Зміст статті
Мама-Марія, частина ІІ
ЛАСТIВКА
(пісня)
Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий,
Ти – як на вії сльоза.
Стану-пристою на хвилечку,
В щастя на самій межі... –
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі...
Діти гасають галасвіта,
Їхня пора – від і до...
Двері лишають, і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.
Стільки тут зав’язі зв’яжеться...
Вічних питань прошумить...
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить...
Ходять дорослі – щасливляться,
Бабця – навшпиньках стара,
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира...
Здрастуй, душа моя, ластонько...
Як же хатам без дверей?
Чом ти, не навчена пастками,
Вічно летиш до людей?
Що ти намислила все-таки?
Що провіщаєш, скажи?
Тісно в дворі і у Всесвіті,
Хочеш у грудях пожить...
Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі...
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі...
Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе,
Воду у божому решеті
Хмарка од річки несе.
Старості юність не застує,
Віє Той Світ полином.
Човником вічності ластівка
Тче те усе в полотно.
Заполоч срібною ниткою,
Донечок білі банти,
Півень червоною квіткою,
Ось на порозі й свати...
Як тобі ніколи, ластонько,
Жде жовторотий букет.
Тільки б не впасти, не впастоньки,
Тільки продовжити лет...
Стільки тих літ одкружлялася
У клопітливім танку!
Всім наша хата всміхалася,
Наче стояла в вінку...
Звісно, тому і пускали ми
Дні – мов рікою вінки...
Доки в дворі щебетала ти,
Вічні були ми таки...
Впала, грозою обпалена,
Звідки – впізнать не вдалось...
Небо в дворі прихиляла нам,
Стільки в нас неба було!
Крилечка-ручки і ніжечки...
Все – розказать не берусь...
Ткала, як бабця доріжечки,
Пісню життя у обрус...
Сядь же, присядь, моя ластонько, –
Ось і долоня, й плече...
Чому нестерпно і часто так
Світу в сльозі гаряче?
Хай що було – не до осуду...
Як же я жив – не тужив? –
Навіть довіри у Господа
Ластівки не заслужив...
Мало в житті неспалимого
Iстини мить запита...
З дерева віку незримого
Щебет, як цвіт, обліта...
Я вже заплутавсь прояснювать
Наші родинні зв’язки.
Маю дружиноньку – ластоньку,
Доньки мої – ластівки...
Де іще стільки я знатиму
Ласки, пісень нічиїх...
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі – діти твої...
– Цей вірш – про мене. Зараз розревуся.
На сто квіток розщеплюєш ти біль...
Як птахи з клітки, вірші з тебе рвуться...
I стільки їх живе іще в тобі?
Про Божу хмарку... Можна, заспіваю?
Про маму нашу – ластівку... Про нас.
Iз нею, мов, уже й не сирота я...
Такі слова – не вичерствить і час.
Нам би удвох пройти по Україні!
Ти ж здатний кожну душечку почуть!
От би зібрать людські скарби безцінні.
Не у двори – в народ наш прозирнуть!
I все оте в піснях оддати людям!
Щоб кожну душу вигоїв наш спів!
Як кобзарі колись – на повні груди...
– Вони були, як правило, сліпі...
Марієчко. Не вернемось – як підем...
Тепер піти – тебе занапастить...
Я звідкись знаю... Й з цим подітись ніде.
Iще рости.
Нема в людській душі чогось такого,
Що б не зіграв, що б не повідав степ...
Я перед ним завжди – як перед Богом...
Марієчко, поглянь. Он глід росте...
Чом із гайка він вибігти насміливсь?
Невже зірвавсь, щасливий, по зірки?
Як сіль у морі, всі тут розчинились,
Посіялись їх мрії і думки...
Я часто так зі степом розмовляю...
Ці шелести, ці шепоти століть...
Кому б у цім признався ще – не знаю...
А хто б повірив – так і взагалі...
* * *
Оголились поля, наче аркуші нотні – ріллею...
Що звучало й цвіло –
відлетіло за обрій кудись...
Тільки грак-диригент
неприкаяно ходить межею, –
Загубив свою паличку
й сам без музик загубивсь...
Мідь оркестрів звезли,
до весни по дворах поховали:
I баси гарбузів,
і валторни, що просом цвіли...
I підківки сердець,
що зозулі хмільні накували,
I сльозу у цибульці,
й стручок – наконечник стріли...
Що просили – збулось,
не побите, не спите вітрами.
Знов згорнула струну,
у сльозі розчинила бджола...
Бог скрипки золоті,
що між марев літали хлібами,
Порозсипав зерном
і у засіки наші поклав.
День прийшов – помолись...
Попроси у Всевишнього віри...
Щоб на той рік ізнов
зголосились музики прийти...
Час усе оберта, навіть квіти –
на камінь на сірий!
Мед же медом лишивсь,
навіть зменшилось в нім гіркоти...
Iз-за гір суєти кличем музику,
може, й не часто,
Та від цього вона не стає ні буденніш,
ні гірш.
У повітрі висять наших душ
пообривані снасті...
Тонші тих павутин...
і осіннього неба сивіш...
Всім – по вірі дано.
По душі – горизонти відкрито,
Очі власних глибин і зорю,
що на світі трима...
Є Всевишня любов.
I любові непрощені квіти...
Білі бджоли і біль,
що солодше од нього нема...
* * *
– Винеси, хлопче, води.
– У нас повна басейна меду.
Може, вам, дядьку, меду?
– Винеси, хлопче, Біди.
– У нас і біда із медом.
Та куди ж ви, дядьку, куди?
– Світ за очі,
Біда ваша – як дівка – вредна...
* * *
– А у нашого сусіда Марченка меду мало,
Він свою бджолу зарізав сину на весілля,
Півсела гуляло,
Мед-горілку пило,
По вусах текло,
Мені не дісталось.
Ой, гірко,
Таке життя –
Куди ж я дивився,
Що народився...
А дітки-брехунці все чують –
Повиставляли вушка,
Сидять старують,
Тільки почесують
Голівок брехушки...
* * *
Як медових скрипок –
аж до обрію соняхів – злито,
Мед балками тече, загускає у травах вночі.
Сходить соком земля,
повна спраги родити –
Аж кричить.
Обважніла бджола,
мед коромислом райдуги носить,
Повні меду басейни,
із вуликів хлюпа нектар.
Покачати нема коли,
люди життя своє косять, –
Своїх сонячних мрій
обважнілий, дозрілий пожар...
Десь замреш – як умреш...
Так – немов ще і не народився...
Скільки бачиш – все ти.
Сходить сонце, як сміх з-за губи...
Срібний жайвір у оці,
немов порошинка, втопився,
Десь шукає сльозу,
хоче з неї дзвіночок зробить...
– Вже додому пора.
Iз рачком мене досі шукають...
А не хочеться йти.
Так сиділа б і думала вслух.
Вже й підпасич пристав –
бач, спідлоба он як поглядає...
Хоч напаслись думки,
а немов і не пасся мій дух...
Ти про мед говорив.
Це і справді незвідане диво.
Iз мільйонів квіток.
Не псується віки, не скиса.
Так медує душа,
у зірках і довірі щаслива,
Так готує свій мед
її Богом відкрита краса.
Ти пробач, не завжди
я тобі говорю щось про вірші,
Важко це пояснить.
Часом навіть без слова іду.
Але думаю потім,
ходжу з ними найщасливіша...
Забобонно, можливо.
То – щоб не накликать біду.
В пісні, в скруті згадаю:
а він би про це що подумав?
Так багато тебе скрізь...
Ти так, літописцю, й не їв?
До заміжжя – гай-гай...
А вже хочу узять тебе кумом...
I це зовсім не смішно.
Це діткам розкажеш моїм...
НАД ЛIТОПИСЦЕМ НЕБО I ГОСПОДЬ...
Над літописцем небо і Господь,
Скарби й царі – у крапельці чорнила...
Потоп віків забрав мільярди лодь,
I лиш перо біліє, як вітрило...
Та й Божу Книгу не Господь писав,
I щоб почуть, прозріти людям Слово,
Яка жертовна, праведна краса
Великих душ являлася в обнові!..
...Ті недогарки свіч дарував йому храм...
Рано згашені долями й Богом,
I нещадним диханням лихого добра,
I непроханим сміхом убогим...
Він ішов на дзвіницю, під дзвоном сідав
I до ранку палив їх душею...
Розступалася Часу відмерла вода –
I виходили кликані з неї...
Скільки доль і облич пропливало щораз –
Незнайомих і рідних до щему!
Пил дитячих стежок розвівався, мов прах
Всіх, що тут перейшли до Едему...
А внизу Гуляй-Поле в білизні садків
Спить, розкинувшись: Піски, Бочани...
Десь на Гурівці Крат стрів у сні козаків...
На Вербові сова прокричала...
Невтоленність така
навіть в кумканні жаб... –
Мов за Гайчуром молодість кличе!
Це із тебе світи геть у безвість біжать,
А тобі, мов, спиняти й не личить...
Тихо дзвін стугонів. I слова поруч з ним
Паленіли, згорталися сім’ям.
I сидів літописець бездомно-сумний,
Чув зорю свою гостру над тім’ям...
...Він щоночі писав, і під ранок палив,
I затоптував попелом рану.
Та не гоїли груди слова із молитв,
Хоч давно вже вони й не згорали...
Завірюха із клятв, і хрестів, і зірок
Піднімалась, пера лиш торкався.
Та уперто шептав: «Ще надійде мій строк!»
I палив, і читать зарікався!
I терзали його звідусіль голоси
Ненароджених, душами рідних!
Плач омріяних дів неземної краси!
I жертовних братів заповітних!
Всі, кого в безнадії по світу шукав,
Всі, із ким розминулися в часі...
I така була чаша життєва гірка,
Мов і справді отрута у чаші...
