, Матрос, - нацьковую охоронець. – Гарно візьми!

А сам уже прожектором мене намацав.

- Стій! Стій! Стрілятиму! Їй-бо, стрілятиму.

Гоп! Кинув залізо й миттю на паркан. Шукай тепер вітра в полі. Навіть хотів у останній момент ще й дулю назад тицьнути. Та не встиг. Щось бабахнуло і вмить опекло нижче спини. Ніби шкуру там здерли з м+якого місця і щомось присипали...

«Сіль!» - жахнувся і згадав випадок із дитинства на баштані. Та тоді я рятувався від халепи у річці. Довго сидів там, вимочуючи кляту сіль. А тепер? Де та річка?.. Присів у кучугуру, і гарячий сніг відразу зашипів і запарував.

Сидіти в автомобілі, зрозуміло, я вже не міг. Тому далі пішли пішки. Весь часґ. прикладаючи сніг до пораненого місця, я не втрачав надії вирватися з лап поневолювачів. І соромив їх, і благав, і навіть погрожував. Як горозом об стінку! Мовчать, падлюки, і навіть не огризаються. Тільки сопуть.

Зате я, схоже, добалакався, бо привели мене ... на кладовище.

«Оце і все...»

- Останнє бажання, - тягну час, - дайте хоч цигарку наостанок викурити...

- Ти ж не палиш.

- З вами, паразитами, й вовком завиєш!

- Годі дурником прикидатися, - безцеремонно перебили на півслові. – Йди, знімай, з могил таблички, хрести та все інше, що має кольоровий метал.

- Та що ж це сьогодні, люди добрі, робиться?! – аж тіпає мене від обурення. – Чим же перед вами хоч покійники завинили? Де ж це бачено? Чесне слово – ні стида, ні совісті...

Один з них відразу мені дав добрячого штурхана.

- А хто сьогодні за метал із кладовищ гроші клієнтам платив? – єхидно процідив крізь зуби. – Ану, швидко за роботу! Бо ляжеш теж отут навіки! Хочеш?

Еге... Хто ж захоче так лягти... Взявся й за цю роботу. Хоча страху при цьому натерпівся! Все здавалося, що ось-ось рокійник із спрлюндрованої могили схопить за ногу. Та сказано ж – потрібно боятися живих. Зокрема отих, що вже з нетерпінням чекають мене.

- Нате! – кажу. – Хоч тепер відпустите?

Переглянулися між собою.

Тепер відпустимо.

І справді пішли до мого будинку. Але знову зупинилися.

- Піди тепер, - наказують, - всі кришки від каналізаційних люків зніми.

- Та чи ви вже зовсім здуріли? – тепер вже серйозно обурююся. – Я ж тут щожня ходжу. А буває, й напідпитку. А якщо впаду й шию собі зверну?.. Та й хтось інший з моєї родини можу впертися у кналізаційний отвір...

Проте довелося підкоритися й цього разу. Хіба їм щось доведеш? Зняв я оті трикляті кришки. А мерзотники, щоб їм ні дна, ні покришки, після цього змусили мене пройти у темряві небезпечним відтепер тротуаром. Добре, хоч встиг запам+ятати, де оті ямеги. Дві благополучно обминув, а у третю шугонув сторчака!..

А оті, нагорі, іржуть, як жеребця.

- Отут тепер і сиди!

Плюнули на мене по черзі згори й пішли. А мене вже аж уранці, як почало розвиднятися, перші перехожі нарешті визволили із пастки.

- Нехай йому руки відсохнуть, хто оці кришки зняв! – лаялися мої рятівники.

Я відмовчувався. Бо й досі не міг збагнути: хто ж мене «замовив»? Микола чи Василь? Чи, може, кум? А якщо мої постійні клієнти пункту приймання металу?.. Скинулися гуртом і найняли отих хуліганів...Але – за що?

Утім, це тепер немає значення. Головне – із злочинністю вже треба щось робити. Бо геть розперезалися...

 

 

К О М А Р С Ь К І   О С Т Р О В И

 

Посеред літа у пересічного, пак «маленького» українця, як правило, одна-єдина турбота. Дуже хочеться якось уникнути необхідності знову проводити відпустку на пляжах Гавайських чи Канарських островів. Їй-бо, вже набридло, бо щороку пропонується одне й те ж. Тому якраз для такої вередливої категорії відпускників і пропонується новинка сезону – Комарські острови.

Згадані острови розташовані за південно-східною околицею села Комарівка. А островами ця територія зветься небезпідставно, бо зв+язку із зовнішнім світом – ніякісінького. Що, погодьтеся, додає відпочинку неповторності, колориту та екзотики.

Споконвічне розведення тут курей посприяло становленню та авторитету Комарських островів як зони дуже й дуже КУРОРТНОЇ. А рохкаюча у хлівах неохайна живність забезпечує величезну кількість САЛОТОРІЇВ.

- Що не двір, то й салоторій! – із гордістю не приховують аборигени цих колоритних островів стратегічних запасів національного продукту.

Щоправда, ПАНСІНОНАТ тут поки один. Величезний фешенебельний сінник із запашним сіном функціонує в садибі баби Нати. Звідси й назва – мовляв, спиш, на бабиному сіні, як пан. А якщо поруч тебе молодиця Наталка, то це взагалі не ПАНСІНОНАТ, а казка.

А ось БУДИНКІВ ВІДПОЧИНКУ на Комарських островах безліч. Бо так звуться тут покинуті на околицях хати, які заростають бур+янами і відпочивають від господарів та їх гостей. А ще БАЗАМИ та БУДИНКАМИ ВІДПОЧИНКУ можна вважати практично кожен двір. Адже тут створено всі-всі умови, аби нарешті відпочити від газу, води, електрики та інших елементарних, але набридлих надбань і зручностей цивілізації.

Окрім курортної галузі та безперспективного землеробства на Комарських островах розвинуті й інші промисли. Серед таких, приміром, полювання на колорадського жука, рибальство, самогоноваріння, збирання кольорових та інших металів. Утім, остання галузь переживає не кращі часи і, відверто кажучи, хиріє та занепадає прямо на очах. А що вдієш? Адже все металеве, що можна було поцупити, вже немов корова язиком злизала. Навіть електричні та телефонні дроти, що колись з+єднували цю цікаву територію із навколишнім світом. Отож тепер у краєзнавчому музеї поряд із стародавніми ступками та прядками зберігаються праска, холодильник та телевізор.

- Діти, - каже екскурсовод, - оцією побутовою технікою ми щодня користувалися аж до другої половини 90-х років ХХ століття.

А тутешні дітлахи чомусь не вірять, попри притаманні їх віку наївність та легковірність.

Зате знаряддям самогоноваріння, схоже, нітрохи не загрожує забуття і місце серед музейних експонатів. Галузь, як ніколи, на підйомі. Процес кипить у прямому розумінні, а в кожному салоторії високоградусна продукція є незамінною поряд із вживанням основного продукту. А особливої уваги заслуговує місцева гордість – «Комарівка».

Секрет приготування фірмової рідини не розголошується навіть у нетверезому стані. Щоправда, із авторитетних джерел стало відомо – винахідливі і кмітливі місцеві умільці настоюють пекельну суміш на комарах, які насмокталися крові із підпилих суб+єктів. Наслідки вживання «Комарівки» відповідно теж дуже нагадують поведінку отих нестерпних комах. Бо після першої чарки допадаєшся до оковитої і цмулиш, аж розпирає пузо. А наступного дня пика стає такою пухлою, ніби ті ж кляті комарі покусали.

Найбільшим культурним центром Комарських островів вважається населений пункт Комарівка, де є закриті і навіть одна діюча крамниця(години роботи з 16.00. до 16.45). Та, звичайно, можливість гамселити у двері й гиркатися із продавцем – далеко не єдиний спосіб цікавого проведення дозвілля. Тут діє вечірній заклад «КОЗАНО». Як стає зрозуміло із назви, «КОЗАНО» є виключно чоловічим, бо жінкам сюди «НО». Тобто вхід суворо заборонено.

Однак представниці найтверезішої половини людства нітрохи не переймаються цим і навіть не думають нудьгувати. Тим більш, що до їх послуг є «НІЧНИЙ КУБ». Ще звечора на вогнищі нагрівається вода у баняку кубічної форми, і від бажаючих похлюпатися немає відбою.

Що ще? Рослинний світ Комарських островів традиційний – переважає влітку зелена лісова, кущова, очеретяна та трав+яниста рослинність. А ось світ тварин, окрім домашньої худоби, представлений і менш свійськими екземплярами. Йдеться не про «дикунів», які голяком загорають на березі ставка. Адже іноді зустрічаються навіть ... чорти. Ні – вони ввижаються не після надмірного вживання «Комарівки». Сам чув, як твереза-тверезісінька баба Настя кляла і долю, й онуків:

- Хіба це діти? Це якісь чорти з рогами!..

І сам бачив потім бабину корову, перефарбовану отими лжедітьми в зебру.

... Словом, Комарські острови гарантують відпочинок на будь-який смак. І, побувавши тут хоч один раз, знову й знову із власної ініціативи й охоти доводиться обминати десятою дорогою набридлі Гаваї чи Канари й мандрувати назустріч улюбленій, колоритній і головне – доступній території для відпочинку.

 

 

 

ЗаМАСКУвався,

або

У масці і без охорони

(Новорічна історія)

 

Їй-бо, Президентські амбіції мені до лампочки. А у тому, що сталося, винен мій приятель. Це він, підступний, привіз із неблизького зарубіжжя своєрідний презент.

- Ось! – радо тикнув мені симпатичний пакунок і лукаво підморгнув. – Будеш натягати під час пізніх повернень додому. Нехай вона попробує руку підняти!..

Я розгорнув кольоровий папір і пошкріб потилицю. Було від чого – звідти життєрадісно посміхалася маска ... Президента України.

А дружина відразу ж знайшла практичне застосування подарунку.

- Чула, - каже, - японці лупцюють гумові опудала своїх керівників. А ми хіба гірші? Тим більш, що тепер одночасно можу відразу двох персон духопелити...

Словом, ви мене розумієте, маску я заховав подалі до кращих часів. Та під Новий рік вирішив розіграти Миколу. У той час, коли по телевізору своє традиційне звернення читає справжній Президент, з"явлюся у нього на порозі у масці й собі. Нехай, неборака, покліпає і роззявить рота!

Аби трохи вжитися в образ, натяг маску ще у своїй квартирі й пішов.

Біля під"їзду наша двірничиха й незнайома молодиця саме жваво обговорювали колір простирадел , підодіяльників, напірників та іншої білизни своєї спільної і нині відсутньої знайомої.

- З Нов... рок... співвітчизники! – смикнув мене нечистий за язик трохи помавпувати.

Пішов собі поважно далі, а позаду замовкли. А потім, чую, збуджено загомоніли.

- Здрасьтє! Хіба я сліпа?! Кажу тобі – він! Тільки трохи запух, як мій після вчорашнього.

- Бач, мабуть, таки на третій строк збирається. Бо кандидати в депутати перед виборами теж по всіх квартирах ходили нас вітати.

Хіхікаючи собі у воротник, дибуляю далі, однак скоро стало не до сміху. Гурт зустрічних лобурів не проведеш. Ці відразу збагнули, з ким мають справу.

- Продай "Кольчугу"! – схопивши за петельки , голосно заіржав і дихнув межи очі спиртним перегаром один з молодиків. – Почом?

- Хили прямо з горлечка! – тикнув інший почату пляшку горілки. – Ти, кажуть, діло це знаєш. Он і у Вірменії дудлив, як кінь! І в Росії набрався, як май груш...

- Хлопці, - вступаю у мирні переговори. – Що ви, як маленькі...

Та я ж не справжній...

- Твоє щастя, - регочуть. - Якби був справжній, хіба б так з тобою розмовляли! Хіба б так просто відпустили.

Коротше, відпустили, нахаби.

Маючи сумний досвід, хотів нишком проскочити мимо тролейбусної зупинки, та цей маневр помітив якийсь чоловік і схопив мене за руку.

- Які люди! – удавано зрадів і навіть спробував обняти, немов найближчого родича.

А поки я очікував традиційного здивування про відсутність охорони, тип без замаху зацідив мені у вухо. Шапка так і покотилися!

- Мишко, ти що – здурів!? – схопив забіяку за руки його приятель. – Повилазило тобі? Кого ти б"єш? Це ж артист!

І тоді вже визвірився у мій бік:

- Натягнув... Дуже смішно! Думав, тобі тут квіти даруватимуть? Чеши звідси, поки ще Мишка тримаю.

Я хотів скористатися цією порадою, та раптом за мене заступилася інтелігентного вигляду жіночка.

- Чого причепились до чоловіка? Він маску зняв – і вже нормальний. А вам, вибачте, подібне не загрожує, аж поки не проспитеся. Та й то...

Натовп на зупинці загудів вуликом і, ви ж знаєте наших людей. Вже за якусь мить почався стихійний мітинг.

- Бач, взяли моду руки розпускати! – обурювався хтось. – Ну й що, що Президент!? Бити хіба? Поки суд не довів оті звинувачення, він – така ж людина, як ми з вами!

- Ану повтори, що сказав! – загрозливо закипів інший. – Сам ти такий! А мене прошу не ображати. Бо й міліція тобі не допоможе...

Міліція справді не забарилася: на галас підтюпцем підбігли червонощокі хлопці у синіх ватниках з чорними палицями й оточили мене півколом.

- Документи є? – з усіх сил намагався бути чемним і не бовкнути зайвого старший наряду.

- Чиї? – спершу розгубився, а далі спробував все звести для жарту. – Мої чи ... - киваю на маску?

- І свої, і ... на маску, - чомусь розсердився сержант. – Хто тут оце мені громадський порядок порушує при свідках ще й прикидається. Чи може це я на празник провокую соціальний вибух? Пішли розберемося...

У відділенні, куди невдовзі притьопали, знову халепа. Клянуся, я зроду не бачив і не знаю отих несимпатичних чоловіків за гратами, які дуже зраділи моїй появі і загорлали : - Пахана привели!..

Мене відпустили тільки після довжелезного письмового пояснення. Маску конфіскували.

- Для тебе ж краще, - пояснив лейтенант, - бо охорони, сам розумієш, виділити не можемо. А народ у нас бачив який . Тільки попадись йому.

До Миколи я приплентав злий, як шершень. Аж іскри з мене сипалися, немов з бенгальського вогню. А він теж добрий...

