Володимир Вікторович ВІХЛЯЄВ народився 23 червня 1986 року в смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області. Проживає в місті Запоріжжя.
Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національної асоціації адвокатів України, Спілки адвокатів України, Науково-експертної ради Асоціації адвокатів України. Академік Міжнародної літературно-мистецької академії України.
Магістр права та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності. Адвокат. Проректор з правової роботи – головний юрисконсульт ректорату Класичного приватного університету. Голова Комітету з юридичної освітньої політики Асоціації адвокатів України.
Автор книг «Код Шевченка» (2008 р.), «Чорний пролісок» (2010 р.), «Родовий портал» (2018 р.). Співавтор книг «Кращі історії адвокатів» (2020 р.), «Людина без Батьківщини» (2020 р.; перекладів з киргизької мови оповідань Айдарбека Сарманбетова).
Стипендіат Президента України в галузі літератури (2020 р.).
Лауреат Міжнародних літературно-мистецьких премій: імені Пантелеймона Куліша (2019 р.), «Світ пограниччя» (2020 р.), «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди (2020 р.)
В 2019 році нагороджений Всеукраїнською відзнакою «Адвокат року 2019» в номінації «Кращий юрист-митець» та орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня.
В 2020 році відзначений Міжнародною патріотичною відзнакою «Медаль Мазепи» та нагородою «Діамантовий Дюк» на міжнародному конкурсі імені Дюка де Рішельє в номінації «Поезія».
Твори включені до навчальної дисципліни «Література рідного краю» спеціальності 8.02030301 Українська мова і література у розділі «Творчість запорізьких поетів-сучасників», а питання «Філософська спрямованість збірки «Код Шевченка» Володимира Віхляєва» є одним із питань на залік.
Твори та біографічний нарис про Володимира Віхляєва містяться у монументальних виданнях: «Антологія сучасної новелістики та лірики України» 2017 р., «Письменники Запорізького краю (кінець ХХ початок ХХІ століття). Антологія прози і поезії» 2017 р. (яке отримало гран-прі міжнародного фестивалю «Книжкова толока»), «Література Запорізького краю: хрестоматія творів кінця XX- початку XXI ст.» 2019 р., «Антологія письменників Запорізького краю «Не міліють джерела Дніпрові» 2016 р., «Альманах «Скіфія-2017» / Осінь» 2017, «Твори молодих літераторів «Молода перлина» 2008-2010 рр.
Писати вірші Володимир Віхляєв почав ще в дошкільному віці, спочатку, вставляючи власні слова замість забутих під час виступів у дитсадку, потім, складаючи присвяти батькам, друзям і дівчатам.
Батьки бачили, що в ньому народжується поетичний талант і робили все, щоб розвинути його. Батько – Віктор Борисович всюди водив сина: до відомих письменників і літературних об’єднань. А мати – Лідія Петрівна була найуважнішим слухачем, підтримкою та доброзичливим критиком.
Через скорочення батька з роботи (тоді – заступник директора будівельної фірми та депутат районної ради) і неможливість мами працювати (тоді – табельщиця-обліковець будівельного комбінату), оскільки вона змушена була доглядати паралізовану бабусю Володимира, з десяти років він почав працювати розповсюджувачем газет та журналів в маршрутках, тролейбусах, трамваях, роблячи оригінальну творчу рекламу. Якось мама, відвертаючи обличчя, щоб приховати сльози, висипала на його долоню з гаманця залишки монет і сказала: «Іди, синку, купи морозиво»… Поет сказав тоді собі, що його родина ніколи не знатиме, що таке злидні. Це був найсильніший стимул для нього на шляху до мрії – стати адвокатом – хоробрим лицарем у срібних обладунках з великим серцем і гострим мечем справедливості. Роздуми про дитячі злидні є в багатьох його віршах:
Ти – дитина в сім’ї звичайних батьків –
без багатства, зв’язків, особливої вдачі…
Ким ти бути у цьому житті хотів?
Хто спитає тебе? Хто пробачить
твою долю одну – на мільйони людей?
Та чи з ними її розділиш,
якщо кожна із них від такої ж іде,
щоб зустріти щасливу подію?
Може в цьому і є природний закон:
і галактики, і частинки
віддаляються. Та все ближчий Харон…
Саме він і навчає як жити!
До речі, дівоче прізвище мами поета – Парій своїм походженням завдячує найбіднішим верствам населення. Але, безперечно, найчесніших: дід Петро, будучи начальником дорожнього будівництва Приазовського району, за власний кошт сплачував за асфальтування власного подвір’я, а баба Віра, будучи завідувачем сільськогосподарського магазину, на загальних засадах придбавала товари магазину. Володимир це осмислює в своїх поезіях.
Найяскравіші мрії
у найпохмуріших підворіттях.
У Бога сильніша віра,
коли у кишенях вітер.
В ув’язненні час найдовший,
а найкоротший – на волі.
Із друзів зраджує кожен.
Вірний лише мій ворог.
Коли він був малим, то пообіцяв бабусі Вірі, що коли виросте – обов’язково подарує їй діамантове плаття. Її не стало коли Володимиру ще не було й 10 років. Тому подарувати їй діамантове плаття він зміг лише у віршах:
Подарую тобі діамантове плаття...
Що ж я холод каміння тоді не відчув?..
А бабуся моя, у старенькім халаті,
посміхалась, а очі були із дощу...
Під час навчання в початковій школі за порадою Петра Ребра почав відвідувати Запорізьке обласне літературне об’єднання ім. М. Гайдабури, що на той час очолювала Лариса Коваль, яка і стала першою літературною вчителькою Володимира Віхляєва.
В дитячому таборі Володимир вже мав перші власні творчі вечори. Там же здобув серед дітей і дорослих прізвисько «Поет», хоча були і прозові твори, переважно фантастично-пригодницькі («Пригоди Тома Хакінсона» тощо), які він також вже читав своїм першим слухачам.
Публікуватись почав із дванадцяти років: у дитячій газеті «Клякса» надрукували вірш, який був присвячений Різдву.
Наставником юного поета став Анатолій Рекубрацький, який створив для нього окрему літературну реальність, новий світ, сповнений літературних див, пригод і відкриттів.
У шістнадцять років в обласній газеті «Запорізька правда» він мав перші поетичні добірки, деякі вірші із яких не соромно було включити до майбутніх книг:
Стогне небо, ковтаючи зорі,
в місяць кров льодяну налива.