I цьому вже, здавалось, не буде кінця,
Не спаде зачароване коло!
Та між тисяч прорізався голос Творця,
Щоб уже не погаснуть ніколи...
Він торкнувся очей, наче скелі Христос,
I забила в них сила цілюща.
Він узяв його голос із вітру і рос
I вживив йому Глас невмирущий.
Все, що сказане буде – не згасне в віках,
Що побачиш – повстане із праху.
Не відводь лиш очей і проклять не гукай,
I не відай у істині страху!
Так було чи здалось – літописець не зна,
Та звідтоді йшли юрмами люди,
Щоб лиш здалека глянув, якщо не пізнав,
Щоб живе його Слово почути...
* * *
Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і скрекоти
Виходить Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з музики...
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові...
– Спасибі, Гордію, хлопчику,
За пальчики біль-жариночки,
Ці пучки любить не втомляться
Дівочого тіла полум’я...
Залітні вітри-прелюбники
Під мостом коханих ловлять.
I труться лини об палі, –
Ліниві й важкі, як думи...
Гордій же смолу чупринову
Немов кип’яток, іструшує.
Прудкіші махновських коників
Його перебори галаві,
Бо жде його вільна воленька
I та, що дорожча Всесвіту.
Цілунків її не випити,
Не випити вік до дна...
А струни іскрять під пальцями,
Мов хочуть спалити Гайчур...
Спливає по річці музика
Аж ген – за саму Варварівку...
На Той Світ, напевно, чути
Усе, чим душа радіє,
I серце в грудях скидається,
Мов п’яний карась над річкою...
А там соловейко в лозах
Жаха перехожих дико,
Пісні підставля до горла,
Неначе ножі свячені.
ГIНЕЦЬ
(пісня)
По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець...
Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.
Помолився на землю,
Та земля не схова...
Аж до обрію темно –
Од копит курява...
Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз...
Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!
Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!
Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.
Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
I взяла його пісня
На безсмертний рушник.
А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов...
Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах...
Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
I чотири сестри.
I коли положили
Голівоньку у гріб,
I коли відтужили
I тополі старі,
Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Iз хреста наче знята,
Наречена прийшла...
– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама...
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма...
Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить...
Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник...
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини...
По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець...
Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!
Сльозами приймає плату
За біль Соловей-розбійник...
Бабусі і ті (останні,
Можливо, на смерть заначені)
В сльозах срібляки дарують...
Ой, йой, золота печале,
Ой, йой, павутинки тонше... –
На деко твого відлуння
Тремтіння душі натягнуте...
– Спасибі тобі, Гордійчику,
Тепер і вмирать не страшно...
Десь пізнє відро дзеленькнуло,
Собака завалував...
Підмостки Бочанського мосту
Негадано спорожніли.
Два п’яних ідуть, обнявшись,
Напевно, з хрестин спізнились.
Горлають пісні юнацькі ще,
Розхристано-сороміцькі...
Стонадцять аж безкінечних
Куплетів про сміх і гріх...
(пісенька)
На Бочанському мосту
Стоїть баба Люба
I показує усім,
Що не має... пупа.
А Микола йшов додому
Та по тім місточку,
Він із чорною й рудою
Попадає... в точку.
Копав, копав криниченьку,
Викопав вербичку.
В мене є карась свячений,
А в тебе водичка.
I удень, і серед ночі
Я тебе благаю,
Не годуй мене, як хочеш,
Дай лиш попла-ваю...
Зарікалася-казала,
Що ніде й нікому,
По карасику низала
На свою... оскому.
Хай Бочанський міст горить,
Хоч він і не близько.
Лиш за те, що він рипить,
Як у тебе... ліжко.
Може, може, це й не гоже,
Що отак співаю,
Ти така мені хороша,
Як сказать – не знаю...
...Вже пройшли і куми, і кумасі,
Картярі в дурака і у віст...
Тільки місяць гулявся по дасі,
Та вві сні все порипував міст...
ТАМ, ЗА САДОМ, ЗА САДОМ...
(пісня)
Там, за садом, за садом
Стрівся хміль з виноградом,
Стрівся хміль з виноградом
Ще й плакуча верба...
Всіх пісень, що на серці,
Ми давно проспівали,
Десь заснуло й відлуння
В тишини на губах...
Чом примовкли, подружки,
Я й сама уже знаю...
Чом сполохані душі
Пломеніють, як мак...
На чужому весіллі
Ми сиділи не скраю.
Розійтись-розпрощатись
Все не можем ніяк...
Ще краса не зів’яла,
Ще і молодість з нами...
Та гаряче серденько
Все частіш завмира...
Ніби мама гукає
Iз небесного краю:
Ой ти, донечко, доню,
Вже додому пора...
ДОЧКА ДЗВОНА
Марійка й разу дзвона не проспала...
Прокинеться удосвіта і жде...
Два дзвонарі: Безрукий і Буркало
Вже в час цей на дзвіниці день у день...
Вже затикають вуха. А долоні
Буркало сам бинтує полотном...
I дзвонів язики бронзо-червоні
Вже наливає істини вино.
Марієчка ж – мов тиша перед громом...
Ще мить і бурхне, серденько щемить,
Неначе в нім прокльовується промінь,
Щоб світ померхлий дивом розблудить...
Щоб відкривались людяні криниці,
Щоб засівалась серця борозна...
Вона така прилюдна таємниця –
Хоч знають всі, але ніхто не зна...
Бува, селом іде – мов із полону,
Присяде – крівцю злиже із колін...
По смерті скажуть:
«Пісня – донька Дзвона».
Живій всміхались: «Та, що будить Дзвін...»
Ма-русенько, Ма-річечко, Ма-рійко...
В віконце дружки-мальви:
– Уставай.
I пізня грушка дичка-самосійка
Гукала з гаю:
– Дівчинко, не гайсь...
– Сьогодні день прощати і прощатись...
– А є хіба на світі інші дні?
– Вже рушники простелено хрещаті... –
Малює сонце смерть на полотні...
...Жертовний день.
Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються, тремтячі, на межі...
I почалось. Їх різали – як півнів...
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі...
Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вихопився з хати
Покуштувать весільних пирогів...
Аж образи в світлиці захитались,
I павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах...
Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!
Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
– Візьми! – бере.
– Подай, – то подала...
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.
Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать...
Жертовник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
I Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.
Нагодувало всіх Господнє тіло...
Дзвенів по тому спів на півсела...
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла...
А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!
Похвалявся Півничок на помості:
– Вчора Смерть приходила – тільки в гості.
Та індики секелі надували:
– Смерть весілля з Осінню тут справляла.
Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко...
Те кричала з «ходиків» і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля...
Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли...
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті...
Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
– Гей, ура!
В кожного над явором коник-змій!
Наздогнати Гнатика ти зумій!
Найпрудкіший коничок у Яшка:
– Ич, яка породонька! Ич, яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:
– Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит...
I всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.
I вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
I мішався Цей Світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум’я – з золотим...
Наче сонця промені і земля...
Бродом з Того Світоньку скрізь рілля...
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі...
– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?
I найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери...
З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа.
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде...
– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда...
– А в мисках у соняхів – сміх на дні...
– Дайте, дайте, дайтоньки і мені...
– Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.
Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
– Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці...
Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія...
Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками...
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем...
– Що під руки трапиться – те й годиться.
– Ну у мене й велетень, подивіться!
– А у мене більший ще, капловухий!
– А в мого в потилиці золотуха.
– Не барися, Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
I летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!
Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
– Дайте, дітки, вибити хоч одненький...
Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами...
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі...
Потім ніч підкралася через луки...
Язики кволіші вже, аніж руки...
Вже й моя примовонька примовка...
Отака роботонька, отака...
Неба сонях вилущивсь, і зірки
Iз небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива...
...Полягали людоньки – поморились...
В сні Життя і Смертонька помирились...
...Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати...
I воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне...
УСМIШКУ ПОСIЙ
Марійко, чуєш, качечка Крива
Вже каченяток вивела в городі.
На них зрадівши, Iва ожива...
Знайшла ще в серці кров Живу на споді...
Малює ранок. Річка жебонить.
П’ють небеса шпачата жовтороті...
Й сльоза у грудях, мов Господня нить,
Гаптує душу болем на звороті...
Пора прийшла. Для кожного. Для всіх...
Майне Пора і витече в ніколи...
Її і твій легкозаймистий сміх,
Мов клин березу, блискавка проколе.
I вже нема, крім пам’яті, ніде.
I вже ніде, крім вигадки, не буде.
Таке воно розбійно молоде,
Таким його обожнювали люди...
Куди це все? Як з горла кров – пливе?
«Прощай» – бринить
чи радується: «здрастуй!»
Таке воно... Таке воно – Живе...
Таке воно... нелюблене... Не застуй.
Біжи, Марійко, усмішку посій,
Поміж ромашок. Ранку навперейми...
Журитись грішно, ластівко, не смій,
Посій себе. Не будь від них окремо...
Допоки літа, ластонько, літай...
Ріка життя тече нехай крізь очі...
Допоки ти заходиш за літа,
На мить тебе собою хай доточить.
КОСИЛИ КОСАРИКИ…...
(пісня)
Гай-гай – на вечірньому прузі
Підвів місяченько чоло.
Косили косарики в лузі,
Гукала їх пісня в село.
Десь одуд озвався із саду,
I спогад відлунив: я тут...
Я просто на стежечку сяду
В пилючки пергу золоту.
Це тут ось ми бігали босі,
Це тут я любов’ю зростав.
Казала: «Косарики косять».
А я все дививсь на уста –
На диво з довіри і болю...
У душу впустила немов...
Щоб я вже не вийшов ніколи
I в іншу ріку не ввійшов.
Господь лиш од тебе багатший...
Весь світ мала посагом ти...
