ЛЮТИЙ Григорій - 2 - ПОСУНЬТЕСЬ, КУМЕ...

Зміст статті

ПОСУНЬТЕСЬ, КУМЕ...
(пісня)

 

Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг. –
Віки зоріти нам під яворами.
I буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами...

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
I перейшла з городу в двір калина...

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками...
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий...

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали...
Не говоріть образливого «ні»,
Помирить нас трава під яворами...

* * *
Котилася торба
З високого горба:
Для мерців і старців –
По торбинці в руці,
Для пташок і квіток –
Ось такий капшучок,
Цвіркунців без підків
I сонячних зайчиків...

Тільки ти про це цить...
А хто в торбі сидить?
Горобець-молодець,
Він на скрипочці грець,
Дві коровки малі
I жучки-ковалі,
Ще і бравий комар, 
Він спішив на базар...
Ніс хлібця до греця,
Горівку*-медівку,
Ще й оцю частівку...

Став я торбу трусить.
Став я торбу просить:
Випускай, вилізай,
Хто не встигне – нехай...
I пташки, і квітки,
На дубах козаки,
Горобець-молодець,
Що на скрипочці грець,
Дві коровки малі
I жучки-ковалі,
Ще і бравий комар,
Поспішав на базар,
I мурашок полки,
Ще й сонячні зайчики.

Покладу я в торбинку
Чебрець, материнку,
Веселу іскринку
I хліба шкуринку...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Навколо все живе – немов прозріле...
Лежать гробки в серпанкові зі сну, –
Мов безліч душ, у рай не відлетілих,
Святкують подоляночку-весну...

Не всяка пташка в ірій відлітає,
Як ця синичка – грудочка жива.
Душа твоя, Марієчко, я знаю,
Землею, мов травиченька, співа...

Так степ дзвенить удосвіта столунний,
Молитва так безсмертя відкрива...
Та ти ж не тільки в душі нас цілуєш,
Прийшла ти нас піснями сповивать...

В тобі є все, усенька Україна... 
Що дав Господь, що вік не обрида...
Встаю перед тобою на коліна – 
Мого народу мати молода...

Дивлюсь на тебе й весь – немов світаю...
Які ще треба світу чудеса!
Мов ті слова, що нам не вистачає,
Тополі підвелися в небеса...
* горівка – горілка (гуляйпільське)
Чернички Ви мої небеснорідні...
Та ж ви іще літаєте вночі...
Листочки-сльози лагідно-погідні
Тремтять-іскряться з дому вдалечінь...

Спасибі вам за полум’я і ласку,
За повноту високу для очей,
Телесикові гусоньки і казку,
За все, за все, що вічністю тече...

I ви – ставки, і ви – садки вишневі...
Й тобі спасибі – Гайчура гора,
Що душу цю – цей мій духовний невід – 
Не в порожнечу кидаю щораз.

Я так люблю... Ми любим так, Маріє,
Що нас любов любов’ю воскресить!
Нас сам Господь на цій землі посіяв – 
Серед цієї божої краси...

 

ПОДОРОЖ ДО ХУТIРЦЯ –  
У ДУШУ ЧИ НА ТОЙ СВIТ... 

– Моїх усіх згадали-спом’янули –
I як-не-як, а легше, не кажіть...
Твої ж, Марійко, в безвісті поснули.
Це ж ти одна їх носиш у душі...

Хоч би коли зірвалася! Ніколи!
Хіба здригне у пісні голосок!
Я бачив, ти горнулась до тополі,
А ні сльози. Світ болем пересох.

Це що ж ти маєш, дівчинко, у грудях! – 
Чи нам дано збагнути хоч з пісень?
«Їй дав Господь», – спокійно скажуть люди.
А хто, крім тебе, душі їм спасе?

Так хочу я на хутір твій поглянуть! –
На все, на все, що вище од спокус!
На явір той край двору, що спиляли,
На ті вишні за кутиками уст...

На ті стежки, як стежечки платівки,
Де ти босоніж бігла серед дня...
На тих Купал, на верби (і не тільки...),
Що з-під твоєї усмішки бринять...

Збирайся, серце, завтра і поїдем.
Усіх-усіх у Бога спом’янем.
Така весна, що дітися вже ніде,
Буди раненько, ластонько, мене...

...Він прокинувся
  (важко той стан передать...) – 
Мов зібрався удосвіта сіять...
Окропила неначе свячена вода, – 
То на нього дивилась Марія...

Вже убралася. Світла – немов з образів...
Богомази й художники потім,
Той малюючи погляд, багато разів
Будуть тихо молитися потай.

I летіли ті очі за світу краї,
I душа перед ними губилась.
Мов сама Божа мати крізь очі її
Милосердно й ласкаво дивилась...