Кам’яніє знівечене слово,
бо поет його в вічність кида.
Астматично видихує вітер
труту пісні громів гомінку.
Я із крамом скалічених літер
по рядках, як по стежках іду.
Пізніше в журналі «Хортиця», який очолював Григорій Лютий, вийшла добірка Володимира Віхляєва, окремі вірші з якої навіть були включені до антології «Письменники Запорізького краю» у 2017 році (до речі, ще коли Володимир навчався у дев’ятому класі вчителька Української мови та літератури передрікала, що колись він потрапить до такої антології):
Тут мене і тебе не було –
без землі ми насіння безсиле –
нас вітрами сюди занесло,
хоч степи про те й не просили.
Поетичний талант допоміг йому успішно закінчити школу (пару віршів-присвят класному керівнику, а за сумісництвом – вчителю алгебри й геометрії, вчителям фізики і хімії покращили атестат гуманітарія) та здобути право на безоплатне навчання в університеті державного та муніципального управління за результатами конкурсу «Абітурієнт року», де треба було у творчій формі розповісти про себе – він зробив це в поезіях.
Навчався Володимир Віхляєв лише на «відмінно», причому на двох спеціальностях одночасно «Право» та «Менеджмент» (тому по закінченню отримав обидва дипломи з відзнакою). Стипендію приватний університет не платив, тому, завдяки творчій, громадській (був секретарем студентської ради) та науковій (писав наукові статті, брав участь в науково-практичних конференціях, випустив збірку «Перші кроки») діяльності, він отримував стипендію міського голови, стипендію голови обласної ради та премію обласної державної адміністрації в галузі літератури.
Класичний стиль із самобутніми образами і світовідчуттям сподобався членам журі багатьох літературних конкурсів, зокрема, міського «Молода перлина» (кілька років поспіль) і всеукраїнського «Молоде вино», за результатами яких молодий поет посів перше місце:
Краплина ранила плече –
то плаче гілка.
І спомин зіркою пече
зрадливо-гірко.
<…>Щось шепотів тобі дощем
я про кохання.
І наростав у грудях щем,
що ти – остання...
До цього вірша («Спогад») запорізький композитор Валерій Томченко написав музику. Піснями стали й інші вірші Володимира Віхляєва: «Ця ніч – наш рай», «Душа», «Дівчинка із чату», «Ти для мене богинею стала», «Класичні рози» тощо, а також «Гімн Інституту права», де Володимир Віхляєв здобував вищу освіту магістра права.
Специфічне світовідчуття постмодерну та початок ХХІ ст. своєрідно вплинули на зміст поезії Володимира, але не змінили кардинально її форму, адже ламаний ритм верлібру не є природнім для його стилю:
Можливо життя це – найбільше лайно,
та поки нам м’яко і тепло –
своєї квартири туманне вікно
дорожче махновського степу
тобі і мені. Це єдине, що нас
єднає. І входить у груди
важким та кайфовим, як перший напас,
як вихід, якого не буде.
Саме тоді його підтримав відомий літературознавець, письменник-постмодерніст Володимир Селіванов-Буряк, який відкрив новий вимір творчості В. Віхляєва:
Приїду я із Харкова
у Запоріжжя. Вдома
враз музикою раковина
наповниться, мов домра.
І рушнички щенятами
об тіло стануть тертись.
І посуд всі прощатиме
ним кинуті протести…
<…>А тільки ляжу спати,
аби було м’якіше,
мені підстелить мати
рядно із білих віршів.
Коли він навчався на останньому курсі університету, ректор запропонував йому роботу юрисконсульта. Навчання в двох магістратурах, робота і парубкування паралельно дивним чином дали поштовх до нових поезій та роботи над рукописом майбутньої книги.
У 2008 році вийшла перша книга «Код Шевченка», яка в подальшому увійшла до програми навчальної дисципліни «Література рідного краю», де літературознавцями було відзначено її філософську спрямованість, а однойменний вірш вважають творчим кредо автора:
Комусь потрібен «Код да Вінчі»,
мені – Шевченка заповітний код –
код України, введений у Вічність
під назвою сміливою – «Народ».
(Хай безталанний: син і рідний брат
для нього я. І українець кожен.
І як батьків не можна обирать –
я кращого вже вибрати не зможу).
Після закінчення університету ректор оплатив йому навчання в аспірантурі Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України зі спеціальності «Конституційне право» зі спеціальності «Конституційне право». Робота в університеті і над дисертацією він гармонійно поєднував з написанням віршів.
У 2010 році була видана друга книга «Чорний пролісок», у якій Володимир Віхляєв розкрився перед читачем, як ліричний герой.
Як душа розіллється повінню,
всі слідочки твої наливши, –
мої груди весною наповнять
чорні проліски білих віршів.
Але в багатьох віршах цієї книги він виступає поетом-бунтарем:
…Коли ви навчали мене
камінним вогником бути,
я прагнув стати вогнем
пожежі народного бунту.
З легкої руки Лесі Степовички назва цієї книги ототожнюється з автором, а «чорний пролісок» став індивідуально-авторським синонімом до фразеологізму «біла ворона». І дійсно не таким, як всі, вигнанцем Володимир був і в дитячому садку (одного разу няня за погану поведінку зламала йому руку зі зміщенням; звідти він одного разу втік, підбуривши й іншого хлопця), і в школі (де вчителі його не любили за вільнодумство, а учні – за прямолінійність). Ця риса характеру як певна тенденція знайшла відображення в тематиці текстів, зокрема, у вірші «Ліхтар», який увійшов до цієї книги:
Він у шерензі був ще той дивак:
шикуються вже браття голомозі –
чоло зведе граційно на дива,
неначе світу вирок оголосить.
<…>Хоч був лише звичайним ліхтарем –
скрутив собі він в'язи металеві.
I, наче сонях, голову простер
до волі та до вічності у двері.
В 2011 році, після успішного складання кваліфікаційних іспитів, Володимир Віхляєв став адвокатом. І, того ж року, членом Національної спілки журналістів України. В 2012 році – членом Національної спілки письменників України, а у 2016 році очолив Запорізьку обласну організацію Національної спілки письменників України. Проте, невдовзі перед ним постав нелегкий вибір: або усі сили й час віддавати адміністративній роботі, або повноцінно зосередитися на творчості та необхідності забезпечувати добробут родини іншою діяльністю (адвокатською). Тому за два роки він склав із себе повноваження голови.