- Що з тобою? – кидається бідкатися. – На тобі ж лиця немає!

Тоді вже, каюсь, відвів душу і сказав все, що думаю. Про лице і про маску. І якби під Миколиним диваном потаємний диктофон теж "мотав би на вус", ці записи мало б відрізнялися від лайок на сумнозвісних плівках з-під президентського дивану.

А розповісти цю історію наважився ось чому. Побувши трохи (нехай жартома) у шкірі Президента, нітрохи йому не заздрю, а навіть співчуваю. А тому прошу гонорар за можливу публікацію перерахувати на зміцнення президентської охорони. Бо наші люди, бачили он які!..

 

 

БАЧ,  ПЕРЕБІРЛИВИЙ...

 

Якби Ньютон здогадувався, що і як колись казатиме дорогою додому Петро Лут про земне тяжіння, він би тричі подумав, перш ніж відкривати отой підступний закон. Оскільки, у цю ніч земля під ногами, на думку горопахи, взагалі ніби сказилась. А тут ще й дружина дуже скептично поставилася до їхнього з кумом наміру випити ще й "На коня". Буркнула, що не кожен кінь вип+є скільки води, скільки вони вже видудлили горілки, й пішла додому сама.

Йди, йди. Ніби він сам дороги не знайде. І таки знайшов. А якби не оте кляте тяжіння, взагалі приплентав би до порогу на пару годин раніше.

Привітавши з кумовим ювілеєм Шарка, який у відповідь радо замахав хвостом і десь шмигнув у темряву, Петро ще раз блимнув на сонне село й посунув у хату спати й собі.

Електрики, аби не розбудити жінку, вирішив не вмикати. Однак вона таки почула падіння ненароком зачепленого стільця і не без єхидства відреагувала на його появу.

- Через Більманку, мабуть, йшов? – згадала сонним голосом хутірець за добрий десяток кілометрів у степу.

Та Петро не зважав на ці кпини, бо був у доброму гуморі. Бач, добряче поздоровив кума і не розминувся з хатою. Хоча міг... Але ж на цей випадок он жінка під боком. А вона завдяки дипломатичним запитанням типу: "Господи, куди воно тобі ото лізе?.." робить мізерними шанси подрімати щокою, скажімо, в мисці з холодцем...

Роздягнутися виявилося справою нелегкою і Петро вирішив дещо перепочити. А коли придибав до дивану, побачив на ньому вайлуватого кота Василя, який, немов сирота, тулився в куточку. І раптом чомусь стало дуже шкода хвостатого й вусатого.

"Ми там наминали варене й печене, а він, бідолашний, за сирими мишами ганятися мусить. Ні празника йому, ні неділі, - зовсім розчулився. – А жінка теж добра: спить собі, а худоба голодна..."

Обережно намацав на плиті чавунець із вареною картоплею.

- На. Святкуй, Василь, – великодушно прошепотів.

Котяра ніколи не скаржився на відсутність апетиту, однак зараз чомусь проігнорував припрошення попоїсти.

- Дурне, а хитре! – вголос підсумував Петро. – Хоче котлети. Що ж: моє свято – твоє свято. Жери поки ота не бачить.

Утім, кіт не звертав ніякісінької уваги на шматки котлети, щедро запропонованої господарем.

- Диви яке перебірливе? – щиро здивувався той. – Може холодне? Накажеш тобі ще підігріти?..

Та ще через пару секунд милість змінилась гнівом.

- Не хочеш? Зараз ти в мене іншої заспіваєш! Ану геть з хати! Може, хоч горобця там якогось дурного зловиш...

З цими словами схопив в оберемок перебірливого кота, викинув за двері і вклався спати з почуття виконаного обов+язку.

... І без того сумний ранок почався з жінчиного бурчання. Ще крізь сон він почув її голосну розповідь про якогось телепня, який для чогось ("Де це бачено, люди добрі!") порозкидав по хаті картоплю й котлети, а новісіньку норкову шапку ( "Хай тобі руки потерпнуть!") взагалі на вулицю викинув. За шапку заплачено скажені гроші, її цілу ніч собака тягав, отож нехай не думає той телепень, що це йому так минеться...

І аж тут, почувши грізні нахваляння, Петро згадав, що отого клятого кота він сам на тому тижні відвіз пополохати мишей, які розвелися в господарстві сестри.

"Мабуть, вб+ю, як повернеться!" – аж прикусив губу від злості.

І, вдавши, ніби ще міцно спить, перекинувся на другий бік, намагаючись відтягти якомога далі непросту розмову з сердитою власницею пошматованої собакою шапки.

 

 

Н Л О

(Неопізнаний Лежачий Об'єкт)

 

Зустріч із інопланетянами всі ми в нашому місті чекали давно. Та й справді: чим, скажіть, ми гірші за інших? Над Пермською областю оті НЛО кружляють, як горобці над мискою Рябка. У Воронежі приземляються і після цього витрішкуваті та цибаті прибульці розпитують городян, як краще потрапити на прийом до керівників міста. У Києві також є чимало свідків, яким повезло побачити інопланетних зайд. Навіть у сусідній області(аж зло бере!) недавно спостерігали якусь дивну кулю.

Як пить дать, ось-ось НЛО, якщо у нього, звичайно, є совість, мав з+явитися і над нашим містом. Та космічні приблуди не летіли – і квит! І коли терпець уже почав уриватися, нарешті надійшло бажане повідомлення – є контакт! Утім, слово самому очевидцю.

- Як було діло? Ну, як... Після роботи зустрівся з колегою. Він звично гукає: «Стаканналеєйкум!» У відповідь, звісно, чує: «Налєйкуместакан». Коротше, побрели ми в «Паляницю». Бо там ще зберігся затишний куточок, де можна посидіти й погомоніти про те, про се.

Посиділи. Погомоніли. Вже хотіли додому плентати, аж тут чорти ще й Василя принесли. «Стаканналейкум!» гукає, а сам цілу пляшку замовляє. І навіть на пиріжок десь копійок нашкріб. Ну, накинулися ми на розмову про те і про інше з новими силами. Про що патякали? Та про що... Про футбольні перипетії, про напружене становище в Аргентині. А ще про якість горілки, яку зараз не розливають у пляшки, мабуть, тільки ті, хто її не п+є. Та й то тільки тому, що ніколи...

Ага... Значить, як далі було. Вони собі ще теревенять, а я випов... вийшов з «Паляниці». Красота! Точніше, темнота. Та я стріляний горобець і йду собі неквапом у потрібному мені напрямку. Довго йшов. Та потім відчую – щось не так. Здається мені, ніби дуже я повільно рухаюсь. Що таке? Відкриваю очі – так і є! Я не йду, а лежу каменем на дорозі. І в цей час щось на мене світить.

Придивляюся уважніше: он воно що! Назустріч, прямісінько мені в обличчя, летять два промені. Їх посилають дві яскраві зірки, що мчать низько-низько над землею.

Починаю мислити: здуріли ці пілоти з НЛО? Чи може теж з «Паляниці» вип... вийшли? А далі чую, таки загальмало, оте що мчало низько над землею. Перегодя відчинилися в цьому об+єкті двері чи, може, люк якийсь. Хряпнуло. Потім ще. Вилаявся чужий голос. Але, уявляєте, по-нашому вилаявся, по-земному. Підійшли двоє прибульців ближче до мене. І тут авторитетно засвідчу, шо мову нашу вони вже досконало вивчили. Хоча етикету таки ще не навчилися. Бо замість «Привіт, брате по розуму» чи «Здрастє» вони чогось вживали слова «свиня», «нажерся, як чіп», «розлігся посеред дороги», «куди міліція дивиться?» і таке інше.

- Брати! – шепочу з останніх сил до них, - Нарешті! Стаканнналєйкум...

Натякаю, значить, що за довгоочікувану зустріч не гріх і випити.

- Самі бачимо, що залився, - кажуть у відповідь. – І, мабуть, не з стакана пив, а з відра хлебтав. Чи з тазика?

Ну хіба не нахаби й нечеми? Та я їм пробачив. Що з них взяти. Вони ж вперше на нашій планеті і не знають як себе треба вести. А тому далі взагалі поставилися до мене не як до брата по розуму, а до якогось предмета. Досить безцеремонно відкотили мене вбік на кілька кроків, сіли у свій об+єкт і полетіли собі далі у своїх інопланетянських справах. Два червоні вогники якийсь час підморгували мені, а потім зникли у темряві.

Очуняв я, бо добряче змерз. Дива! Лежу чогось на узбіччі дороги. І незнайомий приблудний пес обнюнує мене, немов свого найближчого родича. Все ясно: напустили на мене, паразити неземні, якусь ману й покинули...

Та все ж, незважаючи на це, я вважаю, що контакт таки відбувся. І я тепер вважаю себе потерпілим. Адже треба врахувати всі оті моральні й фізичні збитки, заподіяні мені космічними приблудами, бо й досі болить спина.

О, мало не забув! Ще така деталь, що може згодиться для науки. Виявляється, залітні гості теж звуть нас, землян, НЛО. Сам чув, як мене обзивали Неопізнаним Лежачим Об+єктом. І, бач, як влучно. Адже, коли я нарешті причовгав додому, жінка мене теж спершу не впізнала...

 

 

«О С Т Р І В   Н Е В Е З І Н Н Я»  В   К А Н А Р І В Ц І   Є !

Уривки зі щоденника відпочиваючого

 

27 липня.

Борт літака, що виконує авіарейс за розрекламованим маршрутом.

«Кукурузник» так трясе й гуцикає на повітряних «ямах», що я відразу ж здогадався про причину такої назви літака. У ньому, напевне, непогано вимолочувати кукурудзяні качани. Отож нічого дивуватися, що після посадки в цей лайнер стюардеса замість звичних гігієнічних пакетів видала всім целофанові мішки з-під мінеральних добрив. А після годин польоту вже було незрозуміло – пасажирський літак це чи вантажний?.. Бо виданих, повних по зав+язку мішків, тут тепер було більше, ніж позеленілих пасажирів.

- Температура повітря плюс 29! – перекрикуючи гуркіт та одноманітне, даруйте, «векання», почала вигукувати бортпровідниця на підльоті до Канарівки. – Міцність місцевого фірмового напою «Дантист» - 84 градуси. До бази відпочинку «Острів невезіння» найпростіше доїхати метро...

Звістка про метро в Канарівці мене неабияк підбадьорила. Але згодом виявилося – те, що мені вчулося, як метро, виявилося Дмитром. Так звали тут чорного жеребця, якого для екзотики перефарбували в смугасту зебру і впрягли у відкритий фаетом у вигляді довжелезного «Кадділаку».

Усього через три «Тпррр!» кінь-зебра притьопав до кінцевої зупинки. Вимащений сажею для тієї ж екзотики лакей притарабаниві мої речі в номер, де я впав на ліжко, задерши ноги. Красота!

Увечері того ж дня.

Скуштував фірмовий напій закладу «Дантист!!!»

Через півгодини того ж дня.

«Полин, молочай, осот, буркун, дурман, блекота», - відразу, як тільки прийшов до тями, почав згадувати назви бур+янів, на яких, мабуть, настоювали пекельну суміш. А щодо її назви, то вона цілком відповідає дійсності. Адже після того, як ковтнеш цього скаженого напою, то, відхекуючись, довго сидиш із роззявленим ротом. Ну точнісінько, немов на прийомі в дантиста...

Крім того, «Дантист» має ще одну фахову особливість. Приміром, особисто у мене під його дією розплавилися дві недавно встановлені пломби і тепер здавалося, що дірки в зубах мають розмір витріщених очей сусіда, який також ризикнув скуштувати фірмовий напій.

Уночі цього ж дня.

Чому гігієнічні пакети-мішки з-під міндобрив видають тільки у «кукурузнику»?

 

28 липня

Екзотики на пляжі Канарівки – хоч греблю гати! Ставок обліплений декоративними пальмами та ліанами. Тут же можна покататися на водяних лижах, віжки від яких так і рве з рук жеребець Екстрім, який бігає берегом. А надувні матраци тут пропонують відпочиваючим тільки виконані у вигляді мобільних телефонів.

А ще є водні «мердедеси» та «джипи», крутити педалі яких входить у обов+язок обслуговуючого персоналу. А стрибання без трусів з похилої вер... пальми! А молодиці без комплексів і комплектуючих деталей купальних костюмів! А...

- Хто крайній? – відірвав мене від загинання пальців чийсь голос. – Ти, в натурі?

Озираюсь. Диви: я й справді опинився у хвості довгої-довгої черги, що петляє кількасот метрів аж до сусідського ставка і впирається у табличку з написом «Купатися заборонено!» Далі тут же написана й солідна сума, яку треба викласти за можливість пірнути в забороненому місці.

Само собою, й собі дуже закортіло спробувати забороненого. Тим більш, що перегодя взнав – гроші варті спокуси. Виявляється, у ставку мешкає невідоме науці чудовисько, яке позаминулого року проковтнуло трактор, що впав з греблі. А тепер «воно» періодично робить спроби скуштувати якогось вгодованого пляжника...

Коли дійшла моя черга(купалися тут тільки поодинці), я був упевнений, що сьогодні оте страхіння – ставкозавр навряд чи з+явиться. Бо треба йому бути надто вже голодним, аби спокуситися на мої костомахи. Але як тільки доплив до середини ставка, неподалік відразу ... випірнула потворна голова на ще потворнішій шиї.

Всіх відпочивальників на березі, мов вітром здуло, а я залишився наодинці з чудовиськом і актуальним запитанням: «Снідало воно вде чи ні?»

З двох одне. Або кляте вже сьогодні нажерлося, або вирішило влаштувати собі розвантажувальний день. Бо поки не поспішало облизуватися й готуватися до трапези. Може, я просто не збуджую апетитут й не сприяю виділенню шлункових соків в потвори?..

Та як би там не було, а нерішучість ставкозавра мене обурила. За що я гроші платив? Згадка про це потроїла мої сили.

- Киш-киш! Гиля! Пішло! Чу-чу! – почав я глочно вигукувати й хлюпати водою в бік чудовиська.

Вираз його мерзеннної пики залишився незворушним, але шосте відчуття мені підказало – здивоване одоробло дуже шкодує, що немає рук, аби покрутити одним пальцем біля скроні.

Так і є!

- Ти що, новенький? – прокашлявшись, раптом запитала голова глухим голосом. – Чи «Дантиста» перекуштував? Та не хлюпай мені межи очі, бо зараз як хлюпну, що жаба цицьки дасть!..