За нічку могли ми зорати,
I хліб змолотить, і спекти...
Шпориш – то твій сміх проростає...
Роса – мов щасливий твій плач...
А ластівка низько літає!
А серденько просить: пробач.
Сльозі вже не так і важливо,
Од чого ця тиша дзвенить...
Спасибі, відкрила те диво,
Якому немає ціни...
Нехай нам вернути не вдасться
Ту пору свою золоту,
Все ж вицвілу ниточку щастя
У косу тобі заплету...
Щоб вік по вечірньому прузі
Читалося – мов по губах:
«Косили косарики в лузі...
I місяць їм коси клепав...»
ВОСКРЕСIННЯ
Він знав, що треба дітям і дружині.
Коню – підкову. Вигін – для лошат.
Косі – трави. Водички – яворині.
А пісні – тій одне лише – душа...
Присяде он, спідниченьку натягне,
Коліночка обніме і бринить...
Ті очі (Боже!) – боязно заглянуть...
Крізь них стежина в серденько щемить...
Метелик так над квітами тріпоче,
Як ці уста над маками пісень...
Не набридає з ранку і до ночі,
Мов чорні хмари, слізоньки пасе...
Марієчко, мов свічечко... Не знаю...
Це ж скоро ти вже станеш на порі...
I хто тебе взаємно покохає?
I де тобі взять пару, як зорі?
Невже таки посміє хто любити,
Якщо тебе кохає сам Господь?
За тебе нам дано лише молитись,
В піснях Твоїх торкатися висот...
...На ярмарку були оце учора.
Раділи діти. Настя аж цвіла.
Купив сережки, пряники й убори.
Лиш ти одна за обрій мов ішла...
Губилася. Циганам ворожила –
Навиворіт одвічних ворожінь...
Всім табором гендлявим обступили,
Та що у неї візьмеш, крім душі?
Співала їм, казала їм пророче.
Вожак аж небо вдарив батогом!
Розбіглися! – не втрапити на очі.
Дукатами розсипались кругом...
ОЧI ЧОРНI
(пісня)
Ти була ще невинна,
Він був — сивий вогонь,
Грів обручку-жарину
Між залізних долонь.
Йшли юрбою цигани,
Обвінчали навік.
Став незнаний коханий
Цей чужий чоловік.
Очі чорні є, не повірив би,
Де зустрінеш їх — світ розверзнеться.
Ні царя тобі, ані Господа,
Сила й молодість враз повернуться.
Мамо, плакать не стану,
Раз наважилась я
Заживить його рану
Од сльози солов’я.
Будуть ночі без страху,
Прийме клич моя кров.
Я поклала на плаху
Навіть першу любов.
Не татарський хан у ясир забрав,
Не заїжджий пан — блиском розуму.
Ти згубив її, загубив її —
В запашнім стогу срібну голочку...
В полі шатра біліють,
Дзвін гітар долина.
Я промовить не смію,
Як гука далина.
Там кують свої долі,
Все міняють за мить.
Пахне зорями воля
I у грудях щемить.
Очі чорні є, очі дикі є,
Найрідніші ви і розпрокляті.
Не любив би вас, не страждав би так.
Стільки в світі чар непригублених...
А ти стояла все зніяковіла.
А він прохав на плаття взять сукна
Червоно-малинового із білим...
А Зара в ноги коникам вина
Лила й лила за чарочкою чару... –
На рушники, на хміль, на вороття...
На небесами вінчаную пару,
На довге-довге неземне життя...
Прощаючись, дала чарівний вузлик...
– Тут сліз сухих, – сказала, – як мачин...
Піввіку я ношу оцю обузу.
Бабуся вмерли. Скарб тепер нічий...
Звести зі світу може це повір’я...
Ти мусиш буть чистішою від сліз...
Як зважишся – посієш їх по вітрі –
Устануть всі, хто в цьому полі зріс...
Під Поминки опівночі у поле
Виходь подалі з вузликом одна.
Побачиш всіх. Удруге вже ніколи
Вони не вийдуть з вічності до нас...
Ти хочеш люд піснями воскресити...
Шукаєш слів для душ – мов насінин...
А Смерть іде любов твою косити:
I донька, й син, і донька, й син...
...Ходила за Богданом кладовищем,
Знайомилась з ріднею. Все пита.
Богдан отак розказував коли ще,
I хто його вислухував отак...
– Тут сестронька – Любисточок ласкавий,
Над нею, бачиш, дичка зацвіла.
А там Антон – добріший ще, їй-право,
За ним і досі плаче півсела...
Од спраги вмерла бабця на баштані.
Сторожувала. Вирвати? – Чуже!
А в головах синок її – безштанько, –
Обняв-закрив. I там, бач, береже...
Тут щовесни бабуня вишиває
Могилку – мов подушку на віки.
I грушкою онучкам посилає
Увосени од зайчика грушки.
Тут якось так здивовано-нестрашно,
Нема людей. Хіба хто забреде.
Та ж ходить хтось –
шпориш не ріс інакше б,
Хоч їх навряд зустрінути удень...
А це горбочок з мальвами – це Мальвин.
Це тітка та, що звабила попа...
А там, під кленом дід – то тато мамин...
Суворий був. Ще й досі страх ступать...
Над стежкою Дуняша-чепурушка,
Гробочок, бач, – мов прибира сама...
А поруч дружка Варя-говорушка.
Це ж як мовчить? Не віриться дарма.
Простіть мені. Я довго Вас боявся.
Тепер і сам не відаю, чому.
Зняла страх мама. Мамочка-Палазя.
Померла як – до тями не візьму.
Iзвечора Зозульку подоїла,
Поставила вчинять на пироги.
Скраєчу коло люлечки присіла.
Не скрикнула. Гукнули мов боги...
Усміхнена, ласкава і лежала...
Незречі голосити нам було...
Прощалися – аж тато заспівали
Тієї ще, вінчальної, – на зло!
У нас воно в роду отак ведеться:
Любити – всмерть. Ненавидіть – в грозу!
Жадати так, що й серце розірветься...
Я бачу й досі, як її везуть...
Як коникам зав’язували очі...
Та й тата відвезли... Усе дарма...
Він підробляв на станції щоночі.
Вагоном придавило. Задрімав...
Ми бігали по краєчку безодні.
За ласощі – гарбуз і бурячок...
Нас семеро лишилося голодних,
Найменшенькому кукнув лиш рочок...
Найстарший – Митрофан.
А я вже – другий.
Кріпитися вдавалось не завжди...
Серед ночі, бувало, од наруги
Біжу до мами. Плачу од Біди...
ЗНОВ КОЛО МАМИ ВИШНЯ ЗАЦВIЛА...
(пісня)
Знов коло мами вишня зацвіла!
Як скучив я, якби пташина знала,
Вона б свій голос мамі віддала,
Щоби до мене мама обізвалась...
Звила гніздечко пташечка в гіллі,
Над серцем мами, крівцею политим.
I де ті очі, очі на землі,
Щоб мамі дать на світ цей подивитись...
Така у Бога лагідна пора!
Чому ж немає стежечки для мами?
Усе частіше в грудях завмира, –
То мама йде у серденько думками...
Втікати на гробки ввійшло у звичку.
I що мені тоді було? – сім літ.
Зайду, було, до Бога по кислички.
Дідусь такий – борідка до землі.
До нього через вулицю вклонялись, –
Старе й мале. А він – мов з образів...
А сад родив – гілля аж угиналось...
Щороку так, як навіть і не цвів...
Стояв-білів допізна коло тину,
Дивився-усміхався, як я рвав...
Лиш раз був обізвавсь до мене: «Сину,
Посій ромашки мамі в головах...»
Оце вони. Так мама лиш сміялась...
Тут ящірочка сонячна живе.
Щоразу зустрічає, мов, і я ось...
I дивиться, у гості мов зове...
Заходив я й до Смерті. Не лякався.
Була у неї хижа край гробків...
Все пригощала коржиками й квасом...
Не знаю, скільки їй було років...
Дражнили так
чи мертвий люд приймала? –
Піди вгадай. А знала хоч сама?
Цікаво, Смерть чи також дівувала?
Її також у серці хтось тримав...
...Вже й Смерть померла...
Й Бога вже немає...
Скрізь Хтозна-що диявольськи-криве!
Марієчко, іди хоч заспіваєм...
Нехай душа у пісні поживе...
ЯК ГУЛЯВ Я В ЖИТТЯ НА ВЕСIЛЛЯЧКУ...
(пісня)
Як гуляв я в життя на весіллячку,
Пив настій із роси та й на зіллячку.
То й не зілля було, моя лелечко...
То був наш іще час, наше врем’ячко...
Приспів:
В горілочці мив
Ноги вишенці.
А у красному вині –
Дівчині.
Щастям кров молода та й займалася,
I любов’ю душа похмелялася...
Вже тепер більше так не гуляється,
До другого вишні залицяються...
Там, за балкою ген, за яругою
Поросло все, мій друже, наругою...
Як же вийшло, кохана, як же сталося? –
Ми з тобою життю довірялися...
Обіцяло, манило нас манною,
Обернулось, одкрилось оманою...
* * *
Є в Бога все, і все давно готове:
I рушники, і дружки, і плачі.
На поминки у сонячній обнові
Проснулася земля після дощів.
I потяглися вдосвіта ще люди...
А Журавель на цвинтарі і спав,
Що снилось там – довіку не забуде...
Казав, у сні сусіда врятував...
I справді. Чули? – В кузню той заходив.
Ще б трішки –
й шкворінь скроню пронизав.
Хтось погукав. Вернувся він...
– Та годі.
А що як сниться жінкою коза?
– Ти так живеш, мов Бог не є над нами.
– А ти весь Божий. Добре вже, скуби!
– Всю ніч ходив зі сторожем гробками...
I він у сні показував скарби...