У 2018 році побачила світ його третя книга «Родовий портал», присвячена роду Віхляєвих-Паріїв, яка є першою поетичною книгою, тоді як дві попередні є зібранням віршів, публіцистики, літературно-критичних статей, текстів пісень із нотами та малюнків. Тематика роду, народу, родини, батьків, дітей є ключовою в цій книзі.
РОДОВИЙ ПОРТАЛ
Із дірки в паркані сяйнула рука.
Схопився... зусилля... і... воля.
Ми бігли: Спаситель і я (утікач).
А звідки й куди – зна лиш доля.
<…>Ми всі із неволі колись утекли –
родились, щоб стати народом.
Бо кожного з нас – як на лісці гачок –
зв’язала одна пуповина –
портал родовий: від прабаб до дочок –
наш Всесвіт з ім’ям «Україна»!
Крізь призму любові до дружини Яни та сина Володимира автор з тривогою дивиться на українські реалії, зокрема, на війну на Сході України:
ВЕДМЕДИК
Не засинай без таткових обіймів!
І ти, кохана, спати не спіши!
Я так любив, що прихисток віднині –
ведмедик – моїй плюшевій душі!
Ви чуєте, як він «Люблю» шепоче
і «На добраніч» – голосом моїм?
Тепер я з вами, зіроньки, щоночі!
Не бійтеся – я з вами – обійміть!
Ця тема не полишає Володимира Віхляєва і в поезіях, присвячених батькам:
Мої батьки, іде війна навколо –
для чого ж дали добре ви серце, що тепер безжалісно щемить?..
Мої батьки, я хочу, щоб ніколи
не розвела долоні на трьох єдина доля – ні на мить!»
Болючою для молодого поета є тема української еміграції:
Ми, можливо, звідси всі поїдем згодом…
(І батьки, і діти будуть змінам раді).
Та фантомний біль пуповини роду
нам не дасть забути, хто ми є насправді!
На сьогодні у творчому доробку Володимира Віхляєва три книги, готує до видання четверту, проте до нарисів про свою творчу діяльність висловлюється самоіронічно:
Хто з нас був у дитинстві безгрішним –
до підручників правки не вніс?
Вже й мені домальовують ріжки,
окуляри і довгий ніс...
Зауважте: іще по живому,
не чекаючи риски між дат.
Та радію, побачивши знову
домальовки – ще хтось прочитав.
Для розуміння специфіки творчої манери В. Віхляєва варто апелювати до поняття традиціоналізму як специфічної форми поетичної свідомості. У його поезії традиція не усвідомлюється, а скоріше органічно трансформується через призму юнацьких почуттів, серед яких значимими є питання патріотизму, самовизначення, протесту, і, врешті-решт, кохання. Вона наснажується високим рівнем громадянської свідомості, силою родової пам'яті, романтичним світовідчуттям, колективізмом (який ще подекуди зберігся й у сьогоденні). Риси традиціоналізму визначаються своєрідною народною ідеологією, яка утримує різні аспекти етики, психології середовища, до якого тяжіє душа поезії В. Віхляєва. Таку позицію автор висловлює і у своїх літературно-критичних виступах та інтерв'ю: комерційні стратегії є неприйнятними для молодого автора (своєрідний поетичний маніфест – вірш "Код Шевченка"), найвищою цінністю, яка формує простір його текстів, є народ, родина, людяність, повага до національної культури та історії.
Традиціоналізм у поезії В. Віхляєва визначається такими факторами, як: громадянська тематика ("Президентам не пишуть вірші", "Коли моє життя немов цеглина…", "37-й", "Собака 32-го"); специфічна інтонація (яка примушує пригадати естетичні принципи неоромантизму), у якій прочитується пафос народницької ідеології у її варіанті початку і середини ХХ ст., що її реанімували деякі представники руху шістдесятництва; вміння бачити дива в буденних явищах (уперше помітив цю рису А. Рекубрацький) – літературознавці кваліфікують таку рису як наївний реалізм; юнацький максималізм і емоції; синтез інтимного і соціального ("…не дівчину вподобав я, а націю…"; "планетарність" світовідчуття, хоча й дещо притлумлена реаліями часу (літературознавчий концепт, яким послуговувалися при характеристиці поезії та прози 60-х рр. ХХ ст.).
Найвагомішою частиною творчого доробку все ж можна вважати інтимну лірику поета, яка засвідчує еволюцію автора, неповторні мотиви та досить своєрідні метафори. Саме в цих текстах можна простежити індивідуальність ліричного суб'єкта поезії, який, попри декларований традиціоналізм і протистояння ірраціональності, усе ж не може уникнути "викриття" і "зраджує" собі в окремих деталях, у яких з'являється той справжній Володимир Віхляєв, постать якого вияскравлюється у стосунках із жінками, рідними, Мамою. Ця тенденція особливо посилюється в останній збірці поета: параметри чуттєвості урізноманітнюються, метафори стають ще більш чудернацькими й вибагливішими ("у вигрібній ямі твоєї любові колишні кохання, зради і пристрасті"…), форма ускладнюється й посилюється філософічність.
Збірки поезій: «Код Шевченка» (2008), «Чорний пролісок» (2010), «Родовий портал» (2018).
Літ.: Рекубрацький А. Обганяй час, Володимире! Перші кроки. – Київ. 2006. С. 49-50; Маслакова Т. Юрист-поет. Nika. 2006. – № 39 (1). С. 1, 2; Степаненко Ю. Творчість – це скарб людини. Правда. 2007. №4 (12). С. 21; Коротченко К. Широко відомі у вузькому колі. Урядовий кур’єр. 2007. №36. С. 10; „Без землі ми – насіння безсиле” // Хортиця. – 2007. – № 3. – С. 65; Литовченко З. Слем-парад. Правда. 2007. №12 (20). С. 21; Рекубрацький А. „Комусь потрібен „Код да Вінчі”, мені – Шевченка заповітний код”. Запорізька правда. – 2007. 17 трав. С. 10; Цинкуш О. Молода поезія душі. Універія. 2007. № 46. С. 6; Селіванов (Буряк) В. «Душа працює «на видих». Чорний пролісок / В. Віхляєв. Запоріжжя. КПУ. 2010. С. 5.