Нагадування про легендарний місцевий напій відразу привів мене до тями. Зробилося навіть соромно за свою поведінку. Отож, аби не псувати романтичний сервіс і легенду про ставкозавра, я з голосним криком «SOS!!!» щосили погріб до берега.

 

29 липня

Після вчорашньої пригоди з чудовиськом мене довго вмовляли скупатися увечері ще й у віддаленому ставку, де, мовляв, водяться русалки. Нема дурних! Адже я добре знаю не тільки, що ото за русалки, а й які місця вони полюбляють лоскотати. Та все ж ... погодився.

А далі вже взагалі не шкодував. Адже одна з довгоніжок свого часу працювала в нашому місті «русалкою» у сауні знайомого мені юриста. Тому крім кваліфікованого облслуговування, ми з нею ще непогано потеревенили й добрим словом згадали всіх наших спільних знайомих.

 

30 липня

- Третім будеш? – конспіративно запитав мене зранку сусід.

Одразу закалатало серце, пересохло в горлянці й занило в потилиці.

- А є?

- Кий там чорт! Та знаю, де взяти. Жди перед обідом у чагарниках біля бару «Ой, у полі криниченька»...

Він, злодійкувато озираючись, зник з моїх очей, а я в солодкому перечутті схвильовано ходив берегом ставка сам не свій.

Узагалі, яказати, що «Острів невезіння» оточує море спиртного, майже нічого не сказати. Бо вся Канарівка нагадує собою, даруйте, величезну калюжу з пива, шампанського, віскі, бренді, коньяку, горілки, самогонки, «Дантиста» і різних там вин, наливок і спотикачів. Пий, хлебчи, дудли, цмуль – не хочу! А що ще тут залишається робити? Тому й не дивно, що за весь час мені вдалося зустріти тут тільки одну тверезу персону. Та й то це був комічний персонаж на сцені місцевого театру.

Чесно кажучи, ми теж могли стати об+єктом насмішок і глузувань. Однак хто не ризикує, той не п+є ... мінеральної води. Саме її літрову пляшку ми «роздушили» втрьох, попередньо заховавшись у густих бур+янах. А потім увесь день стійко були тверезими, як скло, і ловили на собі докірливі погляди оточуючих. Дехто дивувався, дехто не вірив власним очам. А дехто взагалі навіть не приховував презирства до нас і огиди.

- Нехай тебе п+явки зіп+ють! – хрестоматійно побажала мені приятелька, коли я навідріз відмовився випити з нею келих-п+ятии шампанського за компанію. – Вже надудлився тієї води, аж булькає всередині. Тьху!..

Куди гіршим дипломатом виявився приятель-нерозлийгорілка. Почувши моє категоричне «ні», відразу схопив за петельки:

- Гоніш?

Ну й через пару секунд класичне:

- Ти мене поважаєш?..

Коротше, пити з ним я навідріз відмовився і меблі в барі тепер годяться тільки на дрова.

 

31 липня

Місцева стінгазета у своїй «Колючці» під рубрикою «Пияцтву – пий!» дошкульно описала вчорашню напівтверезу бійку та розташувала тут карикатуру. А поряд ще й прозорий натяк – тим, хто власною негідною тверезою поведінкою ганьбить гідність всіх інших відпочиваючих, пора пакувати валізи.

Словом, оргвисновки не забарилися, і за ганебну поведінку нас трьох, які перейшли на вживання виключно мінеральної води, втришия витурити з екзотичного закладу відпочинку.

... І правильно зробили!!!

На цьому записи в щоденннику закінчуються. Та літо триває. І всі його наступні дні, схоже, теж будуть багаттими на різноманітні пригоди. Зрештою, в цьому ви можете переконатися й на власному досвіді.

 

 

«Н О В І»   Й   «П Р И Г О Д И   Т О М А   С О Й Є Р А»

 

Цього вечора мене, як і завжди, послали спати перед телепрограмою «Проти ночі». На сон грядущий я прочитав 9-й розділ «Пригод Тома Сойєра», але чогось не спалося. Проте причину безсоння вдалося знайти швидко. Чашка молока, випитого за вечерею, виявилася завеликою. Робити нічого – треба чалапати на подвір+я.

А ніч яка місячна! Зоряна, ясная!... І далі за текстом відомої пісні. Та наш пес Четвер не звертав уваги ні на ці зручності, ні на свій обов+язок вартового і міцно спав посеред двору, кумедно поклавши голову на передні лапи.

Широко позіхнувши, стаю край городу. Мимоволі мерзлякувато поворушив плечима, бо відразу за нашим городом починається кладовище. Гробки, як кажуть у нас.

Сріблясті хрести й огорожі, звісно, не тішать око. Особливо вночі. Але нічого – жити можна. Вони нас не чіпають, а ми їх. Однак, навіть попри це, відносини між гробками і хлопцями мого віку таки залишаються натягнутиси, немов струна. Принаймні опівночі далеко не кожен з нас погодиться туди піти.

Бр-р-р!.. Я ще раз смикнув плечима і вже було рушив до хати, як із-за темної посадки з+явився легковик. Все б нічого – нехай собі їде. Хіба мені шкода? Та він не збирався їхати далі, а чогось зупинився якраз біля гробків.

Двигун замовк і стало добре чути, як б+ється серце у одного з тих, хто в автомобілі...

Тьху ти дідько! Ні! Це так гучно забилося серце в моїх грудях. А коли погасли фари автомобіля і хряпнули двері: одні й другі, зізнаюсь, зробилося страшно. Адже так просто посеред ночі на гробки не ходять. Що я, Марка Твена не читав?...

... Таємничі незнайомці. Чиясь розкопана могила...

Наступного ранку побачене вночі здалось не таким загадковим і страшним. Хіба я маленький? Ніби сам ніколи привида з себе не вдавав, коли під пронизливе верещання старших дівчат, які поверталися з клубу, вискакував з тих же гробків, загорнувшись в біле простирадло...

Та й Сашко, коли почув мою розповідь, тільки непевно знизав плечима. Втім, ми таки відразу побігли на гробки.

Сільське кладовище з одного боку підпирала висока й густа стіна лісопосадки, а з іншого – впритул підступали городи. Замість огорожі тут росли колюча дереза та поодинокі старі акації.

Зрозуміло, ми не зустріли тут нікого. Якщо, звичайно, не брати до уваги чийогось рябого собаку, який побачивши нас, зробив вигляд, буцімто йому страшенно ніколи і заквапився у своїх справах. Тобто дременув геть подалі від нас.

Обнишпоривши всі гробки, ми зупинилися біля свіжої могили. І в тому, що сліди загадкових відвідувачів треба шукати саме тут, не сумнівалися й трохи. Як і у тому, що вони обов+язково навідаються сюди ще раз. Але для чого? Тут наші думки вже розбігалися в різні боки.

Вдень про це можна сміливо говорити вголос, отож спробую пояснити власну версію. Отож це добре знають навіть дошкільнята, а не тільки тринадцятирічний лобур: покійним, якого щойно похоронили, стає «черговим» по кладовищу і несе цю службу аж доки не його не змінить наступний «свіжий» небіжчик. А коли похорону довго немає, «черговий» стає агресивним, йому не лежиться на місці, він бродить гробками і сам пробує підшукати собі зміну.

Не знаю чому, але далі цього я у своїх фантазіях не пішов. Але Сашко дивився на речі значно реальніше і ближче до життя. Особисто він переконаний, що невідомі приходили сюди тільки на розвідку. А далі – не сьогодні-завтра вони знову навідаються на гробки. Потім розкопають облюбовану ними могилу, витягнуть домовину, знімуть з покійника все, що можна продати на речовому ринку. А може, заберуть з собою й саму труну, що коштує сьогодні ого-го...

- Досить розповсюджений і прибутковий бізнес,- голосом знавця солідно підсумував Сашко.

Задумано – зроблено. Увечері того ж дня на спостережний пункт, тобто в колючу дерезу, ми прибули о дев+ятій вечора за київським часом. Ще не темніло. Зараз літній день оно який! Як уроки з математики.

Ох, як повільно тягнувся час... Сонце чимось нагадувало малу дитину, яка ще не нагулялася за цілий день і тому нітрохи не поспішає вкладатися спати. Нарешті після наших зітхань і заклинань воно торкнулося своїм червонючим пузом горизонту. Потім взагалі сховалося, і, коли у дерезі-спостережному пункті зробилося темно-темно, я вже почав шкодувати, що кудись квапив час.

А тим часом із оглядом останніх вечірніх новин одна поперед одної почали галасувати жаби. У густій траві також розпочав традиційний концерт невидимий нам об+єднаний оркестр цвіркунів. Чесно відпрацьовуючи вечерю, врізнобій загавкали собаки. Далеко, аж на тому березі річки, ліниво лаявся п+яний дядько. Його жінка славилася голосом Левітана і тому її обурене побажання: «Щоб тебе, паразита, п+явки спили!» гримнуло у нас майже біля самісіньких вух.

Ми тільки переглянулися й посміхнулися. Бо яка не є, а все ж моральна підтримка з боку голосистої тітки. Адже тепер ми залишилися наодинці з хрестами та зірочками на сріблястих тумбах на могилах. Тим більш, що тепер ми вже не просто куняли, а сторожко вдивлялися в темряву – було вже близько півночі і від небезпечного сусідства, їй-бо, навіть не знали чого чекати.

Ось уже враз завалували всі п+ять собак у дворі в Левади. Це з мішком на плечах повернувся з ферми дядько Петро. Він цитьнув на собацюр, грюкнув дверима й пішов до хати.

Знову тихо-тихо. І нікогісінько.

- Де їх носить? – сердито засопів Сашко таким тоном, ніби наперед домовлявся з «ними» про зустріч.

Мені здалося, він так бовкнув, бо вже й сам не вірив, що незнайомці з+являться саме цієї ночі.

Автомобіль вигулькнув з-за посадки і зупинився біля кладовища так несподівано, що ми навіть не встигли злякатися. Зате, схоже, злякався Місяць. Він, боягуз, мерщій заховався за хмару. Зробилося значно темніше. Мабуть, як, бр-р, у могилі...

Витріщаючись в густу, підступну темряву, ми ледь-ледь розгледіли три фігури, які зупинилися (увага!) біля свіжої могили. Таки будуть копати, бо один із них тримав в руках аж дві лопати.

- Ну? – почувся сердитий голос. – Востаннє тебе питаю: будеш, стерво, платити?

- Чи нам починати копати? – погрозливо спитав його напарник. – Даю тобі останню хвилину на роздуми. Час пішов!..

Вони неквапом закурили, ховаючи цигарки в кулаках, аби червоні вогники не помітили з села. А третій – тепер було видно, що він із зв+язаними спереду руками, почав їм жалібно обіцяти мало не золоті гори. А взамін прохав, аби оті з лопатами й цигарками дали йому ще трохи часу. Мовляв, він зможе зібрати потрібну суму і віддасть. Гадом буде, віддасть.

Двоє з лопатами зловісно мовчали, немов навколишні могили. А коли хвилина, відведена на роздуми, минула, заговорили навперебій.

- Вже руки болять тебе бити! І лічильник зашкалює...

- А з нього, бач, як з гусака вода! Знову обіцяє. Думає – повіримо...

- Ні-ііі! Так діло не піде. Щас розкопаємо могилу...

- Відкриваємо труну...

- Вкладаємо тебе поруч з покійником...

- За-акриваємо...

- І закопуємо!

- І ніхто не узнаєть, і гдє могілка твоя! – аж заспівали кляті в один голос.

- Тільки я знатиму, - обізвався ще один глос від автомобіля. – Кінчайте швидше з тим жмикрутом, бо он півні скоро співатимуть.

- Згоден! – раптом майже вигукнув їх бранець. – Згоден на всі умови.Але, благаю, розв+яжіть на хвилинку руки... Так припекло, що не витримаю... Або хоча б зніміть з мене штани... Як людей прошу...

Штани з нього ніхто не знімав. Не великий пан. Але руки все ж розв+язали. А бранець тільки цього й чекав. Він з розмаху зацідив у пику того, хто ближче, і притьмом кинувся тікати.

Бідолашний помчав гробками, петляючи поміж огорожами, немов заєць. А через хрести й могили стрибав, як цап. Нас аж трохи завидки взяли. Бо він продемонстрував таку швидкість бігу з перешкодами, якої наше село, мабуть не знало за всю свою історію. Приміром, коли він, як вихор, промчав неподалік нас, дереза аж зашелестіла й прилягла.

Розгублені переслідувачі оговталися й спробувати наздогнати втікача. Де там! Їм залишалося компенсувати власну роззявкуватість та незграбність тільки лайками, прокльонами та жахливими погрозами.

Коли знову наступила тиша, Місяць обережно визирнув з-за хмари. Потім посміливішав і з+явився над нашими головами у всій своїй красі. Згори йому було добре видно, як ми вирачкували з колючої дерези, обтрусилися і навпростець через городи непоспіхом пішли додому.

Ми не бігли щодуху. Ні! Засвідчити може це той же Місяць, який лише лукаво посміхався нам вслід.

 

 

У  ПОЛІТБАРІ

 

Під кінець робочого дня зметикували на трьох. Але що таке програми двох партій, прочитані похапцем? Правильно. Проковтнули, як голодний пес муху.

- Знаю затишне місце! – заблищали очі у Миколи. – І недорого, і асортимент підходящий. До того ж там сьогодні стриптиз, - лукаво підморгнув.

- Ну хіба що символічно, - як завжди почав огинатися Петро. – По п"ять рядочків на брата...

Пішли.

У політбарі, куди привів Микола, й справді була сприятлива атмосфера. Гуділо, як у вулику. Посеред залу лежав нівроку чолов"яга із останньою заявою партійного лідера в руках. Ми чемно переступили через начитаного і примостилися за вільний столик біля вікна.

- Що бажаєте? – зробила спробу посміхнутися офіціантка і спритно прибрала зі столу клапті пошматованого партійного статуту, залишеного нашими попередниками.

- Традиційно, сонечко, - удавав із себе завсідника Микола. – По сто п"ятдесят рядків політичних новин та три брошури біографій партійних ватажків... І сподіваюсь, зіронько, ти складеш нам компанію?

Та "сонечко" і "зіронька" водночас, мабуть, звикла до подібних залицянь, бо у цей час більше нагадувала чорну дощову хмару, яку немов вітром від нас здуло.