В Митрохи он в гробу стоїть медівка,
Хто вип’є – стане зразу молодим.
– Iще скажи: полюбить діда дівка.
Напевно, легше заново родить...
– В нас півсела в гробах перевернулись.
Це ж зло яке дістало так мерців!
– Не вірю я. Кажу це при зозулі.
Давай заспорим! Ну вже ж і людці!
– Ну що ж, давай.
Гляди, не пошкодуй лиш.
Якраз твій батько – точно долілиць!
– Неси лопату. Більше не одуриш.
– Та ж люди скрізь. Мо’, хай уже колись...
– Це ж святотатство. Крашанка все скаже.
Давай покотим писанку в траві.
– Ні-ні, неси. Я спорю на вола вже.
Де й візьметься таке у голові?
I розкопали. Справді... Лиш на боці
Лежав Грицай. Під щоку дві руки.
Набридло вже, напевно, лежебоці
Дивитися так довго на зірки...
– Е ні! Набридло! Спробуй ти – у темінь.
З таким синком не влежав би ніхто...
Веди вола. I ближче вже до теми.
Ич, завертівсь – неначе вороток...
...Десь під обід весь люд потоком рушив,
Усі-усі живії – млад і стар.
Розв’язували вузлики, як душі,
Вищедрювали свій нехитрий скарб...
БОГДАН
(подумки)
Так давно, так невтішно люблю,
Це вже важко й назвати любов’ю.
Перебуду іще, потерплю,
Потім буду навіки з тобою.
Я б хотів – і спалили щоб нас,
Щоб змішатися прахом потому.
Як вітрець, половітиме час,
А ми будем летіти додому.
Нас не зваблять проміння сади.
Очі в очі — до темного хрусту.
Хай незібрані згіркли меди,
Без любові нікуди не пустять...
Наші діти — не з полум’я зрад,
Ми були нашій долі покірні,
Я ні в кого тебе не забрав,
Я зумів дочекатися вірно.
...Так давно, так невтішно люблю,
Це вже важко й назвати любов’ю.
Перебуду іще, потерплю,
Потім буду навіки з тобою...
I ПРИЙШЛА ЗОЗУЛЕНЬКА ДО БОГА...
(пісня)
I прийшла зозуленька до Бога:
– Чи рахую так я всім літа?
Не прошу для себе я нічого,
Лише дай воскреслих привітать...
В цій красі, у Божій благодаті,
Під весіннім сонячним дощем! –
Стільки душ і щедрих, і багатих
Народитись просяться іще...
I синами хочуть народитись,
Щоб цю землю знову боронить.
I жінками – воїнів любити,
I маленьких діточок любить...
Так чому ж ми плачем і кохаєм,
Захлинувшись щастям на краю,
Але так і досі ще не знаєм,
Що живем і справді у раю?..
Там, за звуком далі – тільки звуки,
За єдиним білим – кольори.
За прозрінням глибше – тільки мука,
Тільки мука зріє до пори...
Так було. Відкрилася дорога,
Розлучились з Богом небеса.
I упала сонячна корогва,
Наче незапитана краса, –
На вітри, на полум’я, на стерні,
На усі зневіри одкровень...
I ніщо ніколи не поверне
Те, що з віри в зорі відпливе.
ПОСУНЬТЕСЬ, КУМЕ...
(пісня)
Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг. –
Віки зоріти нам під яворами.
I буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами...
Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
I перейшла з городу в двір калина...
Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками...
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий...
Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали...
Не говоріть образливого «ні»,
Помирить нас трава під яворами...
* * *
Котилася торба
З високого горба:
Для мерців і старців –
По торбинці в руці,
Для пташок і квіток –
Ось такий капшучок,
Цвіркунців без підків
I сонячних зайчиків...
Тільки ти про це цить...
А хто в торбі сидить?
Горобець-молодець,
Він на скрипочці грець,
Дві коровки малі
I жучки-ковалі,
Ще і бравий комар,
Він спішив на базар...
Ніс хлібця до греця,
Горівку*-медівку,
Ще й оцю частівку...
Став я торбу трусить.
Став я торбу просить:
Випускай, вилізай,
Хто не встигне – нехай...
I пташки, і квітки,
На дубах козаки,
Горобець-молодець,
Що на скрипочці грець,
Дві коровки малі
I жучки-ковалі,
Ще і бравий комар,
Поспішав на базар,
I мурашок полки,
Ще й сонячні зайчики.
Покладу я в торбинку
Чебрець, материнку,
Веселу іскринку
I хліба шкуринку...
ЛIТОПИСЕЦЬ
Навколо все живе – немов прозріле...
Лежать гробки в серпанкові зі сну, –
Мов безліч душ, у рай не відлетілих,
Святкують подоляночку-весну...
Не всяка пташка в ірій відлітає,
Як ця синичка – грудочка жива.
Душа твоя, Марієчко, я знаю,
Землею, мов травиченька, співа...
Так степ дзвенить удосвіта столунний,
Молитва так безсмертя відкрива...
Та ти ж не тільки в душі нас цілуєш,
Прийшла ти нас піснями сповивать...
В тобі є все, усенька Україна...
Що дав Господь, що вік не обрида...
Встаю перед тобою на коліна –
Мого народу мати молода...
Дивлюсь на тебе й весь – немов світаю...
Які ще треба світу чудеса!
Мов ті слова, що нам не вистачає,
Тополі підвелися в небеса...
* горівка – горілка (гуляйпільське)
Чернички Ви мої небеснорідні...
Та ж ви іще літаєте вночі...
Листочки-сльози лагідно-погідні
Тремтять-іскряться з дому вдалечінь...
Спасибі вам за полум’я і ласку,
За повноту високу для очей,
Телесикові гусоньки і казку,
За все, за все, що вічністю тече...
I ви – ставки, і ви – садки вишневі...
Й тобі спасибі – Гайчура гора,
Що душу цю – цей мій духовний невід –
Не в порожнечу кидаю щораз.
Я так люблю... Ми любим так, Маріє,
Що нас любов любов’ю воскресить!
Нас сам Господь на цій землі посіяв –
Серед цієї божої краси...
ПОДОРОЖ ДО ХУТIРЦЯ –
У ДУШУ ЧИ НА ТОЙ СВIТ...
– Моїх усіх згадали-спом’янули –
I як-не-як, а легше, не кажіть...
Твої ж, Марійко, в безвісті поснули.
Це ж ти одна їх носиш у душі...
Хоч би коли зірвалася! Ніколи!
Хіба здригне у пісні голосок!
Я бачив, ти горнулась до тополі,
А ні сльози. Світ болем пересох.
Це що ж ти маєш, дівчинко, у грудях! –
Чи нам дано збагнути хоч з пісень?
«Їй дав Господь», – спокійно скажуть люди.
А хто, крім тебе, душі їм спасе?
Так хочу я на хутір твій поглянуть! –
На все, на все, що вище од спокус!
На явір той край двору, що спиляли,
На ті вишні за кутиками уст...
На ті стежки, як стежечки платівки,
Де ти босоніж бігла серед дня...
На тих Купал, на верби (і не тільки...),
Що з-під твоєї усмішки бринять...
Збирайся, серце, завтра і поїдем.
Усіх-усіх у Бога спом’янем.
Така весна, що дітися вже ніде,
Буди раненько, ластонько, мене...
...Він прокинувся
(важко той стан передать...) –
Мов зібрався удосвіта сіять...
Окропила неначе свячена вода, –
То на нього дивилась Марія...
Вже убралася. Світла – немов з образів...
Богомази й художники потім,
Той малюючи погляд, багато разів
Будуть тихо молитися потай.
I летіли ті очі за світу краї,
I душа перед ними губилась.
Мов сама Божа мати крізь очі її
Милосердно й ласкаво дивилась...
...Богдан попоравсь, коників запряг.
I вилетіла птицею із двору
Легка тачанка. В білих росах шлях
Під місяцем сріблився попід гору.
– Я в кого не питав, ніхто не чув.
Ваш хутірець і справді «Божа воля»?
Було їх – мов грибів після дощу...
I як знайшов їх серед степу голод?
– Наш хутір був у вишнях і житах,
Не бачила я писаною назву.
Лягти не встигнеш – вже, було, й світа.
А сни усі збувалися одразу...
Так звали хутір мама і дідусь,
Коли в світлиці ввечері молились...
Відлякували назвою Біду.
Ще пам’ятаю Явір і Могилу.
В найдальше поле Явір проводжав,
Де б не зайшов, а з ним – неначе вдома...
Могила Сива нам була Межа.
Йти далі Скіф не дозволяв нікому...
З дітей лиш Вредник Скіфа не боявсь,
Втікав аж на Заріччя до бабусі...
Все хизувався, якав: «Я та я...»
Та якось він пішов і не вернувся...
У кого Явір зникнув із очей,
Ті справді довго не жили на світі...
Сльоза там Божа з глинища тече,
Там десять хат, як десять заповітів...
Десь так на півдорозі до зорі,
За хмарою, за серцем недалечко
Наш хутірець (як досі не згорів),
За пісні незаспіваним словечком...
Неначе що водило їх весь день... –
Проїздили байраками й балками.
Вчувалося: півні співали десь,
Ввижалося: на Той Світ заблукали...
Й коли уже посходили зірки,
I геть уже утратили надію,
Враз коні обернулись в ящірки
Й дорога обірвалась чародійно.
Внизу світилось глинище живе...
Господній дух лишився там з Адама...
Iз лицями людськими зграйки верб
Купалися в сльозі Творця прадавній...
Зліталися звірята і пташки,
Нежданних форм раптово набирали.
Немов у світ з-під Божої руки,
Сльозою вмита, глина поривалась...
Цвірінькнула синичка і Туди,
В те сяєво, в те вариво живлюще
Пірнула і воскресла із води...