Валентин СЕВЕРИНЮК
Юлія КУРИЛОВА
Володимир ВІХЛЯЄВ
Поезії
* * *
Ми носимо вишиванки під ділові костюми.
В кишенях рузвельтів й франклінів більше за лесь і франків.
І поки в судинах наших хоч трохи лишається струму –
життя наше буде лакшері (нехай і коротким таким).
Самбуку і кавові зерна замінять горілка і сало:
і тут не у звичаях справа – із віком прийде прагматизм –
лишатись в веселому стані, як пенсія буде мізерна,
і днину таку не боятись ще раз повторити на біс.
В драконячих криках багаття почути древлянів молитву
і пращурів відчувати прадавнім своїм єством
допоки онукам нашим не прийде пора голитись
й від муз приховати враження традицій лавровим листком.
Зробити шот-дрінк самостійно, спаливши жидівську кнайпу
(та у толерантному світі про це я і снити боюсь)…
З каналів російськомовних все кличуть чи «Шайку!» чи «Шайбу!»
«Борітеся і поборите!», - сліпий промовляє дідусь.
* * *
Скільки ти випив води, та чи став менше спраглим?
Скільки ти випив біди, та чи став менше щасливим?
Скільки ти випив, та чи став менше п’яним?
Скільки ти випив, та чи став менше пити?
Скільки шукав ти на Землі правди?
Скільки шукав ти у житті сенсу?
Скільки людей стрінуть тебе радо?
Скільки ще крові вип’є твоє серце?
Скільки веселок ще вип’ють твої очі,
щоб не дощити, а сяяти понад світом?
Скільки любові! Та я лиш одну хочу –
тільки на двох із тією, яку стріну.
Скільки ще друзів спіткаєш у просторі й часі
(може і тих, що зірками на неба погонах)?
Скільки ще постріли наших дітей зустрічатимуть?
Тільки батьки нас чекатимуть ввік вдома!
* * *
А ми все даленіємо від тих,
хто нас творив – від матері, від Бога,
від друзів, від коханих... і від того,
хто в нас самих живе... чи може... жив?
Куди ми поспішаємо? Скажи!
Чиюсь спинивши думку на півслові,
чиїсь надії, вірші, душі, долі
розвіяли, бо зайняті завжди...
Для чого мчу знервованим авто
(в червонім світлі тіл і світлофорів),
немов комусь боюся дати фору,
мов біля мене не стоїть ніхто...
Лише, коли з дороги у пригоду
потрапимо, як в пекло пізнання, -
свої ми душі вернемо народу, -
тоді нам стане ближчою земля!
* * *
Ти – дитина в сім’ї звичайних батьків –
без багатства, зв’язків, особливої вдачі…
Ким ти бути у цьому житті хотів?
Хто спитає тебе? Хто пробачить
твою долю одну – на мільйони людей?
Та чи з ними її розділиш,
якщо кожна із них від такої ж іде,
щоб зустріти щасливу подію?
Може в цьому і є природний закон:
і галактики, і частинки
віддаляються. Та все ближчий Харон…
Саме він і навчає як жити!
* * *
Крізь медичні маски видніші наші обличчя.
Проявляється плівка реальності в час цифрових носіїв
в ностальгійних затемнених спогадів душних приміщеннях,
де ти мріяв так сильно, неначе все мав і умів.
Ті, хто в рот нам дивились, блукають очами розгублено
по тканині – червоному килиму для наших слів
(найчастіше вони і стають нам єдиною згубою,
а не віруси-вбивці, якими залякують світ).
І боюсь я не хворих на грип чи смертельну застуду,
що порушують часто обмеження у карантин –
я боюсь світу масок, в якому ховаються люди,
що не зможу не маску – людину не зможу знайти.
КОД ШЕВЧЕНКА
Комусь потрібен „Код да Вінчі”,
мені – Шевченка заповітний код –
код України, введений у Вічність
під назвою сміливою – „Народ”.
(Хай безталанний: син і рідний брат
для нього я. І українець кожен.
І як батьків не можна обирать –
я кращого вже вибрати не зможу).
Хоч подалось і щастя в жебраки,
і ребрами моя хатина світить.
Із „Кобзаря” як пташка із руки
збиратиму я зерня заповітне –
код України – генетичний код –
Шевченком код записаний у Вічність
під назвою сміливою – „Народ”,
якому цікавіший „Код да Вінчі”.
ХОРТИЦЯ
Про Балі і Гаваї мрію,
та коли приїжджаю сюди –
вибігають назустріч рідні
річка, скелі, степ, ліс і сади.
Ніби діти, такі прегарні –
як би ніжив і пестив усіх!
Мов рояль, Дніпрогес щось грає –
неможливо втримати сліз.
Наче знак зодіаку, косуля,
озаряє мій настрій і шлях.
Тут про все, що на світі люблю я,
чайки Богу розкажуть в піснях.
Тут дідів моїх храм і фортеця,
санаторій для тіл, і для душ…
А кабан хвалькувато сміється,
що міцніший за Хортицький дуб.
Тут нескорене все – навіть баби
із каміння віками стоять…
Острів дихає гротами-зябрами.
В’ється полозом сатана.
Мов корали, жива і вразлива,
та від кожного кроку людей
кам’яніє. Лиш жолуді сиплють
із дерев і природи очей.
Я іду скам’янілою стежкою.
І Вкраїна зі мною іде.
Тут шукаємо ми незалежність
і знаходимо знову себе.
пам’яті Героїв АТО та ООС
І.
В торшерах гнізд горить птахів життя –
як в череві твоєму рід мій світить.
Так сонячно, що ластівки летять,
немов жарини із багаття світу.
Ти спалахнеш – розпечене ж усе:
й міських будинків нетривке каміння,
і домени вечірнього шосе,
що, наче дрова, спалюють країну.
Я біля тебе буду грітись вік,
який мені судилося з тобою.
Та у червоній степовій траві
ти – лиш земля, а я – колишній воїн.
ІІ. ВЕДМЕДИК
Не засинай без таткових обіймів!
І ти, кохана, спати не спіши!
Я так любив, що прихисток віднині –
ведмедик – моїй плюшевій душі!
Ви чуєте, як він «Люблю» шепоче
і «На добраніч» – голосом моїм?