- А голова не болітиме завтра? – звично торгувався обережний Петро. Ніби не він не далі, як учора, вигукував :"Заява партії без біографій лідерів – гроші на вітер!"

Тим часом на невеличкій естраді з"явився зношений морально й фізично політик і взявся щось верзти про аполітичні настрої населення. Присутні позирали у його бік лише вряди-годи. Відчувалося – всі чекають політичного стриптизу, що став родзинкою сьогоднішнього вечора.

Коли ми ще двічі повторили замовлення, світла у барі поменшало і на естраду вийшов добре відомий усім політичний діяч. Отой, який з екрана телевізора не втомлюється розповідати про себе, як про велике цабе. Всі, немов по команді, перестали шурхотіти сторінками й повернули голови у його бік. Та об"єкт нашої уваги був стріляним політичним горобцем і для розігріву публіки почав здалеку.

- Моя донька навчається в університеті Гарварда, - аж зашарівся.

Ми зневажливо перезирнулися: подумаєш, здивував...

- А сину на дванадцятиріччя придбав БМВ. Натомість "Опеля", - продовжував той, не звертаючи уваги на наші гримаси.

- Не соромся – тут усі свої! – почувся панібратський заклик від сусіднього столика.

Політичний стриптизер послухався поради і почав сміливіше демонструвати себе.

- Маю три квартири у столицях країн СНД, маєток у Монте-Карло і садибу на Мадагаскарі.

- Ще! – не вгавала публіка.

- Відомий кримінальний авторитет Рустем – почесний голова нашої партії, а його собака Степан Степанович серед кандидатів у депутати на наступні вибори за партійними списками!

Хтось із найнетерплячиших підбіг до естради і заохотив стриптизера до відвертості солідною зеленою банкнотою. Той миттю відгукнувся.

- Зареєстрована на свояка моя фірма прокручує такі фінансові оборудки, що ніякому Лазаренкові й не снилися!

- Ще! – знемагали у залі. – Ще!

А політичний діяч розходився не на жарт.

- Наша партія – це навіть не інструмент боротьби за владу, а фігня собача. Бо є тільки надійним дахом та привабливою вітриною для таких йолопів, як ви!

Бар вибухнув оплесками, що переходили в овації.

- Я вже збився з рахунку щодо рахунків у швейцарському та інших банках, - прохрипів стриптизер. І прокашлявшись та дочекавшись відносної тиші, повідомив:

- На наступному тижні відбудеться перейменування нашої партії на Партію любителів чоловіків! А мій останній коханець, до речі, один з референтів самого Прем"єра.

Зал заревів від захвату.

- А моя дружина має П"ятницю! Навіть двох... чорношкірих студенток, які ночують в неї з п"ятниці на суботу...

- Тьху! – люто сплюнув Микола. – Таки зіпсували, кляті збоченці, в цілому непоганий вечір!

Та політик і сам, схоже, збагнув, що переборщив, бо хутко розкланявся й зник за лаштунками. А збудження в залі сягло апогею, бо окремі суб"єкти зчепилися врукопашну. Над головами літали сторінки і цілі брошури. А коли з голосним криком на наш стіл прилетів ще й огрядний бармен, ми розкланялися з ним і вирачкували з бару.

Останнє, що пам"ятаю:

- На, - тикнув передбачливий Микола дві друковані сторінки, - завтра похмелишся...

 

 

Р Е К Л А М О Б А Ч Е Н Н Я

 

Давно помічено, що закон диванного тяжіння безвідмовно спрацьовує відразу після вечері. Утім, цього разу солодко подрімати під бубоніння телевізора так і не вдалося. До кімнати, як вихор, увірвалися дві жінки і відразу, кляті, тицьнули мені прямісінько під ніс дві сорочки. Одну несвіжу із слідами вчорашньої зустрічі з друзями, а другу – вже випрану й ретельно випрасовану.

- Ану відчуй різницю та оціни ефективну дію прального порошку! – безцеремонно почали штовхати мене під боки. – Використовуй тільки цей засіб!

- Помилуйте! – жалібно заскімлив я. – По-перше, вдень так наробився, що рук і ніг не відчуваю. Мені б зараз відпочити, а не прати. А по-друге, чому це ви, анахтеми, вирішили, що моя жінка не впорається із пранням без чиєїсь підказки?

Пральнозаклопотаних як вітром здуло. Натомість заглянула до мене інша відвідувачка – розпатлана й нівроку сварлива.

- Дивися сюди! – загорлала, ніби я глухий.

Та краще б я не дивився і не слухав. Бо молодиця взялася демонстративно чухмарити брудне волосся, звідки посипалася лупа. Та так рясно посипалася, що у кімнаті, немов віхола здійнялася.

- Здогадуєшся, як треба зарадити цьому лиху? – спробувала посміхнутися.

Я, звичайно, бачив, що вона однією рукою тримає за спиною флакон із черговим супершампунем. Але порадив інше:

- Обстрижи свої патли під нуль...

Вона щезла так стрімко, ніби й справді побігла до перукарні. Та рано я зітхав із полегшенням, бо назустріч вихитуючи стегнами, вже дибуляла ще одна краля. Навмисне зачепилася за ріг столу панчохою і тепер із насолодою демонструвала міцність своєї диво-вдягачки.

- Мої панчохи захищені від будь-яких несподіванок, - проспівала, вигинаючись біля мене кицькою.

Тьху! Чесно кажучи, давно вже якась із рекламних причеп не стояла у такій зручній позиції. Тому, їй-бо, було дуже нелегко стриматися й подолати спокусу так турнути нахабну дівку, аби вона й ногами в отих міцних панчохах вкрилася.

Наступна візитерка, мабуть, побачила мій сердитий погляд, бо мовчала, як риба на березі. І так само широко роззявляла рот: вже, мабуть, встигла нажертися цибулі.

- Мовчи, мовчи! – спробував їй допомогти висловити думку. – Здогадуюсь, що пора ремигати ефективний засіб, щоб освіжити подих і захиститися від карієсу.

Та подивувалася моїй обізнаності й зникла, а її місце відразу ж зайняла ще мовчазніша персона. Ця теж нічого не казала і не демонструвала. Закотивши очі під лоба, зосереджено дудлила пиво. Кухоль за кухлем. Ще й прицмокувала при цьому.

- Щезни! – почав я закипати всерйоз. – Коли вас вже п'явки зіп'ють з такими рекомендаціями?!

Та це, виявляється. був не найгірший варіант непроханих гостей. Бо через мить миловидні дівчата почали нав'язливо переконувати мене в перевагах якихось дуже й дуже нових і універсальних, даруйте, гігієнічних прокладок. Причому щебетали мені так довірливо, як найближчій подрузі. Я вже навіть був почав себе гарячково обмацувати...

- Геть з моїх очей! – нарешті гаркнув. – Щоб ноги тут вашої не було!

- Чого ти розходився? – занепокоєно заглянула у кімнату дружина. – Виганяєш стіни з хати, чи що?

За стіни не скажу нічого. Але наступну зарозумілу причепу, яка нав+язувала лікувальний засіб полегшення... гм... виведення з організму залишків травлення, жінка сама вигнала втришия. Бо не перемикала в пошуках порятунку канали, як я, а просто вимкнула телевізор. До того ж так хутко, що витягла не тільки електрошнур із розетки, а й саму розетку зі стіни.

Відтоді у нас вдома табу на рекламобачення. Хоча саме завдяки тому ж телевізору вдалося відшукати різницю між вуличною дівкою і рекламою. А саме: одна, як реп'ях, чіпляється до тебе на вулиці, а інша – навіть вдома на дивані.

 

 

Р Е К л Е Т И Р И

(Терореска)

 

Увечері йшов додому, міцно тримаючись, за стовп з об"явами. Хтозна, якби не він, мабуть, вже б дійшов до рідного порогу. А так – спробуй вести ще й незграбне одоробло, що ось-ось вирветься з рук!..

Коротше, йдемо. Аж назустріч сунуть двоє типів. Без стовпа. Але один із праскою, інший з ... кришкою для домовини.

"Стоп! – подумки командую сам собі. – Піду, поки не пізно, в інший бік".

Та хіба з цим незграбою в обіймах підеш?

Помітили й шкіряться. І відразу починають, гади, збиткуватися. Поки, щоправда, словесно.

- Шановний, - дипломатично каже той, що ближче , - продукція фірми "Самтисукинсин" – гарантує бездоганно випрасуваний одяг. Не бажаєте спробувати? – тицьнув під носа праску.

"Аякже, - думаю. – Щас попрасують, нелюди, штани й сорочку прямісінько на мені..."

Тільки подумав, а другий без будь-якого попередження вже поставив на попа кришку:

- Прошу!

Тьху! Та то ж розкладна дошка для прасування.

"Ніфіга собі сервіс! – спантеличено витріщаюсь. – Бач, похідний операційний стіл з собою носять. Зараз покладуть раба божого, прив+яжуть і почнуть припікати. Якщо, звісно, від стовпа відірвуть..."

Заплющую для надійності очі, а коли перегодя їх розплющую, надокучливих лобурів і слід прохолов.

Та рано я радів. До мене вже енергійно дибала чепурна молодиця у строкатому кухонному переднику із замашним друшляком в руках.

"Не моя!" – із полегшенням зітхаю.

Однак тут же мене кидає в холодний піт. Хто його знає, що в неї під хусткою та зачіскою? А раптом вона ще й короткозора? Не розпізнає, хто перед нею, і так спересердя вперіщить, що навіть стовп поруч зі мною ляже на тротуар! А як тоді додому йти?..

Була не була!

- Дамочка, - гукаю здалеку. – я не він!

Може й підсліпувата, але не глуха. Почула. Та через мить я вже трохи шкодував, що не втратив слух.

– Бульйоні кубики "Маня Вані"- запорука смачного обіду. Перевірено на собі. Мій чоловік та діти відтепер просто не тямлять себе від захвату і, облизуючись, біжать до столу наввипередки! Не віриш?

"Хоч би не брехала! – подумки обурююсь. – Чого ж ти тоді вештаєшся з друшляком, розшукуючи чоловіка біля пивниць?"

Та вголос кажу інше. Тим більш, що жінка почала зблизька показувати мені оті кубики, від яких, схоже дременула її половина.

- Мене зараз знудить! – істерично попереджую. – І взагалі не стійте на дорозі й не заважайте йти додому...

Та хіба тут підеш? Це не дорога, а прохідний двір для якихось звихнутих. Одна з них – нівроку огрядна й підтоптана брюнетка дуже заклопотано взялася перейматися моїм самопочуттям.

- Милий, - кокетливо розтуляє губи-вареники, - ти вже прийняв "Токсигін"? Ковтай мерщій і будеш, як огірочок! Похмільний синдром пощезне, як гроші в забігайлівці. Авжеж, любий.

"Дожився! – жахаюсь. – Мабуть, біла гарячка... Бо хіба може нормальна жінка, отак воркотіти чоловіку на похмілля? Та ніколи! Швидше порадить напитися ще й смоли".

Словом, прогнав і цю причепу. І даремно, бо дві наступні виявилися ще надокучливішими і навіть безсоромнішими. Заглядаючи мені в очі, солодкими голосами почали довірливо розповідати про переваги нової моделі отих гігієнічних причандал з крильцями. Мало того – кинулися навперебій припрошувати самому переконатися в досконалості диво-виробу.

- Здуріли? – горлаю. – Зараз як відірву руки від стовпа, то летітимете

обидві звідси навіть без крилець. Геть! – тупаю ногами.

Подіяло. Завіялись десь шукати ще безпораднішу за мене жертву. А мені нарешті почало хоч трохи везти із попутчиками.

- Мужик, - замість привітання каже стрічний парубійко з оберемком пляшок під пахвами, - пиво "Комора" – пиво справжніх чоловіків! Будеш?

Я не встиг навіть кивнути головою.

- Справжні чоловіки якраз дудлять горілку "Безмірну", - безцеремонно втрутився до досі конфіденційної розмови ще один збуджений суб+єкт. – Ось, - простягнув пляшку, - краща в наш час!

- Кого ти слухаєш?! – обурено кричить, поспішаючи назустріч, ще один молодик з повнісінькимим лантухом пляшок. – Тільки наша "Афродіта" справді варта вживання і навіть зловживання. Всього кілька чарок перетворюють будь-яку жінку в красуню! Давай за них!

Як почали вони втрьох сперечатися за доступ до моєї горлянки – ледве за петельки не хапаються.

"Ще й справді поб+ються," - лякаюсь. І аби їх помирити, приймаю Соломонове рішення - ковтнути всього потроху.

Може так би й зробив, та конкуренцію отим дужим хлопцям несподівано склала моя тендітна дружина. Причому конкуренцію жорстоку – нагодилася звідкілясь із добрячою ломакою і порозганяли всіх. Навіть стовп десь поплентав своєю дорогою. А я, звісно, своєю – слідом за жінкою додому.

- Ти дуже вчасно нагодилася, - намагаюсь піддобритися. – Бач, взяли моду, паразити такі, людині проходу не давати!

А сам полегшено зітхаю, що дружина застала біля мене отих заклопотаних чоловіків, а не жінок. Бо тоді ломацюга точно погуляла б по моїй спині. Хоча, між нами кажучи, не зрозуміло - за що? Хіба я винен, що став жертвою отих реклетирів та реклетирок?.. Адже через них, клятих, тепер хоч на вулицю не виходь.

 

 

С Н І Г У Р О Н Ь К И   С Е Р Е Д   З И М И   Н Е   В И П Р О Х А Є Ш

 

У минулому році візит Діда Мороза наробив нам немало лиха. Прибулий за викликом ледь зв+язав докупи традиційні слова «З Новим роком...», але так і не зміг розв+язати торби. Та біс з ними, з подарунками! Падаючи у передпокої, клятий звалив шафу і розбив дзеркало. А ще налякав на смерть кота, який загнав кігті у спину жінки, куди, рятуючись, стрибнув із розгону...

Вдячний за те, що разом із дідуганом за поріг не випхали у плечі й мене, я цьогоріч вирішив обмежитися тільки Снігуронькою. Із такими намірами й зателефонував попередньо за вказаним у газеті номером під рубрикою «Послуги, відпочинок, дозвілля». І ось що з цього вийшло.

- Запишіть замовлення на Снігуроньку.

- Якого віку? Блондинка, брюнетка, шатенка?

- Ну... юного віку. Але щоб без жувальної гумки та цигарки. І ще, щоб обов+язково була тверезою...

- Ображаєте: на роботі ні грама. Ви для себе замовляєте?