Богдан аж очі з остраху заплющив...
Вернулася, як серце, золота,
Стріпнулась на долоні у Марії.
А вітер лози в коси заплітав,
Коріння верб клубилося – як змії...
I дибилось волосся, як трава...
I жах, і радість змішували фарби...
I геть летіла вражена брова,
I не верталась до своєї пари...
Світ на очах творивсь і розпадавсь,
Мінявсь серцями, голосом, прозрінням.
Глянь, плаче як Півщастя-Півбіда...
Дивись, Маріє, що є Сотворіння...
ЛIТОПИСЕЦЬ
Люби сльозу. Од Господа сльоза.
Вся пам’ять в ній. Ніде немає більше.
Це так явилось, наче Хто сказав –
Чи, може, Степ, чи Хтось іще старіший...
Маріє, ти крізь сльози на Життя
Віки дивилась щедрістю Любові.
Немов Сльоза – мале Твоє Дитя...
Усього світу радісна обнова...
...Яйце-райце – із першої сльози,
Iз другої – сувої рушникові...
Iз третьої – розчахнутість грози...
А в цій – усе, чого нема і в Слові...
Коли Сльоза важка, немов зерно,
Таке у ній записано душею...
Що розгортає Час, як полотно,
I для віків прочитує зорею...
Маріє, всі серця тобі несуть.
В тобі є те, що й Смерті не зітерти.
Ми воду п’єм з лиця твого й сльозу... –
Твою красу, окроплену безсмертям.
* * *
Те, що завжди із дна її очей
Світилося сирітськи-невимовно,
Розбилося сльозиною-райцем,
Звільнилося нарешті із полону...
I, може б, був воскреснув хутірець,
Та гримнув свист розбійно-навіжений.
Диявольське поріддя, хай їм грець!
Аж мертвий лист посипався зелений!
Не заіржали коні – засміялись,
I світ перевернуло догори!
Там, де хати з криницями стояли,
Де обіймали небо явори... –
Рілля, рілля – обвуглена і мертва...
До обрію, на Той Світ аж, рілля...
Де золотіла цибулина церкви,
Диявол пир безпам’ятства справляв.
Спішили так... I все-таки спізнились...
Чорт місяцем доорював гробки...
Розтанули, здалось, останні сили...
I серце – мов подушка під голки...
Ходили чортенята із торбами,
Пісні збирали, наче дичину...
Iще живих киями добивали.
Заплакав аж, Марійку пригорнув...
По головах песиголовці били
Уміло і жорстоко, мов зайчат...
Приречено пісні складали крила.
– Поглянь, живі, а навіть не кричать...
(пісня)
Не ховайте мене в мерзлу землю,
Дуже холодно в мерзлій лежать.
Там без сонечка тісно і темно,
I струмочки туди не біжать...
Посадіть наді мною троянду –
Ту, що милій колись дарував.
Я таку їй повідаю правду,
Захмеліє аж їй голова...
Світ розкриє обійми зелені, –
Хай розкаже троянда про це,
Доросте корінцями до мене,
Обцілує і груди, й лице...
I, як прийде мій час не воскреснуть,
Хай востаннє нап’юся краси...
Дочекатися радісну весну
Буду піснею Бога просить...
Пісні і душі жерли ненажери,
Шакалячі оскали замість лиць.
Безкарно ухмилялися ще, стерви,
I оскверняли капища калин.
Орали так – що й пам’ять діставали,
Мерців перевертали у гробах!
Літала кобза, плакала криваво –
Аж Слово спопелялось на устах...
Під гаєм зріли душі на баштані,
Клеймила їх, клювала чортівня.
Гортанні скрики жадібно-захланні
Знаходили-вражали навмання...
В тінях могил плащами перевтілень
Iще ховались родичі степів.
I так душа до Господа схотіла,
Що аж Богдан розсердився, скипів!
– Невже ж нема між нами оборонця?
Де мій народ? Його богатирі?
Спідниць і черед грішні полководці?
Не може буть, щоб виродивсь наш рід!
Чом розкошують болем ненаситні?
Хіба ще наша ненависть не вщерть?
Давно пора вже їх перехрестити
Шаблями всмерть!
Та не було з собою у Богдана
Ні шабельки, ні чорних заклинань.
Хіба з лози зламати дерев’яну?
Але ж вона не годна для заклань...
I, може б, далі множилось чортами,
I більмами сідала пелена.
Але Марія встала над літами
I заспівала щастям, як весна...
Без боязні – мов пташечка, відкрито –
Своїм свяченим голосом живим.
Аж каменю замуляло ожити,
Аж схід замріяв днем уже новим...
Аж роги поспадали із рогатих.
Пообертались. Звідки? Хто посмів?
Немов хто їх поцілив із рогаток...
Богдан перехрестився: «Я б не зміг...»
Свій вузличок Марійка розв’язала,
Той вузличок, сухеньких повен сліз...
Аж чортівня зібгалася, зів’яла,
Один – мов до зорі кудись поліз...
Себе лупили з розпачу дринами,
Вривалися в ріллю, як хробаки.
Деінде одригалися піснями,
Втікали, наче п’яні, повз гробки...
Біліли скрізь повиорані кості
I працею наживані горби,
Ще відьми торгувались на погості,
I відчаєм зривалося: «Добий...»
Та сонце вже з-за обрію звучало,
В ріллі зазолотіли качани,
Не черепи, а кавуни блищали...
I розтавало царство Сатани...
I храм вставав, як паска на Великдень:
Iз яблунь, жита, жайворів і рос.
I умивався у сльозі Провидець,
Що і йому це бачить привелось...
Пречисто так ставало на землі,
На всій безмежній, скупаній у крові, –
Од тих пісень Марійчиних і сліз,
Од подиху Всевишньої любові...
Народ вставав до обрію з пісень:
Мов соняхи – селяни й оборонці.
Беззвучно всі співали новий день,
Молилися-всміхалися до сонця...
Усі – мов народились в сорочках,
У німбах мрій – мов янголи, щасливі...
З коромислами райдуг на плечах,
Зі скупаними дітками у зливах...
Крізь нас ішли й зникали у очах...
Лиш дивним вітром душі обдавало.
I ті слова, що рідним не сказали,
Цвіли на їхніх спалених устах...
Творили танці, грали на скрипках,
I на Дніпрових хвилях, і бандурах...
Iз рушниками, хлібом на руках.
Ні скривджених, ні хворих, ні понурих...
На рахівницях яблунь, слив і груш
Літа в садах лічили їм зозулі...
Колись жмурились: «Груша – не воруш...»*
Тепер навіки в безвісті поснулі...
I мама йшла, Марійчина, й брати,
Але чомусь Марійку не взнавали...
Й сестричка – теж, забувши підрости...
I тато он у льолечці кривавій...
Iшло їх стільки – важко і землі, –
Старі й малі – дорогою за обрій...
Нектар душі лишаючи бджолі, –
На Суд Страшний – беззахисно-хоробрі...
Iшли і йшли – мов зібрані на рать!
Мирське відклавши назавжди не всує...
На всіх лежала Божа благодать.
Одного жаль – що нас вони не чують...
ЛIТОПИСЕЦЬ
В ріллі думок блукає, грузне серце,
По білім білим вишива сльоза...
Моя Любове – Світе мій, не сердься,
Що я Тобі так мало ще сказав...
Що, мов дитя, пиріг я не осилив,
Хоча життя так щедро відтяло...
Мої слова у серці колосились,
Я коло сили висталив стело.
Тепер мій дар нічого не боїться:
Ні тризни мук, ні суду солов’їв.
В моїй душі твоя душа по вінця,
Як сонце в водах вранішніх, стоїть...
* Груша – не воруша, яблуко – котись – гукали тому, хто ховавсь іще не знайдений, коли грали в жмурки.
Я весь – порив, мале дитя хоробре,
Томить себе пристало нам хіба?
Уяви біла кізка через обрій,
Мов на скакалці, радісно стриба...
Любов жертовна щедра на уроки...
За стільки літ у болю аж на дні
Твоє їм’я ласкаве і високе,
Мов Книга Книг, явилося мені...
Чому ж Тобою мало світ так родить?
Чому, чому у світу все ж Ти є?
Лице Твоє щодня на небі сходить
I хмаркою безслідно розтає.
...В ріллі думок блукає, грузне серце,
По білім білим вишива сльоза...
Моя Любове – Світе мій, не сердься,
Дай шанс мені про Тебе розказать...
* * *
Ні цвинтаря, ні хат, ані криниць...
Тут хутір був чи марево манило?
На дикій вишні зграєчка синиць...
Та ген за полем скіфська ще могила...
Знайшовся пень од явора. Та й той
Уже потрюх, угрузнувши у землю.
Хіба з верби зробити он свисток?
Щось, може, скаже серцю потаємне...
Присіли на доріженьку на пень,
I гадина враз виповзла із серця
I зникла в кільцях пня. В грудях лишень
В Марієчки враз холодом отерпло.
Мій хутірцю, мій світе, прощавай...
Внизу в яру собака обізвався...
Взялась була зозуленька кувать,
Та напівслові голос обірвався.
I все ж тепер я вже не сирота!
Знайти себе у світі цім не просто...
Богдан до балки коней завертав:
– Ну от, здається, й з’їздили ми в гості...
...Як віл, гайок, запряжений в вітри,
Одвічну ниву все орав на схилі...
Й мов зримі думи, тайні до пори,
По травах бігли маревами хвилі...
Таке в душі Марійки піднялось!..
Синичка не змогла – заговорила.
В сльозі господній скупана аж ось...
Хоч трохи біль зняла, заговорила...
Очима стрівсь з Марійкою Богдан,
Як там колись уперше – на майдані...
I розступився зболений туман,
I засіяли віченьки кохані...