Тепер я з вами, зіроньки, щоночі!
Не бійтеся – я з вами – обійміть!
Не можу вас до себе пригорнути,
але, коли торкаєтесь мене,
у іграшковім тілі, ледь відчутно,
моє фантомне серденько живе.
ІІІ.
Ми б із ними ще грати могли,
у людини призначення – жити…
По гранітних плитах могил
наші діти катають машинки…
-Що ж ти, татко, не хочеш удвох
по зелених цих клумбах гасати…
Мама каже, з тобою Бог,
що у тебе вже інша хата…
Я не вірю, що ти пішов
добровільно від мене й матусі…
Я відмінником стану, щоб
неодмінно ти повернувся.
Кажуть люди, ти справжній герой,
та від мене ховають очі,
ніби винні у чомусь… А той,
хто стріляв бути братом хоче:
і мені, і усім навкруг…
Так вже прагне нас всіх захистити…
А з учора Сашко – мій друг
вже твоєї країни житель.
Я такий тепер майже, як він –
ти про мене частіше згадуй.
Його батько вернувся живим,
та життя залишилось позаду.
…По гранітних плитах могил
наші діти катають машинки.
Ми б із ними ще грати могли,
у людини призначення – жити!
ЗА КОРДОНОМ ДУШІ
I.
Зустрічала кохана з дитиною,
та, коли відпливав за кордон, –
било море у спину хвилею
й іграшковим дитячим совком...
I за мною будинок старезний
біг, як пес, що зірвавсь з ланцюга...
Та про це вам розкажуть у пресі:
«Обвалився, упала стіна...»
Бігло сонце і небо прапором...
Колисковою мама пливла:
чи за обрієм, чи за катером,
чи за тим, кого більше нема...
II.
Вже й кращий друг емігрував учора,
з собою кликав, як лелека в далі.
Як біле не хотіти, як все чорне?!
Як першість не бажати, коли крайній?!
Там парасолі від дощів укриють...
А нас від бід укрили бані храмів.
Я серце теж залишив на чужині,
а от душа Вітчизною порхає.
Чому мене тримають ці простори?
Чому в безгрішші я такий багатий?
В криниці нам здаються ближчі зорі,
але від себе не емігрувати.
III.
Ми, можливо, звідси всі поїдем згодом…
(І батьки, і діти будуть змінам раді).
Та фантомний біль пуповини роду
нам не дасть забути, хто ми є насправді!
СОБАКА 32-ГО
пам’яті жертв Голодомору
32-го-33-го років
І.
Її привчили їсти із руки
(Ласкавішого не буває друга!)
З господарем на березі ріки
жила собака в тридцять другому.
Вона його землянку стерегла,
як виводок щенят, як власну будку...
Немов забула, що давно стара,
що полювань для неї вже не буде.
У лісі – звір, у небі – дичина,
у річці – риба снились їй щоднини.
Ввижалося, у тім її вина,
що руки у хазяїна змарніли.
Один як перст: ні жінки, ні дітей.
Давно світила ребрами хатина.
Він не знаходив здобичі ніде.
І вже земля нічого не родила.
Колись собака навіть в заметіль
приносила для них обох поживу...
Тепер її чуття були не ті.
І кров (не та!) наповнювала жили.
...А в полі ж уродило колосків!
Він їх саджав. Там є його частина...
Та у сусіда не вернувся син:
хліб мати, помираючи, просила.
Хлоп'я й набрав у пригорщі жита –
то спільна праця, єдність їх і мука.
І мамине врятоване життя...
Враз стало тепло…
Він розкинув руки…
Матусю обійняв…
І вже разом
вони щасливі рушили ланами
повз тих солдат веселих гарнізон,
які рушниці ніжно потирали.
За обрієм їх зустрічав Господь,
як батько після трудової днини.
Дитячий плач подекуди з господ
доносився із пострілами в спину...
...Ні крихти їжі.
Тільки чорний крук
кружляв над очеретяною стріхою...
Три тижні не виходив з хати друг.
Скавчав ланцюг.
І ось… собака стихла...
Яка приємна в тілі ломота!
Яка незнана дивовижна легкість!
Та раптом рідна лагідна рука –
а в ній...
напевно їжа...
Їжа є десь!
Якою ж соковитою була
і ласою, принесена ним кістка!
Але збагнуть собака не могла,
що руку друга їй судилось їсти.
...Її привчили їсти із руки
(Ласкавішого не буває друга!)
З господарем на березі ріки
жила собака в тридцять другому.
ІІ.
«Собака 32-го» – це міф!
І геноцид, і голод – провокація!», –
ми ще не раз почуємо від тих,
кого з руки годує наша нація.
Та я боюсь, в горлянках пінноротих
тоді лиш стихнуть заклики оці,
коли рука змарніє у народу,
коли не стане їжі у руці…
МАТИ
любій матусі Лідії
Ну що я їй сьогодні розкажу?! –
Вона про мене знає більше Бога...
Тому я їй дзвонити не спішу...
Тому до неї об'їзна дорога...
Ну а вона чекає цілий вік:
мого дзвінка, побачення, любові...
I зморшками лягають край повік
нездійснені надії колискові...
На жаль, до раю не дійдуть листи...
А шлях до неї – як життя обрати...
Ну що ж мені тепер розповісти?!
Ти ж все і так про мене знаєш, мати!..
БАТЬКОВІ ФОТО
шановному батькові Віктору
У дитячому фотоальбомі
стільки фото обрізаних:
то обличчя до половини,
то лише одна голова,
але й те не по центру… І ноги мої не влізли,
хоча знімок цей вертикальний
і вмістилась на ньому гора…
А на фото лиш я і мати:
щасливі й усміхнені…
Я запитую:
«-Що ж це, мамо, тата майже ніде нема?
І чому ці поличчя бездарні такі і дивні?»
А вона мені каже про батька:
«-То він так невправно знімав.»
Я сьогодні синочка з дружиною
фотографую:
сам не хочу у кадр,
все дивлюсь і не бачу, немов,
ракурс, фокус…,
хоч з сонця знімаю фату я –
вийдуть фото усі – обрізані…
Та за ними стоїть любов!
ДIАМАНТОВЕ ПЛАТТЯ
пам'яті бабусі Віри
Подарую тобі діамантове плаття:
в королеви й богині такого нема!..
Щоб палали – не згасли багаттям –
і каміння, і очі в огнях...
