Леонід ТРЕГУБ ( Литва) БЕРЕГ ЛЮБОВІ ДВОХ МОРІВ

 

Леонід Трегуб (Литва)

Берег любові двох морів

DE JIUERU MEILES KRANTAS

    *     *     *

 

День поволі сплива й переходить у лагідний вечір.

І як підсумок, нашим щоденним діянням дає:

Що вчинили і як, і яких нагромадили речень?

Може марність піймали? Чи все-таки користь та є?

 

І чи в злагоді ми пребували в природі природно?

Чи гуляло свавілля в погоні свавільних думок?

Чи осанну співали в кумирнях скопцям чужеродним,

А своє притоптали й покірно здали під замок?

 

Запитаймо себе чи сумління своє не приспали?

Чи думки і діла вас звеличують, чи – навпаки?

Чи люб’язність посіяна вами, чи хижі оскали,

Що прославлять, або вас відкинуть у ниць, на віки?

 

Світлий день відійшов, наступає пора відпочинку,

Нам здається, що й світ цілий разом із нами спочив.

Та ніщо не стоїть, не зупиниться і на хвилинку,

Що посіяно вдень, те старанно хтось в ніч зволочив.

 

                                                       9 червня 2011року

                                                          Dituva

 

 *     *     *

Все марнота марнот, - сказав Екклезіаст,

А ловля вітру – то пусте заняття.

Проте, цей скепсис не злама й не спинить нас

Іти вперед до світлого багаття.

                                                                                                              

             *     *     *

Зависнув місяць над селом,

Моїм селом і цілим світом!

І срібне сяйво розлилось,

Зачарувало дивним світлом.

 

Цей спокій душу напува

І переповнює бажанням

Чинить добро завжди бува

Цілющим, як саме кохання.

 

Спокійно п’ю оцю красу,

Всю неповторність свого краю,

Дітям, онукам донесу

І правнукам заповідаю.

 

Я відчуваю, що росту,

Що повнюсь силою, громами,

Пізнавши істину просту –

Любов доводити ділами.

                         Березень 2008 р.

                                                                                                                                                                        

             *       *       *

Поналізли на наші поля колоради,

Двоголовий хижак в мирнім небі шуга...

Не питай про мораль у бандита і ката,

Й що своє він в чужому городі шука.

 

Ця мораль всім гидка, бо там честі – ні крихти.

А вони в цім лайні так віками живуть.

Записались в месії  злодійства і кривди.

Ваша віра в месійство – то злочинів путь.

 

Вся кремлівськая рать, що сичить ядовито,

Захлинаючись піною в власній брехні,

Пропагандою хоче весь світ обдурити!

Та чи вірить вона навіть власній бридні?

 

Тож невже ж можна жити  в злодійстві суцільнім,

А вважати що кривда то правдою є?

В давдцять першім столітті у світі суспільнім

Хтось людей, як товар, на торгах продає!

 

Припиніть цей всесвітній бедлам! Схаменіться!

Є життя – найкоштовніший скарб для людей.

Не наземним божкам, а життю поклоніться,

Це найвища з існуючих в світі ідей!

                            Липень 2014 року

               

   *     *     *

Під Сонцем все живе, росте і плодить зерна:

Освітлене – цвіте, що в темряві – чека

Коли Земля свій темний бік до Сонця зверне,

Щоб повторилось все,  як вічності ріка.

 

І ми в собі такі ж: освітлені і темні,

В нас радість і печаль, в нас злоба і любов,

Розумні ми й дурні, і величні й мізерні...

Хто б визволив би нас з цих вічності оков?

                                 10 вересня 2014 року

 

 

                      *     *     *

Ми знаєм: цей поет в застоллі гомінливім

Бува утне дотепну епіграму.

І він, як той Пегас, розпустить хвіст і гриву,

Себе і юбілянта вправить в раму...

Хоч слава та на мить у  морі цім бурхливім.

                              Серпень 2014 р.

 

                                            *    *    *                                                                                                

                   Відлетіли на південь лелеки,

                   Зникли з неба ключі журавлів.