- Та ніби вже пізно мені... Для сина.

- Скільки йому років?

- Одинадцять.

- Не ранувато?

- Та ні. Я думав, пізно вже...

- Він буде сам?

- Ні – ще ми з дружиною. І, мабуть, куми.

- Глядачами чи учасниками?

- ?..

- Ще не визначилися чи що?

- Та, мабуть, таки глядачами. Не почнемо ж ми відбирати хліб у Снігуроньки.

- Логічно. У якій кімнаті це буде?

- Ну, я думаю, це прямо на порозі робиться.

- Вам видніше. Яка там у вас підлога: килим, паркет, лінолеум?

- Вона що – лежачи нас вітатиме? Чи навколішки?

- Не обов+язково. Але уточніть – кого це нас? Попереджую – між розцінками учасників, глядачів і слухачів велика різниця.

- Гаразд, гаразд. Ми з дружиною вийдемо до іншої кімнати і затулимо вуха. Сподіваюсь, поздоровлення буде без нецензурних слів?

- Для дитини зробимо виняток. Що саме замовляєте?

- Ну... традиційно. Плюс трохи імпровізації. До речі, нехай вона трохи уваги приділить і нашому котові. Теж дитина.

- Коти не наш профіль. Можу підказати телефон. А для імпровізації приготуйте у передпокої крісло чи стілець.

- Там шафа є.

- Господар – барин. Шафа так шафа. І все ж – вона з одягом?

- Таки так. Але для нашої гості там місце також знайдеться. Не сумнівайтеся.

- І не збираємося. Диктуйте адресу, день та час.

... І що ж ви думали? Вона й справді навідалася. Шоправда, спершу після дзвінка у двері до квартири забігли два похмурі гевали. Вони швиденько оглянули всі закутки, і перегодя зайшло якесь обскубане дівча. Тверезе-тверезісіньке і без цигарки. Однак ... голе-голісіньке під шубою.

Не знаю, як ви, а жінка, звичайно, не повірила, що я з найкращими намірами замовляв Снігуроньку у прямому розумінні. Дісталося всім! Навіть «диспетчеру», який прибіг на гвалт і спробував погорожувати штрафом за фальшивий виклик.

Єдиний, хто отримав з цього вигоду, - наш кіт. Хоча спочатку непереливки було і йому. Та потім, продовжуючи дискусію, одним із аргументів жінка використала фаршировану щуку. Її залишки ненажера ще довго визбирував у кімнаті. А я через поріг наступного тисячоліття переліз із упевненістю – в організаторів «Дозвілля» під Новий рік Снігуроньки годі й прохати.

 

 

С-С-С-ВЯТКУВАЛИ!..

(Спогади про свято на «С»)

 

Світає.

- Сьогодні свято! - сказав спозаранку своїй Степаниді.

Супиться.

- Скільки, сатанюко, стаканів сивухи смиконеш? – саркастично спитала.

- Секрет, - серйозно свідчу.

Сиджу сам-самісінький. Сновигаю світлицею. Слухаю сварливу Степаниду. Самозаспокоююсь.

Скавучання Сірка. Стук-стук-стук! Скрип... Суне свояк Сава. Свіжопоголений. Світиться семафором.

- Салют, старий! Сердиться сеньйорита? – самовпевнено сміється. – Стели самобранку. Став, скупердяй, самовар, сулію, склянки, салат, солонину.

- Секунду!

Слухаюсь свояка – спішно стелю, ставлю. Словом, сервірую стіл.

Сіли.

- Сип!

- Скільки?

- Стоп+ятдесят.

Сьорбнули.

- Сила! – скрикнув Сава.

Смакуємо сало.

- Сам солив? - сопе свояк.

- Само собою...

Сидимо. Святкуємо. Спілкуємося.

- Слухай, - скоромовкою Сава. – Спрага! Сип скоріше самогону!

Скуштували

- Сорокоградусна? – стрепенувся спантеличений свояк. – Свистиш!

Стемніло. Сміливішаємо. Співаємо «Стожари».

- Собацюри! – спалахує Степанида.

- С-с-с-с-ип! – смикається сп+янілий Сава.

- Смоли! – Степанида сердито.

Свояк силоміць ставить склянку. Старається стати. «Стіна!» - сіпнувся. Спітнівши, спирається спиною. Схибив. Сів сідницями. Скоцюрбився. «Споїли!» - сплакнув.

- Свині! Схаменіться! Схоплю сковорідку! – страхає Степанида.

Ситуація! Споганив свояк свято...

Сава спинається. Стомлено: «Спати...» Спіткнувся. «Слизько...» - сонно скривився. Скрутився. Сопе.

- Слабак! – сміюся. – Слив+янки сипати?

- Скуштуєш стусанів! – сичить Степанида. – Стелися спати...

Сплю. Сниться сухоребрий свояк Сава. Стоїть стовпом. Спантеличено схлипує: «Скандал!..»

Смішно? Спробуйте собі.

 

 

«С Н І Г О В А   Д И Т И Н А»

 

По телевізору саме «крутили» документальний фільм про пошуки невловимої «снігової людини». Один з учасників чергової експедиції, навіть не почервонівши і не змигнувши оком, захоплено розповідав про свою недавню зустріч із волохатим відлюдьком. Якщо йому вірити, він не тільки бачив аборигена важкодоступних місць в безлюдних горах, а й ледве-ледве не схопив того за руку-лапу.

- Геть змалилися! – не витерпів я. – Невже сподіваються, що хтось повірить цій маячні?

- Їрунда, - погодився зі мною дядько Андрій, який приїхав погостювати до мене на кілька днів. – Бреше, як депутат. Субсидією клянусь, ніхто йому не повірить. Але я вірю...

В мене аж вуха засвербіли почути цікаву бувальщину, за якими, як правило, дядько ніколи до кишені не лізе. І тому я навмисне удавано здивувався й пирхнув.

- Не смішіть мене, їй-бо! Можна подумати, що й ви свого часу зустрічали «снігову людину». Тільки де? Невже в нашому селі?..

Дядько Андрій, здається, тільки й чекав мого припрошення.

- Зустрічав? Та я, племяш, якщо хочеш знати, сам був отією сніговою люд... ну, той... коротше, сніговою дитиною. Не віриш? Ану вимни оте базікало, - показав він на телевізор і взявся розповідати.

Значить, як все було. Коли тільки розпочинався кавунячий сезон, ми з Яшком заздалегідь готували похід на баштан діда Семена. Бо саме в нього визрівали найбільші і найсолодші кавуни «вогник». І були вони всередині справді червонющі, як жар. Якщо, звичайно, їх їсти вдень. Утім, хто б оті кавуни вдень їв? Адже, якщо спитати першого ліпшого хлопця з нашого чи сусідського села, він чесно підтвердить – найсмачніші кавуни бувають пізно ввечері або вночі. Таку вони мають цікаву властивість.(У цьому місці оповідач додав ще й такі слова: «Та що я розпинаюся? Ти й сам це добре знаєш»).

Так от. Збираючись в черговий раз на баштан, ми здебільшого остерігалися тільки дідового пса Пірата. Бо сам дід, доповіла наша розвідка, в цей день саме отримав пенсію. Тому, як водиться, тепер днів три-чотири відзначатиме цю подію.

А ось його рудий собацюра у всі дні та вечори старався за двох. Ми, бувало, ще не встигали з-за кукурудзи визирнути, як клятий Пірат уже починав завзято гребти землю лапами. А ще хижо гарчав і клацав зубами у передчутті зустріч із нами.

Як його перехитрити? Або бодай збити з пантелику?..

Думали-думали, думали-думали. І нарешті придумали!

- Я десь читав чи в кіно бачив, - почав здалеку Яшко, - як колись у давнину воїни-розвідники сторожових псів у дурні пошили. – Знаєш як? Вони, значить, роздяглися догола, аби одяг не шелестів. А потім, значить, ще й густо намазалися жиром. І все! Жоден пес не міг їх почути!

Мені ця ідея, чесно кажучи, не дуже сподобалась. Точніше, дуже не сподобалась. Ще чого! Придумав на наші голови. Маститися жиром. Та нас облизувати позбігаються собаки з усього нашого кутка. Вже мовчу за Пірата...

Ми ще трохи порадилися, посперечалися і вирішили намаститися не жиром, а одеколоном. А що? Адже там є дещиця спирту. А, як відомо, кожна звірина, має до нього відразу. Тому задумано-зроблено.

Яшко взяв вдома флакон одеколону «Потрійний», який баба настоює на гіркому полину і розтирає поперек.

- Розітремо, значить, і ми для профілактики! – пирхав він. – І не тільки попереки!

Отож, як добряче стемніло, ми дісталися до Бугаєвої скирти соломи і біля неї роздяглися. Склали тут одяг акуратними купками і щедро намастилися «Потрійним» з полином.

Фу! Ох, і сморід!

Та немає лиха без добра. По-перше, від нас відразу дременули комарі.А ті, що не встигли втекти, попадали... А, по-друге, злий Пірат тепер навряд чи почує наш запах. Він натрапить своїм чутливим носом тільки на випари «Потрійного» і чхатиме, бідолаха, аж сльози в нього з очей бігтимуть.

Пішли.

Скрадаючись, ми дісталися до баштану. Посеред нього бовванів курінь, де ніс варту дід Семен. Так ніс, що зараз аж курінь ходором ходив від його богатирського хропіння.

Пірат, навпаки, мовчав. Схоже, теж задрімав на пару хвилин, заколисаний отим гучним хропінням.

Задоволені своєю витівкою, ми почали намацувати в темряві найбільші «вогники». Та все ж не забували поглядати в бік куреня, де Пірат зараз охороняв тільки сплячого господаря. Тому ми вчасно помітили пса, який раптом кулею вилетів із шалаша.

Ми відразу завмерли: пронесе чи ні?.. Схоже, пронесло, бо сердитий собацюра, підбігши до нас, зупинився, як вкопаний. Він навіть аж присів від несподіванки. А потім взагалі дуже знітився і помалу-помалу позадкував від нас. І ми зараз добре розуміли його поведінку.

Бо що робить кожен нормальний пес, уздрівши на баштані

непроханих гостей? Кусає? Та ні! Хіба він зовсім здурів? Пес у цей час намагається тільки порвати в чужинця штани нижче колін.

А зараз що робити збентеженому й «безробітному» Пірату? Адже він не може виконувати свій обов+язок, бо самих штанів немає! Тому пес розгубився настільки, що опустив хвоста і шмигнув назад до куреня. І вже звідти подав голос. До того ж він загавкав якось сумно-сумно. Так, немов скаржився на долю, яка звела його з цими проявами без штанів. Крім того, від них ще й чогось смердить одеколоном.

Потім Пірат взагалі завив. Мабуть, пробував розбудити діда.

«Будильник» спрацював.

- Га? Що? – висунулася з куреня кудлата дідова голова.

І відразу зникла.

Ми теж тепер намагалися зникнути звідси якомога швидше. Бо знали – дід зараз схопиться за рушницю. Був у нього дробовок 19... затертого року. Вдень він, гахкаючи в повітря, полохав ним гав. А звечора демонстративно заряджав два стволи сіллю.

Миттю схопивши по кавуну ми, перестрибуючи через городину під ногами, помчали до рятівної кукурудзи. А оскільки були, що називається, стріляними горобцями, то не збиралися ставати для діда живими мішенями. Пробігши пару десятків метрів, ми впали на землю і поповзли. І дуже вчасно здійснили цей маневр.

- Гугух!

Над головами прошелестів заряд солі.

- Гугух!

Ще один.

Тепер пора. Оскільки я впав у колючу огудину огірків, то підхопився на рівні досить жваво. Та й Яшко не збирався відлежуватися і не відставав. Отож поки дід перезаряджав дробовика, ми встигли зникнути в кукурудзі.

До чого тут «снігова людина» та «снігова дитина»? Та до того, що наступного дня дід Семен всім розповідав, що вночі бачив у себе на городі «снігову людину». Точніше «снігову дитину». Навіть двох.

- Таке, трясця його матері, невеличке і голе-голісіньке, - божився він сусідам. – І відразу в двох екземплярах...

- То тобі двоїлося!- сміялися з нього.

- Тоді б їх було аж четверо! – сердився він. – Не вірите? Он тоді Пірата спитайте. Він, горопаха, їх першим побачив. Забіг у курінь так, немов за ним вовки гналися. Я думаю, що за дідько? Зирк, а там... Ну, я ж кажу, двоє такі невеличкі, як кіт навсидячки... Але такі спритні, що не доведи господи! Побігли з городу так швидко, що й мотоциклєткою не наздоженеш... Хіба людина так зможе? Та ніколи в житті.

Та й це ще не все. Порозважавши сусідів, які кепкували із діда та його видінь, він поїхав до райцентру. А там навідався до краєзнавчого музею і взявся розпитувати, чи не зустрічав хто раніше в наших краях «снігову людину». Само собою, не забарився розказати про оту зустріч і навіть пропонував облаштувати наукову експедицію на свій город. Або хоча б влаштувати там засідку.

Не знаю, повірили йому там чи ні, та на нашому кутку всі відразу збагнули про кого йдеться. Тому відтоді «сніговою дитиною» у нас і почали звати хлопчаків, які мають звичку шастати по чужих городах і садках...

- І досі шастають? – засумнівався я, дочекавшись плавного закінчення розповіді.

- Аякже! – дуже зрадів дядько. – Ось і цього літа до мене двійко завітали. Х-и-и-итрі! Правда, ці не роздягалися. Навпаки, натягли, гемонські на себе такі собі бронештани...

- Що натягли?

- Ну, старими зимовими пальтами закутали все, що нижче попереків.

- А ви?

- А що я? Не сумнівайся, зрадів «сніговим дітям». Зарядив два стволи дробовика сіллю... А вона в мене біла, як отой сніг. Тоді як гахнув! То вони так тікали, що й бронештани погубили...

- Влучили? – зойкнув я і зайорзав на стільці, бо враз згадав власні непрості баштанні вилазки в дитинстві.

- Пальцем у небо! Пак, сіллю. Я ж, племяш, вгору стріляв. Салютував, розумієш, на честь «снігової дитини». Бо в нас це вже така рідкість, що не доведи Господи. Невдовзі на вулиці швидше й справді можна буде зустріти оту «снігову людину», ніж того ж хлопчака...

Дядько Андрій глибоко зітхнув, закашлявся й пішов на балкон викурити цигарку перед сном. А я тоді швиденько сів і записав його розповідь.