Щоб твій голос, на материн схожий,
колисковою душу розлив...
Щоб від щастя ти скрикнула: «Боже,
він дорожчий за диво із див!»
Щоб була ти уперше багата...
I така молода-неземна...
Щоб тобі навіть заздрило свято...
I любов щоб тобою була...
Подарую тобі діамантове плаття...
Що ж я холод каміння тоді не відчув?..
А бабуся моя, у старенькім халаті,
посміхалась, а очі були із дощу...
* * *
пам’яті дідуся Петра
Моєму діду Петру сто років.
Вже сиві діти сидять за столом.
Онуки сильні й такі високі
(як він у молодості – давно)
наллють йому і собі гіркої,
а правнучатам – із груш узвар
(вони для нього, немов ікони,
бо сад – його рукотворний храм
від голоду був для родини спасінням,
тепер засихає, як всі старі).
Неначе з апостолами Месія,
дід поряд із нами у власнім дворі.
На кожного дивиться так, ніби долі
читає всіх нас і не знає про те,
що він не змінився за ці тридцять років –
стоїть замість нього у рамці портрет.
СИНОВІ
Володимиру молодшому
I.
Ти – янгол-охоронець мого роду –
нащадок і предтеча усього...
Як пісня – із любові і народу...
Iз двох сердець... Iз імені мого...
З душі моєї, маминого тіла...
Iз Господа, із істини, із знань,
якими ще бабуся володіла...
Iз того, що я й досі не пізнав...
II.
З тобою я ніби знову малий:
твоїми машинками граюсь...
А ти намагаєшся капці мої
взувати, щоб більшим здаватись...
I кожному з нас ролі ці до душі:
тобі – щоб великим побути,
а я б малюком назавжди залишивсь,
якби ми зустрілись в майбутнім!
III.
Свої найперші літери в житті
виводиш на зім’ятій розмальовці
(де трафаретні: хата, люди, сонце –
штриховані в веселку кольорів).
Ти ще не знаєш – це найперший день,
а далі – цілий Світ, а в нім – людину
творитимеш ти Вічність – погодинно,
щоб там – в кінці – побачити себе.
ДРУЖИНІ
Яночці
I.
А ти від сонця так мружиш очі,
мов поцілунки мої приймаєш.
Солоний вітер тебе лоскоче, –
солодка пристрасть мого кохання.
Лише метелик твого парео
в моєму серці тепер тріпоче.
Я оглядаюсь – навколо небо.
І, як безсмертя, чекаю ночі.
Іще нікого немає поруч –
з тобою вдвох ми у цілім світі…
І я не можу відвести погляд…
І так боюсь я тобі відкритись…
Печуть пісок і ранкове диво –
тримаю лампу з всесильним джином
і помічаю прозрінням димним,
що я дивлюсь на мою дружину.
II.
Я – твій малюк! Візьми мене до рук!
Я не кричатиму – я буду посміхатись!
До тебе як до мами пригорнусь:
і тілом, і душею, і літами…
Ти на ніч мені казку прочитай!
Я не засну. Приспи мою тривогу!
До губ прилинь губами, очі ж хай
крізь образ твій в житті шукають Бога!
III.
Хоч міста легені насичені димом,
та сонце тернове лягло ореолом
на поверх останній, немов освятило
дорогу до тебе – дорогу додому.
В графіті брудні татуйовані стіни.
І запах котів апелює зеленим.
Чоло у оселі твоєї пітніє –
надворі дощить – ти ночуєш без мене.
IV.
Вже наш малюк тобі дарує квіти…
А пам’ятаєш перший той букет –
його тримав, як руку мами, діти –
я так хотів порадувать тебе.
Мов прапор розвивався він за вітром…
А перехожі весело услід
мені дивились, ніби з цілим світом
я почуття в цих квітах розділив.
Тобі букет вручив, собою гордий.
А ти сміялась – у руках твоїх
була порожня сяюча обгортка.
І моє серце вже було у них.
V.
А ти чекаєш на мене вдома,
тому в будинку усі поснули –
на нашу зустріч заждалась доня
(твоїм ім'ям, зна, її назву я).
А ти чекаєш на мене вдома:
вечірня сукня, нічна сорочка...
І підвіконня від ліктя твого
за мною стогне цієї ночі.
А ти чекаєш на мене вдома...
Синочок спить на моєму місці.
І на карниза хитку долоню
уже лягає віконця місяць.
А ти чекаєш на мене вдома...
Вечері запахи дражнять місто.
І відстає наш годинник для того,
щоб я прийшов, як завжди, без запізнень.
VI.
Моє вікно виходило у ліс –
загострювали зір мій краєвиди.
Тулив до шибки дощ вологий ніс –
на вулицю гулять з собою кликав.
Грім реготав. Втікали хмари геть.
Повиростали парасольок квіти
вздовж тротуару, а в одній тебе,
немов кульбабку, ніс до мене вітер.
...Тепер ти з сином дивишся з вікна,
щоб швидше я додому повертався.
Регоче час. Все далі йде весна.
Зростає, замість лісу, супермаркет.
* * *
Я живу у сучасній українській Африці
(і справа не лише у глобальному потеплінні) –
тут жирафи-тополі з дитячою цікавістю
заглядають в інтимно зачинені нею вікна.
Може я їм просто заздрю, як кожен юнак,
що самотність свою виправдовує соромом…
Свої вікна вона зачиняє так,
ніби каже: «Приходь! Я чекаю на тебе вдома».
І стає ще спекотніше, як вдень у пустелі Сахара, –
мої очі виїдають пісок і сонце тих вікон,
хоч на вулиці холодно – не скоро займеться ранок.
Антилопою серце пручається в пазурах звіра.
* * *
Одного дня ти перестанеш мене бачити.
Ти ще не знаєш про це – я бажаю тримати це в таємниці –
щось зробити запізно – світ згасне в твоїх зіницях.
Остаточний діагноз – нічого не матиме значення.
Ну а зараз дивись повнооко – як ти лише вмієш
на обличчя моє неголене і неохайне – після сну чи хвороби…
Хоч від снів моїх часом пахне чужими духами, я хоробрий –
я житиму доти, доки ти мені посміхаєшся.