...Богдан попоравсь, коників запряг.
I вилетіла птицею із двору
Легка тачанка. В білих росах шлях
Під місяцем сріблився попід гору.

– Я в кого не питав, ніхто не чув.
Ваш хутірець і справді «Божа воля»?
Було їх – мов грибів після дощу...
I як знайшов їх серед степу голод?

– Наш хутір був у вишнях і житах,
Не бачила я писаною назву.
Лягти не встигнеш – вже, було, й світа.
А сни усі збувалися одразу...

Так звали хутір мама і дідусь, 
Коли в світлиці ввечері молились...
Відлякували назвою Біду.
Ще пам’ятаю Явір і Могилу.

В найдальше поле Явір проводжав,
Де б не зайшов, а з ним – неначе вдома...
Могила Сива нам була Межа.
Йти далі Скіф не дозволяв нікому...

З дітей лиш Вредник Скіфа не боявсь,
Втікав аж на Заріччя до бабусі...
Все хизувався, якав: «Я та я...»
Та якось він пішов і не вернувся...

У кого Явір зникнув із очей,
Ті справді довго не жили на світі...
Сльоза там Божа з глинища тече,
Там десять хат, як десять заповітів...

Десь так на півдорозі до зорі,
За хмарою, за серцем недалечко
Наш хутірець (як досі не згорів),
За пісні незаспіваним словечком...

Неначе що водило їх весь день... –
Проїздили байраками й балками.
Вчувалося: півні співали десь,
Ввижалося: на Той Світ заблукали...

Й коли уже посходили зірки,
I геть уже утратили надію,
Враз коні обернулись в ящірки
Й дорога обірвалась чародійно.

Внизу світилось глинище живе...
Господній дух лишився там з Адама...
Iз лицями людськими зграйки верб
Купалися в сльозі Творця прадавній...

Зліталися звірята і пташки,
Нежданних форм раптово набирали.
Немов у світ з-під Божої руки,
Сльозою вмита, глина поривалась...

Цвірінькнула синичка і Туди,
В те сяєво, в те вариво живлюще
Пірнула і воскресла із води...
Богдан аж очі з остраху заплющив...

Вернулася, як серце, золота,
Стріпнулась на долоні у Марії.
А вітер лози в коси заплітав,
Коріння верб клубилося – як змії...

I дибилось волосся, як трава...
I жах, і радість змішували фарби...
I геть летіла вражена брова,
I не верталась до своєї пари...

Світ на очах творивсь і розпадавсь,
Мінявсь серцями, голосом, прозрінням.
Глянь, плаче як Півщастя-Півбіда...
Дивись, Маріє, що є Сотворіння...
ЛIТОПИСЕЦЬ
Люби сльозу. Од Господа сльоза.
Вся пам’ять в ній. Ніде немає більше.
Це так явилось, наче Хто сказав –
Чи, може, Степ, чи Хтось іще старіший...

Маріє, ти крізь сльози на Життя
Віки дивилась щедрістю Любові.
Немов Сльоза – мале Твоє Дитя...
Усього світу радісна обнова...

...Яйце-райце – із першої сльози,
Iз другої – сувої рушникові...
Iз третьої – розчахнутість грози...
А в цій – усе, чого нема і в Слові...

Коли Сльоза важка, немов зерно,
Таке у ній записано душею...
Що розгортає Час, як полотно,
I для віків прочитує зорею...

Маріє, всі серця тобі несуть.
В тобі є те, що й Смерті не зітерти.
Ми воду п’єм з лиця твого й сльозу... –
Твою красу, окроплену безсмертям.
 

* * *
Те, що завжди із дна її очей
Світилося сирітськи-невимовно,
Розбилося сльозиною-райцем,
Звільнилося нарешті із полону...

I, може б, був воскреснув хутірець,
Та гримнув свист розбійно-навіжений.
Диявольське поріддя, хай їм грець!
Аж мертвий лист посипався зелений! 

Не заіржали коні – засміялись,
I світ перевернуло догори!
Там, де хати з криницями стояли,
Де обіймали небо явори... –

Рілля, рілля – обвуглена і мертва...
До обрію, на Той Світ аж, рілля...
Де золотіла цибулина церкви,
Диявол пир безпам’ятства справляв.

Спішили так... I все-таки спізнились...
Чорт місяцем доорював гробки...
Розтанули, здалось, останні сили...
I серце – мов подушка під голки...

Ходили чортенята із торбами,
Пісні збирали, наче дичину...
Iще живих киями добивали.
Заплакав аж, Марійку пригорнув...

По головах песиголовці били
Уміло і жорстоко, мов зайчат...
Приречено пісні складали крила.
– Поглянь, живі, а навіть не кричать...