 

 

СЛУГА  НАРОДУ

 

Тільки-но смеркати почало, аж баба Мотря на сусідський поріг.

- Чуєш, Мелашко, - озивається радісно, - було, було, а такого ще не було!

- Пенсію за три місяці наперед виплатили чи що? – лукаво зиркнула на неї сусідка, витираючи руки передником. – Бо бачу, ти вся аж світишся. І електрики не треба. Почекай, вимкну...

- Тобі аби смішки. А тут діло сурйозне, - таки вмостилася на запропонованому ослонці гостя. – Тут таке, що й справді, як каже мій середульший внук, «йокалемене!»

- Тю на тебе! – удавано відсахнулася від неї господарка хати. – Надивилися на старості літ отих песиголовців у тілівізорі і верзеш проти ночі.

- Зачекай, що ти скажеш, як дізнаєшся!

І почала розповідати наступне...

- Зранку, я, значить, лише встигла Пірата прив+язати і курей відчинити, як біля двору спинилася машина. Така довга, чорна і лискуча, як новенький черевик. Виліз із неї нівроку пикатий пузань у гарному костюмі і сміло йде до двору, як до себе додому. І великий букет поперед небе несе. «Тут, - питає, - живе Вовчик Мотря Василівна?» «Аякже, - кажу, - тутечки. Оце я і є. А ви, звиняйте, - жартую собі, - часом не свататися оце з квітами приїхали? Так запізнилися...» Аж скривився він тоді. «Ні, бабо. Діло до вас маю. Давайте знайомитися. Я народний депутат такий-то – такий-то».

Еге, думаю. Дурить. Хіба я, голубе, депутатів не бачила й не знаю. Та вони без водія, охоронців та помічників і кроку не ступлять. А цей один, як палець. Може, загубився?

... – Мо напився, що не збагне, де й опинився? – не витримала заінтригована баба Мелашка. – Пам+ятаю, під час виборів один із кандидатів ледве у мій колодязь не шубовснув. Таки встигли за ноги вхопили, а то б жаба цицьки дала... Точно!

- Зачекай! – відмахнулася він неї сусідка. – Ага... А документи є? – увічливо так питаю і вже подумую, як його, якщо доведеться, швидше Пірата відвязати.

«Є!» - дістає він із кишені синю книжечку. Заглядаю, як сорока в кістку: точно депутат.

- А що? – тоді кажу. – Таки, мать, перевибори будуть, що ви оце навідалися... «- Та ні, - нарешті посміхнувся і він. – По-перше, оце вам, - дає мені букет, - а по-друге, слухайте сюди». І починає розказувати. Мовляв, їх хракція тепер буде виконувати накази своїх виборців. Щоб не казали, що вони тільки обіцяти мастаки, а справді слуги народу. «Ану показуйте, що тут вам зробити. Можу город скопати чи що...» - серйозно пропонує.

Дивлюся, ніби й не п+яний. Та й ранувато ще. Однак щось мені, мало віриться...

... – Та ломаку б узяла і з двору – втришия цього слугу! – знову вихопилася сусідка.

- Цить! Ломакою, думаю собі, завжди встигну. А тут таке діло... Раз пропонує. Город, - тоді промовляю, - ще може почекати. Але для мужських рук робота в дворі знайдеться. Он дах на сарайчику треба підлатати і паркан підрівняти. Та й собашник пора полагодити. Бо вже мій Пірат, бідолаха, майже як отой бомж.

«Сарай так сарай, паркан так паркан, - погоджується пикатий. – Тільки ви, бабо, той. Не дуже поки комусь розповідайте про мене, бо це поки секрет хракції».

«Не буду, - заспокоюю його, - йди роби діло».

Пішов швиденько перевдягнувся у такий-сякий одяг, що з собою привіз, і взявся за роботу. Виліз на дах сарайчика і загепав молотком. Правда, з незвички спершу влучав по пальцях і сичав, як гусак. Але нічого. Призвичаївся і відремонтував. А затим взявся за паркан і сяк-так вирівняв. Полагодив і собачу будку. А тоді знову своєї: «Давайте город скопаю». Диви, який землекоп, собі думаю, а вголос кажу: «Раз руки лопати просять, підрівняй мені яму для буряків, а тоді вже за город берись».

Бачу, очі в нього заблищали, як ніби я йому хтозна- що там запропонувала, і він майже побіг до бурякової ями. А потім і до городу допався. Причому копав, як той ес... еско... ексковатор! Хече, сопе, піт з нього котиться, а він вергає ту землю й вергає...

... – А ти й повірила! – сплеснула руками баба Мелашка. – Які там накази виборців. То вони в тому депутатському домі так з ума сходять. Аби схуднути на всіляких дієтах сидять та фізичною роботою займаються. Ото й до тебе такий забрів. Хіба не ясно?

- Дай вже доказати! Отож копає він собі та й копає. Навіть відпочивати забуває. Щось там сьорбнув із термоса і далі наліг на лопату. Пропонувала під+їсти, так навідріз відмовився. Ну, копай, копай...

Накопався нарешті. Та й город закінчився. А він так розійшовся, що навіть трохи вже на твою ділянку вліз. Ледве спинила. «Що, оце все?» - трохи розчаровано питає. «Є, - кажу, - ще у мене клаптик під гарбузи, але він отамечки аж біля річки. Показати дорогу?» Та він чогось скис: «Ні, то вже якось іншим разом». Походив ще трохи городом – любувався своєю роботою, а тоді перевдягнувся, у машину – і тільки смуга за ним лягла. Навіть не попрощався. Мо, образився? Бо треба ж було хоч гривень п+ять дати за труди...

...- Я б йому дала! Ти знаєш, яка в нього платня!?? Та він за день отримує, скільки ти за місяць! – аж підскочила сусідка.

- Ти слухай далі, - чогось глибоко зітхнула баба Мотря. – Це ще не все. Бо оце вже майже надвечір до мене знову гість у двір. І хто б ти думала? Голова сільради. Я вже й забула, який він є... Ага. Зайшов і з порогу: «А що це у вас, бабо, за гість сьогодні побував?». Біс його зна, що казати. «Та, - відповідаю, - мій двір, мій і гість... А що?» «О! –підняв він палець догори. – Правильно кажете!» А далі розповів, тільки ти ж нікому-нікому, ось що. Вони там у отому парламенті справді казаться бозна-як. Ото мойого взяли й підддурили. Підказали, що його недруги на мойому городі зарили якийсь там на нього копр... корп... тьху!.. ком -промат. Я, звісно, обурилася, чому саме на мойому і без мого спросу. Та голова заспокоїв – хтось наосліп тицьнув пальцем у карту району і влучив у мій двір. І ще дуже попрохав, аби я нікому-нікому не розказувала про це. А як питатимуть, хто город скопав, казати, що племінник чи ще там хтось. А взамін мені, тільки ж ти нікому, за мовчання прибавку до пенсії обіцяли. Дадуть?

- Як доженуть, то й дадуть! – сердито буркнула баба Мелашка. – Вони ще з твоєї пенсії знімуть дещицю! Бо хіба отой пузатий даром ремонтував собашник і город копав?

Вона насупилася і схопила відро - давала зрозуміти, що пора вправлятися і розмова закінчена. Мабуть, переживала, що отой керівний палець не втрапив на карті району в її двір і не до неї завітав «слуга народу».

 

 

ХОХОЛ У СІЧІ ОТАМАНА СІРКА

(Майже за Марком Твеном)

 

Замість прологу

З цікавим незнайомцем, про якого оце хочу розповісти, я зустрівся на публічній лекції про життєдіяльність славного кошового отамана Івана Сірка. Нас обох, схоже, привело сюди бажання почути щось нове, але оповідач обмежив свою розповідь вже досить відомими фактами, зафіксованими свого часу літописцем Самійлом Величком і пізніше Дмитром Яворницьким. Не дивно, що ми відверто занудьгували. Я позіхав і нишком стріляв очима в бік симпатичної молодички, а мій випадковий сусід з помітним знанням справи взявся час від часу поправляти лектора. Той захвилювався, але незабаром таки взяв себе в руки.

- Так чи інак, - продовжував він нудним голосом притримуватися версії Яворницького, - але бусурмани заповнили усю Січ, захопили всі гармати і на деякий час ніби застигли, спантеличені і мовчазні. Коли ж повернуло за північ (він перевернув аркуш), уседержитель благословив зберегти православне і преславне низове запорозьке військо і відігнав сон якомусь Шевчику, козаку одного з куренів. Той підвівся для своєї потреби, відкрив кватирку, аби глянути, чи не світає ще, і раптом побачив на вулиці силу-силенну ворогів...

- Дурниця це! – несподівано голосно озвався мій обізнаний сусід. І після невеличкої паузи додав ще впевненіше: - Я сам вистежив отих нападників через прилад нічного бачення!

Присутні, звичайно, дуже зраділи несподіваній розрядці і тому хвилин три стояв гомеричний регіт. Але пересміявшись, чемно попрохали нахабного вигадника й фантазера покинути аудиторію.

Весь той вечір я просидів за письмовим столом. Написавши заголовок чергової гуморески, безтямно витріщався на репродукцію картини Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". А коли нарешті вивів на папері кілька речень, у двері подзвонили і на порозі з+явився отой дивний знайомий незнайомець. Звісно, гречно запросив його зайти і, зважаючи на холоднечу на вулиці, запропонував зігрітися біля пляшки. Потім ще, ще... Поступово дійшла черга хильнути ще й "на коня", і аж тоді гість нарешті згадав чого прийшов – простягнув мені добряче заяложений рукопис. А поки я нетерпляче гортав сторінки із нерозбірливими рядками, його вже й слід прохолов. Утім, чесно кажучи, мені тоді було не до нього, бо дуже захопило написане.

 

Розповідь незнайомця

Вже й не пам+ятаю, за чим саме була черга. Зате ніколи не забуду сусіда – двометрового бовдуруватого здоровила, який весь час намагався відтіснити мене дужим плечем вбік. Гаряча вдача підвела мене й цього разу – не витримавши, штовхнув гевала й собі. А той тільки й чекав цього і з відповіддю не забарився.

Не знаю, чи було у нього щось в кулаці, але я відчув, ніби на мене опустився принаймні молот. Далі мене дбайливо запеленала темрява, в якій раз за разом спалахували яскраві зорі.

Отямився я у затінку густої крони старезного дуба. Я тут був один, як палець. Якщо, звісно, не рахувати кумедного чолов+ягу, який спритно схрестивши ноги, сидів неподалік і награвав на бандурі. Оселедець на добре поголеній голові, сережка у вусі, шаблюка, пістоль, куманець, що стояли поруч, а також кінь, який скуб траву недалечко, нагадували, що все це я колись десь уже бачив. Мабуть, на якійсь картині.

Тим часом козак, нітрохи не здивувався моїй появі і навіть не запитав, яка мене сюди лиха година занесла. Натомість тільки пихнув люлькою і простягнув мені такий коряк, що й собака не перескочить. Не уздрівши навколо нічого схожого на кінокамери, я хоч і розгубився, але подякував і хильнув невідомої рідини з колоритного посуду.

- То що, пане-брате, - запитав мене козак, коли я нарешті залишив марні спроби занюхати рукавом пекельну суміш, - чимчикуєш на Низ, щоб ніхто голови не гриз?

Я невпевнено промимрив про своє небажання зніматися в масовках, але коли мене час від часу пригощатимуть оковитою, якої щойно скуштував, то не проти знятися ще в кількох дублях.

У тому, що знімається кіно з часів козаччини, я не мав жодних сумнівів.Хіба вітчизняні режисери не помішані на цій темі? А раз так, то й нічого дивуватися. Отож я досить спокійно прийняв запрошення мого нового знайомого сідати позаду нього на коня, аби разом прямувати до Січі.

Сама Січ, з її високим дерев+яним частоколом, баштами з бійницями для гармат, майданом із церквою та довгими хатами-куренями чогось мене не здивувала і не справила особливого враження. Здивувало інше. Ніде й близько не побачив якогось бодай натяку на незграбну техніку й причандалля кіношників. А коли статний козарлюга – певно, отаман – з напускною суворістю запитав, чи вірую в Бога, я, чесно кажучи, зовсім розгубився. Та далі отаман вже жартома поцікавився: "Горілку п+єш?" і мій настрій до того поліпшився, що я на велику потіху козаків мерщій продемонстрував непогану обізнаність з народними анекдотами : - І пиво теж!

... Ось так чи десь приблизно так, отримавши прізвисько Шевчик, я й став козаком Пашківського куреня. Зізнаюсь – змиритися з тією реальністю, що занесло аж у ХУІІ століття, було нелегко. Але надворі саме стояла весна 1675 року і тому на цей відрізок часу доводилося дивитися дуже пильно. З історії було добре відомо, що взимку після Пилипового посту турецький султан Магомет ІУ разом з кримським ханом зроблять чергову підступну спробу зруйнувати Січ. Тобто темної морозяної ночі 40 тисяч татар і 15 тисяч стамбульських яничарів оточать Кіш і...

Ніч я не склепив очей і під дружне хропіння побратимів розробив солідну комплексну програму з двох дюжин пунктів, "познайомившись" з якими, Магомет і К% поживляться, мов пес макогоном.

На ранок мені вже вдалося спершу випрохати аудієнції в Івана Сірка, а після емоційної доповіді – ще й додаткових повноважень, які дуже потрібні для впровадження програми в життя.

Поки славний отаман громив татар і визволяв православних з полону, я, маючи до біса кмітливих і працьовитих помічників, поставив діяльність щойно створеної оборонної промисловості на дуже широку ногу. Зрозуміло, галузь була засекреченою: вдень майстрові козаки, знічев+я позіхаючи, здебільшого кували шаблі і списи, зате вночі трудилися на спорудженні гідроелектростанції.

Відтоді, як невеличка турбіна запрацювала і дала перший струм, оборонні роботи значно пожвавилися, але маскувати досягнення майбутніх століть стало складніше. Отож, аби відволікти увагу ворожих вивідників, довелося вдатися до класичного способу – я заснував газету. Перший номер "Козацьких вістей" користувався такою неймовірною популярністю, що хоч-не-хоч довелося випускати ще й другий. А далі – більше. Неабияка активність громадських дописувачів і кореспондентів зросла настільки, що кожен курінь виявив бажання випукати власну газету. Сказано – зроблено. За оригінальністю, як правило, не ганялися і за основу бралася назва куреня :"Титарівська правда", "Іркліївська правда", або "Тимошівські вісті", "Кущівські вісті" і т.д. і т.п.