Так було від сніжків на обличчі – стане білим все і пухнастим…
Ти не плач, що я стану тінню – я тобі шепотітиму,
я тобі розповім про всі таємниці Всесвіту, я повідаю,
що я поруч, що світ прекрасний.
* * *
Ранкові люди, як перша роса, -
вони, - ніби дня цього першопричина:
он хлопчик на березі загоря,
мов молиться Ра,
а ота дівчина...
Її я раніше і не помічав,
хоча вона поруч завжди крутилась...
А зараз стоїть у моїх очах
і душу сповняє, як вітер вітрила...
І пташка ранкова так чисто співа,
мов небо, омите дощем грозовим, -
аж щось призабуте в мені ожива –
таке, ніби я і не спатиму знову.
* * *
Ти для мене богинею стала,
хоч, звичайно ж, ти – не свята...
Проти долі душа повстала
з твоїм іменем на устах.
Як без тебе я жив? Не знаю.
Та лише з тобою пізнав
я кохання – це шлях до раю
через пекло досвідних ран.
Я, щоб бути тобі ще ближчим,
їх усі для тебе відкрив.
Та чому з них так кров періщить,
повертає присмак тих кривд?
Ти не дай повернутись болю,
бо не зможеш мене повернуть.
Я ще хочу бути з тобою,
та не знаю як далі буть.
* * *
Я зізнався тобі, що я хочу бути з тобою…
«Я кохаю тебе», - це тобі я єдиній казав.
А сьогодні усе, що для тебе світилось любов’ю
відмирає в мені, як в бою помирає козак:
мужньо й гордо, без крику, без підлого пострілу в спину –
й перед смертю ганьба навіть власному ворогу мстить.
А в тобі я, кохана, усю полюбив Україну,
і між сходом і заходом зводив і зводжу мости…
Я хотів, щоб між нами була лише правда довіку,
та не відав, що вік мій вкоротить зневіра твоя:
я іще не помер, та мені закриваєш повіки –
ще кохання живе, а над ним уже півчі стоять.
Я був вірним тобі, і доводив стократно я вірність.
Я тобі довіряв, і довіру, як щастя, стеріг…
Тільки сумніви наші, мов вороги, виниклі звідкись,
повертають обох до порослих вже терном доріг.
…Все що було до тебе не має ніякого значення.
Я готовий про це заявити публічно на біс.
І якщо ти зумієш простити – я прошу пробачення,
а якщо зрозумієш мене – я пробачу тобі…
СПОГАД
Краплина ранила плече –
то плаче гілка.
І спомин зіркою пече
зрадливо-гірко.
Я пам’ятаю кожен рух
твого обличчя,
коли горнулась ти до рук,
любов незвична.
Я цілував твої уста
вогненним вітром.
Нам осінь виткала листа
з духмяних квітів.
Щось шепотів тобі дощем
я про кохання.
І наростав у грудях щем,
що ти остання...
ЦЯ НІЧ – НАШ РАЙ
Ця ніч – наш рай. Ти в білому вбранні.
Жартую: „Не згубити б між акацій!"
(Бодай тоді відкрилося мені –
не дівчину вподобав я, а націю).
Вже й неважливо – чи настане день.
Рука в руці – і гайда на лани ті,
де всі зірки трояндами налиті
та й жевріють оселі де-не-де!
І не тому, що нічого сказати
ми мовчимо з тобою наодинці.
В такі хвилини думати годиться,
що мають вуха й білолиці хати.
* * *
Серед шалу в хуртовині ярмарку
дівчина чи молодість свята,
ніби долі, продавала яблука –
стиглі зорі, що дала весна.
Виривала в неба із-за пазухи,
а тепер вже й осінь відцвіта...
Яблука нестриманість виказують,
ніби позіхають,
а вона –
всіх вітає,
наче зобов’язана.
І дивлюсь на неї, як на суджену,
як на суд жену
своїх думок.
Яблуневі зорі розгалужені
серце пропікають до дірок.
* * *
Палац урочистих подій.
На брудершафт шампанське серед ночі.
І серце як камінчик по воді
стрибає в грудях, вирватись охоче…
З тобою ми знайомі перший день.
Точніше вечір.
День був лиш у грудях,
коли по сходах ти спустилась десь
із неба, щоб його віддати людям.
Цукерками «Пташине молоко»
тебе я з рук як пташку годував.
А що тобі в той вечір я «молов»
хоч ти убий – не зможу вже згадать.
В очах, де грали бісики й вино,
і настрій пік жагучий та ігристий –
я бачив спалах, приспаний давно.
І заспане в них прокидалось місто…
А ми пили з тобою вдвох до дна
ігристого гарячого напою…
Та не було у келихах вина –
лише серця, наповнені любов’ю.
* * *
Дівчатко за мною бігло –
махали любов і радість…
Остання пелюстка снігу
з троянди зими зірвалась…
І тануло все довкола:
це місто, цей день, цей потяг…
Бо їх не було ніколи…
А ти все стояла навпроти:
рожева – з морозу і з сонця,
з моїх поцілунків-обіймів…
А може був сонним розум –
я просто про тебе мріяв?..
* * *
Ти не шкодуй про зраджену зорю,
якій ми присягалися удвох.
Я позабуду що тебе люблю,
але забути не зуміє Бог,
як не йому – тобі одній моливсь
(святішої не знав тоді ікони...).
Про тебе я довідаюсь колись –
про те, що не було тебе ніколи...
* * *
А учора із серцем зливались уста...
А сьогодні ти навіть не дивишся в очі...
Для ненависті є так багато підстав...
І причина одна – для любові.
Ця причина – це ми, що у світі одні,
а навколо – лиш гори з обмежень.
Ти казала – раніше була на горі,
я ж з тобою потратив в безмежжя.
Я не знаю що буде – Всесвітній потоп
почуттів чи Помпея у грудях...
Та для мене лиш погляду досить твого –
і зникають минуле з майбутнім.
* * *
Їй для бою вистачило б відчаю,
а краси – зніматись у кіно.
Голосує край дороги дівчина –
серце зупиняє – не авто.
Диригентом видалась досвідченим
у оркестрі змилених машин.
Кожен змах її руки – освідчення,
подорожня музика душі.
* * *
Очі шарфом зав’язані,
шпильки чобіт у серці.
Ти, розриваючи м’язи,
мій заповнюєш Всесвіт.
Пахне темрява злукою.
Хіть у високих підборах.