                   Синь небес така рідна й далека

                   І чарівність вкоротчених днів

                   Заливає і простір, і душу,

                   І зрудів позолочений ліс,

                   І весь спокій довкілля зворушив

                   Небайдужі серця і підніс

                   Наші думи й надії завітні

                   До простих і священних висот

                   І діла традиційні й нетлінні

                   Нехай множаться з наших турбот!

                   Мабуть осінь замріяна знає –

                   На порозі стоїть сніговій...

                   Нас, людей, ця пора спонукає

                   До розважливих роздумів-мрій.

                                           Листопад 2011 р.  

 

                *     *     *

Наші душі з нами не вмирають,

Кажуть, що у вічності живуть,

І з небес усіх нас закликають

Вибирати лиш правдиву путь.

 

Я прошу у неба порятунку

Від суєтности щоденних справ,

Щоб в моїй душі – моїм притулку

Час урівноваженим настав.

 

Щоб всі зойки світу, його болі,

Не довести до кривавих ран,

І щоб тих, що в злоті, й тих, що голі

Поєднав би всіх єдиний стан.

 

Бо поки живем на білім світі,

Для душі і плоті – це ж бо рай!

Як коріння древа й його віті

У єдине тіло обирай.

 

Кажуть ніби душі після смерті

Відлітають в небо на віки,

А в житті, у дивній круговерті,

Дух і тіло разом залюбки.

                    Жовтень 2011 р.                     

 

 

                   *     *     *

Вже бувало не раз, як пригадую,

Обиватель частіш спожива

Анекдоти чи п’янку бригадную,

А не вірні й правдиві слова.

 

Кажуть: „Нам і культура, й історія

Не потрібні, то хай школярі

Їх вивчають й для балів – повторюють,

Як їм жити у вік хабарів.

 

Як добратись до крісел з зарплатою

Дармовою, але ж щоб товста!

А не дай тобі Боже з лопатою

Будувати дороги й міста.

 

То давайте і жити без клопотів,

А сумління, і совість, і честь –

Це так, зайве, бо завтрашні роботи

Забезпечуть достаток нам ввесь.

 

Нам – простіш,

                  без високих моральностей:

Наливай,

                 випивай

                                 і гуляй!

І балдьож – в повсякденній реальності!

Развлекуху й жратву подавай!”

 

І проси, не проси в бога милості

Щоб їм розум і совість вернув...

Коли сам не захочеш щоб виріс ти

І щоб славу набув не дурну!.. 

                                2 серпня 2011 р.

  

         *     *     *

 

День поволі сплива й переходить у лагідний вечір

І свій підсумок нашим щоденним діянням дає:

Що зробили і як, і яких нагромадили речень,

Може марність піймали, чи все-таки користь та є?

 

І чи в злагоді ми пребували в природі природно?

Чи гуляло свавілля в погоні свавільних думок?

Чи осанну співали в кумирнях скопцям чужеродним,

А своє притоптали й покірно здали під замок?

 

Запитаймо себе: чи сумління своє не приспали?

Чи думки і діла вас звеличують, чи – навпаки?

Чи люб’язність посіяна вами, чи хижі оскали,

Що прославлять, або вас відкинуть у ниць на віки?

 

Світлий день відійшов, наступає пора відпочинку,

Нам здається, що й світ разом з нами спочив,

Та ніщо не стоїть, не зупиниться і на хвилинку,

Що посіяно вдень, те старанно хтось в ніч зволочив. 

                                                 9 червня 2011 року,

                                                              Dituva

 

    *      *      *

Дивись і вслухуйся як час тече-біжить,

Як мить за миттю вправно впрядені!

То не осіннє листя вітром шелестить,

То наші дні, а не оглядини.

 

Оглянься, вслухайся і ти тоді збагнеш,

Як струменіє сутність простором!

І сам себе спитай чи в злагоді живеш

Із часом, що додасть всім росту нам.

А якщо – ні,

То марні твої дні.

                                      Жовтень 2012 р.

 

 *     *     *

          

Коли у хащах смутку безпросвітних

Твоя душа, як відчай, заблука –

Ти не шукай причин цьому всесвітніх,

А твердо вір! Бо все в твоїх руках.

Надворі дощ і злий холодний вітер,

І небо пасмурне, і в сірості сплива

Весь сірий час...І де знайти тих літер,

Чи точних нот, чи вірнії слова?