Стосовно змісту, то чи не найбільшим успіхом у дописувачів і читачів користувався прогноз погоди, рубрика "Пригоди" і особливо – сторінка безкоштовних оголошень. Козаки самі писали і неабияк потішалися з об+яв типу: "Стрункий шатен із зеленими очима з Дядьківського куреня у вільний від походу час залюбки віддухопелить того добродія, котрий насмілиться обізвати мене нечемою". Або: "Пропоную найновіший спосіб позбавлення похмільного недугу." чи "Дам здачі". Або "Загублений мною лівий чобіт вважати дірявим і ліпше не чіпати" чи "Скручу в баранячий ріг того, хто, будь він неладний, кожної ночі хропе, як кінь".

Коротше, почитати було що. І тому захоплені цим заняттям постійні мешканці Січі та численні гості не звернули найменшої уваги, коли козаки, підпорядковані оборонній промисловості, заходилися рити прямо посеред Січі глибоченні "вовчі ями", начиняти їх порохом та обплутувати електродротами.

Проте під осінь інтерес до газет помітно підупав. І знову гостро постала проблема ще одного відволікаючого ходу. Каюсь – недовго роздумуючи, я підкинув довірливому товариству провокаційну ідею необхідності мерщій перейменувати навколишні річки, балки, урочища, пороги на Дніпрі на броди. Козаки з ентузізмом взялися за справу і невдовзі навіть бувалі в бувальцях січовики, які знали тут плавні і степ, немов свою п+ятірню, почали блукати в знайомих, однак перейменованих місцях.

Отаман Сірко, який до цього часу лише терпляче мотав на вус досягнення та звички майбутніх поколінь, тепер страшенно розгнівався. Переді мною замаячила перспектива скуштувати київ біля ганебного стовпа. Тому, щоб хоч якось реабілітуватися в очах братчиків і відновити власну репутацію, довелося відшукати кількох спонсорів(жидків-шинкарів) для проведення конкурсу-огляду стройової пісні. Захід вдався на славу! Треба було бачити й чути, як гарцювали коні і як завзято марширувати козаки, виспівуючи "Що ж то було? Мабуть НЛО!" або "Червону руту". Вже мовчу за "Розпрягайте, хлопці, коней", яка мала такий шаленний успіх, що відразу ж стала шлягером та хітом сезону.

Загалом же моє перебування у ХХУІІ столітті в цілому мало позитивний вплив на нерви і настрій. Утім, чого брехати, бувало, не раз і не два, душа ховалася в п+яти під час набігів південних степових сусідів. Однак у порівнянні з кінцем ХХ й початком ХХІ століть, коли, як хтось влучно підмітив, після всього того, що влада зробила з українським народом і тепер не поспішала з одруженням, це був оздоровчий курорт. Іноді, щоправда (здебільшого, коли наїдався на ніч гречаних галушок з часником), мені починали снитися знайомі до головного болю голоси, що галалайкали біля сесійних мікрофонів, численні постанови, укази, передвиборчі програми, чергові запевнення глави держави, цінники, тарифи, мітинги, акції протесту...

Мушу зізнатися, це були не кращі ночі в моєму житті. І моїх сусідів по ночуванню теж. Адже від мого несамовитого крику здіймався навіть очерет на даху куреня, а розбуджені перелякані козаки тоді спросоння сердито шпетили мене і запевняли, що мені пороблено всерйоз і надовго.

Отак непомітно підійшов і Пилипів піст. Як і передбачалося, вісті з півдня не забарилися. Наш резидент передав шифрограму – хан, діждавшись, поки навколишні річки вкрилися кригою, а степ – снігом, рушив на Січ. Завдяки заздалегідь замаскованим спостережним пунктам ми знали про буквально кожен крок яничарів, які скрадалися, вдаючись до неабиякої перестороги.

Коли до Січі залишалося вже рукою подати, на подальшому шляху вони надибали на наш сторожовий пост, козаки якого з усіх сил імітували хмільний і безтурботний сон. Більше того, коли їх розтермошили, братчики запевнили хана, що все січове товариство перепилося і тому міцно спить з цієї поважної причини. І навіть погодилися провести туди вороже військо таємними стежками. А хан, нічого не підозрюючи, настільки зрадів близькій перспективі розправи із запорожцями, що ледве дочекався півночі, аби нарешті віддати наказ заповнити Січ і оточити курені. Незваних гостей навіть не здивувала відсутність козацької варти і вони посунули назустріч власній погибелі.

Пастка зачинилася тієї миті, коли зненацька, ніби з самого неба, загримів не зовсім лагідний голос отамана Сірка, підсилений гучномовцем, і яскро спалахнули потужні прожектори, що засліпили оторопілих недругів. Далі для підсилення ефекту кошовий простягнув руку до ручки рубильника, що вмикав ще й сирену, однак сталося непередбачуване. Розрахована на більш делікатне поводження, ручка відламалася. Рятуючи становище, я мерщій кинувся до рубильника...

Останнє, що пам+ятаю – моторошне завивання сирени, яке було не набагато голоснішим за зойки й прокльони приречених ворогів.

 

Післямова

Тому, хто більш-менш знайомий з історією, добре відомо чим закінчилася та ніч. Приміром, із 15 тисяч добірних стамбульських вояк врятувалися лише півтори тисячі, а сам хан тікав від Коша, не розбираючи дороги. Але, нітрохи не применшуючи заслуги запорожців та їх славного ватажка Івана Сірка і відкинувши геть зайву скромність, наважусь натякнути і на свій посильний внесок у цю блискучу перемогу. Проте, хто мені тепер повірить?.. Як, приміром, і тій обставині, що після повернення в нинішнє століття я навіть телевізор та електробритву вмикаю, попередньо натягнувши діелектричні гумові рукавиці.

 

Замість епілогу

...На ранок я нарешті покинув компанію кількох порожніх пляшок та купи списаного паперу і поділився свіжими враженями від прочитаного з дружиною. Та хіба ви наших жінок не знаєте?... Отож я стійко зігнорував її дружню пораду проконсультуватися у тямущого психіатра і знову засів за рукопис. А відредагувавши і значно скоротивши розповідь, таки наважився запропонувати її читачам.

 

 

Ц Е Й   П А Р Т І Й Н И Й,   П А Р Т І Й Н И Й,   П А Р Т І Й Н И Й   З М І Й...

 

Посеред білого дня повертався додому з чергового мітингу. Нікому нічого.Щоправда, перебуваючи під враженнями від скупчення людей, вголос обговорював все побачене й почуте. А тому спершу й не помітив, щзо прямо на дорозі виросли дві постаті в уніформі.

- Ще один набрався, як май груш! – чи то зрадів, чи то обурився перший.

- Сержант Лапенко, спецпідрозділ з боротьби із партоголізмом, - стримано відрекомендувався другий. – Ану, чим дихаєте, шановний?

Я, звісно, дуже обурився, проте зробив спробу переконати їх, що програма нашої партії має відчутні переваги, порівняно з іншими...

- Наш клієнт!!! – в один голос вигукнули типи. – Партійний змій бере своє!

І відразу взяли мене під руки й посадовили у автомобіль-фургон з гратами.

- Куди? За що? – ще намагався я протестувати, але лаконічна фраза: «Мітингувати треба менше!» відразу відбила охоту дискутувати. А коли почув конкретну відповідь: «У витверезник...», то й узагалі повісив носа.

У передпокої згаданого закладу вже сиділа розпатлана жінка і дуже голосно не погоджувалася із тим, що вона – хронічний партоголік. Переконувала, що партійна гарячка їй не загрожує і дуже гнівалася. Аж стіни ходором ходили.

А поки вона переконувала всіх присутніх у власному абсолютно безпартійному способі життя, роздивляюся довкола. Жодної тобі листівки чи передвиборчої агітки. Немає навіть програм кандидатів в депутати від партій та блоків. Натомість на всю стіну гасла «партоголізму – бій!» та «Партоголізм – чума кінця ХХ та початку ХХІ столітть!» А поряд – з півдюжини фотопортретів та карикатур на стенді «В полоні партійного змія».

- Скільки сьогодні партій створив? – нарешті звернув і на мене увагу черговий лікар-партолог.

Діватись нікуди – починаю загинати пальці.

- Досить, - перебив він, - вже бачу, що в тебе тільки початкова стадія. Хронічні, як правило, не пам+ятають такої кількості.

- А галюцинації часом не турбують? Очолити всі партії разом не кортить? – чогось підозріло на мене глипнув.

Після того, як вдалося йому заперечити, партолог відразу втратив до мене професійний інтерес.

- Примусовому лікуванню не підлягає, - поставив він діагноз. – Якщо знатиме норму, з нього ще будуть люди. Але для профілактики нехай переночує в нас.

Поки в мене вивертали кишені й вигрібали з них газети, програми партій та агітаційні листівки, привели ще одного клієнта.

- Ось! – гордо відрапортував уже знайомий мені сержант. – Прямо на тролейбусній зупинці закликав усіх вступати до його партії і цим ображав людську гідність присутніх...

- А-а!.. Старий знайомий! – задоволено потер долоні черговий партолог. – А я вже грішним ділом був подумав, що тебе закодували. – Ну, зізнавайся, старий. Скільки сьогодні установчих партійних зборів провів?..

- Ти ж казала, у вівторок – буде партій у нас сорок!.. – зухвало заспівав у відповідь партоголік, збагнувши, що втрачати йому вже абсолютно нічого.

Продовження цього концерту я не чув. Мене провели у невеличкий зал, де кілька горопах, нахнюпившись, слухали науково-популярну лекцію про згубність партоголізму. Приєднуюсь до них.

Виявляється, партогольна залежність сягає своїми коріннями в минуле, хоча загрозливих темпів це явище набуло останнім часом. Адже партії створювати, як і вживати алкоголь, теж треба, дотримуючись міри. А в нас?! Матір Божа!.. Кількість новостворених партій зростає в геометричній прогресії.

- Самовпевнений вигук: «Є така партія!» зараз вживається навіть частіше за традиційне: «Ти мене поважаєш..?» - обурювався лектор згаданому партійному дурману.

А далі авторитетно розповів, що політичне самопочуття ще вчора абсолютно здорових у цьому відношенні громадян різко погіршується. Тобто пересічна людина, яка досі з усіх відомих партій перевагу віддавала партії в доміно, наче з глузду їде. Бо враз стає залежною від звички вступати у вже наявні партії або мерщій засновувати нові.

Як наслідок, відповідні профілактичні лікувальні заклади тепер переповнені, а ефективного засобу зцілення від такої напасті досі не існує. І тільки нещодавно партолог Н. наважився на сміливий експеримент. Він запропонував нову технологію анонімного лікування і береться позбавити від партогольної залежності всього за два-три сеанси. Якщо, звичайно, йдеться тільки про запущений випадок.

...Словом, у витверезнику як у витверезнику.Тому не обійшлося й без холодного душу, яким став показ відеофільму із життя партоголіків, знятого прихованою камерою.

А вже вранці я отримав квитанцію на оплату і запевнення, що, як для першого разу, на місце роботи про мої партійні витівки не повідомлять. Натомість довелося дати розписку – утримуватися від будь-яких натяків на партоголь протягом наступних трьох тижнів. Перший із них я тримався, як неприступна фортеця і своєрідний «сухий закон» був нормою для мого життя. Хоч лусни, але не дозволяв собі жодної краплі партійної та політичної інформації! Проте під час чергової телетрансляції осоружної партійної реклами не втримався... Коротше, взявся за створення партії боротьби з партоголізмом. І, щоб зробити перший внесок, сів за написання ось цих рядків.

 

 

ДИВО-ЦВЯХИ

 

Досі у нашому районі активно підтримували тільки одного вітчизняного товаровиробника. А точніше - отих умільців, продукцію яких найкраще рекламують дядьки, які ввечері, немов раки, розповзаються по домівках. Та потім у тутешніх самогонників несподівано з'явився конкурент. І хто? Нізащо не повірите! Невеличкий заводик, що штампує ... цвяхи.

Відтепер майстри чистої, як сльоза, оковитої самі були готові лити сльози. Бо майже все доросле населення містечка перейшло на цвяхи місцевого виробництва. Тобто замість того, щоб придбати півлітру-другу й тихо посидіти в холодку, купували цвяхи і били, били, били. В стіни, в підлогу, просто в землю. Далі знову займали чергу до заводського магазину, куди несли свої останні гривні та копійки, і знову завзято гатили молотками.

Тепер вже плакали не тільки самогонники, а й листоноші, які почали мішками носити листи до редакції. А в них - одноманітні проханнями мерщій рятувати сім'ї. «Краще б він пив! – нарікала на лиху долю й свого чоловіка одна із дописувачок. Як ото з'явилися ці цвяхи, геть не стало життя. То було приплентає, побурчить, ляже й спить мовчки. А тепер, їй-бо, як здурів, бо цілу ніч гамселить молотком. Вже скоро стіни попадають. І де ж ті гроші взяти! Так він, додумався - почав майно з дому виносити, аби цвяхи купити. Я йому вже й пиво купувала, і коньяк – не допомагає. Хотіла молоток викинути, так він, клятий, із ним навіть спить. Ну, хіба не ірод?..»

Згодом листоноші полегшено зітхнули, бо жіночих листів поменшало. Дійшли чутки, що вони й самі взялися за молотки. Потім за диво-цвяхами потяглися покупці навіть з інших областей, а далі феноменом зацікавилися й закордонні делегації. Діватись нікуди – треба їхати на заводик і вже на місці взнавати про секрет неабиякої популярності досі нічим непримітної продукції.

Тільки прибувши до містечка, я дуже пошкодував, що не не захопив гарної шапки вушанки. Ні – не тому, що тріщав мороз. Просто навколо стояв такий перестук від молотків, ніби я потрапив до гігантської кузні під відкритим небом. За дорослих вже мовчу. Але навіть хлопчаки й ті замість того, аби ганяти собак чи м'яча, завзято махали молотками.

Сказати, що я вистояв довжелезну чергу до директора заводу, нічого не сказати. Причому приваблива секретарка всі ці години неабияк збиткувалася із всіх присутніх у приймальні. Адже час від часу брала наманікюреними пальцями цвяшок, в іншу руку молоток і гепала, аж шибки торохтіли.