Де хутірець між згарищ помирав,
Де розписався світ нелюдським глумом,
На дні очей стояв сльозою храм
Її пісень, сповитий синім сумом...
* * *
Марійку голод грабував ночами.
З’являвся сич, і падала в діру!
Знав лиш Богдан, чого вона кричала,
Що означало: «Завтра заберуть...»
Уривки фраз. Розверстка... Хлібоздача... –
Лишилось їй кошмаром з хутірця.
Вчувалось часто: груша навіть плаче
За хатою – як мама без лиця...
В усе життя всотався з кров’ю голод,
На сльози й радість сіру кинув тінь.
Лозин боялись інші діти, болю,
Марійка ж їм аж заздрила при тім.
От їй би так... От їй би в те вернутись...
Як рідна мама б’є – хіба болить?
Діставши дна зневіри і покути,
Вже не могла, як інші, просто жить...
ЛIТОПИСЕЦЬ
...Маріє, ти воскреснула сьогодні,
Щоб світ підвести з болю і журби.
I ти одна не тим, що ти самотня,
А тим, що так ніхто ще не любив...
ГОЛОС ЛЮДЕЙ
– Богдане, що то в тебе за дитина?
В такому віці інші – як трава...
Твоя ж мудрує ноти і латину,
Як не когось рятує, так співа...
До неї липнуть люди і науки,
Повчиться рік – навчає вчителів...
А то султани кидає з пилюки
Цілющої, як сила із полів...
Купається з малечею й пташками
Край шляху, наче ружа у пилку...
Вона не знає, що то є лукавить.
Чим заслужив ти милість отаку?
Iз нею говорити – нагорода,
Однаково – чи радість, чи біда...
Таки іде порода до породи...
Їй сам Салій, казали, сповідавсь...
Ні Щастю, ні Біді вже не підвладна!
Такій і в горі заздритиме люд!
Вона і справді, чуєш, ненаглядна!
За нею наглядає Божий суд...
Уже у церкві з неї є ікона...
Хоч наші богомази – партачі.
Тільки й того, що вишнею лакована...
З прикмет – сльоза і зірка на плечі.
А от із Лаври справді був художник,
Так той посивів, пишучи, в три дні...
Казав, таку натуру бачив Божу,
А от щоб разом з піснею, то ні...
Допоки не співа – мов дві краплини...
А заспіва – малюнок хоч пали!
Як він палив-ридав у ті хвилини!
Чи вийшло що – дай Бог узнать колись...
Ми всі у ній зійшлись, мов для спасіння:
Так перед Богом сяє лиш свіча.
Вона – то наше сонячне сплетіння!
Мов наш портрет живий в її очах!
МАРIЯ
Мені ще треба вирости, я знаю...
I так рости – щоб побідить біду!
Щоб пісня та, яку я заспіваю,
Відкрила людям небо їхніх душ...
В мені це звідки? Господи, ти чуєш!
Сама себе питала стільки раз!
Взялось і все, – як голос, що дивує...
I слухаю, й співаю водночас!
Безмірне у мені щось – празникове,
Як мама – світ: ці мальви, ці шпачки.
Бабуня кажуть – приступи любові.
Це – як хвороба, тільки навпаки.
Непросто пережити ці навали,
А ще коли побачити дано,
Як ті стовпи, що небо підпирали,
На смерчі перетворені давно...
А ще коли живим усе це бачиш,
В ріці страждань купаєшся щодня.
Он та верба розчахнута, що плаче,
Той погляд трав, що кров аж зупиня.
Говорять люди – страшно сміхотлива,
I справді: страшно. Як же я сміюсь?
Як попри все буваю я щаслива?! –
Неначе дурману десь відіп’ю.
Вогонь – живий, він не буває мертвим... –
То смерть, то вічність носить на руках.
Такий як я – затятий і упертий.
Тут тільки був і вже, дивись, зника.
Скрізь і ніде. Не Бог, але це Боже.
Так я, бува... Це важко передать.
Душа стає за мить якусь порожня.
Умерти можна, як не заспівать...
Не здивувати хочу – дати хліба
Душі твоїй. Народе мій, прокиньсь.
Візьми, не відвертайсь (немає ніби),
Тривкого хліба з Божої руки...
Живуть весь вік, а й раз не поговорять.
На сповідь ходять. Поруч же – світи.
Оце і є найбільше наше горе.
О Боже, їх для їх же засвіти!
Скажіть хоч щось. Я відповіді хочу.
Ви ж чуєте, чому ви мовчите?
Коли співаю вдень чи серед ночі,
Невже в душі ніщо в вас не росте?
ЛIТОПИСЕЦЬ
I літо вийшло. Вийшло і пішло
По травах отако аж за кар’єри.
Там одуд сторожує джерело,
I верес квітне фарбами істерик.
Чи, може, і собі за ним піти?
Хоч не зібрався. I нікого вдома.
Сьогодні так лісок мені світивсь,
Як наче щось давно йому відомо.
А не сказав, бач. Може, не пора.
Чи в бузині не визріло чорнило?
Ще не вмира... Ще тільки за-вмира
Моя душа. А стільки їй відкрилось...
Жаль вод бездомних більше, ніж себе,
I хмари з дідом шкода на причілку.
Просити тільки й хочеться в небес:
Переживе хай зиму та он бджілка...
Він пролетів, неначе астероїд... –
Циліндр. Манери. Скрипка. Петербург...
Блискучий фрак французького покрою.
Лице дитини. Абсолютний слух...
Її туди Гафія запросила.
А стрівши, лиш руками розвела:
– Куди ж ми босі? Діво, некрасиво.
Ану ходім давати нозям лад!
Жила у монастирській прибудові.
На стінах фото: Відень і Париж.
Марійці все здавалось тут чудовим,
Отак сидиш, а начебто париш...
О, як її Гафія наряжала! –
Мов під вінець. Немов саму себе!
– Так довго, Боже, туфлі ці лежали!
Я в них колись торкалася небес!
Ану ще це приміряй – це ще тонше.
Мені вже не надіти... Відбуло...
Ну й хай гудуть... Подумаєш – святоші...
А ти розквітни снобам всім на зло!
Себе Марійка в дзеркалі не взнала! –
Прозора блузка, «юпочка» гофре.
А білі «шпильки»! Так би й станцювала!
Мов не Марія, а якась Маре!
Iще б рум’ян. У серці їх – по вінця...
Хіба підкреслить трішечки уста?
Аж кров заграла, вдарила «колінця»,
Оце тобі і божа, і свята!
Зібралась знать: священики, Рачинський,
Учителі, заводчики, купці...
Ввійшла – так всі аж випали в очиська...
Тому зурочне й стисла в кулаці...
Не вийшов ще скрипаль, а все звучало! –
Мов карусель чи гойдалка хмільна
Схлюпнула світом радісно й одчайно.
I де себе ти зловиш? – хто те зна...
Аж фарби розмивалися і лиця...
Гордій оно і Костович якісь...
Не те, щоб винуваті... – Наче птиці...
– Співатимеш, Марієчко, не бійсь...
Просив, щоб не церковні, а народні...
Збира наш мелос, каже, наш фольклор...
А вже скрипаль підходив до безодні.
А дітвори в шибках смішний узор...
I він заграв. Як кажуть, вийняв душу.
Подібне знать могла хіба з книжок...
Такі глибини враз у ній порушив!
Виходить, і в душі був поріжок...
Він знає все! Про мене все він знає!
Рідніший всіх. Такого ж не бува!
Про що ж тоді йому я заспіваю?
Які відкрию у душі слова?
А він все грав! – аж квіти щебетали!
Життя – за погляд стало враз не жаль...
А світ мінявся душами й літами...
Що він намислив? Хто він, цей скрипаль?
Дівчата з півчої з’юрмились біля вікон –
Якісь принишклі – в сильцях мов пташки...
Таке не забувається довіку...
Мов серед дня – посипались зірки...
I потім не було що в тиші мовить.
Сльозою всі умились, мов одне...
Спасибі Вам за музику, Богове!
Не покидайте ласкою земне!
А скрипка так, відкинувшись, умерла,
Мов од любові діва молода.
А душі народили вічні перли
Того вогню, що вік не обрида...
Всі – мов злетіли – так аплодували!
Старий Тимоха кинувсь обіймать
Свого сусіда, з ким ворогували... –
Аж захрестилась злякана кума...
Розтряс баришник пузо, мов барило,
До неба руки підіймав дзвонар,
Таке високе, рідне щось творилось...
Аж батюшка змоливсь на Божий Дар...
Гордій піднявсь до скрипки, мов дитина...
Торкавсь благоговійно, пригортав...
Гордію, отуди к лихій годині...
А Костович – аж голову обняв...
Одна Гафія біла, як билина,
Не встала з місця. Між людей сиділа,
Як ще мала, забута в полинах...
Тоді і вийшов наперед Рачинський:
– Спасибі, друже. Так ти ще не грав...
Вам, земляки, вклоняюся я низько
За те, що є такі Ви. Як я рад...
Скажи, Микольцю, грав ти по європах,
Де ще такий був залу камертон?
– Про що він, люди? Щось я не второпав... –
Не міг потрафить Брик йому у тон...
– Якби Ви знали, що Ви в цьому світі!
Якби Ви знали! Втім, чи знаю я?
На всю планету пісня Ваша світить.
А пісня, звісно, душами сія...
Оно стоїть. Прийшла до нас Марія.
В ній голос степу. Хай нам заспіва.
– Яка Марія? Та, що Кукурія? –
Знов Брик. Вже краще б рот не відкривав...
– Знов напилося. Хлопці, дайте раду.
Як старшу дружку, вивели Тури.
– За музику, – Рачинський знов, –
награда
Єдине – пісня... Що тут говорить...
Й до скрипаля за рученьку Марію
Підвів крізь натовп, радісну, в сльозах.