А може зваж в холодному роздyмі

І розклади на атоми усе,

І хай тебе не точить вічний сумнів,

Що було першим – курка чи яйце?

Коли душа твоя в полоні смутку

І ти не бачиш де йому межа

Не поспішай і не чини так хутко,

Знайди спасенний скарб, який лежав

У тебе під ногами, що втоптали

Його в грязюку дикі племена.

Не дай його нікому на поталу,

То хай і ницість духу обмина

Бо дух душі – це гарт і сила зброї,

Яку ніяка сила не здола,

Де зло з добром у вічному двобої,

А з нами б завжди сонячність була. 

                           6 квітня 2011 р.

 

 *   *   *

Яка пора нам наймиліша

З усіх пір року? Та – усі,

Коли в душі і буря й тиша

Зливаючись, з’єднались в висі

Твоїх діянь усіх часів,

А ти летиш все вище й вище,

Бо ти – посланник  звідусіль.

 

Уже оспівані і весни,

І літо, й осінь, і зима...

А ми в поривах піднебесних,

То замираєм, то воскресним,

Хоча  й хода у нас земна,

Трудом цей світ прославим чесним,

Бо іншого у нас нема.

                   5 жовтня 2011 року

 

 

     *   *    *

 

„Все марнота марнот”, - сказав Екклезіаст,

„І ловля вітру – то пусте заняття...”

Проте цей скепсис не злама й не спинить нас

Іти вперед до світлого багаття.

Бо цей вогонь – жадоба знань і дій,

Веде до світла здійснених надій.

                            Березень 2011 року

 

   *     *     *

 

Коли після зими земля ще снігом пахне,

А у нічну пору морозець завіта,

І ще весна зовсім у роздумах не квапних,

Але панує вже опінія проста,

Що сонячне тепло й всепереможне світло

Розтоплять темноту і холод тих снігів,

Пробудження прийде незмінно і привітно

Й заполонить життям очікуваних днів.

А та пора снігів задумлива, в чеканнях,

Лиш в пам‘яті сплива, як спогади тепла.

Бо днів таких нема, щоб жити без кохання,

 І щоб ріка життя невпинно не текла. 

                                  Квітень 2015 р.

 

 

   *     *     *                                                                                                           

Із вуст твоїх то медом струменіють

Усі слова любові, що до мене,

То ядом цідять, або стужу віють,

Коли в тобі зненацька лють до мене.

 

А як вгадати, щоб був спокій, тиша?

Щоб довго, вічно лагідність тривала?..

Цього ніхто не взнає й не опише,

Бо жінка свою суть не відкривала.

 

І знов із вуст той мед найзапашніший

Заповнив світ мелодіями з раю!

В захопленні глупію наймудріший.

Раптом з нічого – буревій, – я знаю...

 

Така ж мінливість і в природі вічна.

І ми цього не зможем заперечить,

Або змінить, чи встановить щорічно

На розсуд наш якісь-то дивні речі.

 

Всю жінки суть пізнати неможливо,
Хоч марно намагались це зробити

Всі мудреці в усі часи. Тож диво

З див, з яким нам любо жити.

  • березня 2010 року

 

                 *     *     *

Палахкотить Чумацький шлях над нами,

Невідомі світи пульсують неутомно,

Нас кличуть йти вперед до світла брами

Втолити спрагу знань одвічно невгамовну.

Я в твердь земну уперся щоб підперти

І щоб збагнути оцю всю сферу зоряну.

І поки стане сил я буду вперто

Тягти цей плуг по небу щоб було з’орано!

Мені поглибшав світ, хоч безліч є питань...

Бо сила знань – це хліб переконань.

                              14 липня 2012 року

*    *    *                                                                                            3

Зависнув місяць над селом.

Моїм селом і цілим світом,

І срібне сяйво розлилось,

Зачарувало дивним світлом,

 

Цей спокій душу напува

І переповнює бажанням

Чинить добро завжди бува,

Цілющим, як саме кохання.

 

Спокійно п’ю оцю красу,

Всю неповторність свого краю,

Дітям, онукам донесу

І правнукам заповідаю.

 

Я відчуваю, що росту,

Що повнюсь силою, громами,

Пізнавши істину просту –

Любов доводити ділами.