Певна річ, серед нас були лицарі і ми намагалися їй довести, що це чоловіча справа. Де там! Потримати в руках і роздивитися диво-цвях не вдалося нікому, бо дівуля боронилася і розмахувала молотком, ніби ми їй пропонували бозна-що.

- Га? – перепитав мене директор, знімаючи навушники, коли я нарешті потрапив до його кабінету.

А після того, як збагнув мету мого візиту, тільки знесилено зітхнув і навідріз відмовився від інтерв'ю та безкоштовної реклами своєї продукції.

- Боже збав! Яка там ще реклама?У нас замовлень на два роки наперед... Працюємо в три зміни. Люди падають від втоми. І при цьому половину зарплати прагнуть брати тільки цвяхами. Жах!

Неймовірний гуркіт довкола не давав можливості нормально поговорити і далі ми більше спілкувалися жестами. А коли дійшла черга до секрету неабиякої популярності цвяхів, директор, спасибі йому, довго не опирався.

- Та який там секрет! Он він! – тицьнув у бік телевізора, на екрані якого галалайкали народні депутати, яких ми на щастя зараз не чули.

Певна річ, я нічогісінько не збагнув і тому директор поманив мене пальцем до свого масивного сейфа.

- Тримай! – великодушно простягнув мені на долоні пригорщу цвяхів.

Дивлюсь: цвяхи як цвяхи. Правда, тільки голівки трохи більші, ніж у звичайних. Може в цьому й секрет? Точно! Адже на голівках ... міні-портрети найвідоміших народних депутатів та політичних лідерів.

- Є в нас один умілець, - сумно посміхнувся директор. – Запропонував зробити для жарту невеличку партію. Так у нас її ледве з руками не відірвали. Ну, ми тоді й пішли назустріч побажанням споживачів...

Зізнаюсь чесно, дюжину подарованих мені цвяхів я так і не довіз до редакції. У найближчому господарчому магазині купив замашну сокиряку (молотків у продажу давно немає) і використав цвяхи за призначенням. І що цікаво – коли пару разів влучив по пальцях, навіть не відчув болю.

 

 

НІ ЗА ЯКІ ГРОШІ!..

(Бувальщина)

 

У шахтарському містечку нещодавно стали табором пересувні актраціони. З особливим ентузіазмом тутешні дітлахи верещать у напівтемній "кімнаті жахів". А ось дорослі виходять звідти і посміхаються, немов побували у "кімнаті сміху". А деякі навіть не приховують розчарування та відчуття обдурених.

- Змалилися! – буркнув знайомий гірник. - Нехай, хто не був, он в шахту з"їздить за гострими відчуттями. Тільки наперед про запасні штани подбає...

І розповів наступну історію.

До обласного центру приїхав представник столичної керівної установи. Прибув з конкретною метою – побувати під землею на найважчих ділянках роботи гірників. Бо, мовляв, "нагорі" побутує думка, що шахтарі нерідко згущують фарби, вимагаючи додаткової платні за нестерпні умови роботи.

Варто сказати, таке відношення з"явилося неспроста. Адже керівних перевіряючих, дбаючи про їх безпеку, здебільшого возять на екскурсію під землю туди, де більш-менш нормальні умови. Однак у даному разі вирішили піти назустріч побажанню гостя і повезли його на шахту з крутим падіння вугільних пластів.

Після обов"язкового інструктажу перевіряючий із супроводжуючими ступили до кліті й опустилися на півкілометрову глибину. Далі вже рухалися пішки. Спочатку на двох, а далі все частіше тільки на чотирьох.

Прибулий не раз бував у вугільних шахтах, отож спершу досить стійко переносив мандрівку тісними виробками. Навіть дозволив собі нагадати супроводжуючим призабутий анекдот.

- Ви слона у шахті бачили? Ні? Ну й мене тут ніколи не побачите!

Однак поступово жартувати хотілося менше й менше. Гість дивувався а далі вже відверто обурювався низьким заробіткам гірників.

- Та такі гроші треба не за місяць, а за одну зміну платити!

А ще через пару годин він навіть не приховував втоми та бажання швидше піднятися на поверхню.

Сказано - зроблено. Аби пришвидчити цей процес і не бити ноги, супроводжуючі вирішили дістатися до ствола способом, що іноді практикується всупереч вимогам техніки безпеки. А саме – гірники вкладаються на конвейєрній стрічці, що возить вугілля до бункера.

- Найголовніше тут – не піднімати голови! – попередили гостя, вмощуючи його на стрічці. – А там зустрінуть...

Помчали в темряву з підземним вітерцем! А біля бункера вже двоє дужих гірників чекають напоготові, аби зняти незвичногопасажира. Хутко підхопили його під руки, а він ...весь мокрий від сліз. Навіть не плаче, а ридає!

- Ні за які гроші!..- схлипує, озирається і якось зацьковано підсмикує штани.

Навперебій втішали перевіряючого, як могли. Насамперед кинулися малювали звабливі картини вже близького майбутнього. Адже ось-ось, після підйому на-гора, всіх чекає директорська лазня і гарний обід з чаркою. Хіба не заслужили? Ще й як!

Та коли виїхали на поверхню, гість знову неабияк здивував. Вперся і навідріз відмовився йти разом з усіма до бані.

- Відвезіть в готельний номер, - жалібно-жалібно попрохав.

Хіба не дивак?

- Треба бруд змити, - почали популярно йому пояснювати, ніби малій дитині.

А хтось навіть спробував допомогти звільнитися від спецівки, однак де там! Ледве не істерика почалася у вкрай знервованого гостя. Схопився за штани й горлає.

- Не чіпайте мене! Сказав: буду митися й перевдягатися тільки в готельному номері. Дайте автомобіль!..

Та перегодя таки вдалося збагнути таку поведінку. Та й то тільки тим гірникам, які наближче підійшли до впертюха.

Робити нічого. Підігнали авто, нишком попередили водія аби вікна порозчиняв, посадовили пригніченого перевіряючого і поїхав він до готелю, де вже наодинці змивав з себе не тільки втому та вугільний пил.

...А згадалася ця трагікомічна бувальщина ось чому. Подейкують, один з місцевих підприємців має намір облаштувати у виробках старої шахти щось типу тієї ж "кімнати жахів". Щоправда, за які гроші любителі гострих вражень ризикуватимуть там власними штаньми, поки невідомо.

 

 

Щ О   Т И З Н А ЄШ   П РО   М О Р Е ?

(Новітній рецепт)

 

Взяти відпустку. Затим взяти два десятка яєць, кілограм масла, півкіло маргарину, стільки ж цукру, 0,5 олії, 200 грамів соди, кіло борошна і стільки ж сала, 500 грамів сметани, півлітру горілки, 0,75 «Шампанського», 100 грамів меду, 300 грамів розчинної кави, п+ятнадцять горіхів, кіло дешевих карамельок і пару «Снікерсів». Згодом сюди ж додати пару детективних романів, фотоапарат, транзисторний приймач, нові, ще не мочені, ні «обмиті»» плавки, пару рушників, спортивний костюм, легкі капці, а також пару чарок, мило, зубну пасту і щітку. Далі все ретельно перемішати, добряче утрамбувати, зверху покласти дошку і нагнітити. Через кілька годин важкий гніт зняти, а отриману суміш поставити на годину в попередньо нагріту духовку. Опісля дати трохи охолонути і висипати все на підлогу. О! Тепер матимете найповнішу уяву того, що ви розпакували сумку після довгої дороги на берег моря.

Найперша справа після довгої дороги – занурити своє тіло у прохолодні морські хвилі. Для цього слід напустити теплої води у ванну. Далі висипати туди пачку солі «Екстра», дві склянки сухої гірчиці та 0,5 молотого перцю. Потім ретельно процідити над ванною через друшляк зміст дорожньої сумки. Все це добре перемішати. Далі випорожнити сюди ж нічний горщик вашого малюка. Окрім цього ще кинути пару жмень лушпиння картоплі, кілька обгризених кукурудзяних качанів і ще раз перемішати. Куштувати на смак не обов+язково.

А щоб рідина пахтіла ще й рибою, слід виполоскати тут банку з-під рибних консервів або целофановий пакет з-під оселедців. Для певності ще вкинути наявні сухі риб+ячі хвости. І тепер нарешті можна сміливо пірнати у те, що недавно було водою.

Викупалися? Не поспішайте чортихатися. Бо після водних процедур є резон полежати й поніжитися на пляжі. А тому відкрийте дверцята нагрітої духовки, розтрусіть по підлозі відро із сміттям, лягайте на все це на живіт, закривайте очі й розкошуйте.

Бурчання в животі буде підтвердженням того, що пора попопїсти. Дещицю харчів, як пам+ятаєте, ви приперли з собою. За винятком хліба. Щоб його придбати, зробіть наступне. Вийдіть з будинку, поверніть праворуч і в середньому темпі оббіжіть помешкання двадцять разів. Потім зробіть коло «гусячим кроком». Після цього, якщо вдасться, проскачіть ще коло на одній нозі. Потім на другій. Не спиняючись на відпочинок, поверніть ліворуч і оббіжіть будинок ще два два десятка разів. Затим повільно підіть у найближчу крамницю і купіть черству паляницю. Що тепер ви з нею будете гризти із того, що є в сумці, це справа кожного.

Підкріпившись, було б непогано заповнити дозвілля якимись цікавими розвагами. Є до біса варіантів культурної програми. Відшукайте пожовтілу газету дворічної давності і прочитайте там все-все до останньої коми. Або послухайте, як сусіди-молодята за стіною, не приховуючи захоплення, опрацьовують техніку того, що ще зветься виконанням подружніх обов+язків. Утім, найкраще в цьому випадку – вицмулити пляшку теплої горілки, занюхати кулаком(рукави відсутні, бо форма одягу – голий торс), викурити з півдесятка дешевих і міцних цигарок та вкладатися спати.

Відчуття моря й особливо його розбурханих хвиль, не виключено, буде переслідувати й уві сні. Причому настільки виразно, що в цей час може напасти різновид «морської хвороби». А щоб раз і назавжди позбутися нудоти, біжіть серед ночі не до унітазу, а до рукотворного моря у ванній кімнаті.

Вранці, якщо ще геть не зникло бажання там викупатися, похмеліться і повторіть все з самого початку. Коли ж зникли погані відчуття, візьміть назад свої слова про бажання провести відпустку на морському узбережжі. Після цього ліквідуйте наслідки свого «відпочинку», зберіть здоровенного «сидора» і прямуйте на дачну ділянку. Не знаю, як стосовно морських ванн і курортних фліртів, а от вовчий апетит, мозолі і засмагу вам буде гарантовано.

P.S. Тут запитують, що треба робити, коли бажання похлюпатися у морі не зникло навіть після третього разу імітації кімнатного «моря». Це надовго. Тому знову треба взяти відпустку. Ще слід всього-навсього руками й ногами натоптати дорожню валізу грошовими купюрами найбільшої вартості і відправлятися в південному напрямку.

 

 

ХЛОПЧИК ДЛЯ ПИТТЯ

 

Ми не бачилися з приятелем кілька років і тому щиро зраділи несподіваній зустрічі. А чим найкраще запивати звичні запитання "А пам"ятаєш?"самі знаєте. Утім, мій друг все зіпсував, бо після натяку на чарку чомусь скривився, як середа на п"ятницю.

- Вір – не вір, але не можу. Клянусь здоров"ям!

- Печінка? – відразу здогадався я, пригадавши спільні студентські вправи з оковитою.

- Тіпун тобі на язик! – аж підскочив незговірливий пияк. – Просто до роботи і після неї не вживаю ні краплі спиртного.

- Невже влаштувався на лікеро-горілчаний?

Він гордо розправив плечі.

- Бери вище - працюю в одного типа печінкоохоронцем. А між нами кажучи, хлопчиком для пиття.

І розповів наступну історію.

Керівнику однієї поважної установи через постійну роботу горлянкою та печінкою якось зробилось зовсім зле. Підступні чортики серед білого дня ні з того, ні з цього повилазили із закутків службового кабінету і почали бігати й гупотіти, немов коні. А потім взагалі заходилися тикати нещасному дулі. Хіба стерпиш таких нахаб?

Бажаючи їх провчити, розгніваний бос розтрощив усі меблі і взявся за стіни. І поваляв би і їх. Однак тут примчали викликані підлеглими медбрати вузької спеціалізації і стіною стали на захист тих же стін...

Коротше, небораку спершу зв+язали, а згодом він сам зав+язав з цим ділом. Проте після того як закодувався, почав різко втрачати вагу та авторитет. Бо ж на персону, яка в компанії цурається чарки, зиркають підозріло: "Хворе або падлюка..." Отоді й порадив йому хтось вдатися до послуг свого спеціального заступника, у обов"язки якого входить цмулити себе налиті шефу чарки.

- Нічого собі! А як відреагували на "дублера" горілчані брати шефа?

- Адекватно! Бо хіба їм не однаково з ким саме дудлити? А те, що бос водить з собою не тільки тілоохоронця, а й спеціального охоронця печінки, відразу прибавило йому крутизни. Тому деякі колеги теж почали переймати цей досвід і найняли дублерів. Ми п"ємо, а вони тільки закушують...

- А платня? – знову засвербів у мене язик.

- Гріх скаржитись, адже заробіток залежить від кількості вицмуленого. Уявляєш! Плюс солідні надбавки й преміальні за супутні обов"язки та шефові забаганки і шкідливі звички. Бо він час він часу командує :"Я після шостої чарки маю звичку блювати по дорозі до вбиральні. Вперед!" Або: "Після восьмої мушу передрімати пикою в салаті." А якось взагалі розперезався. "Піди, - шепче на вухо, - запроси на танець вишибайлу ресторану і спробуй спокусити його..." Уявляєш яке стерво! Щоправда, потім заплатив все до копійки за ремонт зубів...

Почуте справило на мене відповідне враження і після деякого заціпеніння я наважився на ще одне – найголовніше запитання.

- Слухай, а за самого себе ти той... чарку піднімаєш?

- Краще не питай! – ледве не заплакав бідолаха. – Хіба горілка полізе в рот, якщо до неї ставишся, немов до роботи? Тьху!..

І, їй-бо, не брешу, витер скупу чоловічу сльозу, що заблищала в оці.

- Зберемося компанією, а мені не лізе. Ну, хоч плач! Вже подумую й собі напитати тямущого хлопця для пиття. А що? Може підеш?

Я пообіцяв подумати. Бо, погодьтеся, для газетної рубрики "Журналіст змінює професію" це був би колоритний репортаж.