До нього вів. «Та що ж це я, старію?» –
Десь угризнула думки дереза.
Та все уже було у вищій владі...
Їй пригадався рідний хутірець...
Пісень заграви... З мамою – у «ладі»*.
Курчатка* на ногах, нехай їм грець...
I хвилі-хвилі, хвилі ковилові,
Хмарки із маків. Дзвони яворів.
Вона, здалось, відчула те у крові,
У цім нестерпнім подиху вгорі...
I кавунці кусючі на баштані,
I на дорозі займана гроза.
Одне лише – було те все в тумані,
Лиш з пісні блисла стежечка назад...
Ця чистота! Нехай хто скаже третій!
Поглянеш раз – наруг мов не було!
Цей вигин брів у юному розлеті,
Немов писала ластівка крилом.
Якби в ту мить могла на себе глянуть!
Маріє, діво. – Хутір і Париж!
За що тебе так тяжко світ поранив?
Та ж не мовчи. Відкрийся. Говори.
...Очима із Гафієчкою стрілась,
Відкинулась – мов стала на крило...
I полетіла. Леле... По-ле-ті-ла...
Зніяковіла скрипка чи здалось...
Над садом ген, над річкою, над храмом,
Над тим вином, що п’ють лиш голуби.
Й потроху всіх з собою забирала...
Стояв скрипаль – не відав, що робить...
Щоб після нього так когось зустріли!
Щоб хто його пройняв колись отак!
– А може, все примарилось, намрілось? –
Не раз у скрипки потім він питав...
Не раз шукав той голос аж у струнах.
Й вона не раз... Питається, чому ж
Дав Бог зустріть. I поселив у грудях.
Але шепнув безжалісне: не руш...
Не заросте, не зноситься літами,
Не захова зневіри пелена...
Її відчув, як скрипку – за-світами... –
Його концерт, а грала вже вона...
Щоб так співала! – вік би міг стояти!
Щоб так дивилась, Господи, щоб так...
З небес так сходить тільки Божа Мати!
Наш білий світ очима полатать...
* у «ладі» – гра в долоні
* курчатка – порепані ноги
А далі знов промовці говорили
Про Крушельницьку, Ганську і Чурай...
Про скіфський дух і степові могили...
Просив Рачинський щось його зіграть...
Ще він казав, світ музика врятує...
Щось лебедів про силу цих полів...
Що удалось життя прожить не всує...
Що музика так схожа на політ...
Що ми зійшлись. Що ми сьогодні разом.
Хто б ще зібрав, з’єднав так нас коли?
Маріїн голос так усіх уразив,
Що люди не розходились, гули...
А сонце вбрід котилось через Гайчур,
Сідало жовте – наче на черінь...
Ну ось і стали ми на світ багатші...
...Ну ось, Маріє, ти і на порі...
ЛIТОПИСЕЦЬ
Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить...
Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла...
Часто ділив тебе з, може, й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував...
Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав...
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра...
Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна...
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать...
Як ти страждаєш, розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все...
Буде за нами світ зорями плакати...
Хочу признатись услід:
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз...
МIСЯЦЬ БОЖОЮ СВIЧКОЮ...
(пісня)
Місяць Божою свічкою
Кожен вечір над річкою
Кличе ген аж до раночку
Стежку щастя шукать.
Де б не йшли, а за вербами
Знов до тебе завернемо,
Коло двору постоїмо
Босоніж на голках.
Я не знаю, де дітися,
Так мені ти вся світишся.
I од рідних рідніша ти,
I солодша сльози...
Як вінок всіх доріжечок,
Твій, кохана, поріжечок.
Чи до смерті покличе він,
Чи попід образи...
Може, щось заворушиться...
Розгорни свою душеньку...
Хай під сонцем побілиться,
Як сувій полотна...
Лиш одна вона відає,
Що душа моя снідає,
Чом буває захмарена –
Мов криниця без дна...
Так душа моя билася –
Говорить розучилася,
Без твоєї розмовоньки
Натомилася вкрай.
Затялась не жебрачити...
Та невже ж то не бачиш ти?
Їй пошли свою душеньку,
Поговорять нехай...
* * *
Десь співало дівча мале,
Десь гукало сестричку в хату,
А вона полетіла в лет –
Долю-доленьку вибирати.
А вона по садах літа,
Де соколиків-хлопців юрми.
До небес крильми дороста,
До солодких зірок пурпурних...
Тільки свист їй услід цвіте,
I літає за нею хата...
Та хіба ж вона зна про те...
Та хіба ж вона винувата...
Наче сон, облетів той час...
Так давно ти, мала, співала...
...Голосок забринів і згас –
Мов далека струна порвалась...
МОЖЕ, ТИ I НЕ ГОСПОДОМ ПОСЛАНА...
(пісня)
Може, ти і не Господом послана,
Та чому ж, як побачу тебе,
Я Всевишнього згадую з подивом,
Набираю у душу небес!
Ти приходиш народові кожному, –
Соломіє, Оксано, Марі, –
Непідвладна бездушному розуму,
Обцілована сяйвом зорі.
Слід у слід тобі крадеться горечко,
Переймають потопи з-за хмар.
Ти ідеш, ой дівчинонько-горличко,
У пісеннім серпанкові чар...
I ніколи, я вірю, ніколоньки
Не порветься твій шлях до небес.
Рідну землю цілую навколішки,
За єдине – що носить тебе...
ГАЙЧАРУВАННЯ
I повела вздовж Гайчура босоніж.
Роззула шпильки. Стала враз дівчам.
Біля Горголі вже знайомий сонях
Лизнув шаршаво в щоку, мов стрічав.
Волога стежка м’якла під ногами.
Стрибали слід у слід через ярки.
Після дощу грязючкою швигали
З гнучких лозин за річку хлопчаки.
Вони ж летіли зорі цілувати! –
Мов діти степу – з небом у крові...
– Привіт, Вербичко! Господи, яка ж ти!
– Привіт, Зозуле, Річенько, привіт!
Ви відгукнулись! Так же не буває!
Ви забриніли в голосі моїм!
Я щось таке про Вас сьогодні знаю,
Що тільки, може, знають солов’ї!
Душа його... Він світ мені розвиднив...
Цього і смерть вогнем не замете!
Кому сказать, що небо те блакитне
У цю хвилину також золоте!
Кому сказать? А він усе те віда...
Чом я не скрипка? Господи, чому?
Безмежний світ. А душу діти ніде,
Як не вручити душеньку йому...
ХМIЛЬ
(пісня)
Навесні коло хати
Сам посіявся хміль –
Став в вікно зазирати,
Як стелю я постіль.
Перелесник зелений –
Блискавиця прудка.
А серденько у мене
Вже до нього звика.
Приспів:
Ой, ти хмелику-хмелю,
Дай пригубить мені
Чари отчого краю
Iз безсмертям на дні.
Хай любов розгадає
Сон життєвий сповна –
Що, як мить, пролітає,
Що повік не мина.
Я той хміль заплітала,
Я забула за сон.
Стало Всесвіту мало,
Став солодкий полон.
Вже у грудях у мене –
Мов зозуля, кує.
Я жила і не знала,
Що у Бога це є...
А коли захмеліла,
Засвітилася кров,
По стежині любові
I коханий прийшов.
Обнялися – не зчулись –
Хміль до ранку обплів,
Повінчав наші душі
I устами зацвів...
* * *
Розчахнута, – вона була відкрита,
Як сад – зіркам, як полум’я – воді...
А все могло поплутатись тоді,
Як це буває часто у людей
I з меншими глибинами.
I день
Міг стати ніччю, гілкою – весло...
Все, що отут допам’ятне текло,
Могло накритись хвилею вини,
Й хоч сам Господь од того їх хранив,
Ніхто в відкриті двері не заходив.
Лиш вітер з неба груди холодив,
I не торкався марнотою див.
Сестра – не те. Не так це все назветься.
I він – не брат. Бо брат так не сміється.
I рай – не це. Хоч це близьке до раю, –
Як сінці, може. Словом, я не знаю...
Вони ходили, бралися за руки.
Вона співала, що аж квітли луки
За річкою ромашково, гречано.
А на вербі два пугачі кричали,
I кленучи весь світ, чи тільки пів...,
Як дід старий, Бочанський міст рипів...
Та їх не слухав, плакав соловейко,
Сопілку різав із верби тоненьку,
I добував з Марійчиних грудей
Той дивний голос, що здивує люд,
Що прийде свідчить і на Божий Суд.
* * *
...Він зазирав щоразу їй в обличчя,
Там все сіяло: небо і ріка.
Гнівивсь на себе: штучки кинь столичні! –
Й по хвилі знову зором опікав!
А ластівки – мов пензлі боговгодні,
Марійчин образ стали малювать
На змерхлім небі. Значить – на погоду.
Таки була Горголиха права...
Вона ж летіла в платтячку з любові, –
Ці крила вій, голубоньки очей... –
Ще мить і спурхне зграя на півслові,
I зникне враз, як марево ночей...
Ховалось сонце в річки за губою,
Дзеркальні води витер зоревій.
Здавалось, зблисне загадка любові
Й лице Творця проявиться на ній...
А юна скрипка гралась, пустувала,
Шугала в вербах, тислась до руки,
То соловейків з вітру вирізала,
А то вкидалась знов у сопілки...
Реальний світ манив, хоча не вірилось,
Що в глушині можливий цей потік...
Що мірками тут іншими все мірялось:
Мукою – муки...
Й гори золоті –
Ті, що йому
Чи ним комусь обіцяні,
Текли до річки, зорями повінчані.
А мрії – небом,
А багатство – душами,
А сяйво душ – в незвідані світи...
А цвіт молочний –
Сонячними грушами,
Коли над ними янгол пролетить...
Тут можна й порожнечу з себе вигнать!