                  Березень 2008 року

 

*     *     *

       Рідне – все рідне                                                                                                                                                                            

Кожен день починається з ранку,

Кожна пісня із серця іде,

Кожне слово – це звуків огранка,

Що в обійми Вітчизни веде.

 

Рідний край, ти найкращий у світі!

Не тому, що красот більш нема,

А тому, що це рідне суцвіття

Нам на серце бальзам налива.

 

Бо у рідному краї все рідне:

І високість блакитних небес,

І безмежність простору, що квітне,

Що наповнений радістю весь.

 

Наша мова у рідному краї

Перевеслом пов’язує нас.

І ріднішої просто немає

Із найкращих у світі прикрас.

                  Травень 2011 року

 

Починайте спочатку!                                                                            4             

Починайте, не бійтесь, спочатку!

Коли виходу ніби нема,

Коли все неймовірно гірчате

Й сподіватись на краще – дарма.

Коли тьма із пещерної ніші

Душить душу і серце скребе,

Коли друзі, колись найвірніші,

Поздавали нізащо тебе.

І коли вже здається піднятись

Нема сил та сенсу нема

Знай, що велетнем можна вважатись

Лиш тоді, коли хвиля здійма

Незборимої  волі завзяття

До життя і живого вогню,

А священного духу багаття

Не гасіть цю одвічну борню!

Бо попри тимчасові невдачі

І всуціль безгрошів’я  з’їда,

Киньте розпач і духу ледачість,

Ваш девіз – переможна хода.

Починайте, сміливіш, спочатку!

Починайте з ідеї, з мети,

З тими, хто сам себе без остатку

Віддає, щоб до Правди дійти.

Вся енергія, вся без остатку

Хай як пісня луна парафраз:

Сумнів геть! Починайте спочатку!

Ще вам доля всміхнеться не раз!

Травень 2011 року

 

         

           *     *     *                                                                                                  5

                                                                                              

По всюдах всіх, де ми живем і гідно

Сумління наше сієм між людьми,

Щодня вертаємось на землю рідну

Хоч подумки, бо знаєм звідки ми.

 

Коли щастить прибути до Вітчизни

То наше хвилювання нароста –

Нас живить небо, що над нею висне,

Її цілющі щедрість й простота.

 

Коли я прибуваю в Україну,

То йду туди, де вісімнадцять літ

Я пив цей край, немов молочну піну,

І босоніж ходив від цих воріт.

 

Поля, ліси, яри, гаї при луках.

І поміж верб водоймищ дзеркала –

Ця наймудріша і проста наука

Щоденно в нас вливалась і текла.

 

Крім цього сяйва сонця, бездни неба

І пахощів настояних ланів

Мені ніде, ніколи так не треба!..

Я навіть більш нічого б не хотів.

 

Блаженний край, його трудящі люди,

Не зміряти нічим його глибінь!

Нехай розносить славу нашу всюди

Завзятість слобожанських поколінь!

                             Травень 2011 року

 

 

 *    *    *

Півні давно вже проспівали.

А ти ще сниш? Чи вже не спиш?

Вже сонце усмішку прислало

У ранок наш. Ти сон полиш!

 

Вставай і йди у світанковий

Блаженний світ, земний цей рай.

І хай прийдешній день цей новий

Несе розмай у рідний край!

                         3 січня 2016 року

 

*     *     *                                                                                                                                                                                                                  Послухайте, як листя шелестить                                                                                                                

Коли дерева оголяють віти...

В осіннім небі сонце ще блищить,

А більше стужею вже віє вітер.

 

Він кличе нас до нової весни

І засіва в серцях відбірні зерна.

Минулі дні – не вернуться вони,

А нові дні ще радість нам повернуть.

 

Прислухайтесь! В цій мові чарівній

Шепоче нам осіння позолота

Якусь щемну мелодію, а в ній

Мов мед цілющий, що зібрався в сотах.

 

Послухайте, як листям шелестить!

Й мінорно тиха свіжість диха в очі.

В душі і радість, але щось щемить,

А тиша сподівання шле пророчі.

 

В осіннім лісі листя шелестить,

В їх шелесті є спогади і мрії,

І тихий сум, і довгий, і як мить

Нас поверта у сонячні надії.