Під шкіряною сукнею
вже займається порох.
Ні амазонка, ні Ксена –
жінка нової ери.
Ліжко – твій фронт і сцена.
Мазоха краща прем’єра.
Душу стискають кайдани
від добровільного рабства.
Тіло моє повстане –
лавою вирветься радість.
Наче Помпеї, реальність,
зникне під попелом тиші.
Стукає серце між нами –
входять у латексі вірші.
* * *
А у мами із рідних лиш хата одна й лишилась:
її мати і батько – бешкетні такі домові –
їй казали колись, що у неї у гузні – шило,
а тепер все шумлять і ховають, як діти малі.
Чоловік? Чи для неї він був чоловіком –
все тягнула сама: і дітей, і хатину оцю…
І, як інші в люстерка, дивилась весь час у вікна –
виглядала його, ніби молодість й долю свою.
Її діти пішли, як раніше ходили до школи, -
за ворота, за сад і за голови (сиві) хатин.
Їхні капці вона зберігає, неначе підкови.
І тепер домові вже по черзі розгулюють в них.
А коли її хата (з землі і небес) кровоточить –
порозгоював вік всі старі смертельні щілини –
мама з нею не спить і із рани своєї щоночі
добуває життя із цілющої бурої глини.
ЛIХТАР
Він у шерензі був ще той дивак:
шикуються вже браття голомозі –
чоло зведе граційно на дива,
неначе світу вирок оголосить.
Iз пилу брови догори скидав
і світло (мов комету) в місяць правив,
що гордо коливався на вітрах,
неначе серце темряви криваве.
I правилам усім насупроти
підпалював він небо неозоре,
коли вночі вмикали ліхтарі,
а на дахах спалахували зорі.
Хоч був лише звичайним ліхтарем –
скрутив собі він в'язи металеві.
I, наче сонях, голову простер
до волі та до вічності у двері.
* * *
А там весна! А там тепло!
До неба горнуться дерева.
Людині небагато треба –
відчути сонце і добро.
Аби назустріч сміх дітей,
дружини посмішка наївна,
батьків обійми й Україна,
мов серце, берегла тебе.
Щоб друг – надійність і плече,
бабуся – пиріжки і душу,
дід – мудрість роду, медовушку,
світ – звуків-запахів причеп.
І як тут стримать щастя крик?!
Хіба що надягнути маски
і очі (з радості і ласки)
нам окулярами прикрить…
Всіх зачинити на замок,
вікно залишивши у вічність,
щоб кожен з нас побачив вищу
природу за людський закон.
* * *
Iрпінські вечори – романтика Парижа:
письменники і музи, як душі у раю...
А солов'ї такі нам диктували вірші,
що зорями в більярд ми грали в тім краю...
Будинки-дідусі там шкутильгали лісом:
колишня велич в них і сьогодення сум...
Їх приховала із натхнень завіса,
що там висить з радянського часу.
Кімнати там усі – літературні зали!
«Та я лише спитать...», –
А в тебе вже аншлаг.
«Тут рима заслабка...»
«А тут... ну що казати:
ти вроджений поет!» – то слава підійшла.
I вже не треба сну!.. I вже не треба завтра!..
Фанфари тут-тепер! А іншого й нема!
Я згадую, а значить – все позаду...
Я згадую, а значить – не мина!
ХОМ’ЯК
Господар каже, що пройшов лиш рік…
Мого ж життя третина промайнула.
Я їв, я спав і в колесі все біг:
таке моє теперішнє й минуле.
Ми в цьому, наче браття, схожі з ним –
він стрімко крутить колесо планети:
робота – дім – робота, знову – дім,
поїв, поспав, і очі, як монети
у небо кида поглядом сумним,
щоб повернутись чи боїться, може…
Ще пару років і на мене він
ізнизу вгору вже дивитись зможе.
І довго сумуватиме – весь день.
А на наступний піде – купить друга.
А після того ще з десяток десь.
Й щоразу туга, цілоденна туга…
Хоч клітку він не митиме слізьми,
не поховає нас у домовини,
та доки живимо межи людьми –
ми їх довготривалості мірило.
Колись господар скаже: – Мало як!
Пожить хоча б ще хом’яків із десять…
І молодий погодиться хом’як,
чий погляд проведе у піднебесся.
* * *
Я такий, як і більшість – кріпак,
хоч, здається, ходжу добровільно
на роботу, але ніяк
все не можу піти від панів я.
Не тримають мене силоміць,
та у генах невільник пропащий,
давнім страхом прикутий, сидить –
заважає залишити панщину.
На чужу я працюю мету.
І від того – малі заробітки,
бо, мов сміття, мої відметуть,
Богом в душу засіяні, мрії
(про свободу зі світом ділить
кожен день. І за власним бажанням
із чужої роботи піти,
лиш собі свою долю лишати).
* * *
Ваших днів останній трамвай
поспішає в нічне депо.
Б’ється пташкою небокрай
у зачинене світом вікно.
Вам би вийти, зім’явши квиток,
і монети роздать жебракам…
Ось зупинка… І далі Харон
повезе (вже без Вас) неборак…
…А колись Ви зривали стоп-кран
на експресі і геть стрімголов
через поле і долі буран
мчали з серденьком наголо…
А тепер на безлюдній межі
цей порожній бентежний вагон,
що луною у грудях біжить.
І не жде на кінцевій ніхто.
* * *
Совкове місто в бузковому квіті –
потворність видніша в весільному платті.
Будинки невправні, як перші літери
(написані чортом) імен диктаторів.
Сповзають у прірву смоли вечірньої
колишні учені (п’яниці у генах
їх змушують біля під’їзду спочити
на лаві безславних забутих геніїв).
Тут крейда із кров’ю кричать на асфальті
про щастя, образу, провину, кохання...
І, наче гриби, в павільйонах дитячих
збирає поліція наркоманів.
А ти самотієш, а ти сиротієш –
немає ні мрій, ані часу на мрії...
Усе що ти маєш – утомлене тіло,
скривавлену крейду й нічліг з деревини...
* * *
Дітям морозива, з кумом – по пиву.
В тиші первісній не квапиться час.
Мати і батько щасливі і сиві.
Поруч кохана – багаття між нас.
Пращури вітром тріпочуть волосся
і обіймають ласкавим теплом.
З нами найкраще усе відбулося,
хоч не усе ще найкраще було.