Тут можна і спалити все дотла.
Ріка любові і ріка печалі...
I просто річка травами текла...
Ким тільки скрипка в щасті не ставала!
Чого вона в любові не могла!
То, мов зозуля, радісно кувала.
То, мов упир, із душеньки пила...
Відкрилась ніч – мов кострище циганське,
Жарини зір розкидала довкіл.
– Ну де ти, скрипко, скрипонько, не гайся...
Бо може випить Всесвіт чорний віл...
Його любов прекрасна і столика...
Як ці зірки, що сяють уночі...
Він клявсь любить –
спростовувала скрипка,
У нього в серці голос беручи...
Олійниця запахла коло мосту
Смачніше скирти теплої в степу.
I потягло враз сичиками млосно...
Вчувалось, як преса важкі сопуть...
Вовтузились приїжджі хуторяни,
Олії збить займали чергу в ніч...
– Агов, миряни! Збудите під ранок.
Макухи кругом місяць даленів...
Iз очерету брів Iван Кандиба,
Хитрющі десь поставив ятері.
– Дивись, Ванько, не вилови всю рибу!
– I на приманку місяць не поріж...
Бо хто ж тоді нам ночі стерегтиме?
Кривавивсь брід – мов танець по склянках...
У лозах кликав пугач побратима,
Та в цій красі нікого не лякав...
Бо й захоти – не зможеш тут померти,
Бо й відбиття у водах ожива...
Людське дитя народжується в Смерті,
Немов сама Природа не права...
А соловейко плакав – мов дитина...
I на кружальця серденька стругав.
Та є хіба у цім його провина?
Такі чуття не втримать берегам!
Поїде він, я знаю вже, поїде...
Й мене в струні з собою забере.
Для скрипалів Європи він же ідол!
У нього в струнах досі вже гарем!
Гафія, певно, знала, що казала...
Та радить іншим легко, а сама...
Для нього б я не те, що заспівала...
Хай лиш з рамена руку не зніма...
Однак його у Долі не одпросиш...
Вона, як Смерть, сувора до наук.
Хоч робить це по-материнськи просто,
Але як що – не вимолиш і звук...
А скрипки пензль весь світ перемальовував,
Все наче й те ж, а зриміше, ясніш...
В душі всі фарби змішані, зціловані.
Ці запахи, ці броди трав’яні...
Куди вони? – верталочки озорені...
Відлунням хай розкаже оболонь.
Солодкий страх, загадки невпокорені, –
Стрибки немов купальські крізь вогонь...
* * *
Аж ось і кладочка – перила ясенові, –
Богдан ще з дідом справив на Покрову.
Цей ясен ріс у мене на причілку,
В гіллі он та просвічувала зірка...
Я знаю, що ця кладочка співає...
Зоря – вгорі, а ясена – немає...
– Ну, здрастуй, кладочко, –
сказала й засміялась
Зі слів своїх... – немов злякать боялась
Довіру, що вродилась поміж ними...
«Ці пальчики із пучками хмільними...»
– Он та зоря! Як хочеш – подарую...
Лозою вдаривсь? Дай лише подую...
Така домашня разом і висока...
Ставало чуть, як верби гонять соки...
У ятерях кричать безмовні риби...
Чуття – мов хто розтягував на дибі...
– Мій тато – лоцман. Мама – з-під Полтави.
А я – шукач пригод нових чи слави...
Не доберу і сам уже відколи...
Без скрипки я король і справді голий!
Я б теж хотів зорю подарувати.
Та, мабуть, пізно... Ластонько, яка ж ти!
Собі не зможу потім я повірить!
Не маю чим скарби твої помірять...
Земні світи у нас з тобою різні.
Ми в небі лиш єдині та у пісні...
Ця радість болю. Спазми. Висота.
Сюди ніщо земне не доліта.
Вона йому сили давала
На все безкінечне життя:
Зринали у скрипки лекалах
Орбіти духовних звитяг...
Пізнав, що повік не порушить –
Поніс, як заобрійну суть:
I зорі, що падають в душі,
I душі, де зорі зійдуть...
Затьохкали враз на півсвіту
Сузір’я хмільних солов’їв.
I в травах розсипало літо,
Як маку, – малих скрипалів.
У полум’ї тому живому
Всевишнього поклик вчувавсь.
Що й гуси не вийшли додому,
Лишились в ріці ночувать.
Світи паралельного світла
Відкрити собі він боявсь...
Он вдруге акація квітне,
Як молодість, може, чиясь...
Он шарф малиновий зозуля
У Гайчур впустила з верби.
Он пісню луна пригорнула,
Неначе благає: люби...
В салонах йому не повірять...
Такого Париж не проща...
А сам він собі хоч? А ліра?
Вона ж просто дике дівча...
Ну й що, що співає од Бога?
Замовч! Прикуси язика!
Ич, як завертаєш волого, –
Немов куртизанка якась...
Тут інші – неложні закони.
Тут сонце у травах встає...
Неначе Господня корона,
Вінча існування твоє...
Тут все найдивніше можливе,
Все ті ж, але інші думки...
Як яблука білим наливом,
Тут сповнені сяйвом роки...
Цей край понесу я по світу,
Неначе смагу чистоти...
Язичне купальськеє літо,
I в літові ластонька – ти...
* * *
Навіщо взяв ти цю високу ноту?
Хіба не міг десь пастися на «фа»?
I хто оцінить гаспидську роботу?
Усе одно заплатять, як за фальш.
Себе доводиш, друзів і коханок,
Годуєш нерв, розщеплений у звук.
То вік мовчиш, то явишся під ранок
I шепчеш: скучив, не преживу.
За гранню логік, докору і глузду,
Чужий, а глянуть — хто ще є рідніш?
Твоя любов, бува, дарує пустку,
Яку лишає в серці тільки ніж!
Тебе клянуть і міряють на тебе
Свою криву на стомленій землі.
А голос твій цвіте, як півня гребінь,
I не чорніє од морозів літ...
* * *
– Одній би їй на цілий світ зіграти!
Ніхто-ніхто щоб гру ту більш не чув!
Це що ж могло в душі моїй ховатись!
Подібне їй – наївне до плачу...
– Йому повідать хочеться багато,
I хоч давно відкритись не боюсь,
Та як йому скажу, що не гора то,
А наш померлий дивиться дідусь...
Один вус його – у хмарі,
Другий вус – дубів коріння...
Приліта до нього пара
Сивих горличок чарівна...
Він нанизує на вуса,
Мов піскариків, ту мудрість,
I покурює ту люльку,
Що хмарки пуска за обрій...
Кажуть люди: «Дід Морока,
Сів на Шеліпкиній кручі –
Де щодня у Гуляй-Поле,
У казан немов киплячий,
Сонце вкочується красне...»
Он вус униз, он усмішка, он брови...
А як отак прислухатись – то чуть –
Шепоче: «Дітки, будемо здорові».
Чи ярмаркове: «Йдіть – позолочу!»
А двічі в рік він схожий щонайдужче, –
В день смерті і народження якраз.
В ці дні, говорять, прилітають душі...
Тоді мов оживає ця гора...
Любив на світ із неї він дивитись.
Сидів на схилі часто дотемна.
Тому її й прозвали «Сумовита»,
Тому на нього й схожа так вона...
* * *
Сади над Гайчуром так схожі на свайби! –
Летять із круч у ночі горобині:
Циганки-яблуні – із зорями торби –
Дають за серце кожному по гривні...
Вони в цю ніч відкрились небесам!
Ступнеш у сад – і подих забиває!
Яка космічна, Господи, краса
В чужім саду! Я радісніш не знаю!
Сторч головою – зорі із очей!
За перелаз – неначебто на Той Світ!
Там навіть Час по-іншому тече...
Там, як ножі, оголюються роси...
Сади над Гайчуром – життя мого сади...
Безсонь дитячих вистраждані зваби!
Та он же хвіртка! Зважся і ввійди!
Там ждуть тебе. I не діждуться. Правда...
* * *
– А ця ось пісня без кінця вже рік.
Слова приходили, коли я засинала.
Я полінилась – не запам’ятала.
Вони образились. I слід у сні згорів.
Люблю її, відмовитись не можу.
Мугичу все, а голос – мов порожній.
Точніше, не дається – як видіння.
Так у гаданні чи у ворожінні...
Подеколи й без карт все видно оку.
А то сто раз хоч кидай – пелена...
Бува це – як згрішиш десь ненароком...
Просвітлена ж душа й без карт все зна...
Бабуся ще покійна говорили:
«У чистоті та муках наша сила».
I вже якщо вкидаюся в пісні я,
То мушу знать, що рано посивію.
Хотів почуть ти наші обрядові...
Вони і в лузі трепетні, чудові...
Але послухай там, де народились.
Там зрозумієш, що то їхня сила...
Якраз назавтра й матимем толоку.
Збира Савон. Хазяїн він нівроку.
Там буде все: і чарка, і розваги,
I медовуха з піснею, і брага...
Нам обіцяв – за пісню ще й заплатить...
(Хоча співати легш, ніж не співати...)
Оксанка прилетить і Соломія...
Гафія – теж, як тільки не здуріє...
Привіз Савон полови аж з-за балки...
I доброї води з Грушевого дві бочки, –
Тієї, по яку ще бігав змалку...
У нього вже на виданні дві дочки...
I на здоровля буде, й на гостини...
Соломка в глині – наче золотини.
Запахне в сонці зведена світлиця,
Неначе сміх, відіб’ється на лицях.
Вже так його ми хату оспіваєм! –
Сама співати буде колискових...
Як свята свят – толоки в нашім краї...
Лишайся. Не забудеться ніколи...
...О, стільки раз він потім це зіграє! –
Пророчі і наївні ці слова...
Бо зорі – скрізь, де серце світ орає...
Де серце світ любов’ю відкрива...