 

Прислухайся! То листя шелестить,

То теплих днів – ревізія осіння,

І збіглий час вчорашніх днів біжить

Крізь зиму в неминуче провесіння.

  3 жовтня 2013 р.

 

 

              *    *    *

Найдовша ніч – найменший день.                                      

В цей час коли земля поволі                                        

І ми почнемо відлік новий                                          

В оце мережання кілець,                                              

В щорічнім колі круговерті –                                     

Де він, початок, чи кінець?                                          

І в що вони таки оперті?                                              

21 грудня 2013 р.

                                                                                                                                                                                                                             

 

  *    *    *       

Дощить. Хоч осінь ніби рання.

Той бік поверне де живем

І сад мовчить зажурливо і жде

Коли настане час прощання

І золото дібров, і хмарність,

Задумливість, і роздумів пору.

Чи наші клопоти – то марність?

А може то є наш вінок Добру?

12 вересня 2018 р.

 

              *   *   *                                                                                                                 

Щемить, -  коли ти на перорні,

А я – на злетній полосі...

Весь світ – в прощальному полоні,

В печальній і скупій сльозі.

Через вікно, ілюмінатор

Я враз побачив всі роки, -

Вони немов вулкана кратер

В прощальнім помасі руки...

Невже надовго? Хто це знає?

І скільки рані цій щеміть,

Коли розлука серце крає

І майже вічність – кожна мить?

Та час безжалісно спливає –

Він і лікує, і ятрить:

І переможців називає,

І тих, що під щитом лежить.

Так, час летить. І в його леті

Розтане миті гострота...

А поміж безлічі портретів

Лиш незабутня тільки ТА...

  1. 08. 2018 р. Берлін

 

  *    *    *

Чи диво то, чи видива наявність?

Коли раптово, мов з нівідкіля,
Як з темряви, благословенна ясність

Всього мене тобою окриля!

То мабуть доля, ніби не навмисно,

Як свята дарувала їх для нас, –

Ці зустрічі, як сонячне намисто,

І як магічний дорогоуказ.

В цих знаках, як в пророчім сяйві

Ми вгледіли – то наше майбуття!

Всі інші аргументи були зайві...

Нажаль, назад немає вороття...  

                     Квітень 2019 р.

 

 

         БАЙКА

По пасовиську з краю в край отара смирнесенько собі ходила весь сезон й нагулювала все оте, що їй належить... Її водив Козел, разом з баранами, звичайно, на підмогу. А вовну, шкури, м‘ясо з трибухою чемнесенько щорічно хазяю здавали, – відверто кажучи, ну просто задарма.

Та бач, зажерливість нестримна Хазяю „пораду“ гарну підказала: щоби того добра побільшало ще більше, поставить треба пастухом Вовка, – йому грошей платить не треба!

Так і вчинив Господар – пасе отару Вовк собі на радість ситу...Та тільки бекання із пасовиська з часом вже рідше й рідше можна було чути. За рік-другий на полі тім буяли тільки бур‘яни. Та інде поміж них  вибілювались вітром та дощами овечі ребра і копита та роги баранів...

Жадоба непомірна – то такий порадник, який нікого не приводить до Добра.   

 

             *     *      *

В твоїх очах кохання поволока!

Така-то зваба!... Боже, не рятуй!

Всього мене на вчинки загартуй

І зорі щоб щасливились звисока!

Ти – кращий згусток всіх молекул світу!

Де той Творець, що так тебе зваяв?

Ти – вище всіх фантазій і уяв,

І промінь всіх тяжінь несамовитих!

В полоні цім – я не в ярмі неволі,

А в злеті всіх енергій і потуг

Палаю, щоб ніколи не потух

Вогонь високих пристрастей і волі.

березня 2019 р.

 

 

  *     *     *

Скажи мені яка різниця

Між тим, як ти був молодим

І сивим вже? Коли живиця

Сочилась з тебе – був ти ким?

Були часи – стрибати, бігти...

І все хотілося пізнать!

Здавалося, що все би міг ти

І навіть час всій перегнать.

У ті часи, дзвінкі, зелені

Ти все ловив, все куштував,

Весь світ зачерпував у жмені

І спраглу душу напував

Життєвим проявом всебічним

І думалось так буде вічно...

                    Липень 2019 р.

 

 

*    *    *

 

В цю мить я є ось тут, а вчора

Був десь не тут, а десь отам –

Шукав чи є світів опора

З руйнацією пополам.

Я не знайшов. Хоч був в захваті,

Але шукав, що було сил.

Я стер з лиця землі екватор

Й переінакшив полюси.

Всі еліпси і всі орбіти

Повипрямляв – нехай летять

Туди, де чорні дири світять

Й пульсари оком миготять.

Не буде там ні зим, ні літа,

Ні осені, ані весни...

На якім курсі, чи орбіті
Все б це крутилось і гуло?..

Й бридка гримаса Аеліти

Замінить нам казкові сни.

Оце ти так удосконалив? 

Осінь  2019 р. 

 

***

Я ще не все, не все тобі сказав

Ти ще не все тепло подарувала

Своїх очей і рук, мов те свічадо…

Бач сонце встало - й новий день настав.

Дні линуть у вічність…

В серці тужно й радо,

А я тобі іще не все сказав.

 

 

***

Земля – це сад, що розцвіта весною

І щедро осінню плоди свої дає,

Життям дзвенить і вічною красою,

І рухом повниться і знову повстає

Невпинний плин матерії і часу,

Який силкуємось збагнути до кінця.

І вимірять енергію і масу.

І що це значить вічність ?

Що миттєвість ця ?

Жовтень 1997 р.

 

***

Якщо дивитись дуже довго в небо

Й шукати там далекий відгук свій,

То хай постане й запитать  потреба:

Чи чистий плин вечірніх наших мрій ?

Чи так розумні ми – діти природи,

Щоб вимірявши все своє єство,

Збагнуть і взяти, як винагороду,

Сили законів божих торжество?

Квітень 2000 р.

 

***

Поміж сосен, берез, лип і кленів

Як метелик літа поміж трав,

Потопаючи в сяйві зеленім,

Твій ясний силует проплива.

 

Літній день, височінь над землею,

Спів життя, що усюди луна,

А я лину, я лину за нею,

Розчиняюсь в гаях і лугах.

 

Я купаюсь у повені літа,

Хай співають його солов’ї !

Я завидую травам і квітам,

Що цілують коліна твої. 

Липень 1974 р.

 

***

Для мене берег моря – це натхнення.

Чи не  тому, полишив справи всі,

Йдемо до нього, як на одкровення,

Під шепіт хвиль не вимовлених слів. 

25 жовтня 2004 р.

 

***

Навіяв вітер хмари – дощ пішов.

Яка то радість для всього живого !

Вода, повітря, сонячне тепло –

Все це для всіх, як і для щастя твого.

14 лютого 2008 р.

 

Поскриптум автора:

      З Самого народження і до глибокої старості, від материного молока, через все оточення і аж до космічних недосяжностей, та абстрактність уявлень, і завдяки своїй діяльності, - людина пізнає світ і себе в ньому. І в цьому весь сенс життя.

     Народився я і виріс на Слобожанщині, в Україні. Для мене це рідний край; і всі об’єктивні характеристики його, і всі опоетизовані епітети – доречні. Вважаю за абсолютне право кожного сказати так само про свій край в будь якій частині нашої планети.

      Саме життя – це радість. Хоч в житті окремої особи, чи групи людей, чи навіть поколінь, вдосталь передується: розквіт і занепад, тріумфи і поразки, радість і печаль… І все це ми пропускаємо через свою свідомість – і чуттєво і розсудком зважуючи, тобто – осмислюємо. А сама культура і мислення і осмислення – це результат багатьох чинників, що формують особистість. Найважливішим з них було, є й буде – слово. У кожного народу своє слово – це не просто сполучення звуків, це універсальний код ментальності і ключ до пізнання, усвідомлення і світобачення. Тому для кожного із нас рідна мова це не тільки форма, а й зміст всього нашого буття. А його параметри визначаються і рівнем знань і культурою застосування їх.

Те що ви прочитали, - це окремі фрагменти деяких записів, деяких роздумів.  Вони існують тепер без претензій на правило і всеосяжність… Написано рідною мовою, далеко від України в Литві, яка стала Батьківщиною моїх дітей.

 

Леонід Трегуб

 

 

 

 

 

 v